https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/62a60beaa5e18/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Sun, 12 Jun 2022 18:53:14 +0300 Травма війни буде з нами ще впродовж десятиліть. Попри те, що війна на нашій землі триває вже вісім років, це – новий для нас досвід. Він новий через свою масштабність (в той чи інший спосіб травмованою є абсолютна більшість населення України) та глибину (після Другої світової війни на наших землях не вчинялися воєнні злочини такої жорстокості та повсюдності). Якщо йти за визначенням Ґілада Гіршберґера, то лише зараз ми маємо справу з колективною травмою, тобто реакцією на травматичну подію, яка вражає усе суспільство. Більшість дослідників (не буду цей допис перевантажувати іменами і посиланнями) сходяться на тому, що спільна травма є одним із найсильніших чинників, які впливають на форми колективної ідентичності. Іншими словами, ми, українці, вже ніколи не будемо такими, як раніше: ні в стосунках зі самими собою, ні у взаєминах з іншими. Зізнаймося, ми виявилися неготовими до війни (у цьому не треба надто собі дорікати, бо чи можна бути готовим до того, чого не можеш собі уявити?). Чи будемо ми готові до нових себе? Розмову про це вже потрібно починати, хоч війна і злочини тривають, і, ймовірно, найглибший шок від усвідомлення всеосяжності зла, яке Росія принесла на нашу землю, у нас ще попереду. Інакше кажучи, глибину нашої колективної травми наразі виміряти ще неможливо. Цікаво, що каталізатором цих дискусій стає не що інше, як фандрейзинґова вечірка, точніше, "імерсивна благодійна вечеря", яку Київська школа економіки планує організувати 25 червня у Гарвардському клубі у Нью-Йорку. Мета її шляхетна: збір коштів для України. Натомість засоби – суперечливі. В анонсі події читаємо, що вечеря допоможе гостям "відчути емоції від війни в Україні через аудіовізуальні ефекти", у "коктейльному просторі" відбудеться виставка про вoєнні злочини, до самої вечері буде подано "їжу часів війни", а "транзитна зона" проілюструє російські фільтраційні табори, що діють на українській території. Передбачений і дрескод: Black Tie Optional або Formal. У дописах та коментарях про цю подію в соцмережах її переважно називають "неприйнятною", такою, що "експлуатує та знецінює досвід жертв війни". У відповідь на це організатори вечірки в особі президента КШЕ Тимофія Милованова вже пообіцяли "спростити концепцію події та прибрати зі сценарію все, що викликає занепокоєння спільноти". Побачимо, що з того вийде, але спочатку треба нам самим (спільноті), максимально відклавши набік емоції, спробувати визначити, що ж викликає наше занепокоєння. До того самого закликає фаховий соціолог, ректор КШЕ Тимофій Брік. Він пише: "викликати потрібні емоції у західної аудиторії в вірусних роликах, коли літаки бомблять Париж, можна. Викликати емоції, коли ставити західній аудиторії сирени, можна. Викликати емоції співчуття та співпереживання кліпом, який знятий в Бучі, можна. (...) Але робити такий фандрейзинг вже не можна, бо... (і тут треба обгрунтовано проговорити) ". Спробую це зробити. Багато років мені з голови не виходить одне місце, в якому я побував у Берліні. Це – Єврейський музей, запроєктований знаменитим архітектором Данієлем Лібескіндом. А зокрема, одна його частина, яка називається "Вежа Голокосту". Це – висока бетонна споруда неправильної багатокутної форми без вікон, абсолютно порожня всередині. Світло проникає лише крізь вузьку шпарину десь вгорі. Туди також немає "нормального" входу, заходити доводиться крізь вузький темний підземний тунель. Сюди майже не доходять ніякі звуки з зовнішнього світу. Всередині цієї будівлі виникає стан самотності і безпорадності. Комусь, хто страждає клаустрофобією або схильний до надмірної тривожності, туди взагалі заходити не варто. Це – простір, який цілковито вириває зі звичного життя, ставлячи людину перед лицем остаточності. Притому, що він – порожній. І діє він як психологічний інструмент, видобуваючи з кожної людини її особисті страхи, не накидаючи ніяких образів чи сюжетів. Дехто, з ким я спілкувався, зізнався, що відчув усередині страх смерті. Якщо й можливе якесь чесне "імерсивне" переживання жахливого, то ось воно. В самотності, пустці, далеко від речей, понять, атрибутів звичайного життя. Тут неважливо, хто ти, який твій соціальний чи майновий статус, що на тобі і у твоїх кишенях. Страх смерті, як і сама смерть, урівнюють всіх. Чи багато хто готовий до того, щоб опинитися на межі, за якою починається небуття? Ні, і це нормально. Так само, як нормальним є те, що насилля і жорстокість перебувають за межею. У цьому я й бачу ризик подібних фандрейзинґових "вечірок" – у мимовільній нормалізації неприпустимого через його освоєння, уведення в контекст безпечного, комфортного, соціально прийнятного. У взаємодії з жахливим, яка здійснюється через імерсивні практики, має бути мінімум речей, які відбуваються за правилами сприймача: навпаки, його потрібно максимально вирвати з його звичного життєвого оточення. Ніякого "коктейлю", ніякого "дрескоду". Абсолютний мінімум того, що є гарантією захисту і безпеки, життєвої незмінності. По суті, такі "імерсивні" вечірки нагадують так званий "темний туризм" (dark tourism), який став доволі популярним в останні десятиліття. Полягає він у відвідуванні місць, де мали місце екстремальні форми насилля або техногенні чи природні катастрофи з великою кількістю жертв. Ясна річ, самому туристові під час відвідин уже нічого не загрожує. Щоб показати, в чому тут проблема, звернуся до польсько-британського соціолога Зиґмунта Баумана, який писав про туристів: "вони не належать до жодного з місць, як відвідують, чудесним чином перебуваючи водночас всередині і назовні. Туристи тримаються на відстані і роблять усе, щоб ця дистанція не зменшувалася". Спраглі поверхневих "вражень", туристи водночас прагнуть уникнути зайвого ризику, щоб повернутися додому такими ж, якими вирушали, лише притрушеними "подорожньою пилюкою". "Темний туризм" є лише імітацією справжньої причетності, справжнього співпереживання. Такий турист ніколи не попливе в одному човні з жертвами насилля, навіть не ступить на його борт. Зовсім інакшою є практика паломника, прочанина, який вирушає, щоб пережити глибинну зміну себе. Для цього він і взуває прості сандалії, бере в руки костур, кидає у наплічник лише найнеобхідніше. Він залишає вдома все, що в'язало його з попереднім життям, визначало його суспільний статус, його "персону". Чи маємо ми очікувати від гостей фандрейзингової події чогось подібного? Очевидно, що ні. Вони й потрібні нам саме такими, якими є: забезпеченими, фінансово стабільними людьми, потенційними меценатами. Очевидно також, що ми не маємо обманювати ні себе, ні їх, що – як написано в анонсі події – вона "змінить їх", а війна "більше ніколи не буде абстрактною". Це – обман, який залишить відчуття кривди у жертв війни і несмаку у тих гостей події, які здатні оцінити її критично. Чи варто скасовувати подію? Ні. Чи варто її повністю переосмислити, відмовившись від практики імітації? Так. І насамкінець: коротенький словничок для організаторів події в Гарвардському клубі. Він складається лише з двох слів. 1. Імерсивність – це слово їм аж надто добре відоме, але треба не забувати, що вона доречна далеко не завжди. 2. Діснеєфікація (Disneyfication). Можливо, і це слово їм відоме, але про всяк випадок нагадаю. Це – комерційне освоєння речей, явищ, подій через їхнє спрощення, нейтралізацію та знешкодження. Не є доречною ніколи. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/62a60beaa5e18/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/5308b9cec36f0/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Sat, 22 Feb 2014 15:53:02 +0200 Мене звати Марія Спірова. У січні завдяки програмі Global Conversation на каналі "Євроньюз" я познайомилася з 16-річним українцем на ім'я Тимур, який живе у Києві. Під час онлайн-розмови з Вів'єн Редінґ Тимур майже пророчо запитав про позицію ЄС стосовно ситуації в Україні. Я пишу цього відкритого листа до нього, але й до всіх українців, які переживають цей особливий східноєвропейський відчай, цей розпач через багатолітню наругу над демократичним ідеалом, яка врешті призводить до масових безладів і поліційних кордонів. Тимуре, почнемо так: мені дуже шкода. Сподіваюся, ти в безпеці, сподіваюся, твої друзі в безпеці, сподіваюся, ви ще не втомлені боротьбою остаточно і безповоротно. Хоч, мабуть, це так і є. Знаю, що зі мною було б саме так, якби я була на твоєму місці. Пробач, що пишу тобі з однієї із країн Європейського Союзу, в який ваше покоління так вірило (чи жива досі ця віра?). Пробач, що ми, чесно кажучи, – купка безвольних і безхребетних істот. Європейські уряди, здається, майже цілковито складаються з людей, які не мають ніякого уявлення про те, що ти і твій народ зараз переживаєте. Вибач їм, якщо зможеш: вони вважають, що догоджати Путіну – це хороша стратегія зовнішньої політики. Згадай: донедавна вони так само думали про Каддафі. Їхнє мимрення про "можливі санкції" не допоможе вам у боротьбі проти вашого псевдо-уряду та неоімперіалістичних амбіцій, жертвою яких ви стали. Я це знаю, ти це знаєш, Баррозу це знає. Насамперед хочу попросити пробачення за мою власну країну, чий міністр закордонних справ п. Віґенін мало не зламав язика, намагаючись дуже обережно не засуджувати насильство, застосоване супроти вас президентом і вашою ж власною поліцією. Узгоджена позиція ЄС, кажеш? Е, ні. Болгарські офіційні особи та інституції порушують європейське законодавство по чотирнадцять разів на день, але ніхто з них ніколи б не посмів заперечити Путіну. Так що, бачиш, Тимуре, ми тут в одному човні. Ми – в меню геополітичного буфету. Україну подано як головну страву. Болгарія – радше легкий десерт. (...) Ми поруч, бо приголомшливий цинізм олігархічних кіл, які зробили обидва наші уряди комічними і маріонетковими, дійсно не знає меж. В них – одна й та ж тактика придушення демократичного спротиву, і навіть вчитель у них – один. Наш прем'єр Орешарскі і Віктор Янукович недавно сіли за один стіл у Сочі, що символічно підтвердило їхню ганебну політичну спорідненість. Жорстока пропаганда, яку продукують офіційні українські джерела, викликає у мене дивне відчуття дежа-вю. Бо наші уряди хитро вигадали: якщо незгідні вперто продовжують протест, представники влади оплачують групи здичавілих від надміру тестостерону провокаторів, щоб ті вчиняли бійки, а потім використовують це як привід для застосування поліційного насильства до мирних демонстрантів. Прем'єр Орешарскі, як і Янукович, назвав тисячі чоловіків, жінок і дітей на нашому власному багатостраждальному майдані Незалежності "екстремістами", аби виправдати дії безлічі поліцейських, які розчавили мітинг. Як і Янукович, Орешарскі виправдовує все – побиття протестувальників, заниження їхньої кількості в рази, залякування і напади на журналістів. Ясна річ, масштаби подій різні: Київ вибухнув і запалав, люди з цілої України продемонстрували більше відваги, організації і витримки, ніж ми в наші найтемніші часи. Ваш іспит – це проба вогнем. Наш – вправи у відчаї. Ваші барикади встояли, наші – розвалилися. А світ двічі з жахом спостерігав. Західні мас-медіа знов авторитетно сперечаються, наскільки "розділеною" є Україна, так наче сьогодні на світі є країни без глибоких політичних і культурних відмінностей. Таке говорили про Болгарію, таке говорили про Боснію і Герцеговину – ніби цим можна все пояснити. Вони це будуть товкмачити до посиніння про кожну націю, яка перебуває в пострадянській орбіті і намагається знайти свій шлях. Не звертайте на них уваги. Ви – точно не самі. У вас – чисельна перевага. У вас є віра, дрова для обігріву, взаємна підтримка по інтернету. Не зневірюйтеся перед мовчазною більшістю, як це зробили ми в Софії. Просто ігноруйте слізливі пісні, що оплакують СРСР, хоч вони й лунають з різних кутків. І ще одне: ми живемо в кумедному світі, де логіки мало, Тимуре! Ти не помічав? Усякий протестний рух у наш час негайно перетворюється на "непредставницький" – ніби це якась перешкода. Якби він був "представницьким" і цілком легальним, то не був би протестним, хіба не так? Протестувальники – всюди в меншості. Принаймні доти, доки не переможуть. Мені хотілося б, аби світ про це пам'ятав, а тобі, Тимуре? (...) І ось ми – через чверть століття після ейфорійного падіння залізної завіси знову виходимо на площі. Ми, заручники наших власних, вигодуваних нами ж олігархів. Дві знесилені обмануті східноєвропейські держави – ніби викрадені літаки, яким насильно змінили курс і повели до PAX PUTINIANA. А тебе і твоїх співвітчизників ще насмілюються називати "терористами". Тимуре, це вони нас викрали і сподіваються, що їм це минеться. Чесно кажучи, та частина світу, яка мала б трохи потурбуватися про наше становище, теж на це сподівається. Нас кидали перед лицем вірної смерті вже не раз. Ми не вимагаємо надто багато. Якщо вже нам не дано бути цілком незалежними (що багато разів демонструвала історія), то чи маємо ми право хоча б самі собі обирати залежності? Чи закінчиться колись наш сором від усвідомлення, що закони – це дишло в руках злочинців? Чи можемо – хоча б раз! – удостоїтися уваги і підтримки у нашому прагненні до європейської цивілізації в її, можливо, останньому втіленні? Вважай мене наївною, Тимуре, але я впевнена, що можемо. Знаєш фразу "свобода належить відважним"? І хоч чим би все закінчилося у вас і в нас, свобода вже наша, бо ми її захотіли. Тримайся. Тепло одягайся і не помирай. Я хочу подивитися, як ти знов смажитимеш європейських політиків на гарячій пательні, і хай це станеться от-от. Марія Спірова Джерело: euronews.com https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/5308b9cec36f0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/52dfcf6b09e43/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Wed, 22 Jan 2014 15:02:19 +0200 1. Влада зараз слабка, як ніколи. По суті, зараз єдина її ударна сила – "Беркут", спеціально натреновані пси режиму. Проте підготовані і організовані вони так само паскудно, як і решта українських "правоохоронних органів". Залучення армії – це використання рушниці, яка стріляє в самого стрільця. І якщо зараз влада ще цього не розуміє, то з першою ж спробою переконається. 2. У суспільстві дуже низький рівень лояльності до влади, тому сценарій керованої громадянської війни неможливий. Навіть та лояльність, яка є, має специфічно пострадянський конформістський, а не ідеологічний характер. "Лояльний" індивід пострадянського типу у мить агонії актуальної влади радше перечекає в теплі її смерть, щоб згодом пристосуватися до наступної. Під кулі він не піде. 3. Так гостро критикована відсутність єдиного лідера так чи так обернеться (вже обертається) перевагою для спротиву. По-перше, це дозволяє уникнути непотрібних дискусій про те, "достойний чи не достойний", а отже, й потенційних розколів. Тактична робота з організації опору прекрасно обходиться без цього символічного центру. У мить, коли постане потреба будувати позитивну програму, він, безперечно, з'явиться. Той факт, що він буде позбавлений "бойової харизми", робитиме його більш чи менш технічною фігурою, транслятором волі суспільства, а не патерналістським вождем, який розглядатиме нову, трансформовану країну своїм особистим "твором". А зараз нам треба витримати цю агонію режиму, витримати фізично. Звір найстрашніший тоді, коли вчуває близьку смерть. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/52dfcf6b09e43/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/52d6fabb7d9b9/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Wed, 15 Jan 2014 22:16:43 +0200 Є такий анекдот радянського часу. Виставка живопису в Парижі, до дверей підходить Пікассо, і раптом виявляється, що він забув своє запрошення. - Докажіть, що ви Пікассо. Той бере папір, олівець, швидко малює голуба миру, всі впізнають, його пропускають. Наступним підходить радянський міністр культури, з охороною, але без запрошення. - Пропустіть, я – міністр культури СРСР. - Докажіть, що ви міністр. - Ще чого! - Тут щойно Пікассо забув своє запрошення, то малював, і корона йому з голови не впала. - Хто такий Пікассо? - Вибачте, проходьте, товаришу міністр. Здається, в радянські часи головна функція міністерства культури полягала в тому, щоб бути джерелом анекдотів для розваги трудящих. В Україні Януковича – так само. Мінкульт, як і в "совку" – такий собі останній причеп державного бульдозера, який хоч нічого не розвалить, то принаймні понасмічує. Нагадаю, що недавно на ім'я Глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава Шевчука надійшов лист за підписом першого заступника Міністра культури Т. Кохана про те, що представники Греко-Католицької Церкви на Майдані Незалежності "здійснюють релігійну діяльність... в порушення вимог законодавства України про свободу совісті та релігійні організації", за що церкві (точніше – її "релігійним організаціям") може загрожувати припинення діяльності відповідним рішенням суду. Думаю, на такий лист можна було б відповісти, скажімо, попередженням про можливе припинення діяльності українського Мінкульту рішенням папської курії, але з немудрими краще не жартувати. Дуже швидко чиновники міністерства, очевидно, зрозуміли, що впороли дурницю, а в контексті оприлюдненого тим часом листа папи Франциска на підтримку українського народу тим більше стало ясно, що треба давати задній хід. І Мінкульт, намагаючись виправдатися, як то заведено в українських чиновників, впоров ще більшу дурницю, після якої керівникам цієї установи варто хіба що колективно вбитися об стіну. В інтерв'ю для видання "Коммерсантъ" директор департаменту у справах релігій і національностей Мінкульту Михайло Мошкола заявив, що лист до УГКЦ був реакцією на звернення "правовірних греко-католиків", які скаржилися, що на Майдані здійснюються богослужіння без дозволу влади. Можливо, пан Мошкола не має доступу до інтернету, але телебачення-то він, напевно, дивиться. Тому дивно, що він не знає: "правовірні греко-католики" – це не "незареєстровані колишні члени УГКЦ", які тепер "критикують церкву". Так звана Українська Правовірна Греко-Католицька Церква – це угрупування з усіма ознаками агресивної тоталітарної секти, яке діє без реєстрації вже 5 років і проти членів якої відкрито два кримінальні провадження. Сам лідер секти Антонін Догнал (який, до речі, до УГКЦ ніколи не мав ніякого стосунку) – громадянин Чехії, якому ще в 2011 році було заборонено в'їзд на територію України, тож зараз він перебуває тут нелегально. Незважаючи на те, що угрупування незареєстроване, "догналітам" вдалося викупити і приватизувати церкву під Львовом. До всього іншого, сектанти вчинили вже кілька нападів на журналістів, які надто прискіпливо цікавилися їхньою діяльністю. Виходить, Мінкульт звинувачує УГКЦ в нібито нелегальних богослужіннях, реагуючи на звернення представників "релігійної організації", яка діє з порушенням всіх норм українського законодавства (на яке саме ж міністерство в листі посилається). Ця ситуація змушує ще раз прискіпливіше придивитися до "догналітів" і їхньої бурхливої діяльності в Україні. Вона викликає цілу низку питань: чому, попри заборону, секта далі продовжує діяти – до того ж не в підпіллі, а відкрито, влаштовуючи процесії і мітинги на вулицях Львова і районних центрів? Чому кримінальні справи проти "догналітів" так мляво розслідуються? Як сталося так, що Догналу вдалося в'їхати на територію України? Чому його досі не депортовано? Очевидно, СБУ та державна міграційна служба мають важливіші справи. Водночас – якщо, за українською традицією, відкласти набік закон і подумати про політичний інтерес – секта Догнала може бути дуже вигідною владі. А чому б і ні? Вона – доволі потужний чинник релігійної і суспільної дестабілізації на заході України. Її гасла чудово резонують з антиєвропейською риторикою провладних сил – це подекуди ті самі слогани, що й в медведчуківського "Українського вибору", лише подані під специфічним псевдорелігійним соусом: Європа = гомосексуалізм, одностатеві шлюби, ювенальна юстиція. Словом, "проходьте, товаришу міністр", дякуємо, що так мудро і зрозуміло розставляєте акценти. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/52d6fabb7d9b9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4f29a42388578/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Wed, 01 Feb 2012 21:44:19 +0200 Моя знайома недавно повернулася з однієї північноафриканської країни і розповідала, як місцеві громади вирішують там свої господарські проблеми. Дуже, сказати б, просто вирішують. Треба дорогу полагодити до села – домовляються між собою, хто що робить, набирають матеріалів і – вперед. "А звідки матеріали беруть?" – питаю я. "Та так, вода є, пісок з кар'єру". "А кар'єр чий?" – "Невідомо, мабуть, державний". – "Нічого, що це крадіжка?" – "А що їм лишається? Ще сто років чекати, поки держава полагодить?". Так-от, в умовах, коли держава вміє (і то – коли захоче) лише "наглядати й карати", звичайний піратський файлообмінник стає формою культурної самоорганізації. На жодному іншому інтернет-ресурсі не було такої кількості зісканованих рідкісних українських видань і практично ніде не доступної української кінодокументалістики 60-80-х років. Держава, жодна її установа, досі не зробила того, що зробили анонімні користувачі. І не зробить ще, швидше за все, багато років. Поки всі ці матеріали поступово не згниють в архівах і сховищах, так і не потрапивши в публічний доступ (вся необхідна народові "публічна інформація", за яку так вболіває голова президентської прес-служби, мабуть, має обмежуватися полеглим у нерівній боротьбі сайтом ВФЯ). Такою є державна політика, і все тут. А щоб чогось непотрібного не вціліло і в архівах, можна і їх почистити. Для цього в Держархіві є потрібна людина, якій що арматури в Конотопі гнути, що архівами керувати – все одно, головне, щоб не зійти з лінії партії. І яка, ніби совєтська класна керівничка, на прес-конференції вказує історикам, чим їм слід цікавитися, а чим ні. Тому – друзі-протестувальники! Замість скрипіти дисками, валити сайти і воювати з іншими вітряками, давайте будемо рятувати те, що лишилося – фільми, книжки, документи. Сканувати і викладати їх де завгодно, головне, щоб сервери були подалі від ручок доблесного українського МВС. Бо привід арештувати і вилучити завжди знайдеться. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4f29a42388578/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4ebea7509fa4a/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Sat, 12 Nov 2011 18:05:20 +0200 "Задля об'єднання України "Свобода" готова співпрацювати з Партією регіонів. Про це сьогодні, 11 листопада, під час прес-конференції "Як об'єднати Схід і Захід" розповів секретар Львівської міської ради, "свободівець" Василь Павлюк. Він наголосив, що задля об'єднання Сходу та Заходу вони будуть співпрацювати не лише з Партією регіонів, але й зі всіма, хто підтримуватиме цю мету, а також розбудову української держави". (http://zik.ua/ua/news/2011/11/11/319071) Якщо інформація відповідає дійсності, то варто вважати, що "хтось нагорі" вирішив, нібито "націоналістичний" проект "Свобода" вже виконав свою мету: націонал-патріотична "паства" досить згуртована і нейтралізована, щоб її можна було починати поступово вводити у потрібне русло. Очевидно, що замовники і в "регіоналів", і у "свободівців" – одні й ті самі. В одній північній столиці є люди, дуже зацікавлені в "об'єднанні України" – такому, яке зручне їм. Не певен тільки, чи не зарано це робиться. Хай би ще дали Тягнибокові й різним Михальчишинам трохи "наростити харизму" – потім же легше би пішло. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4ebea7509fa4a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4e9daa1a3493a/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Tue, 18 Oct 2011 19:32:26 +0300 Позавчора внаслідок тиску з боку депутатів Львівської обласної ради було демонтовано виставку молодого буковинського художника Станіслава Силантьєва, яка експонувалася у Львівському палаці мистецтв. Роботи художника було визнано "антипатріотичними", "антидержавними" і такими, що "зазіхають на святе". Я готовий потиснути руку Станіславу Силантьєву. Не за те, що добрий художник (як на мене, поганий, але то вже справа смаку), а за те, що створив ще одну нагоду побачити справжнє обличчя так званих "патріотичних" сил. Хто забув чи не знав, нагадаю, що більшість в обох львівських місцевих радах – як міській, так і обласній – становлять представники ВО "Свобода". Ідеологічний контроль і адміністративний тиск на культуру й суспільні інститути – це вже їхній стиль роботи. Пригадую, як у 90-х по цілій Західній Україні радянські агітщити і агіттумби, замість демонтовувати, масово перефарбовували з червоних на синьо-жовті. Багато де ще й досі такі стоять. Так-от, мені хочеться дякувати таким художникам, як Силантьєв, за те, що свідомо чи несвідомо злущують синьо-жовті фарби з радянських агіттумб на зразок Тягнибока чи голови Львівської облради Панькевича. Бо що ми бачимо? Цензура мистецтва є? Є. Використання адмінресурсу є? Є. Вимога дотримання "лінії партії"? Ідеологічний контроль? Боротьба зі свободою думки? Все є. Повний набір. А людям з однаковим типом мислення, як відомо, набагато легше між собою порозумітися, хай навіть які в них протилежні гасла. Тому "Свободі" з компартією домовитися, думаю, – не проблема. Хай тільки випаде потрібна обом сторонам нагода. А з "братками" і колишніми комсоргами з "Партії регіонів"? Залюбки. Підозрюю тільки, що це вже сталося давно. Нижче – картинка, яка викликала найбільше обурення т. зв. "патріотичної громадськості". Певно, дехто з чиновників упізнав поряд із Шевченком себе. https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4e9daa1a3493a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4df26fb56b7f9/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Нещодавно так зване МОНмолодьспорту розіслало керівникам ВНЗ і наукових установ такого листа: Щось тут коментувати – зайве. Питання залишається одне: ми й далі будемо дозволяти Табачникові & Ко. руйнувати українську освіту і науку чи спроможемося на хоч якийсь спротив? Fri, 10 Jun 2011 22:25:41 +0300 https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4df26fb56b7f9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4d6190863afdd/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Шановні співгромадяни, дорогі читачі! Ми живемо в країні, що зветься Україною, – і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати – і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави. Сьогоднішня пасивна позиція українських громадян вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою. Країну роз'єднує не мова, українська чи російська, країну роз'єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою "розділяй і владарюй" намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок. Sun, 20 Feb 2011 23:07:02 +0200 Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за "оптимізацію витрат". З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров'ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають "незручні" для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським "секондхендом", великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги. Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто "не конкурентний". На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, "неформату" всього українського. Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ. Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми – автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов'язок – стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу. Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово. Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно. Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова. Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності – від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України. Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам'ять – на правдиве, не "переформатоване" за лекалами радянської ідеологічної кон'юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття. Все це – непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх відібрати. На цю хвилину Звернення вже підписали: Мар'яна Савка Маріанна Кіяновська Уляна Гнідець Галина Вдовиченко Роман Іваничук Ніна Бічуя Оксана Забужко Лариса Денисенко Сергій Грабар Оксана Луцишина Ірина Старовойт Галина Гузьо Наталя Трохим Сергій Жадан Марія Морозенко Оксана Кротюк Анатолій Дністровий Наталя Іваничук Олег Соловей Богдан Бойчук Віктор Шило Микола Рябчук Леся Романчук Галина Малик Олександра Коваль Ігор Павлюк Вік Коврей Арсеній Барзелович Іван Андрусяк Віктор Мельник Ілля Стронговський Анна Кирпан Олена Степаненко Анна Багряна Леся Демська Костянтин Москалець Остап Сливинський https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4d6190863afdd/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4ca766e0467d5/ ukrpravda@gmail.com (Остап Сливинський) Якщо хтось досі не зрозумів: понеділкове прийняття Закону про мови не вигідне нікому – зокрема, й тим, хто вважає для себе рідною російську і постійно нею користується. Треба не забувати, що гуманітарні питання для сьогоднішньої криміналізованої, малокультурної і пародійної влади – лише інструмент. Влада бореться не з уявними утисками російської і не з рештками присутності в державі української мови (хоч яка вона їй неприємна і чужа). Вона бореться з українським суспільством, намагаючись вкинути в нього, як димову шашку, мовний конфлікт. Остаточно сконфронтоване, внутрішньо розділене, нездатне до будь-якої консолідації суспільство – саме те, що потрібно владі для ведення вигідної лише їй політики, зокрема, у сфері економіки та міжнародних стосунків. Неконституційний, спекулятивний і брехливий законопроект, який не має нічого спільного з європейською політикою підтримки "малих мов", є для влади не більше, ніж засобом розчистити собі дорогу для подальших драконівських реформ, аж до крайнього обмеження прав людини і громадянина. Ми можемо, як то переважно бувало раніше, проковтнути й цю пігулку, а можемо висловити свій протест, показавши, що не хочемо більше бути тілом, на якому паразитує жменька політиків-одноденок. Тому закликаю всіх – незалежно від того, яка мова для вас є рідною і якою мовою ви користуєтеся в побуті – прийти в понеділок, 4 жовтня, о 10.30 до Комітетів Верховної Ради (вул. Грушевського, 18/2) і висловитися проти прийняття образливого і небезпечного для всіх українських громадян закону. Sat, 02 Oct 2010 20:07:44 +0300 https://blogs.pravda.com.ua/authors/slyv/4ca766e0467d5/