11 липня 2014, 15:21

Голос Донецька

Я довго вагався, чи виставити цей текст, який є одним з голосів з Донецька, що виринув з нетрів Інтернету і на моє глибоке переконання вартий, щоб його почули. Текст жорсткий і болючий. Хоча водночас тихий і ранимий. Про Донецьк, який є інакшим, ніж ми зазвичай, дивлячись здалека, його сприймаємо – зі всією тією шахтарською славою та олігархатом. Я не надто сентиментальний, проте... Свідомо відключаю коментарі, щоб люди вульгарні не топтали цей голос своїми брудними чоботями:

"Как будто женщина

Город похож на изнасилованную женщину. Вчера она была беспечной и любимой. Красивой, особенно утром.

А потом случилось то, что случилось.

Не один, много. Все на одно лицо. На один камуфляж. Автоматы, которым у нее тыкали, были, наверное, разными. Но она в этом не разбиралась.

Эти люди насиловали ее жестко и долго, в очередь. Отдыхая, сплевывали на ее тело. Веселились, стреляя по лампочкам-фонарям.

Они били ее блокпостами, мешками с песком. Каждый день они разрывали на ней платье, которое когда-то было желто-синим.

Насилуя, они требовали любви... И звали друзей, чтобы те тоже – взяли ее так, как им нравится. Так, как в их стране делать нельзя.

Они унижали ее, оставляя новый фокус и новую, кровавую позу для завтра. Хотелось, чтобы завтра уже не наступало. Чтобы все – в руины.

Но нет. Они смеялись, обещая, что она скорее сдохнет, чем они от нее отстанут, и толпами приходили снова. У нее не было сил сопротивляться. И ни одного живого места не было тоже.

Каждое утро она, женщина, ставшая моим городом, вставала и умывалась. Терла себя щетками, обливалась водой так, чтобы до самых костей, чтобы хоть где-то быть чистой.

Она красилась, наряжалась, она привычно выносила мусор, делала покупки, заполняла холодильник, она ездила на работу – в троллейбусе и на такси, она отправляла почту. Она даже вызывала водопроводчика или электрика, если ночная оргия слишком сильно разрушала ее дом. Но никогда – врача.

Наверное, вместо врача она каждый день покупала себе цветы. Розы. Много-много роз.

А ночью все повторялось снова.

Она даже не кричала уже. И не звала на помощь.

Как всякая жертва изнасилования она думала, что сама виновата. Дала повод, привела в дом, кормила... Чего же теперь?

Она не могла пожаловаться, потому что все, что делали с ней – стыд. Нужно было учиться забывать, но эти входили во вкус и забывать не давали. Распиная ее на площади или на площадке они требовали, чтобы она получала удовольствие.

Все внутри выгорело. А впереди, она знала, указующий перст: порченная, грязная. Впереди – брезгливость и желание держаться от нее подальше.

Капля сочувствия, да. Но только от таких, как она сама, униженных и тем – посвященных.

Были минуты, когда она мечтала только об авиаударе. Мощном, масштабном, который бы снес ее и всех мучителей, просто стер бы с лица земли, чтобы все стало пустыней, а не страданием.

После еще были дни. И недели. А потом – только эта мечта и осталась.

Они насиловали. Она улыбалась, предвкушая гул тысячи самолетов.

Не помню, у Майкла ли Кимелля... да, все-таки у него, я прочитала о том, что больше всего на свете мужчины бояться быть осмеянными. Женщины – изнасилованными и убитыми.

Это правда. Мы боимся. Если бы мой Донецк был мужчиной, мы бы легко переступили через все насмешки. Сил бы хватило.

Но вот – женщина. И я не уверена, что столетий любви хватит, чтобы забыть, не стыдиться и не вздрагивать от любого прикосновения. "

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Оксюморон непокаяного зла

Світ знову між оксюмороном гуманітарної тотальності та Безоднею Жахливого? Сьогодні Україну обпікає майже тридцятиградусний мороз чергової хвилі росіянського холодомору...

Промова на Межу року 2025 – Чи ми вже поза добром та злом?

Кожного року громадська Капітула Незалежного Культурологічного Журналу "Ї" здійснює вручення Ордена "За інтелектуальну відвагу" та Відзнаки "За добру справу" громадським, політичним діячам, діячам у царині мистецтв та духа...

Пригоди істини, постправда і постмодернізм

Основною метою людства є його виживання. А виживання вимагає застосування здатностей та інструментів, які власне його, це виживання, забезпечують...

Занепад Заходу чи піднесення Сходу?

Сьогодні вже стало певним кліше писати про те, що Захід у тому вигляді, яким ми його знаємо, знову переживає занепад і, здається, поступово згасає – неначе вкотре заходить за обрій, як це свого часу описав Шпенґлер (Oswald Arnold Gottfried Spengler, 1880-1936)...

Європа, що тріумфує

Я з відомим львівським політологом Антіном Борковський, в день уродин визначного польського митція зламу XIX-XX століть Юзефа Мегоффера, відштовхуючись від його картини "Европа, що тріумфує" дискутуємо про сьогоднішню долю того, що ми називаємо Европою, Трампа, Бреттон-Вудську угоду та що з цього випливає...

Остання людина?

Останнім часом ми спостерігаємо тривожні процеси – стрімке зниження рівня когнітивних здібностей людей, зокрема таких як розуміння, пізнання, навчання, усвідомлення, сприйняття та здатність обробляти зовнішню інформацію...