Волинь 1943. Підсумки 2013
Від потрактування волинської трагедії може залежати підписання угоди з ЄС
Я вважаю, що розв'язання питання щодо Волинської трагедії, атмосфера, яка супроводжує дискусію щодо подій на Волині 1943 року можуть істотно вплинути на те, чи у лиці Республіки Польща ми матимемо щирого та активного союзника в у питанні підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Польща є однією з найвпливовіших країн у Європейському Союзі, і її впливи є дуже істотними. Підтримка Польщі і інших наших найближчих сусідів є чи не визначальною.
І в цьому сенсі, щоб нейтралізувати цього нашого союзника в нашій інтеграції до ЄС, робиться все – нас вкотре хочуть посварити, аби ми косо дивилися одне на одного і в результаті потрапили туди, куди маємо за чиїмось планом попасти – у велику зону впливу Російської Федерації. Ось тому і працюють з обох боків кордону певного типу "достойники", які не потребують українсько-польського порозуміння, а навпаки – розбрату. Причому працюють вони дуже ефективно – чого варті "ініціативи" Вадима Колісниченка та ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського. Отаке маємо дивне "єднання" над кордонами.
Але мені здається, що все-таки вже є величезний корпус і українських, і польських політиків, дипломатів, громадських діячів, котрі, незважаючи на всю болючість цього питання, можуть втримати цю дискусію у пристойних межах, в межах порозуміння. Вони усвідомлюють, що майбутнє є важливіше, ніж минуле.
Власне, ця ситуація показала, що у польських парламентарів є більше розуму, ніж у тих "українських депутатів", які підписали прохання до Польського Сейму визнати Волинську трагедію за геноцид.
Заклики політиків мають бути почуті
Але важливо, щоб державну мудрість проявляли не лише польські політики. Ще Леонід Кучма у 2003 році проявив себе як державник і разом з Квасьнєвським в селі Павлівка на Волині сказав на 60-ті роковини цієї трагедії саме ті слова, які мали бути сказані. Це, безумовно, важливо... це впливає..., тому що політика значною мірою в даній царині – це політика символів. І до честі Кучми це символічне слово було сказане. Він тоді проявив себе як мудрий чоловік і державник. Причому безвідносно до того внутрішнього протистояння влади і опозиції, яке тоді назрівало.
Можу гордитися тим, що ми в середовищі Журналу "Ї" в 2003 році випрацювали ті формулювання, які потім повторив президент Кучма. Очевидно, в адміністрації перейняли ті слогани примирення, які ми сформулювали в наших середовищах у Львові, які були і є дуже тісно пов'язані з такими самими демократичними середовищами у Польщі. Ми всі разом знайшли ті слова тоді. І так само шукаємо і пропонуємо їх нашому суспільству сьогодні. Бо не так просто підібрати слова, коли йдеться про те, що є поза людським розумінням.
Історя не повинна впливати на політику
Волинська трагедія вчить нас того, що ми не можемо будувати своє сучасне політичне життя, виходячи тільки з історичних передумов. Історія не повинна так простацьки впливати на політику. Вона не повинна одноосібно формувати нам наше майбутнє. В історії українсько-польських взаємин за тисячоліття сусідства було багато різного. Як правило, пам'ятаються або війни, або якісь трагедії, тобто щось погане. Натомість те щось погане і війни насправді тривали, можливо, якихось кілька десятиліть – в сумі польсько-українські війни тривали ну, може, до 50 років, – але разом з тим ми сотні років жили поруч звичайним людським життям. Сіяли та збирали хліб, народжували та одружували дітей – жили звичним сусідським життям, як то є між людьми. Разом бідували, і разом боронилися. Про це, як правило, ми забуваємо. А це треба враховувати.
Разом з тим на наше сприйняття подібних трагедій впливає і те, що український і польський народи довший час були народами бездержавними, тобто жертвами. За звичкою вони і досі звикли вважати себе жертвами. Ми постійно шукаємо десь своїх кривдників, пробуємо виставити якісь рахунки. І при тому ідеалізуємо самих себе. Це інерція бачення самих себе бездержавних народів – і не тільки польського й українського, а й угорського, чеського, хорватського, сербського і багатьох інших. Однак змінився наш статус. Ми тепер повною мірою відповідаємо за самих себе і свою долю. Тому цього "комплексу жертви" треба поволі позбуватися. А ми все ще копирсаємося у минулому замість того, щоб розбудовувати майбутнє. Народи, котрі завжди мали свою державність – як от французький, британський, іспанський, – живуть, дивлячись у майбутнє. Скажімо, для американців – найбільшої потуги, яка зараз є у світі, – п'ятирічна історія, президентство Буша-молодшого – це вже давня історія. Вони будують своє майбутнє далі.
Це абсолютно не означає, що потрібно все забути, стати "манкуртами", не віддати шани жертвам, не шанувати почуттів тих людей, котрі були пошкодовані в 1943 році на Волині чи Холмщині. А ще є Лемківщина, Підляшшя, Галичина і т.д. Це не означає, що президенти України і Польщі повинні ігнорувати болі цих людей або їхніх рідних. Але ми не можемо бути заручниками цієї та інших наших помилок та трагедій, не можемо долі наших дітей узалежнювати від історичного минулого, від тих подій, у яких більшість українців та поляків участі не брали, яких ця трагедія насправді ніяким чином не стосується. І тому, не релятивізуючи історії, треба дивитися вперед. Тут важливо зберегти розумний баланс між пам'яттю та надією.
Вираховування, хто скільки крові пролив, є аморальним
Сьогодні перед Україною і Польщею є дуже багато завдань, починаючи з абсолютно конкретного – підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. І це не означає, що якоюсь платою за підтримку Польщі у підписанні цього документа повинне бути якесь неймовірне каяття чи упокорення українців.
Воно має бути, тому що десятки тисяч цивільного польського населення і десятки тисяч українського там загинули. Але треба знайти правильну формулу, правильно вбрати ці події в слова. Можливо, що у ці дні, коли трагедія сягнула апогею, нам потрібно обмежитися тихою молитвою. Голосні слова та просторікування тут, здається, недоречні. На якийсь час треба просто замовкнути і осягнути, що ж відбулося між тими людьми. Просто задуматися над тим, на що здатна людина і що, не дай Бог, вона може повторити. Тобто теж замислитися не лише над минулим, але й над майбутнім. Історія точиться далі, і не дай Бог...
Треба припинити нарешті те дрібне і брудне політиканство, яким обплутали цю трагедію людей. Я не про політиків тогочасних – і українських і польських – веду мову, а саме про безневинні жертви їхньої політичної незарадності і злочинної недалекоглядності. Нащадки цих політиканів і досі спекулюють – ведуть торги, хто ж більше крові пролив. Безсумнівно, оце вираховування, хто скільки крові пролив – хто більше, хто менше, – є глибоко аморальним. Про це сказав Адам Міхнік. Його теза: перестаньмо мірятися гектолітрами крові, навіть одна вбита людина – це вже величезна трагедія, тим більше людина вбита невинно. І в цьому контексті потрібно інакше підходити до цієї трагедії. Потрібно щонайперше попросити вибачення, просити мали б навіть ті, хто безпосередньо не брав в цьому участі. А теперішні покоління і поляків, і українців, безсумнівно, не брали в цьому участі. Однак, якщо вони вважають, що ті, хто не знайшов між собою порозуміння на Волині 1943 року, якось причетні до нашої польськості чи українськості, то ми мусимо просити вибачення і за їхні помилки і навіть гріхи. Але так само треба вибачити тим, хто вільно чи невільно, як з "українського", так і з "польського" боку, здійснив ці злочини – причому наголошую – з обох сторін, бо не треба бачити цю ситуацію односторонньо.
Юридично Польща не може звинувачувати державу Україну у геноциді
Далі про строго правничий аспект справи та "треті сили", які відіграли чималу роль у сьогорічних обходах 70-ї річниці тут
оригінальна версія тут Валентина Пащенко. Укрінформ.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
