Криза жанрів у українській політиці або знову Бандера та Шухевич не герої України?
Здається, що в Україні наступає криза жанрів. Теми, які обговорюються у інформаційному просторі, настільки заїжджені, що вже викликають рвотні позиви навіть у тих, хто їх в коло прокручує на телебаченні чи у радіо. Ми неначе маємо справу з певною ентропією, коли все рівне всьому, неможливо розрізнити добро і зло, владу і опозицію, правду і неправду, винних і невинних, героїв і мерзотників.
Звичайно, це одна з цілей, якої добивалася влада – завдяки вкладеному у голови громадян переконанню, що "всі одним дьогтем вимазані", легше протягнути і своїх людей, і свої переконання – бо ж все воно одне і те ж. І тоді суд над Юлією Тимошенко чи можливий у майбутньому такий самий суд над Віктором Януковичем нікого по справжньому не зачепить – бо ж все воно одне і те ж.
Так, сьогодні це проблема Тимошенко. Але і вона, як і ті, ім'я яким легіон, тобто багато хто з нас, свого часу приклалася до того, щоб моральний нігілізм став суспільною нормою. Те, що на суд над нею за великим рахунком ніхто не реагує є тільки наслідком цієї деморалізації, моральної ентропії та збайдужіння, яке було і є вигідним кожній владі.
Може не дуже час про це говорити, все ж вона під судом, але девальвація моральних цінностей почалася ще тоді, коли такий собі Родік Кірєєв 1987 року пішов до школи, а у нас наступили звитяжні часи для започаткування бізнесу – а це був кінець 80-х, коли й зійшла зоря Юлії Володимирівни. І повір після того, що ми всі знаємо, як це відбувалося, в її моральну бездоганність. Сьогодні це її велика проблема.
Саме тоді не було закладено міцних моральних основ під суспільство, що народжувалося – нову політичну націю. Натомість ті, хто стали успішними у новому-старому дуже совєтизованому українському суспільстві, користувалися вічною засадою всіх моральних релятивістів – "мета виправдовує засоби". Суспільство послідовно привчали до аморальності як норми. І воно стало нечутливим до порушення найелементарніших моральних норм.
Такі "родіки" тільки продукти часу. Ну украв – то що з того – он синок попереднього президента грається молільником з діамантами. Ну привласнив – молодець – а вам заздрісно – зате дав на церкву...копієчку. Потягав дівчину за волосся по ресторану – сама така. Збив автомобілем будучи п'яним людей на зупинці – а що тут зробиш – мажор. Суспільство стало нечутливим, байдужим і навіть злорадним. Тягають колишнього "головного мента" Юрія Луценка – а щоб знав, це ж його тягають ті, за кого він "грудьми стояв" – чи не так?
Але разом з тим ця ентропія породжує неймовірну нудоту і нудьгу. Під рядном цієї безнадії виборці не лише втрачають інтерес до самого процесу вибору, але й країна неначе засинає, кожен ховається у мушлю приватного життя (доти, доки його звідти не виколупають чергові пацани та мажори). Одним словом країна перестає працювати як складно організований організм, що має певну мету. Вона втрачає перспективу. "Тупить" народ. "Тупить" недобита опозиція. Але "тупить" і влада. А корабель з назвою "Україна" ржавіє на дрейфі. Ржавіє, поки немає шторму чи яких-небудь піратів, які візьмуть її на абордаж. І тоді – "рятуйся, хто може"...
Однак я про те, як "тупить" і влада, і опозиція. Суд над Тимошенко поволі перетворився на мапет-шоу – попри те, якою є чи була Тимошенко, в Україні і поза нею немає жодної людини, яка не бачить, що це чистої води політична розправа. Проте якась невдала і до нудоти скучна.
Тому на днях відбувся черговий акт фарсу на який перетворився політичний процес в Україні. Вкотре Вищий адміністративний суд відібрав звання героя України у генерала УПА Романа Шухевича та провідника ОУН Степана Бандери. Це не лише відвертання уваги громадськості від суду над Тимошенко, але продовження дискредитації цих імен. Однак і воно є таким самим невдалим мапет-шоу.
Ну витягнули вкотре всім остогидлу "рибу" – ще раз запустили "дурку" з тими героями України Шухевичем та Бандерою, щоб відвернути увагу від суду над Тимошенко, і ще раз мобілізнути свій вже оспалий електорат. Ось така логіка. При тому, що за великим рахунком організаторам цього позбавлення звання героїв України самі Бандера та Шухевич глибоко байдужі. У них немає нічого особистого – чистий бізнес. Чи політтехнологія, як це тепер називається. А насправді це ще один прояв тієї ж моральної ентропії – організатори подібних позориськ і честь своєї матері ладні виставити на торги задля політичної та бізнесової доцільності.
Дивно, що ті, для яких ці імена щось означають, втягуються у це безглузде протистояння. Заклав його, звичайно, не надто продуманий указ Віктора Ющенка. Невже, щоб мобілізувати своїх прихильників на президентських виборах 2010 року він його підписував? Але це теж цинічно – використати їх для вирішення своїх політичних проблем. Тим більше, що вже тоді було зрозуміло, що намарне. Чи, може, щоб відштовхнути частину поміркованих виборців у бік Януковича? Чи забрати виборців у Тимошенко?
Все це домисли. Однак сьогодні маємо наслідок. Вже не політичні важковаговики, а політична босота топчеться по іменах Бандери та Шухевича. Можна бути чи не бути їхнім прихильником, однак це коробить. Навряд чи можна бути їхнім послідовником, бо часи змінилися, а тому ми не можемо вирішувати проблем, які вони вирішували, не можемо приймати рішень, які їм приходилося приймати (дивись http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm). Вони вже є частиною новітньої української історії. Ще до кінця не осмисленою і не продуманою. А цього нам дуже бракує. Бракує задля нашого майбутнього. Бо осмислення нашого минулого будує наше майбутнє. А таке "осмислення" як постійне паплюження на потіху босоті та безкритичне "славословіє" на потіху тій самій босоті лишень затуманюють наш шлях у майбутнє.
На сьогодні не може бути ніякого загальнонаціонального консенсусу щодо того, чи є вони героями, чи ні. Бо немає консенсусу, яку ж країну ми будуємо. А тому і не було сенсу ні визнавати це доволі дискредитоване звання за ними, бо воно є рудиментом совєтської епохи (всіх тих герїв Советского Союза), ні сьогодні ганебно тягатися у судах.
Задля збереження гідності все тих же номінантів, як на мене, слід просто ефективно висловити своє холодне презирство і до цього "судочинства", і до цього "позбавлення звання героїв України", і його організаторів. Так само, як і до недолугих ініціаторів цього нагородження. Невже не досить витирати кути чергового районного суду їхніми іменами? Чи сумніваєтеся, яке рішення прийме вища інстанція? Чи гадаєте, що попередні інстанції приймали рішення у відповідності із законом? Чи, може, хочете усовістити тих, хто "сраму не имут" – вони ж моральні трупи.
Адже у совєтські часи жодна пропаганда не змінила відношення західних українців до героїки УПА. Герої залишилися героями. А мерзотники мерзотниками. То навіщо сьогодні у нашій на сьогодні не своїй державі боротися з вітряками? Навіщо "метати перли перед свинями" – на жаль мусимо констатувати, що всі судді щільно вбудовані у систему влади – "раби на лексусах".
Тай свою гідність варто зберегти а не підігрувати сьогоднішнім моральним нігілістам. Попри те, що я розумію всю контраверсійність і складність цих історичних постатей, мене коробить не стільки від ницості тих, хто пнеться відібрати це звання, скільки від приниження тих, хто неначе його відстоює. Це принижує мене особисто. Гадаю, що за цих обставин і самі номінанти, будь вони живими, демонстративно відмовилися б від цієї мишачої веремії. Були б вищими над цією ганебною для України тяганиною. Принаймні це була б, як на мене, більш гідна моральна постава, ніж принизлива дискусія з циніками про мораль. Принаймні зміна жанру.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
