https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/52f23ca3d5800/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Wed, 05 Feb 2014 14:29:07 +0200 меня спрашивают о моих еврейских ощущениях от майдана. нет у меня никаких еврейских ощущений от майдана. я конечно чувствую себя на майдане евреем. но я себя чувствую евреем и на гавайском пляже, и на красной площади, и в музее "метрополитен", и на "привозе" в одессе. никакой прибавочной угрозы из-за своего еврейства я на майдане не ощущаю. некоторые профессиональные евреи сегодня пытаются развернуть в мировых сми кампанию об антисемитизме на майдане. моя экспертная оценка: антисемитизма на майдане нет. антисемиты там, конечно же есть. но они есть не только на майдане. они есть везде – и на гавайском пляже, и на красной площади, и в музее "метрополитен", и на "привозе" в одессе. самые страшные страхи по поводу антисемитского майдана сковывают души бывших русских евреев из бруклина, которые черпают сведения о тотальном антисемитизме украинцев со страниц фейсбука преданного симпатика русской имперской идеи и ненавистника страшной америки, проживающего в городе мурманске. это весь фактаж. а в реальной двухмесячной истории майдана, где постоянно находятся тысячи людей, мне ни разу не пришлось столкнуться с антисемитизмом, а из сми и с чужих слов я знаю о четырех инцидентах. причем я специально попросил всех знакомых сообщить мне о такого рода фактах. 1. выступление сумасшедшей поэтессы-антисемитки, забыл фамилию. она появилась на трибуне в самом начале, когда был свободный микрофон и с тех пор ее к трибуне никто близко не подпускал. зато с этой трибуны выступали многочисленные евреи – и зисельс, и портников, и другие, даже я. и "пушкин клейзмер бэнд" выступал со своей программой и срывал аплодисменты "антисемитского" майдана. 2. вертеп с "жидом". это традиционный персонаж западноукраинского рождественского представления. некоторые украинцы, например ректор львовского католического университета о. борис гудзяк, призывают от этого образа отказаться. но народ не хочет. я в этом ничего страшного не вижу. положа руку на сердце, всегда ли положителен образ гоя в еврейском фольклоре? но мы же можем отделять наши фольклорные традиции от сегодняшней толерантности? почему бы не признать то же право за украинцами? 3. инцидент в захваченной мэрии, когда "свободовцу" не понравилась кипа телеоператора. возникла словесная перепалка, драку предотвратили, а перед оператором извинился один из высокопоставленных руководителей "свободы". 4. кто-то на лбу листовки с фейсом азарова написал "еврей". надпись тут же замазали. и это все!!! за вот уже девять недель – все!!! какие еще вопросы? к кому? к миллиону людей на майдане, к не очень любимой мной "свободе", к не до конца пока понятному "правому сектору"? к кому? ну, и факты нападений на евреев возле подольской синагоги. я живу в двухстах метрах от нее и никаких майдановцев в окрестностях не видел. у "страшных бандеровцев" достаточно дел кроме охоты на ешиботников – беркут стреляет в них, поливает на морозе из водометов, избивает пластиковыми дубинками. неужели кому-то из них придет в голову ехать в другой конец города чтобы избивать еврея, когда их полно на самом майдане? хотя бы я, например. у меня гораздо более характерная еврейская внешность чем у недавно прошедшего гиюр реб дов-бера, пострадавшего от неизвестных погромщиков. зато есть сотни и тысячи свидетельств евреев, стоящих на майдане, о царящей там атмосфере единения и братства. я, конечно, боюсь сорваться на тональность писем советских евреев в цк кпсс с осуждением израильской военщины, но почему люди, как бы выражающие наши еврейские интересы не поинтересовались нашим еврейским мнением? я верю что все вопросы межнациональных отношений мы выясним после победы, устраним недомолвки и взаимные обиды. хотя, наверное и тогда останутся антисемиты, но как же без них... но сегодня вопрос украинско-еврейских отношений на майдане не стоит, и кто его на ровном месте пытается поднять, тот либо дурак, либо провокатор. а вот антисемитизм в "беркуте" меня волнует гораздо больше. потому что государство, не способное предложить своему народу привлекательный проект, традиционно компенсирует его отсутствие охранительной идеологией. таковая непременно предполагает образ врага. какой образ врага на протяжении веков доказал свою эффективность? правильно. лично для меня в этом противостоянии выбор однозначен. когда идет война добра со злом, я на стороне добра. этого требует от меня моя еврейская этика. кстати, именно поэтому большинство украинских евреев сегодня на той же стороне, и никакие пропагандистские спецоперации этой картинки не изменят. https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/52f23ca3d5800/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/528f25b331ae4/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Fri, 22 Nov 2013 10:36:51 +0200 господа! вчера я провел вечер в отличной интеллигентной компании старых друзей и единомышленников в самом центре города киева. немного создавали ощущение дежа-вю речи политиков с незатейливой риторикой прошлого майдана и детсадовскими кричалками, но это можно стерпеть и простить, в целом осадок приятный, думаю сегодня прийти туда же, чего и всем желаю. потому что сколько же можно себя не уважать? https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/528f25b331ae4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5268340d136bb/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Wed, 23 Oct 2013 23:39:41 +0300 как пишет "истправда", http://www.istpravda.com.ua/short/2013/10/23/138270/ живущий с 1970 года в вене бывший одессит эмиль лянгерман, отягощенный вполне узнаваемыми эмигрантскими стереотипами, хочет снести памятник ивану франко в вене. потомушо франко был антисемитом. прогрессивная украинская общественность говорит шо не был. вот мое скромное мнение: 1. антисемитом франко был и антисемитские мотивы у него очень даже да. "борислав смеется", который при совке входил в школьную программу (не знаю, входит ли сейчас) – откровенно антисемитская вещь. и в публицистике немало антисемитских перлов можно накопать. 2. ну и что? "веницианский купец" шекспира тоже антисемитская вещь. а лютер каким был антисемитом! про достоевского вообще молчу – рядом с его мистическим антисемитизмом франко – дитя малое. а незабываемый текст маркса об еврействе! вряд ли градус антисемитизма у франко выше чем у маркса. 3. отношение франко к евреям никак не сводится к антисемитизму. у него достаточно еврейских типажей, описанных с сочувствием и любовью. 4. в наследии франко отчетливо звучит "ще й нута друга", с явным сионистским пафосом, почерпнутым от герцля, с которым франко некоторое время достаточно плотно общался. поэма "моисей" – потрясающий пример того как нееврей выступает страстным приверженцем еврейского идеала, певцом исторической миссии еврейства. вряд ли какое-то другое произведение, прочитанное мной в детстве, настолько способствовало формированию моего национального чувства. я бы рекомендовал франковского "моисея" к обязательному изучению во всех еврейских (и не только) школах украины (и не только):) 5. если под влиянием собственных комплексов вины австрийцы, не дай бог, уберут этот памятник, это будет способствовать углублению украинско-еврейского антогонизма. поэтому хотелось бы чтоб здравомыслящие евреи украины (есть же такие) высказали свое взвешенное отношение к не в меру ретивому порыву бывшего соотечественника. я заранее присоединяюсь. 6. не откажу себе в удовольствии лишний раз пропиарить великую поэму, потомушо жизнь показывает, шо многие вполне интеллигентные люди, будь то евреи или очень даже украинцы, не подозревают об ее существовании. итак, переходим по ссылке. enjoy: http://dhost.info/newbabilon/moisei.html https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5268340d136bb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/50c37ff6d2539/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Sat, 08 Dec 2012 18:59:18 +0200 они становятся народными героями. вчера смело назвали жыдов жыдами. злочинна влада не возмутилась. она и так знает, что жыды – это жыды. сегодня напали на страшных пидэрасов и злобных кавырялок. газом попшикали. злочинна влада задержала не нападавших, а тех, кто вышел протестовать с вегетарианскими либерастическими плакатиками. социально близких не тронули. завтра отметелят каких-нибудь сторонников легализации травки. противников цензуры. анархистов. антифашистов. выставку разгромят. милиция будет на их стороне. пересічні громадяни тем более. как-бы демократическая оппозиция будет молчать в тряпочку, чтоб не утратить остатки популярности. они будут набирать очки. в итоге регионы не покажутся, а окажутся меньшим злом. и честно выиграют все последующие выборы навсегда. как единственная сила, способная сдержать фошызм. хотелось бы ошибиться. https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/50c37ff6d2539/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/50bd352c6c081/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Tue, 04 Dec 2012 00:26:36 +0200 я давно хотел поделиться эмоциями по поводу электоральных успехов партии "свобода" и не менее любимых мной коммунистов. написать о том, что опыт тоталитаризмов двадцатого века никого ничему не научил, что не зловредно-абстрактный "неолиберализм" вытесняется с электорального поля, а выстраданный здравый смысл, базовые нормы цивилизации, просвещенческий проект, наконец. для меня итог выборов однозначен: две условно-европейские, с оговорками демократические партии оказались в меньшинстве, а большинство получили антидемократические силы – регионы, коммунисты и "свобода". но кого это в сегодняшней украине волнует? у нас мыслят, в лучшем случае, категориями краткосрочной целесообразности, а, как правило – просто жопой. у нас те, кто принимают решения, не в состоянии извлечь уроков из истории просто потому что тупо не знают истории. там, кажется, даже насчет умения читать и писать у некоторых не все в порядке. ничего не поделаешь, так получилось, молодость была потрачена на другое... и я уже научился было принимать как должное, что многие хорошо знакомые мне люди, вполне интеллигентные, образованные, продвинутые, проевропейски настроенные, толерантные в быту, проголосовали за неонацистскую партию. кстати, даже евреи за нее голосовали, реально. в конце концов, если партия говорит, что их социал-национализм очень сильно отличается от национал-социализма, это уже слава богу. хуже было бы, если бы они вообще не отличались, а так – может статься, все как-то образуется... но тут некий свежеизбранный депутат мирошниченко, кстати, мой коллега по блогу на "уп", обозвал некую милу кунис жыдовкой (это слово, по моему глубокому убеждению, следует писать через "ы", навіть українською мовою). я не знал раньше, кто такая мила кунис, но насчет слова "жыд" могу считать себя экспертом. можно сколько угодно говорить о том, что это слово не имеет оскорбительного оттенка в восточноевропейских языках, что оно идентично слову "йид" – самоназванию европейских евреев. но в данном случае, это вопрос не семантики и семиотики, а антисемитизма. я никогда не ошибусь в том, произнесено ли это слово в нейтральном контексте, или оно употребляется с целью оскорбить и унизить лично меня. так же, как безошибочно отличаю еврейский анекдот от антисемитского. а появление жыдоедов в украинском парламенте в чем-то полезно. еще недавно я уверенно идентифицировал себя как украинца. да, этнического еврея, да, русскоязычного, но украинца. по европейским стандартам, оно и не может быть иначе. но украинцы как-то походя показали, что легко могут пожертвовать любыми европейскими ценностями, и для меня теперь несколько унизительно пытаться со своей жыдовской мордой примазаться к титульной нации. в общем, недавняя уверенность сильно пошатнулась. так, что даже в писаниях другого, так сказать, колеги по блогу на "уп" – чаленко, как и его соратников по невидимому фронту, не все стало сразу вызывать инстинктивное отвращение. но я решил не заморачиваться по этому поводу. можно, конечно, попросить мирошниченко и его братьев по разуму называть меня евреем, а не жыдом, но вряд ли этот гой захочет понять мои чувства и прислушаться к моим доводам. он же гой – ну и православный крест ему в руки. только не подумайте, что слово "гой" носит оскорбительный характер. а вот и нет! оно такое же безобидное, как и слово жыд. означает на иврите "народ", что в этом плохого? и в святой библии упоминается, и в имя нашего праотца входит – авраhам можно расшифровать как "отец многих народов", причем это слово как раз под буквой h и скрывается. и вообще, евреи привыкли называть этим словом представителей других народов, традиция такая, это же хорошо, когда традиция! и даже православный крест в руки, на самом деле – так же неоскорбительно, как и звезда давида в руки. не верите? https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/50bd352c6c081/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5071da2b7b1e8/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Sun, 07 Oct 2012 22:38:19 +0300 сегодня мне позвонило какое-то чмо с одного одесского местечкового интернет-портала. чмо спросило. как я отношусь к закону о запрете пропаганды гомосексуализма. я ответил, что п...расы – это те кто принимают такие законы. и высказал свою точку зрения. за исключением перевранной первой фразы (и моей исковерканной фамилии, к чему я, впрочем, привык), она была подана близко к тексту: - Верховную Раду оккупировали пидорасы, – заявил Александр Ройдбурт, – всегда путь к фашизму начинается с запретов, которые вводятся, опираясь на нужды морали. Такой дикий закон толкает Украину в архаичную, принципиально неевропейскую цивилизацию, к которой мы и так катимся. Это касается и свободы прессы, и независимости судов. Мы движемся прямиком в феодализм с дикими средневековыми атрибутами. Ройдбурт отметил, что никогда не встречал "пропаганду гомосексуализма" и пояснил, в чём заключается пафос гей-парадов: дескать, шествия не призывают окружающих стать гомосексуалистами, они показывают, напротив, что геи и лесбиянки – такие же люди, как и все остальные. конец цитаты. дальше последовало трогательное откровение: Сам Ройдбурт – лицо заинтересованное. Он является открытым гомосексуалистом и написал несколько весьма необычных картин, за которые инициаторы закона с радостью привлекли бы его к уголовной ответственности. вот эта картина: владелец сайта, некий господин вадим черный из одессы, кандидат в депутаты и скандальный бизнесмен, отказался дать мне разъяснения по поводу этой пакостной истории. поскольку закон о клевете мне еще более неприятен, чем закон о пропаганде гомосексуализма, подавать по этому поводу иск не собираюсь. могу заявить одно – я с тем же основанием могу объявить открытыми гомосексуалистами и журналистское ничтожество с желтого портала, и самого г-на черного. пользуясь случаем, хочу еще раз подчеркнуть категорическое неприятие гомофобии, в особенности государственной. https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5071da2b7b1e8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5013335a1356e/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Sat, 28 Jul 2012 03:33:30 +0300 в этом блоге я хочу разместить не свой текст. текст моего друга кости климашенко. мы довольно часто общаемся, и я хорошо помню, какие громы и молнии он метал из-за захваченного "сяйва". и каким разочарованием было, когда вместо старого книжного магазина открылся пошлый симулякр. страсти улеглись, все борцы переключились на другие объекты – благо, наша власть предоставляет достаточно поводов для гражданских протестов. но в этот фальшак, который открылся на месте бывшего книжного магазина под той же вывеской, действительно, заходить не хочется. итак, слово автору:) Боротьба, блокада, бутафорія Усі двадцять років незалежності українці змушені спостерігати за руйнуванням та знищенням культурних цінностей. Об'єкти нерухомості, що колись належали державі, один за одним із статусу "безхозних" та занедбаних переходять у приватну власність, змінюючи свій первинний профіль. Там, де нещодавно продавались книжки, експонувались картини, демонструвались вистави, нині облаштували банки, ресторани та крамниці. І якщо в розвинених країнах світу культурологічний аспект та розвиток культурологічної інфраструктури є одними з пріоритетів у державній політиці, то керманичі України, які самі освічені лише на папері, потреби у цьому не бачать. І дуже показовою у даному аспекті є столична нерухомість. Для міської громади Києва вже стало традицією споглядання масових громадських вуличних акції, направлених на захист історичного та культурного Києва. Майже щомісяця кияни, на чолі з діячами культури, виходять на вулиці, намагаючись вигризти у влади право на існування залишків культурної цивілізації міста. Інколи їм це навіть вдається, але здебільшого діалог міської влади з вітчизняною культурною спільнотою тримається на трьох "китах": боротьба, блокада, бутафорія. І ситуація постійно погіршується, оскільки під виглядом реконструкції та реставрації приміщень корупційна влада реалізовує програму комерціалізації колись державного чи то муніципального майна. Цього року Київ ледь не втратив Пейзажну алею. На щастя, громада її відвоювала... Нещодавно справа дійшла й до реставрації чи то реконструкції подільського Гостинного двору. Найпоказовішим прикладом бутафорського підходу до розвитку культурологічного об'єкту столиці є історія книгарні "Сяйво", що перебуває у власності територіального громади Києва. Два роки захоплена рейдерами книгарня не працювала, але, як потому прозвітували киянам, зусиллями голови КМДА Олександра Попова влада вдихнула в неї друге життя. Дійсно, поважний Голова КМДА, маючи вільний доступ до муніципального бюджету "начинив" вкрадене у його трудового колективу приміщення книгарні інноваційними та коштовними "прибамбасами". Поклопотав про гламурний ремонт, при цьому не вагаючись зніс несучу стіну, зруйнувавши Ятку письменників; оформив доставку друкарського верстата "Xerox", який начебто може миттєво надрукувати будь-яку книжку на замовлення відвідувача, аби ж це було так! Олександр Попов вкотре безглуздо витратив муніципальні кошти, але відвідувачів в книгарні за 8 місяців "успішного" функціонування не наколядував, як не наколядував й професіоналізм та досвід роботи з книжковою продукції для керівництва тепер вже "Сяйво книги". Пані директорка Людмила Волкова раніше заготовлювала металобрухт й не відає про такі банальні ознаки успішності книжкового бізнесу як широкий асортимент, гнучка цінова політика, акції, промо-події, наявність бестселерів й врешті команда кваліфікованих продавців. Та й чи ставив Попов за мету зробити "Сяйво" прибутковим? Спостерігаючи за тим, що відбувається усі вісім місяців можна констатувати – ні! Завдання було поставлене інше: створити ілюзію роботи магазину до тих пір, поки киян не зацікавить якась інша болюча проблема, а тоді, тихом-нишком передати приміщення тому, кому треба. І хай потому люди бунтують. Тоді вже – байдуже! Насправді, мене не здивував вибір Попова який публічно збрехав про стовідсоткове працевлаштування екс-команди "Сяйво" та пристроїв на посаду директора книгарні дружину одного із своїх "корешів" по службі. Яка різниця хто тимчасово імітуватиме діяльність, адже доля "Сяйво", на його думку вирішена, а муніципальні гроші, за рахунок яких утримується псевдо-книгарня – така дрібниця в порівнянні з бюджетами інших бутафорських проектів недомера. Бутафорію проекту "Сяйво книги" доводять й порцелянові ляльки, що рясно розмістились за периметром зали та на підвіконнях, середня вартість яких становить 3-5 тис. гривень. Бутафорія відчувається усюди навіть в повітрі, підтверджуючи ствердження колег, які впевнені що доля "Сяйва" в якості книгарні триватиме рівно стільки, скільки триватимуть суспільні рефлексії, що перешкоджають її перепрофілюванню. Але, Олександру Попову слід затямити, що історія боротьби книгарні "Сяйво" за право на існування вже міцно закріпилась у свідомості прогресивних українців та стала уособленням загальної боротьби культурної спільноти з малограмотними та корумпованими чиновниками. Завдяки цьому, вона не сходитиме зі шпальт ЗМІ допоки Суди України не приймуть справедливе і єдине законне рішення щодо повернення справжньому колективу книгарні "Сяйво" права на подовження оренди приміщення, а також вкраденого під час рейдерської атаки майна ТОВ "Книгарня "Сяйво", на суму понад 5 млн. гривень. Взагалі-то, поняття бутафорії останнім часом характеризує багато аспектів суспільного життя українців. І мені шкода що на фоні загальної соціально-правової вакханалії, більшість з громадян зневірились у рівності перед законом, не готові до демократичних перетворень й змушені перетравлювати підміну понять та цінностей. Актуальним підтвердженням тому є ситуація під Українським домом, де спротив "колісніченко& ківаловському" закону вчиняли переважно 20-річні студенти та купка митців, а депутати, що заради піару оголосили голодування, давно відчалили на відпочинок. Костянтин Клімашенко Громадський захисник книгарні "Сяйво" https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/5013335a1356e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4fcf74ff57b34/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Wed, 06 Jun 2012 18:19:27 +0300 вчера 5 июня 2012 года,на 82-м году жизни в одессе умер игорь иванович павлов. великий русский поэт. патриарх одеского андерграунда. это не преувеличение. я не литературный критик и не буду пытаться объяснить, почему. просто в его текстах очень сильная, очень личная, ни на кого похожая тоска, нежность и внятность. игорь павлов ни на кого не похож. вчера я понял, что почти ничего о нем не знаю. последние годы иногда встречал его на улицах одессы. очень заношенный серый макинтош, очень мятая фетровая шляпа, стоптанные ботинки, беззубый рот. бомж. он бомжевал года так с 1995, когда его выселили из квартиры за долги по квартплате. с тех пор он скитался. сначала жил у какой-то женщины, перенесшей инсульт, и продавал на улице семечки и сигареты. потом его подобрала немецкая балерина. потом еще кто-то. ему давали приют, его кормили, он писал стихи и терял их. я узнал о его существовании в середине 80-х, прочтя "провинциальный роман (с) " ефима ярошевского. он был одним из главных героев этого романа – павлов. диаблов. иваныч, диваныч, субстаныч, спиритыч. эту череду отчеств позже продолжил из нью-йорка вадим ярмолинец: растяпыч, бездомыч, забвеныч... невеселый ряд))) короткое эссе о нем написал для журнала "крещатик" борис херсонский. а вчера в своем блоге переделал его в некролог: "Звание старейшего одесского неофициального поэта Игорь Павлов недавно подтвердил в очередной раз, отметив свой восьмидесятилетний юбилей. Само по себе слово "неофициальный" сегодня звучит странно – а кто собственно сейчас официален? М.б. самый неофициальный рассадник художественного слова – это бывший СП СССР. Но, думаю, на конкурсе неофициальности Игорь несомненно занял бы первое место. И дело тут не в стихах. Стихи у Игоря далеки от традиционного взгляда на литературный авангард – его поэтика, на мой взгляд, вполне традиционна. Павлов не перегружает стихи метафорами, некоторые стихи совершенно "бытовые", некоторые можно отнести к разделу "философской лирики". Рифма точная, всегда – элегантная. Неофициальность Павлова двояка – избегание любой официозной тематики (как и антиофициозной), и – главное – жизнь Игоря Ивановича не укладывалась ни в какие официальные измерения. Такие слова как "паспорт", "прописка", "место работы" плохо сочетались с его душевным складом. Приходилось слышать нечто вроде: "Игорь опять потерял наволочку со стихами"! Человек, способный набить наволочку стихами и потерять эту наволочку – редкий человек. Обычно при подобном сообщении кто-то говорил: "Ничего, новые напишет". И Павлов писал... Первая его книжка была выпущена к семидесятилетию. Вторая, восьмидесятилетняя книжка – на очереди. Жилплощадь также была не для него. И сегодня бытие Игоря Павлова с точки зрения официальных инстанций совершенно эфемерно. Его просто нет. А когда чего-то или кого-то нет, это превращается в легенду. Некоторым это удается при жизни. Сегодня добавлю – тем более – после смерти. И еще. Теперь Игорь получит от города площадь – единственную, в которой поэту не может отказать даже его родной город. Покойся с миром...Вторую книжечку Игорю "Дивановичу" Павлову издать так и не успели"... вчера под верховной радой сражались язык и мова. одни стенали об ужасах украинизации и лезли на амбразуру, защищая русскую культуру от гонений. другие боролись с "языком блатняка и шансона", он же – "язык оккупантов и пятой колонны". не думаю, что кого-то с любой из сторон взволновала бы смерть бездомного поэта... не думаю, что его тексты читал кто-то из читателей "украинской правды". я выложу несколько, прочтите – другого повода, скорее всего, не будет. покойтесь с миром, игорь иванович. *** Витиеватое перо Из крылышка спускалось. И день светился, как пирог - Все праздничным казалось. И город сразу присмирел И дожидался дара, Но он, забывшись, просмотрел, Как птичка пролетала. И было лето нам дано, Как вечная привычка, Как улетевшая давно Неведомая птичка. *** Слушай, Галя, жизнь – плохая. Приходи на чашку чая. Хоть в халате, в бигуди - Приходи! Утром снова – рыжий финик, Староконный бледный рынок. Смотрит сверху, сер и сед, Снисходительный рассвет. Днем – туманно. Если кратко: Бред. Смятенье. Лихорадка. Слушай Галя: жизнь плохая! Приходи на чашку чая! Приходи сидеть, скучать, Жесткий бублик в чай макать. *** Пройдут и Офир, и Освенцим, Забудутся Рим и Рени... И старцы пройдут, и младенцы, Когда постареют они... Конец прoзираю – в начале Едва проявившихся дней. На свете так много печали, Что можно не думать о ней... Печаль – и в движеньях, и в позах, В сплетениях душ и имен... Печаль незаметна, как воздух, Во всем пребывая, как он. И, послана во искупленье За бред, за дурные дела, Как осени благословенье, Прозрачная старость пришла... *** Лишь там, где прячутся дриады, Где речка мглится до небес, Ни дел, ни званий нам не надо - О них не спрашивает лес. В смолистой шишечной глуши Локтями раздвигая купол, Тайга, навеки запиши В поминовенье черных дупел! Прими. Пусти в святую даль, Где ветви – сны, где листья – лица... Дай замереть в тебе, И дай В тебе как в храме помолиться. *** Сыграй же прошлое, сыграй Дорогу, заморозки, рынок, Пустой трясущийся трамвай, В пыли измазанный ботинок... Сыграй мне прошлое, сыграй, - И чья-то сладкая ресница Меня коснется, мне приснится, Все обещая: ад и рай. Вот смена памятных картинок: Дорога... Рой сирени... Рынок... И – милой девы голова, Мелькающая над забором, Которым обнесен. Которым Я огражден от всех ветров, От всех забот, от всех дворов, От всех ненужных разговоров. Сыграй же прошлое. Сыграй... Хотя бы так: сыграй без темы. Пускай и звуки будут немы... Сыграй метлу... Сыграй сарай... *** Кипят деревья над землёй, Мотают дивными хвостами. Сад, сад земной и неземной, Сад неизведанный. Сад странный. В тебе мелькаю я – как страх, Как страсть. Как выкрик в тихих кронах В твоих бушующих ветвях, В твоих бунтующих бутонах. Я – этот сад. Его стволы - И в ноздри, в сердце бьющий запах - Из-под коры, из-под травы, Из-под коряг и пней внезапных - Из мглы рождаюсь я, как страх, Как страсть, как выкрик в этих кронах, В моих бушующих ветвях, В моих бунтующих бутонах. *** Покой кивает олеандрам, Вдыхает флору дальних стран... И ты уснёшь. Тогда за кадром Восстанет розовый фонтан. Вот вырос, властен и безвластен, Как тополь, – стройный, озорной, - Смешенье грез и сна и страсти, - Пропахший утренней зарёй, Моих сомнений порожденье, Он – подтвержденье, он – ответ, Что ты чиста до пробужденья, Пока тебя в сем мире – нет... ПОД ДУШЕМ Стоишь, нагая и хмельная, С лицом немым и незнакомым, И отдаешься, как Даная, Дождю, от солнца золотому. Но все туманнее, все глуше Водица льнет к стопе босой И ты выходишь из-под душа, Как плод, обрызганный росой! ЛЕДИ ДЕДЛОК Холодный дом. Преображенье. Как ящер, дряхлым становлюсь, Увядший после пробужденья, Всё кашлем пагубным давлюсь. Угроблен день. Я уподоблюсь Зимой – медведю-шатуну. И, вспоминая некий образ, Тихонько Джандрису шепну: - Мы в Линкошайне. Напоследок Хочу я женщине сказать: - О леди Дедлок, леди Дедлок, Великомученица! Мать! Мы тоже – горькие скитальцы, Ночной замучили пейзаж. О, как сверкают Ваши пальцы! Как строг, как нежен облик Ваш! Холодный дом – удел красавиц. Холодный дом... холодный свет... Но кто детей своих бросает, Тому в миру прощенья нет. Едва померкло чувство долга, возмутился прах. Вас баловали слишком долго, И вот – вы ввергнуты во мрак. *** Утоли мои печали Подорожником случайным, Воробьем завечерелым В парке сером, черно-белом. Утоли мои печали, Сделай чистыми желанья, - То ли встречею случайной, То ли тайной ожиданья. Утоли мои печали Чем-то светлым, легковейным, Веток медленным качаньем, Мельтешеньем муравейным. Пробуди мой дух, тропинка, Уводящая в надежду, Там, где впадинка, горбинка - Между трав, деревьев между... _____________________________________________________________________ ...хороший поэт. https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4fcf74ff57b34/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4f873bf9b6e9f/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Thu, 12 Apr 2012 23:32:57 +0300 я люблю старую архитектуру вообще и андреевский спуск в частности. я не сторонник партии регионов. я не поклонник рината ахметова. я всегда за тех кто протестует и против "беркута", бьющего женщин. я рад, что триста человек, вышедших на улицу, заставили застройщиков отступить и начать оправдываться. но меня смущает достигнутый результат и совершенно не радует перспектива восстановления разрушенного новодела 80-х на андреевском 12 и возведения на фроловской пафосно-казенного торгово-офисного центра, пусть даже с обещанной артовской начинкой. мне, правда, жаль трехэтажного фабричного здания – вот продать его под лофты было бы модно. но восстанавливать его бутафорский фасад уже бессмысленно. и совсем мне не жаль поздних корпусов. консервировать это архитектурное убожество в сердце подола – дико и бессмысленно. их надо было сносить и строить новое. вопрос, что. мне кажется, и застройщики, и борцы с ними, каждый на свой манер консервативны и провинциальны. если бы у нас был общественный спрос на инновацию (первый признак динамичного общества), если бы существовал европейский механизм принятия градостроительных решений, на месте новодела с башенкой вполне бы могло появиться что-то ультрасовременное, не имитирующее купеческий девятнадцатый век, а органично вписывающееся в старую застройку. типа этого здания, построенного в историческом центре брауншвейга. или вот такого, стоящего в центре парижа. а сам арт-центр, не выходящий на андреевский, мог бы быть безумно-футуристическим, напимер, таким, или каким-то таким в киеве катастрофическая нехватка актуальной архитектуры. те, кто платят, заказывают музыку в камне на свой вкус. и боюсь, при жизни, как минимум, этого поколения, большие деньги и продвинутый вкус будет разделять непреодолимая пропасть... https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4f873bf9b6e9f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4f70eab23c5b2/ ukrpravda@gmail.com (Олександр Ройтбурд) Tue, 27 Mar 2012 01:16:18 +0300 блестящий текст моего друга, критика михаила рашковецкого, о скандале в могилянке. написан по-украински, опубликован в небезупречном переводе на русский на сайте арт-юкрейн. мовою оригіналу друкується вперше)))) "Українське тіло" як дзеркало нашого інтелекту В одному з перших інтерв'ю вітчизняному журналісту Девід Еліот дуже здивувався, коли його запитали, чи немає якогось зв'язку між Київським Арсенале і Евро-2012. Ледь не зневажливо він відповів, що ніякого зв'язку немає. А даремно. Гадаю, відомий куратор дещо поквапився з висновком. У країні, де такі поняття, як гідність, сумління, патріотизм, мужність та порядність насамперед покликають асоціації з пивом, будь яка культурна проблематика принципово не може обминути футбольну тему. Ще раз я переконався в цьому, коли прочитав статтю "Провал акційного мистецтва", що була написана дуже поважною людиною, культурологічним гуру прогресивної молоді (і не тільки молоді) найповажнішого і найдемократичнішого вітчизняного університету. Автор дорікає сучасним українським митцям за недієвість їх акцій і порівнює з дієвістю такого яскравого феномену народної творчості, як фанівська "кричалка" "Спасибо жителям Донбасса". "Те, що народне... скандування, – стверджує автор, – отримало понад мільйон переглядів, а ніхто з наших "революційних" художників не отримав, – це знак. Це симптом того, що в "датському", тобто в нашому, в тому числі, художньому "королівстві" щось не так, запахи якісь не ті". Може, автор мав на увазі запахи тієї ж самої речовини, що вимусили іншого культуролога цього ж університету зачинити Центр візуальної культури? Сподіваюсь, що ні, і пасаж щодо запахів – суто випадковість. Принаймні, на рівні авторської свідомості. Але що ж нам робити з підсвідомим? Як на мене, "Синя панель" Воротньова, "Особистий щит" Наконечної, нумеровані тіла Брюховецької чи "порноправа" Бєлова пахнуть мистецтвом, на відміну від "народного скандування". Автор не погоджується з "тими лівими критиками від мистецтва, які стверджують, що це ксенофобські гасла... Це своєрідні повідомлення без коду, за "правильне" прочитання яких іде символічна дискурсівна боротьба". За цією логікою колективну ходу тих самих "просто людей" вулицями Одеси, що сталася у вересні минулого року, з кричалками на чистісінькій російській мові: "В Одессе живут одни жиды! – Е...ть жидов, е...ть!" ні в якому разі не можна сприймати як ксенофобську. Звісно, таке святе місце, як "повідомлення" без коду не лишаеться, але "жиди" – це одеський "Чорноморець", "е...ть" – це вигравати у матчі чи, що важливіше, перемогти у бійці-"махачі". А за інші "безреферентні" лексеми, такі як "пулеметы" і "спалим все деревни", справді "іде символічна дискурсивна боротьба". Може тому, ця хода і відбувалася під охороною міліції. Але мої заперечення торкаються зовсім іншого – розуміння і трактовки саме того явища, яке зветься мистецтвом. Неважно, сучасного чи традиційного. І критеріїв виміру його "дієвості". Тільки оригінал відео з падаючим вінком набрав в ютубі понад півтора мільйона переглядів, не говорячи вже про його незчисленні римейки. Чи є це відео мистецтвом? Якщо так, то хто його створив? Янукович? Вінок? Сили природи? Хочу згадати акцію Леоніда Войцехова ще радянських часів. Після стихійного лиха в Одесі місто залишилося без світла і води. І група одеських митців вийшла на вулиці з транспарантом "Они нам ответят за это!". У цієї акції було зовсім мало глядачів, самими прискіпливими критиками стали співробітники КДБ, які настійливо запитували учасників акції, кого вони мали на увазі? Хто саме має відповідати "за це"? "Как, кто? – обурено кричав відчайдушно гаркавлячий Войцехов, – Силы пгигоды, конечно..." Ця акція була мистецтвом. Мистецтвом дієвим (у КДБ на це – верхнє чуття), хоча і вкрай "малотиражним". Можливо тому, що обвинувачування насправді були поширені до "космічних" масштабів. Нехай і з абсурдистськими і дуже небезпечними політичними конотаціями. Я завжди твердив, що мистецтво має бути соціально ангажованим. Особливо, у часи криз і великих потрясінь. Але воно має й залишатися мистецтвом. Особливо у своєму прагненні перетинати межу "мистецтво-дійсність". Інакше мистецтво розчинюється у рідині, яка за смаком і суттю стає політичною (факельна хода чи митингове скандування), релігійною, аттракціоністською, тощо. Ми ще досі не навчилися розрізнювати "політично ангажоване мистецтво" і "мистецтво політики", забуваючи, що лише останнє вимірюється кількістю голосів "електорату". Автор "Провала" необережно посилається на Кракауера Він порівнює подібні кричалки з "орнаментом", через який "маси зваблюють і своєрідно осмислюють себе". За Кракауером такий "орнамент" не має відношення до осмислення: "В орнамент массы разум не проник, его узор нем... В орнаменте массы предстает лишенная всякого смысла пустая рациональная форма культа (курсив Кракауера – М.Р.) ". Безумовно, всі люди – це просто люди. Але об'єднані у таке специфічне угрупування як стадіон, акційним ядром якого нині є фани з вельми своєрідною системою цінностей і відповідних комунікативних кодів, вони перетворюються з "просто людей" на щось інше. Ліберте, егаліте, фратерніте – це все дуже добре, але навіщо пальці ламати... "Дієвість" мистецтва у актуальному просторі не вимірюється ані кількістю прихильників, ані грошовим еквівалентом арт-ринку. Навіть у часи Великих канонів, коли мистецтво дійсно зверталося до "широких народних мас", дієвість мистецтва вимірювали його якістю, і це робили обрані (не завжди демократично) критики (колеги-митці, жерці, меценати, священнослужителі, князі, монархи, тощо, – самі, або за допомогою професійних радників). Якщо наш поважний автор називає деякі акції сучасних митців "чудовими", і в той же час дорікає їм за "недієвість", то це нонсенс. У такому разі можна стверджувати, що художнє висловлювання, наприклад, Данта, було вкрай недієвим (бо партія гибелінів програла, а за свій політичний памфлет, відомий під назвою "Божественна комедія", він отримав вигнання і цілих два смертних вироки). А чи можна назвати "дієвою" у цьому контексті творчість пізнього Рембрандта, чи Ван Гога, чи, навіть, Ай Вейвея (усього 10 тисяч відвідувачів на мільярдний Китай, хай і лише за дві години)? Звернемо увагу, що це рядок безсумнівно ангажованих (політично чи соціально) митців. А скільки б позитивних "кліків" отримав би, скажімо, "Улісс", якщо уявити існування Інтернету і комп'ютерів у кожному домі на початку 1920-х? Механізм "дієвості" такого феномена культури, як мистецтво, точно описаний Козьмою Прутковим у його 156-му афоризмі: "Бросая в воду камешки, смотри на круги, ими образуемые; иначе такое бросание будет пустою забавою". Принаймні, починаючи з Нового часу, витвір мистецтва безпосередньо впливає на зовсім невелике (іноді звужуючись до поодинокої точки) коло. Але далі – особливо якщо твір дійсно чудовий – вплив поширюється концентричними хвилями, які неодмінно "затухають", редукуються, та вдаються до рефракційних "спотворень" від впливів інших "камінців". І вплив таких хвиль культури вже у значній мірі залежить від якості досить вузького первісного кола "посередників", медіаторів, тобто професіоналізму критиків (у ролі яких можуть виступати митці, куратори, музейники, галеристи, журналісти, культурологи і, взагалі, кваліфіковані реципієнти). Чи може когось відлякує брак романтики у терміні "посередник"? Та не переймайтеся: якісного критика бьють, бува, сильніше, ганяють далі і саджають надовше. Не можу не згадати пафосне звернення Ігора Дюрича до спільноти діячів сучасного українського мистецтва на конференції у 1995 році (коли термін "укрсучарт" був ще не досить поширений). Він закликав цю спільноту до усвідомлення своєї інтелектуальної обраності і тому – особливої відповідальності, використовуючи у виступі старі промовки про "дріжджі в тісті", та "сіль солі". І він був правий. Хоча й виступав в дупу п'яний, весь час зсковзуючись ліктями по краях підтримуючої його кафедри. На протязі вже більш як чверть віку я закликаю одеських митців до політичної, соціальної, етичної ангажованості "інтересами громади" (у більшості випадків – без успіху). Але ніколи не мав на увазі відказу від рефлексії, сліпого поклоніння "народному кумиру" чи "миметизування" мас. Шлях ангажованого мистецтва – це мистецтво прослизнути між Сціллою снобістського "l'art pour l'art" та Харибдою спрощення до вузької утилітарної залежності, неважливо, грошової, "партійної", "народної" чи "національної". А тепер повернемося до недавніх подій¸ що пов'язані із скандальним закриттям виставки "Українське тіло". На свою біду (чи на щастя), я її не бачив. Так, кілька імен непоганих художників, кілька фото, та пара відео, де розквітає основний "експонат" з гигантською краваткою, що за психоаналітичними штудіями є ознакою фаллосу, конотуючому з брутальністю авторитарної влади (не якоїсь конкретної, чи навіть політичної, – а взагалі, аж до специфічних стосунків між альфа та бета самцями). На підставі цього "малобаченого", можу казати, що я від цього проекту не в захваті. Окремі роботи (вже згадані попередньо) зацікавили. Але виставка сучасного мистецтва не може зводитись до арифметичної суми непоганих творів. Так, наприклад, "Синя панель" просто – і завдяки тій простоті витончено – проводить політичне посилання крізь "низово-тілесне". А "паспорт" ніякої тілесної конотації не наводить: він з іншого проекту. (Ця ваба зникла би у разі якоїсь артикуляції його "біометричності"). В цьому сенсі немає претензій до "Зеленої пляшки з червоною рідиною", що поєднує справжню кров з формальною риторикою міліцейського протоколу. Але означуване інсталяції Володарського... як би казати, щоб не образити, вже занадто просте у порівнянні з означуючим, як і в його славнозвісній акції проти цензури. До речі, таку ж саме за сенсом і інтенцією акцію зробив клятий (як на мене) митець Б. у 1994 році біля пам'ятника Пушкіну у тій клятій Москві. Але той Б. не імітував статевий акт, а намагався здійснити його в "реалі", на снігу. І самою художньою миттю перформансу (за свідченням самого автора) став чесний вигук "Ничего не получается!". Тобто, не можна у сучасному мистецтві знову і знову виставляти пісуар з назвою "Фонтан", навіть підписуючи це своїм ім'ям – це навіть за апропріацію не вийде. А от якби Володарський дещо ускладнив би свою акцію, оформивши її за належної правової процедури як "демонстрацію протесту" і забезпечивши заздалегідь її міліцейську охорону, то і до "Зеленої пляшки" я б не міг причепитись. Я щиро поважаю Кадана, навіть, незважаючи на премію від ПінчукАртЦентру, але його робота здалася мені невдалою, "тіла" чи їх частини не вписалися до "архітектурно-проектного" дискурсу за масштабом і стилістикою, а дрібність малюнка взагалі випадала з візуального контексту проекту. Непогане за задумом відео "Рада", але, знов таки візуально, безперервна "хода" до vagina була б ефектнішою за дискретну. До того ж робота б виграла, якби "тушкообразність" печива була артикульована ясніше. Відверто провокаційні ("провокативність – одна з невід'ємних рис авангардного мистецтва" – це з якоїсь-то сучасної дисертації) листи Бєлова не корегують з його коментарями щодо "аналізу відповідних запитів" у Інтернеті. А самі по собі, без коментарів, вони більш схожі на плакатну лозунговість, ніж на "дослідження проблеми". Моє порно – це, дійсно, моє право. Але затвердження такого права у хоч і мистецькому, але неминуче публічному просторі у риториці плакату так само неминуче перетворюється на лозунг "Моє порно – то твій обов'язок". В іншому проекті це було б може й сильно. Але така відчайдушна агресія зацькованої сексуальності, на мій погляд, непоправно "видирається" з візуально-смислового "цілого" даного проекту. Як бачимо, мої критичні зауваження більш стосуються якості кураторської, ніж, авторської роботи, і це недивно – кураторське мистецтво зацьковано у нас набагато сильніше ніж сексуальність. І тому саме існування у столиці Центру візуальної культури як експериментально-учбового майданчику, де теоретичні дослідження сповіряються мистецькою практикою без ринкового чи "статусного" тиску є дуже корисним і важливим. Але, здається, всі дієслова попереднього речення вже мають перейти с теперішнього часу до минулого. І тут постає питання чи було закриття Центру метою його екс-директора? Симпатичний і, безумовно, кваліфікований Черепанов грамотно розповідав про простір, "який денотовано і конотовано є мистецьким", а тому все, що презентовано в ньому є мистецтвом, а зовсім не лайном. Але це все до психіатрів, тобто – міжнародних кураторів та арт-критиків. А у наших рідних пенатах є безліч просторів, які також "денотуються і конотуються" як мистецькі, причому людьми, що такі терміни не використують "бо нецензурні". І те, що міститься в цих просторах можна назвати чим завгодно, тільки не мистецтвом. Ну, у найкращому разі, непоганим ремісництвом. Дозволю собі ще одну ретроспекцію. Це було десь у середині 90-х. Йшлось про відкриття центру сучасного мистецтва Сороса в Одесі. Керівництво соросівського фонду (який в усіх постсоціалістичних країнах звався "Відкрите суспільство" і лише в Україні – "Відрождення") як я розумію, не дуже схвально відносилось й до ЦСМ Сороса-Київ, а тут ще й Одеса... Але досить автономна міжнародна структура ЦСМ наполягала. І мене, як пропонованого с боку нью-йоркського офісу майбутнього директора, запросили у столицю для особистого знайомства з керівництвом "Відродження". Ми зустрілись на відкритті якоїсь величезної (і досить дурноватої) виставки сучасного мистецтва, типа "молодіжної". Крім всього іншого, на виставці було чимало пенісів. У вигляді скульптур, інсталяцій, живопису, та інших медіа. І ось після закінчення мовчазно-толерантного візиту на виставку тодішнього голови нацбанку України, один з керівників "Відродження" задав мені сакраментальне питання: "Кажіть мені, будь ласка, як не спеціалісту. Якщо на виставці я бачу чоловічий статевий член – чи є він витвором мистецтва?". Звичайно, якщо держатися мистецької бранжі, треба було відповідати згідно конвенції: "Все, що репрезентується як мистецтво на території мистецтва є мистецтвом". Але я відповів, як думав: "Глядячи, який член. І головне – в якому контексті". Працювати з контекстом – одне з найважливіших завдань куратора. І це стосується самого широкого кола проблем – від художньо просторових рішень до політики фандрайзингу і стосунків з безсмертними бюрократами. Така тема потребує окремої розповіді, згадаю лише подяку одеситам від Бориса Михайлова за першу (у 1994 році) презентацію його робіт у "офіційному" (тобто, державному) музейному просторі (то була серія "Я – не Я" в його найсильнішому чорно-білому варіанті). Розумію, що дев'яності – це ще революційна пора, а зараз і вже давно – "стабілізація". Але навіть тоді показувати Михайлова, чи того ж Савко з його клятим Міккі Маусом, через якого у 2006 були засуджені Самодуров з Єрофієвим, та ще й викручуватися, щоб виставку не закрили, відбрехіваться у ЗМІ від публікацій під рубрикою "Обережно – провокація!" та у буквальному сенсі барикадуватись від тиску Управління культури було не зовсім легко. Розумію, що контекст найдемократичнішої виші – дійсно жахливий. Я навіть не говорю про дуже стандартного президента, мене приголомшила реакція почесного президента. Його аргументація щодо небаченої мною роботи "Вредно ли жрать говно?", з її розсилкою у супроводженні запитання, чи можливо, що автор цієї роботи – майбутній Модільяні. Схаменіться, панове культурологи та філологи! Це навіть не вища "матема" якогось-то Бадью чи якогось-то Жижека. Це ази. Модільяні не може реінкарнуватися. А тім, хто вірить в реінкарнацію, раджу уявити, що Котляревський сьогодні не писав би бурлеск про Енея, а скоріш, епічну трагедію про Павліка Морозова. І хай вже з ним, якимось там Мандзоні. Якщо ми знаходимося у полі культурології, а не у придорожньому сортирі край поля, то й запах фекалій ми маємо відчувати відповідно – від "O belle matiere fecale" якогось там Рабле, до творів якогось там Сорокіна. І саме жахливе, що це, як говорять, "найпрогресивніша виша". Я не без насолоди прочитав відгук на ті події від позашлюбної дитини дада. Раджу екс-кураторам, минулим та нездійсненим учасникам акцій Центру візуальної культури не зневірятися, перечитати цей шедевр обсценного стилю та посміхнутись. Але не тікати. І не зраджувати своєму ділу заради схвали міжнародними кураторами. І не обов'язково погоджуватись з dadakinder. Закликати з Великого Яблука до екстремальних акцій як відповіді на наступ реакції дуже ефектно. Але не дуже грамотно. Годі різати себе, це зараз не художньо і не продуктивно. Більш відомий і ефективний куратор говорив о корисності періодів реакції як гарного часу для аналізу і осмислення ситуації. Працюйте з контекстом. Зрозумійте, де ви, що ви є, куди йдете. Згадайте по "дріжджі в тісті" і про "сіль солі", пам'ятаючи, що тільки на дріжджах та солі довго не протягнеш. І спробуйте уявити, що проблеми "тілесності", що були актуальні на перших кроках переможного поступу постмодернізму, не завжди є такими тут і зараз. Та, навіть, проблеми сексуальної ідентичності, можливо, сьогодні не першорядні. Спробуйте попрацювати над вирішенням проблеми з інтелектом. А там – і з тілом все буде гаразд. Михайлик Рашковецький https://blogs.pravda.com.ua/authors/roytburd/4f70eab23c5b2/