https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/64144a226bfb4/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Fri, 17 Mar 2023 12:08:18 +0200 Отже, у московському кремлі підтвердили дати візиту Сі Цзіньпіна: 20-22 березня 2023 року. Вже з понеділка. Я, якщо чесно, не бачу підстав сподіватися що той змушуватиме Путіна згорнути війну. Особливо, після безкарного враження американського безпілотника над Чорним морем, коли ця війна почала вже символічно ослаблювати й США, а не лише РФію з Україною. Ослаблення основного стратегічного конкурента, нехай і суто символічне (а в міжнародній політиці це має особливе значення) цілком в інтересах Пекіна. Якщо на шальках терезів лежатиме символічне приниження США коштом РФії з одного боку, і відновлення торгівлі через Чорне море зерном (українським і російським) та добривами, як з Китаєм так і з його сателітами на Глобальному Півдні, товариш Сі обере продовження війни. Але, звичайно, по-китайськи хитро замаскує свій вибір під миротворчість, а свою підтримку РФії під нейтральність. Вже сам факт візиту до Москви, а не до Києва засвідчує що Пекін вступає у війну (дипломатичну) на боці РФії. Він і раніше був на її боці в різноманітних голосуваннях в ООН, а зараз зробить спільну фотографію зі своїм "безмежним" партнером, а насправді вже геополітичним васалом. Для історії. Досягнення першої цілі, васалізації РФії, буде закріплено в ході візиту до Москви і підписання двосторонніх документів. Друга ціль – ослаблення США, вийде на порядок денний і буде реалізовуватися під гаслом "Китай не дозволить Заходу перемогти свого васала". А що ж Україна? Китай не бачить Україну взагалі. Він, як і РФія, дивиться крізь Україну і бачить США. Чи є у такому баченні провина самої України? Безумовно, частково є. Але таке вже стратегічне бачення Китаю. Імовірний алгоритм дій такий: 1) Сі ритуально вислуховує позицію Москви (яка йому вже давно відома). 2) Сі вислуховує (по телефону) позицію Києва. Як варіант, запрошує президента Зеленського на особисту зустріч, наприклад, до Будапешту. 3) Китай запрошує до Пекіна президентів (або міністрів закордонних справ) України й РФії і пропонує підписати спільну декларацію про припинення вогню й принципи врегулювання. 4) Україна відхиляє пропозицію, яка насправді фіксує статус-кво без можливості повернення своїх територій і, що важливо, покарання агресора. 5) Китай вдає ображеного, звинувачує США і Захід у небажанні припинення війни і переходить відкрито на сторону Москви, навертаючи туди й увесь Глобальний Південь. 6) Починається гра на ослаблення Заходу і критично важливою стає позиція Індії. 7) А в Україні тим часом точиться війна. Рфія набирає нові сотні тисяч добровольців в надії оснастити їх за допомогою Китаю. А в Україну прибуває нова західна зброя і техніка. З огляду на таку очевидну для мене перспективу, викликає подив позиція радника Білого дому з питань національної безпеки й оборони Джейка Саллівана, який прямим текстом закликає Пекін поговорити з Зеленським. Щоб вислухати іншу сторону. Без силових аргументів на полі бою це не матиме жодного сенсу, крім дотримання політичного ритуалу. Якісь промінчики надії могла б дати розмова президента Байдена з товаришем Сі напередодні його московського візиту. Але це вже було. Їхня особиста зустріч на полях саміту G20 восени в Індонезії якщо і вплинула на Китай з РФією, то лише на тактику, знявши риторику ядерної загрози. Але не стратегію. А відверта демонстрація слабкості Заходом – страх "ескалації", під якою розуміється пряме зіткнення з РФією, стратегічно веде до послаблення Заходу, спочатку політичного, а згодом і економічного. Це китайська стратегія. Вони гратимуть вдовгу, без огляду на проміжні результати чергових виборів, використовуючи внутріші суперечності західних демократій. Як це намагаються робити й РФійці, вже давно будучи частиною китайської стратегії. Для Заходу і України, як його частини, є лише один спосіб уникнути стратегічної поразки – це перемогти РФію на полі бою вже у цьому, 2023 році. Спільними зусиллями. Замість демонтрації страху перед "ескалацією" і прямим зіткненням потрібна демонстрація твердості, рішучості й сміливості. Демонстрація сили. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/64144a226bfb4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/62fd3d7c84221/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Wed, 17 Aug 2022 22:11:56 +0300 Нарешті і я прочитав статтю The Washington Post яку ви учора так активно обговорювали. Це справді фундаментальна, велика і детальна стаття про те що передувало повномасштабному нападу РФ на Україну 24 лютого. Колективна робота авторів WP дає нам максимально наближену до реальності версію подій. З посиланнями на безпосередніх учасників. Останній абзац про телефонну розмову з президентом Байденом: "Зеленський був стривожений", – згадує співрозмовник. Він попросив Байдена "отримати нам усі розвідувальні дані, які ви зараз можете". Ми будемо битися, ми будемо захищатися, ми можемо втриматися, але нам потрібна ваша допомога". Похвальне рішення, яке цілком і повністю співпало з моїми оцінками у перші дні російського наступу – "Україна не здалася. Українці переможуть." Про це я говорив в ефірах і соцмережах у ті самі перші 3 дні. Але зараз дискутується не це, а слова Зеленського про паніку, яка начебто мала погубити всю країну аби він відкрито визнав реалістичність загрози повномасштабного вторгнення. Тут я дозволю собі не погодитися з президентом воюючої, а точніше, країни, що обороняється. Якби президент Зеленський замість слів у січні про шашлики у травні звернувся до свого народу зі словами правди – про реальність російського нападу, і закликав би нас до всенародного спротиву агресорам, паніка була б не більшою ніж зранку 24 лютого. А часу та інших ресурсів було б більше. Значна частина населення справді почала би рухатися на захід, особливо, жінки і діти. А ось чоловіки, які планували давати відсіч, евакуювали б свої сім'ї раніше і були б готовими отримувати зброю ще до дати нападу. Не буду стверджувати цього напевно, але щиро вірю, що такі дії влади України справили б враження і на наших західних партнерів і на наших східних ворогів. Допомоги могло бути більше (вже тоді), а впевненості ворога у безкарності, відповідно, менше. Але ні. Хтось в Офісі президента успішно справився з завданням хибно-цільвого програмування вищого політичного керівництва України. І замість заклику "Україна в небезпеці. Всі на захист Батьківщини!" ми тоді і тепер чуємо про небезпеку паніки і страх перед виведенням капіталу з економіки. Як зараз бачимо, насправді влада боялася не того, тому я й кажу про хибно-цільове програмування. А якщо ще й згадати внутрішньополітичний контекст подій кінця осені 2021 – початку зими 2022 року, якого не торкається стаття в The Washington Post, то мовжна пригадати чим переймалася влада в ті часи – ганялася за Порошенком. Це теж була частина хибно-цільового програмування. У мене звичайно немає доказів, це моє приватне оціночне судження. Вони самі знають краще. І на завершення. Президенту Зеленському не забракло мужності прийняти виклик наприкінці лютого. Але поки що чогось бракує аби визнати свої помилки довоєнного часу. Рано чи пізно це зробити усе одно доведеться. І відповідні висновки включно з кадровими. Чим швидше – тим краще. Правда не послабить наші позиції на фронті. Правда їх посилить. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/62fd3d7c84221/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/6130c17a3af2b/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Thu, 02 Sep 2021 15:20:10 +0300 Ну що ж, за підсумками офіційної частини візиту президента Зеленського можна констатувати що США продовжують підтримувати Україну. І це головне. А то дехто на тлі афганських подій вже починав сумніватися. Спільна заява, оприлюднена навіть до завершення двосторонніх переговорів, досить непогана. Зокрема, у ній йдеться про необхідність оновлення Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США, вперше підписаної ще за часів Віктора Ющенка у 2008 році. Це, зісно, декларативний документ, але сильнішого у нас просто немає. США зараз просто не в тому стані, щоб переконувати союзників в необхідності прийняти Україну в НАТО чи самостійно надати нам статус основного союзника, який не входить до НАТО. Сьогоднішня Америка і зовнішньо-, і внутрішньополітично значно слабша за ту, якою вона була у 2008 році. Тому спроможна визнавати Україну лише стратегічним партнером, але не союзником. Зате фактично надає нам набагато більше безпекової і фінансової допомоги ніж тоді. Підписані в ході візиту документи – це переважно меморандуми чи рамкові угоди, які фіксують наміри, а не зобов'язання сторін. І буде дуже добре якщо вони перейдуть до стадії конкретики і реалізації, особливо угода про стратегічні засади оборонного партнерства й меморандум про будівництво атомних енергоблоків. У спільній заяві спеціально і докладно зазначено ключові точки американського інтересу до внутрішніх перетворень України (реформ). Це і НАБУ, і САП, і корпоративне управління державними підприємствами, і багато іншого. Характерно, що саме на реформи США планують виділити Україні $463 млн вже цього року. Та й взагалі, спільна заява зафіксувала поточний стан двосторонніх відносин і окреслила напрямки для подальшого співробітництва між державами. А ще вона замінила собою спільну прес-конференцію президентів, думається, з ініціативи американської сторони. По-перше, щоб не розмивати головний месидж (Америка продовжує підтримувати Україну). По-друге, економили час президента Байдена, оскільки візит Зеленського відбувався у складний для Америки час і відразу після зустрічі у Білому домі пройшов щотижневий брифінг. А по-третє, мабуть, існували побоювання, що президент Зеленський може вийти за межі домовленого і знову поставити Байдена у незручне становище. Те що перша зустріч президентів затягнулася і замість 40 хвилин переговори тривали 2 години свідчить як про взаємний інтерес (і це добре), так і про те, що не про все було домовлено на підготовчій фазі. Пізніше Зеленський розповів що він "привіз" із собою кілька нових аргументів, пропозицій, ідей тощо, які вони обговорювали з американською стороною вперше. Саме це, мабуть, і затягнуло зустріч, але чи сприяло відновленню атмосфери конструктивності і довіри наразі невідомо. За словами Зеленського, він не знає чи виникла у них з президентом Байденом "хімія" відносин, але зазначив, що розмова була не безхмарною. Вдвічі старший Байден міг дозволити собі в особистому спілкуванні наставницький, батьківський і вимогливий тон, що могло не сподобатися молодому й амбіційному Зеленському. Неофіційно я б описав хід переговорів, як вони виглядали ззовні, як hard love з обіцянкою матеріальної компенсацієї 🙂 Це усе було про зовнішню, видиму сторону. Про внутрішню, закриту і неоприлюднену частину переговорів ми ще, думаю, дізнаємося згодом. Можливо, відразу по поверненні Зеленського додому будуть якісь кадрові чи політичні рішення. Можливо, трохи пізніше. Можливо, й справді запрацює комісія стратегічного партнерства під керівництвом Кулеби-Блінкена і справи якось підуть вперед. А, можливо, ці слова залишаться тільки на папері, і це означатиме, що президент Зеленський не почув адміністрацію Байдена. А якщо й почув, то не зрозумів правильно. А якщо й зрозумів, то внутрішньо не погодився... Усе тільки починається. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/6130c17a3af2b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/612deac9a1836/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Tue, 31 Aug 2021 11:39:37 +0300 Я майже нічого не писав про Афганістан, а тепер зафіксую думку. Остаточне виведення американських військ, яке відбулося сьогодні вночі, це, звичайно, поразка. Але поразка "за домовленістю", тобто поразка вимушена, але добровільна. Талібан ще й отримав "репарації", у вигляді залишеної зброї і техніки. Я вже не кажу про цивільну інфраструктуру, створену в Афганістані за останні 20 років. Разом з виведенням військ США ще й припинили там дипломатичну присутність і переносять свою дипломатичну місію у Катар. Лідери Талібану ж повернулися з Катару до Кабулу. Своєрідна рокіровка. В США кажуть, що відсьогодні війна в Афганістані закінчилася. Для США. Але, думаю, усе тільки починається... Війна в Афганістані не закінчиться. Як не закінчиться й боротьба за Афганістан. "Афганська катастрофа" створює вакуум присутності в регіоні. І цей геополітичний вакуум буде заповнюватися. Претендентів багато. Але головних сил три: Китай, Росія і Туреччина. Китай готовий визнати владу Талібану. Росія за цим спостерігатиме. А Туреччина вже веде переговори, близькі до успішного завершення. Туреччина – союзник Пакистану (згадайте позицію Пакистану у війні за Карабах) і регіональний опонент Ірану (так само як і Талібан). Турецьке управління аеропортом Кабула може стати точкою опори (і логістичними воротами) Анкари у всій Центральній Азії, включно з тюркськими Узбекистаном, Киргизстаном, Туркменистаном, і, можливо, Казахстаном. Турки зможуть вибрати собі геополітичного партнера – з ким і проти кого конкурувати у цьому регіоні: з Росією проти Китаю, чи з Китаєм проти Росії. І у КНР, і у РФ є тюркські мусульманські меншини. Уйгури Сінцзяня знаходяться в цьому ж регіоні, який колись називали Східним Туркестаном. А тюркські й мусульманські народи РФ, наприклад, Кавказу – набагато ближче до самої Туреччини. Якщо турки наважаться конкурувати з Китаєм, то можуть розраховувати на підтримку США. Якщо з Росією – то Великої Британії. Але процеси можуть піти і самопливом – з ініціативи самих тюрксько-мусульманських народів. Тоді Анкарі доведеться просто реагувати на події, втягуючись у цей геополітичний вакуум. Україні ж потрібно зміцнювати економічне співробітництво й безпекове партнерство з Туреччиною, акцентуючи її увагу на становищі тюрксько-мусульманських народів Північного Кавказу й Поволжя, а не лише Уйгуристану в КНР. Почати можна з малого. За допомогою кадрового й інтелектуального потенціалу кримських татар створити хоча б турецькомовну версію державного інформаційного агенства "Укрінформ". https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/612deac9a1836/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/607ab7f05f9a0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Sat, 17 Apr 2021 13:26:56 +0300 У своєму інтерв'ю французькій газеті "Фігаро" Володимир Зеленський зізнався, що у Кремлі ігнорують його прохання поговорити по телефону навіть у найкритичніші моменти військової ескалації на лінії фронту. Фактично президент Зеленський за останні два роки – якщо дивитися з Кремля очима Путіна – пройшов шлях від кандидата в президенти до кандидата в Порошенки. Але таке перетворення, боюся, відбулося лише в очах Кремля і самого Путіна. Я дуже сильно сумніваюся, що вона відбулася у свідомості нинішнього президента Володимира Зеленського, оскільки так, як він досі поводиться, яку лінію веде на міжнародній арені – в тому числі і останній візит до Парижу, переговори, бажання додзвонитися до Путіна – все це поки що для мене говорить про те, що він досі перебуває в парадигмі свого зовнішньополітичного радника Андрія Єрмака. Який фактично був і залишається його головним радником у цих питаннях і є головним виробником тієї політики, яку проводить нинішня українська влада в російському питанні, питанні цієї війни. Це політика відступальна. Два роки відступали. Я маю на увазі односторонні поступки з українського боку, які проявлялися і в обмінах, і в відведеннях військ, і у "формулі Штайнмаєра", і у дуже багатьох деталях. Навіть я скажу, що обороноздатність українських Збройних сил за ці два роки не посилилася, а послабилася за рахунок того, що в запас звільнилися ті люди, які були з бойовим досвідом, а на передову приходять люди, які цього бойового досвіду ще не мали. І є проблеми з виконанням оборонного замовлення і так далі і тому подібне. Порівнюючи президентство Зеленського і Порошенка, можна сказати, що Зеленський ще "небитий" президент – якщо дивитися російськими очима. От Порошенко "битий" був – і в Іловайську, і в Дебальцевому, а Зеленський – ще ні в якому сенсі. Спокуса перевірити його на стресостійкість і взагалі на адекватність у Кремля може бути, і вона може спрацювати. Просто цікаво – як він реагуватиме. На якомусь маленькому, локальному напрямі хоча б. Хочу нагадати, що росіяни в цій "нормандській четвірці" позиціонували себе як посередники. На рівні з французами і німцями, вони завжди казали: "Ми не сторона конфлікту, ми посередники – як Берлін і Париж". В цьому разі вони не беруть слухавку, коли їм дзвонить український президент. Фактом є суперечність – посередники так не поводяться. Очевидно, зараз потрібно це краще зафіксувати – і з реальними посередниками, німцями і французами – говорити про те, що є така ситуація. Сподіваюся, що зустріч у Парижі могла цьому сприяти. Але зі слів самого президента Зеленського – він сподівається на зустріч зовнішньополітичних радників 19 квітня, які розглядатимуть "кластерний" підхід до подолання цієї проблеми, виконання Мінських домовленостей. Це ще раз підтверджує, що він перебуває у полоні ілюзій "підходу Єрмака": що можна домовитися з росіянами і це головне завдання президента України – домовлятися. Насправді ж зміна геополітичної ситуації відбувається в нас на очах – це потрібно зрозуміти, зафіксувати і прогнозувати – що буде далі. Думати, яку користь з цієї зміни можна отримати. Зверніть увагу – Сполучені Штати наклали санкції і фактично перейшли до нового етапу санкційної політики. Там жодним чином не згадується, що ці санкції за виконання чи невиконання Мінських чи інших домовленостей – вже про це не йдеться. Це вже перестає бути умовою. Думаю, що президенту Зеленському треба вийти з парадигми Єрмака. В ідеалі – взагалі позбутися його і його оточення й стати на позицію опору. Не намагатися з ними домовитися, а чинити їм якнайбільше шкоди, щоб вони оцінили свої збитки, в тому числі й від зіпсованих стосунків з Україною, а не лише зі Сполученими Штатами і Європейським Союзом. Тільки в такому разі можна буде їх змусити до того, щоб вони оцінили свої ризики і спробували вийти з конфлікту дешевше – все-таки, якусь хвірточку для відходу їм треба залишати. Але не можна продовжувати вести ту відступальну політику, яку вели Зеленський з Єрмаком останні два роки. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/607ab7f05f9a0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/601bc8321c94d/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Thu, 04 Feb 2021 11:10:58 +0200 Щодо методики дослідження Представлена методика опрацювання інформаційних матеріалів соціальних мереж може застосовуватись для: 1) встановлення ключових наративів, які просуваються в інформаційному просторі на конкретний час (період часу) і на основі цього прогнозування запланованих дій агресора; 2) виявлення типів інформаційних кампаній (системні інформаційні дії, інформаційні удари); 3) виявлення ресурсів, задіяних в антиукраїнських інформаційних операціях. Після встановлення ознак ресурсу подальшими діями можуть бути: за географічною ознакою: у разі знаходження на території України – інформування правоохоронних органів України, на території країн-союзників – інформування іноземних структур; за ознакою поширення деструктивного контенту: інформування державних органів, що приймають рішення на застосування санкцій, з пропозиціями блокування ресурсу на території України; за ознакою власника: виявлення організацій чи осіб, що адмініструє чи використовує ресурс, встановлення їх розгалуженості, географії діяльності, рівня співпраці з іншими структурами; 4) виявлення методів розповсюдження інформаційних матеріалів в соціальних мережах, що дозволить встановити шляхи обходу блокування ресурсів на території України, способів уникнення санкцій, наявність чи відсутність єдиного центру (центрів) управління інформаційними операціями, присутність внутрішніх зв'язків серед ресурсів, їх ієрархічну побудову тощо. Зазначена вище інформація в подальшому дає можливість: • проводити демаскування деструктивних ресурсів шляхом інформування громадськості; • встановлювати виявлені ресурси на постійний моніторинг, що забезпечить своєчасне виявлення нових наративів/трендів/напрямів інформаційних ударів і головне – прогнозувати подальші практичні дії. Повний текст видання вийде друком вже наступного тижня https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/601bc8321c94d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/601a696a8df04/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Wed, 03 Feb 2021 10:14:18 +0200 Фраґменти звіту по проєкту "Протидія західній допомозі Україні як елемент гібридної війни", виконаного під егідою Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" експертами Аналітичного центру вивчення і протидії гібридним загрозам за сприяння МФ "Відродження". ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ Західна допомога Україні спрямована на вирішення важливих для країни проблем, зміцнення демократії, підвищення життєвих стандартів, втілення в життя гуманітарних цінностей і принципів справедливості. Її надання цілком співпадає з інтересами українського суспільства. Західна допомога не дозволяє РФ повномасштабно застосувати методи ведення гібридної війни проти України (політичний тиск, економічні санкції, блокада, відкрита чи прихована окупація) та ліквідувати її державність. Тому ізоляція України від заходу через припинення такої допомоги на сьогодні є ключо- вою операцією рФ в реалізації плану агресії. Комплексна операція має підготовчу та активну фази. РФ завершила проведення підготовчої фази і з жовтня-листопада 2020 року розпочала активну фазу операції. Найкоротший шлях виконання цього завдання – скасування дії законів, які пов'язані з узятими Україною зобов'язаннями під час підписання з країнами Заходу договорів та інших документів правового характеру про надання допомоги. Реалізація операції можлива за трьома варіантами: • скасування законів шляхом референдумів у рамках реалізації "прямого народовладдя"; • отримання "волі народу" шляхом проведення непередбачених законами опитувань, з подальшим намаганням реалізувати цю "волю народу"; • скасування законів із використанням повноважень Конституційного Суду України щодо визнання законів неконституційними. Хоча Суду й відводиться ключова роль, основними вигодонабувачами його рішень є РФ та її агенти в Україні, а також олігархат і системні корупціонери, інтереси яких у "федералізації" України співпадають. Слід очікувати подальших ударів у вигляді визнання неконституційними інших положень антикорупційного законодавства, земельної та банківської реформ. Підготовча фаза операції включала обов'язкову підготовку суспільної думки для схвалення зазначених дій і переходу до активної фази. Проведене в ході реалізації проекту дослідження інформаційних потоків, які відповідають тематиці надання західної допомоги (перший-третій етапи) засвідчили домінування наративів (40-50%), що дискредитують Захід в очах українців та Україну/українську владу як в очах Заходу, так і в очах пересічного громадянина України. Це цілком співпадає з цілями інформаційного впливу агресора, якими є: • підготовка суспільної думки на Заході в недоцільності надання допомоги Україні; • підготовка суспільної думки в Україні щодо шкідливості співпраці з Заходом; • розщеплення українського суспільства та сіяння хаосу. У ході реалізації проекту виділено 100 найбільш активних джерел, що були задіяні агресором у розповсюдженні деструктивної інформації. Зазначені ресурси складають основу угрупування сил для проведення операцій по інформаційній операційній лінії. Не зважаючи на застосування Україною обмежувальних заходів в інформаційному просторі (блокування доступу до деструктивних ресурсів) робота в цьому напрямку є недосконалою, свідченням чого є наявність відкритого доступу до російських джерел, що розповсюджують контент аналогічний контенту заблокованих сайтів, а також застосуванням Росією методів обходу блокувань. (Продовження у наступному дописі) https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/601a696a8df04/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/60192bb3728aa/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Tue, 02 Feb 2021 11:38:43 +0200 Фраґменти звіту по проєкту "Протидія західній допомозі Україні як елемент гібридної війни", виконаного під егідою Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" експертами Аналітичного центру вивчення і протидії гібридним загрозам за сприяння МФ "Відродження". Мені довелося бути керівником цього проекту, тож буду розміщувати тут його найцікавіші частини. Західна допомога Україні спрямована на вирішення важливих для країни проблем, розбудову демократії, підвищення життєвих стандартів, втілення в життя гуманітарних цінностей і принципів справедливості. Її надання цілком збігається з інтересами українського суспільства. Західна допомога не дає можливості РФ повномасштабно застосувати методи ведення гібридної війни проти України (політичний тиск, економічні санкції, блокада, відкрита чи прихована окупація) та ліквідувати її державність. Тому ізоляція України від Заходу через припинення такої допомоги на сьогодні є ключовою операцією РФ у реалізації плану агресії. Комплексна операція має підготовчу та активну фази. РФ завершила проведення підготовчої фази і з жовтня-листопада 2020 року розпочала активну фазу операції. Найкоротший шлях виконання цього завдання – скасування законів, які пов'язані з узятими Україною зобов'язаннями під час підписання з країнами Заходу договорів й інших документів правового характеру про надання допомоги. Частина інформації, яка генерується агресором з метою зруйнувати допомогу Україні з боку Заходу, виразно свідчить, що цей напрям агресії є навіть не одним із головних, а найголовнішим на цьому етапі. Мета проведення інформаційних операцій за цим напрямом – підготувати громадську думку як українського суспільства, так і країн, що надають нам допомогу, до необхідності її припинення. Однак проведенням тільки інформаційних операцій надання допомоги не зупинити. Для цього потрібні конкретні дії в політичній і економічній площині. А інформаційні операції, які передують цим діям, готують сприятливе підґрунтя для підтримання їх суспільством навіть за умови, якщо вони явно шкодять суспільству. За задумом країни-агресора, позбавлення України західної допомоги та подальша її ізоляція мають здійснюватися через завдання ударів по наданим владою України гарантіям виконання умов отримання цієї допомоги. Ці умови полягають у проведенні запропонованих Заходом реформ. Саме запропонованих і добровільно прийнятих Україною реформ, здійснення яких об'єктивно відповідає інтересам українського суспільства і несе загрозу владі олігархів і корумпованої еліти. Такі гарантії визначаються ухваленням і чинністю законів України, що регламентують проведення реформ. До них слід віднести закон про ринок землі, низку антикорупційних законів тощо. Скасування цих законів призведе до припинення допомоги, у тому числі й фінансової, а це, у свою чергу, призведе до економічного колапсу в державі. При цьому розвиток операції має відбуватися в таких умовах: ● жодних прямих "слідів" з РФ ("ихтамнет" у дії); ● ініціатива виходить від українців, бажано – від народу ("пряме народовладдя" – ефективний інструмент гібридної війни, який з початку 2000-х РФ намагається створити в Україні), як крайній варіант – народних обранців; ● все має відбуватися у правовому полі України. Які є варіанти скасування законів, якщо у Верховній Раді не вистачає голосів? Варіант 1. "Народовладдя через референдум" – найефективніший. Проведення такої операції у правовому полі України не залишає підстав Заходу не визнавати результати плебісциту. Апробація Росією методики "референдумів" в Криму та на Донбасі поза правовим полем України не забезпечила легітимності "волевиявлення" серед провідних країн світу. Окрім того, успішність механізму "прямого народовладдя через референдум" забезпечується через низьку обізнаність джерела влади ("народу") про залежність від предмету референдуму стану державної та економічної безпеки (емоційне голосування типу "в нас вкрали землю й віддали Заходу", "гнати таких антикорупціонерів, якщо вони нічого не роблять" тощо), відсутність розуміння впливу результатів референдуму у довгостроковій і, навіть, у середньостроковій перспективі. Закон "Про народовладдя через всеукраїнський референдум" містить статтю 3, яка регламентує одним з предметів всеукраїнського референдуму "питання про втрату чинності законом України або окремими його положеннями". Його ухвалення Верховною Радою України створило сприятливі умови для реалізації проросійськими структурами процедури зі скасування необхідних для співробітництва із Заходом законів України (розвиток операції детально описано в статті М.Гончара, В.Горбача, С.Савченка "Осінь гібридного наступу. Операція "через народовладдя до федералізації" у виданні "Дзеркало тижня"5). Водночас, законопроект містить ряд запобіжників які ускладнюють використання його агресором у своїх деструктивних по відношенню до держави цілях (ускладнюють, але не роблять таке використання неможливим). Варіант 2. "Народовладдя через опитування" Механізм, запущений фактично за три тижні до місцевих виборів у жовтні 2020 року, можна розглядати як спробу використати варіант 1 поза правовим полем. Відсутність законодавчо встановленого регламенту проведення такого опитування, починаючи від переліку питань, які дозволені/не дозволені виносити на "опитування" та закінчуючи процедурою захисту вибору громадян (захищені бюлетені, процес підрахунку та оформлення результатів, процедура їх оскарження, впровадження в дію) ставить під сумніви його результати як в очах суспільства, так і західних партнерів. Про пробний характер такого кроку свідчить відсутність у переліку опитування питань, які безпосередньо є гарантією надання Україні західної допомоги (земля, банківська сфера, скасування антикорупційних норм). Водночас, загроза такої спроби полягає у наступному: • у політичну площину введено практику застосування непередбачених законом дій влади у формі вільного опитування, результати якого будуть позиціонуватись як воля народу і спираючись на які будуть прийматись органами влади довільні рішення (аргументуючи можливість проведення опитування в жовтні 2020 року, представники влади зазначали, що воно не буде мати юридичних наслідків, але при цьому буде мати політичні, і буде враховуватись при втіленні їх в законодавство); • створено прецедент для місцевої влади, яка отримала шаблон ініціювати та проведення "опитування" для подальшого затвердження вигідного рішення, прикриваючись "легітимною волею народу" в рамках території адміністративної одиниці (найбільша загроза в регіонах, де місцеві органи влади будуть підконтрольні проросійським силам). Спектр таких рішень може включити більшість критичних для національної безпеки України питань (земля, мова, податки, вільні економічні зони, "співробітництво" з регіонами сусідніх країн тощо). Варіант 3. "Неконституційність закону". Реалізується через пряме повноваження Конституційного Суду визнавати закони неконституційними, що передбачає їхнє скасування. Так, рішенням Конституційного Суду України No 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року визнано неконституційними низку положень закону України "Про запобігання корупції" та, відверто вийшовши за межі своїх повноважень, скасовано кримінальну відповідальність за декларування неправдивої інформації, тобто самої ст. 366-1 КК України, що призвело до конституційної кризи та створило реальну загрозу припинення західної допомоги, принаймні у тому обсязі, що надавався під умову створення антикорупційної системи в Україні. Зазначене слід розглядати як першу активну дію операції по припиненню допомоги Україні. Умови, що спряють реалізації операції: • призначення суддів (у тому числі Голови Суду) за часів президенства Януковича, що передбачає певні персональні "боргові зобов'язання" перед політиками, що збереглися в ОПЗЖ; • "вербувальна уразливість" або іншими словами наявність факторів тиску на суддів з боку агресора (земля в Криму, родичі – громадяни РФ, мають в країні агресорі фінансові надходження тощо); • особиста зацікавленість суддів (є що приховувати від антикорупційних органів, низка суддів фігурує в справах НАБУ); • корупціогенність судової системи України (корупція є ключовим інструментом рФ у "гібридній війні", разом з російськими інтерпретаціями "верховенства права" та "свободи слова"). Операція розпочата стрімко – зі скасування антикорупційних норм одразу після місцевих виборів та, як свідчить реакція Президента України, несподівано для керівництва держави. При цьому визнано наявність зовнішнього впливу на рішення Суду. Відбувається й інформаційний супровід операції. В інформаційному просторі фокус уваги суспільства спрямовується на Конституційний суд, корумпованість суддів, ліквідацію антикорупційної інфраструктури. Разом з цим свідомо замовчується головна ціль агресора, яка полягає в руйнації допомоги Україні з боку країн заходу. Певним дисонансом у медійному мейнстрімі прозвучав заклик секретаря РНБО України до того, щоб оцінювати події з точки зору війни, яка ведеться проти України та фраза Президента про те, що руйнується система допомоги Україні, якої вона вкрай потребує. "Ми відслідковуємо чіткі дії групи осіб, які спрямовані на знищення української державності... Більш того, в те, що в цьому брала участь країна-агресор – в мене немає сумнівів", – заявив він. Створений прецедент для подальшого скасування й інших законів, що є основою для подальшого стрімкого розвитку операції. Станом на кінець 2020 року на розгляді у Конституційному суді України знаходилися подання народних депутатів щодо неконституційності положень законів України "Про Державне бюро розслідувань", "Про запобігання корупції", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення", "Про Вищий антикорупційний суд", чинність яких безпосередньо впливає на підтримку України Заходом. Стримуючим фактором у проведені агресором операції є рішуча реакція на рішення Конституційного суду з боку як влади, так і громадянського суспільства. Ця реакція свідчить, що незважаючи на масштабність проведених у підготовчий період розглянутих нами інформаційних операцій, вони не були достатньо ефективними і не досягли наміченої агресором мети. А реальна перспектива опинитися на лаві підсудних не за недекларування, а за державну зраду, будемо мати надію, зупинила рішучість суддів щодо руйнівних для держави рішень. Таким чином на сьогодні: 1. Росія перейшла до чергового етапу знищення української державності, ключове завдання якого полягає в ізоляції України від Заходу, припинення надання їй допомоги. 2. Імовірний намічений алгоритм реалізації плану агресії: припинення надання Україні допомоги (перш за все фінансової) з боку Заходу – колапс економіки і соціально-економічні потрясіння, поглиблені проблемою пандемії – переведення соціально-економічної кризи в соціально-політичну з дискредитацією центральної влади – просування ідеї самостійного існування регіонів без неефективного паразитуючого центру – надання допомоги з боку агресора обраним регіонам – прихована або відкрита федералізація або розпад країни. 3. Перший крок зроблено – прецедент скасування норм закону. Отриманий ефект – МВФ (а разом з ним й інші міжнародні фінансові організації) призупинив надання Україні допомоги (відмовив у наданні екстреної допомоги). 4. Атаки з метою повного припинення співпраці з Заходом будуть нарощуватись. У подальшому слід очікувати спроби скасування інших ключових законів антикорупційної та земельної реформи. Зупинка фінансової допомоги з боку Заходу неминуче призведе до нищівної для країни економічної кризи (тим більше в умовах пандемії і пов'язаним з нею спадом економіки) з масовим зубожінням населення, чим одразу скористається РФ та її агенти в Україні для переведення економічної кризи в суспільно-політичну площину, спрямовування протестів населення проти центральної влади. Розвиток фінальної стадії операції РФ зі знищення суверенітету України буде залежати від рівня політичної та економічної кризи в нашій державі, насамперед, рівня відцентрових тенденцій у регіонах ("федералізація", втрата частини територій, поглинання тощо). (Продовження у наступному дописі) https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/60192bb3728aa/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/5fb90c6c90ff0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Sat, 21 Nov 2020 13:47:40 +0200 Якийсь гіркуватий присмак у сьогоднішнього свята. Ні, я ні до чого не закликаю (поки що), ні до нового повстання, ні до посипання голови попелом. Просто думаю. Петро Порошенко напередодні заявив, що вважає День Гідності та Свободи другим днем народження незалежної України. Український філософ Володимир Єрмоленко у своїй книзі "Плинні ідеології" згадує про революцію як перенародження – палінгенезію, від грецького palin, що означає "знову", та генезису, що означає "народження". Звичайно революція – це не просто зміна влади, це зміна суспільства. Зміни на рівні цінностей і внутрішньої структури. Зміною влади може бути coup d'etat – державний переворот, насильницька та неконституційна зміна влади в державі або збройний виступ армії проти державної влади внаслідок таємної змови. Ні перша, ні друга українські революції не були державними переворотами, як нам торочить антиукраїнська пропаганда. Влада змінювалася, але внаслідок змін всередині самого суспільства. У чому ж тоді проблема, чому ці зміни не ставали незворотніми? Чому кожна українська революція з часом переходить у антиукраїнський реванш? Репалінгенезія? Ентропія? Закон маятника? Звичайно, кожна революція, не тільки в Україні проходить фазу заперечення – контрреволюції і навіть спроби реставрації старого режиму. Ми не унікальні. "Чого ми добилися? – питаються самі себе деякі учасники Майдану. І відповідають: "Нічого". А це неправда. Ми зробили революцію в суспільстві і самі внутрішньо змінилися. І нас стало більше. Тих людей, для яких дороги назад, до реставрації "старого режиму" вже немає і не може бути. Саме тому нинішня контрреволюція Зеленського – це повзучий реванш, політика національної зради, замаскована під політику компромісу. "Реставраторам" доводиться застосовувати помірно революційну риторику – наприклад, відзначати річницю революції. Їм не хочеться, але вони змушені. Чим змушені? Змінами в цінностях суспільства у якому вони існують. Чого поки що не змінила жодна українська революція – так це олігархічної структури економіки й суспільства. Причому, у 2014-2018 така спроба була, і зайшла доволі далеко. Але не глибоко. Те, що викликає гіркий присмак від сьогоднішнього свята, відбулося не сьогодні, а навесні 2019 року – колективний реванш олігархату на президентських, а потім і на парламентських виборах. Усе-таки два терміни президентства Порошенка могли б краще закріпити здобутки революції, ніж так звана "електоральна" революція Зеленського, яка, як ми вже бачимо сьогодні, є швидше олігархічною контрреволюцією. Але українським революціонерам знову забракло... ні, не мудрості, а звичайної поміркованості. Радикальність думки погубила не одну революцію. Зміна настроїв серед вузького суспільного прошарку формально українського олігархату – є визначальною сьогодні для політики президента Зеленського. Саме їхні медіа формують політичні настрої й очікування мас. Сам Зеленський пробує комунікувати з масами напряму, через відеозвернення, але його проблема полягає в тому, що свідомість аудиторії, до якої він апелює, змінюється швидше, ніж він думає. І його месиджі, особливо, про провини попередників, вже не сприймаються... Так от, ключовими критеріями успішності наступних українських революцій будуть два: 1) критична маса громадян зі зміненими революцією цінностями, без шансу на реванш старої системи цінностей. 2) зміна олігархічної структури суспільства, без шансу на її реставрацію. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/5fb90c6c90ff0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/5fa961832d6f3/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Горбач) Mon, 09 Nov 2020 16:34:27 +0200 Учора Азербайджан повідомив про взяття міста Шуша (сьогодні це визнали вже і вірмени) і наближення до столиці Нагірного Карабаху – Степанакерта. У мережі поширюються багато відео евакуації цивільного населення до Вірменії – величезні затори автомобільного транспорту на гірських дорогах. Власне зараз відбувається кульмінація війни за Карабах. Єдиний варіант для порятунку цивільного населення – у втечі до Вірменії. Як 28 років тому єдиним варіантом порятунку цивільних азербайджанців була втеча до Азербайджану. Сучасні події ще раз нагадують давно відому істину про те, що недостатньо просто виграти війну – потрібно виграти ще й мир. А з цим у вірменів велика проблема... Ставка на силу не працює довго, оскільки баланс сил історично змінюється і з'являються вікна можливостей для реваншу. Це історія про те, що для закріплення довгосрокового миру переможець має чимось поступитися переможеному. У цьому випадку конфлікт можна було розв'язати через обмін територіями. Вірменії потрібен Нагірний Карабах, а не захоплена ними територія 7-и районів Азрербайджану. А Азербайджану для прямого сухопутного зв'язку з автономією Нахічевані потрібен "коридор Меґрі" – смужка вірменської території в долині Араксу вздовж кордону з Іраном. Власне про це був так званий план Ґобла – американського дипломата, який запропонував ще у 1992 році обмін Лачинського коридору, який сполучає Вірменію з Нагірним Карабахом на Мегрінський коридор, який сполучив би Нахічевань з Азербайджаном. Вірмени не погодилися, бо не хотіли втрачати спільний кордон з Іраном. Коли вірмени почали перемагати у карабаській війні Пол Ґобл модифікував свій план (1996 рік) – запропонував вірменам в обмін на Меґрі західну частину Нахічевані. Кордон Вірменії з Іраном пройшов би значно західніше, але він би був. Крім того це ще й відрізало б Нахічевань від Туреччини. Про це мало хто знає, але Нахічеваньська автономія має 11 кілометрів кордону і, відповідно, сухопутне сполучення з Туреччиною. Влітку турецька армія заходила в Нахічевань для проведення спільних з Азербайджавном військових навчань, насправді для демонстрації сили. Але ні у 1992, ні у 1996 вірмени не погодилися ні на поступки, ні на обмін. В результаті вони втрачають Карабах і можуть втратити Меґрі. Можливо не зараз, але така перспектива є. Принаймні турецькі опозиційні політики (не азербайджанські) її вже озвучили. Не зараз, а ще місяць тому можна було б уникнути катастрофи погодившись на план Ґобла-3 (умовна назва, сам придумав) – створення у Лачині й Меґрі контактної зони за моделлю боснійського кантона Брчко. Під міжнародним контролем, і, можливо, навіть з подобовим рухом у тому чи іншому напрямку – щоб транспортні потоки узагалі не перетиналися. Це дозволило б Вірменії не лише зняти загрозу азербайджанської реконкісти Карабаху, але й відкрило б шлях до нормалізації відносин з Туреччиною, відкриття західного кордону й перспектив економічного розвитку. Але ні, насьогодні це вже виглядає запізнілим. https://blogs.pravda.com.ua/authors/horbach/5fa961832d6f3/