12 січня 2013, 12:59

Семен Глузман: Спасаюсь музыкой и словом

Вважаю своїм обов'язком перепостити блог Семена Глузмана – бо істотне говорить. Може, хто й почує. Якась така пішла смуга перепощування – може, сьогодні так і треба: збирати слова посутні. Бо забагато неістотного. Цунамі марноти. Отож сподіваюся, що кілька читачів знайдеться. Принагідно: відключаю коментарі, щоб не бруднили того, до чого, декому, не наблизитися ніколи. Ось він, блог Семена Глузмана:

"Я – читатель. Обыкновенный любитель поэзии, редко имеющий время и условия, позволяющие уйти в Слово. Поэзия, как и музыка, требует тишины и умиротворенности души. С этим у меня лично проблема. Ранее, в советские времена жизнь навязывала другие пошлости, скуку приевшейся осклизлой идеологической лжи. Сейчас раздражает иная ложь, не менее тоскливая и очевидная.

Спасаюсь музыкой и словом. Увы, редко. Последнее яркое впечатление – "Сто поезій" Рильке в переводе с немецкого Моисея Фишбейна. Я всегда любил Рильке, и до тюрьмы, и в тюрьме (имел великое, невероятное счастье сидеть в одной камере с его переводчиком на украинский Стусом), и сейчас, в эпоху Киркорова и Билозир.

Впервые увидел имя Фишбейна во "Всесвіті". В камере-одиночке со мною было несколько книг и журнал. В нем – потрясшие меня стихи Пауля Целана в переводе Фишбейна. Одиночество четырехмесячного наказания помещением камерного типа стало сладким, до сих пор памятным: со мною заговорил Целан. Тогда – по-украински.

Сорок лет. Расстояние между густым голосом Стуса и прекрасной книгой переводов Фишбейна. Другая страна, другие реалии. И та же реакция – молчание, равнодушие. Тогда, в 1972 году – жесткое, силовое замалчивание в тоталитарной стране. Сейчас – скорбное равнодушие бескультурья. Бесконечные ламентации о состоянии украинской культуры, десятки рецензий о псевдотекстах модных барышень, радостное подхихикивание прозаикам-матерщинникам (это ж надо, такие смелые, почти герои!). И ничего, совершенно ничего о книге Рильке-Фишбейна. Увы, все прежнее. Был Пикуль, теперь и у нас, независимых свои пикули и пикулята. Скучные, бесталанно-эпатажные. Им, пикулятам, Рильке не нужен, даже так – опасен. Как Моцарт Поплавскому.

Я – только читатель. И только в этом качестве уже несколько недель задаю себе вопрос: почему нет реакции на это яркое литературное событие? Рильке – это Европа, та основательная и мудрая, к которой мы только лишь готовимся. Если нас примут, разумеется. Книга Фишбейна – еще один шаг к ее, Европы, культуре. Еще одно доказательство: мы вправе жить в этом клубе. Но... нет реакции на книгу. Или выдохлась, вымерла украинская интеллигенция? Ах, какие яркие эмоции она демонстрирует по поводу Вадима Колесниченко с Дмитрием Табачником. Жива, следовательно. Но не об украинских переводах Рильке – это чужое, неинтересное.

Теологи знают, богоборцы – совсем не атеисты. Неистовые борцы с Всевышним, они тем самым признают его существование. Нет ли здесь аналогии с нашей, украинской ситуацией? Жаркие украинофилы и их антиподы очень нужны друг другу, более того, представляют собой две стороны одного феномена. Еще один образ великого Рильке пришел в украинскую культуру. Знает ли об этом сама культура?"

Известия в Украине, 12 января 2013

А це сайт самого Мойсея Фішбейна: – загляньте, почитайте, послухайте і відчуєте, що таке українська мова. Справжня.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою

У передріздвяний період прийнято говорити про щось добре. Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах. Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США...

Вручення ''Ордена Незалежного культурологічного Журналу ''Ї'' ''За інтелектуальну відвагу'''' та прийняття ''Межа року''

Рівно чверть століття тому, у 1999 році, у Львові під Різдво вперше відбулося унікальне не лише для України, але й для всього центрально-східного регіону Европи дійство – своєрідне підведення суспільних та політичних підсумків року, що минув, і вшанування тих, кого цього року середовище Громадської організації "Незалежний культурологічний журнал "Ї"" вважали знаковими для України і регіону публічними діячами, діячами, які особливо заслужилися в царині інтелектуального осмислення часу і мали відвагу це своє бачення відкрито задекларувати та обстоювати...

Про мобілізацію та альтернативну службу

Здається, тепер уже всім стало зрозумілим, що російська агресія щодо України – це надовго, якщо не назавжди. Тобто нас чекає всім відома доля Ізраїлю...

"Morituri te salutant!"

Суспільні, політичні, інтелектуальні, мистецькі процеси останнім часом неймовірно прискорилися. Відносно відсторонене споглядання цих процесів (наскільки це можливо) знову і знову повертає мене до начебто знаної досвідченій інтелектуальній спільноті теми народження/розвитку/розквіту/занепаду/смерті величезних історичних культурно-цивілізаційних формацій...

Промова на Межу року

Щороку у Палаці Потоцьких у Львові відбувається особлива церемонія вручення Орденів "За інтелектуальну відвагу" – саме за інтелектуальну... Ця Церемонія відбувається вже чверть століття – тобто вже є давньою традицією про яку можна дізнатися тут...

Як Олег Іванович та Іван Володимирович Церкві землю не давали. Провінційна історія

Нарешті сталося! Всенародно обрана громадою Жовківська міська рада на чолі з самим паном головою, що ним є Олег Вольський, нарешті показали своє єство – у не такій вже й великій справі, але в ній, як у краплині води, відобразилося все наше сьогодення...