Наслідки російської агресії в Україні для центрально-східної Европи та світу
(на соту річницю вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво)
Після кривавих релігійних війн у Европі XVII сторіччя було винайдено спосіб давати разу з хаотичною і необмеженою війною всіх проти всіх – такoго собі Bellum omnium contra omnes.
По-перше було винайдено щось таке як національний суверенітет, який мав повноваження діяти на певній території.
По-друге в міжнародну практику було запроваджено систему міжнародних відносин, яка поставала як правило за підсумками якогось масштабного конфлікту принаймні європейського масштабу.
По-третє ця система міжнародних відносин формувалася не стихійно, а на відповідних платформах для перемовин і у відповідності з інтересами переможців.
По-четверте іноді укладання системи міжнародних відносин відбувалося з врахуванням абстрактних уявлень про справедливість, мораль та порядок (байдуже, що інколи "справедливість" у відповідності з тогочасним розумінням суверенітету полягала у тому, щоб вирізати на своїй території всіх католиків чи протестантів, або ж "порядок" полягав у поверненні на трон здеґрадованих монарших династій). На сьогодні роль світської релігії, яка освячує черговий "вічний мир" є концепція прав людини чи концепція боротьби з світовим тероризмом.
Таких систем міжнародних відносин у Европі було декілька:
Вестфальська система міжнародних відносин, яка склалася у 1648 р. після Тридцятилітньої війни;
Віденська система міжнародних відносин, яка склалася у 1815 р. після Наполенівської кампанії і знесення Ancien Régime;
Версальська система міжнародних відносин, яка склалася у 1919-22 рр... за результатами Першої світової війни
Ялтинська система міжнародних відносин, яка склалася у 1945 р. за результатами Другої світової війни.
Ялтинська система проіснувала до падіння Берлінської стіни, розвалу системи сателітів СССР і розвалу самого СССР.
Після цього у світі ненадовго постала Post-Ялтинська система міжнародних відносин, яка склалася у 1991 р. за результатами розвалу СССР. Це був однополярний світ з єдиним реальним сувереном – США. Всі інші суб'єкти міжнародних відносин були так чи інакше залежними – мали обмежений, а часто і дуже обмежений суверенітет. Хоча, якщо підійти до питання суверенітету строго, то і США делегували частину свого суверенітету наддержавним структурам, як от НАТО, СОТ чи ООН. Тому абсолютних суверенів у міжнародній політиці насправді немає.
Багатьом аналітикам на заході здавалося, що кровожерні тенденції у міжнародних стосунках нарешті вдалося подолати. В філософських категоріях це описувалося як подолання модерну, подолання історії (Френсіс Фукуяма) – мовляв людство вступило у постісторичну епоху загального миру і процвітання: "Коли закінчилася Холодна війна, багато американців і европейців вважали, що найбільш прикрі геополітичні питання були в певній мірі врегульовані. За винятком жменьки відносно незначних проблем, таких як питання колишньої Югославії та Ізраїльсько-Палестинський конфлікт, вони припускали, що найважливіші проблеми у світовій політиці більше ніколи не будуть стосуватися кордонів, військових баз, національного самовизначення, або сфери впливу." – Уолтер Рассел Мід (1)
Ця ідилія 1990-х років нагадувала таку ж саму недалекоглядну ідилію Belle Époque Европи між 1890 та 1914 роками – саме напередодні Першої світової війни. Тоді теж видавалося, що повсюдне запровадження парових двигунів та залізниці не може не вести до світу миру та процвітання. Наші теперішні спекуляції такого ж штибу стосуються Інтернету, соціальних мереж і т.д.
Але на переломі тисячоліття сталося кілька подій, які різко змінили загальну атмосферу у міжнародних відносинах.
Симптомом стала терористична атака 11 вересня – війна прийшла до розслаблених США.
Однак це був лише симптом, який засвідчив те, що сучасна війна не нагадує класичні війни – ні першу, ні другу.
Наступила епоха терористичних, інформаційних (Information war), смислових війн (Semantic war), гібридних (Hybrid warfare), кібер-війн (Cyber warfare). Деякі з них вже відбулися – як от терористична війна Аль-Каїди проти США, кібер-війна Росії проти Естонії, гібридна війна Росії проти України. Причому тероризм як форма ведення війни може набирати безлічі форм – від еко-тероризму до державного тероризму (яким і займається сьогодні Російська Федерація в Україні)
Але і це ще не все. Світ почав активно поляризуватися. Піднялися три головні економічні (і відповідно – політичні, військові і т.д.) інтеграційні проекти:
США+ з їхньою периферією (Північноамериканською зоною вільної торгівлі – North American Free Trade Agreement, NAFTA; НАТО і т.д.)
ЕС+ з його периферією (країнами асоційованими з ЕС, Радою Европи, ОБСЕ і т.д.)
Китай+ з його периферією (Російською Федерацією, ШОС/上海合作組織- Шанхайською організацією співробітництва і т.д.)
Чи стосунки між цими великими геополітичними гравцями стабільні? Певною мірою так – на разі ми не бачимо якихось глобальних конфліктів. А чи можна назвати систему цих стосунків новою системою міжнародних відносин – назвімо її умовно Транстихоокеанською (скільки два головні учасники цієї системи примикають до басейну Тихого океану)? Здається, що ще ні – саме тепер світ зарухався. І головне запитання зараз полягає у тому, щоб зрозуміти – чи ми є напередодні Четвертої світової війни, як пише колишній радник Путіна Андрєй Ілларіонов (2), тобто у 1914 чи 1914 році, чи напередодні нового Версалю чи Ялти?
Де при цьому опинилися країни центрально-східної Европи? Більшість з них після розвалу СССР змогла інтегруватися у проект ЕС+ та НАТО. Це неначе забезпечило їм економічну (в рамках ЕС) та військову (в рамках НАТО) безпеку. Хоча всі розуміють, що все це доти, доки діють такі підсистеми міжнародних відносин, яка і називаються ЕС та НАТО. Тай то кібервійні Росії проти Естонії 2007 року НАТО не запобігло. Про Україну, анексію Криму і Будапештський меморандум 1994 року, де США, Росія Велика Британія і Франція неначе давали якісь гарантії безпеки Україні, якщо вона відмовиться від ядерної зброї, і говорити нічого – хоча і він був елементом системи міжнародних відносин.
Деякі країни центрально-східної Европи застрягли між проектом ЕС+ та Російською Федерацією, яка після приходу до влади Путіна почала відновлювати СССР. Про це Путін відкрито заявив на Мюнхенській конференції з безпеки (Munich Security Conference) 2008 р. Західні лідери пропустили цю його заяву попри вуха і розпочали процес "перезавантаження" відносин з Росією.
"Упродовж чверть століття в Брюсселі, Лондоні, Берліні та Вашингтоні панувала точка зору, буцім Росія не становить і ніколи не буде становити загрози. Кожного, хто міркував інакше, та ще й не міг розважливо промовчати, чекало байдуже або зверхнє ставлення. На державній службі, а передусім у дипломатії, безпеці, розвідці та війську, жорсткий підхід до Росії гарантував хуткий кінець кар'єри." – Едвард Лукас (3).
"Президент Росії почав холоднокровно втілювати свій план, який був уже давно заявлений у різних офіційних документах. У 2008 році, після війни в Грузії, ми дізналися, що Росія буцім має особливі права в привілейованих зонах на пострадянському просторі. В лютому 2010 року була проголошена нова військова доктрина, а в лютому 2013 року – нова зовнішньополітична доктрина. В ній виразно заявлено, що Росія залишає за собою право захищати російське населення за межами території Російської Федерації" – Адам Даніель Ротфельд (4) – колишній міністр зовнішніх справ Польщі.
В результаті отримали першу війну в Грузії 2008 р., яка була заявкою на ревізію системи міжнародних відносин Ця війна, якщо вдатися до аналогій, нагадувала анексію Гітлером Судетської області 1938 року.
Европейські та американські лідери зробили все, щоб не зауважити цієї анексії. "Президент США Барак Обама побудував свою зовнішню політику на переконанні, що "війна з тероризмом" була перебільшена, що історія дійсно закінчилася, і що, як і в роки правління Клінтона, найважливішими пріоритетами Сполучених Штатів є популяризація ліберального світового порядку, а не гра в класичну геополітику. Адміністрація сформулювала вкрай амбітну програму на підтримку цього порядку: блокування розробки Іраном ядерної зброї, вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, переговори щодо договору зі глобальної зміни клімату, вражаючі Тихоокеанські і Атлантичні торговельні угоди, підписання договорів з Росією щодо контролю над озброєнням, відновлення добрих відносин США з ісламським світом, допомога в сфері прав секс-меншин, відновлення довіри европейських союзників, і завершення війни в Афганістані. У той же час, Обама планував різко скоротити витрати на оборону і зменшити участь США на ключових світових сценах, таких як Европа та Близький Схід." (1)
І це, звісно, стало стимулом до подальших анексій "собирателя земель русских" та "реставратора СССР" Путіна.
Він почав готуватися до повного аншлюсу України – на кшталт аншлюсу Австрії 1938 року. При цьому Путін вже мав досвід поразки – коли програв на Майдані 2004 р. Але мав і досвід реваншу – коли поставив в Україні Януковича у 2010 р. Очевидно, що аншлюс України в формі входження до Митного союзу мав відбутися десь у 2015 році.
Далі тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
