Станіслав Бєлковський: Новий Путін
"Ми якось не помітили, але в Росії явно змінився президент. На зміну ветхому Путіну моделі 2000 прийшов новий, 2013-2014 року випуску. Той, первозданний Путін прийшов до влади як гарант елітної конвенції 1990-х років. Його головним завданням було – прикрити еліти від народу, який їх явно недолюблював. Пояснити народу, що ми рухаємося в правильному напрямку, тому не треба задавати зайвих запитань про реприватизацію, повальну розправу над олігархами і т. п. Життєво важливі інтереси еліт, які в цілому сформувалися ще в період з 1993 по 1999 рік – з поправкою на пришестя путінського покоління уже в нульові, – він вважав своїми і захищав їх повною мірою. Цілком конвенционально він поводився і на міжнародній арені. Первозданний Путін був західником, хоча в популістських цілях і нерідко вдаватися і до антизахідної риторики. Він не приховував, що хотів би і міг би привести Росію в НАТО. Першим висловив співчуття Америці з приводу терактів 11 вересня 2001-го. Домігся дострокового погашення Росією зовнішнього боргу, хоча навіть уряд Михайла Касьянова було проти. (Хто в сучасному світі повертає борги, та ще достроково?!) Вивів військові бази з Грузії (Батумі, Ахалкалакі). Навіть зворушливо виголосив промову в бундесраті по-німецьки, щоб здобути додаткову прихильність вельмишановної аудиторії. Оскаженіло дружив з Герхардом Шредером і Жаком Шираком. І так далі. Довгі роки Путін був швидше європейським обивателем на російському троні, ніж помазаником Божим, – по суті і за самовідчуттям.
Нинішній Путін – зовсім інший. Він (пані Хакамада, яку багато, але не я, критикують за цю констатацію) дійсно відчув себе Переможцем. З великої літери. А оскільки доля переможця – самотність, це відчуття наздогнало В.В. в повному обсязі. Немає нікого. Крім нього самого і народу, який забезпечує його легітимність та копошиться десь на дні реальності. Немає ні еліт – він занадто довго і безкорисливо гарантував їх інтереси, щоб тепер озиратися на те, хто потрапить під західні санкції, а хто ні. Ні Заходу, який стільки років намагався, згідно з путінською логікою, принизити і обдурити російського правителя – тепер євроатлантичний світ з об'єкта особливої поваги перетворився в партер, покликаний слухати кремлівську зірку. Є тільки сам Путін і історія, в яку він входить семимильними кроками. Все, що менше від історії, вже не дуже цікавить. Тим більше, зробивши себе галерним рабом, заручником вже остогидлих президентських обов'язків, Путін, схоже, в якийсь момент змирився з відмовою від простих людських радостей, банального бажання пожити для себе. Змирився, але не пробачив людству цієї добровільно-примусової відмови.
У цьому сенсі над "Прямий лінією" витав трохи сталінський дух. Не в сенсі готовності до масових репресій – репресії з огляду на прагматичні резони не потрібні, все і так нормально, – а в плані самовідчуття великого диктатора. Вельми примітним тут є самовизначення росіян, яким на виду і смерть красна (на миру и смерть красна). У перекладі з путінського це означає: якщо я накажу, мій народ помре за мене. І не запитає, чому пора помирати. Це свого роду ремейк знаменитого сталінського тосту за терпіння російського народу, вимовленого на кремлівському прийомі 24 травня 1945.
Перше на "Прямих лініях" і схожих заходах було помітно, наскільки Путіну остогидла публічність, як він приховано нервує, очікує якогось підступу, незважаючи на очевидну налагодженість системи "запитання – відповідь". Зараз це все щезло. Господар Кремля знає, що на нього немає ніякої людської управи. Ні всередині країни, ні за її межами. "Кто превзойдёт меня? кто будет равен мне? Деянья всех людей – как тень в безумном сне... И вот стою один, величьем упоён", як казав у Валерія Брюсова ассірійський цар Ассаргадон..."
А далі про:
Жагу помсти, Поле помсти та путінський Ведмежий кут тут
