https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d3de31ef18d/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 06 Apr 2026 19:24:17 +0300 Несподіваний візит Президента Зеленського до Сирії, враховуючи його контекст та цілу низку обставин, напевно відбувся з подачі і за прямого сприяння Президента Туреччини Ердогана. Не здивуюся, якщо з'ясується, що сама ідея цього візиту виникла під час зустрічі Зеленського з Ердоганом (хоча, можливо, цей візит планувався спільно українською та турецькою стороною). На користь цієї версії свідчать такі факти: візит Зеленського до Сирії відбувся одразу після його візиту до Туреччини; Зеленський відвідав Сирію разом із міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом, і вони прибули до Дамаску на турецькому урядовому літаку. Президент Володимир Зеленський після зустрічі з Президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа заявив про великий інтерес до обміну досвідом у сфері безпеки. Інтерес України зрозумілий. В умовах загострення військово-політичної ситуації у Західній Азії Президент України активно просуває інтереси України у цьому регіоні як потенційного партнера у сфері військово-технічного співробітництва. Сирія також може бути потенційним покупцем українського зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Зверну увагу ще на один важливий момент. На мою думку, Україна намагається закріпитися в цьому регіоні, зокрема й для протидії Росії. Це вже сталося у Лівії, де працює невеличка військова місія українських спеціалістів. Поки що складно сказати, чи зможе це відбутися в Сирії, в якій присутні й російські інтереси. Але вже очевидно, що в низці регіонів світу починається прихована, але активна боротьба українських та російських спецслужб. Найбільша інтрига візиту Зеленського до Сирії полягає у питанні: а навіщо це потрібно Ердогану? Туреччина й так вагомо впливає на нинішній сирійський режим. Можливо, сприяючи просуванню українських інтересів у Сирії Президент Ердоган ламає російську гру в цьому регіоні. Росія прагне не просто зберегти свою присутність у Сирії, а й відновити свій вплив у цій країні. А це навряд чи відповідає інтересам Туреччини. Але, можливо, Ердоган має й більш далекосяжні цілі, поступово формуючи мережу неформальних політичних альянсів, що охоплює Західну Азію, Південний Кавказ, частину Європи і Центральну Азію. Велику цікавість до Сирії виявляють і США. І нашу можливу неекономічну активність у цьому регіоні треба буде хоча б частково координувати з американцями. А поруч ще й Ізраїль, з яким Україна має неоднозначні відносини (начебто дружні, але, швидше, стримано-нейтральні), і інтереси якого тісно пов'язані зі США. А у Туреччини з Ізраїлем відносини якраз не дуже добрі. І якщо Україна розпочинає активну політичну гру в регіоні Західної Азії, то нам доведеться враховувати весь найскладніший пазл суперечливих геополітичних відносин у цьому регіоні. І для того, щоб наш вплив у регіоні був системним та послідовним, треба зміцнювати його дипломатичне забезпечення. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d3de31ef18d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d2380c3dde5/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sun, 05 Apr 2026 13:23:08 +0300 Гнівні заяви Трампа на адресу європейських партнерів США по НАТО і щодо НАТО в цілому викликають величезні побоювання щодо майбутнього Північноатлантичного альянсу. Активно дискутується вірогідність виходу США з НАТО. Але іноді лунають і парадоксально оптимістичні коментарі. Колишній спецпосланник Президента США в Україні генерал Кіт Келлог заявив, що можливо є потреба створення альтернативних до НАТО військових альянсів. І що Україна може приєднатись до такого альтернативного військового союзу. Посол України при НАТО Альона Гетьманчук в коментарі виданню Politico заявила, що замість розпаду НАТО варто чекати його переосмислення і відродження. На її думку нинішні негаразди в НАТО можуть відкрити більше можливостей для інтеграції України до Альянсу. І це допоможе НАТО стати "набагато ефективнішим, смертоноснішим, інноваційнішим та здатним протистояти російській загрозі". І чого тоді чекати далі? Як дивитися на майбутнє НАТО – з оптимізмом чи занепокоєнням? По-перше, зазначу, що Президент США не може своїм одноосібним рішенням вивести Сполучені Штати із НАТО. Наприкінці 2023 року Конгрес США ухвалив закон (в рамках закону про оборонний бюджет NDAA 2024), який прямо забороняє Президентові Сполучених Штатів виходити з НАТО в односторонньому порядку. Вже тоді конгресмени, мабуть, побоювалися повернення Трампа на пост Президента США і про всяк випадок підготували законодавчий запобіжник щодо членства США в НАТО. Іронія політичної долі полягає в тому, що одним із авторів цього закону був Марко Рубіо, нинішній держсекретар США, який зараз також говорить про можливість перегляду відносин між США та НАТО. Відповідно до цього закону, для того, щоб США вийшли з НАТО, Президент США повинен отримати згоду або двох третин сенаторів (67 зі 100), або згоду обох палат Конгресу США. Обидва ці сценарії виглядають малоймовірними. Хоча республіканці мають зараз свою більшість (але з невеликою перевагою) в обох палатах Конгресу США, проте частина сенаторів і конгресменів від Республіканської партії (що представляють класичне, рейганівське крило цієї партії) не підтримають вихід США з НАТО. А після проміжних виборів до Конгресу США у листопаді поточного року ситуація взагалі може змінитись на користь Демократичної партії. Однак очевидно, що НАТО переживає найглибшу кризу за весь час свого існування. Трамп завжди ставився до НАТО скептично і думав про вихід США із Північноатлантичного альянсу ще в перше своє президентство. Але й тоді й минулого року його переконали не робити поспішних та суперечливих рішень. Тим не менш нинішня адміністрація США налаштована на зміну ролі та функцій США в НАТО. У лютому поточного року на міністерській конференції НАТО заступник глави Пентагону Елбрідж Колбі, який зараз є головним стратегом Адміністрації Трампа з питань національної безпеки, представив концепцію НАТО 3.0. Згідно з цією концепцією, європейські союзники мають взяти на себе основну відповідальність за свою власну звичайну оборону. Ця стратегія спрямована на перехід від моделі залежності до партнерства, при якому США скорочують свою військову присутність в Європі, зберігаючи при цьому "ядерну парасольку" над Альянсом. Простіше кажучи, якщо Росія нападе на якусь європейську країну НАТО, і це буде звичайна війна (без використання ядерної зброї), то США можуть у ній не брати участь, заявивши, що це "не наша війна", і нехай європейці самі вирішують цю проблему. Зверну особливу увагу, що таку позицію було заявлено ще до початку війни США та Ізраїлю проти Ірану. Іранська війна стала найсильнішим каталізатором різкого погіршення ставлення Трампа та його адміністрації до НАТО. Своє роздратування і обурення на адресу європейських партнерів НАТО Трамп висловлює публічно і регулярно. І для цього, на жаль, є певні підстави, зокрема заборона деяких країн НАТО (Іспанія та Італія) на використання своїх військових баз для перекидання американських військових ресурсів у район війни на Близькому Сході. Власне, саме це стало підставою для висновків про кризу в НАТО і наміри Трампа вивести США з НАТО. Трамп навряд чи зможе вивести США з НАТО (хоча може спробувати це зробити). Але майже напевно він порушить питання про зміну відносин усередині НАТО і про різке скорочення зобов'язань США всередині НАТО. І якщо це станеться, то це буде зовсім інше і слабше НАТО, а не та організація, в яку ми так пристрасно прагнули вступити. Виходячи з цього, я неоднозначно ставлюся до тези про те, що вихід США з НАТО може збільшити шанси вступу України до Альянсу. Я поставив би питання інакше: а чи потрібно нам вступати в ослаблений Північноатлантичний Альянс, в якому не буде США, чи рівень участі США буде суто формальним? Це як у відомому анекдоті: вам шашечки чи їхати? Адже нам потрібне не просто формальне членство ("шашечки") в НАТО, а п'ята стаття договору про НАТО, яка дозволить нам отримати "ядерну парасольку" НАТО (а насправді ядерну парасольку від США) і готовність НАТО захистити нас від нового нападу Росії. Слабке та напіврозвалене НАТО навряд чи буде надійною гарантією безпеки для України. Але якщо оновлене НАТО (з США або без США), або новий військово-політичний альянс, що виникне на руїнах НАТО, реально буде готовий захищати всіх своїх учасників і відкриє свої двері для України, то в такий союз нам точно треба вступати. А поки в НАТО прийматимуть рішення такі державні лідери як Трамп, Орбан, Фіцо та подібні до них, то двері НАТО для України будуть зачинені, і взагалі будуть великі сумніви щодо готовності такого НАТО реально захистити всі країни, що входять до його складу. Подальша доля НАТО буде вирішуватись (скоріше за все, ще не остаточно) на саміті НАТО, який відбудеться 7 та 8 липня 2026 року в столиці Туреччини – Анкарі. Генсек НАТО Марк Рютте буде відчайдушно рятувати організацію, яку він очолює. Проте зробити це зараз буде набагато важче, ніж рік тому. НАТО вже змінюється і схоже, що Альянс очікують ще більш кардинальні зміни, у тому числі й структурні. Враховуючи нинішні настрої Трампа і посилення протирічь між США і європейськими країнами НАТО, навряд ці зміни будуть позитивними для Альянсу, хоча і не стануть вироком для нього. В будь якому випадку Україні треба зберігати партнерські стосунки з НАТО, зокрема для реалізації програми PURL, за якою ми закуповуємо зброю у США. І одночасно треба зміцнювати військово-політичну співпрацю з тими країнами, які допомагають нам зараз, і можуть бути надійними союзниками України після завершення російсько-української війни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d2380c3dde5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69add95b87cbc/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sun, 08 Mar 2026 21:17:31 +0200 В Україні по різному ставляться до дати 8 березня. Але вже традиційно ця дата привертає увагу до гендерної проблематики і теми прав жінок. В зв'язку з цим зверну увагу на одну цікаву тенденцію, яка проявилася в українській політиці за останні 10 років – це суттєве збільшення кількості жінок на посадах послів України в інших державах. У першій половині 1990-х років жінок-послів України фактично не було. Перші такі призначення почали з'являтися лише наприкінці 1990-х років, і їх було дуже мало. Їхня частка тоді була дуже невеликою – близько 1,9 % дипломатичних місій. Така ситуація була обумовлена в першу чергу радянською спадщиною дипломатії, де керівні посади майже повністю займали чоловіки. Ще одна причина такої ситуації на той період – невелика кількість жінок у вищому корпусі МЗС, які мали дипломатичний ранг і досвід для посольських посад. Але в 2000-ні роки ця ситуація поступово змінювалась. Роль жінок в українському суспільстві і в політичному процесі швидко зростала. Вплинуло це і на вітчизняну дипломатію. Частка жінок на посадах послів України в інших державах неухильно зростала: 2000-ні роки – 3-4%, 2010-ті роки – приблизно 12 %, 2020-ті роки – близько 19 % (дані на 2024 рік). За цим показником Україна ще суттєво відстає від багатьох європейських країн (28%), і, особливо, від США (41%) і Канади (51%). В цілому в світі цей показник складав в 2024 році 22%. В лютому цього року на українських заходах Мюнхенської безпекової конференції я бачив яскравих представниць нової хвилі українського дипломатичного корпусу – посла України в США Ольгу Стефанішину і посла України в Швеції Світлану Заліщук. Була там і Альона Гетьманчук, керівник місії України при НАТО. Відгуки закордонних колег про їх роботу дуже позитивні. Всі три пані, між іншим, не є кадровими дипломатами, але вони привнесли в дипломатичну роботу пасіонарність, яка притаманна українському громадянському суспільству і наступальний стиль сучасної зовнішньої політики України. А є ще і жіночий шарм і щирість, впевненість і відповідальність, які притаманні нашим жінкам. В США Україну вже вдруге представляє жінка. До Ольги Стефанішиної там активно і ефективно працювала Оксана Маркарова. Є на жаль і не дуже позитивні приклади. Були і скандальні ситуації, які жваво обговорювались в соціальних мережах, зокрема і нещодавно. Кадрових помилок, і сумнівних рішень було чимало, зокрема і в гендерному вимірі дипломатичних призначень. Але все ж таки, на мій погляд, домінують позитивні тенденції, які відображають якісні зміни в українській політиці і дипломатії, які все більше набувають європейських рис. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69add95b87cbc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69a8186e81170/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Wed, 04 Mar 2026 12:33:02 +0200 Вже очевидно, що друга атака Ізраїлю і США на Іран (перша атака була в червні минулого року) не стала бліцкригом. Ця війна затягується і посилюється, негативних наслідків стає все більше. Тому виникає закономірне запитання: що буде далі? Для відповіді на це запитання в першу чергу треба враховувати наміри воюючих сторін. Лідери США і Ізраїлю в перші дні своєї військової операції проти Ірану не приховували, що вони прагнуть зміни політичного режиму в Ірані. Хоча очевидно, що Трамп готовий співпрацювати і з оновленим іранським режимом, якщо він піде на поступки США (саме так сталося в Венесуелі). Зараз в США формулюють цілі своєї воєнної операції проти Ірану більш стримано і прагматично. Прессекретарка Білого дому Керолайн Левітт 2-го березня назвала цілі операції "Епічна Лють". Серед них: знищення ракетного арсеналу Ірану та ВМС країни, блокування діяльності терористичних структур режиму і гарантія, що Іран ніколи не отримає ядерну зброю. Трамп вже натякав на готовність до переговорів з оновленим іранським керівництвом. Однак в Ірані відповіли відмовою. Для нинішнього іранського керівництва ситуація зараз виглядає вкрай суперечливо. З раціональної точки зору (зокрема для порятунку існуючого в Ірані політичного режиму) було б правильно поступово повернутися до переговорів з США і домовлятися про припинення вогню і про певні компроміси щодо ядерної програми. Але навряд Іран погодиться на виконання всіх американських вимог. І для США компроміси з Іраном після того, що сталося, теж не виглядають прийнятними. Ще більше ускладнює ситуацію позиція фундаменталістського і войовничого крила іранського керівництва (головним чином це очільники "Корпусу вартових ісламської революції" і частина релігійної верхівки Ірану), яке наполягає на масштабній помсті американцям та їх союзникам за вбивство релігійного лідера Ірану Аятоли Хоменеї. Це установка на продовження і посилення війни, якою б самовбивчою не виглядала ця стратегія. Спробуємо узагальнити основні сценарії подальшого розвитку і можливого завершення Другої Іранської війни. 1. Обмежена військова кампанія з "контрольованою деескалацією". Можливий розвиток подій: Масштабні авіа- та ракетні удари США та Ізраїлю по об'єктах в Ірані. Іран відповідає повітряними обстрілами Ізраїлю та ряду сусідніх арабських держав (з поступовим ослабленням таких ударів внаслідок виснаження своїх ракетних запасів) та обмеженими атаками через своїх проксі (Ліван, Сирія, Ірак, Ємен), а також терористичними ударами проти США та Ізраїлю на території різних держав. Демонстративні, але обмежені спроби часткового закриття Ормузької протоки. Військова операція США та Ізраїлю триває максим три-чотири тижні. Форма завершення війни: Неформальні або офіційні домовленості про припинення війни з подальшою угодою про припинення ядерної програми Ірану. Потенційно можливим є варіант з неформальною угодою про припинення вогню з обох сторін та відновленням переговорів щодо ядерної програми Ірану, але без остаточних домовленостей по ядерній програмі Ірану. У цьому випадку існує висока ймовірність, що через деякий час США та Ізраїль можуть повторити свій удар по Ірану. Імовірність такого сценарію: На початку Другої Іранської війни цей сценарій вважався найімовірнішим. Але чим далі, тим більше сумнівів, що все обмежиться "контрольованою ескалацією" з подальшою "деескалацією". Навіть Президент Трамп визнає, що ця війна може затягнутися на чотири тижні. Ця війна вже виходить з під контролю і Вашингтону і Тегерану. 2. Затяжна війна з ескалацією у регіоні (Велика "Близькосхідна війна"). Можливий розвиток подій: США та Ізраїлю не вдається змусити Іран до переговорів у перші дні після початку своєї військової операції, тому удари по воєнній, адміністративній та промисловій інфраструктурі Ірану посилюються. Удари Ірану по Ізраїлю, американським базам на Близькому Сході та сусіднім арабським державам, союзним із США, продовжуються протягом досить тривалого часу. Відбуваються масштабні руйнування в Ірані, Ізраїлі та деяких арабських країнах Близького Сходу. Іранські проксі (Хезболла, хусити та інші) розгортають активні дії проти США та їх союзників по всьому Близькому Сході. Іран перекриває Ормузьку протоку. Відбувається різкий стрибок нафтових і газових цін на світових ринках. Також розгортається масована терористична війна Ірану та їх проксі проти США, Ізраїлю та всіх західних країн. Для США виникає необхідність хоча б точкових сухопутних операцій для розблокування Ормузької протоки, протидії хуситам, можливо і для деяких ударів по території Ірану. Ізраїль розпочинає військову операцію в Лівані проти Хезболли. США можуть розпочати економічну блокаду Ірану. Інтенсивна повітряна війна може затягнутися більш ніж на місяць (при обмежених повітряних ударах – на кілька місяців), а локальні воєнні дії – на багато місяців, в найгіршому варіанті – більш ніж на рік. Форма завершення війни: У разі затягування війни з ініціативи посередників та міжнародних організацій розпочнуться переговори про її завершення, швидше за все у формі угоди про припинення вогню з поновленням переговорів щодо ядерної програми Ірану та обмеження озброєнь в регіоні. Імовірність такого сценарію: Іран робить спробу реалізувати саме такий сценарій. Але за нинішнього політичного та, особливо, економічного стану іранського режиму його реалізація в повному обсязі і на тривалий час навряд чи можлива. США також не прагнуть затягування війни. Однак сценарій затяжної війни може реалізовуватись стихійно. 3. Зміна політичного режиму в Ірані. Можливий розвиток подій: Ізраїлю та США вже в перший день своєї військової операції вдалося усунути верховного керівника Ірану – аятолу Хоменеї, а також значну частину військового та політичного керівництва Ірану. Але це не означає зміну режиму. Зміна політичного режиму Ірану можлива або в результаті масових акцій протесту у великих містах Ірану з одночасним переходом на бік протестуючих частини державного і військового керівництва Ірану, або якщо частина нинішніх політичних і військових керівників Ірану візьме владу в свої руки і відмовиться від теократичного режиму. Теоретично можна припустити, що можуть відбутися спроби точкових наземних операцій США та Ізраїлю для усунення військового та політичного керівництва Ірану та приведення до влади у Тегерані наслідного принца Реза Пахлаві або інших лояльних до США керівників. Однак для цього також буде потрібна підтримка хоча б частини державного апарату та силових структур Ірану. Форма завершення війни: Нове керівництво Ірану піде на домовленості зі США, зокрема про відмову від ядерної програми. Імовірність такого сценарію: Більшість експертів дуже скептично оцінюють можливість кардинальної зміни політичного режиму в Ірані. Для зміни режиму недостатньо усунення верховного релігійного керівника (його досить швидко замінять). Силовою основою режиму є "Корпус вартових ісламської революції". Без його знищення, значної руйнації чи внутрішньої трансформації, суттєві політичні зміни в Ірані навряд чи можливі. Наземна військова операція США в Ірані поки також є малоймовірною. Вона може призвести до тривалої війни на території Ірану. Судячи з різних ознак, Президент Трамп не схильний до такого сценарію. Більш вірогідним є сценарій часткової та поступової трансформації політичного режиму в Ірані з виникненням спочатку колективного керівництва, а потім поступового ослаблення теократичного режиму та поступового переходу до світської (нерелігійної) моделі правління. Однак є можливим і сценарій зосередження влади в руках керівників "Корпуса вартових ісламської революції", що означатиме продовження нинішньої війни зі США та Ізраїлем, або її поновлення через деякий час. 4. Неконтрольована внутрішньополітична криза в Ірані. Можливий розвиток подій: У разі хоча б тимчасового виникнення вакууму центральної влади в Ірані (внаслідок точкового знищення її носіїв та дезорганізації систем державного управління) або її різкого ослаблення в результаті нинішніх подій, може виникнути розкол еліт, початися боротьба за владу (частина військового і політичного керівництва країни може спробувати усунути від влади "Корпус вартових ісламської революції"), у низці регіонів країни, у яких проживають етнічні меншини, можуть виникнути сепаратистські рухи (особливо, якщо американці будуть цьому допомагати). Потенційно це може призвести і до громадянської війни в Ірані, і до розколу Ірану на кілька нестабільних державних утворень. Форма завершення війни: У разі виникнення такого розвитку подій США та Ізраїль можуть завершити свою військову операцію після припинення існування нинішнього ісламського режиму в Ірані і нейтралізації об'єктів іранської ядерної і ракетної програми, але для них може виникнути потреба точкового реагування на гострі конфліктні ситуації на території Ірану, або на продовження ударів по американських військових з частини території Ірану. Імовірність такого сценарію: Такий сценарій потенційно можливий, але більшість експертів не вважають його найімовірнішим. 5. Глобальна ескалація (гібридна "Третя світова війна") . Можливий розвиток подій: У конфлікт безпосередньо чи опосередковано втягуються провідні держави світу – Росія, Китай, Європейський Союз. Очевидно, що Росія і Китай не збираються воювати на боці Ірану. Вони це не робили і минулого року. Зараз вони хоча і засуджують дії США і Ізраїлю, але не йдуть далі цього. Саме тому не буде справжньої "Третьої світової війни", яка може загрожувати ядерним апокаліпсисом. У всякому разі, заради Ірану Росія і Китай не буть ризикувати власною безпекою. Але Росія і Китай можуть підтримувати Іран фінансово і зброєю, щоб не допустити повної перемоги США, затягнути цю війну і максимально ослабити Сполучені Штати. Тому йдеться про "гібридну "Третю світову війну". Також деякі експерти розглядають як частину такого сценарію атаку Китаю на Тайвань, поки США застрягли в Ірані. Імовірність такого сценарію: відносно низька. Якщо він і буде реалізовуватись, то лише частково (фрагментарно) і в обмежених масштабах. Вже очевидно, що Іран не має союзників, які готові надати йому військову чи економічну допомогу в протистоянні США. Лише Північна Корея заявляє про готовність надання зброї Ірану, але зробити це можливо тільки через територію Росії. Росія може бути зацікавлена в затягуванні Другої Іранської війни для отримання надвисоких нафтових прибутків і для ослаблення США. Однак на пряму конфронтацію з Трампом Путін навряд піде. Це помітно і по публічних заявах і по діях російського керівництва. Будь яка пряма підтримка Ірану в нинішніх умовах буде розглядатись Трампом як прояв ворожнечі по відношенню до США і особисто до нього. І це може зруйнувати всі зусилля Путіна по налагодженню особистих добрих стосунків з Трампом. Для Росії також невигідно псувати добрі стосунки і з арабськими партнерами – Саудівською Аравією і ОАЕ. Щодо Китаю, то затягування Іранської війни створить великі проблеми для китайської економіки (перебої з постачанням нафти з Близького Сходу; різке зростання ціни на нафту; ризик глобальної рецесії, яка може спровокувати економічну кризу в КНР). Політично Китай зацікавлений в тому, щоб США не вийшли з Іранської війни переможцем, а економічний інтерес Китаю полягає у деескалації цього конфлікту. Щодо ризиків військової операції Китаю проти Тайваню, це питання залишається відкритим. Висновки Навряд буде реалізований в чистому і повному вигляді якийсь один з вищеназваних сценаріїв розвитку і можливого завершення Другої Іранської війни. Більш вірогідною виглядає можливість певного міксту (змішування) відразу декількох сценаріїв, в залежності від конкретних обставин подальшого розвитку цієї війни. І в цій війні не буде однозначного переможця. В разі затягування війни програють (хоча б частково) всі її учасники і пов'язані з ними сторони (якщо не в воєнному, то в політичному і, особливо, економічному сенсі). Найбільшої уваги заслуговує потенційний урок цієї війни: намагання досягти політичних цілей військовим шляхом не вирішує наявні проблеми, а створює нові, ще більш небезпечні виклики і негативні наслідки. Насправді, про це свідчить і російсько-українська війна. Але цю війну так і не вдалося припинити, а її уроки головні міжнародні гравці не вивчили належним чином. І на подальшу перспективу виникають нові запитання: чи повторить Сі Цзіньпін помилки Путіна і Трампа? І до чого призведе подальша руйнація міжнародного порядку і ставка на право сили замість сили права? https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69a8186e81170/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/697dd6cc5cf27/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sat, 31 Jan 2026 11:17:48 +0200 Міні-сенсацією стало так зване "енергетичне перемир'я". Спочатку були чутки, та ще і від зет-воєнкорів, тому було багато сумнівів і недовіри щодо цієї інформації. Але потім сам Трамп заявив, що через "сильний холод, такий самий як в США", він "особисто попросив Путіна не обстрілювати Київ та інші міста й містечка протягом тижня". Нарешті і Президент Зеленський підтвердив інформацію про "енергетичне перемир'я", подякувавши Трампу. Але одночасно стало зрозумілим, що Україна до цих домовленостей не має відношення. Так що означає це "енергетичне перемир'я"? Йдеться про приховані домовленості, які були узгоджені ще в Абу Дабі? Або там домовлялись, але не домовились, і все вирішили прохання Трампа і "жест доброї волі" з боку Путіна? І чи можна тоді казати про "перемир'я"? В "добру волю" Путіна українці якось не дуже вірять. І тому є простір для інтерпретацій мотивів і наслідків "енергетичного перемир'я". Майже напевно можна сказати, що в Абу Дабі якихось конкретних домовленостей щодо "енергетичного перемир'я" не було, хоча ця тема за словами Президента Зеленського і повідомленнями західних ЗМІ там обговорювалась. Якщо б в Абу Дабі були домовленості про енергетичне перемир'я, американці, перш за все Стів Віткофф, відразу б про це сказали. Віткофф після першого раунду переговорів в Абу Дабі з усіх сил намагався продемонструвати позитивні результати цих перемовин і, відповідно, своєї роботи. І якщо б саме тоді домовились про "енергетичне перемир'я", Віткофф обов'язково б про це сказав, щоб продемонструвати свої переговорні успіхи. Те, що сказав Трамп, мабуть, так воно і було. Фактично, замість офіційних домовленостей відбулася банальна "понятійка", особиста домовленість між Трампом і Путіним. Нібито всі задоволені. Але за добу виходить Д.Пєсков, речник Путіна, і каже, що це "перемир'я" триває лише до 1-го лютого. І хто кого дурить? Схоже, що черговий раз в дурнях опинився нинішній Президент США. Добре, що він зрозумів (з великим запізненням), що російські удари взимку і в люті морози по енергетичних об'єктах Києва та інших міст України створюють справжню гуманітарну катастрофу, та ініціював "енергетичне перемир'я". Але зараз треба зрозуміти інше: Путін знов його дурить. Замість тижня "перемир'я" Росія збирається виконувати його лише 2-3 дні. І за "перемир'я" росіяни видають банальну паузу в повітряних ударах по Києву, що регулярно траплялося і раніше. Тобто з цієї історії не треба робити великі висновки і не варто це "перемир'я" сприймати як пролог завершення війни і прелюдію до мирної угоди. Це ситуативне реагування Трампа на реальну і гостру проблему, і ситуативна тактична гра Путіна по відношенню до Трампа. Це не перше, і, мабуть, не останнє тимчасове (кількаденне) умовне "перемир'я", яке оголошує Путін. Це його тактична гра навколо переговорного процесу. Тим не менш, деякі корисні висновки з цього "перемир'я" треба зробити, а також необхідно їх використати в подальшому переговорному процесі. По-перше, вся ця історія зайвий раз засвідчила, що Трамп залишається дуже важливим і потрібним для Путіна, і заради Трампа російський диктатор готовий на певні політичні жести і навіть поступки (хай поки і суто формальні). І Президенту США було б варто використовувати це більш наполегливо і регулярно. Тоді буде і більше результатів у переговорному процесі. До речі, також стало зрозумілим, що між Кремлем і Білим домом відбувається неофіційна комунікація, про яку широку громадськість не повідомляють. По-друге, створено хай і тимчасовий, формальний і показушний, але все ж таки прецедент "енергетичного перемир'я". І він є важливим, як і локальні тимчасові "перемир'я" навколо Запорізької АЕС. І якщо це є можливим для Путіна на декілька днів, то треба це робити більш тривалим. І на другому раунді переговорів, які мають відбутися 1 лютого (можливо не в Абу Дабі, можливо і в іншу дату, у зв'язку з ситуацією навколо Ірану) обов'язково треба ставити питання щодо пролонгації "енергетичного перемир'я" та його юридичного оформлення. І це треба робити не лише українській делегації, а в першу чергу американським переговорникам. Неофіційні домовленості не працюють, як свідчить досвід і нинішньої адміністрації США. В березні 2025 року США вже домовлялися про енергетичне перемир'я між РФ і Україною. Але ті домовленості не були формалізовані юридично. І все завершилось швидким провалом. Тому будь які нинішні переговорні домовленості треба юридично оформляти. Інакше на наступному раунді переговорів російська сторона буде це переглядати на свій лад. Це їх типова переговорна тактика, за свідченням наших дипломатів. Те, що на другому раунді переговорів не буде Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера не треба сприймати як новий формат переговорів і вихід США з переговорів про завершення російсько-української війни. Головні американські представники в наших переговорах, скоріше за все будуть відсутні тимчасово, в зв'язку із загостренням ситуації навколо Ірану (Віткофф офіційно задіяний в переговорах з Іраном, можливо до цих переговорів долучиться і Джаред Кушнер). Але, судячи з того, що сказав держсекретар США Марко Рубіо на слуханнях в Конгресі США, американські представники на другому раунді переговорів в Абу Дабі (або іншому місці) все ж таки будуть. Без активного американського посередництва навряд буде можливий "продуктивний і конструктивний" переговорний процес між Україною і Росією. Однак за відсутності Віткоффа і Кушнера не варто очікувати від другого раунду переговорів якихось проривних рішень. Скоріше за все, це буде суто технічний переговорний раунд. Віткофф і Кушнер зробили запуск прямих змістовних переговорів, в поточному режимі вони можуть продовжуватись і без них, а от для ухвалення принципових політичних рішень їх участь в мирних перемовинах буде необхідною. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/697dd6cc5cf27/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68bf11187bc1f/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 08 Sep 2025 20:23:36 +0300 Наприкінці серпня відзначили шосту річницю початку роботи Верховної Ради України дев'ятого скликання. 2 вересня відкрилася рекордна – чотирнадцята – сесія цього складу українського парламенту. Але справа не тільки в формальних інформаційних приводах. Цей склад Верховної Ради України дійсно заслуговує особливої уваги. Він точно залишиться в історії українського парламентаризму (хоча і дуже неоднозначно), зокрема тому, що встановив цілу низку політичних рекордів і в багатьох вимірах виразно відрізняється від всіх попередніх скликань Верховної Ради України. Саме на це – на ключові особливості нинішнього складу українського парламенту – я хочу звернути увагу. Головна і визначальна особливість Верховної Ради України дев'ятого скликання – однопартійна парламентська більшість. За весь час незалежної України у нас жодного разу не було такої ситуації, навіть в часи президентства Януковича (тоді була коаліційна парламентська більшість у складі Партії регіонів і Компартії). Формально, в першому складі Верховної Ради України, обраному ще в 1990-му році, більшість складали депутати, які були членами Комуністичної партії (ще КПРС). Але тоді ще був Радянський Союз, ще не було нових політичних партій. І не було самого інституту парламентської більшості. Однопартійна парламентська більшість певною мірою спростила і прискорила ухвалення рішень Верховної Ради України дев'ятого скликання в перші місяці її роботи, але одночасно значно деформувала внутрішні парламентські процеси. Однак більш важливе інше – однопартійна парламентська більшість стала політичним підґрунтям і передумовою переходу до де-факто президентської форми правління, коли головним центром ухвалення рішення став Офіс Президента України. В умовах, коли сама парламентська фракція партії "Слуга народу" не була, і так і не стала самостійним, дієвим і самоорганізованим політичним суб'єктом, це врешті решт призвело до послаблення впливу і всього парламенту. Зараз однопартійна парламентська більшість має скоріше формально-юридичний характер. Фактичної більшості у "Слуг народу" вже давно не має. Однак це компенсується (і далеко не в перший раз в історії українського парламентаризму) ситуативною більшістю, до якої крім "Слуг народу" входять деякі депутатські групи і окремі народні депутати з різних парламентських фракцій і груп. Можливо ми ще побачимо цікаві і суперечливі процеси навколо інституту парламентської більшості в нинішньому складі Верховної Ради України. Ще одна важлива особливість дев'ятого скликання Верховної Ради України – це наш "довгий парламент". Цей термін відомий стосовно подій Англійської революції середини 17-го століття. Зараз в Україні з'явився власний "довгий парламент". Конституційний термін повноважень Верховної Ради України – п'ять років. Це не означає, що український парламент має працювати рівно п'ять років. За певних обставин його повноваження можуть бути достроково припинені. Або, як зараз, нинішнє скликання Верховної Ради буде працювати, поки не буде обраний новий склад парламенту. Верховна Рада України дев'ятого скликання працює вже шість років (що вже є рекордом для нашої політичної і парламентської історії), і може працювати ще довше, поки не завершиться війна. Головна причина такої ситуації – повномасштабна війна з Росією і правовий режим воєнного стану, який забороняє проведення виборів під час війни. В контексті "довгого парламенту" варто звернути увагу на ще одну специфічну рису нинішнього складу Верховної Ради України. Мабуть вперше в історії української парламентаризму спостерігається тенденція втечі народних депутатів зі складу Верховної Ради. Поодинокі випадки відмови від мандату депутата парламенту були у нас і раніше. Але ніколи не було такої чітко вираженої тенденції. Ціла низка парламентарів вже відмовилась від свого депутатського статусу, але бажаючих це зробити – ще більше (парламентські джерела нараховують декілька десятків народних депутатів, які хочуть достроково піти зі складу Верховної Ради). У цього нового явища багато причин. Це, в першу чергу, політична девальвація статусу народного депутата України. Особистий політичний вплив депутата парламенту став значно меншим, ніж раніше, а обмежень і проблем, пов'язаних з депутатським статусом, стало значно більше. Верховну Раду дев'ятого скликання відрізняє і те, що це склад парламенту, який більшу частину своєї каденції працює в надзвичайних умовах (епідемія Covid-19, карантин, повномасштабна війна з росією, робота в умовах воєнного стану). Це накладало відчутний відбиток і на специфіку парламентської діяльності, а також сприяло зменшенню парламентського впливу в системі державного управління. В надзвичайних умовах вирішальну роль грають Президент України, виконавча влада, а також силові структури (або органи державної влади, які мають додаткові повноваження в надзвичайних умовах), але не представницькі органи влади. Ще одна специфічна риса Верховної Ради України дев'ятого скликання полягає в тому, що це парламент "нових обличь". В умовах незалежної України парламент вперше оновився на 80%. В першу чергу це відбулося за рахунок партії "Слуга народу", яка отримала більшість місць у Верховній Раді, і серед її депутатів, жоден не обирався раніше до українського парламенту. Взагалі у виборчому списку цієї партії на парламентських виборах 2019 року не було жодного колишнього депутата парламенту. Це був свідомий політичний підхід команди Володимира Зеленського для демонстрації того, що до влади йдуть абсолютно нові люди. Це також був найбільш молодий склад Верховної Ради України за всю історію сучасного українського парламентаризму. Середній вік депутатів цього скликання становив близько 41 року. Близько 30 % депутатів були молодшими за 35 років, більшість депутатів цього скликання були у віці від 30 до 40 років. Якщо згадувати про демографічні показники структури цього скликання Верховної Ради, то є ще один рекорд – серед обраних в 2019 році народних депутатів майже 21% складали жінки. Парадокс в тому, що це якраз те, чого хотіли більшість виборців у 2019 році, а насправді і раніше. Хотіли нових, молодих, "незайманих" (в політичному сенсі, звісно). Отримали. Але швидко з'ясувалось (і для Володимира Зеленського, і для багатьох його прихильників), що новизна, політична "незайманість", молодість, зовсім не гарантують нової і більш високої якості парламентаризму. В багатьох індивідуальних випадках сталося скоріше навпаки. Коли згадують Верховну Раду дев'ятого скликання, то, як правило, критикують монобільшість. Але слід зазначити, що цей склад парламенту має найбільш слабку опозицію за весь час сучасного українського парламентаризму. Така ситуація склалася спочатку внаслідок політико-ідеологічних розколів в таборі опозиції – одна її частина була проросійською, а інша, навпаки, нападала на Зеленського з націонал-патріотичних позицій. Після 24 лютого 2022 року на послаблення опозиції потужно спрацював чинник війни. Проросійська опозиція була розгромлена і деморалізована, її залишки перейшли на бік влади хоча б заради власного порятунку. Націонал-патріотична опозиція перші півтора роки війни опинилися в стані невизначеності. І Зеленський дуже гідно проявив себе, тому критикувати його було незручно, та й будь яка суто політична критика влади в той період могла сприйматись як сприяння ворогу. Тільки з осені 2023 року націонал-патріотична опозиція поступово почала відновлювати свою критичну позицію щодо дій влади. Але парламентська опозиція залишається достатньо розпорошеною, і відчутно слабкою як в кількісному, так і в якісному вимірі. До того ж, всі парламентські опозиційні лідери не користуються довірою абсолютної більшості українських громадян. Ще одна специфічна особливість нинішнього складу Верховної Ради – ціла низка народних депутатів опинилась за гратами, дехто втік за кордон, декілька десятків парламентарів знаходиться під слідством. Між іншим, все це наслідок одного з досягнень Верховної Ради України дев'ятого скликання – скасування депутатської недоторканості. Правові претензії до чималої кількості народних депутатів по'вязані або з порушенням норм антикорупційного законодавства, або з тим, що вони підозрюються в державній зраді. Нинішній склад Верховної Ради України залишиться в історії українського парламентаризму завдяки ще одному своєму досягненню, правда специфічному, – турборежиму. Так назвали надзвичайно швидке ухвалення законів у сесійній залі, часто – без достатнього обговорення і за скороченою процедурою. Вже в перший день роботи цього складу парламенту України відбулося 175 голосувань, було розглянуто 27 питань порядку денного. Переважно це були кадрові рішення. Але було і рішення, яке стосувалося зміни однієї з норм Конституції України – скасування депутатської недоторканності. Гостра дискусія навколо цієї норми тривала в Україні більше 20 років. Тому це було і значуще і символічне рішення. Як вже зазначалось, це рішення мало наслідки в тому числі для депутатів, які його проголосували. В перший місяць своєї роботи – у вересні 2019 року – Верховна Рада дев'ятого скликання ухвалила 94 законопроекти, а також 267 постанов. Турборежим в роботі цього складу парламенту тривав недовго – близько двох місяців, але запам'ятався і увійшов в історію українського парламенту. Однак менш відомо, що нинішній склад Верховної Ради України включав турборежим ще один раз – в перші місяці після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді за свою сьому сесію цей склад парламенту ухвалив 266 законів, що також стало рекордом. При всіх своїх рекордах, різноманітних і неоднозначних досягненнях Верховна Рада України дев'ятого скликання мала найменший вплив на політичний процеси і на систему влади в Україні в порівнянні з усіма своїми попередницями. Це є наслідком і однопартійної парламентської більшості, і слабкої парламентської опозиції, і де-факто президентської форми правління. Це також повчальний урок для наступного складу Верховної Ради України. Але каденція нинішнього парламентського скликання ще не завершена. І хто знає, може Верховна Рада України дев'ятого скликання ще нас здивує (бажано приємно)? https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68bf11187bc1f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68af4cad57dd7/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Wed, 27 Aug 2025 21:21:33 +0300 Війна проти російської навали суттєво змінило українське суспільство. Це стосується не тільки більш глибокого усвідомлення нашої ідентичності, хто ми є, і якого майбутнього ми прагнемо, нашого ставлення до росії, але і значного посилення ролі громадянського суспільства в питаннях національної безпеки. Ми звикли до того, що національна безпека це визначальна і ексклюзивна функція держави. Але з'ясувалось, що в цій сфері величезну роль відіграє і громадянське суспільство. Зокрема це стосується такого феномену як волонтерські фонди, які працюють на наш спільний спротив ворогу, на підтримку Сил оборони України. Це новий соціальний феномен, який потребує особливої уваги, в тому числі і дослідницької. І це новий прояв потуги громадянського суспільства України, який допомагає нам вистояти проти російської навали, і може стати додатковою рушійною силою і в повоєнний період. Це почало проявлятися ще після подій 2014 року, але найбільш потужно спрацювало після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Саме тоді ми усвідомили, що треба разом захищати свою країну, хто як може. Термін "волонтерити" тоді набув нового сенсу і особливого значення. Абсолютна більшість українців долучалася до допомоги нашій армії, нашому спротиву російській навалі саме через свої благодійні внески на потреби оборони. І саме тоді проявилася активна співпраця держави і громадянського суспільства в сфері національної безпеки. Що показово, проявилася і особлива довіра до волонтерів і волонтерських організацій, що підтверджується різними соціологічними дослідженнями. Я не претендую на комплексний аналіз цієї теми, яка є дуже широкої, різноманітною, іноді і неоднозначною. Скоріше я хочу привернути увагу до її окремих важливих аспектів, і до деяких позитивних прикладів, а також до принципово нового досвіду, зокрема у взаємодії волонтерських фондів з державою у сфері національної безпеки. Про деякі волонтерські фонди я неодноразово чув, як і багато хто з українців, про деякі більше знають фахівці, і ті, хто причетний до цієї сфери. В цьому сенсі для мене цікавим став рейтинг видання "Фокус", який вже традиційно напередодні Дня незалежності України визначив впливових українських політиків і бізнесменів, суспільних діячів, але також назвав і свою версію найбільш впливових волонтерських організацій (https://focus.ua/ratings/720664-rejting-vliyatelnyh-ukraincev-2025-top-100-novosti-ukrainy). Про більш ніж половину визначених волонтерських організацій я неодноразово чув, про деякі чув від знайомих, про деякі дізнався вперше, і це також було цікаво і корисно. Коротко відреагую на цей рейтинг. Відразу зазначу суб'єктивність своїх оцінок. Також відзначу, що мені цікава і специфіка окремих волонтерських фондів. Абсолютно згоден з тим, що номер один з наших волонтерських організацій – це фонд "Повернись живим". Кажу так не тільки тому, що трохи особисто знаю Тараса Чмута, нинішнього голову цього фонду, і ставлюся до нього з великою повагою. Думаю, що для багатьох людей в Україні, особливо тих, хто більш менш знайомий з цією сферою, фонд "Повернись живим" став моральним і організаційним взірцем діяльності волонтерських фондів у воєнний час. Конкретні кількісні і якісні результати його роботи також підтверджують його лідируючу роль у волонтерському русі України. На другому місці – Благодійний фонд Сергія Притули. Це те ж закономірно, і за обсягами діяльності, і за ефективністю взаємодії з великим бізнесом, і навіть за рівнем обізнаності щодо діяльності цього фонду. Фахівці у цій сфері кажуть, що цей фонд виконує задачі на десятки підрозділів: проєктні збори під чітку мету, стандартизовані комплекти, синхронна логістика, публічний трекінг прогресу. Зазначу, що в рейтингу "Фокусу" це далеко не єдиний іменний фонд. Це вже давня традиція, і не тільки у нас, як би ми до цього не ставилися. Головне, на мій погляд, щоб це працювали на суспільно значущий результат, всі інші мотиви це вже менш важливо, або хай люди це вже оцінюють через призму своїх особистих уподобань. На третьому місці – Superhumans Center, який інвестує в людський капітал і реабілітацію військових і цивільних, поранених під час нинішньої війни. Йдеться про протезування, реконструктивну хірургію, комплексну реабілітацію та супровід пацієнта; підготовку фахових команд у цій сфері. Робота фонду, який підтримується Андрієм Ставніцером вимірюється тисячами пацієнтів, які повернулися до служби/роботи; скороченням часу від травми до повернення дієздатності. Враховуючи масштаб проблеми, якою займається цей фонд, це не менш важливо, ніж допомога фронту. В рейтингу "Фокусу" названо два десятки різних волонтерських організацій. Серед них також зверну увагу на MK Foundation. Це Фонд Максима Кріппи (звідси і абревіатура), який спеціалізується на пакетних поставках військовим підрозділам: пікапи з сервісними наборами, тепловізія/оптика, комплекти квадрокоптерів із витратниками (АКБ, пропелери, ЗПС), нічна оптика, FPV. Цей фонд вирізняється тим, що працює виключно власним коштом, без донатів, і керується підприємницькою дисципліною: короткий цикл рішення → закупівля → доставка → сервіс = готовність підрозділу. У кожного з великих волонтерських фондів є своя спеціалізація і специфіка роботи. Але варто звернути увагу на ті суспільно важливі функції, які виконують волонтерські фонди у сфері оборони і національної безпеки. По-перше, волонтерські фонди стали потужним і, мабуть, незамінним на нинішній воєнний час, партнером держави в забезпеченні потреб фронту і сфери національної безпеки. В державному управлінні є такий термін – "державно-приватне партнерство". В нашому випадку йдеться про ефективне партнерство між державою і громадянським суспільством. Під час нинішньої великої війни волонтерські фонди продемонстрували, що можуть швидко і без зайвих бюрократичних перепон забезпечувати значною мірою потреби фронту. І цей безцінний досвід треба зберегти і в повоєнний час. По-друге, це мультиплікаторний ефект взаємодії громадянського суспільства з бізнесом заради спільних суспільних потреб. Це поєднання громадянської ініціативи з мистецтвом бізнес-менеджменту. По-третє, волонтерські фонди поступово стають кадровим резервом для державних структур. Після завершення війни ця функція, на мій погляд, має стати ще більш значущою, і не тільки для державних органів, місцевого самоврядування, а також і для сфери публічної політики. Потреба в людях, які вміють працювати ефективно, інноваційно і заради суспільних потреб, а не для власного егоїстичного зиску, буде тільки зростати. Четверте, в умовах великої війни волонтерські фонди фактично виконують функцію R&D (Research and Development). Цей термін характеризує діяльність, спрямовану на створення нових продуктів, технологій, процесів або вдосконалення існуючих рішень шляхом здобуття нових знань і їх практичного застосування. Саме низові ініціативи волонтерських фондів першими масштабували FPV, тактичний зв'язок, польову медицину. І держава мала б це підтримувати і використовувати для загально суспільних задач. І тут ми підходимо до ключового питання – сприяння з боку держави діяльності волонтерських фондів, вдосконалення механізмів взаємодії між державними структурами і волонтерськими організаціями. Йдеться про цілу низку конкретних дій. Податкові стимули для matching-програм: прості правила, ліміти, стандартизована звітність. Єдине "вікно" експорт-контролю для фондів і швидкий канал верифікації кінцевого користувача. Контракти на сервіс в Україні: підтримка ремонтних хабів, пріоритет локальних постачальників витратників (швидше, дешевше, надійніше). Стандарти навчання операторів БПЛА і бойових медиків, які фонди можуть виконувати спільно з державними центрами. Волонтерські благодійні фонди вже стали органічною складовою архітектури національної безпеки. Вони працюють там, де є відчуття нагальної суспільної потреби, де державі потрібен час, а фронту швидкість. Держава має не "прикручувати" фонди до бюрократії, а формувати нову якість взаємодії з громадянським суспільством: з прозорістю, сервісом і навчанням. По суті це є нова інженерія тилу, якої щодня потребує фронт. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68af4cad57dd7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6797d003cf749/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 27 Jan 2025 19:27:15 +0200 Так сталося, що Міжнародний економічний форум в Давосі починався Трампом, і завершувався Трампом. Відкриття Давоського Форуму збіглося в часі з інавгурацією Дональда Трампа на посаду Президента США. Онлайн-виступ Трампа на Форумі в Давосі став гучним фінальним акордом цього зібрання світових політичних і бізнесових лідерів. Інформаційно і політично Давос-2025 опинився в тіні 47-го Президента США. Як і очікувалося, головна політична тема, яка обговорювалася на Давосі-2025 – як пристосовуватись до президенства Трампа? Узагальнена відповідь на це запитання (за підсумками публічних і неофіційних дискусій) є дуже банальною – треба підлаштовуватись під Трампа, шукати оптимальну тактику взаємодії з новою американською адміністрацією, і дивитися, що буде далі. Світових лідерів і провідних політиків вже можна диференціювати за ставленням до Трампа. Наразі домінують трампо-оптимісти і трампо-опортуністи. На третьому місці – стримані трампо-песимісти (визначальною є саме стриманість). Критики Трампа, трампо-алармісти і трампо-фоби скоріше тримають паузу, публічну активність дозволяють собі лише ті представники цього табору, яким нема що втрачати в стосунках з США на чолі з Трампом. Звичайно в Давосі активно обговорювалися і суто економічні та бізнесові теми. Кидалася в очі помітна кількість павільйонів, які були присвячені штучному інтелекту. В економічному спектрі Давоського форуму домінували теми штучного інтелекту і криптовалют (по яких знов таки спрацював чинник Трампа), та їх впливу на глобальні економічні процеси. Одною з головних політичних тем в давоських дискусіях вже третій рік поспіль була війна між Росією і Україною. Але і в даному випадку спрацював чинник Трампа, в першу чергу його наміри припинити війну в Україні. Тональність обговоренню цієї теми задав Президент Зеленський, який виступив у Давосі 21 січня. На мій погляд, ключовою і стратегічно найбільш значущою тезою цього виступу був заклик про необхідність спільної європейської політики в сфері оборони і безпеки, значне посилення ролі Європи в безпекових питаннях. Це потрібно сьогодні для допомоги Україні, і потрібно на завтра, для того, щоб Європа була здатною дати відсіч російській агресії, особливо в разі відсутності американської безпекової парасольки. Це потрібно для дієвого протистояння Путіну і для більш ефективної взаємодії європейців з Трампом. Власне і Трамп закликає до значно більш активної ролі Європи у безпековій політиці, коли каже, що країнам НАТО на оборонні цілі треба витрачати 5% ВВП. Президент Зеленський також активно виступає за участь європейських партнерів в переговорах про завершення війни між Росією і Україною. Тема завершення війни між Росією і Україною була одною з ключових і в онлайн-виступі Президента США Трампа на Давоському форумі. Такі форуми, як в Давосі, на які збираються світові лідери, є оптимальним місцем для активного переговорного процесу. Цього разу на полях Давоського форуму Президент Зеленський провів два десятка зустрічей. Більше половини з них була з європейськими партнерами, що якраз і відображає акцент української дипломатії на формування спільної безпекової політики в Європі. Що цікаво, Президент Зеленський зустрівся в Давосі із канцлером ФРН Шольцем, а також з лідером опозиційної ХДС/ХСС Мерцем, який має шанси стати наступним канцлером Німеччини. Показовою є географія візаві Президента Зеленського по переговорах в Давосі з неєвропейських країн: президенти Азербайджану, Аргентини, Ізраїлю, Південно-Африканської Республіки, прем'єр-міністри В'єтнаму і Катару. Тут і про миротворчу активність деяких з вищезазначених країн, і про економічні відносини, і про взаємодію з Трампом (це в першу чергу стосується Президента Аргентини Мілея, який перед Давосом був на інавгурації 47-го Президента США). Також відбулась зустріч Президента Зеленського з топ-менеджерами американських і європейських компаній, що відображало економічну специфіку Давоського Форуму. Президент Зеленський також відвідав Ukraine House (Український дім). Саме там, до речі, відбулася зустріч Володимира Зеленського з Президентом Аргентини Мілеєм. Ukraine House був активним і важливим майданчиком обговорення української проблематики в Давосі. Різноманітною була тематика дискусій – розмова з військовими, учасниками і ветеранами бойових дій в Україні; дискусії із західними політиками і експертами про наслідки тектонічних зсувів світової політики, пов'язаних з президенством Трампа; питання глобальної продовольчої безпеки; зустріч з розробниками відео-гри S.T.A.L.K.E.R 2, яка в нестандартній формі просуває українські цінності на міжнародну аудиторію; зустріч з міністром закордонних справ Фінляндії Еліною Валтонен; дискусія про необхідність пріоритетного розвитку військового виробництва в Україні в кооперації з нашими міжнародними партнерами; історичний контекст російсько-української війни; досвід українських компаній, які в умовах війни працюють на світових ринках; погляд із США на американську політику після інавгурації Трампа; вплив війни на релігійно-церковну ситуацію в Україні; необхідність інвестицій в економічну стійкість України; зустріч з доктором Меган Моббс про порятунок життів, вшанування героїв та захист свободи в Україні. До речі, Меган Моббс це донька генерала Кіта Келлога, який має вести переговори з Росією і Україною. Вона є президентом Фонду Ромула Т. Везермана; директором Центру американської безпеки та захисту, Незалежного жіночого форуму; Меган Моббс – випускник Вест-Пойнта, колишній десантник США, клінічний психолог. Вона сама неодноразово бувала в Україні з гуманітарними місіями, а також сприяла візиту в Україну свого батька. Фонд Віктора Пінчука проводив свої заходи в Ukraine House під гаслом "Your Country First – Win With Us!" ("Твоя країна понад усе – перемагай з нами!"). На перший погляд ця назва сприймається неоднозначно. Але можливо саме тому вона підштовхувала до реагування і обговорення того, як нам поєднати інтереси наших партнерів з інтересами України. Власне про це говорили Президент Польщі Анджей Дуда, Прем'єр-міністр Литви Гінтаутас Палюкас на відкритті цього проекту в Ukraine House. Обговорення цієї теми, а також нових викликів для світу і України відбулося і на "Українському сніданку", який став ювілейним (перший раз Фонд Віктора Пінчука провів його в Давосі 20 років тому). В дискусії на сніданку виступили: Професор Клаус Шваб (засновник Всесвітнього економічного форуму в Давосі); Віктор Пінчук; Генеральний секретар НАТО Марк Рютте; Анджей Дуда, Президент Республіки Польща; Едгар Рінкевичс, Президент Латвійської Республіки; Александер Стубб, Президент Фінляндської Республіки; Александр Де Кроо, Прем'єр-міністр Королівства Бельгія, та Андрей Пленкович, Прем'єр-міністр Республіки Хорватія; Юлія Свириденко, перша віце-прем'єрка – міністерка економіки України. До дискусії також онлайн приєдналися три представника команди Президента Трампа: спецпредставник Президента США з особливих доручень Річард Ґренелл, сенаторка Джоні Ернст та конгресмен Майк Лоулер. Представники команди Трампа, власне, не сказали нічого нового. Вони повторювали гасла свого лідера, звинувачували в поточних проблемах вже колишнього Президента США Джо Байдена. А от європейські політики виступали більш відверто і предметно, зокрема, реагуючи і на виступ Президента Зеленського в Давосі. Багато хто з виступаючих робив акцент на тому, що замало ставити питання про мирні переговори, потрібно забезпечити надійні гарантії безпеки для України. Зокрема це підкреслив Генсек НАТО Марк Рютте: "Ми не можемо допустити повторення ситуації, яка була з Мінськими угодами – це має бути стійкий мир". Такі майданчики як Ukraine House в Давосі, такі дискусійні заходи дуже потрібні для збереження уваги до України, і солідарності з Україною, особливо в умовах, коли війна триває вже три роки, для ретельного аналізу шляхів і умов завершення війни. Врешті решт такі дискусії є підґрунтям і передумовою подальших політичних дій. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6797d003cf749/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/65b022e073172/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Tue, 23 Jan 2024 21:34:40 +0200 Давос-2024 відзначився підвищеною увагою до України і війни між Росією і Україною. І не тільки тому, що тема російсько-української війни залишається актуальною. Цьому також сприяла потужна активність в Давосі української дипломатії і наших неурядових організацій. Ще до відкриття Міжнародного економічного форуму в Давосі, там же відбулась зустріч політичних радників, які представляли більш ніж 80 країн, а також міжнародних організацій, для обговорення Формули миру Президента Зеленського. Це була вже четверта така зустріч, починаючи з Копенгагена наприкінці червня минулого року. Після переговорів у Давосі швейцарська сторона заявила о своїй готовності сприяти проведенню на своїй території глобального саміту миру. І це є вагомий конкретний результат проактивної української дипломатії. Глобальний саміт миру також має бути спрямований на обговорення Формули миру Президента Зеленського, тільки вже на вищому рівні – лідерів різних країн світу. Нагадаю, що ця Формула миру передбачає повне виведення російських військ з української території, покарання російського керівництва за воєнні злочини на українській території і за сам злочин війни проти нашої країни, а також виплати репарацій за всю шкоду, заподіяну росіянами на території України, і багато чого іншого. В переговорах по Формулі миру російська сторона не бере участь. І можна точно сказати, що Кремль не погодиться на такі умови миру, що підтверджується і публічною реакцією російської сторони на Формулу миру Президента Зеленського. Взагалі повна реалізація цієї Формули є можливою лише за умови тотальної поразки росіян у війні проти України. Оскільки зараз навряд йдеться про повну поразку росіян, тоді виникає питання – а чи є сенс просувати саме сьогодні нашу Формулу миру? І такі питання лунають зокрема від західних політиків, політичних експертів і журналістів. Як взагалі пояснити цей парадокс? Перше, що треба розуміти, Формула миру Президента Зеленського є нашою програмою максимум щодо умов завершення війни, які нас повністю задовільнять. Це наша стратегічна позиція, яка не обмежується поточною ситуацією. Потенційно може так статися в перспективі, що нам доведеться домовлятися про таке завершення війни, коли наші інтереси не будуть реалізовані повною мірою. Але це не означає, що ми відмовляємось від нашої стратегічної мети, яка заявлена в Формулі миру. Ця мета буде реалізована, коли для цього з'являться сприятливі умови. По-друге, переговори про Формулу миру на рівні політичних радників і Глобальний саміт миру є не стільки нашою пропозицією щодо мирних переговорів з росіянами, скільки комунікативною стратегією у просуванні нашої позиції, і наших інтересів щодо завершення війни з Росією, зокрема у відносинах з країнами так званого Глобального Півдня. Ми хочемо, щоб наші інтереси зрозуміли не тільки наші партнери, а й ті країни, які мають активні стосунки з Росією і дотримуються відносного нейтралітету у своєму ставленні до війни між Росією і Україною. А далі вже можна шукати порозуміння по окремих пунктах української Формули миру. По-третє, Формула миру Президента Зеленського не тільки про нашу стратегічну позицію щодо умов завершення війни між Росією і Україною. Приблизно половина її пунктів – про справедливі умови нового міжнародного порядку (продовольча, енергетична, ядерна безпека, тощо). І саме по цих позиціях можна шукати порозуміння з країнами Глобального Півдня, і з міжнародною спільнотою в цілому. Саме такий підхід дозволить зняти зовнішні протиріччя у ставленні до Формули миру Президента Зеленського. Зокрема це стосується і виступу Володимира Зеленського на Форумі в Давосі. Пафос цього виступу полягав не в тому, як знайти якійсь мирний компроміс з росіянами, а в тому, що Путіна і російську армію треба зупинити. І про це мають турбуватися не лише українці, а вся міжнародна спільнота. Інакше проблеми будуть у європейців, у всього Західного світу, і для міжнародної безпеки в цілому. Виступ Президента Зеленського в Давосі треба розглядати як відповідь тим західним політикам і експертам, які пропонували і пропонують "не ескалювати" військову ситуацію, шукати мирні компроміси з Путіним. Якщо "не ескалювати" нам, тобто не викидати російського агресора з української землі, тоді ескалювати буде він. Що, власне, зараз і починає відбуватися. І Путін не збирається шукати взаємоприйнятних мирних компромісів. Якщо він бачить слабкість Заходу і міжнародної спільноти, тоді він нахабніє і знов починає висувати ультиматуми. Тому, єдиний реалістичний шлях до миру – зупинити російського диктатора військовим шляхом. Судячи по реакції у впливових міжнародних ЗМІ і в обговореннях на давоських майданчиках, Зеленського почули, хоча і по різному. Виступ Президента Зеленського в Давосі став однією з головних подій на Міжнародному економічному форумі, що підтверджується цитуванням і згадуванням в глобальних ЗМІ. А от реакція на цей виступ визначалась світоглядною і політичною позицією конкретних політиків і коментаторів. Для тих, хто усвідомлює російські загрози, не тільки для України, а для всієї міжнародної безпеки, цей виступ став сигналом тривоги і закликом для консолідації і посилення підтримки України в протистоянні російській навалі. Для тих, хто прагне миру будь якою ціною, це "недосяжний мирний план" або, як написала швейцарська газета "Neue Zuricher Zeitung": "Зеленський надихає своєю промовою в Давосі, але відповідей не дає". Проте, якщо під відповіддю розуміти готовність до примирення з Путіним, то її і не могло бути. В Києві це розуміють краще, ніж дехто на Заході. В Москві зараз мир розуміють тільки на російських умовах і формулюють попередні умови початку мирних переговорів, в першу чергу – припинення постачання зброї Україні. Насправді, це і є відповідь для тих, хто пропонує розпочинати мирні переговори з Росією. Кремль хоче не миру, а капітуляції України. Але перемогти Україну Росія не може, тому і наполягає на припиненні постачання зброї для України. Правильна відповідь – навпаки! Якщо Україна матиме достатньо зброї і боєприпасів, Путін не переможе українців. Головний ефект промови Президента Зеленського в Давосі – її інформаційно-політичний резонанс. І він є! Ще один результат – привернення міжнародної уваги до українського спротиву російській навалі. Цей результат також є! І він обумовлений не тільки активністю Президента Зеленського і української дипломатії, а також і громадянською дипломатією. В Давосі потужно і помітно працював "Український дім", який з 15 по 18 січня 2024 р. став справжнім центром тяжіння для українців, які відвідали Міжнародний економічний форум, і для всіх, хто цікавиться Україною, нашим спротивом російській агресії. До речі, видання "Politico" визнало саме "Український дім" найкращим павільйоном в Давосі (https://www.politico.com/.../farewell-from-the-alps-with...). І це не за зовнішній вигляд, а за активність, інтер'єр, зручність і функціональність організації роботи. Проект "Українського дому" реалізувався спільними зусиллями Western NIS Enterprise Fund, Victor Pinchuk Foundation, та Horizon Capital. Це були і майданчики для дискусій, і для візуальної демонстрації українського опору. На українських заходах постійно був аншлаг. І не тільки в "Українському домі". 18 січня Фонд Віктора Пінчука організував "Український сніданок", на якому виступили Президент Республіки Польща Анджей Дуда, Міністр закордонних справ Великої Британії Девід Кемерон, Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, засновник Фонду Віктора Пінчука та групи EastOne Віктор Пінчук, Прем'єр-міністр Республіки Хорватія Андрей Пленкович, Президент Республіки Латвія Едгарс Рінкевичс та Віцепрем'єрка й Міністерка фінансів Канади Христя Фріланд. До обговорення також долучилися Міністр закордонних справ Королівства Норвегія Еспен Барт Ейде, Міністр закордонних справ Республіки Литва Ґабріелюс Ландсберґіс, Міністр оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен, співзасновник та співголова правління The Carlyle Group Девід Рубенштейн, Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, Міністр з особливих доручень Німеччини Вольфганг Шмідт і стрілець-санітар Збройних Сил України Олександр Баталов. Такий рівень участі побачиш далеко не на кожній міжнародній конференції. Модерував дискусію ведучий програми "Фарід Закарія GPS" на CNN Фарід Закарія. Ці виступи були не лише про підтримку України, а й про конкретні дії, які треба зробити для підтримки України і для того, щоб зупинити Путіна і російських нападників. Український Давос-2024 є тим прикладом, коли офіційна державна дипломатія поєднується із зусиллями громадянського суспільства. Саме в цьому запорука нашого успіху – і на війні проти російської навали і в міжнародних справах, і в політиці внутрішніх реформ – ефективна взаємодія державної політики і активності громадянського суспільства України. І дуже важливо, щоб ця вкрай значуща робота не перекреслювалась нашими внутрішньополітичними скандалами і конфліктами. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/65b022e073172/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/654a630733f66/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Tue, 07 Nov 2023 17:17:11 +0200 В Україні жваво обговорюють статтю Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного у виданні "The Economist". Ключова ідея цієї статті – успіх у війні проти росії, прорив з пастки позиційної війни можуть забезпечити нові воєнні технології. За його пропозиціями одним з головних пріоритетів для зміни ситуації у війні мають стати безпілотні літальні апарати (БПЛА). Про це говорить і абсолютна більшість військових експертів: війну виграє та сторона, яка матиме вагому перевагу у використанні БПЛА. В забезпеченні Збройних Сил України безпілотними літальними апаратами наша країна може покладатись не тільки на наших партнерів, а й на власні можливості. Але, як це не прикро, в цій сфері виникають різноманітні перешкоди. І це не стільки корупційні проблеми, на яких традиційно зосереджена увага нашої громадськості. Часто-густо це банальні бюрократичні проблеми, рудименти ще радянської бюрократичної системи, які у величезних масштабах існують в нашій системі державного управління, в тому числі в ЗСУ і в Міноборони. Прикладів таких проблем, на жаль багато. Але для їх подолання про них треба говорити не абстрактно, а конкретно. Історія, яку я розповім, стосується БПЛА літакового типу, які виконують розвідувальні функції. І якщо для використання звичайних квадракоптерів в бойових цілях операторів готують достатньо швидко, то для операторів БПЛА літакового типу потрібна спеціальна і більш тривала підготовка. Чимось це схоже навіть на формування професійних навичок у пілотів великих літаків. І ось саме з підготовкою операторів таких БПЛА як "Лелека-100", "Shark", "Фурія" та інші почалися якісь дивні бюрократичні проблеми. Якщо коротко, то суть наявних проблем виглядає наступним чином. Підготовку операторів БПЛА можна здійснюватиме або в державних (військових), або в приватних центрах підготовки. Власне підготовку операторів БПЛА може забезпечити і сам виробник, що було б логічно. І він має для цього всі матеріально-технічні можливості, в тому числі і власну навчальну базу. Саме виробник знає всі технічні і аеродинамічні особливості свого БПЛА і може швидше і ефективніше навчити, як працювати з своїм виробом. Але... військові чиновники не визнають сертифікати приватних навчальних центрів. Простіше кажучи, вони не хочуть брати на себе формальну відповідальність за якість підготовки операторів БПЛА. Виглядає це як допотопна радянська архаїка. Проте маємо те, що маємо. Може є і якісь інші мотиви для такої заборони, але лишаю цю делікатну тему за лапками. Здавалося б, тоді відповідні державні структури мають налагодити навчання операторів БПЛА в державних навчальних центрах. Поки що так і відбувається. Але виникає інша дивна проблема. Виявляється, що оператори БПЛА, які пройшли навчання в державних навчальних центрах отримують вже не сертифікати державного зразка, а свідоцтва, які чомусь не визнаються як законна підстава для отримання надбавки до зарплатні операторами БПЛА. Справа в тому, що під час військового стану учбову програму державних центрів підготовки скоротили з 3,5 місяців до 1 місяця. Тому центр підготовки не може видати сертифікат, а лише свідоцтво, яке не заміняє сертифікат та не може бути законною підставою для отримання надбавки. Тобто виникло якесь абсурдне зачароване коло – держава не зовсім визнає власні документи про навчання. Як в народі кажуть, щось пороблено. З точки зору і здорового глузду і інтересів нашої обороноздатності під час війни всі ці дурнуваті перешкоди треба швидко знищити, і налагодити ефективну сучасну систему приватно-державного партнерства у підготовці операторів БПЛА та їх сертифікації. Тобто готувати операторів цих БПЛА можуть і сам виробник, і державні навчальні центри (у партнерстві з виробником). Після завершення навчання оператори БПЛА мають здати відповідні іспити представникам ЗСУ, і отримати визнаний державою документ про свою професійно-військову кваліфікацію, який дозволить операторам БПЛА отримувати належну винагороду за свою вкрай важливу працю. В цьому контексті зазначу ще одну проблему. Якщо вирішувати вищезгадані питання раціонально, то відповідні державні структури в процесі навчання операторів БПЛА мають активно співпрацювати з виробником, який має для цього необхідну навчальну і матеріально-технічну базу. До речі, саме так працюють за кордоном, в тому числі і наші військові, коли мають справу із закордонними виробниками. Якщо держава закупила БПЛА "Байрактар", то вона відправляє військових на навчання в Туреччину. Те саме стосується навчання на закордонних літаках, гелікоптерах, бронетехніці, тощо. Одночасно треба закласти в бюджет (а це вже завдання Міністерства оборони) відповідні витрати і на процес навчання, і на матеріальні витрати. Зокрема йдеться про відшкодування витрат на БПЛА, які будуть використовуватись під час навчання, і значна частина яких може виходити з ладу, або потребуватиме ремонту. Саме так працює Мінцифри, яке закуповує вітчизняні дрони, та сплачує за навчання. Не виникає жодних проблем. Чому одне Міністерство може так робити, а інше ні? Чому хтось може ефективно працювати за стандартами 21 сторіччя, а хтось не може змінити свої нормативно-правові акти, які існують ще з радянських часів? Це мабуть риторичні питання. І йдеться нібито про організаційно-правові дрібниці. Але ці "дрібниці" гальмують важливу оборонну справу. В Міноборони зараз з'явилось багато нових керівників, від яких очікують суттєвого поліпшення роботи їх відомства. І це можна зробити в тому числі, розв'язавши проблеми, які виникли з підготовкою операторів БПЛА. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/654a630733f66/