Чи є шанси сформувати український політичний народ?

Уклінно прошу 73,22% не перейматися читанням цих рефлексій щодо стану демократії у світі та Україні. Тут немає картинок і забагато не потрібних вам букв.

А решті хочу запропонувати кілька вкрай контраверсійних рефлексій на заявлену тему.

Останні вибори по цілому світі, а в тому числі і в Україні, показали, що запроваджена давніми греками та вдосконалена англо-саксами арифметична демократія, попри всі спроби її гуманізувати, остаточно сіла на риф емансипації некомпетентної більшості, яка замінила собою одноосібного тирана чи автократа.

Здається, що потрібно знову розібратися з тим, що ж таке δῆμοκράτία. Буквально це "народне управління" бо δῆμος – народ а χράτος – сила, влада. Отож, щоб була демократія, на початку має бути "народ", і цей народ має мати доступ до "влади". І тут починається ціла вервиця наших ілюзій та неправд на яких ми і спотикаємося.

Перша з ілюзій чи неправд є та, що мешканці території, яких у нашій Конституції помпатично назвали громадянами, не складають собою народ як спільноту, що поділяє певні цінності, стремить до однієї мети. Громадяни приналежать до громади, а до якої громади приналежать ватники і вишиватники чи підписанти Instagram'у чи Twitter'а? У нас навіть юридично народ (відповідно преамбули Конституції України) це "український народ – громадяни України всіх національностей" – тобто йдеться не про спільноту, яка поділяє певні цінності та стремить до однієї мети, а про мешканців на території чи власників українських паспортів. Ми не народ, що поділяє ті чи інші цінності.

І друга ілюзія, якою завжди годували простаків, це переконання, що завдяки демократичним процедурам ці ж мешканці мають доступ до "влади". Насправді ж практично всі "демократії" були не прямими, а опосередкованими – непрямими. І не лише тому, що не всі були громадянами і мали право голосу, а й тому, що навіть громадяни обирали представників (парламенти, президентів і т.д.), які і мали прямий доступ до "влади". Значною мірою це не лише інструмент узурпації влади, але й запобіжник від некомпетентності більшості.

При цьому, завдяки демократичним інституціям і процедурам, які, ще раз наголошую, передбачали наявність спільноти з єдиними цілями, не лише конституювалася воля цієї спільноти, але й відбувався і зворотний процес – спільні демократичні інституції формували цю спільноту, яку і можна було вже з повним правом називати народом, а не мешканцями на території. По-суті демократично обрані інститути, партії, які прагнули реалізувати якісь цінності, авторитети, які були медіаторами, що транслювали ці цінності, а ще релігійні організації, які теж виступали як колективні авторитети та медіатори, формували спільноти – політичні нації.

В цьому було певне менторство. Але менторство назагал компетентне – спрямоване до осмисленої мети. А осмислення це не сваволя і "сни наяву", на кшталт "я хочу, і хай станеться – а як, не знаю". Одним словом осмислення є "усвідомленою необхідністю"...

Та вернімося до "менторства". Так, донедавна простюхи ще прислухалися до тих, хто був компетентним – піфій, оракулів, священників, авторитетів, національних геніїв, професорів, правників, політиків. Канали комунікації йшли знизу вверх і зверху вниз. Компетентна провідна верства суспільства, якщо вона була, могла провадити нею ж сформовану завдяки виставленню цілей і визначенню шляхів їх досягнення спільноту – народ. Народ через вибори чи бунти подавав голос. Але голос спільноти формували компетентні – піфії, оракули, священники, авторитети, національні генії, професори, правники, політики і т.д. аж до Славка Вакарчука...

Однак так було до відкриття, завдяки соціальним мережам, можливості безпосереднього горизонтального спілкування у небачених досі масштабах. Голос отримав кожен. Але той "кожен" як правило не піфія, оракул, священник, авторитет, національний геній, професор, правник чи політик, а звичайний некомпетентний простюх – в доброму сенсі слова.

Тепер цей некомпетентний простюх безпосередньо формує суспільний порядок денний, причому формує так, як знає, на міру своєї некомпетентності. Причому, як у косяку риб, він, сам того не усвідомлюючи, підпорядковується вже не своїм міркуванням, а груповій психології, яка у стресових ситуаціях переростає у групову істерію. Ба, більше – косяком починають маніпулювати через соціальні мережі – що й відбулося на останніх виборах. Так косяк починає бути під інформаційним косячком.

Чи були інструменти такої масової маніпуляції до соціальних мереж? Так були, однак не такі ефективні – прокламації, переклад священних книг (і постало протестанство), масове тиражування світських книг та журналів (і постала буржуазія з її лібералізмом), поява масових газет (і постали сучасні політичні нації з їхнім націоналізмом), нав'язався односторонній зв'язок вождя і його спільноти з допомогою радіо та кіно (і постали різні відміни тоталітаризмів – сталінізм, нацизм, маоїзм). І все це все ще було одностороннім менторством. Інколи ці інструменти були ефективними, як у випадку Лютера, Леніна та Гітлера.

Соціальні мережі емансипували некомпетентного простюха – він отримав голос. І то по всьому світу. Комунікація стала горизонтальною і двосторонньою. Хтось скаже – народ отримав голос. Однак ще раз повторюся – народ це спільнота, яка поділяє певні цінності та стремить до однієї мети, а не мешканці на території, що мають доступ до соціальної мережі. Голос отримали розрізнені мешканці – буквально всі – а не цілеспрямована спільнота. Ми почули гул натовпу. Бо ж мешканців соціальних мереж чи телевізійних сіток важко назвати політичним народом. Їхні думки їм повідомляють.

Після того, як їм повідомили їхні думки, вони "приймають рішення" – подають свій голос на виборах чи плебісцитах. Демократія з представницької демократії на наших очах трансформується у демократію пряму – кухарка дійсно може стати президентом. Ура-ура, демократія з демократії компетентної, стала демократією некомпетентною – демократією кухарок. І тим самим розвиток демократії неначе сягнув апотеозу. І виродився... Бо це апотеоз некомпетентності. А те, що після цього "свята некомпетентності" неминуче буде розплата на разі нікого не обходить. Бо косяк під косячком...

Щоб остаточно відстрашити тих 73,22% пошлюсь на Арістотеля (Αριστοτέλης, 384-322 до н. е), для якого владою більшості, яка має на меті досягнення спільного блага є політея (πολιτεία), держава як спільний інструмент досягнення спільної мети (polity), а не демократія. Для нього демократія (пряма влада арифметичної, більшості) є спотворенням політеї, бо вона бере до уваги не суспільне благо, а лише вигоду невдатних, незарадних (спеціально пишу по-галицьки), а я б сказав некомпетентної більшості. Банальність – у кожному суспільстві більшість є некомпетентною. Компетентні лише одиниці. Арістотель називав їх воїнами. Я б пристав на цю думку, але вважаючи воїнами не військових, а тих, хто реально бореться за суспільне благо. А це і поети, і державні мужі, і подвижники, і просто військові – ті, що діють на користь суспільного блага, яким є держава.

Тепер, затягнувшись у ці загальні міркування з метою позбавитися цих 73,22%, можемо перейти і до української конкретики. Отож, нарешті ризикну запропонувати декілька вкрай контраверсійних тез, які, звісно, нікому не сподобаються. Однак я спробую мислити на міру своїх скромних можливостей чесно:

Президентські вибори показали, що цінності "мешканців території" і тих, що збилися в український політичний народ радикально не співпадають. В українському суспільстві демократія (в арістотелівському сенсі слова як деградація) подолала політею.

При цьому ми маємо абстрагуватися від прізвищ на кшталт Порошенко чи Зеленський – вони лише виопуклили процеси – замість них могли б бути Чорновіл і Кравчук чи Ющенко і Янукович. Вже тоді тренди намітилися. В даному випадку я б хотів хоча б для себе осмислити, що ж відбувається. Отож:

Завдяки глобальній зміні інструментів і рівня комунікації як у цілому світі, так і в Україні, відбувається повна емансипація всіх і вся – кожен стає не лише мешканцем території держави Україна, але й мешканцем соціальних мереж – радикально змінилися канали суспільної комунікації;

В Україні – можливо по інерції – все ще формується "українська політична спільнота" - українська політична нація. Однак, на 28 році її формування вона охопила близько 24,45% всього населення України. Це ті, для кого важливіші цілі і засади, яких, як вона розуміє, досягається з великим трудом, а не істеричні ексцеси арифметичної більшості, які не матимуть жодного результату. Сектор людей, що доростають до свободи як усвідомленої необхідності і обмежується тими 24,45%. Чи завершиться формування цієї спільноти - не знаю. Ми не у ХІХ чи ХХ сторіччі, коли формувалися політичні нації. В наші часи навіть старі політичні нації якщо не помирають, то стагнують – киньте неупередженим оком навсібіч і побачите.

Для 73,22% політея (πολιτεία), держава як спільний інструмент досягнення спільної мети, так і не стала цінністю. Так само, як не є цінністю супутні їй ціннісні складові – мова, етнічна ідентичність, культура у найширшому сенсі слова. Тому, якщо хтось хоче потрафити їх інтересам, не варто апелювати до мови-армії-віри – вони на них не реагуватимуть.

А тому варто констатувати, що українське суспільство у своїй масі є секулярним. Останні вибори показали, що Церкви в Україні відіграють дуже малу роль. Бо де ті десять мільйонів православних, до яких апелювали з томосом? І стосується це всіх Церков. Який їхній реальний вплив показали саме вибори, а не заміри соціологічних кампаній, яким просто брешуть – так як брешуть і собі, зрештою, називаючись православними чи ще ким-небудь. Отож, ми маємо дезавуацію впливу Церков;

З огляду на зміну шляхів комунікації, а, відповідно, і цінностей, які сповідуються, в українському суспільстві почало втрачати сенс і таке поняття, як суспільний чи моральний авторитет. Вже здається всі притомні в Україні люди, яких ми зазвичай називаємо авторитетами, висловилися щодо ситуації з виборами, однак це мало абсолютно нульовий результат. Знову ж наголошую – не йдеться про конкретних кандидатів, а про те, що ніякі авторитети попередньої архаїчної епохи не мають у тій Україні, яка постає перед нами, жодного впливу. І немає сенсу у це бавитися. Отож, ми вочевидь спостерігаємо падіння авторитетів;

Те саме стосується і колективних авторитетів – політичних партій чи рухів. Так, їх спрофанували всякі аферисти та шарлатани. Однак істотнішим є те, що вони насправді зараз і не такі потрібні – вони теж випали з кола комунікації з мешканцями соціальних мереж. Ну що дало Тимошенко те, що вона має чи не єдину в Україні розбудовану як Ltd політичну партію? Набагато ефективнішою є партія "Слуга народу", якої немає. І нехай не буде – тим ефективнішою вона буде. І бажано, щоб ніякої ідеології чи шляхів виходу з "зубожіння" вона не пропагувала – інакше політична смерть. Отож, ми спостерігаємо падіння політичних партій та рухів;

Тепер щодо мешканців – як і більшість європейських суспільств ми вже не лише старіюча, але й затухаюча/помираюча спільнота. У всіх сенсах – і в сенсі віковому чи демографічному, і у сенсі інноваційному – ну що ми такого створили за останні десятиріччя, що може конкурувати з тим, що шаленими темпами творять у Китаї чи Каліфорнії? А якщо ні, то тоді навіщо ми? Старіюче суспільство дитиніє – стає інфантильним у своїх реакціях – зокрема й у виборчих преференціях. Здитиніле суспільство потребує Великого Опікуна, Чарівника, Соцзабезу. Потребує до розпачу, до дитячої істерики. От і знайшло... Тепер – суцільні сни... Отож, спостерігаючи за виборами, ми мали змогу діагностувати прогресуючу старечу інфантильність;

Не тішить і реакція молодих за віком, однак не за духом, мешканців – вони не дорослішають і не доростають до свободи як усвідомленої необхідності – залишаються підлітками – тобто дітьми великого зросту. Інколи цим підліткам по 40-50 рочків. Їхня реакція на виклики не детермінована цінностями і є чисто інфантильною – "па пріколу". Причому цей "прікол" теж істеричний – на зло мамі/татові – Порошенку, Україні, українцям чи євреям. Отож, спостерігаючи за виборами, ми мали змогу діагностувати прогресуючу підліткову інфантильність;

Ці вибори показали і повну неадекватність суспільним вимогам та часу тієї суспільної групи, яка мала б бути провідною верствою чи "елітою", як вона себе любить називати. Вона показала свою неспроможність опанувати ситуацією, а, відповідно, когось кудись провадити. З кількох причин. Бо, не маючи внутрішніх, з крові і кості, цінностей, не знає, куди і не хоче нікого кудись провадити. Лише вдає, що кудись веде. Останнім часом вдавання сягнуло апогею – "самі придумайте, куди вас повести". Бо стара еліта давно втратила канали комунікації – ті справжні, що продирають до сліз. А опановані новітніми чарівниками телевізійні чи Instagram'ні канали радше нагадують шприц з морфієм – так, на якийсь час обезболює. Отож, попри весь успіх на виборах одних і поразку інших, ми спостерігаємо падіння політичних еліт;

І затухаючий/помираючий, і підлітковий сектори українського суспільства почали втікати від реальності не лише завдяки "фабриці снів" Зеленського, але і завдяки "теплій ванні" Порошенка, який зробив помилку розхолодивши суспільство перед лицем невідворотності війни з Росією. І не лише перед невідворотністю війни, але й самого життя... Спільними зусиллями всі вони заколисали українське суспільство – мовляв, війни немає, вона далеко, людей не вбивають, це лише картинка на екрані, яку з часом почали роздратовано перемикати на "Слугу народу" – бо там все просто і справедливо... А війна... Що війна – хай лохи служать. Українське суспільство почало перетворюватися на суспільство дезертирів. Дезертирство у всіх сенсах стало чеснотою. Отож, ми спостерігаємо агресивну і прогресуючу демобілізацію більшої частини українського суспільства – у всіх сенсах;

Таким чином відбулася фундаментальна реструктуризація українського суспільства.

Чи може хтось щось тут дуже змінити? Навряд чи. Суспільні тренди не підвладні окремим особистостям. То як реагувати? А це залежить від людини – чи ти людина політики як спільної дії, чи ні, може, ти політикан чи популіст – теж є рецепт, а, може, ти людина приватна – і тобі порадимо, якщо ж ти аферист і шарлатан – то й тобі мікрофончика підсунемо – викаблучуйся. Отож:

Можна адаптовуватися, відповідати трендам натовпу, охлосу (οχλος). Назвемо це "бовтанням на хвилі". Це стратегія ватників і вишиватників;

Можна "ловити хвилю", потрафляти все тому ж охлосу. Назвемо це "серфінгом на хвилі". Це стратегія практично всіх українських "політиків" які зазвичай є звичайними шарлатанами;

А можна робити спроби формувати суспільство – інколи всупереч його писку. Назвемо це "підніманням хвилі". Це стратегія державних мужів. Чи є такі в Україні – запитайте самі себе. Але не забудьте подивитися у дзеркало.

Як на мене, то маємо тільки дві перші стратегії – ватники і вишиватники бовтаються на хвилі, а політикани, шарлатани та популісти на ній серфінгують. От і все. А цунамі піднімає навіть не Путя, а саме життя. І воно жорстоке.

Україна повинна бути зруйнована!

І демократія нам допоможе. 😊