https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6a1df36300b5c/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Tue, 02 Jun 2026 00:02:27 +0300 Який символічний збіг обставин. В Одесі відкривається форум, присвячений безпековим питанням в чорноморському регіоні. І в той же день російський дрон влучає в житловий будинок в прикордонному румунському місті Галац. На щастя обійшлося без жертв, хоча постраждали двоє мирних мешканців і сам будинок. В Румунії поки що епізодично відчули те, що кожного дня відбувається в Україні. В Румунії і НАТО обурились, навіть закрили російське консульство в Констанці, в черговий раз подискутували, що з цим робити. І нібито все. Але головний політичний юродивий в Кремлі – Дмітірій Медведєв – вже пообіцяв для європейців продовження. І, на жаль, він правий. Інцидент в Галаці є прямим закономірним наслідком беззубого і безпорадного реагування Альянсу на попередні численні порушення російськими дронами і ракетами повітряного простору Румунії і деяких країн НАТО і ЄС, що мають спільні кордони з Україною, яку щоденно атакує Росія, зокрема і з повітря. І постійно під ударами прикордонні регіони України, які поруч з країнами НАТО – Одещина, західноукраїнські області. Тому повторення таких інцидентів, який трапився в Галаці, є неминучим. В ці ж дні відбулось загострення бойових дій і в акваторії Чорного моря. Росія атакувала турецьке судно, яке поверталось з Одеси. А перед цим були удари по танкерах російського тіньового флоту в Чорному морі. Все це в черговий раз нагадало, наскільки важливим є цей регіон і в контексті російсько-української війни, і для європейської безпеки в цілому. В Україні чудово розуміють величезну значущість Чорноморського регіону для нашої національної безпеки. Коли Росія починала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, то одна з військових цілей Кремля полягала в тому, щоб захопити всі українські регіони на узбережжі Азовського і Чорного моря, повністю відрізати нас від моря як стратегічного ресурсу. По Азовському морю це їм вдалося, сподіваюсь, що тимчасово. А от по Чорному морю плани Кремля провалилися. Навпаки, Україні вдалося знайти оптимальну стратегію контрдій проти Росії в регіоні Чорного моря. На відміну від України, в НАТО і в ЄС явно недооцінюють безпекову вагу Чорноморського регіону. На це звернув увагу в своєму виступі на Одеському безпековому форумі Валерій Залужний, екс-главком ЗСУ, посол України у Великобританії (https://zn.ua/ukr/europe/zaluzhnij-nazvav-osnovni-zahrozi-bezpetsi-v-chornomorskomu-rehioni-.html). Він відзначив відсутність стратегії НАТО в Чорноморському регіоні. За словами Залужного, Альянс продовжує ставитись до Чорного моря як до "внутрішнього озера" РФ. Тим самим НАТО дозволяє росіянам розширювати там свої бойові можливості. Євросоюз хоча і презентував стратегію щодо Чорного моря, і, навіть, заявив у ній амбітні цілі, однак, за оцінкою Валерія Залужного, у сучасних умовах ця стратегія – це всього-на-всього декларативний та недієвий документ. І ця недієвість лише підбурює росіян до активніших дій та демонстрації своїх спроможностей. Ексголовком ЗСУ зазначив, що сьогодні не реалізували навіть ідею створення Чорноморського центру морської безпеки. Повертаючись до інциденту в Галаці, зазначу, що для стримування Росії вкрай недостатньо ситуативних реакцій (тим більше, таких як зараз) з боку НАТО і окремих європейських країн. Потрібні системні дії. Власне до цього і закликає Валерій Залужний наших партнерів з НАТО і ЄС. Валерій Федорович сформулював ще декілька важливих викликів для безпеки Чорноморського регіону. І це вже стосується не лише нинішньої ситуації, а стратегічного ставлення до безпеки цього регіону. Залужний нагадав про ключову роль Босфорської протоки для безпеки в Чорноморському регіоні. Блокування Туреччиною руху військових кораблів Босфором під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну завадило росіянам посилити власний флот та обмежило їхні наступальні й ударні можливості. Однак ексголовком ЗСУ попереджає, що відкриття Босфору (після ймовірного завершення нинішньої війни) дозволить росіянам відновити в регіоні свої військові потужності, зокрема в Чорному морі, та підготуватися до наступного етапу конфлікту. Це такий делікатний натяк і на роль Туреччини в подальшому забезпеченні безпеки в Чорному морі, і, на мій погляд, на необхідність врегулювати обмеження військової присутності РФ в Чорному морі в повоєнний період. В широкому геополітичному контексті і російсько-українська війна і війна в Перській Затоці свідчать про надзвичайне зростання ролі морських проток для міжнародної безпеки і глобальної торгівлі. Ще одне попередження Залужного на майбутнє – зростання ролі Китаю, яке "якщо не становить загрози, то точно створює виклик, до якого ставитися серйозно мають всі країни регіону". Ексголовком ЗСУ зазначив, що КНР поступово та обережно розширює власну присутність у Чорноморському регіоні. Однак це може стати причиною того, що утвориться зовсім інше геополітичне утворення, через яке доведеться переглядати роль всіх суб'єктів регіону. Що мене трохи здивувало, так це відсутність згадування (з боку Залужного) про роль США для безпеки Чорноморського регіону. Можливо це тому, що ця роль зараз фактично відсутня. І це вже само по собі є серйозною проблемою. Критичні зауваження Валерія Федоровича щодо відсутності стратегії НАТО в Чорноморському регіоні повною мірою стосується і Сполучених Штатів. Однак, ймовірно, ексголовком ЗСУ суто з тактичних міркувань не хоче "всує" згадувати США. Адміністрація Трампа не любить критики на свою адресу. Безумовно, головна загроза для безпеки Чорноморського регіону – це прагнення Росії домінувати в Чорному морі. Ми з цією загрозою воюємо в прямому сенсі. А от іншим країнам регіону Валерій Залужний нагадує, що найнебезпечнішим є те, що втручання Росії у справи причорноморських країн може бути надто прихованим. Україна свого часу відчула це на своєму гіркому досвіді. Тому щодо Росії не може бути ні ілюзій, ні заспокоєння. На мій погляд, також треба враховувати, що для Росії домінування в Чорному морі є військово-політичним плацдармом для впливу в регіоні Середземного моря і на Близькому Сході. Підсумовуючи, зазначу, що для стримування агресивних амбіцій Росії в Чорноморському регіоні потрібні спільна безпекова стратегія і спільні скоординовані дій України і наших міжнародних партнерів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6a1df36300b5c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6a1495939a169/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 25 May 2026 21:31:47 +0300 Так сталося, що протягом тижня три відомих в Європі і світі генерали виступили з публічними заявами щодо безпекових питань. Президент Чехії, генерал Петр Павел зробив низку резонансних і жорстких заяв на міжнародному безпекову форумі GLOBSEC у Празі та в інтерв'ю провідним медіа. По-перше, він зробив попередження про негативні наслідки "поганого миру" для України і для Європи. По-друге, він закликав НАТО і країни Заходу "показати зуби" Росії. Йдеться про готовність "збивати як безпілотні, так і пілотовані літаки" РФ, та про інші форми асиметричної відповіді Росії, зокрема відключення Росії від глобального інтернету та супутникового зв'язку, а також повну ізоляцію залишків російської банківської системи від світових фінансів. Після нічного удару РФ 24 травня по Києву і Київській області ця пропозиція Президента Чехії стала ще більш актуальною. По-третє, Президент Чехії заявив, що Європі потрібен власний план у разі скорочення американської військової присутності. 21 травня керівник Офісу Президента України, генерал Кирило Буданов зробив низку цікавих заяв на Kyiv StratCom Forum. На його думку, Кремль поступово змінює й знижує заявлені цілі війни, оскільки не зміг досягти початкових завдань. Росія змушена адаптувати політичне пояснення війни під реальність на фронті та готувати власне суспільство до того, що "перемога" може бути представлена вже в значно вужчому форматі. Хай і непрямо, але Буданов знов дав зрозуміти, що вірить в перспективність мирних переговорів з Росією. Ще одна важлива заява Буданова стосується того, що Росія посилює контроль над інформаційним простором і готується до "непопулярних рішень". Ще один акцент Буданова стосувався того, що РФ веде довгострокову когнітивну та інформаційно-психологічну кампанію проти України і країн Заходу. В той же день (21 травня) генерал Валерій Залужний, екс-главком ЗСУ опублікував у виданні NV статтю "Досвід України для майбутньої безпеки Європи". В ній він ретельно проаналізував безпекові виклики для Європи і України з точки зору наявного досвіду російсько-української війни і перспектив її розвитку. До речі, на форумі в Празі Валерій Залужний виступав разом з Президентом Чехії. Думаю, що так сталося не випадково. В Європейському Союзі зараз йде робота над стратегією європейської безпеки. В політичних і експертних колах навколо цієї теми йдуть мабуть непомітні, але гострі дискусії. І схоже, що заяви трьох генералів органічно вписуються в русло цих обговорень. Більш детально хочу зупинитись на тексті Валерія Залужного. По-перше, я це обіцяв зробити. По-друге, як мені здається, ставлення в Україні до виступів і текстів екс-главкома ЗСУ є не зовсім адекватним. Домінують дві крайнощі – або суцільні лайки і беззастережне прийняття, або повне ігнорування. Не має дискусії навколо тем, які піднімає Валерій Залужний. І це неправильно. Його тексти є цікавими і глибокими, але це не істина в останній інстанції. Це привід для обговорення і осмислення. А далі вже кожен буде робити свої висновки. Я зробив для себе деякі нотатки на полях статті Валерія Залужного, по тих його висновках, які я вважаю важливими для дискусії і в Україні і з нашими європейськими партнерами. Один з перших висновків Валерія Федоровича: "у 21 столітті війна в Україні на очах всього світу безпрецедентно пройшла розвиток від прихованої фази до фази війни на виживання". На мій погляд, це відвертий сигнал європейцям – ви вже у війні, поки що в її прихованій фазі. А "на війні як на війні", діяти треба відповідним чином. Один з головних, хоча і непрямих сенсів статті Залужного: чому треба вивчати досвід російсько-української війни? – щоб не повторювати наших помилок, і тих помилок, які вже встигли наробити (і ще роблять) європейські політики. Ще один з висновків Валерія Залужного, який може видаватися занадто різким: "Міжнародні альянси, насамперед НАТО, імовірно, також втратили свою здатність гарантувати безпеку її членам, через, перш за все, технічну неготовність до застосування сили в сучасній війні та через політичну неспроможність демократичних інституцій приймати непопулярні рішення". Можливо ще зарано ставити остаточний хрест на НАТО, але це чесний діагноз професійного військового щодо нинішнього стану Північноатлантичного альянсу. Але тоді є запитання до Валерія Федоровича: а яка тоді альтернатива і для нас і для європейської безпеки? Треба робити ставку на двосторонні військово-політичні союзи, чи вже варто думати про будівництво в Європі нових безпекових альянсів за участі України? Скажу відверто, мене різанула теза про "політичну неспроможність демократичних інституцій приймати непопулярні рішення". Все ж таки історичний досвід свідчить, що в критичних ситуаціях, зокрема під час Другої світової війни, деякі демократії демонстрували здатність і до ухвалення непопулярних рішень, і до швидких і рішучих дій. Але те, як повільно і непослідовно діють європейські демократичні лідери зараз, я вже не кажу про Трампа і нинішні США, дійсно дає підстави для критичних оцінок. До речі, щодо Сполучених Штатів Залужний теж робить жорсткий висновок: "США відходять від ролі основного захисника світових демократичних цінностей й безпосередньо європейської демократії". Це теж справедливий діагноз. Але тоді ще одне запитання: як нам тоді вибудовувати партнерські відносини з США? Цікавою, хоча, на мій погляд, і неоднозначною є теза Валерія Залужного про те, що головною умовою досягнення Україною геополітичної суб'єктності є "уникнення компромісів, які можуть призвести до руйнування державності. Це стосується як зовнішніх, так і внутрішніх загроз, де компроміси, наприклад у корупції, як і в державному устрої, не можуть бути прийнятними". Якщо йдеться про умови потенційної мирної угоди, я з цією думкою повністю згодний. Інша річ, що сама мирна угода в будь якому випадку теж буде компромісом. Головне не відкидати саму можливість компромісів щодо завершення війни. А от що мається на увазі під недопустимістю компромісів щодо корупції та державного устрою? Можливо йдеться про натяк на наші нинішні внутрішньополітичні проблеми? Ще одна важлива теза зі статті Валерія Залужного – "це війна на виснаження, де виживання означає перемогу". Для України це саме так. В своїх попередніх виступах Валерій Федорович вже ставив питання про те, що нам треба чітко визначати мету війни. Збереження нашої незалежності, державності, внутрішнього і зовнішнього суверенітету України, на мій погляд, є головною метою цієї війни. Але Валерій Залужний робить висновок, що для Росії це означає "неможливість зупинити війну через загрозу припинення існування самого державного устрою, який, очевидно, за відсутності перемоги просто припинить своє існування". Чи означає це неминучість продовження війни? Чи йдеться про неминучість продовження системного, історичного протистояння Росії і України не лише в формі суто воєнних дій? Дискусія про це йде в українських експертних колах вже не перший рік. В даному випадку це стосується і ставлення до мирних переговорів. В цьому контексті має значення теза Залужного про необхідність координування дипломатичної і воєнної стратегії. Схоже, що Валерій Федорович відчув це і на власному досвіді, як діючий посол України, а в нещодавньому минулому главком ЗСУ. В своїй статті Валерій Залужний підкреслює критичну важливість демократії для України. Це стосується і нашої внутрішньої ситуації і наших стратегічних відносин з партнерами. Звісно, в статусі посла України Валерій Федорович не може втручатися в українські внутрішньополітичні дискусії, але можна делікатно і стримано розставляти потрібні акценти. Аналіз досвіду війни в статті Залужного стосується не лише того, що вже сталося, а й того, що може впливати на подальший розвиток війни. Він наголошує на тому, що змінюються інструментарій, форми та способи ведення війни. Його висновок: "На заміну наддорогій високоточній зброї, що була справжнім гейм-чейнджером 20 століття, прийшла зброя виснаження". І йдеться не про дрони як такі, а про високотехнологічні бойові комплекси на основі штучного інтелекту, де сучасні безпілотні системи є лише кінцевим інструментом, вражаючим засобом. Валерій Федорович звертає увагу, що доктрина НАТО побудована саме на основі використання дорогих систем озброєнь. Як свідчить російсько-українська війна, розвиток воєнних технологій йде зовсім інакше, ніж планували стратеги НАТО. На мій погляд, в Європі ще недостатньо усвідомили, наскільки кардинально змінилися форми і методи війни. На думку Валерія Залужного: успіх країни війні на виснаження визначать дві базові речі: "Перше – це стійкість та здатність суспільства продовжувати боротьбу і готовність прийняти її результати. Друге – стійкість економіки та її здатність до постійного відновлення". Нібито це і так було зрозуміло. В загальних рисах – так. Але проблеми завжди виникають, коли йдеться про конкретику. Валерій Федорович звертає увагу на те, що стійкість суспільства залежить і від його здатності вистояти в інформаційно-пропагандистській війні, в якій з'явились новітні ефективні інструменти – використання соціальних мереж, Інтернету й штучного інтелекту. Нагадаю, про значення інформаційних війн також говорили генерали Петр Павел і Кирило Буданов. Росія вже веде потужну інформаційну війну проти західних країн. Від себе зазначу, що ефективність дій наших міжнародних партнерів в інформаційній війні з Росією поки що бажає кращого. Здатність вистояти у війні, на мій погляд, залежить також від морально-психологічного стану суспільства. Валерій Залужний теж звертає увагу на цей чинник, зокрема на ризики руйнування критичного мислення, раціонального ставлення до суспільних проблем під час війни. Особливу увагу зверну на тезу Залужного про те, що "з часом саме відношення до мобілізації і стане відповіддю на питання реальної стійкості суспільства". Насправді, це треба зрозуміти і керівництву країни, і самим громадянам України. Це дуже делікатна і болісна проблема, яка, на мій погляд, чим далі, тим більше стає головним соціальним тригером всередині українського суспільства. І дуже добре, що Валерій Федорович робить акцент на цій темі. Це чесна і відповідальна позиція. Хоча війна з Росією далеко не завершена нам потрібна змістовна дискусія про суперечливий досвід цієї війни та її виклики, на які нам треба знайти належні відповіді. Стаття Валерія Залужного є і приводом для такої дискусії і вагомим внеском в її розвиток. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/6a1495939a169/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69eefa2fbd9d3/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 27 Apr 2026 08:54:55 +0300 Днями в соціальних мережах і в ЗМІ виникнув певний ажіотаж навколо результатів соціологічного опитування компанії "SOCIS", яке було проведено в середині березня поточного року. Насправді дані цього дослідження були оприлюднені ще наприкінці березня і тоді особливого ажіотажу не було. Зараз це збіглося (мабуть не випадково) з ажіотажем навколо різних заяв Кирила Буданова, керівника Офісу Президента України. У всякому разі, найбільше коментарів саме навколо його рейтингів. Щодо результатів опитування компанії "SOCIS", які дійсно заслуговують уваги, хоча є і чимало критичних зауважень до деяких питань, зверну увагу на одну дуже важливу деталь. В інформації про методику опитування є повідомлення, що "рівень досяжності (Response Rate): 10,05%". Це означає, що в процесі телефонного опитування з тих, до кого зверталися, на запитання інтерв'юерів відповіли лише 10% людей. Тобто, в опитуванні взяли участь трохи більше однієї тисячі респондентів, а зверталися до приблизно десяти тисяч. І близько 90% тих, до кого зверталися, відмовились брати участь в дослідженні. Я щиро дякую компанії "SOCIS", що вони надали цей показник. Соціологічні компанії дуже рідко надають цей показник, тому що, коли він такий низький, то це суттєво послаблює валідність (в даному випадку статистичну надійність і обґрунтованість) даних дослідження. Надання цього показника – це прояв професійної чесності. Наскільки мені відомо, великі проблеми з "рівнем досяжності" мають всі соціологічні компанії. Але зараз ми маємо фактологічне підтвердження цієї проблеми. Чи означає ця ситуація, що дані всіх соціологічних опитувань зараз не мають значення? Ні. Соціологічні дані фіксують реальні тенденції, які відображають, в даному випадку, люди, які, скоріше за все цікавляться політикою, і готові висловити свою думку незнайомим інтерв'юерам. Але реальні статистичні значення цих тенденцій можуть помітно відрізнятись від того, що фіксують опитування. А може бути і так, що люди кажуть соціологам одне, а потім, голосують інакше. Звідси і виникають ситуації, коли передвиборні соціологічні заміри можуть не збігатися з реальними результатами виборів. Самі соціологи називають цей феномен "спіраль мовчання", це коли люди приховують свої погляди, якщо вважають їх непопулярними. В нашому випадку таке приховування своїх поглядів проявляється просто у відмові брати участь в соціологічних опитуваннях. Саме тому я схиляюсь до висновку, що результати майбутніх виборів буде вирішувати "мовчазна більшість", настрої і позиції якої можуть помітно, хоча і не кардинально, відрізнятись від того, що зараз фіксують соціологи. "Мовчазна більшість" – це ті самі 90% українців, які відмовляються відповідати на запитання соціологів. Потенційно це політична "чорна скринька", яка може принести великі сюрпризи на майбутніх виборах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69eefa2fbd9d3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d77be10822a/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Thu, 09 Apr 2026 13:13:53 +0300 В березні і на початку квітня було багато дискусій на тему парламентської кризи. Проблема полягала в тому, що не вдалося ухвалити деякі законопроєкти, які були пов'язані з нашими зобов'язаннями перед МВФ, також не було розгляду цілої низки законопроєктів, які український парламент мав ухвалити в рамках програми Ukraine Facility, через яку здійснюється фінансова підтримка України з боку ЄС і підтримка реформ в Україні. Два дні роботи Верховної Ради в пленарному режимі 7-8 квітня показали, що так звана парламентська криза подолана, але з просуванням складних законопроєктів, які пов'язані з оподаткуванням і з конфліктами економічних інтересів, залишаються достатньо серйозні проблеми. Залишаються і певні проблеми у взаємодії між Кабміном Ю.Свириденко и парламентом, хоча вже і не такі критичні, як в лютому і березні. Спочатку про конкретні результати парламентської роботи, які дають підстави для висновку одночасно і про подолання парламентської кризи і про наявність певних проблем в роботі Верховної Ради. По співпраці з МВФ один закон прийнято в цілому (про продовження військового збору в повоєнний період) і один у першому читанні. Ще два законопроєкти не прийняті і потребують доопрацювання і узгодження їх прохідного формату. Саме з ними і є потенційні проблеми, а також з подальшою взаємодією парламенту з Урядом. По Ukraine Facility три законопроєкти прийнято в цілому, і ще один у першому читанні. Також були ухвалені ще декілька євроінтеграційних законопроєктів, з якими і раніше не було особливих проблем. Зверну увагу і на те, яким чином вдалося полагодити (хоча б частково) ситуацію у фракції "Слуга народу" і в парламенті. По-перше, до своїх прямих справ у Верховній Раді повернувся "виконавчий директор" Ради, головний парламентський переговорник і "ремонтер більшості", а одночасно ще і головний політичний психотерапевт "слуг народу" – Давид Арахамія. Його визначальну роль у відродженні фактичної парламентської більшості і відносної нормалізації ситуації у фракції "Слуга народу" підтверджують більшість парламентських джерел. По-друге, до роботи з парламентом долучився очільник Офісу Президента України Кирило Буданов. Про необхідність цього я казав ще в середині березня. Врешті решт це відбулося і також принесло позитивний ефект для нормалізації політичної ситуації у Верховній Раді. Нарешті, активізувалася взаємодія між Урядом і парламентом (точніше, керівництвом Верховної Ради, керівниками парламентських комітетів, фракцією "Слуга народу"). Це також сприяло проходженню урядових ініціатив через парламент (зокрема через їх суттєве доопрацювання депутатами). Але проблеми залишаються, особливо в особистому і достатньо критичному ставленні багатьох депутатів до Прем'єр-міністра Юлії Свириденко. Для мене, як для політолога, були дуже цікавими тенденції, які проявились під час голосувань 7-8 квітня. Тенденція перша – Давид Арахамія і Андрій Мотовиловець полагодили "ядро" (точніше, лояльну Президенту і керівництву фракції частину "слуг народу"). В середині березня А.Мотовиловець попереджав, що в "ядрі" "Слуг народу" залишилось всього 111 депутатів. 7-8 квітня за необхідні рішення і законопроєкти голосували від 167 "слуг" до 186. Друга цікава і важлива тенденція – конструктивна і відповідальна позиція значної частини опозиційних депутатів (від фракцій партій "Європейська солідарність" і "Голос"), крім "Батьківщини", в голосуванні за законопроєкти, які стосуються співпраці України з МВФ і ЄС. Законопроєкти, які голосувались 7 квітня, підтримали б і без голосів опозиціонерів, але важливим був сам факт хоча б часткової політичної солідарності, спільного голосування за законопроєкти, які були важливими для нашої взаємодії з міжнародними партнерами, відповідно, і для забезпечення нашої фінансової стабільності. Суто символічно-метафорично і трохи іронічно я б навіть сказав, що в голосуваннях 7 квітня проявилась умовна і неформальна "коаліція національної єдності", хоча і в урізаному вигляді. Але 8 квітня при голосуванні за основу законопроєкту N15111 (про оподаткування цифрових платформ), причому в депутатській версії, ця тенденція зламалась. Цей законопроєкт не підтримав жоден депутат з "Європейської солідарності" (двоє депутатів цієї фракції взагалі проголосували "проти"). З "Голосу" проголосували "за" лише 8 депутатів, хоча цей законопроєкт в оновленій і доопрацьованій редакції активно підтримував Ярослав Железняк. Нагадую, що саме з цим законопроєктом виникли проблеми і в середині березня, після чого почалися розмови про парламентську кризу. Тобто, коли йдеться про непопулярні і конфліктні законопроєкти, проблеми і протиріччя в депутатському корпусі знов проявляються. Тим не менш, цей законопроєкт все ж таки вдалося проголосувати за основу, хоча і не відразу, і з певними складнощами. "Європейська солідарність" проявила "несолідарну" позицію і при голосуванні деяких інших важливих законопроєктів. Наприклад, при голосуванні депутатської версії законопроєкту N12087 (про інтеграцію енергетичних ринків) проголосували "за" лише двоє депутатів цієї фракції. Дуже показова тенденція – фракція партії "Батьківщина" перейшла в абсолютну опозицію. Вони не дали жодного голосу за жоден законопроєкт, який стосувався нашої співпраці з МВФ і ЄС. А за деякі законопроєкти були і чимало голосів "проти". Як там кажуть в народі: "Баба-яга – проти"! Всі інші депутатські фракції і групи давали хоча б декілька голосів за більшість важливих законопроєктів. Для порівняння, минулого року "Батьківщина" неодноразово давала хоча б частину своїх голосів за різні важливі рішення, які просувалися "слугами народу" (зокрема, і в голосуванні за держбюджет-2026). Чим обумовлений перехід "Батьківщини" в таку жорстку опозицію? Думаю, що справа не лише в небажанні підтримувати непопулярні законодавчі рішення. Фракція Ю.Тимошенко не підтримувала і євроінтеграційні законопроєкти. Скоріше за все, головна причина такої непримиримості полягає в ситуації навколо Юлії Тимошенко. Саме в ці дні НАБУ і САП завершили слідчі дії по кримінальній справі лідерки "Батьківщини" і передають цю справу в суд. І тому жорстка опозиція "Батьківщини" це ще і спосіб політичного захисту своєї лідерки. Таким чином будуть аргументувати, що кримінальна справа проти Ю.Тимошенко є покаранням за її політичну позицію. І ще одне цікаве спостереження – з фактичної парламентської більшості випала більша частина колишніх депутатів з ОПЗЖ. Ця тенденція чітко проявилась при голосуваннях 7 квітня. Представники депутатської групи "Платформа за життя та мир" в кращому випадку давали від 4 до 6 голосів "за" по важливих законопроєктах. Але, на мій погляд, поки зарано робити висновок про якусь нову і стійку тенденцію. 8 квітня, коли треба було проголосувати за основу складний законопроєкт про оподаткування цифрових платформ, саме 10 голосів "за" від цієї депутатської групи дозволили отримати необхідний позитивний результат (234 голосів "за"). Що ж, Верховна Рада знов запрацювала, ухвалює необхідні рішення, хоча іноді важко і не відразу. Наскільки сталою буде ця ситуація, побачимо на наступних пленарних тижнях. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d77be10822a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d3de31ef18d/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 06 Apr 2026 19:24:17 +0300 Несподіваний візит Президента Зеленського до Сирії, враховуючи його контекст та цілу низку обставин, напевно відбувся з подачі і за прямого сприяння Президента Туреччини Ердогана. Не здивуюся, якщо з'ясується, що сама ідея цього візиту виникла під час зустрічі Зеленського з Ердоганом (хоча, можливо, цей візит планувався спільно українською та турецькою стороною). На користь цієї версії свідчать такі факти: візит Зеленського до Сирії відбувся одразу після його візиту до Туреччини; Зеленський відвідав Сирію разом із міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом, і вони прибули до Дамаску на турецькому урядовому літаку. Президент Володимир Зеленський після зустрічі з Президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа заявив про великий інтерес до обміну досвідом у сфері безпеки. Інтерес України зрозумілий. В умовах загострення військово-політичної ситуації у Західній Азії Президент України активно просуває інтереси України у цьому регіоні як потенційного партнера у сфері військово-технічного співробітництва. Сирія також може бути потенційним покупцем українського зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Зверну увагу ще на один важливий момент. На мою думку, Україна намагається закріпитися в цьому регіоні, зокрема й для протидії Росії. Це вже сталося у Лівії, де працює невеличка військова місія українських спеціалістів. Поки що складно сказати, чи зможе це відбутися в Сирії, в якій присутні й російські інтереси. Але вже очевидно, що в низці регіонів світу починається прихована, але активна боротьба українських та російських спецслужб. Найбільша інтрига візиту Зеленського до Сирії полягає у питанні: а навіщо це потрібно Ердогану? Туреччина й так вагомо впливає на нинішній сирійський режим. Можливо, сприяючи просуванню українських інтересів у Сирії Президент Ердоган ламає російську гру в цьому регіоні. Росія прагне не просто зберегти свою присутність у Сирії, а й відновити свій вплив у цій країні. А це навряд чи відповідає інтересам Туреччини. Але, можливо, Ердоган має й більш далекосяжні цілі, поступово формуючи мережу неформальних політичних альянсів, що охоплює Західну Азію, Південний Кавказ, частину Європи і Центральну Азію. Велику цікавість до Сирії виявляють і США. І нашу можливу неекономічну активність у цьому регіоні треба буде хоча б частково координувати з американцями. А поруч ще й Ізраїль, з яким Україна має неоднозначні відносини (начебто дружні, але, швидше, стримано-нейтральні), і інтереси якого тісно пов'язані зі США. А у Туреччини з Ізраїлем відносини якраз не дуже добрі. І якщо Україна розпочинає активну політичну гру в регіоні Західної Азії, то нам доведеться враховувати весь найскладніший пазл суперечливих геополітичних відносин у цьому регіоні. І для того, щоб наш вплив у регіоні був системним та послідовним, треба зміцнювати його дипломатичне забезпечення. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d3de31ef18d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d2380c3dde5/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sun, 05 Apr 2026 13:23:08 +0300 Гнівні заяви Трампа на адресу європейських партнерів США по НАТО і щодо НАТО в цілому викликають величезні побоювання щодо майбутнього Північноатлантичного альянсу. Активно дискутується вірогідність виходу США з НАТО. Але іноді лунають і парадоксально оптимістичні коментарі. Колишній спецпосланник Президента США в Україні генерал Кіт Келлог заявив, що можливо є потреба створення альтернативних до НАТО військових альянсів. І що Україна може приєднатись до такого альтернативного військового союзу. Посол України при НАТО Альона Гетьманчук в коментарі виданню Politico заявила, що замість розпаду НАТО варто чекати його переосмислення і відродження. На її думку нинішні негаразди в НАТО можуть відкрити більше можливостей для інтеграції України до Альянсу. І це допоможе НАТО стати "набагато ефективнішим, смертоноснішим, інноваційнішим та здатним протистояти російській загрозі". І чого тоді чекати далі? Як дивитися на майбутнє НАТО – з оптимізмом чи занепокоєнням? По-перше, зазначу, що Президент США не може своїм одноосібним рішенням вивести Сполучені Штати із НАТО. Наприкінці 2023 року Конгрес США ухвалив закон (в рамках закону про оборонний бюджет NDAA 2024), який прямо забороняє Президентові Сполучених Штатів виходити з НАТО в односторонньому порядку. Вже тоді конгресмени, мабуть, побоювалися повернення Трампа на пост Президента США і про всяк випадок підготували законодавчий запобіжник щодо членства США в НАТО. Іронія політичної долі полягає в тому, що одним із авторів цього закону був Марко Рубіо, нинішній держсекретар США, який зараз також говорить про можливість перегляду відносин між США та НАТО. Відповідно до цього закону, для того, щоб США вийшли з НАТО, Президент США повинен отримати згоду або двох третин сенаторів (67 зі 100), або згоду обох палат Конгресу США. Обидва ці сценарії виглядають малоймовірними. Хоча республіканці мають зараз свою більшість (але з невеликою перевагою) в обох палатах Конгресу США, проте частина сенаторів і конгресменів від Республіканської партії (що представляють класичне, рейганівське крило цієї партії) не підтримають вихід США з НАТО. А після проміжних виборів до Конгресу США у листопаді поточного року ситуація взагалі може змінитись на користь Демократичної партії. Однак очевидно, що НАТО переживає найглибшу кризу за весь час свого існування. Трамп завжди ставився до НАТО скептично і думав про вихід США із Північноатлантичного альянсу ще в перше своє президентство. Але й тоді й минулого року його переконали не робити поспішних та суперечливих рішень. Тим не менш нинішня адміністрація США налаштована на зміну ролі та функцій США в НАТО. У лютому поточного року на міністерській конференції НАТО заступник глави Пентагону Елбрідж Колбі, який зараз є головним стратегом Адміністрації Трампа з питань національної безпеки, представив концепцію НАТО 3.0. Згідно з цією концепцією, європейські союзники мають взяти на себе основну відповідальність за свою власну звичайну оборону. Ця стратегія спрямована на перехід від моделі залежності до партнерства, при якому США скорочують свою військову присутність в Європі, зберігаючи при цьому "ядерну парасольку" над Альянсом. Простіше кажучи, якщо Росія нападе на якусь європейську країну НАТО, і це буде звичайна війна (без використання ядерної зброї), то США можуть у ній не брати участь, заявивши, що це "не наша війна", і нехай європейці самі вирішують цю проблему. Зверну особливу увагу, що таку позицію було заявлено ще до початку війни США та Ізраїлю проти Ірану. Іранська війна стала найсильнішим каталізатором різкого погіршення ставлення Трампа та його адміністрації до НАТО. Своє роздратування і обурення на адресу європейських партнерів НАТО Трамп висловлює публічно і регулярно. І для цього, на жаль, є певні підстави, зокрема заборона деяких країн НАТО (Іспанія та Італія) на використання своїх військових баз для перекидання американських військових ресурсів у район війни на Близькому Сході. Власне, саме це стало підставою для висновків про кризу в НАТО і наміри Трампа вивести США з НАТО. Трамп навряд чи зможе вивести США з НАТО (хоча може спробувати це зробити). Але майже напевно він порушить питання про зміну відносин усередині НАТО і про різке скорочення зобов'язань США всередині НАТО. І якщо це станеться, то це буде зовсім інше і слабше НАТО, а не та організація, в яку ми так пристрасно прагнули вступити. Виходячи з цього, я неоднозначно ставлюся до тези про те, що вихід США з НАТО може збільшити шанси вступу України до Альянсу. Я поставив би питання інакше: а чи потрібно нам вступати в ослаблений Північноатлантичний Альянс, в якому не буде США, чи рівень участі США буде суто формальним? Це як у відомому анекдоті: вам шашечки чи їхати? Адже нам потрібне не просто формальне членство ("шашечки") в НАТО, а п'ята стаття договору про НАТО, яка дозволить нам отримати "ядерну парасольку" НАТО (а насправді ядерну парасольку від США) і готовність НАТО захистити нас від нового нападу Росії. Слабке та напіврозвалене НАТО навряд чи буде надійною гарантією безпеки для України. Але якщо оновлене НАТО (з США або без США), або новий військово-політичний альянс, що виникне на руїнах НАТО, реально буде готовий захищати всіх своїх учасників і відкриє свої двері для України, то в такий союз нам точно треба вступати. А поки в НАТО прийматимуть рішення такі державні лідери як Трамп, Орбан, Фіцо та подібні до них, то двері НАТО для України будуть зачинені, і взагалі будуть великі сумніви щодо готовності такого НАТО реально захистити всі країни, що входять до його складу. Подальша доля НАТО буде вирішуватись (скоріше за все, ще не остаточно) на саміті НАТО, який відбудеться 7 та 8 липня 2026 року в столиці Туреччини – Анкарі. Генсек НАТО Марк Рютте буде відчайдушно рятувати організацію, яку він очолює. Проте зробити це зараз буде набагато важче, ніж рік тому. НАТО вже змінюється і схоже, що Альянс очікують ще більш кардинальні зміни, у тому числі й структурні. Враховуючи нинішні настрої Трампа і посилення протирічь між США і європейськими країнами НАТО, навряд ці зміни будуть позитивними для Альянсу, хоча і не стануть вироком для нього. В будь якому випадку Україні треба зберігати партнерські стосунки з НАТО, зокрема для реалізації програми PURL, за якою ми закуповуємо зброю у США. І одночасно треба зміцнювати військово-політичну співпрацю з тими країнами, які допомагають нам зараз, і можуть бути надійними союзниками України після завершення російсько-української війни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69d2380c3dde5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69add95b87cbc/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sun, 08 Mar 2026 21:17:31 +0200 В Україні по різному ставляться до дати 8 березня. Але вже традиційно ця дата привертає увагу до гендерної проблематики і теми прав жінок. В зв'язку з цим зверну увагу на одну цікаву тенденцію, яка проявилася в українській політиці за останні 10 років – це суттєве збільшення кількості жінок на посадах послів України в інших державах. У першій половині 1990-х років жінок-послів України фактично не було. Перші такі призначення почали з'являтися лише наприкінці 1990-х років, і їх було дуже мало. Їхня частка тоді була дуже невеликою – близько 1,9 % дипломатичних місій. Така ситуація була обумовлена в першу чергу радянською спадщиною дипломатії, де керівні посади майже повністю займали чоловіки. Ще одна причина такої ситуації на той період – невелика кількість жінок у вищому корпусі МЗС, які мали дипломатичний ранг і досвід для посольських посад. Але в 2000-ні роки ця ситуація поступово змінювалась. Роль жінок в українському суспільстві і в політичному процесі швидко зростала. Вплинуло це і на вітчизняну дипломатію. Частка жінок на посадах послів України в інших державах неухильно зростала: 2000-ні роки – 3-4%, 2010-ті роки – приблизно 12 %, 2020-ті роки – близько 19 % (дані на 2024 рік). За цим показником Україна ще суттєво відстає від багатьох європейських країн (28%), і, особливо, від США (41%) і Канади (51%). В цілому в світі цей показник складав в 2024 році 22%. В лютому цього року на українських заходах Мюнхенської безпекової конференції я бачив яскравих представниць нової хвилі українського дипломатичного корпусу – посла України в США Ольгу Стефанішину і посла України в Швеції Світлану Заліщук. Була там і Альона Гетьманчук, керівник місії України при НАТО. Відгуки закордонних колег про їх роботу дуже позитивні. Всі три пані, між іншим, не є кадровими дипломатами, але вони привнесли в дипломатичну роботу пасіонарність, яка притаманна українському громадянському суспільству і наступальний стиль сучасної зовнішньої політики України. А є ще і жіночий шарм і щирість, впевненість і відповідальність, які притаманні нашим жінкам. В США Україну вже вдруге представляє жінка. До Ольги Стефанішиної там активно і ефективно працювала Оксана Маркарова. Є на жаль і не дуже позитивні приклади. Були і скандальні ситуації, які жваво обговорювались в соціальних мережах, зокрема і нещодавно. Кадрових помилок, і сумнівних рішень було чимало, зокрема і в гендерному вимірі дипломатичних призначень. Але все ж таки, на мій погляд, домінують позитивні тенденції, які відображають якісні зміни в українській політиці і дипломатії, які все більше набувають європейських рис. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69add95b87cbc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69a8186e81170/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Wed, 04 Mar 2026 12:33:02 +0200 Вже очевидно, що друга атака Ізраїлю і США на Іран (перша атака була в червні минулого року) не стала бліцкригом. Ця війна затягується і посилюється, негативних наслідків стає все більше. Тому виникає закономірне запитання: що буде далі? Для відповіді на це запитання в першу чергу треба враховувати наміри воюючих сторін. Лідери США і Ізраїлю в перші дні своєї військової операції проти Ірану не приховували, що вони прагнуть зміни політичного режиму в Ірані. Хоча очевидно, що Трамп готовий співпрацювати і з оновленим іранським режимом, якщо він піде на поступки США (саме так сталося в Венесуелі). Зараз в США формулюють цілі своєї воєнної операції проти Ірану більш стримано і прагматично. Прессекретарка Білого дому Керолайн Левітт 2-го березня назвала цілі операції "Епічна Лють". Серед них: знищення ракетного арсеналу Ірану та ВМС країни, блокування діяльності терористичних структур режиму і гарантія, що Іран ніколи не отримає ядерну зброю. Трамп вже натякав на готовність до переговорів з оновленим іранським керівництвом. Однак в Ірані відповіли відмовою. Для нинішнього іранського керівництва ситуація зараз виглядає вкрай суперечливо. З раціональної точки зору (зокрема для порятунку існуючого в Ірані політичного режиму) було б правильно поступово повернутися до переговорів з США і домовлятися про припинення вогню і про певні компроміси щодо ядерної програми. Але навряд Іран погодиться на виконання всіх американських вимог. І для США компроміси з Іраном після того, що сталося, теж не виглядають прийнятними. Ще більше ускладнює ситуацію позиція фундаменталістського і войовничого крила іранського керівництва (головним чином це очільники "Корпусу вартових ісламської революції" і частина релігійної верхівки Ірану), яке наполягає на масштабній помсті американцям та їх союзникам за вбивство релігійного лідера Ірану Аятоли Хоменеї. Це установка на продовження і посилення війни, якою б самовбивчою не виглядала ця стратегія. Спробуємо узагальнити основні сценарії подальшого розвитку і можливого завершення Другої Іранської війни. 1. Обмежена військова кампанія з "контрольованою деескалацією". Можливий розвиток подій: Масштабні авіа- та ракетні удари США та Ізраїлю по об'єктах в Ірані. Іран відповідає повітряними обстрілами Ізраїлю та ряду сусідніх арабських держав (з поступовим ослабленням таких ударів внаслідок виснаження своїх ракетних запасів) та обмеженими атаками через своїх проксі (Ліван, Сирія, Ірак, Ємен), а також терористичними ударами проти США та Ізраїлю на території різних держав. Демонстративні, але обмежені спроби часткового закриття Ормузької протоки. Військова операція США та Ізраїлю триває максим три-чотири тижні. Форма завершення війни: Неформальні або офіційні домовленості про припинення війни з подальшою угодою про припинення ядерної програми Ірану. Потенційно можливим є варіант з неформальною угодою про припинення вогню з обох сторін та відновленням переговорів щодо ядерної програми Ірану, але без остаточних домовленостей по ядерній програмі Ірану. У цьому випадку існує висока ймовірність, що через деякий час США та Ізраїль можуть повторити свій удар по Ірану. Імовірність такого сценарію: На початку Другої Іранської війни цей сценарій вважався найімовірнішим. Але чим далі, тим більше сумнівів, що все обмежиться "контрольованою ескалацією" з подальшою "деескалацією". Навіть Президент Трамп визнає, що ця війна може затягнутися на чотири тижні. Ця війна вже виходить з під контролю і Вашингтону і Тегерану. 2. Затяжна війна з ескалацією у регіоні (Велика "Близькосхідна війна"). Можливий розвиток подій: США та Ізраїлю не вдається змусити Іран до переговорів у перші дні після початку своєї військової операції, тому удари по воєнній, адміністративній та промисловій інфраструктурі Ірану посилюються. Удари Ірану по Ізраїлю, американським базам на Близькому Сході та сусіднім арабським державам, союзним із США, продовжуються протягом досить тривалого часу. Відбуваються масштабні руйнування в Ірані, Ізраїлі та деяких арабських країнах Близького Сходу. Іранські проксі (Хезболла, хусити та інші) розгортають активні дії проти США та їх союзників по всьому Близькому Сході. Іран перекриває Ормузьку протоку. Відбувається різкий стрибок нафтових і газових цін на світових ринках. Також розгортається масована терористична війна Ірану та їх проксі проти США, Ізраїлю та всіх західних країн. Для США виникає необхідність хоча б точкових сухопутних операцій для розблокування Ормузької протоки, протидії хуситам, можливо і для деяких ударів по території Ірану. Ізраїль розпочинає військову операцію в Лівані проти Хезболли. США можуть розпочати економічну блокаду Ірану. Інтенсивна повітряна війна може затягнутися більш ніж на місяць (при обмежених повітряних ударах – на кілька місяців), а локальні воєнні дії – на багато місяців, в найгіршому варіанті – більш ніж на рік. Форма завершення війни: У разі затягування війни з ініціативи посередників та міжнародних організацій розпочнуться переговори про її завершення, швидше за все у формі угоди про припинення вогню з поновленням переговорів щодо ядерної програми Ірану та обмеження озброєнь в регіоні. Імовірність такого сценарію: Іран робить спробу реалізувати саме такий сценарій. Але за нинішнього політичного та, особливо, економічного стану іранського режиму його реалізація в повному обсязі і на тривалий час навряд чи можлива. США також не прагнуть затягування війни. Однак сценарій затяжної війни може реалізовуватись стихійно. 3. Зміна політичного режиму в Ірані. Можливий розвиток подій: Ізраїлю та США вже в перший день своєї військової операції вдалося усунути верховного керівника Ірану – аятолу Хоменеї, а також значну частину військового та політичного керівництва Ірану. Але це не означає зміну режиму. Зміна політичного режиму Ірану можлива або в результаті масових акцій протесту у великих містах Ірану з одночасним переходом на бік протестуючих частини державного і військового керівництва Ірану, або якщо частина нинішніх політичних і військових керівників Ірану візьме владу в свої руки і відмовиться від теократичного режиму. Теоретично можна припустити, що можуть відбутися спроби точкових наземних операцій США та Ізраїлю для усунення військового та політичного керівництва Ірану та приведення до влади у Тегерані наслідного принца Реза Пахлаві або інших лояльних до США керівників. Однак для цього також буде потрібна підтримка хоча б частини державного апарату та силових структур Ірану. Форма завершення війни: Нове керівництво Ірану піде на домовленості зі США, зокрема про відмову від ядерної програми. Імовірність такого сценарію: Більшість експертів дуже скептично оцінюють можливість кардинальної зміни політичного режиму в Ірані. Для зміни режиму недостатньо усунення верховного релігійного керівника (його досить швидко замінять). Силовою основою режиму є "Корпус вартових ісламської революції". Без його знищення, значної руйнації чи внутрішньої трансформації, суттєві політичні зміни в Ірані навряд чи можливі. Наземна військова операція США в Ірані поки також є малоймовірною. Вона може призвести до тривалої війни на території Ірану. Судячи з різних ознак, Президент Трамп не схильний до такого сценарію. Більш вірогідним є сценарій часткової та поступової трансформації політичного режиму в Ірані з виникненням спочатку колективного керівництва, а потім поступового ослаблення теократичного режиму та поступового переходу до світської (нерелігійної) моделі правління. Однак є можливим і сценарій зосередження влади в руках керівників "Корпуса вартових ісламської революції", що означатиме продовження нинішньої війни зі США та Ізраїлем, або її поновлення через деякий час. 4. Неконтрольована внутрішньополітична криза в Ірані. Можливий розвиток подій: У разі хоча б тимчасового виникнення вакууму центральної влади в Ірані (внаслідок точкового знищення її носіїв та дезорганізації систем державного управління) або її різкого ослаблення в результаті нинішніх подій, може виникнути розкол еліт, початися боротьба за владу (частина військового і політичного керівництва країни може спробувати усунути від влади "Корпус вартових ісламської революції"), у низці регіонів країни, у яких проживають етнічні меншини, можуть виникнути сепаратистські рухи (особливо, якщо американці будуть цьому допомагати). Потенційно це може призвести і до громадянської війни в Ірані, і до розколу Ірану на кілька нестабільних державних утворень. Форма завершення війни: У разі виникнення такого розвитку подій США та Ізраїль можуть завершити свою військову операцію після припинення існування нинішнього ісламського режиму в Ірані і нейтралізації об'єктів іранської ядерної і ракетної програми, але для них може виникнути потреба точкового реагування на гострі конфліктні ситуації на території Ірану, або на продовження ударів по американських військових з частини території Ірану. Імовірність такого сценарію: Такий сценарій потенційно можливий, але більшість експертів не вважають його найімовірнішим. 5. Глобальна ескалація (гібридна "Третя світова війна") . Можливий розвиток подій: У конфлікт безпосередньо чи опосередковано втягуються провідні держави світу – Росія, Китай, Європейський Союз. Очевидно, що Росія і Китай не збираються воювати на боці Ірану. Вони це не робили і минулого року. Зараз вони хоча і засуджують дії США і Ізраїлю, але не йдуть далі цього. Саме тому не буде справжньої "Третьої світової війни", яка може загрожувати ядерним апокаліпсисом. У всякому разі, заради Ірану Росія і Китай не буть ризикувати власною безпекою. Але Росія і Китай можуть підтримувати Іран фінансово і зброєю, щоб не допустити повної перемоги США, затягнути цю війну і максимально ослабити Сполучені Штати. Тому йдеться про "гібридну "Третю світову війну". Також деякі експерти розглядають як частину такого сценарію атаку Китаю на Тайвань, поки США застрягли в Ірані. Імовірність такого сценарію: відносно низька. Якщо він і буде реалізовуватись, то лише частково (фрагментарно) і в обмежених масштабах. Вже очевидно, що Іран не має союзників, які готові надати йому військову чи економічну допомогу в протистоянні США. Лише Північна Корея заявляє про готовність надання зброї Ірану, але зробити це можливо тільки через територію Росії. Росія може бути зацікавлена в затягуванні Другої Іранської війни для отримання надвисоких нафтових прибутків і для ослаблення США. Однак на пряму конфронтацію з Трампом Путін навряд піде. Це помітно і по публічних заявах і по діях російського керівництва. Будь яка пряма підтримка Ірану в нинішніх умовах буде розглядатись Трампом як прояв ворожнечі по відношенню до США і особисто до нього. І це може зруйнувати всі зусилля Путіна по налагодженню особистих добрих стосунків з Трампом. Для Росії також невигідно псувати добрі стосунки і з арабськими партнерами – Саудівською Аравією і ОАЕ. Щодо Китаю, то затягування Іранської війни створить великі проблеми для китайської економіки (перебої з постачанням нафти з Близького Сходу; різке зростання ціни на нафту; ризик глобальної рецесії, яка може спровокувати економічну кризу в КНР). Політично Китай зацікавлений в тому, щоб США не вийшли з Іранської війни переможцем, а економічний інтерес Китаю полягає у деескалації цього конфлікту. Щодо ризиків військової операції Китаю проти Тайваню, це питання залишається відкритим. Висновки Навряд буде реалізований в чистому і повному вигляді якийсь один з вищеназваних сценаріїв розвитку і можливого завершення Другої Іранської війни. Більш вірогідною виглядає можливість певного міксту (змішування) відразу декількох сценаріїв, в залежності від конкретних обставин подальшого розвитку цієї війни. І в цій війні не буде однозначного переможця. В разі затягування війни програють (хоча б частково) всі її учасники і пов'язані з ними сторони (якщо не в воєнному, то в політичному і, особливо, економічному сенсі). Найбільшої уваги заслуговує потенційний урок цієї війни: намагання досягти політичних цілей військовим шляхом не вирішує наявні проблеми, а створює нові, ще більш небезпечні виклики і негативні наслідки. Насправді, про це свідчить і російсько-українська війна. Але цю війну так і не вдалося припинити, а її уроки головні міжнародні гравці не вивчили належним чином. І на подальшу перспективу виникають нові запитання: чи повторить Сі Цзіньпін помилки Путіна і Трампа? І до чого призведе подальша руйнація міжнародного порядку і ставка на право сили замість сили права? https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/69a8186e81170/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/697dd6cc5cf27/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Sat, 31 Jan 2026 11:17:48 +0200 Міні-сенсацією стало так зване "енергетичне перемир'я". Спочатку були чутки, та ще і від зет-воєнкорів, тому було багато сумнівів і недовіри щодо цієї інформації. Але потім сам Трамп заявив, що через "сильний холод, такий самий як в США", він "особисто попросив Путіна не обстрілювати Київ та інші міста й містечка протягом тижня". Нарешті і Президент Зеленський підтвердив інформацію про "енергетичне перемир'я", подякувавши Трампу. Але одночасно стало зрозумілим, що Україна до цих домовленостей не має відношення. Так що означає це "енергетичне перемир'я"? Йдеться про приховані домовленості, які були узгоджені ще в Абу Дабі? Або там домовлялись, але не домовились, і все вирішили прохання Трампа і "жест доброї волі" з боку Путіна? І чи можна тоді казати про "перемир'я"? В "добру волю" Путіна українці якось не дуже вірять. І тому є простір для інтерпретацій мотивів і наслідків "енергетичного перемир'я". Майже напевно можна сказати, що в Абу Дабі якихось конкретних домовленостей щодо "енергетичного перемир'я" не було, хоча ця тема за словами Президента Зеленського і повідомленнями західних ЗМІ там обговорювалась. Якщо б в Абу Дабі були домовленості про енергетичне перемир'я, американці, перш за все Стів Віткофф, відразу б про це сказали. Віткофф після першого раунду переговорів в Абу Дабі з усіх сил намагався продемонструвати позитивні результати цих перемовин і, відповідно, своєї роботи. І якщо б саме тоді домовились про "енергетичне перемир'я", Віткофф обов'язково б про це сказав, щоб продемонструвати свої переговорні успіхи. Те, що сказав Трамп, мабуть, так воно і було. Фактично, замість офіційних домовленостей відбулася банальна "понятійка", особиста домовленість між Трампом і Путіним. Нібито всі задоволені. Але за добу виходить Д.Пєсков, речник Путіна, і каже, що це "перемир'я" триває лише до 1-го лютого. І хто кого дурить? Схоже, що черговий раз в дурнях опинився нинішній Президент США. Добре, що він зрозумів (з великим запізненням), що російські удари взимку і в люті морози по енергетичних об'єктах Києва та інших міст України створюють справжню гуманітарну катастрофу, та ініціював "енергетичне перемир'я". Але зараз треба зрозуміти інше: Путін знов його дурить. Замість тижня "перемир'я" Росія збирається виконувати його лише 2-3 дні. І за "перемир'я" росіяни видають банальну паузу в повітряних ударах по Києву, що регулярно траплялося і раніше. Тобто з цієї історії не треба робити великі висновки і не варто це "перемир'я" сприймати як пролог завершення війни і прелюдію до мирної угоди. Це ситуативне реагування Трампа на реальну і гостру проблему, і ситуативна тактична гра Путіна по відношенню до Трампа. Це не перше, і, мабуть, не останнє тимчасове (кількаденне) умовне "перемир'я", яке оголошує Путін. Це його тактична гра навколо переговорного процесу. Тим не менш, деякі корисні висновки з цього "перемир'я" треба зробити, а також необхідно їх використати в подальшому переговорному процесі. По-перше, вся ця історія зайвий раз засвідчила, що Трамп залишається дуже важливим і потрібним для Путіна, і заради Трампа російський диктатор готовий на певні політичні жести і навіть поступки (хай поки і суто формальні). І Президенту США було б варто використовувати це більш наполегливо і регулярно. Тоді буде і більше результатів у переговорному процесі. До речі, також стало зрозумілим, що між Кремлем і Білим домом відбувається неофіційна комунікація, про яку широку громадськість не повідомляють. По-друге, створено хай і тимчасовий, формальний і показушний, але все ж таки прецедент "енергетичного перемир'я". І він є важливим, як і локальні тимчасові "перемир'я" навколо Запорізької АЕС. І якщо це є можливим для Путіна на декілька днів, то треба це робити більш тривалим. І на другому раунді переговорів, які мають відбутися 1 лютого (можливо не в Абу Дабі, можливо і в іншу дату, у зв'язку з ситуацією навколо Ірану) обов'язково треба ставити питання щодо пролонгації "енергетичного перемир'я" та його юридичного оформлення. І це треба робити не лише українській делегації, а в першу чергу американським переговорникам. Неофіційні домовленості не працюють, як свідчить досвід і нинішньої адміністрації США. В березні 2025 року США вже домовлялися про енергетичне перемир'я між РФ і Україною. Але ті домовленості не були формалізовані юридично. І все завершилось швидким провалом. Тому будь які нинішні переговорні домовленості треба юридично оформляти. Інакше на наступному раунді переговорів російська сторона буде це переглядати на свій лад. Це їх типова переговорна тактика, за свідченням наших дипломатів. Те, що на другому раунді переговорів не буде Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера не треба сприймати як новий формат переговорів і вихід США з переговорів про завершення російсько-української війни. Головні американські представники в наших переговорах, скоріше за все будуть відсутні тимчасово, в зв'язку із загостренням ситуації навколо Ірану (Віткофф офіційно задіяний в переговорах з Іраном, можливо до цих переговорів долучиться і Джаред Кушнер). Але, судячи з того, що сказав держсекретар США Марко Рубіо на слуханнях в Конгресі США, американські представники на другому раунді переговорів в Абу Дабі (або іншому місці) все ж таки будуть. Без активного американського посередництва навряд буде можливий "продуктивний і конструктивний" переговорний процес між Україною і Росією. Однак за відсутності Віткоффа і Кушнера не варто очікувати від другого раунду переговорів якихось проривних рішень. Скоріше за все, це буде суто технічний переговорний раунд. Віткофф і Кушнер зробили запуск прямих змістовних переговорів, в поточному режимі вони можуть продовжуватись і без них, а от для ухвалення принципових політичних рішень їх участь в мирних перемовинах буде необхідною. https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/697dd6cc5cf27/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68bf11187bc1f/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Фесенко) Mon, 08 Sep 2025 20:23:36 +0300 Наприкінці серпня відзначили шосту річницю початку роботи Верховної Ради України дев'ятого скликання. 2 вересня відкрилася рекордна – чотирнадцята – сесія цього складу українського парламенту. Але справа не тільки в формальних інформаційних приводах. Цей склад Верховної Ради України дійсно заслуговує особливої уваги. Він точно залишиться в історії українського парламентаризму (хоча і дуже неоднозначно), зокрема тому, що встановив цілу низку політичних рекордів і в багатьох вимірах виразно відрізняється від всіх попередніх скликань Верховної Ради України. Саме на це – на ключові особливості нинішнього складу українського парламенту – я хочу звернути увагу. Головна і визначальна особливість Верховної Ради України дев'ятого скликання – однопартійна парламентська більшість. За весь час незалежної України у нас жодного разу не було такої ситуації, навіть в часи президентства Януковича (тоді була коаліційна парламентська більшість у складі Партії регіонів і Компартії). Формально, в першому складі Верховної Ради України, обраному ще в 1990-му році, більшість складали депутати, які були членами Комуністичної партії (ще КПРС). Але тоді ще був Радянський Союз, ще не було нових політичних партій. І не було самого інституту парламентської більшості. Однопартійна парламентська більшість певною мірою спростила і прискорила ухвалення рішень Верховної Ради України дев'ятого скликання в перші місяці її роботи, але одночасно значно деформувала внутрішні парламентські процеси. Однак більш важливе інше – однопартійна парламентська більшість стала політичним підґрунтям і передумовою переходу до де-факто президентської форми правління, коли головним центром ухвалення рішення став Офіс Президента України. В умовах, коли сама парламентська фракція партії "Слуга народу" не була, і так і не стала самостійним, дієвим і самоорганізованим політичним суб'єктом, це врешті решт призвело до послаблення впливу і всього парламенту. Зараз однопартійна парламентська більшість має скоріше формально-юридичний характер. Фактичної більшості у "Слуг народу" вже давно не має. Однак це компенсується (і далеко не в перший раз в історії українського парламентаризму) ситуативною більшістю, до якої крім "Слуг народу" входять деякі депутатські групи і окремі народні депутати з різних парламентських фракцій і груп. Можливо ми ще побачимо цікаві і суперечливі процеси навколо інституту парламентської більшості в нинішньому складі Верховної Ради України. Ще одна важлива особливість дев'ятого скликання Верховної Ради України – це наш "довгий парламент". Цей термін відомий стосовно подій Англійської революції середини 17-го століття. Зараз в Україні з'явився власний "довгий парламент". Конституційний термін повноважень Верховної Ради України – п'ять років. Це не означає, що український парламент має працювати рівно п'ять років. За певних обставин його повноваження можуть бути достроково припинені. Або, як зараз, нинішнє скликання Верховної Ради буде працювати, поки не буде обраний новий склад парламенту. Верховна Рада України дев'ятого скликання працює вже шість років (що вже є рекордом для нашої політичної і парламентської історії), і може працювати ще довше, поки не завершиться війна. Головна причина такої ситуації – повномасштабна війна з Росією і правовий режим воєнного стану, який забороняє проведення виборів під час війни. В контексті "довгого парламенту" варто звернути увагу на ще одну специфічну рису нинішнього складу Верховної Ради України. Мабуть вперше в історії української парламентаризму спостерігається тенденція втечі народних депутатів зі складу Верховної Ради. Поодинокі випадки відмови від мандату депутата парламенту були у нас і раніше. Але ніколи не було такої чітко вираженої тенденції. Ціла низка парламентарів вже відмовилась від свого депутатського статусу, але бажаючих це зробити – ще більше (парламентські джерела нараховують декілька десятків народних депутатів, які хочуть достроково піти зі складу Верховної Ради). У цього нового явища багато причин. Це, в першу чергу, політична девальвація статусу народного депутата України. Особистий політичний вплив депутата парламенту став значно меншим, ніж раніше, а обмежень і проблем, пов'язаних з депутатським статусом, стало значно більше. Верховну Раду дев'ятого скликання відрізняє і те, що це склад парламенту, який більшу частину своєї каденції працює в надзвичайних умовах (епідемія Covid-19, карантин, повномасштабна війна з росією, робота в умовах воєнного стану). Це накладало відчутний відбиток і на специфіку парламентської діяльності, а також сприяло зменшенню парламентського впливу в системі державного управління. В надзвичайних умовах вирішальну роль грають Президент України, виконавча влада, а також силові структури (або органи державної влади, які мають додаткові повноваження в надзвичайних умовах), але не представницькі органи влади. Ще одна специфічна риса Верховної Ради України дев'ятого скликання полягає в тому, що це парламент "нових обличь". В умовах незалежної України парламент вперше оновився на 80%. В першу чергу це відбулося за рахунок партії "Слуга народу", яка отримала більшість місць у Верховній Раді, і серед її депутатів, жоден не обирався раніше до українського парламенту. Взагалі у виборчому списку цієї партії на парламентських виборах 2019 року не було жодного колишнього депутата парламенту. Це був свідомий політичний підхід команди Володимира Зеленського для демонстрації того, що до влади йдуть абсолютно нові люди. Це також був найбільш молодий склад Верховної Ради України за всю історію сучасного українського парламентаризму. Середній вік депутатів цього скликання становив близько 41 року. Близько 30 % депутатів були молодшими за 35 років, більшість депутатів цього скликання були у віці від 30 до 40 років. Якщо згадувати про демографічні показники структури цього скликання Верховної Ради, то є ще один рекорд – серед обраних в 2019 році народних депутатів майже 21% складали жінки. Парадокс в тому, що це якраз те, чого хотіли більшість виборців у 2019 році, а насправді і раніше. Хотіли нових, молодих, "незайманих" (в політичному сенсі, звісно). Отримали. Але швидко з'ясувалось (і для Володимира Зеленського, і для багатьох його прихильників), що новизна, політична "незайманість", молодість, зовсім не гарантують нової і більш високої якості парламентаризму. В багатьох індивідуальних випадках сталося скоріше навпаки. Коли згадують Верховну Раду дев'ятого скликання, то, як правило, критикують монобільшість. Але слід зазначити, що цей склад парламенту має найбільш слабку опозицію за весь час сучасного українського парламентаризму. Така ситуація склалася спочатку внаслідок політико-ідеологічних розколів в таборі опозиції – одна її частина була проросійською, а інша, навпаки, нападала на Зеленського з націонал-патріотичних позицій. Після 24 лютого 2022 року на послаблення опозиції потужно спрацював чинник війни. Проросійська опозиція була розгромлена і деморалізована, її залишки перейшли на бік влади хоча б заради власного порятунку. Націонал-патріотична опозиція перші півтора роки війни опинилися в стані невизначеності. І Зеленський дуже гідно проявив себе, тому критикувати його було незручно, та й будь яка суто політична критика влади в той період могла сприйматись як сприяння ворогу. Тільки з осені 2023 року націонал-патріотична опозиція поступово почала відновлювати свою критичну позицію щодо дій влади. Але парламентська опозиція залишається достатньо розпорошеною, і відчутно слабкою як в кількісному, так і в якісному вимірі. До того ж, всі парламентські опозиційні лідери не користуються довірою абсолютної більшості українських громадян. Ще одна специфічна особливість нинішнього складу Верховної Ради – ціла низка народних депутатів опинилась за гратами, дехто втік за кордон, декілька десятків парламентарів знаходиться під слідством. Між іншим, все це наслідок одного з досягнень Верховної Ради України дев'ятого скликання – скасування депутатської недоторканості. Правові претензії до чималої кількості народних депутатів по'вязані або з порушенням норм антикорупційного законодавства, або з тим, що вони підозрюються в державній зраді. Нинішній склад Верховної Ради України залишиться в історії українського парламентаризму завдяки ще одному своєму досягненню, правда специфічному, – турборежиму. Так назвали надзвичайно швидке ухвалення законів у сесійній залі, часто – без достатнього обговорення і за скороченою процедурою. Вже в перший день роботи цього складу парламенту України відбулося 175 голосувань, було розглянуто 27 питань порядку денного. Переважно це були кадрові рішення. Але було і рішення, яке стосувалося зміни однієї з норм Конституції України – скасування депутатської недоторканності. Гостра дискусія навколо цієї норми тривала в Україні більше 20 років. Тому це було і значуще і символічне рішення. Як вже зазначалось, це рішення мало наслідки в тому числі для депутатів, які його проголосували. В перший місяць своєї роботи – у вересні 2019 року – Верховна Рада дев'ятого скликання ухвалила 94 законопроекти, а також 267 постанов. Турборежим в роботі цього складу парламенту тривав недовго – близько двох місяців, але запам'ятався і увійшов в історію українського парламенту. Однак менш відомо, що нинішній склад Верховної Ради України включав турборежим ще один раз – в перші місяці після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Тоді за свою сьому сесію цей склад парламенту ухвалив 266 законів, що також стало рекордом. При всіх своїх рекордах, різноманітних і неоднозначних досягненнях Верховна Рада України дев'ятого скликання мала найменший вплив на політичний процеси і на систему влади в Україні в порівнянні з усіма своїми попередницями. Це є наслідком і однопартійної парламентської більшості, і слабкої парламентської опозиції, і де-факто президентської форми правління. Це також повчальний урок для наступного складу Верховної Ради України. Але каденція нинішнього парламентського скликання ще не завершена. І хто знає, може Верховна Рада України дев'ятого скликання ще нас здивує (бажано приємно)? https://blogs.pravda.com.ua/authors/fesenko/68bf11187bc1f/