Антін Борковський Гіркі хліби волинських рік
Прийшов Страстний тиждень. Саме час на такий текст. Текст важкий і болючий. Як і належиться Страсного тижня. Розумію, що до всіх він не достукається. Кожен має свої стосунки з сумлінням. Якщо має його – що не обов'язково. Однак для багатьох такий текст просто потрібний. Для нас як народу і спільноти він потрібний. Для того, щоб поволі очищалися ріки нашої України.
Знаю як важко писалося такий текст. Щирішого тексту, що стосується кривавих рік волинських не знаю. Однак перейшовши через нього, як і через всяку печаль, він таки став справжнім мужем. А водночас і справжнім, а не оперетковим патріотом. Бо писав України ради...
Антін Борковський
Гіркі хліби волинських рік
Хто вбив? Та загинули якось...
Пояснень, чому ж стався Волинський злочин можна шукати довго. Але питання в іншому: що робити зараз. І річ не в тих чи інших резолюціях Сейму. Для України дилема на загал виглядає так: вибачатись, чи ні. Визнавати свою провину, чи ні. Бо ж досі в Україні нема відчуття, що на Волині вчинили злочин проти мирного населення.
Якось збуденіла кров, пролита в землю. Якось ми призвичаїлись до абстрактної крові. Після Голодомору, після ІІ світової війни, після сталінських звірств жертви сусідів не виглядають винятково катастрофічними, – зрештою, своїх ще не вшанували. Тож і Волинь лишається безликим візерунком в історичних підручниках. Метафізика жаху розчинилась у статистиці. 30 тисяч чи 40 тисяч вбитих поляків, чи може 60 тисяч. У нас бо мільйонами міряють українців, загиблих від Голодомору чи під час Великої Війни. Щоправда, полякам від цього не легше – їм болить те, над чим ми навіть не замислюємось, точніше відмовляємось вірити, що це могло статись. Історичні реконструкції подій тривають, але спільного бачення досі нема.
Буквально позавчора в пень вибили кількадесят тисяч мирних людей, а історики обабіч кордону надалі торгуються, немовби досі переважують тіла. "Поляки прибріхують", – кажуть одні. "Українці відмовляються бачити сплановані злочини", – відповідають інші. Історикам з обох боків кордону комфортно – політики і журналісти питають їхніх порад, шукають формули для опису "волинського жаху" – які слова можна вживати, а які – нашкодять державним інтересам. Табельна уява офіційних рупорів "історичної правди" трафаретно наводить приклади, що мають школити прийдешні покоління. Історики – на сторожі державних інтересів. Безкомпромісна боротьба точиться за пару рядків у шкільному підручнику і можливо за місце під партійним сонцем. Торгуються за написи на пам'ятниках. За формули засудження і примирення. Але намарно. Західна Україна не прийме публічного таврування ОУН і УПА, котрі стали символом боротьби з комуністами, Польща – пам'ятників Бандері і Шухевичу, котрі для поляків лишаються антигероями.
Можна шити до волинської справи пояснення у фашизації українців, у людожерчих ідеологіях ХХ століття та колонізаторських нахилах поляків, у пробудженій під час війни селянській жорстокості. Але внутрішній голос підказує, – історики навряд чи встановлять обопільну істину. Українські історики хочуть бачити фактичний доказ, скажімо офіційний бланк ОУН, на якому стояв би наказ: "іди, і вбий поляка". Не знайдуть. Не було такого паперу. Не буває таких паперів. Бувають лише гори трупів.
Українські історики нагадують про колонізаційну політику передвоєнного уряду Польщі, котра збурила селян, польські – про українські загони націоналістичних командос. Випоминають вінегрет з німців, совєтів, мародерів, партизанів і ще казна чого.
Не знаю, чи є докази того, що саме ОУН причетна до організації різанини на Волині, чи навпаки – непричетна. Мені б хотілося вірити, що трупів цих не було, що вони маячня "польських шовіністів". Що цифри завищені. Що волинський морок породили Сталін з Гітлером. Що якось воно так сталося. Якось само. Не віриться. Бо ж липневої ночі синхронно запалала сотня сіл. Сумніваюсь, що хтось, навіть у націоналістичному куражі, буде фальшиво свідчити на тему вбивства. Тож не вбивали себе поляки, аби потім їхні нащадки мали зручний інструмент для пониження національної самооцінки українців. Тож була кров. Було кістяне згарище. Вбивали дітей. Були відплатні акції, де вбивали українців, де вбивали українських дітей.
Синдром непризнання до злочину притаманний всім народам. І нам, і полякам, і росіянам. І колективний хуту певно досі не бачить крові тутсі на своїх руках. Але ж питання саме до нас, справа в українській готовності відчути свою відповідальність. Спокутувати за тих, хто можливо був цілком певен своєї вбивчої непомильності.
Зараз всі вони мертві, волинські вбивці. Ніхто з них вголос не покається. Хоча не знати, чи не були останніми словами на смертнім одрі: "Господи, будь мені грішному! Пробач, Ісусе Христе, за пролиту кров! Зглянься, Богородице, не відав я. Зламав заповідь в ім'я ненависті. Вбиваючи їх – убив себе. На Тебе лише сподіваюсь. Відпусти мені, Господи".
Чого ж вибачатись нам? Не тому, що вимагає Сейм чи Європарламент. Не через стратегічну дружбу з Польщею. Лише тому, що наші предки пролили людську кров у волинські багна. Зректися своєї відповідальності за ту кров – зректися їх. Нашої покути вимагають не поляки, а душі тих, хто не відав, що творив. І не поляки мають ховати волинські кості, а українці, бо Волинь – українська земля. Бо час збирати каміння. Чи поляки наслідуватимуть нас? У них свої, українські скелети в історичних шафах. Тож їм і вирішувати.
Пам'ять любить солодке, погане – в криницю забуття. Батько вбив сусіда, – але ми пам'ятаємо лише те, як він на скрипці грав. Бо ж гарно грав. Справді гарно. І гойдалки майстрував. Але якщо це був наш батько, маємо знайти в собі сили на оце "вибач", навіть не сподіваючись почути у відповідь "пробачаю".
Зрештою, за свій гріх кожен відповідає сам. Нехай з вбитими українцями поляки розбираються самі. Не пробудити ззовні чужого сумління. Найважливіше, аби зі своїм сумлінням розібрались ми. Щоправда, наразі успіхів у проголошеному взаємному прощенні – нуль.
І проблема навіть не у формулі примирення, все значно фатальніше. Пролита кров стала немовби гарніром до гріха, інвестованого в модерну націогенезу, буденною приправою до міжусобиць, мовляв, завжди так було і завжди буде. Регулярна констатація, що "кров людськая не водиця" поступово примулила око.
Попри ритуали протокольного славослів'я, попри ювілейне махання кадилами – досі порозуміння за волинський злочин було вихолощеним, адже не було чину каяття як такого. Внутрішнього, не на позір. Формальні спроби порозумітись чимось нагадували бюрократичну клоунаду – "тут гостру фразу забираємо, а тут – додаємо мудре слово". Але не пропікав сором, котрий і уможливлює чин каяття. Не було бажання спокутувати гріх, котрий досі чирякує під лахміттям національної пам'яті. Досі, навіть шукаючи спроби вибачитись, знаходились причини, аби звести вибачення до імперативного: "нехай вони перші покаються". Звісно в Україні є середовища, котрі категорично проти вибачення перед поляками, – але ж мова не про них.
Далі тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
