''Кому тут тюрма...'' – короткий аналіз
Вчора неабиякий резонанс викликала стаття Святослава Вакарчука "Кому тут тюрма, а кому Дольче Віта", викладена на "Українській правді".
Це вже друга спроба кандидата в президенти (реального або потенційного) не просто дати аналіз ситуації, яка склалася з українським правосуддям, а й запропонувати конкретні рішення*. І вони однозначно варті того, щоб надати їм фахову оцінку**.
Перш за все, у статті досить точно переданий стан речей у судовій системі і наслідки "судової реформи", яка триває вже п'ятий рік. За останніми даними лише 1% українців повністю довіряють українским судам, стільки ж (1%) вважають судову реформу повністю успішною. Відтак, основна мета судової реформи – відновлення довіри до судів – не була досягнута.
По-друге, вдало ідентифікована основна проблема - склад органів суддівського врядування. "Судді, обрані суддями" – дуже погана ідея для країн з перехідною демократією. Наша практика це тільки підтверджує – система просто репродукує сама себе. Так само "суддям, обраним суддями" не довіряє українське суспільство.
По-третє, запропоновані конкретні кроки щодо виходу з ситуації. Можна довго дебатувати щодо деталей. Але в основу пропозицій нарешті покладений логічний принцип: довірити реформу тим, кому довіряє суспільство. В питанні очищення суддівського корпусу і формування нових інституцій громадськості і міжнародним експертам довіряють в кілька разів більше, ніж ніж суддям. Але чомусь і далі переважно судді вирішують ці питання.
Чомусь обираючи лікаря (дякуючи надзусиллям команди МОЗ така можливість у нас зараз є), ми в першу чергу питаємо в знайомих рекомендації і дивимося на результати попередньої роботи лікарів. Ми не поспішаємо на операційний стіл до хірургів, про яких відомо лише те, що їх "обрали інші хірурги", і які до того ж раніше вбили чи скалічили чимало людей. Те, що в таких хірургів іноді виходять "на чверть оновлені" монстри Франкенштейна – слабкий аргумент.
Так само в питанні вирішення власних доль ми не маємо сліпо вірити тим, хто остаточно втратив нашу довіру. Це неправильно за означенням. Тому пропозиції автора виходити саме з рівня суспільної довіри при виборі арбітра слушні: вони не тільки відповідають здоровому глузду, а й враховують попередні помилки.
***
Безумовно, інші ідеї, такі як залучення іноземних суддів до вирішення комерційних спорів в Україні можуть викликати дискусії. Вони вже точилися відразу після Революції Гідності, але тоді ми, на жаль, не пішли цим шляхом. Так само необхідність перегляду відповідності судді посаді на підставі кількості скасованих рішень – теза, яка сподобається не всім правникам. Але дискусії – це саме те, що повинні виклакати такі публікації. Бо в дискусіях народжується істина.
І судячи з того, наскільки бурхливу реакцію викликала стаття, вона "зачепила за живе" апологетів чинної влади. А значить, ці ідеї загрожують статусу кво, що вже за означенням добре. Бо гірше, ніж помилки, може бути тільки стагнація. І продовження зневаги до закону за відсутності справедливості.
Буду радий продовжити дискусію щодо деталей на сторнці в фб.
___________
*Першими в цьому політичному сезоні більш-менш конкретними ідеями щодо подальших кроків у судовій реформі ділилася Юлія Тимошенко, коли презентувала свій "Новий курс". І хоч тоді вони не вкикликали такого жвавого обговорення, фахову оцінку ми їм також обов'язково надамо.
** Метою цієї публікації не є підтримка чи не підтримка якогось конкретного кандидата чи всебічний аналіз його/її публікації. Завдання – оцінити конкретні ідеї щодо судової реформи, які пропонуються.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
