12 травня 2009, 14:35

Лисичка-сестричка та вовчики-братики. Українська народна казка для дітей і для людей

Жив ото собі дід та баба. Дід Павло, Павло Іванович, а бабу на ймення люде й не пам'ятають. І був він гороський чи обласний голова. А мо' й вище. Таки вище...

Ото якось дід каже бабі:

- Ти, бабо, печи пироги, а я запряжу сани, поїду по рибу. Собі наловлю та начальству підкину. Бо ж рости ж мені тра... А без того, щоб на гору подать, не мона...



Поїхав. Наглушив риби повен віз. Їде додому, аж глип: лисичка згорнулася кубельцем та лежить собі на дорозі.

Звали лисичку, звісно, Юля.

Дід зліз із воза, підійшов, а Юлька не ворухнеться, лежить, наче нежива. Ну прямо -"Берите меня, я вся ваша".

"От добра знахідка! Буде моїй старій комір на шубу", – подумав дід Павлуша. Взяв Юльку на воза, а сам пішов попереду. Бо ж звісно – голова!

Юлька ж вибрала хвилинку та й почала викидати з воза рибку за рибкою. Всю рибу повикидала, а тоді й сама зіскочила з воза і нишком втекла.

Приїхав Павло Іванович додому й кличе бабу:

- Диви, стара, який гарний комір привіз тобі на шубу! Підійшла баба до воза, глядь: А там ні коміра, ані риби!

А тут судові виконавці з понятими. Мовляв за розкрадання... Коротше – пішло-поїхало. Кинувся в біга – так зловили. Аж неприємно згадувать.

А Юлька тим часом зібрала на дорозі всю рибу, сіла, вся від Louis Vuitton, та й їсть.

Аж підходить до неї вовчик-братик. На ймення Вітя. Вітя Андрійович...Пристойний такий. До сміху:

- Добридень, кумонько, хліб та сіль! – інтелігенствує.

- Я їм свій, а ти подалі стій.

- Чи не даш рибки?

- Сам лови.

- Та я ж не вмію.

- То давай навчу. Тільки ж рибку – навпіл. "В каоліції, в одній команді, так сказать". Ти, Вітя, піди на річку, опусти хвіст в ополонку, сиди та й приказуй: "Ловися, рибко, і велика, і мала; ловися, рибко, і велика, і мала!". От риба сама на хвіст і поначіпляється. Як довше посидиш, так більше й наловиш.

Пішов вовк до річки, опустив хвіст в ополонку, сидить і приказує:

- Ловись, рибко, все велика та велика! Ловись, рибко, все велика та велика!

А Юльця ходить довкола Вітька і приказує:

- Сяйте, сяйте, зірки на небі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

Сидів Андрійович цілу ніч біля ополонки. А може й не ніч, а й більше. От хвіст і примерз до льоду. Схотів підвестися – не може. Голосів в коаліції бракує. Люде підкрадають де можуть. Час злетів. Тай воріженьки не дрімають. "Ого, скільки риби наловилося, – думає, – аж витягти важко!"

Тим часом почало розвиднятися. Ідуть люде з відрами по воду. Побачили Вітьку – а далі ясно... Бо ж злі – саме перший раз москалі газ перекрили – холодно...

Вітьок туди-сюди, не може хвоста витягти! Задовго сидів на морозному льоду. Рвався, рвався, півхвоста відірвав... А тут рейтинги, каденція, коаліція...

А лисичка тим часом забралася в порожню хату, бо ж хазяїв катма, наїлася тіста з макітри, голову собі тістом вимазала, вибігла на дорогу, впала та й лежить, стогне.

Аж тут назустріч другий Вітьок – братан Андрійовича. Хоча не любляться – страх. Вітьок Фйодорович. Сіроманець простий і без вимахонів. Горщиків не збирає. Голою дупою на льоду не висиджує. Промишляє по-чесному. Трудяга. Тут барана підріже, там телицю задре. Териконами гонить, а на шапку й не стача. Благо, що хоч барани не переводяться:

- Хоч я Андреїча й не люблю, та й мені за вовчий рід обидно, що ти так навчила мого братана рибу ловити? Через тебе йому всі боки обламали, хвіст обірвали... Ти ж і мене так здурити готова.

А Юля:

- Ой, Вітя! Через мене? Самому думати тра... В нього хвіст обірвали, зате голова ціла, а мені голову розбили, бачиш – аж мозок тече, насилу плентаюсь. Ціле літо він мене за той хвіст гноїв. А як з прем'єрів виганяв! Позорив солідну жінку.

- Ай справді, не одну тебе гноїв – от і мене пробував притягнути за якихось там нещасних баранів. На розтерзання тому ж стаду баранів виставив. Я ледве кігті не зірвав – так виривався. З президентством опозорив. З прем'єрів в чотири вирви випер. А я шо – я вовк. Мені положено. – каже їй Фйодорович. – Бідна ти, Юлько, нещасна, сідай на мене, я тебе підвезу! Шахтер девчонку не обидит!

- Але давай якось конфеденційно, щоб Андрійович не пліткував, що ми з тобою плутаємося, бо ж я жещина солідна. Тай що люди скажуть – знову ж – у мене дуже вже нацстурбований електорат – баранів за людей вважає.

Всілася Юльця на Фйодоровича. Він її й повіз. Тайно, так сказати, підтримав. А та помуркує. Тихесенько:

- Битий небитого везе, битий небитого везе!

- Що ти, кумонько, співаєш? – питає вовк.

- А я, Фйодорович, отаке співаю: "Битий битого везе!" – бо ж нас обох Андрійович зобижа. В нього каденція й так гаплик. От поділимо всю рибку на двох. По-чесному. Ти ж мене знаєш. Я не підведу.

А сама знову нишком заводить:

- Битий небитого везе, битий небитого везе!

Аж жаль вовчиків. Тай діда... Той вже навіть сів. Хоч може йому й повезло – за кордоном все ж і у теплі...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Про мобілізацію та альтернативну службу

Здається, тепер уже всім стало зрозумілим, що російська агресія щодо України – це надовго, якщо не назавжди. Тобто нас чекає всім відома доля Ізраїлю...

"Morituri te salutant!"

Суспільні, політичні, інтелектуальні, мистецькі процеси останнім часом неймовірно прискорилися. Відносно відсторонене споглядання цих процесів (наскільки це можливо) знову і знову повертає мене до начебто знаної досвідченій інтелектуальній спільноті теми народження/розвитку/розквіту/занепаду/смерті величезних історичних культурно-цивілізаційних формацій...

Промова на Межу року

Щороку у Палаці Потоцьких у Львові відбувається особлива церемонія вручення Орденів "За інтелектуальну відвагу" – саме за інтелектуальну... Ця Церемонія відбувається вже чверть століття – тобто вже є давньою традицією про яку можна дізнатися тут...

Як Олег Іванович та Іван Володимирович Церкві землю не давали. Провінційна історія

Нарешті сталося! Всенародно обрана громадою Жовківська міська рада на чолі з самим паном головою, що ним є Олег Вольський, нарешті показали своє єство – у не такій вже й великій справі, але в ній, як у краплині води, відобразилося все наше сьогодення...

Відвага українців дозволила бути відважним світові

Культуролог та політолог, генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв Тарас Возняк в інтерв'ю Миколі Вересню на телеканалі Еспресо розповів про убезпечення ціннісних експонатів, український феномен, наслідковість воєн та різницю культурних парадигм України й Росії Пане Тарасе, ми довго знайомі...

Майбутнє вже входить в нас

17 грудня 2022 року Капітула Незалежного культурологічного часопису "Ї" традиційно провела церемонію вручення Ордену "За інтелектуальну відвагу"...