Микола Рябчук ''Польща, Україна, Європа – між уявою та реальністю''

Нещодавно один з провідних українських політичних візіонерів – Микола Рябчук – мав виступ у Королівському палаці у Варшаві, де блискуче окреслив пролегомени і висліди українського двадцятирічного "топтання" на місці – в сенсі остаточного геополітичного вибору. В контексті сьогоднішнього несміливого кроку у бік Заходу його бачення нашого "топтання" дуже істотне.

На блог виставляю коротшу, "популярну" версію, довша версія, "версія для фахівців":) тут

Отож кілька фрагментів:

Коли б я був завзятим постмодерністом, міг би відразу сказати, що немає насправді жодної "реальності", а є лише різні види уяви. І те, що вважаємо за "реальність", є лиш непевним наслідком їхньої взаємодії, чимось, що постає на перехресті різних дискурсів, – як продукт їхнього безконечного діалогу та хвилевого компромісу.

Я не постмодерніст, але маю в підзаголовку постмодерністичне виправдання. Бо навіть якщо не зумію представити вам реальної Польщі, Європи чи навіть України, то певна реальність усе одно постане із взаємодії моєї уяви про ці предмети із вашою, прецизійнішою.

...

Дві уяви: Одна з тих уявлених Україн дуже схожа на Польщу. Це означає, що уявлена вона як національна держава, тобто держава, створена насамперед українцями і для українців, з ліберальним, у дусі нового часу, забезпеченням прав для всіх меншин, а проте без надмірностей, тобто без визнання, наприклад, російської мови або німецької другою державною, з перспективою перетворення на першу, або й узагалі – єдину.

Цю Україну уявлено не лише як національну державу, а й, подібно до Польщі, як державу європейську. Тобто таку, що начебто завше до тієї омріяної Європи належала й залишалась духовно їй вірною, попри століття російської, а згодом совєтської окупації та брутальної деформації колись начебто європейського трибу життя. "Повернення до Європи", у рамках цієї уяви і відповідного дискурсу, було натуральним шляхом розвитку для новопосталої 1991 року держави, подібно як, зрештою, і сама держава була натуральним наслідком багатосотлітньої боротьби героїчних українців за незалежність.

Ця уява, однак, зіткнулася з іншою, теж архаїчною, але закоріненою в цілком інших міфах – історичних, культурних та геополітичних. В цій уяві Україна є частиною "Русского міра", тобто такої собі середньовічної православно-східнослов'янської "умми", засадничо антиокцидентальної, одержимої власним цивілізаційним шляхом, ба навіть месіанізмом, із досить відчутним імперським присмаком. Українці і росіяни у цій уяві – це "майже один народ". Прислівник "майже" тут настільки гнучкий, що дозволяє будувати незалежну від Росії державу (креольського типу), духовно не виокремлюючись при тому з "Русского міра" – з ментального світу колишньої метрополії. Незалежність, у цьому наративі, не була виборена, а просто впала українцям на голову, цілком випадково – чи то внаслідок змови підступнуго Заходу, чи внаслідок фахової нездарності пізньорадянських еліт на чолі з Ґорбачовом.

Відмовлятися від "випадкової" незалежності постсовєтські еліти, однак, не хочуть, оскільки саме вони виявилися її головними бенефіцієнтами.

...

Це правда, що один тип уяви, умовно названий "проєвропейським", переважає на Заході краю, тимчасом як другий, умовно названий "проросійським", переважає на Півдні та Сході. Перший і справді уявляє собі Україну як Польщу (але не сьогоднішню, а радше ту, з 1920-30-х). Другий тим часом уявляє собі Україну як продовження СРСР, тобто насамперед "Української Радянської Соціалістичної Республіки" – але вже без соціалізму, без КПСС і, головне, без обтяжливого підпорядкування місцевих владних еліт – московським.

На цій чорно-білій чи, радше, помаранчево-блакитній мапі найцікавішим і, як мені видається, недооціненим є Центр краю на чолі з Києвом – реґіон, котрий істотно відрізняється і від Заходу, і від Сходу, або, сформулюймо це конструктивніше, – схожий, під певними оглядами, на Схід, а під певними – на Захід.

...

Aні Захід, ані Схід: Захід, як відомо, був інкорпорований до СССР допіру після Другої світової війни, завдяки чому зазнав істотно меншої совєтизації та русифікації, ніж решта краю. Проте ще важливішим для реґіону був його досвід перебування у складі Першої й Другої Речі Посполитої та, особливо, Габсбурзької імперії. За всієї "недоєвропейськості" цих утворень, їхній державний устрій, політична і правова культура, повсякденний габітус засадничо відрізнялися від тих, що були у Московському царстві, Російській імперії і, врешті, Совєтському Союзі.

Принципова відмінність українського Півдня і Сходу від решти краю полягає в тому, що він ніколи не мав іншого політичного і культурного досвіду, крім російсько-совєтського. Центр України у цьому сенсі є проміжним реґіоном – він не був ані у складі міжвоєнної Польщі, ані у складі Австро-Угорщини, а проте історично належав до польсько-литовської Речі Посполитої, інституційний і культурний вплив якої (у широкому значенні слова) зберігався ще принаймні сто років після її зникнення.

...

І різниця між сьогоднішнім Півднем і Сходом України та її Центром виводиться не так із того, що було після їхньої інкорпорації до імперії, як із того, що було до, – з відсутності будь-якого іншого досвіду (і лояльності), крім імперського, в одному випадку, і з його наявності в другому.

Щоб побачити цю різницю, досить глянути на електоральну мапу України, де на Заході й Центрі ось уже кільнадцять років стабільно перемагають проукраїнські/проєвропейські партії й кандидати (так звані "помаранчеві"), а на Півдні та Сході – совєтофільські / проєвразійські (Партія реґіонів та її сателіти-комуністи). Кожен, хоч трохи обізнаний з історичною географією, легко побачить, що "помаранчева" Україна закінчується там, де закінчувалася Річ Посполита й Гетьманщина і де починалося "Дике Поле".

...

Усвідомлювання контекстів: Утім, поза цими курйозними, сумовито-смішними історіями, Україна і Польща стикаються з рядом концептуальніших проблем...Для України це насамперед проблема навздогінної модернізації – політичної, правової, соціально-економічної... Друга українська проблема, тісно взаємопов'язана з першою, – це завершення холодної громадянської війни у своїй країні, зокрема війни пам'ятей, символів та ідентичностей. Без її вирішення українська реакція на різноманітні виклики буде неадекватною, гіпертрофованою в той чи той бік, залежно від перебування по той чи той бік ідеологічної барикади.

...

Українці, подібно як білоруси, живуть у формально незалежній країні, а проте відчувають загрозу (реальну для білорусів, потенційну для українців) етнокультурної марґіналізації й перетворення у таку собі чорношкіру меншину (де чорною шкірою є їхня "чорна" мова) у формально незалежній державі на кшталт колишньої Південної Африки. Розуміння контексту антиколоніальної боротьби, яка все ще точиться в Україні, – це поважна проблема для всіх іноземців, у тому числі й поляків.

І друга проблема чи, радше, виклик, який постає перед польським суспільством і зокрема елітами, – це спокуса ревізувати спадщину Єжи Ґєдройця, протиставляючи архаїчному начебто "прометеїзмові" нововіднайдений і дедалі модніший "політичний реалізм". Ця спокуса формується низкою чинників, насамперед – недолугістю самих українців, браком реформ, поділеністю суспільства, половина якого хотіла б до Європейської Унії, а половина – до так званого Митного союзу з Росією, причому четвертина населення шизофренічно хотіла б і того, й того.

...

Насправді Україна є транзитною зоною, де Європі як певній системі цінностей протистоїть інша духовна потуга – російський "православно-східнослов'янський" месіанізм у найрізноманітніших іпостасях. Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ часто проходить не по реґіонах і не по мовно-культурних, етнічних чи інших групах, а по головах конкретих людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір.

Можна, звісно, махнути рукою на цю велику, незграбну і, можливо, безнадійну країну, віддаючи її росіянам – включно з тою половиною населення, яке до "російського світу" абсолютно не хоче...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.