Парадоксальні результати розгрому Путіним Донбасу
Російська агресія на Донбасі відбувається на тлі надзвичайно важливих для України процесів, ухилитися від яких вона не може.
По-перше нарешті України підійшла до неминучої трансформації своєї застарілої економіки, яка родом ще з сталінської епохи. В цілому більш-менш розвиненому світі вже майже завершився процес переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки.
По-друге нарешті Україна підійшла до прискореного творення сучасної громадянської чи, якщо хочете, політичної спільноти, яка називається політичною нацією. Це прискорення консолідації українства у громадянському сенсі є результатом українського політичного досвіду, який породив Майдан Гідності та Російсько-українська війна.
Та вернімося до проблемних регіонів. Їх на разі є два – Крим і частина Донбасу.
Крим є особливим казусом.
Цікавішим є казус Донбасу. Тут процес виявився довгим і болючим. Вже тепер можна сказати, що на наших очах відбувається розгром Донбасу. Але не тільки розгром, але і суїцид – у різних сенсах.
Щонайперше кілька парадоксів, які пов'язані з ідеологічними аспектами інтервенції та заколоту на Донбасі. Бо йдеться саме про інтервенцію росіян, і про заколот місцевих сепаратистів – а є і такі, не лише російські окупанти.
Отож ідеологічні парадокси:
Перше, що можна констатувати, так це те, що на даному етапі протистояння значна частина Донбасу (не вся, і, що цікаво, з обох сторін фронту – хоча у різних пропорціях) випала з процесу творення нової політичної спільноти – української громадянської нації.
Друге – чомусь ніхто не бачить очевидної речі, яка полягає у тому, що "совєтська" спільнота Донбасу, яка збилася в ядрі регіону (про ядро – далі), впала у крайній російський націоналізм з елементами фашизму. По-різному можна це називати – і рашизмом, і путінізмом, однак не можна не бачити того, що основою ідеології сепаратистів є їхнє іншування в сторону "русскости" саме в етнічному сенсі слова.
Третє – зазнав краху патерналізм по-донбаськи. Цей патерналізм як ідеологія і принцип структурування донбаського суспільства пронизував його як шампур. Зверху всемогутні і жахливі януковичі-ахметови – знизу – народ. Могутність донбаських кланів зруйнував і Майдан, але так само і агресія Путіна.
Четверте – прискорився процес ідентифікації "населення на території Донбасу". Воно два десятиріччя ухилялося від цієї ідентифікації. Відбувається процес іншування. Рветься пуповина між імперським совєтсько-російським проектом і республіканським українським проектом. І що найважливіше – це іншування не йде по лінії етнічні українці проти етнічних росіян чи російськомовних. По-суті це іншування по лінії українських республіканці проти російських імперців.
П'яте – вперше, після громадянської війни 1917-1022 рр проти російського неоімперського центру з боку українських республіканців воює не тільки безліч російськомовних, але саме етнічних росіян. Росіян, які беруть активну участь у творенні української громадянської нації.
Шосте – це дуже неприємний для українців-традиціоналістів парадокс. Чи не нагадують вам всі ці донбаські попандопула – захарченки-пушиліни-мозгові – наших славних отаманів – Махна, Зеленого, Ангела, Григор'єва і т.д.? І останнє, щоб зовсім вже кинути у ступор опонентів, – а з нашого боку фронту немає таких отаманів? Всіх наших славних комбатів. З усім тим негативом, який тягнеться не лише з патріотичної традиції українства, але й з "Весілля у Малинівці". З погрозами в умовах російської агресії розвернути добровольчі батальйони на Київ.
А тепер економічні парадокси:
Перше – розсипався на друзки міф, що "Донбас всіх годує". На Донбасі доходить до гуманітарної катастрофи. Решта України скрипить, однак живе. Донбасу нарешті виставили рахунки – пояснили нарешті, скільки решті України коштує дотування видобутку вугілля, виплавки сталі, закупки для нього "дешевого" російського газу коштом національних інтересів і т.д. Парадокс – Донбас, годівник України, не годує, а фактично голодує.
Друге – Путін не стільки "рятує", скільки руйнує Донбас. Руйнує свідомо і методично. Це теж мав би бути парадокс для "народу, який так любить Путіна".
Третє – знищуючи індустрію на Донбасі – а значна частина цієї індустрії застаріла і нерентабельна – Путін, разом з місцевими колаборантами з числа донбаських "совків", виконує ту роботу, яку рано чи пізно мав би виконати Уряд України. Тобто Уряд України, якщо він хотів би модернізувати українську економіку, мав би позбутися обтяжливих для бюджету країни виробництв. І найбільшим з них і є індустріальний комплекс Донбасу -маємо наступний парадокс – Путін, сам того не усвідомлюючи, знімає з шиї України камінь, який не давав їй здійснити ривок в економічній сфері. Парадоксальним чином він розчищає шлях для українських реформаторів. Якщо такі знайдуться, звичайно...
Четверте – індустріальний комплекс Донбасу це не лише виробництва, але й величезна міська агломерація. За станом на цей момент перемістилося і у межах України і за кордон до одного мільйона населення. Завершення конфлікту не видно. Значна частина переміщених осіб залишиться на нових місцях. Все це – людські трагедії. Однак це процес, який іде. І називається він розосередженням величезного скупчення людей, яке було звезене туди ще Сталіном, для роботи у цьому індустріальному комплексі.
Ну і парадокси політичні:
Перший: Агресія режиму Путіна проти України парадоксальним чином забила осикового клина в ідею "русского мира". Тепер, після дев'яти місяців російської агресії в Україні, вже неможливо застосовувати лукавий аргумент про те, що всі ми один народ – один "русский" народ. Він найостаннішим путіноїдам у європах і світі вкрай дохідливо довів максиму Леоніда Кучми, що "Україна не Росія".
Другий: Тимчасове, сподіваюсь, виведення Криму та частини Донбасу з політичної системи України парадоксальним чином дала їй шанс зробити якісний ривок – легше провести реформи, які вже перезріли, істотно просунутися у напрямку ЄС, і, страшно сказати, НАТО. Чому? Та тому, що це дало можливість сформувати Верховну раду, яка має величезну про європейську більшість.
Можна сказати – це не демократично – вирішувати долю України без двох регіонів. Попри технічні аспекти – неможливість проведення виборів – є й інший аспект. Ми завжди виходимо з засади, що народ завжди правий. Навіть тоді, коли здійснює суїцид. Як от німецький народ, який законно обирав Гітлера. Тепер інший обирає Путіна. Це той народ, що обирав Сталіна. Отака печальна історія з демократією.
То що ж – було б гірше, якби біда не допомогла? Для людей, які не можуть дивитися на світ широко відкритими очима, маленьке пояснення – парадокс – від грецького παράδοξος – незвичайний, неймовірний, дивний погляд. Може це вас потішить.
Повністю ці тези розгорнуто тут
А російською тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
