Про важливість політичних партнерів України
От уже 21 рік Україна бореться сама з собою і майже на самоті. Отримавши незалежність, вона тим самим опинилася сам-на сам з собою. По-різному можна оцінювати результати цього борюкання України з самою собою. Були різні періоди її незалежної історії. І економічна катастрофа 90-х, і повільне відродження не дивлячись ні на що.
Щоправда нам інколи буває прикро, коли ми зазираємо за паркан, і бачимо, що деякі наші сусіди, як от поляки, угорці чи словака за ці десятиліття встигли зробити більше. Хоча, якщо зазирнути за інший паркан, то бачиш, що Україна ще дуже навіть нічого.
Однак, звичайно ж, краще орієнтуватися не на чужі невдачі, а на кращі проекти розвитку, як от польський чи чеський. Тому приклад, скажімо, Польщі такий для нас важливий. У нас немає іншого цивілізованого шляху, окрім як йти тим шляхом, який пройшла Польща.
Але постає запитання – а чи ми потрафимо з нашим дуже постсовковим народом та несформованою і розколотою політичною нацією виконати ті "домашні завдання", які потрібні не так функціонерам з ЄС, як власне українцям.
От вже десь з півроку ще не приспана і ще не притлумлена побутовими проблемами європоцентрична громадськість України з тремою спостерігає, як розвиваються стосунки України та ЄС.
З одного боку надзвичайно важливо, щоб процес зближення чи хоча б діалогу не припинявся. А з іншого багато-хто бачить якусь нервозність цих стосунків. Вони розвиваються доволі конвульсивно – шарпаються від надії до розчарування.
І причин цього доволі. Як наших внутрішніх – а це перш за все відсутність підтвердженої спільною дією всього нашого політичного класу дрейфування у напрямку ЄС. Внутрішня політична боротьба робить процес інтеграції з ЄС – а на разі, звісно, йдеться про асоціацію з ЄС і підписання відповідної угоди – заложником і виборів київського міського голови, і президентських перегонів, які вже фактично розпочалися.
Влада при цьому перебуває у складній ситуації між тиском Москви з її Митним Союзом і рваним діалогом з Брюсселем. А з іншого – у протистоянні з опозицією. Це свого роду "трикутник смерті" – жодна з сторін не її союзником. І при цьому вона якось пробує підтримати діалог з тією ж Москвою та Брюсселем. А тому шукає союзників та інструментів комунікації. Тому візити поляка Александра Кваснєвського, чеха Штефана Фюле чи поляка Павела Коваля є надзвичайно важливі. Саме у діалозі з ними, як на мене, можливий цей тяжкий діалог України з ЄС. З іншими – не вдається – занадто далекі вони від наших проблем.
Опозиція з одного боку розуміє, що тільки в асоційованому статусі з ЄС Україна може зберегти свої скромні демократичні напрацювання – що "напрацювали" за 21 рік, те й маємо. А тому гальмування процесу зближення з ЄС просто безглузде.
Однак з іншого вона ніяк не може погодитися, що "всі лаври", у разі підписання угоди про асоціацію, пожнуть їх опоненти. А тому шарпаються – з одного боку всі розуміють, що тра, а з іншого – ніяк ніззя. Залишається невизначеність та емоції. Тому позиція опозиції об'єктивно зводиться до класичного "Нельзя казнить миловать".
І ЄСівці ніяк не можуть второпати, де ж тут кому ставити. От і ставлять де кому вигідно.
Частина не сприймає політичного шарахання України остатніх десятиріч і з чистою совістю відмовляє Україні у всьому, у чому можна. А тому й блокує, причому десятиліттями, а не останніми роками, всі спроби України пристати до їхнього поважного товариства.
Однак є інша частина Європи, яка сама нахлебталася щасливого життя при соціалізмі так само, як і ми – вони добре розуміють, що таке посттоталітарний синдром, посткомуністична травма. Вони не вдають з себе святіших за самого Папу.
І разом з тим всі вони є нашими сусідами. Хочеш не хочеш, а ми повинні будемо і далі жити разом. Не дай Бог який Чорнобиль чи розруха, то візовий кордон не допоможе. Наші геополітичні інтереси майже збіжні.
Саме тому і польські, і литовські, і словацькі політики – чи то національного рівня, чи то європейського рівня у найбільш прикрих чи кризових ситуаціях, як от 2004 року чи тепер, напередодні вирішення долі угоди про асоціацію України з ЄС роблять все можливе, щоб все таки утримати український човен при європейському березі.
Годі недооцінити їх зусилля. І діалог чи ниточку діалогу підтримають як на президентському рівні, так і на рівні депутатському. Але так само і на громадському. Напевно зв'язки польського громадянського сектора та українського є найпотужнішими. Причому у найрізноманітніших сферах – від політичної, до кулінарної.
Інколи здається, що саме завдяки цим надзусиллям наших польських, литовських та словацьких партнерів Україна все ще перебуває у діалозі з ЄС. У діалозі, що стосується не так долі самого ЄС, як долі власне України та її сусідів.
І тим більше важливо зберегти ці зв'язки й надалі. А торпедувати їх є кому. Тим більше, що складних проблем між нами доволі. Вже не так реальних, як віртуальних.
На щастя у 2005 році завершилася епопея з польськими військовими похованнями на Личаківському цвинтарі у Львові. А десятиліттями ця проблема була інструментом маніпуляцій – як тільки потрібно було вбити клина між Україною та Польщею, одразу випливала ця проблема. І "патріоти" з обох боків кидалися підливати бензину у вогонь.
Ще однією напівзакритою проблемою є проблема українсько-польського протистояння на Волині 1943 року. Попри ті зусилля, які 2003 року, приклали для її врегулювання президенти Кваснєвський та, вибачте браття – але правда є правдою, Кучма, ще не все сказано. Не сказано раз і назавжди, щоб ця проблема не поставала. А тому на ній цього року, у 70-ті печальні роковини, будуть спекулювати по повній.
Тому треба бути готовим. І пильнувати, щоб та ниточка, яка тчеться через наших партерів, як от Польщу, у напрямку ЄС не була розірвана. Бо занадто важлива вона для нашого майбутнього. Це чи не найголовніший політичний інструмент, яким ми всі – і ті, що при владі, і ті, що в опозиції – маємо. Якщо не брати до уваги внутрішньої трансформації, яку від нас вимагають, звісно. Внутрішня трансформація – це головне.
А тому весь наш політикум – і ті, що при владі, і ті, що в опозиції сьогодні мають якось визначитися – якого рівня вони гравці. І чи вони здатні хоч на мить припинити локальні бої, які все більше набирають водевільних форм, і зробити, зціпивши зуби хоч один притомний крок у напрямку європейського майбутнього України. Розумію, що з обох боків "зціпивши зуби", розумію, що "притлумивши емоції" – однак іншого шляху тепер немає. Маємо те, що маємо, як каже наш мудрий "перший президент".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
