Без/Ядерна Україна?
5 грудня відзначається 18 річниця підписання Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) . Сьогодні інколи доводиться чути закиди, що, мовляв, тодішнє керівництво України зробило помилку, коли "віддало" ядерну зброю. Ці заяви не мають під собою жодного реального підґрунтя – як і ті, що декларують "повернення Україні ядерного статусу".
Мені дуже прикро, коли фахові теми починають коментувати аматори. Як безпосередній учасник переговорів, можу сказати, що апелювання до потреби "повернути" собі статус ядерної держави, це те саме, що чоловік має повернути собі статус жінки. В принципі, сучасна медицина дозволяє це зробити, але не можна повернути те, чого ти не мав. Україна не мала "ядерного статусу" з точки зору міжнародного права і з точки зору ДНЯЗ. Якби Україна наполягала на статусі ядерної держави, ми могли б мати дуже серйозні проблеми у взаєминах з усіма ядерними державами.
Уявіть собі: світ склався після Другої світової війни таким, який він є сьогодні- 5 ядерних держав (Велика Британія, Китай, СРСР/Росія, США і Франція). Незважаючи на те, що зараз де-факто з'являються нові держави, що володіють ядерною зброєю, ніхто не ставить питання про визнання їх ядерними, оскільки в такому разі руйнується весь "світоустрій", який склався після Другої світової війни, де лише 5 держав є постійними членами Ради Безпеки ООН і мають статус ядерних держав.
Україна оголосила в Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, що вона буде дотримуватися трьох неядерних принципів – не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
"Послання" для Москви означало, що Україна як незалежна держава не вважатиме себе зв'язаною зобов'язаннями Радянського Союзу як ядерної держави. Так ми відмежували себе від Радянського Союзу, ще формально будучи його частиною.
Тому, Україна не мала статусу ядерної держави в розумінні ДНЯЗ, але ми претендували на цінності у вигляді компонентів стратегічних наступальних озброєнь (СНО), що були розташовані на нашій території. Ми не претендували на те, що будемо використовувати за прямим призначенням ядерну зброю, котра знаходилася на нашій території. Для цього не було ні міжнародно-правових підстав, ні технічних.
Тодішнє керівництво України не мало жодного контролю над ядерною зброєю, котра перебувала на території України. Всі комунікації контролю за запуском, за польотними завданнями знаходились в Москві. Отже, ми не контролювали ту зброю, яка знаходилася на нашій території. Більше того, ми наражалися на небезпеку. В разі, скажімо, несанкціонованого запуску за рішенням російського керівництва ракет з нашої території, ми автоматично отримували би у відповідь ракетно-ядерний удар з боку Сполучених Штатів Америки.
Тобто, ситуація була досить серйозна і в жодній мірі я ніколи не рекомендував би легковажити тією ситуацією, яка була на той час.
Меморандум став наслідком тривалих переговорів, які здебільшого велися між Сполученими Штатами, Україною і Росією. Це так званий "тристоронній" процес ядерного роззброєння, який був започаткований в серпні 1993 року і матеріалізувався в Тристоронню заяву 14 січня 1994 р. в Москві між президентами США, Росії і України і був розвинений і перейшов в документ, який отримав назву Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до ДНЯЗ.
Хочу сказати, що без США Україна і Росія навряд чи на той момент могли домовитись через абсолютно деструктивну позицію керівництва Російської Федерації.
Великобританія, Франція, і Китай фактично не брали безпосередньої участі у тристоронніх переговорах. Але в той же час, коли було остаточно вироблено нашу домовленість у вигляді Меморандуму з питань гарантії безпеки, то Великобританія, зокрема Прем'єр-міністр Джон Мейджор погодився взяти участь у церемонії підписання цього документа на саміті в Будапешті.
Пізніше, Китай і Франція прийняли на себе односторонні зобов'язання, ідентичні з тими, які містилися для Сполучених Штатів, Росії і Великобританії.
Цей документ було підписано 5 грудня 1994 року в Будапешті в рамках саміту ОБСЄ. Меморандум став однією з вимог, які висувала Україна, в обмін на приєднання до ДНЯЗ і з тим, щоб убезпечити свою національну безпеку у зв'язку з ліквідацією ядерної зброї. Тобто, з одного боку ми мали вимогу з боку Сполучених Штатів і Росії, щоб Україна ліквідувала ядерну зброю і ракетно-ядерний потенціал, який був третім найбільшим в світі після Росії і США на той час, а з іншого- Україна висувала свої умови для цього.
Перша умова – надання гарантій національної безпеки України в разі, якщо вона позбувається ядерної зброї.
Друга – Україна претендує на вартість матеріалів, з яких складається ракетно-ядерний потенціал, розташований на території України. Тим більше, що Україна брала участь, в тому числі і своїми розробками і виробництвом у створенні цього ракетно-ядерного потенціалу.
І третя - Україна має отримати фінансову компенсацію за вивезену тактичну ядерну зброю, так само як і за ядерну зброю, яку ми збирались вивести із СНО.
Власне серед цих трьох умов і була вимога надання гарантій безпеки.
Як безпосередній учасник переговорів щодо підписання Меморандуму, хочу сказати, що ми боролись за кожний рядок того документу, і розуміли, що насправді ми відстоюємо незалежність і цілісність нашої держави, адже тоді, у 1992 -1993 роках, Україна перебувала в стані міжнародної ізоляції саме через невирішеність питання ядерної зброї. Якби тоді це питання не було вирішено, не виключаю, що Україна могла перестати існувати як незалежна держава. Ситуація виглядала таким чином: "або незалежність, або ядерна зброя!", оскільки Україна не володіла технологіями обслуговування ядерних боєзарядів.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
