На початку 90-х було якось легше дихати
Люди були відкритіші до світу і одні до одних. Вони радше тішилися загальною солідарністю, ніж ненавиділи. Страйки російських шахтарів десь у далекому Кузбасі тішили. Натомість тепер люди, здається, живуть більше якимось негативом. Це я не про те, що денно і нощно показують наші жовті телеканали. Люди дійсно більше ненавидять, ніж усміхаються. Все суспільство стиснулося. Влада зачаїлася у кабінетах та резиденціях. Народ люто її, і вже, здається, сам себе ненавидить за свою невдатність за 22 роки хоч якось облаштувати своє життя. Опозиція комплексує з свого безсилля. Насправді безсилі всі. А тому є всі підстави ненавидіти всіх інших – і тих, хто удатніший, кому вдалося, і тим більше тих, хто такий самий нещасний. Тому на світло денне і виповзли різного роду автаркісти, ізоляціоністи та ксенофоби. Їх настрої дуже добре потрафляють нашому народу, якого скоро, якщо так далі продовжуватиметься, називатимуть народом-невдахою.
Ми не одинокі у цій фрустрації та розчаруванні. Не тільки ми не можемо спромогтися на будь-які реформи (це я не лише про владу сьогоднішню, але й про всі без винятку попередні), не тільки не можемо сьогодні спромогтися на хоч якийсь справді посутній суспільний відрух (це я не про не чисельні все таки акції фірмової опозиції) – ми навіть не визначилися, чого ж хочемо – у суспільстві немає консенсусу щодо хоча б одного посутнього питання.
А тепер про нашу неодинокість – литовський поет та інтелектуал світової слави Томас Венцлова відчув і описав такі ж симптоми у Литві у своїй знаковій статті "Я задихаюся". Здавалось би – які проблеми – Литва є членом ЄС, НАТО, люди можуть вільно пересуватися світом. Однак... Не всі знайшли своє місце у цьому новому світі. Не всі здатні усвідомити і прийняти його широту. А тому появляються настрої поразки, ізоляціонізму, нехіті до світу широкого. Все це, звичайно, обґрунтовується потребами чергового порятунку народу, народності і т.д. Зрештою, чого пояснювати – у нас таких самих хоть греблю гати. Таких самих лузерів, що бояться з свого хутора носа висунути. У загумінковій антиінтелектуальній задушливій атмосфері якось звичніше. Хоча запах, звичайно... не теє... Зате свій:)
Але для чого переказувати Венцлову. Краще подам кілька цитат (повний текст тут):.
Томас Венцлова
Я задихаюся
"У 423 році до Різдва Христового, під час свята Великих Діонісій в Афінах показали комедію Арістофана"Хмари"...У центрі комедії – простолюдин Стрепсіад, поруч з будинком якого відкрив свою школу (мислитель) філософ Сократ (він, швидше за все, бачив комедію своїми очима, оскільки жив у той час). Стрепсіад – патріархальний порядний хлібороб, сини якого, як це зазвичай буває, захопилися новими модами, тому батько почав за нього переживати. Може, Стрепсіад і дещо комічний, але без нього, на думку Арістофана, суспільство і держава розвалилися б. Найважливіше для нього – заповіти батьків і національні божества. Він знає, що треба вірити старим богам, точніше виконувати ритуали на їх честь. Йому все ясно, він легко розрізняє добро і зло, чорне і біле.
Тим часом Сократ, за Аристофаном, це скептик і релятивіст, який намагається оцінювати речі і події з різних позицій, він не стверджує, що батьки завжди праві. Він сумнівається в богах – традиційних цінностях, навіть насмілюється їх заперечувати. Мисляча особистість для нього важливіша від колективу, громади чи народу. Мало того, він цікавиться не тільки Аттикою, не тільки своєю околицею, як Стрепсіад, а й іншими країнами, всім Універсумом, він є явним глобалістом, космополітом. Сьогодні багато хто запідозрив би, що Сократ – єврей або, що у нього принаймні мати була єврейкою, а якщо ні, то, значить, його дружина Ксантіппа, напевно, була єврейкою. Однак в Афінах того часу євреїв не було, про них навряд чи хто чув – як і в Єрусалимі, навряд чи хто чув про Афіни.
Стрепсіад безуспішно намагається вчитися в школі Сократа, потім вирішує, що Сократ ні в що ставить найсвятіше, руйнує мораль, отруює уми, розбещує молодь, значить послаблює хребет народу – і це в небезпечний час, коли йде Пелопонеська війна. В кінці комедії він підпалює школу – в ній горить Сократ зі своїми послідовниками. Останні слова Сократа в тексті – "Я задихаюся". Автор явно на боці Стрепсіада – так Сократові і треба. До речі, ця комедія – це, як за совєтських часів казали, "донос". Як відомо, Сократ був засуджений до смертної кари, його змусили випити чашу отрути. Правда, це сталося пізніше, але його обвинувачі фактично повторили аргументи Стрепсіада...
Нашим Сократом був Вітаутас Каволіс (Vytautas Kavolis, 1930, Каунас – 1996, Вільнюс, американський соціолог литовського походження – пер.). Серед нас немає ні Платона, ні Аристотеля, ні Ксенофонта. Але, напевно, не буде нескромним, якщо ми скажемо, що ми повинні бути литовськими Федонами, Федрами або Критонами – учнями, які поширюють ідеї свого вчителя і відповідають за збереження пам'яті про нього. На жаль, сьогодні у Литві, як і в совєтський час, мені хочеться повторити слова Сократа з комедії Арістофана: "Я задихаюся". Напевно, і Каволіс повторив би їх. Майже всі наші знані інтелектуали звернули або починають звертати на шлях Стрепсіада, а не Сократа, незважаючи на те, що вже 2500 років – небезпідставно – вважають, що інтелектуал повинен йти шляхом Сократа.
Говорять про традиційні литовські цінності, які ворожі сумнівним європейським та глобальним цінностям. Глобалізм – це нібито лише прикриття і псевдонім хижого капіталізму, а користь від цього хижого капіталізму отримують лише темні інтернаціональні сили – зазвичай їх не називають, але досить ясно дають зрозуміти, що це євреї (наприклад, Джордж Сорос). Ці сили свідомо знищують народи, а в першу чергу – литовський, який ненавидять більше за інших. Чим більше толерантності, тим менше Литви – говорить філософ Арвідас Юозайтіс. Якщо ми будемо толерантними, то нас затоплять чужі культури, раси, наш святий бурштиновий берег заполонять різні перебіжчики, від яких ми люто відбивалися і більш-менш (хоча, звичайно, не зовсім) зуміли захиститися всовєтський час.
Філософ Вітаутас Раджвілас говорить про глобальну індоктринацію, промивання мізків, проевроколабораціонізм. Для багатьох цей "евроколабораціонізм" по суті не відрізняється від колабораціонізму присовєтській владі, хіба що він гірший, оскільки народ зараз зникає швидше. Філософ Ромуальдас Озолас благословляє ксенофобські групи. Такі групи не тільки ділять жителів на литовців і нелитовців, але і самих литовців – на хороших і поганих, справжніх і космополітів, навіть "генетичних патріотів" і "генетичних зрадників".
Справжній литовець це той, хто не любить, ще краще, ненавидить росіян, поляків, євреїв, а також жителів Заходу...
...в Литві не вистачало "сократівського" інтелектуального прошарку. Люди звикли оперувати тільки національними категоріями, втратили бажання і здатність визнати, що є й інші категорії, інші цінності – іноді більш важливі. Гору взяв примітивний, нерефлектуючий націоналізм – я б сказав, "стрепсіадський" культ свого дему, бажання увічнити свою закритість та провінційність.
... Не хочеться говорити, але, напевно, немає сумнівів у тому, що більшість наших інтелектуалів, які йдуть зараз шляхом Стрепсіада, ніколи не були справжніми інтелектуалами – скоріше, кар'єристами, яким не вдалося зайняти в суспільстві місця, яке б відповідало їхньому бажанню, і фрустрація яких чудесно увипуклює фрустрацію більш широких мас народу.
Нескладно помітити, що в цій біді ми не самотні. Агресивна ксенофобія, ізоляціонізм, особливо дрімучий клерикалізм прекрасно можна побачити у Польщі – може, навіть більше, ніж у Литві (наша Церква не настільки впливова, але й не настільки пішла вправо). Правда, у Польщі є й більш могутній протест проти таких явищ – там є потужна група інтелектуалів, від Адама Міхніка до Анжея Вайди, яка все чудесно аналізує і врешті решт зупиняє. Ще гірше справи маються в Угорщині та Словаччині, де фашизуючі тенденції пробралися до влади, а опір їм невеликий. Але обмежимося литовським світом.
Батьківщину, народ і литовськість слід любити...
Має з'явитися нова державна і національна свідомість, як у сьогоднішніх німців, англійців чи французів, а не таке, як у польського "Радіо Марія" або російських Дугіна з Прохановим...
Ксенофобія та ізоляціонізм очевидно впливають на наші відносини з сусідами. Я неодноразово говорив про небезпеку "литовської тріади" (так би мовити литовського Бермудського трикутника) – чвар з росіянами, поляками і євреями або Росією, Польщею та Ізраїлем...
Найскладніше питання – це питання відносин з Росією, оскільки Росія наших днів дає підстави, щоб їй не довіряли. Але не треба перегинати палицю, не треба забувати, що все може обернутися в інший бік. Десятки наших політологів і журналістів перетворили свій фах на перманентне викриття Росії, а також викриття претензій вільнюських поляків та євреїв. У відповідності з нав'язуваним ними баченням, інтереси Росії завжди ворожі інтересам Литви, а інакше бути просто не може. При цьому росіяни ні в якому разі не є жертвами сталінізму, вони завжди – свідомі його прихильники і послідовники. Окрім того дається зрозуміти, що сталінізм у сотні разів гірший від нацизму.
Будь-які дії Росії з цієї позиції несуть тільки зло, і інакше бути не може. Кожен ворог Росії, навіть якщо він безвідповідальний, некомпетентний або не дуже цивілізований – автоматично стає найближчим другом Литви. Якщо Росії везе – це страшно, якщо не щастить – це велике щастя. Цього не розуміє наївний і егоїстичний Захід, який вже майже домовився з Росією, прирікаючи нас на не зовсім ясну, але напевно жахливу долю. Все це нагадує карикатуру, яку я недавно бачив у польському журналі. Сидять двоє простолюдинів на даху затопленого будинку. Один з них каже: "Боже мій! Що цей Путін ще придумає".
Мій прогноз буде іншим: економічні та демографічні причини змусять Росію і вже змушують позбавлятися від сталінщини, хоча на цьому шляху і будуть траплятися неприємні повороти. Можна не без підстав сподіватися від Росії такого виходу з її ситуації, який вибрала Туреччина за Мустафи Кемаля. Туреччина вже не мріє про імперію і ні для кого не становить смертельної небезпеки – ні для болгар, ні для сербів, ні для греків, ні для вірмен. Вона, до речі, член НАТО – разом з греками, з якими недавно боролася і досі не може домовитися щодо долі Кіпру...
Кому сподобалося, або ж ні – сюди – тут ще жорсткіше:)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
