Як відштовхнутись від ''дна''

Передмова

Про те, що ми не зробили після проголошення Незалежності, чому досі не використали історичний шанс створити ефективну й міцну країну і в чому ми помиляємося й досі, перебуваючи в стані незнання чи самообману, – наша розмова в "Медіа-клубі" з головною редакторкою газети "День" Ларисою Івшиною.

В розмові є теми, які вас точно зачеплять. До прикладу, про те, що ми без бою віддали власні назви й терміни. Що має тепер негативні наслідки. Чи справді ми погодились бути "молодою" державою, відмовившись від тисячолітньої історії? Адже вислів "руський мир", який перехопила Москва – це, насправді, про нас. Звісно, не в тому значенні, який зараз панує в нашій свідомості і пов'язаний з країною – агресором. Чи варто, наприклад, нагадувати працю Михайла Грушевського "Історія України – Руси"?

Говорили ми не лише про те, що з нами відбулося, про наслідки історичного періоду президентства Кучми, феномен світобудови "донецького типу", за лекалами тамтешніх олігархів, а й про те, чому до влади прийшли "онуки" доби Кучми. Що вони бачили свого часу у своєму житті, у своїх промислових містах й аграрних містечках, коли формувалися їх життєві принципи. І які шанси у Зеленського та його команди зробити щось справді корисне для країни.

Щоб відштовхнутись від дна, треба, для початку, усвідомити своє нинішнє місцеперебування. Де ми знаходимось, чому так сталося, і головне – як вибиратися з цього місця. Нарешті, згрупуватися, сконцентрувати волю (в тому числі – політичну) і зробити ті самі рухи, які треба було робити, починаючи з 24 серпня 1991 року. А реально – ще раніше. Щоб бути готовими до проголошеної Незалежності. Адже, будьмо відвертими, після цього ми формально створили державу. Прапор, гімн, герб, вибори президента й парламенту. Більшість з тих, хто мріяв про незалежну Україну, сприйняли це, як фінальний акт державотворення. Насправді ж це був лише початок. Навряд чи в планах наївних мрійників була країна, якою по-суті, заволоділи й користуються кілька олігархів та їхній обслуговуючий персонал, який ми регулярно приводимо до влади. Результати такої "розбудови" відомі: активи країни переплавляються й конвертуються в мільярдні потоки, які роками женуть за кордон, ніби газ у трубі високого тиску. Місцевому населенню, натомість, залишаються борги й "обідрана держава, яка прикриває собою цивілізацію на східному фланзі" (це цитата з нашої розмови). Додам – обідрана держава з непрацюючими інститутами. Хтось, ймовірно, образиться на таке визначення. Але позиція страуса із заритою в пісок головою навряд чи допоможе нам вирішити власні проблеми. А щоб переконатись у непрацюючій державі – варто лише перевірити на собі, скажімо, якість роботи нашої системи правосуддя. Чи медицини. Або й системи освіти. Хоча, найкраще – триматися подалі й від наших лікарень (якщо це не відомча медицина для слуг народу – не за партійною ознакою, а за визначенням для державних чиновників). І точно бажаю вам триматися подалі від наших судів. Систему освіти, зрозуміло, ми також намагаємось, як батьки, підтримувати, як можемо. Бо далеко не всі в нашій країні мають можливість навчати своїх дітей десь у Лондоні. Як не всі є видатними довічними політиками, які десятиліттями збирали свої багатства, перебуваючи на державних посадах. Також не всі є прокурорами, суддями, великими поліцейськими начальниками, зернотрейдерами й іншими експортерами сировини (заради яких зараз й знецінюють гривню, послаблюючи купівельну спроможність решти населення й повітрям наповнюючи бюджет). Я не буду казати за всіх, але, свого часу, я мріяв про іншу якість держави. Це гірка правда, яку приходить час озвучити.

Зрозуміло, що так далі довго не може тривати. Просто фізично. Бо на дні важко дихати. Й від нього доведеться таки відштовхнутись. Всіма кінцівками. Ті, хто там фізично побував, знають, що таке бажання жити часто виникає ледве не в останній момент, коли приходить усвідомлення, що під цим дном наступного вже може й не виявитись. І колись практику регулярного пробивання того, що нам щоразу здається дном, треба змінювати.

Якщо сказати простіше: набридло опускатися все нижче під монотонне буботіння фізіономій з телевізора про те, що "ну ви ж розумієте, як складно змінювати країну, на це потрібні століття, зміна менталітету" і все таке інше. Досить слухати й перетравлювати цю дурню, яку нам вкладають в голову нинішні акціонери нашої країни. Наш менталітет змінюється дуже швидко: виїжджаючи в сусідню Польщу, громадяни України дисципліновано пристібають себе пасками безпеки й витримують швидкісний режим. Й не дають хабарів поліцейським. А знаєте, чому? Бо там діють правила і закони. Однакові для всіх, а не лише для тих, хто не має можливості поставити на свою машину фальшиві "номери прикриття" (навіть не маючи на це права згідно закону), щоб не фігурувати у базах даних. Бо штрафи мають платити "лохи", а не їхні слуги.

Але, погодьтеся, щоб щось гарне зробити, та ще й з таким баластом, який накопичувався роками, треба усвідомити попередні провали, зробити висновки, ввімкнути голову й діяти, а не імітувати всі ці процеси.

Отже, шановні, запрошую вас приєднатись до цього концентрованого імпульсу й разом відштовхуватися від дна. Щоб, зрештою, виринути на поверхню й почати вільно дихати. А не через раз, й не отруєною й токсичною сумішшю газів, а справжнім повітрям очищеного нами ж довкілля. Дивіться й слухайте розмову з Ларисою Івшиною на медійному майданчику Національного прес-клубу України.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.