https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ce94e0d6ed2/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Thu, 02 Apr 2026 19:10:08 +0300 І чи вдасться йому отримати на це згоду Конгресу Оригінал на ФБ та на NV Єдиний випадок, коли була задіяна стаття 5 про колективну допомогу – після 11 вересня 2001 року, коли Європа і Канада підтримали США у війни проти тероризму і направили свої війська до Афганістану. Про це Трампові треба нагадати. Але ми знаємо, як він фільтрує і перекручує факти. Тож чи може Трамп одноосібно вивести США із НАТО? Чітко прописаної процедури виходу США із міжнародних договорів немає. Але Конгрес ратифікував вступ до НАТО, тому, відповідно, можна вимагати його згоди на вихід. Тут можна сперечатися. Але закон National Defense Authorization Act for Fiscal Year 2024 (NDAA 2024) чітко прописав, що президент не може "suspend, terminate, denounce, or withdraw" США з НАТО без: 2/3 голосів Сенату, або окремого закону Конгресу. Це було спеціально зроблено у відповідь на заяви Трампа. 2/3 у Сенаті у Трампа точно нема. Більшість в обох палатах Конгресу поки є, але в Сенаті для Трампа ситуація теж хитка. Фіскальний рік закінчується 30 вересня, коли припиниться дія цього закону. 3 листопада – проміжні вибори до Конгресу, де республіканці втратять бодай одну палату. Теоретично Трамп може скористатися лише оцим одномісячним проміжком. Така дія Трампа викличе можливість втручання і Верховного Суду (невідомо, як він буде трактувати ситуацію), і запеклу політичну боротьбу. Інакше кажучи, перспектива формального виходу неясна. Але в будь-якому випадку це буде потрясіння і для США, і для глобальної системи безпеки. На жаль. Тому, ймовірно, що це врахують у Білому домі і спробують донести до Трампа. На цьому тлі нам не можна втрачати можливості, що є, особливо коли йдеться про наших союзників. Ясно, що 4 млрд євро, що готовий надати ЄС – не 90 млрд. Але реформи потрібні нам. І ця підтримка особливо важлива, коли Вашингтон відвертається від України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ce94e0d6ed2/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69c0198a6dec7/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Sun, 22 Mar 2026 17:32:10 +0200 Ефіопія, де міститься штаб-квартира Африканського Союзу, відіграє помітну роль у політичному житті Африки та є важливим майданчиком для міжнародного діалогу. Про те, як там ставляться до України, як сприймають війну Росії проти України і які формати співпраці з африканськими країнами можливі для України, Олексій ГАРАНЬ, професор Києво-Могилянської академії, науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, розповів в інтерв'ю журналісту Андрію КУЛИКОВУ на Громадському радіо. - Пане Олексію, ви нещодавно побували в Ефіопії. Чому саме ця країна стала майданчиком для представлення вашого проєкту і що саме ви там презентували? - Ефіопія важлива передусім тому, що в Аддіс-Абебі розташована штаб-квартира Африканського Союзу. А Фонд "Демократичні ініціативи" втілює проєкт, спрямований на роботу з країнами так званого Глобального Півдня. Сам термін, до речі, не зовсім коректний – точніше було б казати "країни Латинської Америки, Африки та Азії". Але це довше вимовляти, тому зазвичай використовують саме цей узагальнений термін. У межах цього проєкту ми підготували три аналітичні записки. Перша присвячена питанням регіональної безпеки, друга – проблемі депортації дітей, яка, до речі, є дуже болючою для багатьох африканських країн. Третя стосується ядерної енергетики, адже чимало африканських держав також розглядають можливість розвитку атомної енергетики, зокрема наразі АЕС є в ПАР, а от другу, на жаль, в Єгипті, будує "Росатом", і там виникає купа проблем. Важливо, що ми підготували ці записки разом із південноафриканськими експертами. Тому тепер можемо сказати: "Слухайте, це точка зору не лише українців". Адже іноді кажуть: "А, українці там собі щось напридумували". Натомість ми можемо посилатися на те, що з нами працюють відомі південноафриканські експерти. Ідея полягала в тому, що Аддіс-Абеба дає можливість звернутися безпосередньо до дипломатів і представників африканських країн – зокрема до послів, які працюють при Африканському Союзу. - Багато хто пам'ятає часи, коли Ефіопію називали країною "соціалістичної орієнтації". А якою вона є сьогодні і яким був її історичний шлях? - Я добре пам'ятаю ті часи. Ефіопія була не просто країною "соціалістичної орієнтації" – її офіційна назва певний час навіть звучала як "Соціалістична Ефіопія". Якщо ж коротко згадати історію, то Ефіопія – одна з двох африканських держав, які зберегли свою незалежність від колонізаторів. Під час Другої світової війни її тимчасово окупували італійці, але ця окупація тривала недовго. Загалом традиційно говорять про дві країни Африки, які не зазнали колоніального панування, – це Ефіопія і Ліберія. Ефіопія мала високий авторитет у так званому Третьому світі. Вона була одним із засновників Організації Об'єднаних Націй. Тоді це була монархія. Країну очолював імператор Хайле Селассіє І. Аддіс-Абеба стала місцем розташування штаб-квартири Африканського Союзу – об'єднання африканських держав. Звісно, його не можна порівнювати з Європейським Союзом, адже рівень інтеграції там значно слабший. Але як політичний майданчик для координації позицій африканських країн він відіграє важливу роль. - Тобто це щось на кшталт Організації американських держав, можливо? - Так, приблизно такого плану. Ефіопія була дуже активною в Русі неприєднання. Нагадаю, що цей Рух свого часу заснували такі відомі постаті, як прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, президент Індонезії Сукарно та югославський лідер Йосип Броз Тіто. Ефіопія була серед країн, які брали в ньому участь. Рух неприєднання відрізнявся тим, що формально ці країни не приєднувалися ні до радянського блоку, ні до західного. Але важливо розуміти, що Рух неприєднання не означав пасивності. Навпаки – ці країни займали дуже активну позицію в боротьбі з колоніалізмом та агресією проти нових незалежних держав. Тобто це був радше "активний нейтралітет", а не позиція "наша хата скраю". Тому коли сьогодні деякі країни так званого Глобального Півдня пояснюють свою нейтральність щодо російсько-української війни спадщиною Руху неприєднання, це, чесно кажучи, доволі цинічно. Хоча слід визнати, що не всі держави займають таку позицію. Якщо ж повернутися до історії Ефіопії, то тривалий час це була монархія. Досить відстала економічно, але водночас авторитетна завдяки своїй зовнішній політиці. Ситуація змінилася, коли група ефіопських марксистів, які служили в армії, організувала заколот. Вони повалили імператора Хайле Селассіє І, вбили його і проголосили встановлення військового правління в країні і курс на побудову соціалізму. Як це часто буває в таких ситуаціях, спроби колективізувати селянство закінчилися трагічно – голодом, масовим терором і повстаннями. Урешті ця марксистська диктатура була повалена у 1991 р. Важливо, що в центрі Аддіс-Абеби є музей жертв Червоного терору. Це невеликий, але жахливий музей, в якому виставлені черепи, фото тортур, голоду тощо. Сьогодні Ефіопія вже давно не марксистська диктатура. Взагалі в Африці не залишилося режимів, які б офіційно проголошували марксистські гасла Хоча, звичайно, авторитарних режимів там усе ще чимало. Водночас Ефіопія зберігає своє значення ще й тому, що посол будь-якої країни в Ефіопії фактично є водночас і представником при Африканському Союзі. І тут, на жаль, доводиться констатувати проблему. Україна не має посла в Ефіопії з 2009 року. Уявіть ситуацію, коли ми говоримо, що нам потрібно співпрацювати з африканськими країнами, але в нашому посольстві там працює лише тимчасовий повірений, який навіть не має доступу до Африканського Союзу. Очевидно, що це було величезною помилкою з боку нашої дипломатії. Ми сподіваємося, що зараз це буде виправлено, але факт залишається фактом. Зараз ми бачимо зміни в Міністерстві закордонних справ України в цьому напрямку. Вперше було створено окремий Департамент Африки, який раніше був об'єднаний з Департаментом Близького Сходу. Його очолила Любов Абравітова, яка п'ять років працювала нашим послом у Південно-Африканській Республіці. Вона надзвичайно талановитий дипломат і дуже приємна людина в спілкуванні, тож зміни будуть. - Повертаючись до презентації ваших аналітичних записок в Аддіс-Абебі, як відбувся цей захід? - Була драматична історія. Ми приїхали разом із нашими колегами з Південної Африки – серед них були експерти з різних країн, зокрема Кенії та Камеруну, які нині працюють в ПАР. Спочатку домовилися провести захід в одному з готелів. Там погодилися, але згодом повідомили, що, на жаль, не можуть його прийняти. Тоді ми домовилися з відомим готелем Sheraton. Захід мав відбутися вранці. Були запрошені посли, представники делегацій, експерти. І раптом о десятій вечора нам телефонують із готелю й кажуть, що провести подію вони не можуть через проблеми з протипожежною безпекою. Ну от такий неприємний збіг обставин. На щастя, нам допомогли друзі, велике їм спасибі. До речі, варто сказати, що нашій поїздці дуже сприяло посольство Польщі в Ефіопії, а безпосередньо в цій ситуації на допомогу прийшло посольство Фінляндії. Вони запропонували провести захід у себе. У результаті ми зустрічали гостей біля готелю Sheraton і пояснювали, що захід відбудеться в іншому місці – в посольстві Фінляндії. Завдяки цьому захід усе-таки відбувся. Прийшли представники африканських країн при Африканському Союзі, також представники АФКОН (Африканського комітету з ядерною енергетики). Подібна історія була, наприклад, у Замбії у 2024 р., коли шведські партнери організовували візит. Тоді університет буквально в останній момент не зміг провести заплановану зустріч зі студентами. І знову ж таки нам допомогло шведське посольство. Країна нещодавно приєдналася до БРІКС, об'єднання більш розвинених держав (переважно Глобального Півдня + Росія та Китай), хоча це бідна країна, що демонструє, однак, певне зростання за останні роки. Значною мірою це приєднання відбулося тому, що саме тут розташована штаб-квартира Африканського Союзу. Внутрішня ситуація на сьогодні там досить складна: попереду парламентські вибори, але загалом зрозуміло, хто їх виграє. Фактично в країні – кілька збройних етнічних конфліктів. При цьому в самій столиці, Аддіс-Абебі, ситуація відносно спокійна – багато в чому тому, що тут розташований Африканський Союз. - Наскільки в Ефіопії пам'ятають, що той самий "червоний терор" відбувався за підтримки й присутності Радянського Союзу та інших країн соціалістичного блоку? І чи впливає це сьогодні на ставлення до Росії – чи сприймають її як послідовницю і наступницю Радянського Союзу? - Якщо стисло відповісти: антиросійських настроїв там немає. Що ж до вашого питання, я вже згадував, що в центрі Аддіс-Абеби є Музей жертв Червоного терору. Там ідеться про диктатуру того часу, але роль Радянського Союзу фактично не згадується – її оминають. Водночас у місті є пам'ятник кубинським воїнам-інтернаціоналістам, які прибули до Ефіопії під час війни з Сомалі щоб захищати Ефіопію. В цьому самому нічого поганого немає, але цілком очевидно, що Куба в той час діяла в унісон з Радянським Союзом, і це робилося з метою розширення комуністичного впливу в Африці. Ефіопія – одна з найбідніших країн, і велику економічну допомогу їй надають країни Заходу. Але ставлення до Заходу залишається дуже критичним. - Тобто це певною мірою історична спадщина? - Історична спадщина теж, але не тільки. Це характерно не лише для Ефіопії. Часто виходить так, що саме ті країни, які допомагають економічно, опиняються в ситуації, коли "той, хто дає гроші, той і винний". На жаль, така логіка зберігається в багатьох країнах Африки. З чим це пов'язано? З тим, що кредити й допомогу надають передусім демократичним країнам, які борються з корупцією, які не є диктатурами. А тут виникає купа проблем. Натомість Росія чи Китай надають гроші без подібних умов, та ще й незважаючи на екологічні проблеми, які створюють ті самі китайські або російські компанії. До речі, я теж здивувався, що, попри "червоний терор", який вони самі визнають, багато людей каже: "Тоді при марксистах не так вже й погано було, було соціальне забезпечення". Я обговорював це свого часу з архієпископом Євстратієм, коли ми разом були в делегації під час одного з попередніх візитів. І він дуже слушно зауважив: "Слухайте, чому ми дивуємося? Донедавна в Україні було багато людей, які говорили: "О, як добре було за Радянського Союзу, бо був соціальний мінімум тощо". Добре, що ми це подолали, в тому числі завдяки російській агресії, але таке ставлення до минулого залишається неоднозначним. Це не тільки в Ефіопії, це залишається в африканських країнах, бо вони вважають, що Москва їм допомогла боротися проти колоніалізму. І доводиться пояснювати, що сучасна Росія – це навіть не Радянський Союз, а держава, яка проводить імперіалістичну політику, і що СРСР свого часу також переслідував власні інтереси. До речі, коли говоримо про допомогу Африці, варто пам'ятати, що там працювало дуже багато українських фахівців. Україна в ООН, наприклад, була заступником голови спеціального комітету з боротьби з апартеїдом. Багато відповідних резолюцій ухвалювалися за активної участі України. Так само дуже важливою була участь українських миротворців у країнах Африки. До повномасштабного вторгнення вони діяли в багатьох місіях. Останніх миротворців було виведено з початком російсько-української повномасштабної війни в 2022 році, хоча навіть після 2014 року наші контингенти там залишалися. Якщо говорити про Ефіопію, то українська присутність там була невеликою. Але багато наших миротворців було в Анголі, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Демократичній Республіці Конго. - Пане Олексію, ще два запитання. Одне підказала ваша згадка про архієпископа Епіфанія. Наскільки в Ефіопії відчувається присутність православної церкви і що в цьому сенсі робить Росія? Адже ефіопська церква – одна з найдавніших у світі, ще з IV століття. - Так, Ефіопія – одна з найдавніших православних країн у світі, але ви правильно згадали, що це було ще в IV столітті, тобто до догматів Халкідонського собору. Отже, загалом, це так звані дохалкідонські православні церкви. Це не ті церкви, про які ми зараз говоримо, а саме близько 15 автокефальних православних церков, включно з Православною Церквою України. Це дуже стара церква, яка сильно відрізняється від нашої. Іноді кажуть, що відмінності між православними християнами та католиками насправді менші, ніж відмінності між сучасними православними християнами та тією стародавньою ефіопською церквою. Візьмемо наявність обрізання, наприклад. Вплив цієї церкви в країні дуже великий. Загалом працювати в Африці непросто, але варто зазначити, що Александрійський патріархат – одна з сучасних автокефальних православних церков – визнав Православну церкву України. І це дуже важливо. І тут ми повинні говорити не тільки про православні церкви, але й про те, що є представники інших церков – протестантських церков, Англіканської церкви в Африці, – які дуже послідовно виступають проти російської агресії і за повернення депортованих українських дітей. В Африці є єпископи, які вирізняються своєю дуже активною позицією. Я багато говорив про складність цієї роботи, але це не означає, що вона приречена на поразку. Перспективи є – просто ця робота справді дуже непроста. - Повертаючись до теми впливу Росії і Китаю, у часи, коли Ефіопія називалася соціалістичною державою і діяла військова хунта Дерг ("Комітет/Рада"), чи намагалися маоїсти перехопити вплив у тамтешніх марксистів, чи все віддали на поталу радянським комуністам? - Ми пам'ятаємо, що тоді, у 1970-х роках, відносини між Радянським Союзом і Китаєм були фактично ворожими. Китайська допомога була, але менша. Тому я б сказав, що тодішня ефіопська диктатура передусім спиралася насамперед на Радянський Союз. Але зараз ми спостерігаємо активну політику Китаю, спрямовану на те, щоб грати першу скрипку в Африці. І протистояти Китаю нелегко, тому що він каже: "Ми також представляємо так званий Глобальний південь. Ми ваші друзі, ваші союзники". Тому китайська присутність у регіоні сьогодні справді надзвичайно активна. Захід в Ефіопії та підготовлені аналітичні матеріали здійснені в межах проєкту "Регіональна та ядерна безпека, повернення дітей: адвокація України на "Глобальному Півдні", насамперед в Африці", який втілює Фонд "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Повний текст, фото і запис розмови https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69c0198a6dec7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69a6b3608829f/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 03 Mar 2026 11:09:36 +0200 Розмова на Громадському радіо з Андрієм Куликовим. Світлини, повний текст і запис розмови див. на сайті "Демініціатив" Почнемо з того, як правильно вимовляти КАтар чи КатАр. Я все життя говорив КатАр, як і переважна більшість у нас. Потім виявилося, що англійською мовою все-таки кажуть КАтар. Араби ж наполягають, що правильно – КатАр. Я думаю, що обидва варіанти прийнятні, але після того, як араби сказали, що все-таки КатАр, говоритиму КатАр. Насамперед скажу, чому я там опинився. Тому що Фонд "Демократичні Ініціативи" ім. Ілька Кучеріва має проєкт в країнах так званого Глобального Півдня. Я кажу "так званого", бо термін "Глобальний Південь" не зовсім коректний, адже об'єднує дуже різні країни. Підтримав проєкт Міжнародний фонд "Відродження". Акцент нашого проєкту – на Африці, тож наприкінці січня ми обговорювали наші презентації разом з африканськими експертами в Ефіопії при штаб-квартирі Африканського Союзу. Але ми працюємо й у Латинській Америці, а на Близькому Сході це – Катар. Отже, нещодавно, 7-9 лютого, ми побували на щорічному Форумі Аль-Джазіри. Я і моя колега Марія Золкіна (яка працювала на Аль-Джазірі у перші місяці війни, а спочатку там був наш виконавчий директор Петро Бурковський, який прибув за кілька днів до повномасштабки). Форум був цікавий. Для нас деякі речі незвичні. От на відкритті виступав заступник міністра закордонних справ Ірану, окрема розмова була з головою ХАМАСу за кордоном. Справа в тому, що Катар, попри те, що це невелика держава (загальна чисельність населення – понад три мільйони, з яких власне катарців лише 300-400 тисяч), намагається посилити свій вплив, активно виступаючи дипломатичним посередником у багатьох міжнародних конфліктах. Згадаймо, що саме в Катарі, скажімо, проходили переговори між американцями і талібами. Там відбувалися також непрямі переговори між ХАМАСом та Ізраїлем. А, коли перемовини були призупинені, Ізраїль завдав удару по будинку, де перебував ХАМАС. Результати, до речі, виявилися не дуже ефективними, тому що, очільники цієї делегації перебували в іншій будівлі. І Катар тоді призупинив посередницькі послуги. Далі ми маємо сказати, що Аль-Джазіра – щось нечуване для арабського світу – телеканал, який, як вони самі кажуть, працює за стандартами BBC. - Так, я тільки зауважу, що Аль-Джазіра виникла з ініціативи колишніх співробітників арабської служби BBC. Тому природньо, що вони використовують свій досвід. - Це особливо цікаво з огляду на те, що режим у країні авторитарний, як і в більшості арабських держав. Проте саме там було створено цей телеканал. До речі, сталося це 1996 року. Саме тоді було викрито змову проти нового правлячого еміра. А за рік до того він сам повалив свого батька, коли той був у поїздці в Швейцарії. Тобто в Катарі якраз відбулося щонайменше два палацових перевороти, зокрема один невдалий, причому обидва всередині правлячої родини. - От чесно скажу, я справді не чув про це. - Я теж не чув, поки не пішов до Національного музею. Ця інформація там теж захована, це треба знати, де дивитися і що шукати. Насправді в 1972 році відбувся безкровний переворот, коли чинного еміра усунули від влади під час його перебування за кордоном. Така сама ситуація повторилася в 1995-му, коли емір прийшов до влади, усунувши свого батька. А вже наступного року була спроба заколоту проти нього самого, однак її викрили. Усі ці події були палацовими переворотами, тобто боротьбою за владу всередині родини. За нового еміра, якраз через рік після приходу його до влади – у 1996 році, було створено канал Аль-Джазіра. І це справді стало нечувано для Близького Сходу, адже канал, зокрема, висвітлював події "арабської весни". Більше того, цей канал звинувачували в поширенні начебто підбурювальних закликів. У 2017 році Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Єгипет і Бахрейн звинуватили Катар, що він підбурює до революції. В 2017 році вони оголосили йому блокаду і висунули ультиматум. Остаточно кризу вдалося врегулювати лише у 2021 році. Тоді казали, що Катар стояв перед загрозою військового вторгнення. Туреччина підтримала Катар, а Іран допоміг обійти економічну блокаду. За оцінками експертів, не останню роль відіграли президент Дональд Трамп, а потім, з 2021 року, Джо Байден. У Катарі є американська військова база, і ніби Трампу сказали: "Повпливай, бо якось воно буде незручно, коли тут перебуває американська військова база". - По якій, до речі, завдавав удару Іран. Це для тих, хто думає про військові бази, як про запоруку безпеки, так? - Зачекайте, але ж удару завдали саме по американській базі. Наскільки я пам'ятаю, це було реакцією на вбивство керівника Корпусу Вартових Ісламської Революції Сулеймані, коли він перебував на території Іраку. Тут важливо сказати, що наявність американських баз в країнах цього регіону, зокрема Еміратах, Бахрейні, Кувейті, Катарі, є одним із стримувальних чинників проти потенційної агресії з боку Ірану. Навіть якщо Кувейт підтримує з Іраном непогані стосунки, але сама ідея "експорту шиїтської революції" – це загроза режимам у цих країнах. Я вже не кажу про американські бази в Саудівській Аравії – ці бази відіграють свою стримувальну роль. Отже, Катар, попри те, що це невелика держава, є одним із найбільших експортерів скрапленого газу. До речі, один із чинників, чому вони з Іраном мають добрі стосунки, – вони спільно екслуатують величезне газове родовище, яке перебуває на кордоні територіальних вод обох країн у Перській затоці, або, як кажуть араби, Арабській затоці. Отже, Катар намагається "грати на різних дошках" і виконувати функції посередництва. І завдяки цьому, а також через вплив Аль-Джазіри, він посилює свою роль в арабському регіоні і за його межами також. Знаєте, про що я хотів би сказати, про що зазвичай мало говорять. Коли захоплено розповідають: "Ох, як ми з'їздили в Емірати, як там класно" чи "Як ми з'їздили в Катар, як там чудово". А хто створює весь цей добробут? Адже 90% населення країни – це не місцеві громадяни. Порівняйте: загальне населення країни становить від трьох до чотирьох мільйонів, і лише близько десятої частини – це катарці. Решта – це трудові мігранти з різних країн світу, переважно арабських, а також Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін, Шрі-Ланки. Наприклад, я летів рейсом Ефіопія – Дубаї. Літак ефіопських авіаліній був повністю заповнений (там не було бізнес-класу) громадянами Ефіопії, чоловіками і жінками, які прямували працювати до країн регіону або летіли туди, щоб здійснити пересадки до інших країн цього регіону. Запитую в них, чи знають вони англійську чи арабську. Англійською володіли ледь-ледь, арабської не знали взагалі. - Але якось це працює. Мені відомі приклади в деяких громадах Великої Британії, де люди по 30 років працюють, не виходячи за межі фабрики і місцевого магазину, і там вони мешкають з людьми своєї національності. - Значна частина приїжджих у країнах Перської затоки працює в сфері сервісу. Ми стикаємося з ними, коли приїжджаємо як туристи або як учасники конференцій, чи бізнес-відвідувачі, і часто сприймаємо їх як добре забезпечених, а країну як простір добробуту. Але якось я запитав у колег: "А що у вас з метро?". Вони кажуть: "Метро шикарно виглядає, але там майже нікого немає". Як то кажуть, "хохол не повірить, доки не перевірить". Пішов я в метро – вестибюль справді порожній і справді розкішний. Вагони поділені: є Golden клас, є – для сімей, а решта – звичайні вагони для простих людей, таких як... -...як український експерт, професор. - Так, як український професор. І що я там бачу? Вагони були заповнені тими приїжджими, які їхали на роботу або поверталися з неї, які працюють, наприклад, на будівництві, на важких фізичних роботах. А катарці навіть цього не знають. Коли я в них запитав, коли вони востаннє користувалися метро, відповідь була: "Ми навіть не можемо пригадати". Хоча проїзд там, до речі, дуже дешевий. Мені також розповідали – сам я цього не бачив, – коли я запитував, де і як живуть мігранти, що мешкають вони десь на виїзді з міста, у певних районах, біля заводів чи фабрик. Розповідали – "за, що купив, за те продав" – що є навіть цілі такі поселення неподалік столиці, звідки їх вивозять на роботу. Наприклад, уночі вони прибирають місто, а вранці їх швидко автобусами забирають назад. Тобто на вулицях тих, хто прибирає, практично не видно. Пам'ятаємо, що напередодні чемпіонату світу з футболу Катар якраз звинувачували у двох речах: у порушенні прав геїв – що, в принципі, очікувано для мусульманської країни, і в неналежному становищі іноземних робітників. До речі, я запитав: а чи є тут християнські церкви? Відповіли, що є – у спеціально відведеному місці. Там і католицька церква, і протестантська, і православна – щоправда, не наше православ'я, а східні давні православні церкви. Усередині є вся атрибутика, але на самих будівлях хрестів ви не побачите – це заборонено. - Пане Олексію, Україна представлена дипломатичною місією у Катарі? - Так, представлена. І я, до речі, хотів би сказати, що якщо ми говоримо про позицію цих країн у ході російсько-української війни, то переважна більшість арабських держав, зокрема країни Перської затоки, Саудівська Аравія, підтримали резолюції щодо територіальної цілісності України, щодо невизнання так званих "референдумів". Тобто тут, умовно кажучи, все гаразд. Але коли йдеться про інші резолюції – наприклад, про засудження порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях – вони, як правило, утримуються. Права людини – це не зовсім їхній "коньок". Так само щодо репарацій з Росії – теж утримуються. Водночас ми знаємо, що Емірати, Катар беруть участь у питанні повернення українських дітей. Цим вони займаються і намагаються допомагати. Але якщо говорити про геополітику, то очевидно, що вони не хочуть псувати стосунки з Росією. Вони "грають на багатьох дошках". Ситуація в регіоні складна – багато держав, великих гравців, зокрема Іран. І все це потребує балансування між різними центрами сили, тому вони займають обережну позицією. Якщо, скажімо, у 2022 чи 2023 році тема російсько-української війни була однією з чільних на форумі Аль-Джазіри, то тепер окремо про Україну практично не йшлося. Хоча російська представниця зробила свої стандартні заяви. Добре, що мені дали можливість прокоментувати. Але загалом про Україну говорили дуже мало. Натомість Палестина була в центрі уваги – Палестина, Палестина і ще раз Палестина. Безумовно, згадувалося рішення Міжнародного кримінального суду щодо Нетаньяху. І я скористався нагодою нагадати, що існує аналогічний ордер на арешт Путіна. Трошки нагадав про це на форумі. Але ми маємо бути свідомі: на кроки, які викликатимуть різку протидію Росії, арабські країни не підуть. Підтримати резолюцію про територіальну цілісність – так. Хоча це теж Росії неприємно. Але далі вони дотримуватимуться нейтральної позиції – "і з вашими, і з нашими". - А кримськотатарський чинник в увазі арабських країн до України – наскільки він відчутний? Чи виходить на поверхню? - Якщо говорити про цю конференцію – ні, це не звучало. Україна взагалі мало фігурувала на ній. Ми знаємо, що Туреччина активно займається кримськотатарською темою, бо там проживає багато кримських татар. А от в арабських країнах це питання не на поверхні. Хоча, коли про це говориш, це сприймається. А концерт Джамали викликав у Катарі велике зацікавлення. А от коли йдеться про Газу, про "наших братів у Газі", – усе проходить під цим гаслом. Лунає різка критика Ізраїлю. Я сидів на конференції і думав: виступає представник ХАМАСу, щоправда, виступали й представники ФАТХу. Були й помірковані лідери, хоча про них кажуть, що вони не мають великого впливу в самій Палестині. Вони займають більш зважену, інтелігентну позицію. Але на самій конференції це майже не звучало. А от критики Ізраїлю було багато – жорсткої, із засудженнями. Хоча реалістичних шляхів виходу з ситуації фактично не пропонували. І, звісно, про терор з боку ХАМАСу, який, власне, і спровокував війну в Газі, не згадували. З цими країнами треба працювати. Працювати і в площині військово-технічної співпраці, і в економічній. На це вони готові. Є центри, де працюють фахівці, які дуже прихильно ставляться до України. Отже, можливості для роботи є, і ми не можемо ними нехтувати. Але треба розуміти, що арабський світ дуже специфічний для роботи. Так само, як і африканський, чи навіть Латинська Америка. Те, що для нас очевидно, там не завжди можна говорити напряму. Нам, наприклад, згадують нашу первинну реакцію на події в Газі. Президент Зеленський тоді чітко засудив теракт, і українська громадська думка одразу стала на бік Ізраїлю – що зрозуміло. Якщо говорити про голосування в ООН, українська делегація утримувалася доти, доки не було внесено резолюцію, в якій засуджувалися терористичні атаки та насильство і висловлювалося співчуття всім жертвам – як терору, так і війни. І тоді Україна її підтримала. За тиждень після першої заяви Зеленського, яка була однозначно проізраїльською, коли стало очевидно, що війна в Газі виходить за межі простої відповіді на теракт, Міністерство закордонних справ України виступило зі збалансованою позицією і підтвердило позицію України щодо створення двох держав. Тобто в цьому сенсі все логічно. Але арабські партнери пам'ятають нашу первинну реакцію і про це нагадують. Доводиться пояснювати, що Україна ще у 2001 році встановила дипломатичні стосунки із Державою Палестина, і посольство Палестини працює в Києві відтоді. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69a6b3608829f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/699445122c92f/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 17 Feb 2026 11:38:10 +0200 Див. ФБ та NV Наскільки обґрунтованими є припущення про можливість президентських виборів і референдуму вже у травні з огляду на воєнний стан і відсутність мирної угоди. Чи може українська влада юридично та політично ініціювати виборчий процес без припинення бойових дій, і які наслідки це матиме для легітимності результатів? Референдум у період воєнного стану прямо заборонений Конституцією. Чинне законодавство (хоч і не в Конституції) містить заборону на одночасне проведення виборів і референдуму. Теоретично, 226 голосів – і можна змінити і закон, і Виборчий кодекс. Але уявіть, яких надзусиль це вимагатиме. Адже проблема полягає в політичних і технологічних ризиках. Поєднання різних форм волевиявлення в один момент створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій, політтехнологій і розмивання відповідальності, що неминуче вдаряє по легітимності результатів. Уявіть, яких надзусиль це вимагатиме. Загалом, можливості для ініціювання референдуму з боку президента або Верховної Ради є вкрай обмеженими. Вони не можуть просто взяти й оголосити референдум без чітких підстав. Такими підставами можуть бути, наприклад, зміни до Конституції, які відповідно до Основного Закону потребують затвердження на референдумі, або питання зміни території України – суто в бік її збільшення, а не зменшення. Інший формально можливий шлях – референдум "за народною ініціативою". У 2013 році до цього механізму намагався вдатися, хто б ви думали? – Віктор Медведчук, який хотів, зокрема, узаконити Митний союз з Росією. Конституція передбачає, що для такого референдуму необхідно зібрати не менше трьох мільйонів підписів громадян у різних регіонах України (кампанію Медведчука вдалося процесуально і технологічно завалити). В умовах воєнного стану, коли такі підписи зазвичай збираються в публічних місцях, сама ідея видається, щонайменше, сумнівною – як з практичного, так і з легітимаційного погляду. У цьому контексті варто поставити просте запитання: для чого референдум може бути потрібен чинній владі? Один із можливих мотивів – перекладання відповідальності за можливі поступки Росії на український народ. У разі, якщо влада піде на складні рішення, наприклад, щодо відведення українських військ з неокупованих територій Донбасу, референдум може бути використаний як інструмент легітимації таких кроків. У такому сценарії президент зможе апелювати до суспільства за такою логікою: "Я приношу вам мир, обирайте між миром і війною". Якщо ж це поєднати з виборчим процесом, формується образ "миротворця", який стає ключовим елементом передвиборчої кампанії. Тому не можна виключати, що у президента з'являється зацікавленість провести вибори, і, можливо, референдум без реального припинення бойових дій. Але виникає логічне запитання: як знімати воєнний стан, якщо війна триває? Навіть у разі підписання перемир'я ніхто не може гарантувати його тривалість. Чи можемо ми в таких умовах одразу відмовитися від режиму воєнного стану? Очевидно, що ні. При цьому воєнний стан створює для чинної влади надзвичайно сприятливі умови для домінування у виборчому процесі. Можливості інших кандидатів будуть істотно обмежені – як у доступі до медіа, так і в організації кампаній. Якщо говорити про період після завершення війни, варто згадати домовленості, досягнуті наприкінці 2023 року в межах діалогів Жана Моне, які проводили структури, афілійовані з європейським парламентом. У цих діалогах брали участь усі парламентські фракції України, і було погоджено, що вибори мають відбутися не раніше, ніж через шість місяців після завершення війни. Формально Конституція передбачає коротші строки – місяць на оголошення виборів і два місяці на виборчу кампанію. Але очевидно, що Основний Закон не міг передбачити реалій повномасштабної війни. Саме тому більшість експертів сходяться на думці: мінімальний підготовчий період має становити, щонайменше, пів року. Йдеться про відновлення реєстру виборців, організацію голосування за кордоном, а також проблему недовіри до електронного голосування через Дію. Україна вже мала досвід втручання в сервери Центральної виборчої комісії у 2004 році, що стало одним із чинників Помаранчевої революції. Додаймо до цього необхідність забезпечити участь у голосуванні майже мільйона військовослужбовців... І масштаб викликів стає очевидним. Теоретично до цього всього можна готуватися. Але на практиці інституційної спроможності провести справжні, повноцінні демократичні вибори сьогодні не існує. Водночас політична зацікавленість у їхньому проведенні зростає – передусім, з боку чинної влади, яка розраховує скористатися умовами короткої кампанії та обмеженої конкуренції для перемоги. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/699445122c92f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/692ea31cf2ec5/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 02 Dec 2025 09:28:12 +0200 "Рядовий" – бо громадянин. А насправді він отримує шанс і як Президент. Перший крок зробили НАБУ і САП. Другий крок – за Президентом. Третій – за опонентами. Такий шлях суспільство підтримає. Оригінал на НВ Не стоїть завдання "добити" Зеленського. Якщо змусити його піти, виконувачем обов'язків стане Руслан Стефанчук. Вибори провести неможливо. Оптимальний варіант – впливати на президента, домагатися створення уряду, який матиме довіру і парламенту, і суспільства, та повернення до Конституції, за якої президент не керує урядом, а прем'єр-міністр виконує самостійну політичну функцію. Людину, як Андрій Єрмак, з таким прагненням до монополізації влади та з такою безмежною президентською довірою, знайти навряд чи можливо. Тому сама по собі нова кандидатура глави ОПУ вже може бути кроком уперед. Але, повторюю, питання не стільки у прізвищах, скільки в підходах і самій системі. До речі, коли Фонд "Демократичні ініціативи" ім. І. Кучеріва наприкінці весни 2022-го проводив опитування і запитував, кому ми передусім завдячуємо, що вдалося відбити наступ росіян на Київ, на першому місці люди поставили українську армію, на другому – український народ загалом, на третьому – волонтерів, і лише на четвертому – президента як інституцію. І це базовий принцип: влада має спиратися на народ, а не на вузьке коло з кількох "менеджерів". Не варто бути ідеалістами: багато залежить від особистих поглядів президента Зеленського – від того, як він бачить себе і свою роль. Відомо, що у 2019 році він сприймав себе як месію. Потім зіштовхнувся з реальністю, зрозумів, що "закінчити епоху бідності вже завтра" не вдасться, що популістські обіцянки не вдасться виконати, а "просто припинити стріляти" з Путіним не працює. Принаймні, завдяки цьому, його месіанство стало "просідати". Але з початком війни, коли президент зайняв правильну позицію і коли українська армія здобула перші великі перемоги, тенденції до месіанства лише посилилися. Тепер важливо, як він сам трактуватиме нову ситуацію. Як особисту поразку? Як "провокацію" від Петра Порошенка, Ігоря Коломойського, американців чи росіян? Це критично важливо. В його заявах ми бачимо правильні заклики до єдності, але водночас – переміщення відповідальності на тих, хто викриває проблеми в системі, а не на тих, хто її створює. І йому буде непросто це переосмислити. Чи зможе – не знаю. У будь-якому разі система, збудована останніми роками, почала сипатися. Ми бачимо процеси у фракції "Слуга народу" – вони теж розгублені. Це не означає, що у разі спроби повернути стару модель, Зеленський не зможе контролювати свою фракцію. Це можливо, але буде дедалі важче, і рано чи пізно ця модель зламається. А поразка у війні означатиме, що в історію він увійде аж ніяк не героєм, а геть навпаки. Та ще й з питаннями про готовність до війни і крадіжками "5−6 менеджерів". Але є й вихід. Важкий вихід. Чесна і відверта розмова із суспільством, політичний діалог, готовність змінитися самому і визнати власні помилки, бодай перед самим собою. А чи сприймуть це суспільство і політичні опоненти? В історії і не таке бувало. Нельсон Мандела і його тюремники. Іцхак Рабін і Ясір Арафат, подолання диктатури військових у Бразилії. У нас до такого, дякувати Богові, не дійшло. Але й наша історія, вже незалежної України, повна компромісів заради виходу з кризи, починаючи від мирного переходу до незалежності, конституційної реформи під час Помаранчевої революції, виборів як засобу мирного вирішення криз. Тож шанс залишається. Перший крок зробили НАБУ і САП. Другий крок – за президентом. Третій – за опонентами. Такий шлях суспільство підтримає. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/692ea31cf2ec5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68ef519b96076/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Wed, 15 Oct 2025 10:47:39 +0300 Спочатку випустили із "пляшки", а тепер заштовхують назад Оригінал на ФБ, НВ Я чітко бачив "мутність" особи на прізвище Арестович ще 2015 р., коли він почав розкручуватися як "військовий експерт". Бо пам'ятаю його з тих часів, колі він сидів на подіях т. зв. "Міжнародного євразійського руху" поруч із ідеолога рашизму Дугіним (фотки є!) і заявляв про "помаранчеву чуму". Арестович твердить, що він виконував завдання ГУР. Можливо, не буду категорично заперечувати. Але вся його подальша кар'єра показала його русофільство та приниження українства. Для тих, хто хвилюється чи-то "за" чи "проти" участі А. у президентських виборах, хочу додати версію до чіткого, правового аналізу голові "Опори" Ольги Авазовської щодо неможливості його кандидування на виборах. Бо ця особа протягом тривалого часу не живе в Україні. Бо, за законом, треба проживати 10 років. А його перебування закордоном – не на підставах, визначених законом. Стаття 75 Виборчого кодексу чітко визначає, як треба трактувати ці 10 років. Це: "1) проживання на території в межах державного кордону України; 2) перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним Прапором України; 3) перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України в закордонних дипломатичних установах України, міжнародних організаціях та їх органах; 4) перебування на полярній станції України; 5) перебування у складі формування Збройних Сил України, дислокованого за межами України". Цим підставам Арестович не відповідає, навіть "перебуванню на полярній станції". Наче можна заспокоїтися. Тим не менше, у мене завжди було питання, чому його випустили закордон. Пропоную пояснення. Спочатку ОПУ його розкрутив до радника Офісу Президента (!), одночасно – спікера Тристоронньої контактної групи та радника з інформполітики голови української делегації в Мінській групі. Аж потім жахнулися свого ж глупства, бо зрозуміли, що випустили зло з пляшки. Зрештою, як надувати рейтинги, штабу Зеленського відомо з 2019 р. Тому й "підштовхнули" виїзд А. закордон. До речі, може й правильно. Питання лише до їх короткозорості: невже не бачили що розкручували? https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68ef519b96076/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68c56af5e26fe/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Sat, 13 Sep 2025 16:00:37 +0300 Молодь Непалу – проти корумпованих еліт Оригінал на ФБ та NV Сповнений парадоксів Непал. Віддалена, бідна країна, але ніколи не колонізована, хоча і була буферною країною між Британською Індією та Китаєм. Непальці пишаються тим, що "тут народився Будда". Але зрештою перемогу отримав індуїзм. До скасування монархії у 2008 р. Непал був офіційно індуїстською державою, але відтепер в Конституції був закріплений секулярний статус, так само як і курс на "демократичний соціалізм" (!). Останнє пояснювалося впливом як комуністичних груп, так і Непальського Конгресу, який чимось нагадував Індійський національний конгрес (не забуваймо, що преамбула Конституції Індії визначала цю країну як "соціалістичну, світську, демократичну республіку", хоча зрозуміло, що не йшлося про "радянський соціалізм"). Комуністи, які в Непалі пережили багацько роз'єднань і об'єднань, від 2008 р. і дотепер є однією з правлячих партій. Зокрема, змушений піти у відставку в результаті протестів молоді прем'єр Шарма Олі – з "Комуністичної партії Непалу (Обєднаної марксистсько-ленінської) ". Вона при владі у коаліції з Конгресом. А третя за потужністю сила, яка зараз в опозиції -"Комуністична партія Непалу (Маоістський центр) ". У 1996-2006 рр. вона вела партизанську війну з урядом, бо хотіла встановити комуністичну республіку. Але мирна угода зафіксувала скасування монархії, і маоїсти перейшли до парламентської боротьби і навіть брали участь в урядових коаліціях з іншими комуністами та Конгресом. Тобто непальські комуністи працюють в умовах багатопартійної демократії, ринку та міжнародної фінансової допомоги. Відставка комуніста-прем'єра не вирішіть нинішню кризу. До речі, в коментарях міжнародної преси практично нема згадок про комуністів. А чому? Бо справа не у формальних назвах. Молоді непальські протестувальники не довіряють ВСІМ правлячим елітам. Вони звинувачують ВСЮ владу в корупції. З'являються і кандидати в прем'єри з поза меж нинішнього парламенту. Але якщо парламентом буде створений новий, перехідний уряд, цілком можливо там знову опиняться представники комуністичних партій. А може й ні. Бо справжня боротьба з корупцією вимагає нових еліт. Але чи вони з'являться (зокрема, за підтримки молоді) та ще й візьмуть владу, велике питання. Вчора колишню голову Верховного суду 73-річну Сушилу Каркі, що виступала проти корупції, президент Непалу призначив т.в.о. прем'єр-міністра. Він також розпустив парламент та призначив вибори на 5 березня. Побачимо кому цього разу виборці довірять владу. УВАГА! Фото не з сучасних подій, а з періоду громадянської війни. А зараз партія маоїстів третя за силою у парламенті https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68c56af5e26fe/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68bc09c7f37b2/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Sat, 06 Sep 2025 13:15:35 +0300 УПЦ юридично таки керується Москвою Оригінал на ФБ та НВ Згідно з релігієзнавчою експертизою, здійсненою ДЕСС (Державна служба із етнополітики та свободи совісті), УПЦ (МП) так і не розірвала стосунки з Московським патріархатом. Намагаючись заперечити аргументи держави, спікери УПЦ (МП) твердять, що нічого подібного в статуті немає – для чого, мовляв, посилатися на сайти в країні-агресорі? "Креативненько" працюють, треба визнати. Але чи є це правдою? Я так і не знайшов статут УПЦ (МП) на її сайтах, що само по собі вже дивно. Доводиться проводити справжнє розслідування. Отож, вони такий статут у формі ксерокопії оригінала надіслали до ДЕСС. Самі ж його добряче "причесали" – про підпорядкування РПЦ вже не знайдете. Але в п. 1 наголошується, що УПЦ "є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р." А от вже ця грамота говорить про УПЦ "соединенную через нашу Русскую Православную Церковь с Единой Святой Соборной и Апостольской Церковью"; УПЦ "будет управляться согласно Божественным и священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви и определениями сего Архиерейского Собора". Тепер доводиться дивитися ці "опрєдєленія". І ось нарешті, в цьому третьому (!) документі, ми й знаходимо пункт 3.про те, що Предстоятель УПЦ "избирается украинским епископатом и благословляется Святейшим Патриархом Московским и всея Руси". Він же, згідно п.8., є "постоянным членом Священного Синода РПЦ". Добряче заховано! Тож, коли УПЦ (МП) говорить, що підпорядкування Москві в статуті не прописано, це є неправдою. Статут посилається на грамоту Московського патріарха, а вона на "определения сего Архиерейского Собора [РПЦ]", де ця підпорядкованість і прописана. Хочете, панотці, показати незалежність від РПЦ, викидайте, як мінімум, посилання на грамоту Московського патріарха, згідно з якою Ваша церква таки є частиною РПЦ! https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68bc09c7f37b2/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68ac1d22cbe64/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Mon, 25 Aug 2025 11:21:54 +0300 Хто про перемогу у війні за незалежність, а хто – про вибори. На жаль... І от вже пішли заголовки "Українці готові проголосувати за президента Зеленського і партію Залужного – опитування". Я не готовий пояснити, що саме сталося, бо це чи не перше опитування, де Зеленський лише дещо випереджає Залужного. Response rate – лише 10% (у принципі це стандартно для телефонних опитувань, а от у face-to-face цей показник набагато вищий). Взагалі-то я був і лишаюся противником оприлюднення виборчих рейтингів під час війни. Всі політсили це замірювали, але хай собі міряють для себе, а не для вкиду у суспільство, що лише підсилює наші внутрішні сварки. І попередні роки соціологи цієї негласної домовленості дотримувалися. Тепер вже ні, хоча КМІС, Центр Разумкова, "Демініціативи" цього не роблять. У будь-якому випадку виникає питання великого АЛЕ: а що буде в другому турі? Чи було це питання, чи відповіді на нього вирішили не оприлюднювати. Дуже ймовірно, що прихильники Порошенка, Буданова, Білецького, Притули проголосують на користь Залужного. Чи ці дані про падіння рейтингу Залужного підтвердять інші опитування? У будь-якому разі ОПУ й надалі працюватиме на зниження популярності Залужного. А краще б зосередитися на мобілізації ресурсів для спротиву Москві. Оригінал на ФБ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/68ac1d22cbe64/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/687fde10f02c6/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 22 Jul 2025 21:53:04 +0300 Оригінал на ФБ 1. Хоча публічні акції за воєнного стану можуть обмежуватися/вимагати дозволів, влада сама спровокувала вчорашній вечірній протест в Києві та інших містах продавлюванням нинішнього законопроєкту, що позбавляє незалежності САП та НАБУ. 2. Це слід розглядати як логічний ланцюжок подій: невідсторонення Чернишова, непризначення законно обраного керівника БЕБ, суд над Шабуніним, несподівана мобілізація Богдана Буткевича, наїзд на журналістку "Дзеркала тижня" Інну Ведернікову та її чоловіка. Майже по кожному з цих фактів влада відбрикувалася, шукала якісь "аргументи". Але цілісно ситуація виглядає однозначно, як спроба авторитарного наступу (який йде вже давно, але якому ми всі постійно опиралися). 3. Ситуація вибухонебезпечна, цілком можливі провокації з боку Росії, аби спровокувати сутички в центрі Києва. Учасникам протестів не дати втягнути себе в провокації. 4. Силовикам тримати голову холодною. Пам'ятати як розгін студентів викликав Євромайдан. 5. Зеленському і його оточенню (включно із Стефанчуком) згадати, що ухвалення (та ще й з порушеннями) "драконівських законів" 16 січня призвело до "вогненого Водохреща" 19 січня. 6. Зеленського "підставило" оточення чи "риба гниє з голови"? PS. Оскільки Зеленський щойно підписав закон – він частина проблеми. 7. Дяка тим "слугам", які не взяли участь у цьому шабаші. 8. Тимошенко, яку я колись підтримував, як і багато інших, у протистоянні з Януковичем та й під час увязнення, зараз повторює всі заяви тодішньої влади проти "тиску" з боку Заходу, та проти "грантожерів". (З нею, на жаль, опинилися і ті депутати з її фракції, з ким ми пройшли обидва Майдани). 9. Сьогоднішній день став знаковим для багатьох експертів, які утримувалися від критики Зеленського за кордоном. Виявляється нема іншого засобу, ніж звертатися до Заходу із закликом захистити демократію в Україні, бо українців влада ігнорує. І при цьому закликати не припиняти військової та іншої підтримки України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/687fde10f02c6/