https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a637e2f6ece4/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Fri, 24 Jul 2026 18:01:03 +0300 Запис виступу на Еспресо Питання до Федорова почали ставити І. Ведернікова, С. Рахманін, В. Чалий, Р. Костенко. Справді, запропонована Федорову посада віцепрем'єра без реальних управлінських повноважень може виявитися малоефективною, тому небажання Федорова погоджуватися на такий формат є зрозумілим. Однак, у нинішній ситуації необхідно враховувати не лише політичну доцільність окремих кадрових рішень, а й їхній вплив на стабільність державної системи. Повернення Михайла Федорова на посаду міністра оборони під тиском протестів, на думку Олексія Гараня, може мати серйозні наслідки для всієї системи державного управління. Якщо президент Володимир Зеленський погодиться на такий крок, це стане перемогою протестувальників і самого Федорова. Водночас для президента це буде велика поступка і поразка в очах системи, яка прочитає це як ознаку слабкості Зеленського, що він не контролює ситуацію. Тоді може посипатися система управління. Кадрові рішення, ухвалені під тиском вулиці, особливо під час війни, створюють небезпечний прецедент і можуть спровокувати нові вимоги щодо змін у владі. Водночас і перед самим Федоровим стоїть непростий вибір: політик має показати, що державні інтереси для нього важливіші за особисті амбіції. Федоров уже фактично вступив у політичну боротьбу, хоча ми не знаємо, яка буде його команда, яка політична платформа й сформувався як політик. Тепер головне питання – чи діятиме він як політик, чи як державник, який готовий жертвувати власними політичними інтересами заради країни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a637e2f6ece4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a5e4ad4d2c30/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Mon, 20 Jul 2026 19:20:36 +0300 Протести, що почалися після кадрових рішень влади, поступово змінили свій характер і створили атмосферу глибокої суспільної недовіри. Водночас ситуацію ускладнює відсутність чіткої комунікації з боку влади та ризик використання внутрішньої кризи Росією. Про це в етері Громадського радіо заявив професор політології Національного університету "Києво-Могилянська академія" та науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" Олексій Гарань. За його словами, на початку протестів вимоги були зрозумілими, однак згодом порядок денний змінився. "Ситуація дуже складна. Вона мені навіть не здавалася такою, коли почалися протести. Тоді було все зрозуміло: було прийнято рішення, яке не було добре прокомуніковане суспільству, яке викликало дуже багато питань, зокрема щодо відставки Федорова. Люди вийшли, студенти вийшли, і їхня мета була абсолютно зрозуміла – висловити своє незадоволення, спробувати повернути Федорова. Але дуже швидко, окрім вимоги повернути міністра, з'явилося гасло про звільнення Сирського. І протести почали змінювати свій характер", – сказав Гарань. Політолог наголосив, що критика головнокомандувача є допустимою, однак закликав не спрощувати оцінки його діяльності. "Я не буду ідеалізувати Сирського. З того, що я чую, у тому числі від військових, до нього є багато критики. Але це бойовий, заслужений генерал, і за своїм досвідом із ним мало хто може зрівнятися в країні. Якщо щодо Федорова позиція протестувальників була зрозумілою і виправданою, то щодо Сирського, мені здається, ситуація пішла в занадто радикальному напрямку. Ми ж не є фахівцями у військовій сфері, щоб давати такі категоричні оцінки. У результаті в суспільстві створена атмосфера тотальної недовіри до головнокомандувача Збройних сил", – зазначив він. Водночас Гарань припустив, що президенту все ж доведеться ухвалювати кадрове рішення. "Очевидно, президенту доведеться змінювати Сирського, тому що довіра в суспільстві підірвана, і це дуже погано. Думаю, він зробить це, можливо, не одразу, адже Володимир Зеленський не любить діяти під тиском. Але ми бачимо, що зараз тривають консультації, він слухає думку інших військових керівників і командирів. Думаю, буде якесь рішення, яке призведе до відставки Сирського. Чи це добре? Не знаю. Але зараз це може стати вимушеним кроком", – сказав експерт. За його словами, політична криза виходить далеко за межі питання окремих кадрових рішень. "Питання вже не тільки в Сирському чи Федорові. Ми бачимо ланцюгову реакцію. Незрозуміло, що відбувається нагорі: ситуація з Клименком, що буде з Умєровим, хто очолюватиме Міністерство оборони, кого призначать до СБУ. Це породжує нові питання і нову недовіру", – зазначив Гарань. Він також застеріг, що внутрішньою кризою намагається скористатися Росія. "Росіяни, безумовно, радіють цій ситуації. Вони підкидають хмизу у багаття. Саме тому зараз потрібні дуже зважені рішення. Я не думаю, що хтось може сказати: "Я знаю, як діяти, оголошую вимоги, і всі мають за ними йти". Мене, наприклад, насторожує заява про можливу безстрокову акцію протесту. Хто говорить від імені протестувальників? Чи є організаційний центр? Хто уповноважений висловлювати вимоги? У мене зараз немає відповідей на ці питання", – сказав політолог. На його думку, нинішня ситуація стала наслідком не лише кадрових рішень, а й попередніх проблем у війську та відсутності ефективної комунікації. "Відставка Федорова запустила ланцюгову реакцію. Але це сталося не на порожньому місці. Ми пам'ятаємо історії з порушенням прав військових, ситуацію навколо полку "Скеля" та інші проблеми. Усе це створило атмосферу гострого відчуття несправедливості. Водночас не було належної комунікації з боку влади. Саме на цьому тлі протест, який починався з вимоги повернути Федорова, вже наступного дня змінив свій вектор", – пояснив він. Гарань вважає, що зараз головним завданням є деескалація конфлікту та пошук компромісу. "Створили кризу, а тепер її потрібно якось розрулити. Не треба було робити так, як це було зроблено. Це абсолютно очевидно. Але тепер усім нам потрібно думати, як знайти вихід. Потрібна максимальна тверезість і прагматизм. Треба утриматися від дій, які ще більше загострять ситуацію, і спробувати вести діалог", – наголосив він. На його думку, такий діалог має відбуватися не лише публічно. "Потрібні консультації – політичні й неполітичні, за участю політиків, експертів, представників протестувальників. Не обов'язково це мають бути широко анонсовані зустрічі. Ми бачимо, що президент уже зустрічається з військовими, командирами, але очевидно, що має бути і закулісна робота", – зазначив політолог. Водночас Гарань закликав лідерів громадської думки не сприяти подальшій радикалізації. "Я хотів би звернутися до лідерів думок, щоб вони також допомогли знайти вихід із цієї ситуації. Зараз потрібна не радикалізація, а пошук шляхів вирішення. Чесно кажучи, навіть коментуючи вам це, я сам почуваюся розгубленим. У мене немає повного розуміння, як саме виходити з цієї кризи. Ми можемо пояснити, чому вона виникла, але готового рецепта зараз немає", – підсумував Олексій Гарань. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a5e4ad4d2c30/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a59d86bcfa77/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Fri, 17 Jul 2026 10:23:23 +0300 Оригінал на Українському радіо "Він виглядав як людина, яка дійсно намагалася щось змінити і займав принципову позицію" Федоров усі ці роки працював у команді президента, він не був помічений в якійсь розкольницькій діяльності. Він чітко працював у команді президента, але виглядало так, що серед багатьох непрофесіоналів, людей, які займаються невідомо чим і переслідують якусь корисливу мету, він виглядав як людина, яка дійсно намагалася щось змінити і займав принципову позицію. І в нього дійсно були успішні проєкти. Сьогодні він звітувався щодо своєї роботи на посаді міністра оборони. До речі, хотів би наголосити, це абсолютно нормально – людина вийшла звітувати про свою роботу. Так, його не подали, він йде у вимушену відставку, але він звітується. А в парламенті цього немає. Я вже не кажу про інші структури. "Це рішення б'є по самому президенту" До речі, в своєму дописі пан Федоров, напевно, що один з небагатьох, хто написав, що не вдалося на посаді. Так, це дуже велика рідкість для наших політиків. А мені здається, що це якраз є ознака сили і власної правоти. Так, ми не можемо сказати, що деякі його дії, в тому числі на посаді міністра оборони, не викликали критику. Очевидно, що за пів року не дуже багато що можна зробити, але він звітував і дійсно говорив про те, що зроблено. Там і технічні речі, і дрони, позбавлення росіян Starlink. Але були і спроби змінити свої підходи, підходи Міністерства оборони, навести там порядок, щоб закупівлі відбувалися через тендери. Він сказав, що йому майже вдалося це завершити, але не повністю. І очевидно, що це викликало незадоволення. Тому що, коли людина каже: "Ну, щось не те в нашому домі, потрібна чистка, ремонт тощо", то мабуть, не всім мешканцям цього будинку це подобалося. І головному власнику цього будинку це теж не подобалося. Хоча я вважаю, що це рішення б'є по самому президенту насправді. Тут програна комунікаційна стратегія. А це те, чим якраз команда Зеленського завжди хвалилася. І це не перша така груба помилка. Це не сприймається. І давайте чесно скажемо, що однією з причин, мабуть, були високі рейтинги Федорова. Візьмімо останнє опитування КМІС на початку червня. Ми не абсолютизуємо ці цифри, але воно нам дає ґрунт для виявлення певних тенденцій. У Зеленського серед політиків загальнонаціонального рівня фактично найвищий рейтинг. І такий самий рейтинг у Федорова. Тобто там +27 у Зеленського, +29 у Федорова – баланс довіри і недовіри. Тобто фактично в межах похибки. І вищі рейтинги у військових. А так усе. А ми знаємо, як президент на це реагує. Можна згадати Залужного. Щось там президент намагався пояснити, але ми всі насправді думаємо, що це була одна із причин відставки. А чому була відставка міністра закордонних справ Кулеби? Там взагалі не було ніяких пояснень, але в Кулеби почав зростати рейтинг. Тому я думаю, що це одна з причин. Хоча ці дії президента призводять якраз до зворотного – вони просто штовхають Федорова в політику. Так, Федоров каже, що він залишається в команді президента, що працюватиме на Україну. Я в це вірю. А далі що? Ми не знаємо, чи вийде він в автономне політичне плавання чи ні. "Суспільство не проковтнуло" Але ми побачили, що наша активна сила – це молодь, студенти. Вони не сприйняли це. І ми знову бачимо повтор "картонкового майдану". І ви знаєте, коли почався цей протест знову на площі перед театром Франка, я думав, що в нього менші шанси на успіх. Чому? Тому що тоді була чітка мета, що президент підписав закон, а ми вимагаємо повернення цього закону в парламент. І зрештою в парламенті розглянули зняття тих поправок до закону. А в нинішній ситуації... Уявімо, що сьогодні проведуть іншого міністра. І що далі? Продовжуємо протести і чекаємо, коли президент почне відігравати назад? Але ми тут побачили, що у владі почалися коливання. Навіть у колі президента почали думати про те, що може Клименка не будемо ставити, може когось іншого. І на жаль, ми бачимо результат – у нас не затверджені міністр закордонних справ і міністр оборони. Під час війни. Кажуть, що, можливо, ще зберуться, щось вирішать, але ситуація сама по собі... Тобто ми залишаємося без двох важливих міністрів і парламент має йти на свої канікули. Виявилося, що кандидатури немає. Це явно не продумано. Розраховували, напевно, що суспільство це проковтне, а суспільство не проковтнуло. "Це правильно, але..." Президент Зеленський теж відреагував на ці протести. Під час спілкування з пресою він сказав: "Що стосується людей, які вийшли. Ми боремося за свободу і демократію, тому люди..., мені здається, ми правильно все робимо". І водночас додав, що чує і відповідає на деякі речі, тому "крапку не поставлено". Так яке майбутнє Федорова і що означає "крапку не поставлено"? По-перше, президент сказав правильно, сказавши, що це позитивний сигнал, що люди виходять на протести. Це правильно, але навіщо було доводити до того, щоб люди вийшли на протести. Це ж не просто гаряча дискусія, це протест проти ухвалених рішень. Що має президент на увазі? Мені важко зрозуміти. Але не виглядає так, що він скаже: "Ну, я помилився. Я залишаю Федорова". Це не в характері президента. Впертий у нас президент. Іноді це добре. Наприклад, на початку війни, коли він сказав: "Я нікуди не поїду, я лишаюся в Києві". Він тримав удар, коли були наїзди з боку Трампа. Але коли йдеться про внутрішню політику... Ну, не чує президент! Треба, щоб пройшло дуже багато часу перш ніж, наприклад, відправили того ж Єрмака у відставку. А з багатьох інших речей немає реакції. До речі, у нас же зараз немає і голови СБУ, і здається, голови Служби зовнішньої розвідки також. Якось не дуже це нормально. Це, напевно, вперше люди виходять на вулиці через міністра. Щось подібне було в Україні? Я боюсь зараз категорично казати. Я пам'ятаю, що виходили за відставку, наприклад, міністра Шкарлета. Можливо, ще щось було, але зараз не пригадаю. "Це ж буде ляпас" Що буде, якщо парламент піде на відпочинок і нового міністра не затвердить? Хто буде виконувач обов'язків міністра? Даруйте, але "дурня буде". Я вжив цей не політологічний термін, але він передає суть справи. Зараз проблема в тому, що ми читаємо тільки якісь окремі повідомлення. Ніхто ж толком нічого не каже. Але в Клименка начебто немає достатньої кількості голосів в парламенті для того, щоб ухвалити. Це ж буде ляпас. Тому виникла така ситуація. Я не знаю, як будуть діяти. За процедурами, виконувати обов'язки мають перші заступники. Але це не дуже добре. До речі, як це все пояснювати нам міжнародним партнерам? Наш великий друг, єврокомісар з питань безпеки пан Кубілюс одразу сказав, що, слухайте, це погано, як ми будемо це пояснювати. Чесно кажучи, я не знаю, як це пояснювати. У багатьох випадках, коли ти виходиш на міжнародну аудиторію, ти намагаєшся деякі речі пом'якшити, не підставляти Україну. А що тут сказати? Як це пояснити? І до речі, коли призначали Федорова, всі ж знали, що є суперечності між ними і Сирським. Якось це треба було прораховувати. І зрештою ситуація зайшла в глухий кут. Але, ви знаєте, я слухав, як він виступав на своїй прес-конференції і як він відповідав, в тому числі, на гострі питання... Він справив дуже враження. З точки зору сприйняття – це добре враження. "Демотивує це рішення " Олександр Сирський теж оприлюднив у соцмережах допис, в якому прямо не коментував ситуацію з Федоровим чи якісь звинувачення, але нагадав про власну роль в обороні столиці в 22-му році, давши зрозуміти, що саме успішна Київська оборонна операція дала можливість проводити у столиці різного штибу державні заходи. Це такий тролінг Федорова і того, що сталося? Як взагалі цей допис сприймати? Може і це він мав на увазі. Але моя перша асоціація була з цими протестами. Я подумав, що це так трошки принизливо пролунало для цього міні-майдану на площі Франка. Чесно кажучи, не дуже переконливо. Але я не експерт саме в тому, що відбувається між Міноборони і Головнокомандувачем. Кожна сторона дотримується своєї точки зору, але Сирський не навів фактично ніяких аргументів. Федоров дійсно навів приклади, що він зробив, що не зробив, які є проблеми і що треба вирішувати. Тому демотивує трошки це рішення. Будемо сподіватися, що все-таки якось вирулимо, але ефект не є позитивним. "Це і є результат цих протестів" Що далі? Чи може в цій ситуації статися так, що влада почує людей на вулиці і Федоров знову буде на посаді? Чи це виключено після того, що вже публічно було сказано? Мені здається, що, виходячи з характеру президента і з того, що він намагається постійно підкреслювати, що він тут господар, то навряд чи він це зробить. Але почалися коливання з приводу Клименка. Це ж не просто так. Це і є результат цих протестів. Яка ваша думку щодо загалом нового Кабміну і міністра Корецького? Я тут знову пошлюсь на тих, хто більше слідкує саме за цими персонажами. Той же Ярослав Железняк написав, що в цілому прийнятно, за винятком одного міністра Калашника, якого відправляють на інфраструктуру. Тут питання, бо щодо нього є корупційні справи. Для чого? Так само Соболева переводять з уряду на посаду заступника в Офісі президента. Це теж не дуже зрозуміло. Але побачимо. Корецький показав себе ефективним на конкретних посадах в "Нафтогазі", в "Укрнафті", але прем'єр – це ж ще більший колектив, більший масштаб роботи і це політична посада. Побачимо. У вечірньому зверненні Президент Володимир Зеленський повідомив, що запропонує Верховній Раді призначити Євгенія Хмару на посаду міністра оборони. До ухвалення відповідного рішення парламентом Хмара, який нині виконує обов'язки голови СБУ, за дорученням президента виконуватиме обов'язки міністра оборони України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a59d86bcfa77/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a4bd792c2a76/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Mon, 06 Jul 2026 19:28:02 +0300 Оригінал тут Зараз ЗМІ бурхливо обговорюють виборчі рейтинги "Рейтингу", де Залужний має вдвічі менше, ніж Зеленський у першому турі і лише на 5% випереджає Буданова. Тож кілька питань з ходу. 1. А чому частина ЗМІ не подає моделювання 2 туру, де результати практично однакові? 2. Для чого взагалі вкидати це до обговорення? Згадаймо КМІС, Центр Разумкова тощо, які принципово не оприлюднюють такі дані. Вибори ж не завтра. Але ЗМІ ведуться на це. Вибори ж не завтра. Але ЗМІ ведуться на це 3. Це обговорення допомагає відвернути увагу від інших важливих тем. Це ж простіше, ніж запитати, коли нарешті Верховний скаже слово, щодо застосування зброї проти людей у формі (от днями підірвали гранатою ще двох військових). 4. Є й інші дані: і відкриті, і закриті. Так що прихильникам Залужного рано вішати носа. У відомих рейтингах довіри/недовіри Залужний, Буданов, Федоров попереду. Є й сценарії, коли Зеленський не бере участі, а конкурентом Залужного стає Буданов. Або коли не йде Залужний, і Буданов кидає виклик Зеленському. На жаль, не можу оприлюднювати ці дані. Кому треба – знає. А будоражити громадську думку не варто, думати треба про те, як перемогти у війні, а не на виборах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a4bd792c2a76/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a43fe4891ef3/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 30 Jun 2026 20:35:04 +0300 Оригінал на NV "Прощаємо і просимо прощення". Саме цим маємо керуватися ми, українці, в дні, коли згадуватимуть жертв Волинської трагедії, в дні, коли загострилося українсько-польське протистояння з приводу історії та історичної пам'яті. Точно не треба вдаватися в те, хто перший почав, кого було більше вбито. Пам'ятати, що злочинці є в усіх арміях світу. Маємо вчинити, як люди. Вшанувати пам'ять жертв як з українського, так і з польського боку. Маємо сильні приклади. Президенти А. Кваснєвський і Л. Кучма зустрічалися разом на Волині в 60-у річницю Волинської трагедії в 2003 році. Петро Порошенко разом з українською делегацією поклав квіти і схилив коліно перед пам'ятником жертвам Волинської трагедії в Варшаві. Це було 8 липня 2016 року. Дуже сильний і сміливий крок, і, здається, всі тоді все зрозуміли, і не було звинувачень у зраді. Володимир Зеленський і Анджей Дуда разом брали участь в спільній месі в соборі Петра і Павла в Луцьку 9 липня 2023 року. Нині саме час для того, щоб показати, що ми проходимо свою половину шляху заради майбутнього обох країн (навіть якщо ми вважаємо, що давно його пройшли і що зараз конфлікт роздмухують поляки). А як це конкретно зробити, в якій формі – думати дипломатам, громадам, церквам. Не думати, що це вияв слабкості. Це вияв моральної сили і християнських цінностей. На щорічному засіданні правління YES (Ялтинської європейської стратегії) в Києві Александр Кваснєвський, голова правління, звернув увагу, що в України відкрилося вікно можливостей на шляху до ЄС: від поразки Орбана – до президентських виборів у Франції навесні 2027 року, адже ми не знаємо, кого вони приведуть до влади. Отже, цим вікном треба максимально скористатися, зокрема, і в контексті підтримки Польщі. Замість цього ми отримаємо неминучі загострення через поховання у Пантеоні лідерів ОУН і УПА. Вже від себе додам, що, звісно, це наше право визначати, хто буде похований у Пантеоні. Залишимо це для внутрішніх дебатів. Але якщо розставляти стратегічні, безпекові пріоритети, то, безумовно, це – процес інтеграції до ЄС, який посилить нас у протистоянні з агресором. Це й потрібно поставити на перше місце. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a43fe4891ef3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a0de58f444b8/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Wed, 20 May 2026 19:47:11 +0300 Таких прикладів багато в історії. Але спочатку має "перезавантажитися" сам Президент. Оригінал на НВ, відео Радіо Свобода. Ще коли починалася справа "Мідас", Президент мав би вийти і сказати, що країна має два фронти, зовнішній та внутрішній – тобто боротьбу з корупцією: "Я докладаю всіх зусиль, аби викривати корупцію. Ми всі робили помилки, різні помилки, але зараз час для перезавантаження влади, я простягаю руку (і далі на вибір) опозиції, новим силам, громадянському суспільству (добре, не кажіть, що це уряд народної довіри, скажіть щось інакше – формування технократичного кабінету тощо). Я теж перезавантажуюся, буду працювати по-новому". Ціна -стійкість країни. Заради виживання країни, люди можуть багато пробачити. Таких прикладів багато і в історії України, і в історії інших країн. У 1990 р. Левко Лук'яненко казав: комуністи, які допомогають просуватися до самостійності – "наші союзники на даному етапі розвитку історії. Тільки надмірна переоцінка своїх сил і така ж надмірна недооцінка супротивника може примусити виступати проти такого союзника". Це сказала людина, яка відсиділа 27 років. Можемо подивитися на досвід Південної Африки. Мандела (теж 27 років у в'язниці) зробив так, що практично ніхто не був покараний. Там було інше – провідники апартеїду мусили визнати злочини, але більшість з них не посадили. Ціною була стабільність країни. Справедливість програла, але ПАР мирно перейшла до демократії. В Бразилії була військова диктатура у 1964-1985 рр. В процесі переходу до демократії відбулася практично взаємна амністія: адже була боротьба ультралівих проти диктатури. Пробачили і диктаторам, і учасникам терактів. Сторони йшли на це заради збереження паростків демократії, бо ситуація була крихка. Тому в деяких випадках ми можемо заплющити очі на зловживання або сказати: "Ми про це будемо говорити колись пізніше". Але для цього треба щире бажання різних сторін рухатися вперед, а не топити країну в протистоянні. Я поки що не бачу такого з боку Зеленського. На жаль... Але шанс, бодай невеликий, завжди є. Чи ним скористається Президент? https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/6a0de58f444b8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ede4378d536/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Sun, 26 Apr 2026 13:08:55 +0300 22:47 Я знав, що на цій передачі буде важко і коливався йти чи не йти, чесно скажу. По-перше, коли я продивився оцю вступну підбірочку кадрів – сумний настрій, правда? Можна зробити висновок, що ТЦК – ця думка домінує в нашому суспільстві. Є купа злочинних просто порушень, але є дуже багато людей, я їх знаю, які чесно виконують свій обов'язок в ТЦК. От ветеран мені розповідав, що його зупинила ТЦК на вулиці. Він намагався на них стартануть, що воював, а ви тут... Потім показав посвідку. Його одразу відпустили. Він каже: "Я відійшов, уже пішов додому". А потім повернувся назад і вибачився. Тобто абсолютно коректно спрацювали ці з ТЦК. І ми не можемо всіх оголосити монстрами. Це перше. Друге, що робити? Я повністю погоджуюся з тим, що сказав Масі Наєм. Так, дійсно, треба діяти дуже жорстко і до ухилянтів, і до тих, хто порушує в ТЦК закони і правила, бо інакше не буде діла. Я думаю, що весь цей маховик нападів розкрутився тоді, коли вперше почалися випадки, коли відбивали людей. Виходили мужики, і жінки виходили. От і що? Нічого, розумієте? Якщо нічого не зроблено, значить можна. Значить далі це робиться. І ми дійшли до того, що тепер пішли вбивства. До речі, хочу сказати, я сьогодні перевіряв, пан Масі може мене поправити. Я дивився, якщо замах або вбивство поліцейського або військового, навіть лише замах – 7-10 років або довічно, тобто дуже жорсткі заходи. Так, це стосується і поліцейських під час виконання обов'язків, і військових. Тобто це дуже жорсткі покарання, але люди начебто нічого і не знають. Мені цікаво було почути від юриста, що давайте заблокуємо їх рахунки, телефони тощо. Я, до речі, не знаю, як це узгоджується з правом, але морально я з цим погоджуюся. Останнє, що я хотів би сказати. Ви сказали, що нема тут представників Міністерства оборони, нема уряду. А давайте скажемо чесно, ці рішення потребують політичного важкого рішення на найвищому рівні. Правда? Ми мобілізуємо, ми не мобілізуємо, що ми з тим робимо і так далі. Це рішення, які треба приймати нагорі. Це президент і уряд. Вони мають прийняти принципові політичні рішення. Що ми робимо далі? Чи ми діємо за принципом, що одні воюють, інші можуть відсидітися, так? Чи все-таки країна дійсно воює? А ми в цей час робимо якусь нерівноправність в суспільстві, коли певну частину за віком випускаємо за кордон. А інших не випускаємо. Так ми воюємо чи що? 59:57 Я знаю багатьох людей, багатьох бійців, які мені казали, що ми не пішли добровольцями, але ми і не ховалися від мобілізації. Не біжимо в ТЦК, але ховатися ми не будемо. Отримаю повістку, піду. І багато дуже людей таких уже служить. І серед бусифікованих є такі, коли кажуть: "Мене бусифікували, я не хотів". Але зараз я влився в це бойове товариство, і я розумію, що краще бути тут, ніж я буду ховатися чотири роки в своїх чотирьох стінах. Такі випадки є. Тобто створюється колектив з різних людей. Частина міняє потім свою психологію. Може не всі. Так, і ще один момент, знову ж таки, історія з кола моїх знайомих, з тих, хто ховається чотири роки в місті, з кімнати не виходять. Чотири роки. Так от, останнім часом, але люди помирають. Стрес, нерви, рак. Може, це збіг обставин, але просто уявити, якщо людина ховається в чотирьох стінах чотири роки, що з нею буде? 1:10:13 Хочу відкрити один секрет глядачам. Можна я їм скажу, що поки на екрані був президент, всі тут обговорювали геть інші питання. Наболілі. Тобто ми не слухали, що каже президент. Симптомчик? А ми говорили про інші важливі речі. Про вбивства військових. Скільки можна чекати, що президент мовчить? Кажуть, що Зеленський не любить, коли на нього тиснуть. Так, не любить. І буде робити всупереч. Це ж працює проти нього. Не знаю, де там його політтехнологи, хто йому радить. Чим довше він буде мовчати, тим більше будуть бити по цьому. Це аргумент, розумієте, який перебити неможливо. З приводу мобілізації, я можу зрозуміти, політична кон'юнктура, брати відповідальність на себе. Він перекладав на парламент. Я розумію, чому він робив. А тут просто не розумію. Ну, як це можна пояснити з огляду на здоровий глузд? Ніяк не можна пояснити. А тепер це просто впертість. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ede4378d536/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ce94e0d6ed2/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Thu, 02 Apr 2026 19:10:08 +0300 І чи вдасться йому отримати на це згоду Конгресу Оригінал на ФБ та на NV Єдиний випадок, коли була задіяна стаття 5 про колективну допомогу – після 11 вересня 2001 року, коли Європа і Канада підтримали США у війни проти тероризму і направили свої війська до Афганістану. Про це Трампові треба нагадати. Але ми знаємо, як він фільтрує і перекручує факти. Тож чи може Трамп одноосібно вивести США із НАТО? Чітко прописаної процедури виходу США із міжнародних договорів немає. Але Конгрес ратифікував вступ до НАТО, тому, відповідно, можна вимагати його згоди на вихід. Тут можна сперечатися. Але закон National Defense Authorization Act for Fiscal Year 2024 (NDAA 2024) чітко прописав, що президент не може "suspend, terminate, denounce, or withdraw" США з НАТО без: 2/3 голосів Сенату, або окремого закону Конгресу. Це було спеціально зроблено у відповідь на заяви Трампа. 2/3 у Сенаті у Трампа точно нема. Більшість в обох палатах Конгресу поки є, але в Сенаті для Трампа ситуація теж хитка. Фіскальний рік закінчується 30 вересня, коли припиниться дія цього закону. 3 листопада – проміжні вибори до Конгресу, де республіканці втратять бодай одну палату. Теоретично Трамп може скористатися лише оцим одномісячним проміжком. Така дія Трампа викличе можливість втручання і Верховного Суду (невідомо, як він буде трактувати ситуацію), і запеклу політичну боротьбу. Інакше кажучи, перспектива формального виходу неясна. Але в будь-якому випадку це буде потрясіння і для США, і для глобальної системи безпеки. На жаль. Тому, ймовірно, що це врахують у Білому домі і спробують донести до Трампа. На цьому тлі нам не можна втрачати можливості, що є, особливо коли йдеться про наших союзників. Ясно, що 4 млрд євро, що готовий надати ЄС – не 90 млрд. Але реформи потрібні нам. І ця підтримка особливо важлива, коли Вашингтон відвертається від України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69ce94e0d6ed2/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69c0198a6dec7/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Sun, 22 Mar 2026 17:32:10 +0200 Ефіопія, де міститься штаб-квартира Африканського Союзу, відіграє помітну роль у політичному житті Африки та є важливим майданчиком для міжнародного діалогу. Про те, як там ставляться до України, як сприймають війну Росії проти України і які формати співпраці з африканськими країнами можливі для України, Олексій ГАРАНЬ, професор Києво-Могилянської академії, науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, розповів в інтерв'ю журналісту Андрію КУЛИКОВУ на Громадському радіо. - Пане Олексію, ви нещодавно побували в Ефіопії. Чому саме ця країна стала майданчиком для представлення вашого проєкту і що саме ви там презентували? - Ефіопія важлива передусім тому, що в Аддіс-Абебі розташована штаб-квартира Африканського Союзу. А Фонд "Демократичні ініціативи" втілює проєкт, спрямований на роботу з країнами так званого Глобального Півдня. Сам термін, до речі, не зовсім коректний – точніше було б казати "країни Латинської Америки, Африки та Азії". Але це довше вимовляти, тому зазвичай використовують саме цей узагальнений термін. У межах цього проєкту ми підготували три аналітичні записки. Перша присвячена питанням регіональної безпеки, друга – проблемі депортації дітей, яка, до речі, є дуже болючою для багатьох африканських країн. Третя стосується ядерної енергетики, адже чимало африканських держав також розглядають можливість розвитку атомної енергетики, зокрема наразі АЕС є в ПАР, а от другу, на жаль, в Єгипті, будує "Росатом", і там виникає купа проблем. Важливо, що ми підготували ці записки разом із південноафриканськими експертами. Тому тепер можемо сказати: "Слухайте, це точка зору не лише українців". Адже іноді кажуть: "А, українці там собі щось напридумували". Натомість ми можемо посилатися на те, що з нами працюють відомі південноафриканські експерти. Ідея полягала в тому, що Аддіс-Абеба дає можливість звернутися безпосередньо до дипломатів і представників африканських країн – зокрема до послів, які працюють при Африканському Союзу. - Багато хто пам'ятає часи, коли Ефіопію називали країною "соціалістичної орієнтації". А якою вона є сьогодні і яким був її історичний шлях? - Я добре пам'ятаю ті часи. Ефіопія була не просто країною "соціалістичної орієнтації" – її офіційна назва певний час навіть звучала як "Соціалістична Ефіопія". Якщо ж коротко згадати історію, то Ефіопія – одна з двох африканських держав, які зберегли свою незалежність від колонізаторів. Під час Другої світової війни її тимчасово окупували італійці, але ця окупація тривала недовго. Загалом традиційно говорять про дві країни Африки, які не зазнали колоніального панування, – це Ефіопія і Ліберія. Ефіопія мала високий авторитет у так званому Третьому світі. Вона була одним із засновників Організації Об'єднаних Націй. Тоді це була монархія. Країну очолював імператор Хайле Селассіє І. Аддіс-Абеба стала місцем розташування штаб-квартири Африканського Союзу – об'єднання африканських держав. Звісно, його не можна порівнювати з Європейським Союзом, адже рівень інтеграції там значно слабший. Але як політичний майданчик для координації позицій африканських країн він відіграє важливу роль. - Тобто це щось на кшталт Організації американських держав, можливо? - Так, приблизно такого плану. Ефіопія була дуже активною в Русі неприєднання. Нагадаю, що цей Рух свого часу заснували такі відомі постаті, як прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, президент Індонезії Сукарно та югославський лідер Йосип Броз Тіто. Ефіопія була серед країн, які брали в ньому участь. Рух неприєднання відрізнявся тим, що формально ці країни не приєднувалися ні до радянського блоку, ні до західного. Але важливо розуміти, що Рух неприєднання не означав пасивності. Навпаки – ці країни займали дуже активну позицію в боротьбі з колоніалізмом та агресією проти нових незалежних держав. Тобто це був радше "активний нейтралітет", а не позиція "наша хата скраю". Тому коли сьогодні деякі країни так званого Глобального Півдня пояснюють свою нейтральність щодо російсько-української війни спадщиною Руху неприєднання, це, чесно кажучи, доволі цинічно. Хоча слід визнати, що не всі держави займають таку позицію. Якщо ж повернутися до історії Ефіопії, то тривалий час це була монархія. Досить відстала економічно, але водночас авторитетна завдяки своїй зовнішній політиці. Ситуація змінилася, коли група ефіопських марксистів, які служили в армії, організувала заколот. Вони повалили імператора Хайле Селассіє І, вбили його і проголосили встановлення військового правління в країні і курс на побудову соціалізму. Як це часто буває в таких ситуаціях, спроби колективізувати селянство закінчилися трагічно – голодом, масовим терором і повстаннями. Урешті ця марксистська диктатура була повалена у 1991 р. Важливо, що в центрі Аддіс-Абеби є музей жертв Червоного терору. Це невеликий, але жахливий музей, в якому виставлені черепи, фото тортур, голоду тощо. Сьогодні Ефіопія вже давно не марксистська диктатура. Взагалі в Африці не залишилося режимів, які б офіційно проголошували марксистські гасла Хоча, звичайно, авторитарних режимів там усе ще чимало. Водночас Ефіопія зберігає своє значення ще й тому, що посол будь-якої країни в Ефіопії фактично є водночас і представником при Африканському Союзі. І тут, на жаль, доводиться констатувати проблему. Україна не має посла в Ефіопії з 2009 року. Уявіть ситуацію, коли ми говоримо, що нам потрібно співпрацювати з африканськими країнами, але в нашому посольстві там працює лише тимчасовий повірений, який навіть не має доступу до Африканського Союзу. Очевидно, що це було величезною помилкою з боку нашої дипломатії. Ми сподіваємося, що зараз це буде виправлено, але факт залишається фактом. Зараз ми бачимо зміни в Міністерстві закордонних справ України в цьому напрямку. Вперше було створено окремий Департамент Африки, який раніше був об'єднаний з Департаментом Близького Сходу. Його очолила Любов Абравітова, яка п'ять років працювала нашим послом у Південно-Африканській Республіці. Вона надзвичайно талановитий дипломат і дуже приємна людина в спілкуванні, тож зміни будуть. - Повертаючись до презентації ваших аналітичних записок в Аддіс-Абебі, як відбувся цей захід? - Була драматична історія. Ми приїхали разом із нашими колегами з Південної Африки – серед них були експерти з різних країн, зокрема Кенії та Камеруну, які нині працюють в ПАР. Спочатку домовилися провести захід в одному з готелів. Там погодилися, але згодом повідомили, що, на жаль, не можуть його прийняти. Тоді ми домовилися з відомим готелем Sheraton. Захід мав відбутися вранці. Були запрошені посли, представники делегацій, експерти. І раптом о десятій вечора нам телефонують із готелю й кажуть, що провести подію вони не можуть через проблеми з протипожежною безпекою. Ну от такий неприємний збіг обставин. На щастя, нам допомогли друзі, велике їм спасибі. До речі, варто сказати, що нашій поїздці дуже сприяло посольство Польщі в Ефіопії, а безпосередньо в цій ситуації на допомогу прийшло посольство Фінляндії. Вони запропонували провести захід у себе. У результаті ми зустрічали гостей біля готелю Sheraton і пояснювали, що захід відбудеться в іншому місці – в посольстві Фінляндії. Завдяки цьому захід усе-таки відбувся. Прийшли представники африканських країн при Африканському Союзі, також представники АФКОН (Африканського комітету з ядерною енергетики). Подібна історія була, наприклад, у Замбії у 2024 р., коли шведські партнери організовували візит. Тоді університет буквально в останній момент не зміг провести заплановану зустріч зі студентами. І знову ж таки нам допомогло шведське посольство. Країна нещодавно приєдналася до БРІКС, об'єднання більш розвинених держав (переважно Глобального Півдня + Росія та Китай), хоча це бідна країна, що демонструє, однак, певне зростання за останні роки. Значною мірою це приєднання відбулося тому, що саме тут розташована штаб-квартира Африканського Союзу. Внутрішня ситуація на сьогодні там досить складна: попереду парламентські вибори, але загалом зрозуміло, хто їх виграє. Фактично в країні – кілька збройних етнічних конфліктів. При цьому в самій столиці, Аддіс-Абебі, ситуація відносно спокійна – багато в чому тому, що тут розташований Африканський Союз. - Наскільки в Ефіопії пам'ятають, що той самий "червоний терор" відбувався за підтримки й присутності Радянського Союзу та інших країн соціалістичного блоку? І чи впливає це сьогодні на ставлення до Росії – чи сприймають її як послідовницю і наступницю Радянського Союзу? - Якщо стисло відповісти: антиросійських настроїв там немає. Що ж до вашого питання, я вже згадував, що в центрі Аддіс-Абеби є Музей жертв Червоного терору. Там ідеться про диктатуру того часу, але роль Радянського Союзу фактично не згадується – її оминають. Водночас у місті є пам'ятник кубинським воїнам-інтернаціоналістам, які прибули до Ефіопії під час війни з Сомалі щоб захищати Ефіопію. В цьому самому нічого поганого немає, але цілком очевидно, що Куба в той час діяла в унісон з Радянським Союзом, і це робилося з метою розширення комуністичного впливу в Африці. Ефіопія – одна з найбідніших країн, і велику економічну допомогу їй надають країни Заходу. Але ставлення до Заходу залишається дуже критичним. - Тобто це певною мірою історична спадщина? - Історична спадщина теж, але не тільки. Це характерно не лише для Ефіопії. Часто виходить так, що саме ті країни, які допомагають економічно, опиняються в ситуації, коли "той, хто дає гроші, той і винний". На жаль, така логіка зберігається в багатьох країнах Африки. З чим це пов'язано? З тим, що кредити й допомогу надають передусім демократичним країнам, які борються з корупцією, які не є диктатурами. А тут виникає купа проблем. Натомість Росія чи Китай надають гроші без подібних умов, та ще й незважаючи на екологічні проблеми, які створюють ті самі китайські або російські компанії. До речі, я теж здивувався, що, попри "червоний терор", який вони самі визнають, багато людей каже: "Тоді при марксистах не так вже й погано було, було соціальне забезпечення". Я обговорював це свого часу з архієпископом Євстратієм, коли ми разом були в делегації під час одного з попередніх візитів. І він дуже слушно зауважив: "Слухайте, чому ми дивуємося? Донедавна в Україні було багато людей, які говорили: "О, як добре було за Радянського Союзу, бо був соціальний мінімум тощо". Добре, що ми це подолали, в тому числі завдяки російській агресії, але таке ставлення до минулого залишається неоднозначним. Це не тільки в Ефіопії, це залишається в африканських країнах, бо вони вважають, що Москва їм допомогла боротися проти колоніалізму. І доводиться пояснювати, що сучасна Росія – це навіть не Радянський Союз, а держава, яка проводить імперіалістичну політику, і що СРСР свого часу також переслідував власні інтереси. До речі, коли говоримо про допомогу Африці, варто пам'ятати, що там працювало дуже багато українських фахівців. Україна в ООН, наприклад, була заступником голови спеціального комітету з боротьби з апартеїдом. Багато відповідних резолюцій ухвалювалися за активної участі України. Так само дуже важливою була участь українських миротворців у країнах Африки. До повномасштабного вторгнення вони діяли в багатьох місіях. Останніх миротворців було виведено з початком російсько-української повномасштабної війни в 2022 році, хоча навіть після 2014 року наші контингенти там залишалися. Якщо говорити про Ефіопію, то українська присутність там була невеликою. Але багато наших миротворців було в Анголі, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Демократичній Республіці Конго. - Пане Олексію, ще два запитання. Одне підказала ваша згадка про архієпископа Епіфанія. Наскільки в Ефіопії відчувається присутність православної церкви і що в цьому сенсі робить Росія? Адже ефіопська церква – одна з найдавніших у світі, ще з IV століття. - Так, Ефіопія – одна з найдавніших православних країн у світі, але ви правильно згадали, що це було ще в IV столітті, тобто до догматів Халкідонського собору. Отже, загалом, це так звані дохалкідонські православні церкви. Це не ті церкви, про які ми зараз говоримо, а саме близько 15 автокефальних православних церков, включно з Православною Церквою України. Це дуже стара церква, яка сильно відрізняється від нашої. Іноді кажуть, що відмінності між православними християнами та католиками насправді менші, ніж відмінності між сучасними православними християнами та тією стародавньою ефіопською церквою. Візьмемо наявність обрізання, наприклад. Вплив цієї церкви в країні дуже великий. Загалом працювати в Африці непросто, але варто зазначити, що Александрійський патріархат – одна з сучасних автокефальних православних церков – визнав Православну церкву України. І це дуже важливо. І тут ми повинні говорити не тільки про православні церкви, але й про те, що є представники інших церков – протестантських церков, Англіканської церкви в Африці, – які дуже послідовно виступають проти російської агресії і за повернення депортованих українських дітей. В Африці є єпископи, які вирізняються своєю дуже активною позицією. Я багато говорив про складність цієї роботи, але це не означає, що вона приречена на поразку. Перспективи є – просто ця робота справді дуже непроста. - Повертаючись до теми впливу Росії і Китаю, у часи, коли Ефіопія називалася соціалістичною державою і діяла військова хунта Дерг ("Комітет/Рада"), чи намагалися маоїсти перехопити вплив у тамтешніх марксистів, чи все віддали на поталу радянським комуністам? - Ми пам'ятаємо, що тоді, у 1970-х роках, відносини між Радянським Союзом і Китаєм були фактично ворожими. Китайська допомога була, але менша. Тому я б сказав, що тодішня ефіопська диктатура передусім спиралася насамперед на Радянський Союз. Але зараз ми спостерігаємо активну політику Китаю, спрямовану на те, щоб грати першу скрипку в Африці. І протистояти Китаю нелегко, тому що він каже: "Ми також представляємо так званий Глобальний південь. Ми ваші друзі, ваші союзники". Тому китайська присутність у регіоні сьогодні справді надзвичайно активна. Захід в Ефіопії та підготовлені аналітичні матеріали здійснені в межах проєкту "Регіональна та ядерна безпека, повернення дітей: адвокація України на "Глобальному Півдні", насамперед в Африці", який втілює Фонд "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Повний текст, фото і запис розмови https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69c0198a6dec7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69a6b3608829f/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Гарань) Tue, 03 Mar 2026 11:09:36 +0200 Розмова на Громадському радіо з Андрієм Куликовим. Світлини, повний текст і запис розмови див. на сайті "Демініціатив" Почнемо з того, як правильно вимовляти КАтар чи КатАр. Я все життя говорив КатАр, як і переважна більшість у нас. Потім виявилося, що англійською мовою все-таки кажуть КАтар. Араби ж наполягають, що правильно – КатАр. Я думаю, що обидва варіанти прийнятні, але після того, як араби сказали, що все-таки КатАр, говоритиму КатАр. Насамперед скажу, чому я там опинився. Тому що Фонд "Демократичні Ініціативи" ім. Ілька Кучеріва має проєкт в країнах так званого Глобального Півдня. Я кажу "так званого", бо термін "Глобальний Південь" не зовсім коректний, адже об'єднує дуже різні країни. Підтримав проєкт Міжнародний фонд "Відродження". Акцент нашого проєкту – на Африці, тож наприкінці січня ми обговорювали наші презентації разом з африканськими експертами в Ефіопії при штаб-квартирі Африканського Союзу. Але ми працюємо й у Латинській Америці, а на Близькому Сході це – Катар. Отже, нещодавно, 7-9 лютого, ми побували на щорічному Форумі Аль-Джазіри. Я і моя колега Марія Золкіна (яка працювала на Аль-Джазірі у перші місяці війни, а спочатку там був наш виконавчий директор Петро Бурковський, який прибув за кілька днів до повномасштабки). Форум був цікавий. Для нас деякі речі незвичні. От на відкритті виступав заступник міністра закордонних справ Ірану, окрема розмова була з головою ХАМАСу за кордоном. Справа в тому, що Катар, попри те, що це невелика держава (загальна чисельність населення – понад три мільйони, з яких власне катарців лише 300-400 тисяч), намагається посилити свій вплив, активно виступаючи дипломатичним посередником у багатьох міжнародних конфліктах. Згадаймо, що саме в Катарі, скажімо, проходили переговори між американцями і талібами. Там відбувалися також непрямі переговори між ХАМАСом та Ізраїлем. А, коли перемовини були призупинені, Ізраїль завдав удару по будинку, де перебував ХАМАС. Результати, до речі, виявилися не дуже ефективними, тому що, очільники цієї делегації перебували в іншій будівлі. І Катар тоді призупинив посередницькі послуги. Далі ми маємо сказати, що Аль-Джазіра – щось нечуване для арабського світу – телеканал, який, як вони самі кажуть, працює за стандартами BBC. - Так, я тільки зауважу, що Аль-Джазіра виникла з ініціативи колишніх співробітників арабської служби BBC. Тому природньо, що вони використовують свій досвід. - Це особливо цікаво з огляду на те, що режим у країні авторитарний, як і в більшості арабських держав. Проте саме там було створено цей телеканал. До речі, сталося це 1996 року. Саме тоді було викрито змову проти нового правлячого еміра. А за рік до того він сам повалив свого батька, коли той був у поїздці в Швейцарії. Тобто в Катарі якраз відбулося щонайменше два палацових перевороти, зокрема один невдалий, причому обидва всередині правлячої родини. - От чесно скажу, я справді не чув про це. - Я теж не чув, поки не пішов до Національного музею. Ця інформація там теж захована, це треба знати, де дивитися і що шукати. Насправді в 1972 році відбувся безкровний переворот, коли чинного еміра усунули від влади під час його перебування за кордоном. Така сама ситуація повторилася в 1995-му, коли емір прийшов до влади, усунувши свого батька. А вже наступного року була спроба заколоту проти нього самого, однак її викрили. Усі ці події були палацовими переворотами, тобто боротьбою за владу всередині родини. За нового еміра, якраз через рік після приходу його до влади – у 1996 році, було створено канал Аль-Джазіра. І це справді стало нечувано для Близького Сходу, адже канал, зокрема, висвітлював події "арабської весни". Більше того, цей канал звинувачували в поширенні начебто підбурювальних закликів. У 2017 році Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Єгипет і Бахрейн звинуватили Катар, що він підбурює до революції. В 2017 році вони оголосили йому блокаду і висунули ультиматум. Остаточно кризу вдалося врегулювати лише у 2021 році. Тоді казали, що Катар стояв перед загрозою військового вторгнення. Туреччина підтримала Катар, а Іран допоміг обійти економічну блокаду. За оцінками експертів, не останню роль відіграли президент Дональд Трамп, а потім, з 2021 року, Джо Байден. У Катарі є американська військова база, і ніби Трампу сказали: "Повпливай, бо якось воно буде незручно, коли тут перебуває американська військова база". - По якій, до речі, завдавав удару Іран. Це для тих, хто думає про військові бази, як про запоруку безпеки, так? - Зачекайте, але ж удару завдали саме по американській базі. Наскільки я пам'ятаю, це було реакцією на вбивство керівника Корпусу Вартових Ісламської Революції Сулеймані, коли він перебував на території Іраку. Тут важливо сказати, що наявність американських баз в країнах цього регіону, зокрема Еміратах, Бахрейні, Кувейті, Катарі, є одним із стримувальних чинників проти потенційної агресії з боку Ірану. Навіть якщо Кувейт підтримує з Іраном непогані стосунки, але сама ідея "експорту шиїтської революції" – це загроза режимам у цих країнах. Я вже не кажу про американські бази в Саудівській Аравії – ці бази відіграють свою стримувальну роль. Отже, Катар, попри те, що це невелика держава, є одним із найбільших експортерів скрапленого газу. До речі, один із чинників, чому вони з Іраном мають добрі стосунки, – вони спільно екслуатують величезне газове родовище, яке перебуває на кордоні територіальних вод обох країн у Перській затоці, або, як кажуть араби, Арабській затоці. Отже, Катар намагається "грати на різних дошках" і виконувати функції посередництва. І завдяки цьому, а також через вплив Аль-Джазіри, він посилює свою роль в арабському регіоні і за його межами також. Знаєте, про що я хотів би сказати, про що зазвичай мало говорять. Коли захоплено розповідають: "Ох, як ми з'їздили в Емірати, як там класно" чи "Як ми з'їздили в Катар, як там чудово". А хто створює весь цей добробут? Адже 90% населення країни – це не місцеві громадяни. Порівняйте: загальне населення країни становить від трьох до чотирьох мільйонів, і лише близько десятої частини – це катарці. Решта – це трудові мігранти з різних країн світу, переважно арабських, а також Індії, Пакистану, Бангладеш, Філіппін, Шрі-Ланки. Наприклад, я летів рейсом Ефіопія – Дубаї. Літак ефіопських авіаліній був повністю заповнений (там не було бізнес-класу) громадянами Ефіопії, чоловіками і жінками, які прямували працювати до країн регіону або летіли туди, щоб здійснити пересадки до інших країн цього регіону. Запитую в них, чи знають вони англійську чи арабську. Англійською володіли ледь-ледь, арабської не знали взагалі. - Але якось це працює. Мені відомі приклади в деяких громадах Великої Британії, де люди по 30 років працюють, не виходячи за межі фабрики і місцевого магазину, і там вони мешкають з людьми своєї національності. - Значна частина приїжджих у країнах Перської затоки працює в сфері сервісу. Ми стикаємося з ними, коли приїжджаємо як туристи або як учасники конференцій, чи бізнес-відвідувачі, і часто сприймаємо їх як добре забезпечених, а країну як простір добробуту. Але якось я запитав у колег: "А що у вас з метро?". Вони кажуть: "Метро шикарно виглядає, але там майже нікого немає". Як то кажуть, "хохол не повірить, доки не перевірить". Пішов я в метро – вестибюль справді порожній і справді розкішний. Вагони поділені: є Golden клас, є – для сімей, а решта – звичайні вагони для простих людей, таких як... -...як український експерт, професор. - Так, як український професор. І що я там бачу? Вагони були заповнені тими приїжджими, які їхали на роботу або поверталися з неї, які працюють, наприклад, на будівництві, на важких фізичних роботах. А катарці навіть цього не знають. Коли я в них запитав, коли вони востаннє користувалися метро, відповідь була: "Ми навіть не можемо пригадати". Хоча проїзд там, до речі, дуже дешевий. Мені також розповідали – сам я цього не бачив, – коли я запитував, де і як живуть мігранти, що мешкають вони десь на виїзді з міста, у певних районах, біля заводів чи фабрик. Розповідали – "за, що купив, за те продав" – що є навіть цілі такі поселення неподалік столиці, звідки їх вивозять на роботу. Наприклад, уночі вони прибирають місто, а вранці їх швидко автобусами забирають назад. Тобто на вулицях тих, хто прибирає, практично не видно. Пам'ятаємо, що напередодні чемпіонату світу з футболу Катар якраз звинувачували у двох речах: у порушенні прав геїв – що, в принципі, очікувано для мусульманської країни, і в неналежному становищі іноземних робітників. До речі, я запитав: а чи є тут християнські церкви? Відповіли, що є – у спеціально відведеному місці. Там і католицька церква, і протестантська, і православна – щоправда, не наше православ'я, а східні давні православні церкви. Усередині є вся атрибутика, але на самих будівлях хрестів ви не побачите – це заборонено. - Пане Олексію, Україна представлена дипломатичною місією у Катарі? - Так, представлена. І я, до речі, хотів би сказати, що якщо ми говоримо про позицію цих країн у ході російсько-української війни, то переважна більшість арабських держав, зокрема країни Перської затоки, Саудівська Аравія, підтримали резолюції щодо територіальної цілісності України, щодо невизнання так званих "референдумів". Тобто тут, умовно кажучи, все гаразд. Але коли йдеться про інші резолюції – наприклад, про засудження порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях – вони, як правило, утримуються. Права людини – це не зовсім їхній "коньок". Так само щодо репарацій з Росії – теж утримуються. Водночас ми знаємо, що Емірати, Катар беруть участь у питанні повернення українських дітей. Цим вони займаються і намагаються допомагати. Але якщо говорити про геополітику, то очевидно, що вони не хочуть псувати стосунки з Росією. Вони "грають на багатьох дошках". Ситуація в регіоні складна – багато держав, великих гравців, зокрема Іран. І все це потребує балансування між різними центрами сили, тому вони займають обережну позицією. Якщо, скажімо, у 2022 чи 2023 році тема російсько-української війни була однією з чільних на форумі Аль-Джазіри, то тепер окремо про Україну практично не йшлося. Хоча російська представниця зробила свої стандартні заяви. Добре, що мені дали можливість прокоментувати. Але загалом про Україну говорили дуже мало. Натомість Палестина була в центрі уваги – Палестина, Палестина і ще раз Палестина. Безумовно, згадувалося рішення Міжнародного кримінального суду щодо Нетаньяху. І я скористався нагодою нагадати, що існує аналогічний ордер на арешт Путіна. Трошки нагадав про це на форумі. Але ми маємо бути свідомі: на кроки, які викликатимуть різку протидію Росії, арабські країни не підуть. Підтримати резолюцію про територіальну цілісність – так. Хоча це теж Росії неприємно. Але далі вони дотримуватимуться нейтральної позиції – "і з вашими, і з нашими". - А кримськотатарський чинник в увазі арабських країн до України – наскільки він відчутний? Чи виходить на поверхню? - Якщо говорити про цю конференцію – ні, це не звучало. Україна взагалі мало фігурувала на ній. Ми знаємо, що Туреччина активно займається кримськотатарською темою, бо там проживає багато кримських татар. А от в арабських країнах це питання не на поверхні. Хоча, коли про це говориш, це сприймається. А концерт Джамали викликав у Катарі велике зацікавлення. А от коли йдеться про Газу, про "наших братів у Газі", – усе проходить під цим гаслом. Лунає різка критика Ізраїлю. Я сидів на конференції і думав: виступає представник ХАМАСу, щоправда, виступали й представники ФАТХу. Були й помірковані лідери, хоча про них кажуть, що вони не мають великого впливу в самій Палестині. Вони займають більш зважену, інтелігентну позицію. Але на самій конференції це майже не звучало. А от критики Ізраїлю було багато – жорсткої, із засудженнями. Хоча реалістичних шляхів виходу з ситуації фактично не пропонували. І, звісно, про терор з боку ХАМАСу, який, власне, і спровокував війну в Газі, не згадували. З цими країнами треба працювати. Працювати і в площині військово-технічної співпраці, і в економічній. На це вони готові. Є центри, де працюють фахівці, які дуже прихильно ставляться до України. Отже, можливості для роботи є, і ми не можемо ними нехтувати. Але треба розуміти, що арабський світ дуже специфічний для роботи. Так само, як і африканський, чи навіть Латинська Америка. Те, що для нас очевидно, там не завжди можна говорити напряму. Нам, наприклад, згадують нашу первинну реакцію на події в Газі. Президент Зеленський тоді чітко засудив теракт, і українська громадська думка одразу стала на бік Ізраїлю – що зрозуміло. Якщо говорити про голосування в ООН, українська делегація утримувалася доти, доки не було внесено резолюцію, в якій засуджувалися терористичні атаки та насильство і висловлювалося співчуття всім жертвам – як терору, так і війни. І тоді Україна її підтримала. За тиждень після першої заяви Зеленського, яка була однозначно проізраїльською, коли стало очевидно, що війна в Газі виходить за межі простої відповіді на теракт, Міністерство закордонних справ України виступило зі збалансованою позицією і підтвердило позицію України щодо створення двох держав. Тобто в цьому сенсі все логічно. Але арабські партнери пам'ятають нашу первинну реакцію і про це нагадують. Доводиться пояснювати, що Україна ще у 2001 році встановила дипломатичні стосунки із Державою Палестина, і посольство Палестини працює в Києві відтоді. https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/69a6b3608829f/