Неймовірне: Кіріл contra Путін? Або: українське відлуння російських планів

27 липня депутатом Верховної ради України від Партії регіонів Вадимом Колесніченком було внесено проект Постанови Верховної ради України "Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини".

Зачин постанови розпочинається гладенько і пристойненько: "Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає призначенню людини на землі, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку. Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна." – свята правда.

Однак далі розпочинаються неясності: "Механічне закріплення прав людини як надцінностей (???) без належного, невід'ємно притаманного українській і слов'янській (це якій???) культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов'язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму (???), ксенофобії (???), нетерпимості (???), соціальної ворожнечі, безкультур'я, знищення сім'ї та духовного світу людини." – ось так!

Посилання на якусь ефемерну "слов'янську культуру", очевидно має на увазі руську (читай російську) культуру в контексті "русского мира" концепція якого активно розробляється і впроваджується останнім часом консервативними колами Росії на чолі з новообраним патріархом Кірілом. Очевидно звідти і ніжки-ріжки ростуть у данного проекту. Бо далі йдуть все очевидніші посилання на Кірілове бачення ролі Церкви у суспільстві. І зрештою посилання на видані Українською Православною Церквою (Московського патріархату) "Основи учення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини".

Однак читаймо далі.

"А тому Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

... Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу...

Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх...

Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним...

Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав'язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства...

Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів...

Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім'ї..."

Інтенція творця проекту зрозуміла. Права людини, як "происк загнивающего Запада" треба відсунути у далеку шухляду. Давня совєтсько-кагебістська риторика. Очевидно нас очікують часи, коли ці права і базована на них Українська держава будуть непотрібні.

Замість прав людини пропонується старее-нове – "колективні права", які протиставляються праву кожної конкретної людини. Автори постанови не беруть до уваги, що Христос звертався до кожної конкретної людини, а не до спільнот. Що одним з основних постулатів християнства є не права народів чи спільнот, а людини, кожної людини, що конденсовані у блискучій максимі "Се человек". Що теорія прав людини є логічним продовженням розвитку саме християнської цивілізації. Не її загумінкових гілок, зрозуміло.

В цьому контексті ідеологічні передумови постанови близькі за формальними ознаками, радше до ісламського поняття "умми" – вселенської спільноти правовірних мусульман, право якої є первиннішим, ніж право окремої особи. "Умма" – "уммат аль муммінін" – це весь ісламський світ. І водночас це і громада і нація. В цьому сенсі "православный мир", "русский мир" своєю двозначністю дуже близькі до "умми". Цю двозначність ефективно використовував доктор богословія Гундяєв у своїй риториці в Україні, коли він змазував поняття українського народу чи української політичної нації, апелюючи до "свого народу", "православного народу" – читай "руського народу". "Православний народ" чи "руський народ" і є тією спільнотою, колективні права якого протиставляються без критично експортованим з заходу, на думку авторів проекту Постанови, правам людини. А отже і у проекті Постанови вміло замаскована, а у посланнях патріарха Кіріла чітко артикульована "Святая Русь" – протиставляється Заходу і т.д.

Цей проект Постанови Верховної ради України дуже симптоматичний. Все більш очевидним стає те, що він є елементом широко закроєної стратегії. Стратегії, яка стосується не лише України, А й всього постсовєтського простору. Принаймні у баченні патріарха Кіріла.

У цьому контексті можна не лише подивуватися активності патріарха Кіріла, його креативності, Але й розмаху його задумів. Про це чудово написала Олеся Яхно в статті "Таємниця патріарха Кирила" http://www.pravda.com.ua/news/2009/8/6/99482.htm.

Попри наш україноцентризм, українські справи це тільки частина задумів Кіріла. Йому потрібна не Україна а вся Великая Русь. Видається, що він замахнувся на роль Папи сходу, який таки дійсно береться виправити помилку Петра І, який підпорядкував російську Церкву державі, і спробує підпорядкувати Церкві (читай – собі), принаймні духовно, чину російську владу. А може і не тільки духовно – цей проектик Постанови нашої Верховної ради свідчить і про спроби підпорядкувати собі і представницький орган. На разі в ослабленій, розсвареній і безсилій сусідній країні. Розмаху та креативу Кірілу не бракує. Прийде час поставити питання руба і в самій Росії. Протиставитися загниваючій, позбавленій легітимності та моралі чинній владі. І у цьому контексті виглядає на те, що Кіріл приміряється на роль великого аятоли, який змінив шахський Іран. Він і чинить, як чинив Хомейні. Силою "правди" творить "царство добра", яким є сучасний Іран. Щось подібне робили і таліби, які в умовах соціальної деструкції і перманентої кризи пробували імплементувати у Афганістані закони шаріату.

Невже можна очікувати, що невдовзі Мєдвєдєв буде цілувати йому пантофлю? А що – королі цілували. І то які королі! Папа Григорій VII Гільдебрандт таки заставив свого часу короля Генріха IV три дні простояти у рубищі перед воротами папського замку, щоб вимолити собі прощення і корону. З цього і розпочалася історія домінуючого у Західному світі папства. Гадаю, що для патріарха Кіріла папа Григорій VII не байдужа історична фігура.

І це цікавий месидж для правлячих "государей российских". Не думаю, що така футурологія сподобається тандему Путін&Мєдвєдєв чи Тим, хто буде після них. Але невже далекоглядний Кіріл, передбачаючи ослаблення побудованого на експорті енергоресурсів режиму Путіна&Мєдвєдєва, і гуртуючи сили, щоб перехопити у правлячого режиму ініціативу в самій Росії, не розуміє, що правлячі "государі" ще мають доволі сил, щоб його призупинили? Згадаймо, як ефектно Путін поставив на місце попередника Кіріла Алєксія ІІ ще під час свого першого вступу на посаду президента РФ. Алєксій ІІ теж мав інтенцію відігравати більш імпозантну роль в конструкції російської влади. Не з такою енергією, звичайно, як Кіріл. Алєксію ІІ видалося, що новачок Путін не зорієнтується і таки підпаде під вплив церковних влад. Однак був різко поставлений на місце.

Кіріл це добре пам'ятає. А тому, здається, вдає, що, обслуговуючи правлячий сьогодні у Росії режим, тільки урезонює строптиву Україну. Точніше "помаранчеву смуту" в Україні та її приспішників з числа православної братії УПЦ КП. І тим тільки допомагає чинній російській владі. Нічого більше.

Тому йому й вдається задіювати всі не тільки ним, а чинною владою Росії контрольовані, проросійські сили в Україні. Кіріл всіми силами пробує проштовхнути ідею православного "русского мира" в Україні – як новий мейнстрім державної (читай і путінської) російської стратегії. Упускаючи при тому, що цей консервативний і теократичний у своїй суті проект відмінний від все ж світського путінського проекту "енергетичної імперії". І вигідний у першу чергу йому – духовному провіднику набагато ширшого світу, ніж Російська Федерація Путіна&Мєдвєдєва.

Що стосується України, то візит Кіріла це тільки перша пробна куля. Очікуймо масу публікацій у стилі Толочка, розгрому УПЦ МП як оплоту "мазепиннства" на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом), централізації РПЦ.

Цікаво тільки, якою ж буде реакція самих предстоятелів УПЦ МП – невже согбенно згодяться на пониження свого статусу? Чи в УПЦ МП визріє новий розкол, який призведе до остаточного перетворення цієї Церкви у етнічну російську Церкву? А можливо класична українська жиронда – тихий опортунізм з далекосяжними наслідками?

Патріарх Кіріл тільки вступає в бій – а судячи з неординарності його кроків – він здатен на багато-що. Наші політичні "тюфяки", які давно ожиріли не здатні ні на який креатив, крім примітивного білборда "Арсеній-Онаній" чи "Я працюю". Ющенко, Тимошенко, Янукович – це вже просто історія. Тигипко занадто штивний та "пристойний". Яценюк всього боїться. На Литвині шапка горить. Одним словом – "Настоящих буйных мало – вот и нету вожаков". Не те, що доктор богословія Владімір Гундяєв.

Та здається не те що усвідомлений опір, а глибинний лаїцизм нашого суспільства, духовні лінощі, безвір'я, опортунізм не дадуть поширити цей папоцезаристський проект в Україні. Крім того у нас все ж сьогодні 2009 рік, а не часи папи Григорія VII. Сформульований 1075 року "Диктат папи" навряд чи пройде. І в Росії, гадаю, теж. Хоч Росія в умовах глибокої кризи чи катастрофи здатна стати майбутнім Іраном. Україна, така, як вона є, здатна лише розпастися чи підпасти під чийсь вплив.

Разом з тим абсолютно очевидно, що проект Постанови Верховної ради України рішуче суперечить відокремленню Церкви від держави. Вже не кажучи про те, що значна частина українського суспільства або перебуває поза Церквами, або належить до інших вір та конфесій. Тому декларація суперечить і Конституції України.

Цю спробу узаконення мрій патріарха Кирила в Україні на даному етапі можна сприймати тільки як ще одну спецоперацію проти нашої держави. А раптом здуру пройде!

Текст проекту Постанови додаю:

" Проект

вноситься народним

депутатом України

Колесніченком В.В.

(посвідчення N174)

ПОСТАНОВА

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

"Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України

про гідність, свободу і права людини"

Суспільство позбавлене цінностей гуманізму та духовності, зорієнтоване виключно на досягнення матеріальних благ й ідеологію споживання, не відповідає призначенню людини на землі, не дозволяє в повній мірі реалізувати її потенціал, та, в кінцевому результаті, завжди приречене на поразку.

Саме на етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується втратою духовних цінностей та моральних устоїв наразі перебуває Україна.

18-річний досвід державного будівництва та соціальної трансформації незалежної України свідчить, що сучасна система так званих "універсальних прав людини" відображена в більшості міжнародних документів, закріплена в Конституції та низці законів України, сформована переважно на основі ліберально-протестантської західної традиції з притаманним їм антропоцентризмом та крайнім індивідуалізмом, не працює належним чином на українському ґрунті, не стала інтегруючим фактором для українського суспільства, демонструє значні проблеми втілення, відторгнення окремих її елементів та низьку ефективність.

Механічне закріплення прав людини як надцінностей без належного, невід'ємно притаманного українській і слов'янській культурі етичного обґрунтування, знецінює їх в очах громадян, призводить до відвертого зловживання та маніпулювання своїми правами й нехтування обов'язками. Звідси ганебні явища пронизуючої корупції, расизму, ксенофобії, нетерпимості, соціальної ворожнечі, безкультур'я, знищення сім'ї та духовного світу людини.

Оцінюючи ситуацію що склалася, Українська Православна Церква розробила і видала "Основи учення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини". Саме у цьому документі висвітлено питомі морально-етичні основи розвитку українського і слов'янського суспільства, які в дечому відрізняються від утилітаристських та прагматичних принципів західної цивілізації. "Основами" не лише долається прірва між традиційною українською духовністю та сучасним ліберальним суспільством, але й закладаються істинно слов'янські, українські, етичні підвалини прав людини.

Тому, реалізуючи одвічне прагнення українського народу щодо побудови високорозвинутого, гуманістичного, морального та демократичного суспільства на найкращих взірцях етики та права, виходячи з положень Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, іншого міжнародного законодавства та Конституції України:

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Схвалити Декларацію Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини (додається).

2. Довести до відома міжнародних організацій та органів державної влади України зміст Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини.

3. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та Комітет у закордонних справах.

Декларація Верховної Ради України

про гідність, свободу і права людини

Кожна людина від Бога наділена гідністю та свободою. Проте зловживання свободою неминуче призводить до нівелювання власної гідності людини й приниження гідності інших людей. Суспільство має створювати механізми, що відновлюватимуть гармонію людської гідності та свободи. У суспільному житті концепція прав людини та моральність можуть і повинні служити цій меті. При цьому вони пов'язані хоча б тією обставиною, що моральність, тобто уявлення про гріх і чесноту, завжди передує закону, який і виник із цих уявлень. Ось чому ерозія моральності завжди врешті-решт призводить до руйнування законності.

Уявлення про права людини пройшли довгий шлях історичної еволюції і вже тому не можуть бути абсолютизованими в нинішньому їхньому розумінні.

Права людини не можуть бути вищими за цінності духовного світу. Християнин ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над предметами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.

Права людини не можуть бути підставою для того, щоб змушувати християн порушувати заповіді Божі. Неприпустимими є спроби підпорядкувати погляди віруючих на людину, сім'ю, громадське життя і церковну практику безрелігійному розумінню прав людини. На це християни повинні слідом за апостолами Петром та Іоанном заявити: Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? (Діян. 4:19).

Неприпустимо вводити у сферу прав людини норми, що розмивають або відкидають як євангельську, так і природну мораль. Так само неприпустимим є прийняття за норму аморальних і антигуманних дій щодо людини, таких як аборт, евтаназія, використання людських ембріонів у медицині, експерименти, що змінюють природу людини, і тому подібних.

На жаль, у суспільстві з'являються законодавчі норми та політичні практики, які не тільки дозволяють подібні дії, але і створюють передумови для нав'язування їх усьому суспільству через засоби масової інформації, системи освіти й охорони здоров'я, рекламу, сферу торгівлі та послуг. Більше того, віруючих людей, які вважають ці явища гріховними, змушують визнавати допустимість гріха або піддають дискримінації та переслідують.

За законами багатьох країн підлягають покаранню дії, що заподіюють шкоду іншій людині. Проте життєвий досвід показує, що й шкода, яка завдається людиною самій собі, поширюється на оточення, на тих, хто пов'язаний з нею зв'язками спорідненості, дружби, сусідства, спільної діяльності, громадянства. Людина несе відповідальність за наслідки гріха, оскільки її вибір на користь зла згубно впливає на ближніх і на все Боже творіння.

За своєю гідністю людина покликана до добрих справ. Вона зобов'язана виявляти турботу про навколишній світ і людей. Прагненням її життя має бути здійснення добра і навчання добру, а не злу: Отже, хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному (Мф. 5:19).

Права людини не повинні суперечити любові до Вітчизни і до ближніх. Творець заклав у людську природу необхідність спілкування та єднання людей, про що Він сказав: Недобре бути чоловікові одному (Бут. 2:18). Любов до своєї сім'ї та інших близьких людей не може не поширюватися на народ і країну, в якій людина живе. Не випадково православна традиція підносить патріотизм до слів Самого Христа Спасителя: Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13).

Визнання прав індивідуума має врівноважуватися утвердженням відповідальності людей один перед одним. Крайнощі індивідуалізму та колективізму не можуть служити гармонійному устрою життя суспільства. Вони призводять до деградації особистості, морального та правового нігілізму, росту злочинності, втрати громадської активності, взаємного відчуження людей.

Напруженість між індивідуальними та суспільними інтересами може бути подолано тоді, коли права і свободи людини узгоджуються з моральними цінностями, а головне – коли життя людини й суспільства оживотворяється любов'ю. Саме любов знімає всі суперечності між особистістю й людьми, що її оточують, і людина стає здатною повністю реалізувати свою свободу й одночасно піклуватися про ближніх і про Вітчизну.

Дії, спрямовані на дотримання прав людини, на вдосконалення суспільних і економічних відносин та інституцій, не увінчаються справжнім успіхом, якщо ігноруватимуться духовні та культурні традиції країн і народів.

Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав'язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн. Боротьба за права людини стає плідною тоді, коли вона служить духовному і матеріальному благу особистості та суспільства.

Реалізація прав людини не повинна призводити до деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Відмова від богоодкровенних орієнтирів життя людини та суспільства призводить не тільки до розладу у взаєминах між людьми, а й до катастрофічного зіткнення людини з природою, яка була віддана Творцем у володіння людині (див.: Бут. 1:28). Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб, особливо потреб надмірних і штучних, гріховне за своєю суттю, бо веде до зубожіння і душі людини, й навколишньої природи. Не можна забувати, що природні багатства землі є не тільки людським надбанням, а насамперед – творінням Бога: Господня земля і все, що наповнює її, всесвіт і все, що живе у ньому (Пс. 23:1). Визнання прав людини не означає, що, догоджаючи своїм егоїстичним інтересам, вона може марнувати природні ресурси. Гідність людини невід'ємна від її покликання дбати про Божий світ (див.: Бут. 2:15), дотримуватись помірності в задоволенні своїх потреб, дбайливо зберігати багатство, різноманітність і красу природи. Ці істини мають з усією серйозністю враховуватися суспільством і державою при визначенні головної мети соціально-економічного та матеріально-технічного розвитку. Потрібно пам'ятати про те, що не тільки нинішні, але й майбутні покоління мають право користуватися тими природними благами, які дав нам Творець.

Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім'ї. Реалізація прав людини не повинна бути виправданням для посягання на релігійні святині, культурні цінності, самобутність народу. Права людини не можуть служити приводом для завдання непоправної шкоди природному середовищу.

Право на життя. Життя – це дар Божий людині. Господь Ісус Христос благовіствує: Я прийшов для того, щоб мали життя і з надлишком мали (Ін. 10:10). Заповідь "не вбий" серед інших Бог дав пророку Мойсею. Православ'я не приймає і засуджує тероризм, озброєну агресію, кримінальне насильство так само, як і всі інші форми злочинного позбавлення людини життя.

Разом із тим життя не обмежується земними рамками, як сприймає його секулярний світогляд і пов'язана з ним юридична система. Християнство свідчить, що земне життя, цінне саме по собі, отримує повноту й абсолютний зміст у перспективі життя вічного. Тому на першому місці має стояти не саме бажання за будь-яку ціну зберегти земне життя, а прагнення облаштувати його так, щоб людина могла у співпраці з Богом готувати свою душу для вічності.

Слово Боже навчає, що пожертва своїм земним життям заради Христа і Євангелія (див.: Мк. 8:35) і заради інших людей не стоїть на заваді спасінню людини, а, навпаки, приводить її до Царства Небесного (див.: Ін. 15:13). Християни також вшановують героїзм тих, хто віддав життя на полі бою за Вітчизну і ближніх.

Християнство засуджує самогубство, бо той, хто покінчив з життям, не приносить себе в жертву, а нехтує життям як даром Божим. У зв'язку з цим неприйнятною є легалізація так званої евтаназії – сприяння відходу з життя людей, яке є поєднанням вбивства та самогубства.

Під правом на життя слід розуміти захист людського життя з моменту зачаття. Будь-який замах на життя людської особистості, яка формується, є порушенням цього права. Сучасні міжнародні й національні юридичні акти закріплюють і охороняють життя та права дитини, дорослого і людини похилого віку. Ця ж логіка захисту людського життя має поширюватися на його відрізок від моменту зачаття до появи на світ. Біблійне уявлення про богоданну цінність життя людини з моменту її зачаття виражене, зокрема, в словах святого царя Давида: Ти створив усе нутро моє, витворив мене в утробі матері моєї... Не були втаєні від Тебе кістки мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було (Пс. 138:13, 15-16).

Свобода совісті. Дар свободи вибору пізнається людиною, насамперед, у можливості обирати світоглядні орієнтири свого життя. Як пише святитель Іриней Ліонський, "Бог створив її (людину) вільною, такою, що має свою владу добровільно виконувати волю Божу, а не з примусу від Бога" ("Проти єресі", гл. XXXVI, 1, 4). Принцип свободи совісті перебуває в гармонії з волею Божою, якщо захищає людину від свавілля щодо її внутрішнього світу, від нав'язування їй силоміць тих чи інших переконань.

Суспільство має право вільно визначати зміст і обсяг взаємодії держави з різними релігійними громадами залежно від їх чисельності, традиційності для країни або регіону, внеску в історію і культуру, від громадянської позиції. При цьому повинна зберігатися рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії. Принцип свободи совісті не є перешкодою для партнерських відносин Церкви і держави в соціальній, благодійній, освітній та іншій суспільно значущій діяльності.

Не можна з посиланням на свободу совісті, спотворюючи саму суть цього принципу, встановлювати повний контроль за життям і переконаннями людини, руйнувати особисту, сімейну та суспільну мораль, ображати релігійні почуття, зневажати святині, завдавати збитків духовно-культурній самобутності народу.

Свобода слова. Свобода вираження думок і почуттів, яка передбачає можливість поширення інформації, є природним продовженням свободи світоглядного вибору. Слово служить основним засобом спілкування людей з Богом і між собою. Зміст спілкування серйозно впливає на благополуччя людини й міжособистісні відносини в суспільстві. Людина несе особливу відповідальність за свої слова. За слова свої будеш виправданий, і за слова свої будеш осуджений (Мф. 12: 37), – сказано у Святому Письмі. Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню гріха, породжувати чвари та безлад у суспільстві. Слово має творити і підтримувати добро. Особливо небезпечно ображати релігійні та національні почуття, спотворювати інформацію про життя тих чи інших релігійних громад, народів, соціальних груп, особистостей. Відповідальність за слово у багато разів зростає в сучасному світі, який переживає бурхливий розвиток технологій зберігання і поширення інформації.

Свобода творчості. Творчі здібності є проявом образу Божого в людині, оскільки відкриває нові горизонти для духовного зростання людини і для пізнання створеного світу. Покликана сприяти розкриттю потенціалу особистості, творчість не повинна виправдовувати нігілістичного ставлення до культури, релігії та моралі. Право на самовираження окремої особистості чи груп людей не повинне здійснюватися у формах, образливих для переконань і способу життя інших членів суспільства. При цьому повинен дотримуватися один з основних принципів співжиття – взаємна повага різних світоглядних груп.

Наруга над святинями не може бути виправдана посиланнями на права художника, письменника, журналіста. Сучасне законодавство зазвичай захищає не тільки життя і майно людей, а й символічні цінності, такі як пам'ять померлих, місця поховання, пам'ятки історії та культури, державні символи. Такий захист має поширюватися на віру і святині, які є дорогими для релігійних людей.

Право на освіту. Уподібнення Богу в доброчесності є метою земного життя людини. Освіта – це не тільки засіб для здобуття знань або для введення людини в життя суспільства, а й виховання особистості відповідно до задуму Творця. Право на освіту передбачає набуття знань з урахуванням культурних традицій суспільства і світоглядної позиції сім'ї та особистості. В основі більшості культур світу лежить релігія, тому всебічна освіта й виховання людини має включати викладання знань про релігію, що створила ту культуру, в якій ця людина живе. При цьому повинна поважатися свобода совісті.

Громадянські й політичні права. Святе Письмо навчає віруючих виконувати сімейні і суспільно значущі обов'язки як послух Христу (див.: Лк. 3:10-14; Єф. 5:23-33; Тит. 3:1). Святий апостол Павло не раз користувався правами римського громадянина, щоб без перешкод проповідувати Слово Боже. Громадянські й політичні права дають людині широкі можливості для діяльного служіння ближньому. Використовуючи цей інструмент, громадянин може впливати на життя соціуму і брати участь в управлінні справами держави. Від того, як людина розпоряджається своїм правом обирати й бути обраною, свободою асоціацій і спілок, свободою слова і переконань, залежить добробут суспільства.

Користування політичними і громадянськими правами не повинно призводити до розділень і ворожнечі. Православна традиція соборності передбачає збереження єдності суспільства на основі непорушних моральних цінностей. Слід стримувати свої егоїстичні прагнення заради спільного блага.

Політичні права можуть повноцінно служити такому принципу державно-суспільних стосунків. Для цього потрібне реальне представництво інтересів громадян на різних рівнях влади і забезпечення можливостей для громадської дії.

Приватне життя, світогляд і воля людей не повинні бути предметом тотального контролю. Для суспільства небезпечні маніпуляції вибором людей і їхньою свідомістю з боку владних структур, політичних сил, економічних та інформаційних еліт. Неприпустимими також є збирання, концентрація і використання інформації про будь-які сторони життя людей без їхньої згоди. Лише у випадках, коли того вимагають захист Вітчизни, збереження моралі, охорона здоров'я, прав і законних інтересів громадян, а також запобігання або розкриття злочинів і здійснення правосуддя, збирання відомостей про людину може відбуватися без її згоди. Проте й у цих випадках отримання й використання інформації має здійснюватися відповідно до заявленої мети і з дотриманням законності. Методи збирання й обробки інформації про людей не повинні принижувати людську гідність, обмежувати свободу і перетворювати людину з суб'єкта суспільних стосунків на об'єкт машинного управління. Ще небезпечнішим для свободи людини буде впровадження технічних засобів, які постійно супроводжують людину чи невіддільні від її тіла, якщо їх можна буде використовувати для контролю над особистістю та управління нею.

Соціально-економічні права. Земне життя неможливе без задоволення матеріальних потреб людини. У книзі Діянь святих апостолів йдеться про першохристиянську громаду, в якій матеріальна турбота про її членів була поставлена на особливу висоту (див.: Діян. 4:32-37; 6:1-6). Правильне користування матеріальними благами небайдуже для справи спасіння. Тому необхідно надавати чіткого морального виміру таким правам і свободам, як право власності, право на працю, право на захист від свавілля роботодавця, свобода підприємництва, право на гідний рівень життя.

Реалізація економічних прав не повинна призводити до формування такого суспільства, в якому користування матеріальними благами перетворюється на домінуючу або навіть єдину мету існування соціуму. Одне з призначень економічних і соціальних прав полягає в тому, щоб запобігти конфронтаційному розшаруванню суспільства. Таке розшарування суперечить заповіді про любов до ближнього. Воно створює умови для моральної деградації суспільства й особистості, породжує відчуження людей один від одного, порушує принцип справедливості.

Важливим обов'язком суспільства є турбота про людей, які не здатні забезпечити свої матеріальні потреби. Доступ до освіти і життєво необхідної медичної допомоги не повинен залежати від соціального та економічного становища людини.

Колективні права. Права окремої особистості не повинні бути руйнівними для унікального устрою життя і традицій сім'ї, а також різних релігійних, національних і соціальних спільнот. У людську природу Богом закладене прагнення індивіда до громадського існування (див.: Бут. 2:18). На шляху до виконання волі Божої про єдність людського роду важливу роль відіграють різні види громадського життя, яке здійснюється в національних, державних і соціальних об'єднаннях.

Початком громадського життя є сім'я. Недаремно святий апостол Павло говорить про причетність сім'ї до таїнства Церкви (див.: Єф. 5:23-33). У сім'ї людина отримує досвід любові до Бога і ближнього. Через сім'ю передаються релігійні традиції, соціальний устрій і національна культура суспільства. Сучасне право має розглядати сім'ю як законний союз чоловіка і жінки, в якому створюються природні умови для нормального виховання дітей. Закон також покликаний поважати сім'ю як цілісний організм і захищати його від руйнування, спровокованого падінням моралі. Охороняючи права дитини, юридична система не повинна заперечувати особливу роль батьків у її вихованні, невід'ємному від світоглядного і релігійного досвіду.

Необхідно поважати й інші колективні права, такі як право на мир, право на навколишнє середовище, право на збереження культурної спадщини і внутрішніх норм, що регулюють життя різних громад.

Єдність і взаємопов'язаність громадських і політичних, економічних і соціальних, індивідуальних і колективних прав людини здатні сприяти гармонійному устрою життя суспільства як на національному, так і на міжнародному рівні. Суспільна цінність і ефективність усієї системи прав людини залежать від того, наскільки вона створює умови для зростання особистості в богоданій гідності й поєднується з відповідальністю людини за свої вчинки перед Богом і ближнім.

Сьогодні ми покликані ревно – не тільки на словах, а й на ділі – дбати про дотримання прав і гідності людини. При цьому ми усвідомлюємо, що в сучасному світі права людини часом порушуються, а її гідність зневажається не тільки державною владою, а й транснаціональними структурами, суб'єктами економіки, псевдо релігійними групами, терористичними та іншими злочинними спілками. Щодалі частіше гідність і права людини доводиться захищати від руйнівної інформаційної агресії.

Тому, наразі, головними сферами захисту прав людини мають стати:

відстоювання права людей на вільне сповідання віри, на звершення молитви й богослужіння, на збереження духовно культурних традицій, на дотримання релігійних принципів як у приватному житті, так і у сфері суспільної дії;

протистояння злочинам на ґрунті національної та релігійної ворожнечі;

охорона особистості від свавілля осіб, наділених владою, і роботодавців, а також від насильства і приниження в сім'ї та колективі;

захист життя, вільного вибору і власності людей під час міжнаціональних, політичних, економічних і соціальних конфліктів;

пастирське піклування про воїнів, про збереження їхніх прав і гідності в умовах бойових дій і несення служби в мирний час;

турбота про повагу до гідності і прав людей, які перебувають у соціальних установах і місцях ув'язнення, з особливою увагою до становища інвалідів, сиріт, людей похилого віку та інших соціально незахищених людей;

захист прав націй і етнічних груп на їхню релігію, мову й культуру;

турбота про тих, чиї права, свобода і здоров'я потерпають через вплив деструктивних сект;

підтримка сім'ї в її традиційному розумінні, батьківства, материнства і дитинства;

протидія залученню людей у корупцію та інші види злочинності, а також у проституцію, наркоманію, ігроманію;

турбота про справедливий економічний і соціальний устрій суспільства;

недопущення тотального контролю над людською особистістю, над її світоглядним вибором і приватним життям через використання сучасних технологій і політичних маніпуляцій;

виховання поваги до законності, поширення позитивного досвіду реалізації і захисту прав людини;

експертиза правових актів, законодавчих ініціатив і дій органів влади з метою запобігання зневаження прав і гідності людини, погіршенню моральної ситуації в суспільстві;

участь у суспільному контролі за виконанням законодавства, яке, зокрема, регулює церковнодержавні відносини, а також за виконанням справедливих судових рішень.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.