https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4b903de88370e/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) Сьогодні, 5 березня за церковним православним календарем день пам'яті святого благовірного князя Ярослава Мудрого. Нажаль, у вирі політичних баталій, які ще в нас не вщухають, мало хто згадає цю непересічну і без сумніву видатну постать нашої давньої історії. Занадто багато століть нас віддаляє від києво-руського суспільства ХІ ст. і від таких знакових постатей як рівноапостольні Ольга і Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, Данило Галицький та ін. Fri, 05 Mar 2010 00:10:32 +0200 Більшість із нас ще з шкільної парти знає заслуги перед нашою державністю великого князя Ярослава Мудрого, якого Православна Церква у 2008 р. зарахувала до сонму святих. Його називали "тестем Європи" і він її, цю Європу, підкорив, а тепер ми кажемо, що ми ще до неї тільки крокуємо. Тодішні ворохобні племена ляхів, мазовшан, ятвягів, чудь над Балтикою він зробив своїми підданими. Розбудував столицю Русі – Київ до такого рівня, що "мати городів руських" конкурувала з Царгородом. Настановив, без згоди на те Константинопольського Патріарха, митрополитом Київським Іларіона Русича. Став чи не першим законодавцем, написавши свою "Правду". Закон і порядок став панувати по всій Великій Русі. Ціле правниче життя Київської Руси керувалося думками "Руської Правди". Чи не приклад це для теперішніх керманичів? На одному із моїх блогів висловлювалася думка про те, що ідеологія Київської Руси в будівництві нашої сучасної української державності останнім часом мало була затребувана. І це є велика помилка, бо якраз історія Давньої Русі й постаті, які її творили, можуть об'єднати наш роз'єднаний народ. Ми всі нещодавно були свідками того, як у телепроекті "Великі Українці" переміг Ярослав Мудрий, об'єднавши всіх роз'єднаних, а це означало, що в нашого народу є запит на такі постаті, які можуть слугувати прикладом для зцементування нашої роз'єднаної країни. Передбачую я і коментарі. Хтось відразу згадає О. Бузину, який у своїй "історії" називає Ярослава Мудрого "покровителем кілерів". Можливо комусь моє писання покажеться занадто скучним на тлі незатухаючих політичних баталій. Але ніхто не може заперечити того, що Ярослав Мудрий – приклад гідний для наслідування сучасними владоможцями... Взяти собі св. кн. Ярослава Мудрого за приклад – це означає придбати, а на церковній мові "стяжати", чесноти провідної верстви тодішнього києво-руського суспільства – шляхетність, мудрість, мужність і благородство. Святий благовірний княже Ярославе моли Бога за нас! І додай нам мудрості й благородства не осуджувати брата мого. Амінь! Молитва святого Єфрема Сиріна, яку кілька разів за богослужінням перед Царськими вратами у дні святого і великого посту в храмі виголошує священик з земними поклонами: "Господи і Владико життя мого. Духа лінивства, безнадійності, владолюбства і марнослів'я не дай мені. Духа ж чистоти, смиренномудрості, терпіння і любові, даруй мені, рабу Твоєму. Так, Господи, Царю, даруй мені бачити провини мої І НЕ ОСУДЖУВАТИ БРАТА МОГО. Бо Ти Благословен єси на віки віків. Амінь!" P.S. У ці дні наш літописець рівно 956 років тому записав: "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту, в святого Феодора [Тірона] день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли [його] до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість". Між іншим у православних церковних календарях УПЦ Київського Патріархату і УПЦ Московського Патріархату пам'ять святого благовірного князя Ярослава Мудрого відзначається в один день – 5 березня - Зображення св. князя Ярослава Мудрого з колекції портретів Київської Духовної Академії і Семінарії УПЦ Київського Патріархату https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4b903de88370e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4af08caa6e502/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) Дорогі браття і сестри! Останніми днями всі ми дізналися, переважно із ЗМІ, про те, що до нас докотилася смертоносна епідемія грипу. До цього часу ми дивилися на цю хворобу, як звичайний недуг, який вражає людство у різний час і в різні пори року. Цей штамп грипу є небезпечний і в деяких країнах він накоїв великого переполоху, у зв'язку з чималою кількістю людських жертв. Дочекалася цього смертоносного явища і Україна. Здається, що ми всі дещо перелякані, падаємо у якусь депресію. Нас охоплює страх від чутки про те, що ми вже маємо смертельні випадки. Але згадаймо історію людства і ми там також знайдемо, окрім лиха чисельних і різноманітних воєн, чимало свідчень хроністів та літописців про моровицю, смертоносні пошесті й чуму. Tue, 03 Nov 2009 21:03:54 +0200 Ці хвороби вражали людство набагато більше, аніж зараз цей тяжкий грип. Набагато більше ці згубні смертоносні хвороби забирали людських життів. Вимирали цілі міста і села. Не можна було втішити чимось людські сльози і страх. Не можна було чимось зарадити представникам державної влади – імператорам, царям, королям, князям, вельможам і господарям. Лікарі й тоді знаходили різні лікарства, переважно напої із різноманітних трав, але вони були менш помічними, аніж сьогодні. Медицина зараз реагує набагато ефективніше, аніж у далекі часи. Знаходить різні ліки від пандемії. Але в деяких випадках не може й сьогодні подолати смертоносні недуги і це найбільше лякає нас, нині земних і сущих. У сьогоднішньому розмаїті різної інформації, інколи і не зовсім правдивої, яка доходить до нас звідусіль, здається, що ми втрачаємо глузд і не можемо дати відповідь на запитання, що з нами відбувається? Ось, наприклад, чи нормальним сьогодні є чути таке повідомлення про те, що тернопільська влада закликає духовенство усіх конфесій скоротити у храмах богослужіння, бо нібито його тривалість прискорює поширення грипу і є великий ризик ним заразитися при скупчені людей у храмах. Коли такі речі чуєш то задаєшся запитанням, а що ж тоді в нашому житті означає молитва? Яка її роль в таких смертельно небезпечних ситуаціях, як ось ця, що пов'язана з поширенням епідемії тяжкого грипу? Яке місце у цій нашій біді й небезпеці займає Бог? Ми повинні до Нього, як нашого Творця і Промислителя, ще гарячіше звертатися? Ми повинні просити Покрову і Заступництва Божої Матері, святих угодників Божих, чи просто надіятися на працю людських рук, лікарів, тих хто відповідає за такі явища, наприклад еменесників? Ніхто не заперечує ролі лікаря, службовця МНС, але я хочу всіх запитати ще раз, яке місце у цій біді людській займає Той, в руках Якого все наше життя, Який може одним помахом руки все це припинити? Але ж як це може статися? Це може статися тільки тоді, коли ми станемо молитися Богові, бо Він наша надія, наш щит і наш захист. Бог у цій біді, навіть коли вона не вщухає, може нам зарадити, настановити нас правильно це розуміти і правильно до цього явища відноситися. Хіба не Господь до нас сказав, що без Моєї волі і "волосина з голови вашої не пропаде" (Лк. 21, 18). Це ж слова не звичайної людини, а Бога, Який одного разу прийшов у світ, щоб кожного з нас спасти. Зараз кожна людина повинна покладати надію на Бога. Краще уповати на Бога, аніж на людину. Краще надіятися на Господа, аніж на князя. "Відкрий Господу путь твою і надійся на Нього, Він допоможе. Він виявить правоту твою, як світло і правду твою, як полудень", – наставляє нас псалмоспівець Давид (Пс. ХХХVІ, 5, 6). "Віддай Господу справи твої і наміри твої звершаться" (Притч. ХVІ, 3). Отже ми подолаємо смертоносну хворобу тільки з Господом, з покаяльною молитвою, а не зі скороченням богослужінь, як пропонує нам якийсь безумець з Тернополя. У Священному Писанні, в історії людства, ми знаходимо безліч фактів того, як Господь за непослух Йому посилав випробовування і царям і цілим народам. Згадати хоча б такий промовистий факт із 2-ої книги Царств Старого Завіту. Коли цар Давид вирішив порахувати населення Ізраїля й Іуди для своїх військових дій, то вмить здригнулося серце його після того, як він порахував народ. "І сказав Давид Господу: тяжко згрішив я, вчинивши так: і нині молю Тебе, Господи, прости гріх раба Твого, бо вкрай нерозумно зробив я" (2 Цар. 24, 10). Господь, начебто не вислухав покаяння бо послав до Давида пророка Гада, прозорливця, який сповістив наступне своєму царю: "Три покарання пропоную Я тобі, – говорив від імені Божого пророк, – вибери собі одне з них, яке звершилося б над тобою... обирай собі, чи бути голоду в країні твоїй сім років, чи щоб ти три місяці бігав від ворогів твоїх, і вони переслідували тебе, чи щоб упродовж трьох днів була моровиця у країні твоїй?!" (2 Цар. 24, 13). І обрав тоді Давид моровицю під час жнив пшениці. Ангел Господній уразив тоді сімдесят тисяч людей і "простяг руку свою на Єрусалим, щоб спустошити його; але Господь пожалів про біду і сказав ангелові, який уражав народ: досить опусти руку твою" (2 Цар. 24, 16). Давид у знак примирення з Богом приніс жертву на току Орни ієвусиянина. Зверніть увагу, що дві речі потрібно було вчинити царю Давиду, щоб припинити гнів Божий, покаятися і принести жертву. Так і нам у таких обставинах поширення смертоносної зарази потрібно покаятися і з молитвою (жертвою) звернутися до Бога. Нам необхідно здійняти очі до небес для того, щоб прихилити милість Господню. Чого нам боятися? Для чого сіяти тривогу в серцях наших? Ми діти Христові від самого святого хрещення. А якщо ми Христові, то не може в нас бути ніякого страху. Ангел смерті мало наніс шкоди людям Ізраїля, двері яких були помазані кров'ю пасхального агнця. Так само може диявол мало нанести шкоди християнам, яких серця, душі й тіла окроплені Кров'ю Христовою – великим Таїнством Євхаристії. Не бійтеся у ці дні прийняти Святе Причастя і диявол затремтить перед вами. Творіть безперестанну молитву і зло це відступить від нас. Якщо ви бажаєте переконатися у силі молитви і допомозі святих угодників я приведу вам ще один приклад, але вже з цього святого місця, де ми зараз стоїмо і творимо безкровну жертву. Тут, у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі 1711 р. не загинула жодна душа, жодний чернець не був уражений ангелом смерті, жодний богомолець, який зайшов за святі стіни цієї обителі не занедужав на пошесть згубну, яка викосила того року половину населення Києва. Страшна тоді була моровиця, але ченці з великою надією піднесли мощі св. вмч. Варвари і обнесли навколо монастирських стін і діва святая явила чудо – смертоносна хвороба не увійшла у монастир. Що сталося з нами у ХХІ ст., майже через 300 років після цієї події. Ми втратили віру? Ні! Ми перестали ходити до храму? Ні! Храм і сьогодні заповнений віруючими. Ми втратили чесні мощі діви Варвари, нашої Київської заступниці? Ні! Вона по-сьогодні з нами, своїми нетлінними останками спочиває у патріаршому соборі. Так, що ж нам заважає сьогодні піднести їх ще раз і обнести вулицями Києва, вдарити у лаврські, михайлівські, володимирські дзвони? Хіба ми не готові зараз це зробити, для того щоб ця смертоносна хвороба від нас відступила? Так чого, запитую вас, нам сьогодні боятися, для чого падати у відчай, створювати паніку, штурмувати аптеки? Оптинський старець Макарій, як нас утішає в одному із своїх листів до духовних дітей: "Без волі Божої ніхто не відходить від цього світу у вічність. З таким міцним упованням християнським і вірою не потрібно мати страху. Страх чинить велику шкоду: тіло наше слабне від занепаду духу і спокій його покидає і без хвороби хвороба в людину входить". Тому всякий страх, всяка тривога і неспокій від того в нас вселяються і нас тривожать та гнітять, що ми до Бога звертатися у таких випадках забуваємо, про Бога не пам'ятаємо. Тому нам потрібно прислухатися до порад, застосовувати всі можливі засоби проти тяжкого грипу. Не відкидати допомогу лікарів і просити за них у Бога, щоб він благословляв руки тих, хто нас лікує, бо для того Він і дав їм знання, щоб вони прославили Його у великих ділах Його, ними Він зціляє людей і знищує хворобу. Дурнем і безумцем сьогодні виглядить той, хто хоче на цій страшній небезпеці заробити собі певні політичні дивіденди. Тільки убогий у думках своїх не підтримає наміри і заходи діючої влади, для того щоб подолати це лихо. Ви подивіться, як перед цим смертоносним вірусом вщухають наші пристрасті, політичні баталії і про так званий "хеловін", що відзначається цими днями у Америці і Зах. Європі, а для нас є чужим і мерзенним, ніхто не згадує. Що ж скажу вам наостанок. Нас втішає святитель Іоанн Золотоустий, який говорить, що є два види зла. Перше зло криється в наших гріхах і пристрастях. Воно є справжнім, а є друге зло таке, як смертоносні хвороби, війни, голодомор, катастрофи. Господь це друге зло нам попускає, для того щоб згодом перетворити його на благо. Бо ми зрозумівши все це перестаємо грішити, перестаємо бути безпечними і пам'ять до нас повертається про Бога. І тоді ми згадуємо, що смерть грішників є лютою. Отож, браття і сестри, не забуваймо повторювати слова псалмоспівця Давида: "Господь пасе мене і нічого мені не бракуватиме. На місці плодючім, там Він оселив мене; біля води спокійної виховав мене" (Пс. 22, 1, 2). Будьте спокійними і моліться Господу, Який визволить нас і від цієї смертоносної зарази. Амінь! Молитовне зітхання під час згубної пошесті Господи Боже, Отче небесний! Ти є праведним у всіх ділах Твоїх. Ми згрішили, нечестиво і неправедно чинили; із глибини серця сповідуємо, що ми злобно накликали на себе праведний гнів Твій і цей суворий меч нерозкаяним життям нашим, і заслуговуємо навіть ще гіршого. Але Ти, Боже наш, довготерпеливий і многомилостивий, не за гріхами нашими чиниш з нами, і не за гріхами нашими караєш нас; Ти швидко розкаюєшся за зло, яке наводиш на народ Твій. Отче! Гніваючись, Ти являєш милість і благість до тих, хто сьогодні у цьому святому храмі звертається до Тебе. О, Боже і Отче! До Тебе підносимо ми, бідні діти Твої на землі, руки наші; перед Тобою, Отче, схиляємо коліна сердець наших, і посилаємо молитви свої до Тебе, не на правду земну надіючись, а на Твоє велике милосердя. Господи, вислухай! Господи, помилуй! Господи, зглянься і сотвори! Прости нам гріхи наші й відверни гнів Твій і страшну кару цю, згубну і смертоносну хворобу. Збережи нас від стріл сатани під покровом крил Твоїх і захисти нас охороною святих ангелів Твоїх, заради Тебе Самого і ради заслуг улюбленого Сина Твого, Ісуса Христа, Великого Заступника нашого. Тоді ми протягом всього життя нашого будемо славословити і прославляти Тебе, силою Духа Святого, Який з Тобою і з Сином Твоїм, як істинний і всемогутній Бог, живе і царює повіки. Амінь! https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4af08caa6e502/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4a05532004f69/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) Питання, яке мені хотілося б висвітлити, здається не нове. Доволі часто доводиться чути різні висловлювання, спостерігати за протистоянням протилежних думок з цього приводу. В чому ж полягає суть питання? Українська Православна Церква протягом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала на процес творення української нації, виховувала душу народу, формувала його світоглядні цінності. Дехто на сьогодні повністю відкидає сам факт існування такого впливу. Та ще й не доведи Господи, щоб подібне твердження потрапило на сторінки якогось державного документу на кшталт Конституції. Sat, 09 May 2009 12:55:44 +0300 Одразу ж поборники псевдосвободи здіймають бучу: зараз доба свободи віросповідань, свободи світогляду, свободи думок, а тут Православ'я з його застарілими пережитками та ортодоксальністю. Інша категорія людей, головно інтелігенція, поділяє ці думки, однак не наважується вголос заперечувати духовно-історичну роль Православної Церкви в житті українського народу. Отже насправді, чи можемо ми сьогодні не тільки думати, але й говорити не озираючись про те, що Православна Церква мала неабиякий вплив на формування само ідентичності українського народу? Церква – дух суспільства Насамперед зауважу: Церква являє собою таємниче продовження життя Христа, Втіленого Слова, тому вона не може бути ані вузько національною, ані, навпаки, широко інтернаціональною. Як і Сам Христос, вона наднаціональна і вселенська. Тому кожен народ, переживаючи особливо, по-своєму, істини, які проповідує Церква, накладає на них відбиток власного сприйняття. Це твердження істинне, воно стосується українського народу так само, як і будь-якого іншого народу. (Автор має тут на увазі не догматичні істини, які є незмінними, а скоріше традиції та обряди, які відзеркалюють самобутність того чи іншого народу). Кожна нація має своє особливе покликання. Найповнішою мірою це покликання реалізується через самоутвердження і збереження самоідентичності в лоні Церкви. Тому для того, щоб пізнати глибини української душі, необхідно осягнути справжню українську духовність, укорінену в духовній традиції нашого народу, сприйняти духа, що насичує і животворить українську дійсність і, врешті решт, формує життя і світогляд українця. Носієм цього духу від початків християнства на теренах нашої держави була Православна Церква. І якщо ми сьогодні чесно говоримо про конфесійну толерантність і мир, мусимо визнати цей правдивий історичний факт – Православна Церква, як носій цього духу, сформувала душу українського народу. Церква оживотворяє суспільство, духовно впливає на нього. Про це образно сказано у Данила Заточника: "Не море попихає кораблі, а вітри. Не вогонь творить розпечення заліза, а надув міцний". Подібно до цього свої думки про Церкву, як животворчий елемент, висловив Григорій Сковорода: "Колос не стебло з віттям, не його солома, не плевели, не верхня шкірка, що одягає зерно, колос це сама сила, яка вирощує зерно, стебло, солому, тіло зерна". Коли з різних обставин народ покидає Церкву, він позбувається цього духу, як це сталося за часів комуно-більшовицького режиму. Тоді зникає, приходить до занепаду все видиме, всі установи, життя держави стає подібним до паралітика, бо воно не живиться тими істинами, які проповідував Христос і Його Церква. Народ без своєї Церкви те саме, що храм без молитви, хай навіть він і стане найвидатнішою пам'яткою світового значення, зарахованою до пам'яток ЮНЕСКО. Ось чому ми сьогодні в нашому політикумі, серед переважної більшості державного чиновництва з почуттям "врємєнщіков" маємо дефіцит совісті й безвідповідальності, внаслідок чого процвітає хабарництво і корупція. Весь цей колапс було закладено ще в безбожницьку епоху, яка зникла видимо, але не вийшла з наших душ і генів. Дантові кола "путей арієвих" У стародавній Україні не було так, бо держава, як тіло, за часів рівноапостольних княгині Ольги та князя Володимира, благовірного князя Ярослава Мудрого, дбала про свій дух – Церкву. Тоді Православна Церква мала багато засобів впливу на свій народ, плекала його духовність, оберігаючи від супротивних та деструктивних сил. Нажаль сьогодні в державному домобудівництві ми не наслідуємо духу і традиції тієї княжої доби Київської Руси-України, яку недаремно, мабуть, історики охарактеризували, як добу найвищої святості. Ми блукаємо стежками вигнанців, "путями арієвими", збираємо і плекаємо трипільські горщечки, вишукуючи на них символ хреста, вибудовуємо якісь еклектичні ідеї, знову граємося й кохаємося у багатобожжі, навздогін усьому цьому проповідуючи не знано яку українську національну ідею. А варто було б зазирнути не в трипільський горщик, а в більш як тисячолітню історію нашої києво-руської державності для того, щоб переконатися, що саме там з найбільшою гостротою виявляється справжній дух України, там виплекана душа нашого народу. Такий народ здатен був народжувати великих мужів з державницьким глибинним мисленням. У "Слові про Закон і Благодать" митрополита Київського Іларіона знаходимо досить цікаву характеристику князя Володимира Великого: "Сей славний від славних родився, благородний від благородних, каган наш Володимир... мужеством і розумом успіваючи... землю свою научи мужеством і розумом". Ми бачимо, якими відзнаками нагороджено просвітителя держави нашої Володимира Великого визначним руським богословом: благородством, мужністю та розумом. Слушно зауважити, що в нашому народі таке уявлення про керманичів не вмирало аж до тих часів, які ми звикли називати часами "великорусского владычества". Так у ХVІІІ столітті "Правильник" Рафаїла Заборовського, митрополита Київського, для учнів Києво-Могилянської Академії зазначає, що майбутні члени правлячої, світської і, навіть, духовної еліти України мають бути не "тупоумні", не "плути", мусять бути "прекрасної моральності", інакше не принесуть вони ніякої користі "ні Вітчизні, ні Церкві". Церква та держава – українська симфонія Православна Церква як суспільна інституція в Київській державі дбала про моральний стан народу, навчала і виховувала його на християнських засадах. Дух святості й шляхетності панував у всьому. Недаремно пізніше стосунки між Церквою й Державою в Київській Русі-Україні історики охарактеризували як гармонійні, такі що в давнину одержали назву симфонії. Такі взаємини дають змогу Данилові, "ігумену землі руської" і паломнику, молитися біля Гробу Господнього за князів та княгинь руських, поминати правителів і весь Богом благословенний народ. Православна Церква Київської Руси-України мала неабиякий вплив на формування суспільної свідомості, виступала, в повному розумінні цього слова, фундатором усіх задумів і починань наших славних пращурів. Початок цьому поклав ще апостол Андрій Первозваний, який у святому пророцтві "подал описаніє всіх духовних украшеній церкви нашея". Так постала Церква Православна в землях наших, "так преднаписа Андрій святий, святий же Владимир як Соломон премудрий, все тоє преднаписаніє ділом совершил". Наша традиція, ідентичність і коріння, світло Київської, а, згодом, Козацької Руси, промені якого виблискують до сьогодні, було тим "світом єже духом водимим" по горах Київських, яке побачив у Господньому одкровенні богонатхненний апостол Андрій. Це світло сприйняли та довершували наші рівноапостоли, примножували князі. З поглядів тих, що тлумачили і переписували у скрипторіях Десятинної церкви та Софії Київської книги, тих, що переймали книжний розум, були людьми книжними, з роздумів преподобного Феодосія Печерського про марноту тлінного, матеріального і про велич небесного, постав наш національний духовний палладіум – Києво-Печерська Лавра, постала Свята Софія, Золотоверхий Михайлівський з їх мозаїками і фресками, що вражають нас і до нині, постали інші храми, монастирі, богословські центри, які відіграли величезну роль у формуванні моральності та культури нашої нації. І, як продовження, з поглядів Петра Конашевича-Сагайдачного, Галшки Гулевичівни, святителя Петра Могили, постала Київська Академія. Усі ці творчі задуми можна було реалізовувати лише за підтримки Православної Церкви. Мудрість страху Божого Православна Церква в Київській Русі-Україні сформувала своєрідну філософію життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю "страху Божого". "Ця філософія була сформована у тодішніх перлинах нашої церковної писемності, тримала у вічній напрузі дух тодішньої державної еліти і була зібрана у різних "Грамотицях", "Поученіях", "Словах", "Ізборниках" і "Патериках". Символи, слова і образи, зосередженні в цій києво-руській літературі були знаряддям масової сугестії і творенням національної душі та самоідентичності українського народу", писав Дмитро Донцов. У часи нашої бездержавності й, здавалося б, безнадійного перепуття, безправності й гніту, особливо духовного, у ХVІ – першій половині ХVІІ століть Українська Православна Церква стає на оборону знедоленого народу. У відповідь на закиди Бенедикта Гербеста про нібито "дурну Русь", ми чуємо слова захисту від православного полеміста, архієпископа Герасима Смотрицького, який перш за все звертає увагу на образи національної гідності українського народу і просить князя Олександра Костянтиновича Острозького: "...завжди перед очима мати також страх і позір того, що ясно народив і світло живив і керував із добророзум'ям юністю твоєю і багатьом по різних сторонах світу доброго приклада давав, а особливо того, що у правовір'ї невідступно та незмінно чудово сяяв". Якби ми сьогодні мислили такими категоріями, як київські та староукраїнські книжники, і намагалися, хоча б на дещицю, виконати заповіт Ярослава Мудрого, чи хоча б вчитатися в "Поученіє" Володимира Мономаха, то не блукали б ми по бездоріжжю невизначеності та не приймали б ідей чужих, а самі б продукували їх іншим у настанову. Ідеологія Києво-руського періоду історії України Час від часу перед нами поставали питання: чому так сталося, що ми потрапили до тенет бездуховності, розпусти і морального занепаду? Де ми загубили святість київського княжого періоду? Коли ми перестали дослухатися до голосу Церкви? Коли ми забули про Бога? Дати відповідь на ці питання нам допоможе преподобний Іван Вишенський: "Прєлєсть – це єсть вмісто істини лож содержати і сію нудитися, не сий сущую, яко сущую показати". Отож, коли ми правду Божу підмінили так званими людськими моральними цінностями, і до цього часу це сповідуємо, довго ще нам доведеться тупцювати на місці. Церква за часів комуно-більшовицького панування змогла вижити. Вона не могла відкрито нести слово Боже народові. Її головна місія – спасати людські душі виконувалася здебільшого формально: хрестити, вінчати, ховати. І це правда. Хай мене не звинувачують, ніби я відкидаю церковні таїнства. Але сьогодні священики мають вийти за церковну огорожу та йти свідчити про Христа до народу, духовно ошуканого й обкраденого. Одного разу я запитав: "Чому ми разом з козацькими звитяжними, і не зовсім такими, подіями та нашими національними трагедіями, не відзначаємо, приміром, цього року 955-річчя з дня упокоєння князя Ярослава Мудрого?" Мені відповіли: "Ідеологія києво – руського періоду нашої історії зараз не актуальна". "А коли ж буде актуальною", подумав я. Коли наспіне потреба в ідеології "Руської правди", "Церковного уставу" Ярослава Мудрого, коли згадаємо про його ставлення до сім'ї, як цементуючої основи державності? Коли?... Очевидно, що все це відродиться в нас тоді, коли в Україні постане єдина Помісна Православна Церква. Я не хотів би, щоб цієї, інколи вже заїждженої теми, боялися ті, хто говорить про міжконфесійний мир в Україні. Єдина Українська Православна Церква зніме безліч проблем і цей мир буде ще стійкішим, аніж сьогодні. https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/4a05532004f69/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49e87a2196ed4/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) У Страсну і Велику п'ятницю на середину храму за звичаєм в обідню пору виносять святу плащаницю із зображенням Господа нашого Ісуса Христа, Який лежить у гробі. До Святої Пасхи, Воскресіння Христового, Великодня залишається два неповних дні. Ми зайнятті різними турботами, метушнею, приготовляємось до Великого Свята. Але не забудьмо в цей день поклонитися святій плащаниці, бо із гробу нам засяяло Сонце – Христос Бог. Fri, 17 Apr 2009 15:46:25 +0300 Ми знову і знову дивимося на образ Христа Спасителя, Який лежить у гробі. Ця велика тайна того, як Бог міг померти, залишається для нас дотепер дивною. І вона була б такою, якби ми не зустрічали Його славне із мертвих Воскресіння. В нашому житті гріб асоціюється зі страшною смертю, втратою близьких, знайомих. Гріб – це печаль, смуток, горе. Це думка про те, що всі ми колись покинемо цей світ, для нас такий милий, помремо і будемо лежати бездиханними в гробу. І ось дивні на наш погляд слова: "Із гробу джерелом б'є життя. Із гробу засяяло для нас правди Сонце Христос Бог". Що це – чудо? Обман? Ні! Це істинна правда! Це те, у що повірили ученики Христа і проповідували по всьому світу! Перед нами ще постають картини останніх хвилини життя нашого Спасителя. Найбільш вражаючими в цих муках є слова Спасителя: "Боже мій! Боже мій! Навіщо Ти Мене покинув?" – які розкривають таємниче розуміння Хресних страждань. Ми кожного разу звертаємо увагу на те, як мучили Спасителя, чинили над Ним наругу. Страшні це були муки. Але зовнішньо вони виглядять так, ніби це все кожний може перетерпіти. Хіба не страждали так інші? У світовій історії ще не такі звірства і знущання придумували над людьми. І ось тут в нас може виникати запитання – а чи може кожна людина страждати подібно до Христа? Ні! Не може! Вона не здатна у великій божественній любові страждати за провини всього людства. Це може зробити тільки Бог. Тому Голгофська Жертва є великою і спасительною для кожного із нас. Христос на порозі смерті відчував не тільки фізичні страждання, але й муки богозалишеності. В ці хвилини Бог не підтримує Його. Але ж Він – Сам Бог і Син Божий. А це означає, що Бог добровільно відмовляється від Самого Себе, обравши жереб раба, який розпинається. "В чому полягає похвала про Хрест? – запитує святитель Іоан Золотоустий. – В тому, що Христос ради мене прийняв образ раба і ради мене перетерпів страждання, – ради мене, що був рабом, ворогом і невдячним; і так полюбив мене, що віддав Себе на смерть. Що ще можна знайти рівне до цього?". Через любов до людини Христос до дна випиває чашу людської несправедливості, фізичної болі і морального страждання, щоб зняти з людини провину за первородний гріх і відкрити можливість кожному визволитися від тягаря особистих гріхів. Ми часто в горі й болістях, як душевних так і тілесних, несправедливості й стражданні взиваємо: "Господи, де ж Ти? Яви чудо! Визволи!". І коли ми не отримуємо відповіді, то говоримо: "Був би Бог – Він не допустив би такого!". Але Бог не просто попускає звершуватися стражданням за гріхи наші або відвідує нас скорботами для нашого напоумлення і виправлення. Він Сам добровільно сходить у безодню людської болі й мук, стаючи співучасником людського горя. Тому жодна людина, якою б вона не була нещасною, не може сказати, що вона покинута Богом. Бог завжди перебуває з нами, тому, що Його Син, Який пройшов через муку богозалишеності, ототожнюючи себе з людським горем, тим самим зруйнував стіну між Творцем і людиною. Якби цього не було, ворог роду людського – диявол, так би не озброювався на нас і не повставав проти нас. В західній християнській зображальній традиції є звичай малювати Трійцю із мертвим Спасителем – Сином Божим на руках у Бога Отця. Ця Трійця у скорботі дійсно нагадує нам саме ці хвилини. Бог-Отець приймає жертву за любов до роду людського. Він віддає Свого Сина Єдинородного, а ми Його розпинаємо і повертаємо мертвим. Все ще мовчить. Христос у гробі. Бог Отець не сказав Свого слова. Ангели ще не отримали дозволу на прославлення Спасителя Воскреслим. І ми в мовчанні підійдімо до гробу, святої плащаниці, яка у п'ятницю і в суботу знаходиться на середині храму. Поклонімося страстям Його і триденному Його Воскресінню. Амінь! https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49e87a2196ed4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49e07ab44d649/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) Найболючішою для української душі була анафема прокляття на гетьмана Івана Мазепу (і саме на це розраховували ті, хто її проголошував). Вона вдарила в саме серце української нації. Довго ця анафема не могла існувати з тієї причини, що була несправедливою, богозневажливою, мерзотною, і вона таки припинила своє існування на початку ХХ століття, як щось застаріле і відкинуте на задвірки історії. Sat, 11 Apr 2009 14:10:44 +0300 Останнім часом можна зустріти багато праць з мазепіани. Доба українського гетьмана Івана Мазепи на сьогодні достатньо вивчена, хоча ретельне дослідження архівних джерел у Швеції може пролити ще багато світла на цю історичну постать. Правитель України, за якого фактично припинилася багатолітня громадянська війна (період Руїни), ще не одержав належної оцінки співвітчизників. Важливим видається розглянути цю історичну постать саме зараз, коли наближаються чотири пам'ятні дати, обумовлені числом 300 і пов'язані, так чи інакше, з Іваном Мазепою – 300-річчя україно-шведського договору, триста років від часів зруйнування Батурина та 300-річчя Полтавської битви, триста років з дня смерті гетьмана. Сюди також доречно було б віднести і 370-річчя з дня народження Івана Мазепи (1639-2009). Постать його у всі часи надихала людей до звитяжної боротьби. Тих, хто поділяв його погляди та наслідував дії, називали мазепинцями. А по ньому ці прізвиська: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, нам навішували часто для того, щоб зганьбити добрі імена наших славних борців в очах нащадків, стерти про них правдиву пам'ять. Мазепа завершив справу, яку майже на півстоліття раніше розпочав Хмельницький. Його сокровенним бажанням було перетворити малоросійський козацький край на князівство, а самому посісти місце князя володаря. Мазепа воістину був носієм шляхетної києво-руської княжої традиції, яка дотепер ще превалює у нашій державницькій політиці та виступає рушійною силою прогресивних державотворчих процесів. Особливо актуальною вона є зараз, коли нам підсовують обезглавлення Української держави шляхом моделі парламентсько-президентської республіки. Найболючішою для української душі була анафема прокляття на гетьмана Івана Мазепу (і саме на це розраховували ті, хто її проголошував). Вона вдарила в саме серце української нації. Довго ця анафема не могла існувати з тієї причини, що була несправедливою, богозневажливою, мерзотною, і вона таки припинила своє існування на початку ХХ століття, як щось застаріле і відкинуте на задвірки історії. Але свою справу вона таки зробила. До сих пір ми ставимо питання: чи можливо сьогодні її офіційно скасувати? Чи можна вважати її такою, що вже скасована? Як не існувало у Православній Церкві своєрідного чину анафемування (відносно Мазепи цей чин був упроваджений самим Петром І), так не існує й відповідної процедури її скасування, бо вже сама молитва за спочилого мусить бути прямим доказом того, що Церква відкидає прокляття і просить полегшити його посмертну долю. Даремно це питання сьогодні повертають з небуття. Так само абсурдно його порушувати і тим, хто ніколи не простить Іванові Мазепі його вчинку щодо Петра й Росії. Підступність акту накладання анафеми на гетьмана Івана Мазепу полягала в тому, що Петро І робив це руками українців, і не просто українців, а найближчих духовних сподвижників, ба й навіть побратимів, ясновельможного гетьмана. Це було зроблено руками українських тодішніх ієрархів Київського митрополита Іоасафа Кроковського, Чернігівського архієпископа Іоана Максимовича та Переяславського єпископа Захарія Корніловича, а у Москві митрополита Рязанського, українця за походженням Стефана Яворського. Всі вони свого часу були побратимами гетьмана і писали йому хвалебні вірші. Між іншим у своїй душі таємно вони й надалі залишалися прихильниками Мазепи і осуджували свавілля Петра І. У своїй праці "Анатема на Мазепу давно відмінена. Історико-канонічний нарис" митрополит Іларіон Огієнко звертає увагу на один свій життєвий спомин, який яскраво підтверджує всю підступність таких Петрових дій: "У Києві під час української влади (1917-19) часто говорилося на тему колишньої анатеми на гетьмана Мазепу. Мені в очі сказав один професор Київської духовної академії, росіянин: "Ми, росіяни, своїх рук не докладали на сумну Мазепину справу – усе зробили ви самі, українці". Саме анафемування гетьмана Івана Мазепи відбувалося 12 листопада 1708 року в Троїцькій соборній церкві Глухова. Історик Микола Костомаров у своїй розвідці про гетьмана Мазепу стверджує, що це був "Обряд проклятия Мазепы, сочиненный вероятно, самим Петром". "Царі, приймаючи участь у виданні законоположень про відлучення, писав протоієрей Костянтин Нікольський, мали інколи вплив і на самий зміст чину Православ'я, в якому виголошувалось відлучення". Прокляття гетьмана було неправочинним і з погляду Божественного вчення та церковних канонів. Це відлучення стало політичною розправою над людьми, які не вгодили інтересам Російській імперії, бо, слід зауважити, Мазепу викляли не одного, а разом з його побратимами та однодумцями. Тому марними видаються потуги запровадження дискусії щодо цього питання, як і даремними постають наміри наших державних достойників добитися скасування анафеми з боку Москви. В чому ж Мазепа завинив перед Російською імперією і Церквою? В тому, що збудував понад 30 величезних соборів. В той час коли гетьман будував собори, Петро і Меншиков будували розкішні палаци... У далеких 20-х роках ХХ століття справедливу оцінку цим прокляттям, які не раз сипалися на голову багатостраждального українського народу, дав митрополит Василь Липківський. В одній зі своїх проповідей у неділю Торжества Православ'я він зазначив: "Для чого це? Кому потрібна ця анатема? Тільки для того, щоб застрашити людність, щоб тримати її в свому рабстві, щоб зайвий раз перед усією людністю зухвало брязнути ключами від Царства Небесного: Бережіться, мовляв, ні пари з уст, а то зараз замкнемо... І от під постійною загрозою цієї анатеми виникла в старій слов'янській церкві друга велика біда: безпечність з боку керівників церкви і заляканість, темрява з боку людности". Тут принагідно було б зазначити, що сама Російська Церква, її богослови, ще мають дати належну оцінку втручанням імперської влади у церковні справи. Йдеться про петровські церковні реформи, які чинили явне насилля над свободою Церкви. Такі оцінки вже окреслені у головному офіційному документі РПЦ, який має назву "Церковь и мир. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви", де, між іншим, сказано таке: "Безсумнівне спотворення симфонічної норми протягом двох століть церковної історії пов'язано з тим, що яскраво простежується вплив протестантської доктрини територіалізму і державної церковності на російське церковне і політичне життя". Якщо це так, то чи можна вважати правомірними дії Церкви під тиском Петра І та його наступників російських царів і цариць? До таких неправочинних дій можна віднести і прокляття гетьмана Івана Мазепи. "Анафема на Мазепу була цілком антиканонічним і антиєвангельським актом. Гетьман Іван Мазепа не мав з Церквою жодного конфлікту", таку лаконічну і чітку оцінку цьому ганебному актові дав у своєму виступі на Всеукраїнському Православному Соборі УАПЦ 1990 року майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир Романюк. Анафема на гетьмана Івана Мазепу не мала успіху. Прокляття на Мазепу припинило існування тоді, коли російська великодержавна імперська влада досягла свого – автономістичні прагнення козацької української старшини було придушено, Запорізьку Січ розгромлено і Україну остаточно зроблено колоніальним придатком Російської імперії. 1801 року чин Православ'я був суттєво скорочений. У ньому перераховувалися самі тільки єресі, без нагадування імен єретиків. Проте, з імен "державних злочинців" залишалися тільки два: "Григория Отрепьева" та "Ивана Мазепы". У пізніших редакціях чинів Православ'я Московському 1850 року і Санкт-Петербурзькому 1869 року за рішенням Синоду ці імена також були опущені. Українського гетьмана Івана Мазепу перестали проклинати. Замість імен в чині з'явилася загальна фраза "о дерзающих на бунт" проти "православных государей". Згодом Російська Церква стала уникати конкретизації, узагальнюючи все до догматичної й дисциплінарної омани, а також до державного злочину. Падіння царської самодержавної влади, жовтневий комуно-більшовицький переворот, внесли свої зміни до церковного життя. "Царя-помазаника", імператора, навколо якого акумулювалася вся діяльність російського Святійшого Урядуючого Синоду, не стало. В Росії було відновлено патріарший устрій Православної Церкви. Розпочалися засідання "Священного собора православной Российской Церкви", на яких розглядали різні питання подальшого церковного життя. На одному з цих засідань Собору було поставлене питання про внесення змін до чину Православ'я. Так, в "Деянии 94. Москва, вторник, 27 февраля/12 марта 1918 г. 10.00-14.00" ми знаходимо свідчення про скасування анафемувань, які були введені царем Петром І: "Секретарь зачитавает постановление Совещания епископов об изменении порядка службы Торжества Православия в первую неделю Великого Поста: "В чине последования в неделю Православия первые десять анафемований оставить без изменения, одинадцатое (помышляющим яко православные государи) выпустить... (Тобто викреслюється будь яка згадка про тих, хто повставав проти православних російських царів, не говорячи вже про те, що імена цих "бунтарів" виключені ще 1869 року. – Авт.). При возглашении вечной памяти выпустить поименное перечисление государей, начиная с Петра І, так как в предшествующем стихе вечная память возглашается всем от рода царем...представльшимся..."" (В цьому чині вже не було "доброго імені царя Петра І", бо його і всього імператорського роду "романових" вже ніхто не боявся. – Авт.). Митрополит Антоній Храповицький на цьому засіданні Собору говорив, що "если кто-нибудь в душе своей смущается тем, что теперь выпущены те анафемования, в которых анафеме предавались революционеры (тут йдеться про так званих "бунтарів Гришку Отрєп'єва, Сєньку Разіна, Івашку Мазепу". – Авт.) то нужно помнить, что эти анафематствования были введены Петром І, их нет в древних чинопоследованиях на неделю Православия, таким образом, опущением этих анафем нечего смущаться". Таким чином великий церковний авторитет, митрополит Київський і Галицький, заперечив так звані прокляття з боку царя Петра І на гетьмана Івана Мазепу. На звернення гетьмана Павла Скоропадського митрополит Антоній відповів, що спершу відправить телеграму патріархові Тихону з проханням зняти з Мазепи анафему як незаконно накладену не за єресь, а за політику. "Телеграма була відправлена, і патріарх зняв заборону. За день до панахиди було зібрання єпископів, які були незадоволені згодою владики відслужити панахиду, і саме в день Полтавської битви, що панахида свого роду демонстрація проти старої Росії і що після цього самостійники будуть вимагати зняти пам'ятник Богданові Хмельницькому. Владика тоді сказав, що він і не збирався особисто служити панахиду вже тільки через те, що українці його не люблять і можуть подумати, ніби він хоче до них пристосуватися, що він доручає відслужити панахиду одному з вікаріїв. На цю пропозицію три київських вікарії – Василій, Димитрій, Никодим, просили їх звільнити, а четвертий – єпископ Черкаський Назарій, похилого віку, дворянин, з монахів Києво-Печерської лаври, людина смиренна і лагідна, погодився "за послушання". Преосвященний Назарій, який прибув після панахиди на засідання єпископів безпосередньо з Софійського майдану, заявив, що нічого особливого не було", – такі свідчення ми знаходимо в особистих спогадах митрополита Антонія Храповицького. Неодноразово Українська Православна Церква Київського Патріархату заявляла про скасування анафеми на гетьмана Івана Мазепу. Це сталося 1993 року на день незалежності у Святій Софії. Сьогодні все частіше лунають "застереження" до нас, українців, з боку владного російського олімпу, про якесь "новое на украинский манер" переосмислення та інтерпретацію історії. Вони мають на увазі, і це – беззаперечний факт, сучасну оцінку українськими істориками гетьмана Івана Мазепи. Тут ми мусимо сказати: "Москві й досі не вдалося – байдуже, білій чи червоній – подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Не знищити, не здолати! Перефразовуючи слова Михайла Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією – і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилась і стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю, веде боротьбу проти ймення і символу Мазепи – боротьбу, якої вона ніколи виграти не може". Ці слова сказав історик, професор Олександр Оглоблин з приводу 250 річниці Полтавської катастрофи. Ці слова актуальні й дотепер. Саме тому так шалено й завзято в Україні ненависницькі сили ведуть боротьбу проти гетьмана Івана Мазепи. Проти його імені, проти встановлення пам'ятника, проти назви вулиці. Але цієї боротьби їм ніколи вже не виграти. Бо ми не тільки стаємо ідейно сильнішими, ми маємо свою незалежну державу. Таку, якою її хотів бачити нескорений Мазепа та його прихильники. Промова гетьмана Івана Мазепи, яку він виголосив до найближчої, втаємниченої старшини перед укладанням шведсько-українського союзу проти Москвовії, дає правдивий ключ до належного розуміння цієї невгасаючої ненависті з боку Москви до великого гетьмана. У цій промові на той час фізично ослаблений гетьман говорив так: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей наших, для добра матері нашої, бідної України, для користи всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і Отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами". Значення постаті гетьмана Івана Мазепи для сучасного державного будівництва в Україні є надзвичайно великим. Передусім Мазепа був державником і дуже добре розумів проблему єдності українського народу. Чи не є лейтмотивом для сьогодення його слова: Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж (всі) тягнуть, Той направо, той наліво, А все браття тото диво?... Детальніше розвідку автора читай: http://www.vidomosti.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=497&Itemid=40 https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49e07ab44d649/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49d5e26b66290/ ukrpravda@gmail.com (Митрополит Димитрій (Рудюк)) "Гірким словом моїм посміюся" ці слова з книги пророка Ієзикіїля викарбуванні на могильній плиті Миколи Гоголя. Ця своєрідна єпитафія наче підводила підсумок усього його життя, яке без сумніву закінчилося переможно. Fri, 03 Apr 2009 13:18:19 +0300 1 квітня цього року виповнилося 200 років з дня народження Миколи Гоголя – російсько-українського письменника, унікальної і талановитої людини. "Гірким словом моїм посміюся" ці слова з книги пророка Ієзикіїля викарбуванні на могильній плиті Миколи Гоголя. Ця своєрідна єпитафія наче підводила підсумок усього його життя, яке без сумніву закінчилося переможно. Сьогодні ще раз і по-новому ми переосмислюємо творчий доробок літературного митця. Колись у ті радянські часи про Гоголя говорили, як про висміювача всіх пороків вищої касти тодішнього російського суспільства, а значить і борця за інтереси знедоленого простого люду, який томився під гнітом кріпацтва. Тепер у цій суперечливій постаті ми бачимо і глибоко-віруючу людину. На початку 90-х років минулого століття всі релігійні люди познайомилися з його прекрасними "Размышлениями о божественной литургии" (в радянські часи, звісно, цей його твір не міг бути надрукованим). І тоді, хто більш-менш був знайомий з його творчістю, побачили в ньому вже не гумориста з його відвічним "Ревизором", "Мертвыми душами" і т.д., а більш серйознішого письменника, який так тонко міг відчути найголовніше богослужіння рідної йому Православної Церкви. Хтось із публіцистів і критиків закидав Миколі Гоголю його роздвоєння душі. Хтось міг бачити в ньому навіть і божевільного. Але якщо це так, то саме в цій диваковатості і розкрився його талант, як літератора і справжнього церковного письменника. Напевно Бог послав Миколі Гоголю свій захист і сформував його таким, щоб душа його не розбилася об твердий камінь того черствого і казьоного суспільства, в якому письменнику випало жити. Здається сьогодні на різних наукових конференціях і симпозіумах, творчих вечорах і урочистих засіданнях, у зв'язку з 200-річчям від дня народження письменника, заговорили більше не про його власну творчість, а про те – ким був за своїми поглядами і вподобаннями, свідомістю і внутрішнім світом Микола Гоголь – великоросом чи малоросом, українцем чи росіянином. Особливо велике зацікавлення до цього ювілею у Росії, яка хоче показати Гоголя, як справжнього у цьому питанні інтернаціоналіста. Тому останнім часом з'являється багато різних статей і заміток з цього приводу. Власне на таке протрактування речей наводить нас і сам вислів письменника у листі до А. Смирнової: "Скажу вам, что я сам не знаю, какова у меня душа, хохлацкая или русская". Як завжди Микола Гоголь і тут відповів з притаманним йому сарказмом. У зв'язку з цим можна було б згадати і ті рядки листа, які він писав до М. Максимовича: "Бросьте в самом деле эту кацапию да поезжайте в гетьманщину. Туда, туда в Киев! В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей... Дурни мы право, как разсудить хорошенько... Для кого и кому мы жертвуем всем? Идем в Киев". Ось би ці слова та причепити до наших доморощених, що тепер в часи кризи знову водять вулицями хороводи, обкрадених і обдурених же ними людей. Так, ще не перевелися гоголеві городничі Сквозники-Дмухановські, судді Ляпкіни-Тяпкіни, багаті поміщики Добчинські і Бобчинські, чиновники Растаковські й Коробкіни, приватні пристави Уховертови, поліцейські Свистуни і Держиморди. І як тут з гумором і по-гоголівськи не скажеш: "На Руси такая коллекция гадких рож...". Микола Гоголь любив Україну. Він за нею тужив і це видно з його листів, де знаходиш такі вислови "ради всего нашего", "ради нашей Украйны", "душа сильно тоскует за Украйной". В своїх творах описував він "упоительные и раскошные летние дни в Малороссии". Любив він по-своєму і Великоросію: "Пустынны, грустны и безлюдны наши пространства, так же безприютно и неприветливо все вокруг нас, точно как будто мы не у себя дома, не под родной нашей крышей, но где то остановились безприютно на проезжей дороге, и дышит нам от России не радушным родным приемом братьев, но какою-то холодной, занесенною въюгой почтовой станцией, где видится один к всему равнодушный станционный смотритель с черствым ответом "нет лошадей...". Ось такий він Гоголь – великорос і малорос. Нехай Господь упокоїть його душу в оселях праведних! https://blogs.pravda.com.ua/authors/rudyuk/49d5e26b66290/