Демографія – не менша загроза майбутньому України, ніж війна. Що робити?

Демографічна криза в Україні – це не віддалена перспектива, а вже фактична реальність. За даними Держстату, станом на 2024 рік в Україні проживало близько 28 мільйонів осіб, тоді як у 1991 році нас було понад 52 мільйони. Зменшення майже вдвічі за одне покоління супроводжується ще тривожнішою тенденцією: населення не просто скорочується, воно стрімко старіє. За прогнозами Інституту демографії НАН України, до 2050 року кожен четвертий українець буде пенсійного віку, а частка молоді до 15 років скоротиться до менш ніж 13%. Така вікова структура фактично підриває основи економіки, адже зменшується кількість робочих рук, зростає навантаження на соціальну систему, а головне – втрачається репродуктивна спроможність суспільства. Усі ці фактори формують своєрідну "демографічну пастку", вихід з якої потребує не риторики, а рішучої та продуманої політики.

Причини цієї кризи добре відомі, і їх важко звести до одного чинника. Передусім – це хронічно низька народжуваність: сумарний коефіцієнт у 2023 році становив приблизно 1,1 дитини на одну жінку, що вдвічі нижче необхідного рівня для відтворення населення. Додайте до цього масову еміграцію, яка після 2014 року забрала з країни мільйони працездатних і репродуктивно активних громадян, а після 2022 року ще більше пришвидшила ці втрати, особливо серед жінок і дітей. Ситуацію погіршує й висока смертність – близько 14 осіб на 1000 населення щороку, що є одним із найвищих показників у Європі. Цей показник зумовлений не лише війною, але й слабкою системою охорони здоров'я, високим рівнем захворюваності на серцево-судинні та онкологічні хвороби, а також низькою якістю життя. Нарешті, варто згадати про ерозію інституту сім'ї: зростання кількості розлучень, поширення нестабільних партнерств і відкладення материнства до 30+ років фактично знижують шанси на народження другої чи третьої дитини.

Усе це вже спостерігалося в інших країнах, і хоча жодна держава не знайшла чарівної формули, деякі змогли частково переломити негативні тренди. Франція, наприклад, вважається лідером серед країн ЄС за рівнем народжуваності – близько 1,8 – і досягла цього завдяки добре організованій системі догляду за дітьми, субсидованим садочкам, податковим пільгам і широкому прийняттю моделі "працююча мати". Польща зробила ставку на прямі грошові виплати родинам з дітьми – програма 500+, яка хоч і дала лише короткотерміновий ефект, проте сприяла зменшенню дитячої бідності. Швеція комбінує державну підтримку з новою трудовою політикою: довготривалий оплачуваний декрет для обох батьків, потужна система догляду за дітьми та суспільна легітимація батьківства як соціальної ролі. У всіх цих кейсах ідеться не стільки про ідеологію, скільки про чітко вибудувану логіку підтримки – від народження до школи.

Для України це означає необхідність переходу від декларацій до стратегічного дизайну. Насамперед варто впровадити пільгове житло для молодих родин – не у вигляді піар-програм, а як сталу політику із залученням місцевих громад та забудовників. Окрему увагу слід приділити державному догляду за дітьми: якщо жінка знає, що після народження дитини зможе повернутися до роботи, не боячись за безпеку й розвиток дитини, це змінює модель прийняття рішень про народження. Трудове законодавство має бути переглянуте в напрямку більшої гнучкості: гібридна зайнятість, скорочений день, пріоритетне збереження робочих місць для батьків з малими дітьми – це не пільга, а інвестиція в майбутнє. Крім того, Україна повинна серйозно підійти до питання повернення своїх громадян – не через "моральний обов'язок", а через створення середовища, де повертатись буде вигідно й безпечно.

Не менш важливим є формування нової репродуктивної культури. В українському публічному дискурсі досі домінує або суто економічний, або суто традиціоналістський підхід до народжуваності. Але сучасна демографічна політика – це складна система мотивацій, в якій дитина не має бути лише моральним боргом або ознакою консервативної ідентичності.

Навпаки, батьківство слід комунікувати як форму повноцінного й успішного життя, з елементами соціального престижу та підтримки з боку держави. Інформаційні кампанії, що показують активних, самореалізованих батьків – таких, які не "випали" з життя через дітей, – можуть змінити уявлення про сімейну модель у цілих поколіннях. Те саме стосується освіти: уроки репродуктивного здоров'я, психологічної готовності до батьківства та практичної економіки сім'ї мають бути частиною шкільної програми.

У найближчі десятиліття демографічний тренд можна лише пом'якшити, але не змінити кардинально. Проте вже зараз потрібно планувати політику з урахуванням того, що в 2050 році нас, імовірно, буде менше 26 мільйонів, причому третина – пенсійного віку. Економіка, армія, податкова система, освіта – усе це доведеться адаптувати до нової реальності. І водночас – будувати підґрунтя для демографічного відновлення: через соціальну інфраструктуру, через повернення емігрантів, через нову культуру підтримки родин. Україна вміє воювати й тримати удар. Тепер їй потрібно навчитися відновлюватися і довго жити. Не як символ, а як суспільство з майбутнім.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.