https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/5051aab0df34e/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) Thu, 13 Sep 2012 12:43:12 +0300 Наприкінці минулого місяця одним з інтернет видань (http://shar.es/7J1nI) було оприлюднено статтю "Poland's Strategy" в якій в історичному контексті аналізуються аспекти національної безпеки наших сусідів. У мене від неї залишилось два відчуття. По-перше, поляки успішно реалізують державні програми по кожному з них, рішуче змінивши суспільно-політичну формацію країни, набувши членства в НАТО і в Європейському союзі. І по-друге, цей огляд вкотре нагадує нам, що Україна залишається в дуже складній ситуації з гарантуванням її національної безпеки. Наш стратегічний вибір і перспективу його здійснення формально сформульовано національним законодавством ще на початку 90-х, але й до сьогодні вони, нажаль, не стали Українською стратегією. Очевидно, стан справ визначається кон'юктурою ситуації, в якій одні сили бачать перспективу такою, що нею необхідно займатися вже тепер, а інші відкладають її на невизначений час. Зрештою, минають десятиліття втрачених можливостей. Разом з тим, попри всі спроби України знайти своє оригінальне місце в геополітиці, членство в НАТО, на мій погляд, залишається визначальним чинником її безпеки і одним з важливіших гарантів незалежності. Отже, й сьогодні мусимо вкотре обгрунтовувати реальність перспективи нашого давнього стратегічного вибору. Я, наприклад, вірю, що рано чи пізно, пройдуть роки вагань і боротьби самих з собою і одного дня, буде дано зелене світло на реалізацію того досвіду і потенціалу, що зберігаються від перших років встановлення стосунків України з НАТО. А поки що, ми сперечаємось, задаючись запитанням: для чого Україні потрібне членство в НАТО. Відповідь на нього, на мій погляд, формується внаслідок комплексного оцінювання потреб і можливостей держави, яке має визначити оптимальний підхід до виконання двоєдиного завдання – забезпечення сталого економічного розвитку та гарантування безпеки. Оцінка може складатися з геополітичних, фінансово-економічних, оборонних і прагматичних висновків. Декілька ремарок по цих напрямках: В геополітичному плані, Україні, як європейській державі, доцільно бути серед країн Європейського Союзу і складовою системи європейської безпеки, де її життєво важливі інтереси забезпечуватимуться за її участі. Не набувши членства в них, Україна й надалі не матиме, крім можливості робити політичні заяви, жодних інших важелів впливу на прийняття рішень з урахуванням її національних інтересів. Маючи бажання фінансово забезпечувати виконання програм соціального розвитку та водночас нагальну потребу в гарантованій власній безпеці, яка пов'язана зі збільшенням витрат на оборону, Україна дедалі частіше стає перед дилемою "або/або". Непомірний тягар для економіки, яким є утримання та розвиток оборонного потенціалу позаблокової країни, можна зменшити без зниження обороноздатності лише внаслідок зміни способу його використання з індивідуального га колективний. Ми спостерігаємо, що зі вступом до НАТО поліпшується інвестиційна привабливість нових членів Альянсу. За даними аналітиків, обсяг прямих інвестицій в Словенії в рік приєднання збільшився майже вдвічі, в Румунії він зріс на 140 %, у Словаччині – на 64%. Для Польщі, Чехії й Угорщини цифри ще більш вражаючі. Далі, з десяти країн – сусідів України по суходолу і в басейні Чорного моря шість є членами НАТО, їхні воєнні можливості визначаються сукупним воєнним потенціалом Альянсу. Згідно зі Стратегією НАТО, Союз має збільшити можливості оборони спільних цінностей, базових інтересів і суверенітету, зміцнити безпеку всієї організації та кожного її члена. Очевидно, що, не будучи членом організації безпеки, Україна не може говорити про так звану оборонну достатність структур і чисельності її воєнної організаці. З одного боку, – потенціал Росії, а з другого – інтегрований на спільних завданнях потенціал 28 держав. А от можливості кожної з цих країн, згідно з Вашингтонською угодою (1949 р.), дорівнюють можливостям всієї організації. Нові члени Альянсу це вже відчувають. З приєднанням до НАТО показники їхньої обороноздатності майже по кожному параметру збільшилися в десятки разів. Отже, забезпечення безпеки України в умовах так званої позаблоковості, як і "оборона за всіма азимутами", є нереальним завданням для України, передовсім для її воєнної організації. Саме тому майже всі країни – наші сусіди та інші європейські держави розв'язують цю проблему, формуючи сукупний оборонний потенціал системи колективної безпеки за принципом "власна безпека через безпеку для всіх". З приєднанням до військово-політичного союзу, крім переваг в економічній галузі та сфері оборони, Україна долучається до дієвої системи контролю за станом і розвитком громадянського суспільства, верховенства права, захисту основних прав людини й громадянських свобод. Така система відповідає життєвим інтересам наших громадян щодо побудови реальної демократії. Приєднання України до НАТО, як би не розділяли ми ці два самостійні процеси інтеграції, є, на мою думку, передумовою членства в Європейському Союзі. Оскільки готовність країни взяти на себе зобов'язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею таких спільних цінностей, як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна преса тощо, і в цьому плані ці процесії мають багато спільного. Майже всі члени Європейського Союзу останньої хвилі розширення спочатку набули членства в НАТО: Польща, Угорщина, Чехія – в 1999 і 2004 рр. відповідно; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія – у листопаді та грудні 2004 р.; Болгарія і Румунія – у 2004 р. Країни-кандидати Албанія і Хорватія також спочатку приєдналися до НАТО 2009 року. Отже, дорожня карта "До Європейського Союзу через НАТО", хоч і не є прийнятою точкою зору і не підтримується Альянсом, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема щодо мобілізації її матеріальних ресурсів, на досягнення високих оборонних та економічних показників. Але стан справ в Україні і надалі визначається ситуацією, в якій одні сили бачать перспективу такою, що нею необхідно займатися вже тепер, а інші відкладають її на невизначений час. Я переконаний, що при цьому всі розуміють необхідність прийняття рішень ще вчора. Нам заважають інші, не наші інтереси. Життя показує, що вмиротворення наших опонентів шкодить не лише нам. Виглядає так, що і Грузію спіткали ті самі проблеми, що зупинили інтеграційні процеси в Україні. Ми розплачуємось найдорожчим – власною безпекою. На цей час пролонговано базування російського флоту в Україні, призупинено просування до членства в Альянсі, здійснюється багато інших поступок, а справи все одно краще не йдуть. Так звані газові війни доповнилися молочними, сирними, автомобільними. У той же час, все більше стає очевидним, що якщо б Україна була членом НАТО, наші стосунки з сусідами перейшли б у зовсім іншу площину, у тому числі і з урахуванням сукупного оборонного потенціалу військово-політичного союзу. Якими жорсткими виглядали російсько-прибалтійські стосунки, ще кілька років тому, але все владналось. Ніхто не заперечує, що кожна країна має право вживати всіх необхідних заходів у пошуках гарантій її безпеки в геополітичному плані. Але, в силу різних причин, не всім це вдається зробити в бажаний історичний період і максимально ефективно. Україна, попри тривалий час її вагань і невизначеності, мала можливість це здійснити у потрібний для неї час. 2007-2009 роки були найбільш реальним шансом для повної інтеграції нашої країни у Євро Атлантичну систему безпеки. Стратегічний прорахунок, якого шість років тому припустилася Україна, добровільно відмовившись від завершальної стадії її інтеграційної політики, має бути якнайшвидше виправлено. На мій погляд, альтернативи стратегічному вибору України щодо НАТО – просто не існує. https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/5051aab0df34e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4bd82e127914e/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) Пролонгація терміну перебування ЧФ РФ в Україні безумовно є додатковим і суттєвим викликом нашій безпеці. При чому цей виклик формується в двох аспектах: внутрішньому і зовнішньому і його нейтралізація в них майже не можлива. Wed, 28 Apr 2010 15:46:10 +0300 По-перше, я не згоден з тими, хто тепер доводить ніби-то флот не несе ніякої загрози для України. За моїми оцінками, флот є угрупованням не військовим, а радше політичним в Україні де орендатори не лише фактично не дотримуються законів України, а всіляко їх ігнорують, флот є таким плацдармом в Україні на який базуються сепаратиські антиукраїнські і антидержавні так звані політичні партії і громадські організації. І ця пролонгація майже безкінечно продовжує умови їхньої підтримки у всіх можливих сферах. По-друге, перебування флоту завжди було і тепер надовго буде перешкодою на нашому інтеграційному шляху. Ті, хто радіє почувши деякі заспокійливі заяви західних політиків, виявляють наївність. Ніхто і не буде втручатися у так звані внутрішні справи, натомість цьому питанню завжди приділяється серйозної уваги. Ми не можемо знати як дійсно в Альянсі оцінюють ситуацію. Один посол до НАТО у приватній бесіді сказав мені, що коли він став постійним представником в ПАР, йому було надзвичайно цікаво читати закриті документи, в яких говорилося про його країну, поки вони готувалися до членства. Тепер коло наших опонентів щодо підвищення рівня стосунків з НАТО може розширитись. Країни Чорноморського регіону також дбають про свою безпеку. А це означає, що і на шляху до ЄС Україна додала собі нових, ускладнень. Отже, продовження терміну перебування іноземної бази в Україні суттєво вдарить по безпекових інтересах держави та її громадян. Я переконаний, що Україні конче потрібно долучитися до Альянсу. Не буду наводити всі пояснення "для чого", зазначу лише деякі: Задля набуття гарантій безпеки. Україна – європейська держава і, як всі інші, вона має бути в європейської системи безпеки, бо лише там життєво важливі інтереси країни забезпечуються за її безпосередньої участі. Нас часто заводять в оману, але ніякі декларації, або міждержавні договори ані де-юре, ані де-факто не можуть гарантувати безпеку України, бо жоден з них нікого ні в чому не зобов'язує. Єдиним на сьогодні інструментом і механізмом надання таких гарантій є Вашингтонська угода 1949 року, Ст. 5 якої зобов'язує сприймати загрозу будь якому союзнику як загрозу всій Організації і відповідно діяти військовими силами. Україна багато років шукає такі гарантії, але ними користується майже вся Європа. Задля оптимізації бюджетних витрат в оборонній сфері. Членство в НАТО забезпечує переросподіл оборонних завдань між союзниками. Маючи бажання фінансово забезпечувати виконання програм соціального розвитку та водночас нагальну потребу в гарантованій власній безпеці, яка пов'язана зі збільшенням витрат на оборону, Україна дедалі частіше стає перед дилемою "або/або". Непомірний тягар для економіки, яким є утримання та розвиток необхідного оборонного потенціалу країни, можна зменшити лише внаслідок зміни індивідуального способу його використання на колективний. У цьому разі Україна матиме можливість скоротити власний оборонний потенціал без зниження, а з часом і зі значним підвищенням обороноздатності. Членство в НАТО дозволить Україні мати реальну власну систему оборони. В сучасному стані країни, говорити про нашу оборонну достатність, відповідність структур і чисельності нашої воєнної організації, як це ми часто чуємо від представників влади, щонайменше некоректно. З одного боку, – воєнний потенціал Росії, а з другого – інтегрований на спільних завданнях сукупний потенціал двадцяти восьми держав (запрошено ще дві). То якою ж має бути при цьому оборонна достатність позаблокової України? А от можливості кожної з цих двадцяти восьми країн, згідно з Вашингтонською угодою, є достатніми, бо дорівнюють можливостям потенціалу всієї Організації. З приєднанням до НАТО показники їхньої обороноздатності по всіх параметрах збільшилися буквально в десятки разів. На приклад, за чисельністю регулярних збройних сил: Польщі – у 15,5 раза, Чехії – у 51 раз, Угорщини – у більше ніж 75 разів. Така ж картина зростання і за мобілізаційними ресурсами, за танками та польовою артилерією. Ще вище ці показники за бойовими літаками: Польщі – у 20; Чехії – у 61; Угорщини – у 85 разів. Бо оборонні можливості кожної окремої країни-союзниці трансформуються на основі спільної європейської політики безпеки й оборони. Її принципи реалізуються завдяки використанню сукупної здатності союзників протистояти сучасним викликам безпеці. Союз НАТО, це єдиний в Європі ефективний механізм концентрації спільних зусиль на забезпеченні безпеки його членів за оптимальних, збалансованих витрат на утримання і розвиток національних систем безпеки і оборони. А єфективна система безпеки за оптимальних витрат чи не є незаперечним інтересом України? Задля гарантування розвитку демократії в Україні. Останніми роками НАТО трансформувалася в унікальну, багатофункціональну Організацією. З приєднанням до неї, крім переваг в економічній галузі та сфері безпеки, Україна долучається до дієвої системи контролю за станом і розвитком громадянського суспільства, верховенства права, захисту основних прав людини й громадянських свобод. Цей напрям розвитку демократії в Україні передбачений ще Планом дій "Україна-НАТО" і, починаючи з 2005 р., є принциповим змістом офіційної державної політики Україні у сфері безпеки. Звісно, що така спрямованість і тепер перебуває під постійною увагою міжнародних інституцій – ООН, ОБСЄ – та механізмів у сфері двосторонніх українсько-американських відносин, але це не є системним і ефективним контролем за станом і розвитком інституцій демократії в країні. Як ми часто спостерігаємо, дієвий контроль за ними залишається явно недостатнім. Члени Альянсу, на відміну від позаблокових країн, є учасниками формального форуму, що відбувається на постійній основі у форматі постійної сесії Північно Атлантичної Ради, беруть участь у роботі різноманітних комітетів, регулярно оцінюють виконання річних планів розвитку багатьох сфер державного устрою. Така система дієвого контролю є механізмом сприяння втіленню в життя завдань розвитку демократії в країнах-членах, елементів проголошеної владою програми, а також гарантією дотримання урядом демократичних принципів, повного й ефективного виконання ним свого плану дій. Така система цілком відповідає життєвим інтересам громадян України щодо побудови в країні реальної демократії. Нарешті, приєднання України до НАТО, як би ми не розділяли ці два самостійні процеси інтеграції, на мою думку, є передумовою інтеграції до Європейського Союзу. Оскільки готовність країни взяти на себе зобов'язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею таких спільних цінностей, як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна преса тощо, ці процеси мають багато спільного. Усі нові члени Європейського Союзу останньої хвилі розширення (крім Мальти й Кіпру) спочатку набули членства в НАТО: Польща, Угорщина, Чехія – в 1999 і 2004 рр. відповідно; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія – у листопаді та грудні 2004 р.; Болгарія і Румунія – у 2004 р. Дорожня карта "До Європейського Союзу через НАТО", хоч і не є прийнятою точкою зору і офіційно не підтримується Альянсом, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема щодо мобілізації її матеріальних ресурсів, на досягнення високих оборонних та економічних показників. Політики, які дотримуються інших поглядів, просто лукавлять перед народом коли висловлюються за Європейську інтеграцію.Отже, членство в НАТО є не лише вигідним для України, але й необхідним з багатьох точок зору: геополітичної, фінансово-економічної, суто оборонної і просто прогматичної. Задля повернення в цивілізовану і привабливу Європу. Я поділяю оцінки, що їх свого часу висловив відомий політик Європи Йошка Фішер (переклад мій): "В НАТО об'єднані більшість європейських країн. Це територія миру, стабільності, демократії і верховенства права. Це також територія процвітання: економіка конкурентноспроможна, валюта тверда, інфляція на низькому рівні, стандарти життя людей – серед найвищіх у світі. Європейці мають вигоду від високого рівня соціального захисту, недорогої й високоякісної системи освіти, жорстких стандартів довкілля та відмінної інфраструктури. На додаток, європейці мають непорівнянний рівень і різноманітність культури і користуються природною красотою. Зрештою, вони, об'єднавши свій оборонний потенціал, гарантують безпеку цього середовища, оптимально витрачаючи на це гроші". https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4bd82e127914e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4bae2b46c00a5/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) На мою публікацію "Чому Україні конче потрібно членство в НАТО" надійшло багато коментарів і запитань читачів. Серед іншого, в них порушуються питання щодо ситуації напередодні Ризького саміту Альянсу 2006 року. Зокрема людей цікавить: чому позиція деяких західних країн у той час завадила Україні приєднатися до ПДЧ. Аби коротко відповісти на це запитання, хотів би навести витяг з моїх інтерв'ю того часу у яких певною мірою висвітлюються зазначені моменти. Sat, 27 Mar 2010 16:59:02 +0200 Костянтин Морозов: "Для успішного просування України на Захід, їй потрібен попутний вітер зі Сходу" Ростислав Хотин, для журналу "Главред" 06.08.07 Це вже ваш другий термін роботи при НАТО у складі і на чолі української місії. Чим він відрізняється від першого, у середині 90-х? -Якщо порівнювати тодішній і сучасний періоди – вони відрізняються за змістом нашої співпраці з Альянсом і чітким визначенням її кінцевої мети – набуття членства. Водночас цей період характеризується і новими відступами, коливаннями щодо темпів наближення до Альянсу. -А що є якорем, який стримує просування України хоча б до Плану дій щодо членства? -Україна була готова приєднатися до ПДЧ давно. Офіційно ми заявили про свою готовність під час міністерського засідання комісії Україна-НАТО 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. І вже тоді Альянс шукав, яким чином врахувати стабільність демократичних перетворень в Україні. Показників для цього було достатньо, але вони хотіли пересвідчитися, що це – сталий процес і що неможливе повернення назад або якісь відступи. Як нам говорили у неофіційних бесідах, НАТО хотіли побачити проведення ще хоча б одних-двох виборів, які б підтвердили це. Саме тому не наважувалися дати Україні статус країни ПДЧ і замінили його інтенсифікованим діалогом. -Вас не турбує, що в Україні великий регіональний розподіл? Як бути з тим, що в Криму чи не понад 90% населення проти НАТО? Не вступатиме ж країна окремими регіонами? -Коли ми говоримо про необхідність інформаційної кампанії в Україні, то маємо на увазі всю територію держави. Безперечно, у різних областях інтенсивність цієї роботи й масштабність буде різною. І тут враховуються не лише настрої громадян, а й ефективність впливу ззовні на формування їхньої особистої позиції. -Чи є якась закономірність для країн Центральної та Східної Європи – спочатку членство в НАТО, а потім членство в Європейському Союзі? Яка найбільш імовірна модель для України: Фінляндія в ЄС, але не в НАТО; Норвегія – у НАТО, але не в ЄС; Польща, яка і в ЄС, і в НАТО, але спочатку – в Альянсі? -І не лише Польща. Усі інші країни, за винятком Мальти і Кіпру, приєдналися до Євросоюзу після набуття членства в НАТО. На мій погляд, причина полягає в тому, що критерії підготовки до членства в обох міжнародних організаціях майже однакові – і в політичному, і в економічному плані, і в суто оборонному. І досягати цих критеріїв можна лише в сукупності. Отже, шлях до набуття членства в Євросоюзі обов'язково лежить через підготовку до членства в НАТО. Такої вимоги ніхто не висуває, і вона навіть не схвалюється нашими союзниками, коли про це говоримо. У той же час, мені здається, що це – логічний підхід. -У самому НАТО, здається, не всі члени аж так палко підтримують членство України в Альянсі, як, наприклад, Польща, балтійські країни чи Сполучені Штати. Як бути з країнами-скептиками в самому Альянсі? -Рецепт єдиний: для успішного просування України на Захід їй потрібно мати попутний вітер зі Сходу. Альянс не може в цілому сприймати Україну як однозначно вже готового союзника, якщо існують суперечки з Росією. Тому не випадково критеріями або робочими вимогами підготовки країни до членства в Альянсі є владнання всіх невирішених проблем із сусідами. І досвід останніх країн, що приєдналися до Альянсу, свідчить, що це працює. Країни, які ви назвали скептиками, хотіли б мати якісь гарантії для себе, що Україна дійсно сприймається Росією як її стратегічний партнер, і не лише сьогодні, а й коли стане членом Альянсу. Ми, проводячи інформаційну кампанію в країні, маємо працювати з усіма верствами населення, з усіма категоріями громадян, але в той же час працювати і з нашими сусідами, зокрема, а може і передовсім, із російською державною системою – із Державною Думою, із російськими політичними угрупованнями, з окремими впливовими громадянами. Змістом цієї роботи, на мій погляд, має бути переконання, не теоретично, а аргументованими й практичними кроками, що Україна, набуваючи членства в Альянсі, не відмовиться від своїх міжнародних зобов'язань як стратегічного партнера Російської Федерації. Для порівняння можна навести приклад інших членів: Росія має добрі, навіть дружні відносини з багатьма європейськими країнами. У той же час, ці країни є членами Альянсу, і їхні дружні зв'язки з Росією не перешкоджають виконувати їхній міжнародний обов'язок як союзника в Альянсі. Водночас їхнє членство в Альянсі не перешкоджає розбудовувати добрі, довірливі відносини з Росією. Україна так само має всі можливості працювати у двох якостях: і члена військово-політичного союзу, і стратегічного партнера Російської Федерації. -Тобто як Німеччина – і член НАТО, і має добрі відносини з Росією? -Як Франція, Італія, Греція, Іспанія – це все коло країн, які є друзями Росії у Європі. Але водночас вони є активними й надійними союзниками Альянсу. -Тобто членство України в НАТО – це не проти Росії? -Абсолютно правильно. І треба, щоб ця теза не лише була пропагована, а й підкріплювалась конкретними кроками. Якщо ми дійсно хочемо ефективно просуватися на Захід, я повторюю, ми повинні мати попутний вітер зі Сходу. Це не означає, що нас хтось має відпускати, або ми маємо у когось запитувати дозволу, але це передбачає хороші відносини між Україною і Росією, які не завадять просуванню України до членства. https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4bae2b46c00a5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4babb9e78e00c/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) Відповідь на це запитання формується внаслідок комплексного оцінювання потреб і можливостей держави, яке визначає оптимальний підхід до виконання двоєдиного завдання – забезпечення сталого економічного розвитку та гарантованої воєнної безпеки. Оцінка може складатися з геополітичних, фінансово-економічних, оборонних і прагматичних висновків. Thu, 25 Mar 2010 20:30:47 +0200 Геополітичні висновки. Україна – європейська держава, яка прагне бути серед країн Європейського Союзу, тому що цей Союз є демократичним об'єднанням розвинених країн з соціально-орієнтованою економікою. Як європейська держава, Україна має бути елементом нової архітектури європейської безпеки, де її життєво важливі інтереси забезпечуватимуться за її безпосередньої участі. Не набувши членства в новій системі, Україна й надалі не матиме, крім можливості робити політичні заяви, жодних інших важелів впливу на прийняття рішень з урахуванням її національних інтересів. Отже, Україні насамперед потрібно бути дійсним членом міжнародної системи безпеки. Членом не якоїсь удаваної, а існуючої сьогодні Євро Атлантичної Системи безпеки. Фінансово-економічні висновки. Маючи бажання фінансово забезпечувати виконання програм соціального розвитку та водночас нагальну потребу в гарантованій власній безпеці, яка пов'язана зі збільшенням витрат на оборону, Україна дедалі частіше стає перед дилемою "або/або". Вона не має можливостей збільшувати свої економічні, фінансові та людські ресурси для утримання воєнної організації за мирного часу і відповідних мобілізаційних резервів у структурах і чисельності, достатніх для протистояння доктринальним викликам її безпеці. Непомірний тягар для економіки, яким є утримання та розвиток необхідного оборонного потенціалу країни, можна зменшити лише внаслідок зміни індивідуального способу його використання на колективний. У цьому разі Україна матиме можливість скоротити оборонний потенціал без зниження, а з часом і зі значним підвищенням обороноздатності. Зі вступом до НАТО поліпшиться інвестиційна привабливість України в очах міжнародного інвестора. Про це свідчать аналітичні матеріали з економіки країн – нових членів Альянсу. Зокрема, інвестиції Словенії в 2002 р. становили 3,6 млрд. євро, а в 2003 р. – 5,1 млрд. євро. У рік вступу Румунії до НАТО обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 141 % порівняно з попереднім роком. Рівень прямих зарубіжних інвестицій у Словаччині зріс на 29,38 %. В економіку Польщі в 1999 р. – році вступу Польщі до НАТО, 8 млрд. доларів США. Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більше вражаючі. У 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становили відповідно 4 і 6,2 млрд., у 1998 р. – 9,8 і 10,2 млрд., а в 1999 р. – 12,8 і 14,5 млрд. доларів США. З десяти країн – сусідів України по суходолу і в басейні Чорного моря вісім є членами НАТО, їхні воєнні можливості визначаються сукупним воєнним потенціалом Альянсу. Значно більшим, порівняно з українським, є воєнний потенціал Росії. За цих умов Україна не може мати адекватного рівня своїх оборонних можливостей. Намагання збільшити його обов'язково й остаточно зруйнують її економіку (як це сталося в колишньому СРСР та країнах – його сателітах). Зі вступом же України до НАТО зміниться спосіб використання оборонного потенціалу з автономного, зі спиранням на власну економіку та власний оборонно-промисловий комплекс, на колективний військово-політичного союзу, люди відчують зв'язки між забезпеченням обороноздатності країни та спроможністю її економіки здійснювати соціальні програми. Оборонні висновки. Що загрожує Україні? Чому запобігти має бути здатна держава в інтересах національної безпеки? Європейська стратегія безпеки, ухвалена в Брюсселі 12 грудня 2003 р., визначає тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, регіональні конфлікти, державне банкрутство та організовану злочинність як ключові загрози. Згідно з цим документом, для відповідного реагування на виклики Європейський Союз має збільшити можливості оборони спільних цінностей, базових інтересів і суверенітету Союзу, зміцнити безпеку всієї організації та кожного її члена, а тим самим захистити мир, посилити міжнародну безпеку, посприяти міжнародному співробітництву, розширенню демократії й законності та подальшому зростанню рівня поваги до прав людини і фундаментальних свобод. Це вихідна позиція Європи в розбудові системи її безпеки. Україна не є членом організацій систем безпеки. Разом з тим, говорити про сумнівну оборонну достатність структур і чисельності нашої воєнної організації, як це не раз чули від представників влади, принаймні некоректно. З одного боку, – потенціал Росії, а з другого – інтегрований на спільних завданнях потенціал двадцяти восьми держав. То якою ж має бути при цьому оборонна достатність позаблокової України? А от можливості кожної з цих двадцяти восьми країн, згідно з Вашингтонською угодою (1949 р.), дорівнюють можливостям всієї організації. Неможливо збільшити оборонний потенціал України до рівня сукупного воєнного потенціалу НАТО або до рівня воєнного потенціалу Росії без згубних наслідків для економіки держави. Збалансованість між достатністю оборонних можливостей країни й можливостями запровадження та здійснення соціальних програм забезпечується скороченням національного оборонного потенціалу з одночасним переходом до колективного способу його використання. Нові члени Альянсу це вже відчувають. З приєднанням до НАТО показники їхньої обороноздатності збільшилися в десятки разів. Зокрема, за чисельністю регулярних збройних сил: Польщі – у 15,5 раза, Чехії – у 51 раз, Угорщини – у 75,8 раз. Така ж картина зростання і за мобілізаційними ресурсами, за танками та польовою артилерією. Ще вище ці показники за бойовими літаками: Польщі – у 20,7; Чехії – у 61,4; Угорщини – у 85,2 раза. Отже, "оборона за всіма азимутами", без урахування сучасного стану і перспектив розвитку міжнародної системи безпеки, – нереальне завдання для сучасного воєнного потенціалу України. Саме тому майже всі країни – сусіди України та інші європейські держави розв'язують цю проблему, формуючи сукупний оборонний потенціал колективної безпеки за принципом "власна безпека через безпеку для всіх". Прагматичні висновки. Сьогодні основу майбутньої архітектури європейської безпеки уособлюють Європейський Союз і НАТО, які трансформуються на основі спільної європейської політики безпеки й оборони. Підґрунтям цієї політики є принцип безпеки для всіх через безпеку кожного з їхніх членів. Такий принцип реалізується завдяки використанню сукупного оборонного потенціалу союзників, здатного протистояти сучасним викликам безпеці – міжнаціональним конфліктам, розповсюдженню зброї, міжнародному тероризму тощо, які можуть перетворитися в збройні конфлікти і стати джерелом агресії проти окремих країн. Військово-політичний союз, яким є НАТО, – ефективний механізм концентрації спільних зусиль на забезпеченні безпеки його членів за оптимальних, збалансованих витрат на утримання й розвиток національних систем безпеки та оборони. З приєднанням до військово-політичного союзу, крім переваг в економічній галузі та сфері безпеки, Україна долучається до дієвої системи контролю за станом і розвитком громадянського суспільства, верховенства права, захисту основних прав людини й громадянських свобод. Цей напрям розвитку демократії в Україні передбачений ще Планом дій "Україна-НАТО" і, починаючи з 2005 р., є принциповим змістом офіційної державної політики Україні. Звісно, що така спрямованість політики перебуває під постійною увагою міжнародних інституцій – ООН, ОБСЄ – та під наглядом у сфері двосторонніх українсько-американських відносин, але це не є системним і ефективним контролем за станом і розвитком інституцій демократії в країні. Дієвий контроль за ними залишається недостатнім. Члени Альянсу, на відміну від позаблокових країн, є учасниками формальних засідань, що відбуваються на постійній основі (постійна сесія Північноатлантичної Ради), беруть участь у роботі різноманітних комітетів, регулярно оцінюють виконання річних планів розвитку багатьох сфер державного устрою. Така система дієвого контролю є механізмом сприяння втіленню в життя завдань розвитку демократії в будь якій європейській країні – елементів проголошеної владою програми, а також гарантією повного й ефективного виконання урядом свого плану дій. Така система відповідає життєвим інтересам громадян України щодо побудови реальної демократії. Приєднання України до НАТО, як би не розділяли ми ці два самостійні процеси інтеграції, є, на нашу думку, передумовою членства в Європейському Союзі. Оскільки готовність країни взяти на себе зобов'язання у сфері колективної безпеки розглядається європейською спільнотою як реальне прийняття нею таких спільних цінностей, як демократія, ринкова економіка, права і свободи особи, вільна преса тощо, ці процесії мають багато спільного. Усі нові члени Європейського Союзу останньої хвилі розширення (крім Мальти й Кіпру) спочатку набули членства в НАТО: Польща, Угорщина, Чехія – в 1999 і 2004 рр. відповідно; Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія – у листопаді та грудні 2004 р.; Болгарія і Румунія – у 2004 р. Отже, дорожня карта "До Європейського Союзу через НАТО", хоч і не є прийнятою точкою зору і офіційно не підтримується Альянсом, не позбавлена логіки послідовності підготовки країни, зокрема щодо мобілізації її матеріальних ресурсів, на досягнення високих оборонних та економічних показників. https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/4babb9e78e00c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/49ad3779299cd/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) Всі ми вже якось звикли, що наш народ знаходиться у перманентному виборчому процесі. Від 1991-го року, якщо не помиляюся, відбулися два референдуми і десять (4 – президентські і 6 – парламентських) виборчих кампаній. Останніми роками ми просто не виходимо з затяжної кампанії: епопея президентських виборів 2004-го, вибори до Верховної Ради 2006-го, дострокові парламентські 2007-го, ледве не повторилося те саме у 2008-му, постійно ініціюються референдуми і зараз дискутується тема дострокових парламентських, запускаються далекосяжні проекти з курсом на президентські вибори наступного року. Tue, 03 Mar 2009 14:58:17 +0200 За сімнадцять років в країні помінялося не менше п'ятнадцяти урядів, десятки разів переформовувалися міністерства, міські органи державного управління, кілька разів десятками тисяч змінювалися державні службовці середнього і високого рангу. Величезна організаційна робота, максимальна (аж до розколу і ворожнечі) політизація суспільства, шалені матеріальні витрати, а влада, що кожного разу приходить – та сама. А чи замислювались ми над тим хто, по-перше, створює ситуацію з постійними виборами, а по-друге, чому не відбувається принципових змін якості влади. Не можу погодитись із твердженнями щодо недолугості українського народу, який вже в незалежній країні постійно обирає недолугу владу. Так, за класикою, народ вартий тої влади, бо саме він її обирає. Чому ж тоді народ, який за законами демократії обирає свою владу, сам від неї ж і страджає? Отже, з огляду на те, що тема виборів вже не виходить з нашого лексикону, а надій на те, що щось може змінитися залишається все менше і менше, давайте подивимось чи готове суспільство провести наступні вибори (дострокові парламенські, чи чергові президентські) в інтересах народу. Зі світового досвіду (та й з нашого власного) відомо, що вибори є багаточинниковим процесом. Вважається, що найважливішим з них є люди, які повинні розумітися в актуальних ключових питаннях, бути підготовленими і мати бажання активно впливати на події, безпосередньо беручи в них участь. Рівень активності людей у соціально-політичних процесах, якими живе суспільство, є показником існування демократії, її сталості і розвитку. За цим критерієм демократія в нашій державі, що утворилася на терені колишнього СРСР, де вона перебувала в занепаді, вже більше сімнадцяти років вважається лише "перехідною." Чи може задовільняти нас таке визначення? З огляду на конституційне право народу як "єдиного джерела влади'", вислів про те, що "народ гідний тої влади, яку має," – не такий вже й не справедливий. Аргумент на захист народу щодо спотворення народного вибору владою, не є переконливим, оскільки народ, який миритися зі спотворенням його волі, не вживає рішучих заходів аби поставити владу на відповідне їй у владній ієрархії в країні місце, – такий народ не реалізує своє право єдиного джерела влади, а відтак, не дбає про свою гідність. В такій країні стверджується авторитаризм, порушуються права людини, придушується свобода слова. В такій країні влада продукує собі подібну (!), домагаючись її приємництва і тим самим зміцнення порочної системи. В такій країні зневажений народ звикає бути безправним, а демократія є не більше ніж фразою. Всі минулі вибори мають свої особливості, своїх "героїв" і звісні наслідки. З'ясуємо ступені впливу різних чинників на вибори майбутні, якщо хочемо їх бачити іншими, якщо дійсно хочемо чогось кращого. У цьому зв'язку, ловлю себе на думці про те, що, говорячи про виборчий процес, ми продовжуємо говорити про перешкоди, які чиняться йому владою. Якою владою, коли цю саму владу маємо обирати? Очевидно, що діючою владою, тоді якою її гілкою? Як відомо, йдеться про виконавчу. Отже, виконача влада, яка тепер за Конституцією є виконавчою ланкою діючої представницької гілки влади може перешкоджати народному прагненню змін в країні. Чи то попередньо обраний представницький орган через виконавчі структури намагатиметься утриматися, чи то виконавча гілка, перевищуючи свої повноваження, дирегуватиме процесами. Чому народ не може покласти край таким втручанням? Спостерігається парадокс: загалом народ хоче нової влади, але він не здатний визначитись (у своїй більшості) якої влади він потребує, точніше кому, в основному (якій більшості), він хоче делегувати свої владні повноваження. Для створення умов, за яких в народі сформується переважна позиція щодо голосування на дострокових виборах, необхідна серйозна увага політичному просвітництву народа. Увага з боку кого? Мабуть з боку більшості політичних сил-носіїв суспільного інтересу більшості народу. Чи існує така більшість тепер? Маю сумнів. Хто її може створити? Народ, свідомо вимагаючи від політиків їхньої консолідованої позиції. Для успіху в цій справі потрібний голос більшості народу. Такої більшості також не маємо. Якщо ж народ (вибачаюсь за товтологію) у своїй більшості не вимагає єдиної політичної позиції політичних партій, він не є готовим до сформування необхідної більшості своїх обранців, за цих умов дострокові вибори – ні до чого. Та й не лише дострокові. Така ситуація означає, що політичні сили, які покликані займатися політичною просвітою народу, й надалі залишатимуться не сгуртованими, не будучі в більшості, сформованій на основі принципів народних інтересів. Ми давно і багато говоримо про необхідність об'єднання демократично зорієнтованих політичних сил в Україні. Правильно говоримо, але який зміст вкладається в цю тезу? Вважаю, що перш за все, об'єднання необхідне для утворення впливового політичного середовища зі спільною політичною платформою (виробленою шляхом компромісів) щодо перспектив розвитку країни, спільною оцінкою стану перебування основних складових державного будівництва, узгодженим визначенням чинників впливу на такий стан і спільною програмою з упорядкування дій всіх виконавчих органів державної влади з метою досягнення гідного рівня життя народу в умовах збереження миру з сусідніми країнами, стабільності в регіоні, злагоди у власному суспільстві. Таке об'єднання може зявится лише на вимогу народу. У свою чергу, об'єднання має презентувати народу свою політичну програму і команду фахівців, здатних її реалізувати. Отакого об'єднання ми маємо прагнути. Якщо таким чином його розуміти, то стає очевидним, що ті, хто сьогодні проти цього – стоять не на позиціях інтересів народу (може на якихось інших, а може не доросли до їхнього розуміння). Таке обєднання поступово підтримуватиметься народом, що призведе до формування більшості народу, яка свідомо обиратиме своє представництво у владу з кола політиків цього політичного обєднання і їхніх прихильників. Народ обиратиме цих людей тому і лише тому, що для реалізації цих програм, його представникам необхідні владні повноваження з метою реалізації не якихось корпоративних завдань, або загальнополітичних прожектів у яких народ не розбирається (та й не хоче вже розбиратися), а програм широко доведених народу, підтриманих народом і загально визначених народом такими, що саме з ними можна сподіватися на те, що щось змінеться і ця влада працюватиме на народ. При цьому люди вже не скажуть, що "всі вони однакові". Отже, на мою думку, широкого впливу на формування виборчої позиції більшості народу може досягти лише об'єднана більшість політичних сил – потужний елемент політичної системи держави. Але ж і в політиці, і в народі – ми, кожен з нас. І саме від нас залежить, чи потрібне нам таке об'єднання, і чи потрібна нам позиція більшості, і задля якої мети все це, якщо потрібні. Тут вже необхідно говорити про самоосвіту, про піднесення соціальної, громадянської активності кожного з нас. Від кожного з нас залежить успіх нашої справи. Не має значення де ми чинимо йому спротив – чи в політичних партіях зберігаємо корпоративність, чи байдужі до того, що діється в країні. Наша соціальна активність перетворить нас із пригнічених статистів у конституційний народ. Для цього кожному громадянинові належить усвідомити своє демократичне право на вибори, з'ясувати хто є хто в політиці і для себе самого надати дійсну оцінку тому, що відбувається. Чи готові ми сьогодні це зробити кожний для себе і всі разом? Як не прикро, очевидно, ні. Що ж тоді? Думаю, для початку, хоча б зупинитися, запитати самих себе: хто ми й де ми, подивитись навкруги – куди веде наш шлях. Нам вкрай i негайно, поки є час, необхідно припинити захоплення підтримкою нових виборчих проектів. Нам потрібно вміти бачити їх в контексті того алгоритму підготовки змін, про який ми тут говоримо. Зараз же видно, що ті проекти зовсім не нові, бо вони базуються на наше традиційне ставлення до влади і на це розраховано бажання нових кандидатів увійти до неї. Як би ми почали ставитися до влади як до виключно виконавців нашої волі (консолідованої) і, у відповідності до нашої позиції, за будь-які відступи від нeї представники цієї влади були б зобов'язаними (і робили б це самі) йти у відставку і ставати суб'єктами правосуддя, таких проектів було б набагато менше. Народ, передовсім, має негайно і серйозно змінити своє ставлення до формування свого представницького органу. Має стати зрозумілим той факт, що народу для покращення свого стану в країні, та й для впорядкування самої країни, необхідно усвідомити свою виключну роль у формуванні влади. Якщо так підготуємось до виборів, то матимемо дійсно новий парламент, кожний член якого сприйматиме свій статус будівничого нових умов життя народу і відповідального за це. Нові народні обранці, позбавлять себе надмірних пільг, за дорученням народу, проведуть уточнення системи взаємобалансу гілок влади, приведуть до стану можливості практичного застосування процедури імпічменту президента, встановлять діючої системи відкликання депутатів. За таких умов кожний кандидат в президенти буде ізначально усвідомлювати існуючу політичну систему держави як парламенсько-президентську (якщо таку встановлено) і на цій основі йти на вибори. На це потрібні наші воля і час. Без цього, всі наші заклики до позачергових виборів парламентських, чи президентських, заклики до імпічменту не підкріплені нашим баченням за для чого ми цього хочемо як і нашою готовністю зробити справу кращою. Без цього вони є нічим іншим як дискредитацією нас самих, нашого народу, нашої демократії і нашої держави. https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/49ad3779299cd/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/49a85688a66df/ ukrpravda@gmail.com (Костянтин Морозов) Всі ми вже якось звикли, що наш народ знаходиться у перманентному виборчому процесі. Fri, 27 Feb 2009 22:09:28 +0200 За сімнадцять років в країні помінялося не менше п'ятнадцяти урядів, десятки разів переформовувалися міністерства, міські органи державного управління, кілька разів десятками тисяч змінювалися державні службовці середнього і високого рангу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/morozov/49a85688a66df/