Марек Вільчинський – про совєтолога Анджея Валіцького
У книгозбірнях багатьох з нас є книги відомого совєтолога і дослідника совєтського тоталітаризму проф. Анджея Валіцького. Його книгу переклали навіть українською мовою. І яким здивуванням для всіх стало фактичне признання пана професора в любові до пана Путіна. Мені це нагадало розпач дослідників вампірів, коли відважні голівудські кіногерої знищують кладку яєць того ж Дракули. Інколи дослідники вампірів настільки зживаються з наявністю останніх, що шаленіють, коли знищують предмет їхніх ілюзорних досліджень. Конкубінат (співжиття з дияволом чи вампіром) якесь. Путін і путінізм не ілюзія. Тим більшим є розпач, як виявилося, дослідників, які на дослідженні тоталітаризму зробили свою, не побоюсь того слова, світову карєру. Печально, але факт. Дослідники вампірів проти знищення остатніх і за те, щоб занести їх у Червону Книгу вимираючих і тому дуже цінних видів.
Отож укус вампіра отруйний і може заразити навіть його дослідника. Як у безсмертному фільмі "Бал вампірів" (Dance of the Vampires) Романа Поланського.
Про такий ексцес пише польський дослідник, інтелектуальний дисидент з багаторічним стажем, просто тверезо мислячий чоловік проф. Марек Вільчинський, текст якого пропоную:
"Tout Comprendre...*
[*"Tout Comprendre" (фр.) – "все зрозуміти", частина відомого прислів'я "tout comprendre est tout pardonner" – "все зрозуміти, означає все вибачити"]
Читачам щоквартальника "Przegląd Polityczny" не треба ні спеціально представляти заслуг, ні рекомендувати професора Анджея Валіцького [Andrzej Walicki]. Його фундаментальні дослідження у галузі інтелектуальної історії Росії, починаючи з праці "В колі консервативної утопії" (W kręgu konserwatywnej utopii, 1964), одного з ключових творів Варшавської школи історії ідей, створили канон польського розуміння російських проблем після Другої світової війни та набули заслуженого розголосу також за межами країни. Багато років Анджей Валіцький працював у авторитетному американському університеті Нотр-Дам, намагаючись водночас брати участь у польському інтелектуальному житті. Упродовж кількох десятиліть він став, безперечно, одним із визнаних авторитетів нашої гуманітаристики – найважливішим знавцем меандрів російської філософії та суспільної думки від кінця XVIII століття й донині. Сумніватися в його наукових заслугах та науковій позиції було б абсурдно.
Тим боліснішим, признаюся, стало для мене, американіста, а від певного часу волею долі аматора-українознавця, читання статті Професора в 130 числі часопису "Przegląd Polityczny" під назвою "Чи Владімір Путін може стати ідейним провідником світового консерватизму?" [Czy Władimir Putin może stać się ideowym przywódcą światowego konserwatyzmu?]. Цей текст, ерудований, як і всі твори Анджея Валіцького, був написаний у відповідь на короткий, але карбований нарис двох співробітників Центру східних досліджень у Варшаві – Вітольда Родкевича [Witold Rodkiewicz] і Ядвіґи Роґожі [Jadwiga Rogoża] під назвою "Потьомкінський консерватизм" [Potiomkinowski konserwatyzm]. На підставі заяв Путіна, розглянутих у контексті політичних подій, автори цього нарису запропонували тезу, що консервативна риторика російського очільника, який любить покликатися на окремих мислителів Срібного віку, а передусім цінує думки Івана Ільїна, є насправді інструментом реальної політики, спрямованої на відбудову імперії шляхом мілітаризації країни та формування в росіян ксенофобських постав, а отже, поступове підпорядкування Російській Федерації сусідніх держав per fas et nefas*. [*Per fas et nefas – (лат.) усіма дозволеними та недозволеними методами.]
Тимчасом Валіцький ставиться до заяв Путіна вкрай серйозно, інтерпретуючи їх як спробу багатоплощинної віднови Росії та її суспільства в опорі на вітчизняну традицію. Щиро кажучи, основний предмет суперечки не надто мене цікавить. Я готовий навіть по-дилетантському припустити, що обидві сторони мають в певному сенсі рацію: можливо, Путін вірить у те, що каже, але з того випливає мало доброго. З огляду на герметичність російської ідейної спадщини, у нього мало шансів стати лідером консервативного нурту в глобальному масштабі, проте водночас його консерватизм, який служить зброєю в боротьбі не тільки за душу нації, але й, користуючись дещо прозаїчнішим (західним?) окресленням, – за електорат, може завдати чимало шкоди і в міжнародному, і у внутрішньому вимірі. До речі, з числа книжок, які президент Росії порекомендував для лектури на Різдво в 2013 році своїм чиновникам, я прочитав (у польському перекладі) дві: "Обґрунтування добра" Соловйова і "Філософію нерівності" Бердяєва. Однак висловленої Соловйовим критики російського правового нігілізму, схоже, не втямив ні теперішній "цар", ні його "бояри", болісним доказом чого є бодай сучасне становище Надії Савченко, Олега Сенцова або Іллі Пономарьова.
...
Анджей Валіцький визнає за Росією – Російською державою – й інші, так би мовити, надзвичайні повноваження. Його непокоїть уже проминула, на щастя, тенденція деяких суб'єктів Федерації (Татарстану, Башкирії, Якутії, і навіть "крихітної фінно-угорської республіки Комі") до розширення автономії та проведення в деяких сферах життя політики, в міру незалежної від Москви. Що би сталося, якби якась із цих республік захотіла, як у недавньому минулому Чечня, вийти з-під опікунських крил Кремля? Мабуть, почалося би військове втручання. Гідними осуду виявилися також колишні "олігархи" – Боріс Березовський і Міхаїл Ходорковський, але не лише тому, що скоїли конкретні злочини (а що означає нині в Росії "скоїти злочин"?), а й тому, що внаслідок їхніх дій "російський уряд втратив контроль над ресурсами країни". Але чому саме уряд в принципі мав би контролювати ці ресурси? Чи уряд США контролює експлуатацію природних ресурсів США? До певної міри, так, проте вони належать приватним корпораціям, які з юридичної точки зору не мають з федеральною адміністрацією нічого спільного.
...
Найбільш болючим, ба навіть вражаючим аспектом тексту Валіцького є, втім, його зневажливе ставлення до прагнень українського суспільства. Авжеж, заступник держсекретаря Вікторія Нуланд бувала на київському Майдані. Там також бували міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі. Але спочатку Майдан мусив постати, і мабуть він тривав би аж до часу кривавої з ним розправи так само, навіть якби жоден західний політик його не відвідав. У 1980 і 1988 роках страйки на Гданській корабельні та на інших підприємствах тривали без надії на подібні візити і – скажу з гіркотою – Анджей Валіцький мав би про це пам'ятати. Звичайно, між ситуацією тогочасної Польщі та положенням сучасної України є багато відмінностей, але в обох випадках українська та польська нації намагалися чи намагаються стати незалежними від Росії, а українці, незалежно від того, чи розмовляють вони українською, чи російською мовою, мають на це таке ж право, як поляки. Безперечно, якщо їм це вдасться, – побажаймо, щоб вдалося, – вони опиняться на віддалі від Кремля, але ближче до Білого дому, але ж не про це їм передовсім ідеться, і не тому вони вмирають у мундирах і в своїх будинках на Донбасі (не всі лояльні, хоча часто пасивні, громадяни України змогли звідти виїхати, а багато з тих, хто залишився, черпають свої знання про світ винятково з офіційних російських ЗМІ). Українська держава сьогодні ще слабка, пригнічена корупцією, часто нездарна і занадто неквапна на шляху реформ, але якщо переважна більшість населення хоче бути в Європейському Союзі, Росія не має права забороняти цього сусідові, незалежно від того, чи князь Володимир Великий був прото-росіянином чи прото-українцем.
Німецький іменник der Russlandversteher дослівно означає того, хто "розуміє Росію", але також і того, хто некритично її підтримує, бо вона наддержава і має право, як ідеться в відомому жарті, межувати з ким захоче. Коли ж додати до цього французьку максиму "Tout comprendre c'est tout pardonner" – "Все зрозуміти, означає все пробачити", ми отримаємо своєрідний короткий словесний портрет Анджея Валіцького сьогодні. Понад пів століття тому Єжи Стемповський [Jerzy Stempowski] схвально відгукнувся про молодого тоді автора збірки нарисів "Індивідуальність та історія. Дослідження з історії російської літератури й думки" [Osobowość a historia. Studia z dziejów literatury i myśli rosyjskiej], вбачаючи в ньому продовжувача кращих традицій польської русистики. Сумніваюся, що Пан Єжи, який усе життя приятелював із українськими інтелектуалами, поетами та письменниками, володів українською мовою так само добре, як польською, повторив би нині свою похвалу.
Повністю стаття тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
