Паралельні сценарії Майдану і Посланіє Путіна

Сьогодні Путін, попавшись в капкан своєї ж безглуздої політики, у відчаї кинувся наганяти туману коханим "соотечественникам" (ті, здається все проковтнуть) та всьому світу (а тут проблемка) – мовляв "меня здесь не стояло", я взагалі не розумію, чого це Україна збеленилася. Тому пропоную свій аналіз того, як він "руку приложив" до того, що сталося в Україні за цей рік.

Беручись реконструювати (чи конструювати) можливі паралельні сценарії розгортання політичної кризи в Україні подаю кілька застережень:

Це текст не про епос, який розгортався на Майдані взимку 2013-2014 рр.

Це текст не про трагедію, якою став Майдан взимку 2013-2014 рр.

Це текст про політиків і їхні методи вирішення проблем. Про політиків українських і не українських.

Даний матеріал стосується тільки можливих планів інших гравців.

Повністю даний матеріал можна прочитати тут – рекомендую читати повністю, бо багато нюансів при скороченні просто губиться.

Отож про можливі плани інших гравців. Яких?:

• Режиму Путіна чи Путіна;

• Режиму Януковича чи Януковича;

• Української політичної опозиції у її тогочасному стані;

• ЄС – колективного ЄС – як політичного гравця;

• США як політичного гравця;

Щонайперше ми повинні окреслити для самих себе, які цілі були у всіх цих політичних гравців за станом на середину 2013 року.

Завдання режиму Путіна чи власне Путіна:

Найбільше стереотипів ми, українці, маємо щодо позиції Путіна. Чомусь серед політологічного співтовариства панує переконання, що Путін кінцевою метою свого політичного планування на середину 2013 року мав збереження в Україні режиму Януковича і підготовку його переобрання у 2015 році. Це одна з найгрубіших помилок, яка й призводить до неправильного тлумачення того, що відбулося на Майдані і неправильного розуміння того, що відбудеться в майбутньому.

Так, у 2004 році, і навіть у 2010 році Путін був зацікавлений у тому, щоб посадити у президентське крісло Януковича. Однак вже у 2010 році це не був остаточний пункт його політичного планування.

Остаточною метою Путіна за станом на 2010, і тим більше на 2013 рік була ліквідація такого політичного суб'єкта, як держава Україна.

Янукович на посту президента України був тільки поміжною ланкою цього плану. Його роль, як це планував Путін, був демонтаж державної структури України і підготовка України до розчленування.

Для того Янукович-президент, у відповідності з планами Путіна, мав довести ситуацію в Україні до повного колапсу – державні інституції мали стати абсолютно нефункціональними, корумпованими, переповненими або просто підмінені російською агентурою. Що й було зроблено за чотири роки його президентства.

Янукович-президент мав позбавити державу Україну сенсу – вона мала бути перетворена на failed state. Згнилий овоч Української державності мав впасти до ніг Путіна сам по собі – як Крим.

До цього слід додати особисте презирство Путіна до Януковича та його оточення. Що він не без задоволення не один раз демонстрував.

Вже тоді Путін запланував у можливо коротший час організацію в Україні повного, проте керованого хаосу – керованого ним, Путіним, звісно, в якому він і мав приступити до розчленування України. Приступити до організації хаосу, свідомого підриву ситуації в Україні.

Сьогодні вже очевидно, що Путін не збирався чекати до наступних президентських виборів 2015 року. Чому? Тому, що в рамках більш-менш визнаної міжнародним співтовариством виборчої кампанії могло б дійти і до не бажаної Путіним легітимної чи криптолегітимної передачі влади – до обрання наступного чи того самого президента.

А Путіну цього було зовсім не потрібно. Він поставив мету не переобрати Януковича чи посадити якусь іншу "українську" маріонетку в крісло неподільної України, а знищити не лише інституцію президентства в Україні, але й саму Українську державу.

Тому Путіну потрібно було підірвати ситуацію в Україні якомога швидше і якомога брутальніше – щоб шматки України рознесло на всі чотири сторони.

Тільки в загальному хаосі він мав змогу перейти до другої частини плану – розчленування країни і захоплення в тій чи іншій формі більшої частини України.

Отож, метою Путіна був підрив України, створення в ній якомога швидше, до президентських виборів 2015 року керованого ним хаосу для того, щоб розчленити Україну як політичне тіло.

Завдання режиму Януковича чи власне Януковича:

Янукович довго був переконаний, що його перебування на посту президента України є остаточним пунктом політичного планування Путіна, апофеозом його мрій. Що за станом на 2013 рік аж ніяк не відповідало істині. Остаточною метою Путіна було знищення такого політичного суб'єкта, як держава Україна.

Отож, метою Януковича було збереження свого режиму до 2015 року та його пролонгація до 2020 року.

Завдання української політичної опозиції:

За станом на середину 2015 року вершиною її мрій було самозбереження, максимум створення нових політичних проектів, які дали б змогу їй тією чи іншою мірою підготуватися до президентських виборів 2015 року.

Про жодне масове повстання, яким і став Майдан, не йшлося. Майже ніхто не передбачав (хіба що на рівні метафор і пустопорожнього політиканства) такого швидкого вибуху другого Майдану.

Тим більше ніхто з опозиціонерів не планував і не готував цього вибуху так швидко. Щонайбільше йшлося про можливий другий Майдан під час президентських виборів 2015 року.

Отож, українська опозиція на той момент мала метою збереження і розвиток своїх структур з тим, щоб взяти участь у президентських виборах 2015 року.

Завдання колективного ЄС як політичного гравця:

ЄС так само короткозоро пробував "звабити" Януковича пропозицією асоційованого членства України у ЄС, що неначе б то мало б дати йому та його режиму ряд преференцій.

Отож, колективний ЄС бачив своїм завданням загравання з режимом Януковича і таким чином "зв'язування" йому рук для того, щоб з одного боку він мав менше резонів чинити тиск на опозицію, а з іншого боку "розширювати" можливості режиму Януковича, повертаючи його до політики "двовекторності".

Завдання США як політичного гравця:

США після першого і другого обрання президента Барака Обами, спроби перезавантажити стосунки з Росією (Путіним) а також приходу до влади в Україні Януковича щодо України тримала певну політичну паузу.

Отож, якщо я не помиляюся, і виходячи з того, що не знаю, чи знали на той момент політичні аналітики США плани Путіна в найближчому майбутньому підірвати і розчленувати Україну (що мало ймовірне, хоча...), то США зайняли вичікуючи позицію – не надто стимулювали опозицію, однак і не чинили надмірного тиску на режим Януковича.

Тепер попробуємо змоделювати, яким чином Путін міг би збурити Україну.

Можна запідозрити, що інструментом збурення ситуації на кінець 2013 року (до президентських виборів 2015 року – що важливо) мало стати головне політичне питання того часу – проблема з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС.

Отож можемо припустити, що інструментом підриву ситуації в Україні мав стати спектакулярний, брутальний і навмисне нічим не обґрунтований зрив підписання Угоди про асоціацію.

Це мав бути ляпас всьому українському суспільству. І водночас гучний і принизливий ляпас очільникам ЄС. Якщо хтось гадає, що це Янукович відважився дати такого ляпаса Меркель, то я не повірю. Тут відчувається "рука майстра". І цей зрив підписання було зроблено.

Путін ставив Україну на диби і готувався до остаточного знищення Української держави.

Янукович гадав, що зможе переламати суспільство і опозицію як Лукашенко і утвердитися як узурпатор Української держави.

Опозиція сподівалася повторення Помаранчевого Майдану, але боялася непередбачуваності режиму.

Нарешті Путін запустив механізм створення керованого хаосу в Україні.

Тим не менше – Україна дійсно стала на диби – але з двох причин – і з огляду на свою самоорганізацію, на здатність до протесту, але також можна підозрювати, що цьому сприяли і філігранні провокації Путіна-Януковича.

Тому можна підозрювати, що тим, хто підливав у полум'я Майдану Гідності напалм, був саме Путін. Хоча теж, звісно, чужими ручками – як воно водиться.

У середині січня вже стала абсолютно очевидною дивна регулярність і зрежисованість ескалацій напруги, що оформилося у кілька графіків і текст "Гадаєте вулиця вже виконала своє завдання?". Вже тоді мені стало зрозуміло, що режисер є і він доволі методичний.

Графік ескалацій показав, що їхній крок складає приблизно 10 днів, хоча інколи корегується – щоб напруга не спала – а найбільших піків напруги слід очікувати у другій третині лютого та на початку березня. Так і сталося – масові розстріли "Небесної сотні" та анексія Криму і початок війни.

18 лютого – починається наступ на урядовий квартал, який перетворюється та криваву масакру.

19 лютого – перші вбиті. Потім їх стає більше сотні – Небесної... Янукович розумів, що справа програна і не збирався дотримуватися ніякої угоди, а просто тікати. Практичного його вже не було. Завантаження та відправлення фургонів тривало до 4 годин ранку 22 лютого. Тому можемо доволі впевнено стверджувати, що Янукович втік вже 19 лютого, що важливо для розуміння того, що відбулося потім.

20 лютого – у Києві починають працювати снайпери. Чиї? Досі не відомо. Українські? Російські? Для чого? Щоб врятувати Януковича? Так він вже тоді по-суті втік! Ні! Для того, щоб дати Путіну підставу розпочати війну – війну, яка була вкрай необхідна Путіну. І не лише для того, щоб розчленувати Україну.

21 лютого – нарешті зрозумівши, що йдеться про привід до агресії Росії в Україні, до Києва прилітають нажахані представники ЄС. З вже відсутнім Януковичем підписується "угода про мир", яка передбачає повернення до Конституції 2004 року, вивід військ з Києва і вибори нового президента восени 2014 року. А насправді ця угода нічого не означала – це був рятівний круг, кинутий Україні. Не скористалися. Бо Путін не дав ним скористатися.

Отож – Янукович вже втік, хоч був присутній при перемовинах. Причому втік не лише від Майдану, а й від Путіна – почав рятувати свою шкіру – це проявиться через кілька днів.

21 лютого – Майдан голосом трибунів не погоджується на умови угоди. Тверезі голови розуміють, що ця угода протримається кілька днів, якщо не годин. Хто б її дотримувався – потрібно було просто утриматися на межі війни та інтервенції Путіна, а потім дотиснути Януковича до безумовної відставки. Такою була гра. Так воно вже прийнято в політиці – не дотримуватися домовленостей. І дотискати. Та голос трибунів погрожує штурмом Адміністрації президента. Істерично закликає йти на штурм Банкової. Триголова опозиція ридає. Таки щось знає. Таки розуміє, що війна і інтервенція неминучі. Шалено боїться провокаторів – провокаторів Путіна. Однак безсила. Механізм запущено.

22 лютого – Режим остаточно падає. Домовленості зруйновані. Південний схід України стає дибки. Україна неначе перемогла, однак поринає в хаос.

Путін торжествує.

Зрада холопа

Саме цього дня, у відповідності з цією версією розгортання подій, Янукович за наказом Путіна мав перейти до реалізації наступного етапу плану Путіна по демонтажу України. Мала повторитися стара історія з 1917 року, коли більшовики сформували у Харкові свій "український" уряд, який запросив більшовицьку Росію здійснити інтервенцію в Україну. Янукович теж мав зібрати у Харкові "легітимний" уряд...

Але за таких умов жодні – тим більше мирні та європейські – Майдани вже не можливі. В Україні мала розпочатися війна – і це було для Путіна справою принциповою. Війну потрібно було розпалити – чи руками провокаторів, чи патріотів, які не розуміли, якою є гра. Україна мала стати Сомалі чи Сирією. Це створювало поле гри для Путіна. Точніше – Путін, на силу своїх можливостей, творив це поле сам.

І тут саме час згадати про нашого "героя" – Януковича. Ця нікчема виявилася не здатною не те що грати самостійну політичну гру. Навіть бути тупим інструментом у руках Путіна він не зміг.

Паніка

Втративши таку важливу карту у своїй грі, як дієздатний "легітимний" президент України, Путін у паніці привів у дію лише фрагменти свого плану демонтажу України. А саме:

• анексію Криму та приєднання його до РФ. Це була його фундаментальна помилка. Це була пастка, в яку він попав. Бо одна справа ділити чи впорядковувати Україну з партнерами – як він, напевно, планував, пропонуючи ряду країн частини територій України, а інша – мародерствувати в одиночку – про це мій текст "Про Крису";

• потім, вже зовсім втративши голову, "розвиваючи успіх" – почав інтервенцію у Донбасі.

Організувавши хаос в Україні Путін розраховував, що він розростеться до рамок гуманітарної катастрофи – як у Косово, чи невдовзі на Донбасі. І тоді відповідальні західні партнери дійсно візьмуть під опіку частину територій України. І тим самим легітимізують його план розподілу України.

Висновки

Не досягнувши мети лобовою атакою, Путін попав у довготермінову історію – санкції, стагнація "піратських республік", втома. Втома російського суспільства, яка наростає. Втома російських еліт. Втрата позицій в самій Росії .

Він змінює тактику. Готується до довгої осади. Пробує втюхати ці "піратські республіки" Україні як два гангренозні регіони, які мають заблокувати розвиток українського проекту взагалі.

Благо, що українська влада не занадто додала у своїй професійності та бажанні щось змінювати.

Одним словом демонтаж України був – і, очевидно, є багатоходівкою. Однак, здається Путін таки помилився – дійсно живе, як каже Ангела Меркель, в іншій реальності.

Хоча що це змінює? Це ж не означає, що він не припинив реалізовувати свій план. Можливо модифікований. Не перестає блефувати. Не перестає шантажувати – в тому числі і атомною зброєю.

Може ми боїмося самим собі сказати правду. А правда проста – Путін частково все таки здійснив свій план демонтажу України. Тепер вона інша. І перед нами просте запитання – далі вестимося на його провокації, чи, може, самі задаватимемо правила гри?

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.