https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/529b80b162c10/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Sun, 01 Dec 2013 19:32:17 +0200 Ситуація, що склалася в Україні протягом останніх десяти днів, дивує тим, наскільки влада почувається безпечно і наскільки Віктор Янукович забув про інстинкт самозбереження. Логіка подій підказує, що в ніч з 29 на 30 листопада мала місце точка неповернення для Віктора Януковича. Сьогодні питання про його другий президентський термін не стоїть. Стоїть питання про те, чи зможе він добути свій перший президентський термін до конституційно передбаченого кінця. Те, що сталося в Україні, за логікою історичних паралелей співмірне з подіями квітня 1989 року у Тбілісі чи січня 1991 року у Вільнюсі. Тоді відбувався розпад імперії, тоді йшла запекла боротьба між консерваторами та лібералами у владі. І активно застосовувалася військова сила проти мирних демонстрантів. Були людські жертви. СРСР у своєму посттоталітарному мареві дивився на них здебільшого з острахом... Здається, після проголошення незалежності ми звикли, що в Україні всі суперечки вирішуються мирним способом – покричали, поскандували, поспівали, добилися або не добилися свого, розійшлися. Навіть події 9 березня 2001 року, коли було побито і кинуто за ґрати активістів УНА/УНСО, не мали таких наслідків, як події вчорашньої ночі. Сьогодні ми повернулися в 1991 рік – із його нестабільністю держави, нездатністю державного апарату керувати країною, зі своїми "Єгорами Кузьмичами" та "Борисами Карловичами"... 30 листопада мало свою передісторію. Воно починалося з Рішення Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року, яке передбачало призупинення підготовки до європейської інтеграції України. Рішення, яке фактично поставило крапку у процесі, на який сподівалися мільйони українців. Влада, піднявши ажіотаж довкола відверто не найважливішої віхи в історії української дипломатії, сама зробила помилку. Помилок у процесі підготовки Угоди було зроблено чимало – як помаранчевими, так і біло-блакитними (процес тривав доволі довго – від 2005 року). Але факт залишається фактом: народ, не читаючи документ, увірував у його всесильність і у рятівну здатність. Створивши культ Угоди про асоціацію, потрібно було бути готовим, що скасування підготовки до підписання Угоди матиме такі ж наслідки, як і спроба скинути старих богів та поставити на їх п'єдестал нових. Тим більше, що євроінтеграція за останні десятиліття стала новою офіційною релігією України, поступово витіснивши собою комунізм. Доленосне рішення КМУ не просто пропонував, а буквально продавлював прем'єр-міністр Микола Янович Азаров. Маловідомий факт, але троє міністрів – Раїса Богатирьова, Наталя Королевська і Юрій Колобов – не підписали це рішення. Деякі підписали з зауваженнями. Азаров дуже квапився і хотів, щоби рішення було одностайним. Більше того: саме він був головним натхненником відмови від євроінтеграції і саме він постійно вказував на те, що "Росія нам допоможе". Сьогодні чимало людей мені говорять про те, що президент дізнався про реальні цифри економіки та показники бюджету лише незадовго до Саміту у Вільнюсі. І прислухався до думки Азарова про те, що іншого шляху, аніж відновити стосунки з Росією, немає. Саме позиція Азарова мала фатальний наслідок для рішення щодо асоціації з ЄС. До речі, те, що з українською економікою у 2013 році будуть негаразди внаслідок помилкових рішень Уряду попереджав ще минулого року тодішній перший віце-прем'єр Валерій Хорошковський. Так само як про те, що ці негаразди можуть вплинути на наші плани євроінтеграції. Тоді від нього відмахнулися. Очевидно, що Рішення Кабміну стало не стільки причиною, скільки приводом до Євромайдану (як постріл Гаврила Принципа був приводом, але не причиною Першої світової). Так само очевидно, що в основі Євромайдану лежала велика кількість суперечностей, що накопичилися роками в українському суспільстві. До деякого часу вони були заморожені. Тепер – "потекли". Потекли з легкої руки Миколи Яновича. У самому Вільнюсі Україні європейською стороною пропонувалася макрофінансова допомога до 3 мільярдів євро буквально найближчими тижнями (переговори про це провели Сергій Арбузов і його делегація). Більше того: спільними зусиллями було підготовлено проект заяви, другий пункт якої передбачав "сприяння наданню короткотермінової експертної технічної допомоги та розгляд можливості надання подальшої додаткової макрофінансової допомоги з боку ЄС" (мої європейські контакти показали мені вчора оригінальний текст пропозиції). Віктор Янукович відмовився від пропозиції європейської сторони саме з огляду на позицію Азарова, якому президент довіряє і якому він довірився і тієї ночі. Азаров чітко сказав президенту, що сума – надзвичайно мала для економіки України, пропозиції Європи для нас не цікаві, і що умови, запропоновані Росією, кращі. Так було поставлено фінальну крапку в українському питанні у Вільнюсі. Тому зараз той, хто приймав розпорядження про призупинення переговорів і хто переконав президента у невигідності угоди має стати першою сакральною жертвою. Якщо президент хоче врятувати своє становище, він повинен без вагань відправити у відставку прем'єра. Не зважаючи на всі старі заслуги. Так, як свого часу Фердинанд Австрійський "здав" Меттерніха – до речі, Микола Янович вже давно почав нагадувати колишнього австрійського канцлера, діяльність якого стала однією з причин Революції 1848 – 1849 років у Австрійській Імперії. І вік, і стиль діяльності, і навіть зовнішні риси поєднують двох політиків. І ось тут з'являється потреба у іншій "сакральній жертві" Після Вільнюського саміту і поразки євроінтеграції Євромайдан почав поступово йти на спад. Люди почали розходитися, аби розпочати підготовку до інших акцій протесту. Ситуацію підігрів нічний розгром залишків Майдану – напад спецзагонів "Беркут"на беззбройних молодих людей під "благовидним" приводом: потрібно готувати площу до новорічних свят. Дії влади, помножені на абсолютно дурні пояснення, та ще й на фоні мовчання президента призвели до озлоблення і радикалізації. Народ вибухнув такою кількістю негативної енергії, якої не було за весь час історії України. Хто стоїть за цим? Кому це вигідно? Не маю сумніву, що мета була – остаточно після Вільнюсу показати світу Україну, яка стала залежною і авторитарною і де питання треба вирішувати вже не у Києві, а у столиці північніше. Через кого і як це було зроблено – не знаю. Але впевнений, що покарання має бути таким, щоб ніхто більше не смів навіть подумати про повторення подібного побоїща. Сьогодні ситуація є такою, що кримінальні справи проти рядових бійців "Беркуту" чи відставка керівника київської міліції ситуацію не врятує. Так само, як не врятують прості косметичні перестановки в Уряді. Народ хоче, щоби назвали винних великого масштабу, тих, хто впливають на велику політику. Ніхто не повірить, що бити людей на Майдані давав доручення звичайний полковник або підполковник. Субординація в українців розвинута дуже добре. Не даремно ще маршал Жуков цінував українських сержантів і старшин, а маршал Євгеній Шапошников, останній міністр оборони СРСР, у 1991 році запитував, де ж він з розвалом Радянської Армії буде брати прапорщиків. Самостійно приймати подібні рішення українські офіцери не будуть. Тому виникає питання: відповідальність має нести керівник усього відомства. Якими б не були старі заслуги Міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, але сьогодні мова йде про порятунок ситуації. Він мав би стати другою "сакральною жертвою". Діяти потрібно було рішуче, брати відповідальність, приносити свої вибачення потерпілим та їх родинам, називати винних або ж демонстративно карати їх. Демонструючи впертість, Віктор Янукович ризикує втратити основу під своєю владою. Майдан набирає оберти. З кожним днем він буде вимагати все більшої кількості політичних жертв і поступок – якщо не застосувати певні дії на перших порах. Затягування ситуації, намагання вирішення ситуації відкласти "на потім" призведе лише до ще більшого градусу загострення, аж доки не залишиться єдиний вихід із ситуації із єдино можливою жертвою – самим президентом. Шахова комбінація вимагає від короля пожертвувати ферзем і ладдею. Інакше політичний цугцванг переросте у мат за два ходи. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/529b80b162c10/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/528d31b9c080f/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Wed, 20 Nov 2013 23:03:37 +0200 Сьогодні спілкувався з приятелем – керівником обласного осередку однієї з опозиційних партій. Бідкався, що потрібно виконувати рознарядку з організації груп, які повинні їхати в Київ для участі в "Євроінтеграційному Майдані". Мовляв, "Батьківщина" та УДАР дали доручення формувати групи від кількох десятків до кількох сотень чоловік, які мають вирушати в столицю. "Уявляєш: раніше ми повинні були шукати охочих, фінансування нам забезпечували – коли більше, коли менше. Ми мали подбати лише про чисельність та логістику. Тепер же сказали подбати і про спонсорів. Кажуть, що маємо обіцяти спонсорам, ніби після 2015 року щедро розрахуємося". Найцікавіше, що – за словами мого співрозмовника – лише "Свобода" не надсилала інструкції та "план до двору". Або покладаються на ентузіазм своїх прихильників, або ж вважають, що інтеграційні хороводи їм навряд чи принесуть політичні дивіденди. І тут згадується, як буквально три тижні тому представники "Батьківщини" звинувачували владу (зокрема губернатора Чернівецької області Михайла Папієва) у організації Буковинського Віча на підтримку євроінтеграції. Тоді на центральній площі Чернівців зібралося понад 12 тисяч чоловік з усієї області – 1,7% всього населення Буковини. Мовляв, людей примусово зганяли на свято, влада перевищила свої повноваження, зайнялася не властивою їй діяльністю, узурпувала функції громадськості. І взагалі – чому цим займалася влвда, а не опозиція? Приблизно такою була аргументація кількох нардепів від опозиції. Тепер ситуація повторюється – але вже для опозиційних сил. Одні і ті ж дії, які чинить влада і які чинить опозиція, мають різне трактування і оцінку. Влада – "зганяє" чи "змушує" людей до участі в мітингу, "підкуповує" громадських активістів. Опозиція – "запрошує", "допомагає транспортом і коштами", "організовує". Подвійні підходи і подвійні стандарти в оцінках – більш ніж очевидні. Я не маю на меті боротися з тим, що вже перейшло в розряд політичної традиції – проплачених мітингів. Це безглуздо і невдячно. Просто – як казала Ліна Костенко – "Але якщо вже стрибати в гречку, то хай би в гречці був добрий грек". Якщо вже організовувати мітинг – то у відсотковому відношенні не менший, аніж у Чернівцях. 3 листопада у столиці сусідньої Молдови, Кишиневі, відбувся мітинг на підтримку євроінтеграції. На вулиці вийшли 60 тисяч чоловік (за даними міліції, бо організатори говорять про майже вдвічі більшу кількість народу). Населення Молдови – 3,5 мільйони чоловік. За кількісними показниками – населення одного лише Києва. Знаю ситуацію в Молдові – зокрема фінансове становище більшості політичних сил. Там просто нічим платити за участь у подібного роду заходах. Населення Молдови не розбещене подачками та подарунками в ході політичних акцій. Там народ виходив дійсно щиро. Продовжуємо порівнювати. На Буковині мешкає менше 1 мільйона чоловік. На мітинг вийшли 12,6 тисяч – стільки не виходили навіть у дні Помаранчевої революції (звісно, по Чернівцях гуляють легенди про 100 тисяч людей у 2004 році, але й по Києву ходять міфи про мільйон громадян у дні Майдану). Україна – 45 мільйонів чоловік. Тобто, щоби продемонструвати європрагнення і показати кращі організаторські здібності, аніж у влади, опозиція повинна вивести майже 400 000 чоловік? (я взяв 1,7% від загальної чисельності громадян України і поділив на два – адже опозиція стверджує, що контролює голоси половини електорату України). Нехай вийде хоча би чверть від цієї чисельності. Нехай організують хоча би кожного десятого – і це вже буде великою силою, здатною засвідчити волю народу. 60 тисяч молдаван на центральній площі Кишинева – це вражаюче. Саме тому Молдова матиме і Угоду про асоціацію, і безвізовий режим. Бо молдавани традиційно вміли згуртуватися і зосередитися, не очікуючи на милість богів. А українці завжди чекали на месію, який би забезпечив перемогу. І – бажано – оплатив би всім учасникам боротьби за перемогу квитки, проживання і фронтові сто грамів. А потім встановив пільги для всіх учасників і прирівнених до них громадян (включно з їх дітьми, онуками і правнуками). А потім роздав гречку та продуктові пайки за те, аби вони за нього – месію – проголосували на виборах... Надто багато умов і умовностей! Підозрюю, що з акцій опозиції, голосно іменованих "Євроінтеграційним Майданом", вийде великий пшик. Я би дуже хотів помилитися в українцях – особливо опозиційно налаштованих. Але здається, вони – здебільшого на словах великі патріоти і прихильники європейських цінностей – на ділі й далі чекають, коли їх тричі попросять прийти і – за гроші! – взяти участь у мітингу. Бо так звикли. І вважають, що так треба. Організований минулого тижня мітинг опозиції у Львові – також на підтримку євроінтеграції – зібрав близько тисячі чоловік (я послуговуюсь даними "Української правди"). Тисячі! Однієї тисячі на 800-тисячний Львів, який позиціонує себе як форпост європейськості! І ви після цього вважаєте, що євроінтеграція – це справа лише двох людей? Справа Януковича і Тимошенко? А всі решта – це лише статисти? На жаль, опозиція не має "добрих греків", які можуть запалити і повести за собою народ. Немає того азарту, який відчувався у 2001 – 2004 роках. Народ перестав вірити у добру опозицію і погану владу. Для народу і влада, і опозиція – "обоє рабоє". Тому й виходить: коли акції організує влада – йдуть, "бо треба". Коли опозиція – то "а на фіга?" Як сказав Адріан Декурсель, "Опозиція – це завтрашні реакціонери". Нинішня опозиція так прагне уподібнитися нинішній владі (у всьому – у стилістиці, у методах роботи, у манерах), що не хоче чекати, коли прийде "завтра". Вони прагнуть стати "реакціонерами сьогодні". І народ це чудово відчуває. Можливо, я помиляюся. Можливо, мітинг опозиції у Києві буде справді масовим і не менш вражаючим, аніж кишинівський або чернівецький мітинги. Можливо, опозиція зможе переконати народ у своїй справжньості. Можливо, знайде інші методи – скажімо, запросить (для видовищності) факірів та гімнастів, приведе слонів та ведмедів, жонглерів та артистів, які виступатимуть замість політиків. А може, дійсно вдасться знайти представників бізнес-кіл, які в обмін на уявні преференції після 2015 року організують фінансування великих груп бажаючих підтримати європрагнення укроопозиції. Тоді – якщо я помилився – я публічно вибачусь, обіцяю. Більше того: дуже сподіваюся, що помиляюся. Бо такі речі, як геополітичний вибір, не можуть бути справою кількох високопоставлених чиновників, двох десятків журналістів і громадських діячів, армії грантоїдів і ще кількох фанатиків та спекулянтів від політики, а мають бути підтримані максимально широкими масами. І не важливо, хто організує ці акції – влада чи опозиція. Важливо, що в процес втягуються живі люди, живі учасники. До опозиції зауваження просте: беретесь за справу – боронь Боже довести цю справу до профанації, як безліч інших справ... В завершення розмови з приятелем-опозиціонером я запитав: "І як будеш виходити з ситуації, якщо не збереш потрібної кількості людей?" Він подивився на мене лукаво: "А так, як завжди робимо. Коли не вдається зібрати людей – заявляємо, що автобуси з мітингуючими зупинила міліція, а триста чоловік зняли з поїзда і вивезли у невідомому напрямку". Ми обидвоє засміялися. Він – з власної дотепності. Я – бо уявив завтрашні новини про те, як ДАІ зупинила процес європейської інтеграції у безкраїх полях десь поблизу Бердичева. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/528d31b9c080f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/52842066b40d9/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Thu, 14 Nov 2013 01:59:18 +0200 Бурхлива реакція на мій попередній блог ("Пауза") змусила мене до деяких уточнень і подальших роздумів у даному напрямку. Насамперед хочу дати кілька зауважень. А) я не стверджую, що Україна повинна відмовитися від євроінтеграційного курсу – навпаки, він залишається незмінним; б) якщо буде потреба зробити паузу у стосунках з ЄС – вона не повинна перерости в зміну зовнішньополітичного курсу; в) непідписання Угоди про асоціацію у 2014 році не стане Апокаліпсисом, а підписання Угоди – панацеєю для України; г) моя позиція в жодному випадку не є позицією якоїсь політичної сили чи державної інституції (хоча я не приховую і не приховував своїх політичних пристрастей і симпатій – починаючи з 2002 року); д) жодного кінцевого рішення щодо підписання-непідписання Угоди ще не прийнято, і ситуація сьогодні є невизначеною не лише для України. Останнє – а саме невизначеність – змушує задумуватися і над варіантами, за яких Угоду буде відкладено "до кращих часів". Готовими потрібно бути до будь-яких сценаріїв. Тепер – більш конкретно про ситуацію, що складається. Я свідомо уникав озвучення більшості із того, про що говорю, раніше. А якщо говорив про це комусь із друзів, то просив, аби це звучало off the record. Надто багато моментів є дражливими і непопулярними. Мої розмови з великою кількістю експертів та політиків – як українських, так і з-поза меж України (насамперед моїх польських, французьких, німецьких, литовських, австрійських друзів), – показують всю неоднозначність ситуації. Всі розводять руками. Що робити – не відомо. Європейські політики шукають відповідь у Києві, київські намагаються розшифровувати мессиджі з Брюсселю, Берліну, Вашінгтону. Врешті решт – з Москви. Доходить до того, що ЗМІ починають тиражувати слова якихось людей, від яких процес мало залежить – наприклад, Ребекки Хармс, думку якої видають за авторитетне джерело. Нагадаю непосвяченим: пані Хармс – це не лише лідер фракції Зелених у Європарламенті. Це ще й ініціатор закриття усіх атомних електростанцій на території Німеччини, що спричинило до більшої залежності ФРН від зовнішніх поставок енергоносіїв. Саме тому у пані Хармс є стійкий імідж одного з головних союзників "Газпрому" (а паралельно – і одного з борців за волю Юлії Тимошенко). Ті, хто будуть приймати рішення щодо України, наразі мовчать. Бо розуміють, наскільки зараз можуть нашкодити зайві необережні слова та емоції. Мовчить Ангела Меркель. Мовчить Франсуа Оланд. Мовчить Девід Кемерон. Мовчить Броніслав Коморовський. На всіх язиках все мовчить. Від молдаванина до фінна. Від варяга до грека. Рішення буде прийматися безпосередньо перед самітом і інтригу буде витримано до 28 (а можливо – і до 29) листопада. Ті, хто вважають, що рішення буде прийнято Радою міністрів закордонних справ країн ЄС, що засідатиме 18 листопада, помиляються – там жодного рішення прийнято не буде. Якщо вам хтось скаже, що Віктор Янукович прийняв рішення про розворот у протилежному від Європи напрямку – не вірте. Так само не вірте, якщо хтось скаже, що у Європі існує кінцеве рішення щодо України. Напруга зростає. В українському суспільстві – відверте передозування Коксом. А також Кваснєвським. В європейському інформпросторі – алергія на Україну. І саме це є приводом для того, аби зупинитися і подумати про майбутнє. Уявімо, що Угоду про асоціацію не підписано. Що втрачає Україна? Відкидаємо патетику і загальні фрази про "європерспективу", "повернення до Європи", "споконвічні прагнення", "євростандарти", "європейський вибір" тощо. Говоримо простими словами і аргументами. В геополітичному плані Україна знову потрапляє у залежність від Росії. Вона може добитися того, аби не вступати у Митний Союз – принаймні на найближчу перспективу – але це на деякому етапі перестане її гріти. Тим більше, пропозиції Кремля створити "зерновий ОПЕК" та обіцянки відмовитися від фантомного плану будівництва "Південного потоку", та ще й помножені на обіцянки дешевого газу і перегляду угод 2009 року, можуть виявитися доволі привабливими. Цілий грудень 2013 пройде під знаком "масових" – в 500 – 700 чоловік – демонстрацій протесту. За місяць народ розійдеться святкувати Новий рік та Різдво. Організатори мітингів роз'їдуться по Куршавелях та Мальдивах, де приязно вітатимуться зі своїми політичними опонентами. Звісно, ніхто у відставку не піде і ніхто жодної відповідальності не нестиме – ні у владі, ні (тим більше) у опозиції. Маємо те, що маємо. Або – точніше – матимемо те, що матимемо. Віктор Янукович дуже просто виграє президентські вибори 2015 року (перед своїм електоратом він постає у образі героя відомого радянського фільму, якого "царицей искушали", але він виявився вірним своїм попереднім обіцянкам). Електорат Януковича – доволі еластичний щодо геополітичних ігор і навряд чи страшенно переживатиме через те, що Угоду про асоціацію не підписано. Юлія Тимошенко залишається досиджувати свій термін – про неї забувають і починають згадувати лише у зв'язку з новими порушеними справами – про вбивство Улофа Пальме, викрадення американського літака лівійськими терористами чи крадіжку двох сотень шкарпеток у військовій частині N93908. В українську економіку приходять потужні інвестиці із Китаю та Саудівської Аравії – а разом з ними тисячі нових мігрантів, готових до роботи в нових умовах та на нових теренах – замість малоефективних та лінивих (з точки зору китайців) українських селян. Опозиція повністю маргіналізується і асоціюватиметься або з істерикою клікуш на ток-шоу Савіка Шустера, або з "ведмедями" Власенка, або з якимись чупакабрами Пашинського. Залишається народ... Але думкою електорату в ході політичних кампаній – як казав свого часу один із вчителів та наставників Арсенія Яценюка і ряду інших українських політиків – варто знехтувати. Тобто, Україна не здобуває нічого, але втрачає не так багато. Кредит від МВФ вона отримає і без підписання – все одно головна умова цієї організації полягає не у підписанні Угоди, а у підвищенні тарифів для населення. Європа грошей і так не обіцяла (точніше, обіцяла мало і з серйозними зауваженнями). Різноманітні фонди продовжать закачувати в Україну гроші на боротьбу за демократію, отримуючи взамін фальшиві рейтинги свободи слова і громадських свобод. На довершення цієї картинки можна спрогнозувати ініціювання референдуму щодо Митного союзу. Як казав герой анекдоту, який любить розповідати Олег Зарубінський, "На всякий случай!" Що втрачає Європа? Європейський Союз втрачає 45-мільйонний ринок, що в умовах кризи є надзвичайно суттєвим моментом. Враховуючи те, що французькі аграрії, німецькі енергетики та промисловці, інші категорії бізнесу не один рік тиснуть на свої уряди з метою не просто отримання вільного доступу на ринок України, а й скасування візового режиму з Україною, буде доволі важко пояснити керівникам великих концернів, чому угоду з Україною не підписано – особливо на фоні проблем з демократією всередині самого ЄС (приклад Угорщини) та відсутності моральних обмежень при підписанні угод про асоціацію з такими "ультрадемократичними" державами, як Сирія, Єгипет, Марокко чи В'єтнам. Принагідно: Україна європейський ринок у разі непідписання не втрачає, бо матиме ряд доволі хитрих обмежень, а також матиме проблеми з конкурентоздатністю товарів – принаймні у перші роки після підписання Угоди. Європейський Союз програє геополітичне протистояння Росії, яка поступово відновлюватиме свої впливи на теренах колишнього Радянського Союзу (навіть у тих державах, які встигли вступити в ЄС). Відсутність результату у стосунках з Україною означатиме явну кризу і навіть провал політики Східного Партнерства. Скоріш за все це стане і ударом по ліберальній частині європейського політикуму, чим на виборах до Європарламенту у травні 2014 року (за півроку після Вільнюса) скористаються консерватори та євроскептики. Саме вони й сформують більшість у наступному Європарламенті. А це означатиме, що наступний Європарламент говоритиме рішуче "Ні!" будь-яким спробам розширення ЄС. Якою би незначною не здавалася Україна з точки зору європейських і світових процесів, але провал підписання Угоди – це крапка на політичній кар'єрі більшості нинішніх європейських політиків. Ми ще побачимо баронессу Ештон, єврокомісарів Де Гухта, Фюле, Отінгера, Кокса, Кваснєвського – але вже у ролі професорів університетів, керівників фондів та громадських організацій, журналістів, мемуаристів. Але не політиків! Провал Угоди про асоціацію – це і провал американських планів щодо Європи, планів на відновлення механізмів контролю та створення зони впливу. А заодно – перемога Меркель над Обамою. Щоправда, це буде Піррова перемога Ангели Меркель. Провал Угоди – це провал планів Європи на демократизацію Білорусі, на успішну роботу на Закавказзі. Європа має змогу отримати Україну – з усіма її недоліками та вадами, і, надавши їй інструментарій у вигляді Угоди, розпочати роботу над вдосконаленням Один відомий журналіст розповідав історію про те, як він, будучи комсоргом школи, був викликаний у райком комсомолу – до секретаря райкому Віри Іванівни У. Вона грізно запитала, чому він відмовив двом школяркам у прийнятті в Комсомол. "Розумієте, у них були приводи у міліцію за недостойну поведінку. " Віра Іванівна перебила юного комсомольця: "Запам'ятай: Комсомол – це насамперед виховна організація. Приймай і виховуй!" Прогнозуючи можливе співвідношення втрат у випадку провалу Угоди, його можна оцінити як 75: 25. Україна втрачає менше. Складається дивна комбінація: у разі підписання Україна отримує широку, але доволі ризиковану з точки зору економіки, перспективу (важко сьогодні відповісти на ряд питань – зокрема, на питання про шляхи збереження промисловості України в рамках Асоціації з ЄС та про шляхи наповнення державного бюджету). У разі непідписання – принаймні практично нічого не втрачаємо, залишаючи за собою нинішній статус кво. Жодних санкцій, жодних обмежень не буде – просто не буде Асосціації. Це – звісно – загрожує рядом побічних негативних ефектів та стагнацією, але не смертельно: можна знову вдаватися до ерзац-проектів типу асоціації з Туреччиною або ініціювання відновлення ГУАМ. Але це вже будуть менш масштабні і амбітні проекти. У разі підписання Угоди Європейський Союз отримує ряд моральних і матеріальних дивідендів. У разі непідписання – серйозні внутрішні проблеми. Хто виграє у ситуації вільнюського провалу однозначно – так це Росія. Кремль сьогодні дивиться з лукавою посмішкою на двох буриданових ослів – Україну та Європу. Перший не може визначитися між ЄС та Росією. Другий не може визначитися між принципами та прагматизмом: вибіркове правосуддя чи 45-мільйонний ринок? Юля чи вигода? Троянди чи виноград? Красиве чи корисне? Ми багато чого не знаємо. Ми не знаємо реальні настрої Ангели Меркель, ми не знаємо, про що говорили Путін і Янукович. Ми не знаємо, про що 6 листопада Джон Керрі говорив з польським керівництвом (офіційні прес-релізи говорять про те, що тема Східного партнерства звучала – але подробиць не маємо). Ми не знаємо достеменно про подробиці розмови Віктора Януковича з помічницею Держсекретаря США Вікторією Нуланд – а ця розмова тривала не менше, ніж розмова українського президента з Путіним у Сочі. Єдиний нюанс: у листі, переданому президенту, не було згадано прізвище Тимошенко. Ми беремося судити про Угоду про асоціацію, маючи таку кількість невідомих, з якою жоден математик не візьметься за розв'язання рівняння. Коли європейці починають менторським тоном говорити про те, що "це не Європа приєднується до України, а Україна – до Європи", – вони відверто лукавлять. Бо мова йде про компроміс, який є двостороннім процесом. Односторонній компроміс – це завжди диктат. І якщо Європа ставить вимоги і не хоче слухати пропозиції у відповідь – то чим ця ситуація відрізняється від небажання Олексія Михайловича у 1654 році присягати українській стороні, вимагаючи лише односторонньої присяги від Хмельницького та старшини? Варто говорити відверто: Україна (принаймні, значна її частина) боїться європеїзації, бо це – смерть старої, твореної століттями України як якоїсь буферної зони між двома світами і двома культурами. Європеїзація – це визначеність і чіткість, тобто, поняття, які, вступаючи в реакцію з природою України, можуть привести до непрогнозованих наслідків. Дух України – це неодмінно або Мазепа, або Махно, які вмирають, щойно переступивши кордони Європи. Європа – навпаки – боїться українізації. Не в плані засилля вишиванок, калиново-співочої мови та садків вишневих коло хати. А в плані перетворення на велетенську територію з привнесеними українськими бюрократією, корупцією, тіньовою економікою, ієрархічністю та іншими проявами традиційного українства. І питання Тимошенко – це лише бажання приховати реальні фобії, хоча в Європі чудово знають, що Юлія Володимирівна – це не демократична альтернатива і не демократичний лідер. Отже, і хочеться, і колеться? Вільнюс має позбавити і нас, і Європу старих фобій, недомовленостей та взаємних підозр. Або ми працюємо як прагматики, як відповідальні політики, що мають державницьке бачення і позбавлені романтичних сантиментів, або вибачаємося одні перед одними за те, що так довго морочили голови. І йдемо пожинати кожен свої дивіденди та свої тумаки після провалу саміту. Принагідно згадуючи слова Гюго про Велику Добу і дрібне покоління. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/52842066b40d9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/528165a709e31/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Tue, 12 Nov 2013 00:17:59 +0200 Здається, ситуація з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС прояснилася. Сьогодні вже лише найбільш відчайдушні оптимісти вірять у те, що угоду буде підписано у Вільнюсі. Песимісти починають кричати про поворот до Митного союзу. Реалісти спершу у приватних бесідах, а далі – і цілком публічно почали висловлюватися про необхідність паузи в євроінтеграційному процесі. Суспільство перегодували аргументами "за" і "проти". У суспільстві посіяли надто завищені очікування від Угоди. Асоціація мислиться як ледве чи не панацея та надідея для України. А це зовсім не так. Зрештою, я буду послідовним: я вважав і вважаю європейський вибір пріоритетним і необхідним. Проте завжди вказував на небезпеки та ризики, які закладено в Угоді про асоціацію (скажімо, березнева стаття "Інтеграційна одіссея України: поміж Сціллою та Харибдою" http://www.pravda.com.ua/columns/2013/03/25/6986369/). Я критикував положення Угоди про асоціацію і під час міжнародних конференцій – у Берліні, Варшаві, Вільнюсі, Брюселі, Парижі та інших містах Європи. Рівно ж як і захищав європейський вибір України в аудиторіях Москви. Моя позиція зводилася і зводиться до того, що Україні потрібна Європа, але не за будь-яку ціну. Ми не можемо собі дозволити – перефразовуючи класика – євроінтеграцію, після якої не залишиться каменя на камені. Отже, що маємо на сьогоднішній день? Місія Кокса – Квасневського зайшла в тупик. 13 листопада вона має звітувати про стан виконання Україною взятих на себе зобов'язань по підготовці до підписання Угоди про асоціацію. З одного боку, Україна виконала переважну більшість вимог ЄС (із так званого "списку Фюле", який один мій французький приятель назвав "шагреневою шкурою Фюле" – адже список – подібно до шкури із повісті Бальзака – то розширювався, то звужувався: спершу він складався з 19 пунктів, потім – з 11, у травні скоротився до 6, у вересні знову з'явилася вимога відправки Тимошенко на лікування, у жовтні вона була замінена на вимогу повного звільнення і політичної реабілітації екс-прем'єра). З іншого – справа Тимошенко залишається каменем спотикання при прийнятті рішення щодо України. За п'ять днів після звіту комісії Кокса і Квасневського засідання Ради Міністрів закордонних справ країн Євросоюзу має визначитися із тим, чи рекомендувати підписання на Вільнюському саміті Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Позиція України зводиться до наступного: ми не просто задекларували європейський вібір, а й протягом року прийнялі ряд важливих законів, кримінально-процесуальний кодекс, підготували закон про прокуратуру та нове виборче законодавство. У нас відбулися серйозні зрушення у сфері свободи слова та засобів масової інформації, органи державної влади стали більш відкритими. Ми впроваджуємо європейські стандарти та готові до серйозних збитків для нашої економіки. Що ще потрібно? Хочете підписувати Угоду про асоціацію – підписуйте без додаткових умов. Ні – то ми нікуди не спішимо. М'яч на вашому полі. У 1937 році в Україні популярністю користувався анекдот про те, як росіянина, українця та єврея засудили до смертної кари. Перед розстрілом кожному дозволили вибрати місце для поховання та їжу, яку би приречені могли б собі замовити. Росіянин замовив горілки та огірок на закуску. "Ну, де тебе поховати?" – "А мені все одно!" – приречено махнув рукою росіянин. Розстріляли. Українець попросив пампушок, сала, борщу, холодцю, кров'янки, вареників десяти видів, оселедців, узвару, пиріжків з маком, з вишнями, горілки... Після обіду каже: "Хочу, щоби ви поховали мене поруч з могилою Тараса Шевченка". Його волю виконали. Єврей каже: "Хочу вишень!" – "Так де ж ми тобі вишень візьмемо восени?" – здивувалися тюремні наглядачі. – "А я нікуди не спішу", – відповів єврей. Почекали до літа, нагодували його вишнями. "Ну, де хочеш бути похованим?" – "Поруч із могилою товариша Сталіна!" – "Так він же живий!" – "А я нікуди не спішу!" – відповідає єврей. Якщо слідувати даному анекдоту, українська влада у стосунках із Європою веде себе трішки по-єврейськи. Опозиція ж діє класично – в українському прямолінійно-романтичному стилі. Отже, ми нікуди не спішимо. Такий лейтмотив останніх днів. Україну абсолютно влаштовує пауза у стосунках з ЄС. Це не означає кардинальний поворот. Це не означає розворот на 180° – вбік Митного союзу. Це означає лише паузу – приблизно на рік. Прем'єр Микола Азаров вже заявив про майже фантастичну суму (160 млрд.), яку має заплатити Україна за підписання Угоди. Підозрюю, що ця цифра завищена і включає й непрямі втрати. Але навіть найбільш обережні підрахунки економістів говорять про 3 – 5 млрд. євро можливих втрат у перші роки дії Угоди. Називаються галузі, які можуть найбільше постраждати – авіаційна, машинобудівна, вугільна, металургійна, хімічна тощо. Угода може пожвавити імпорт в Україну недорогої та якісної європейської техніки, що своєю чергою стимулюватиме кредитну активність банків. Але водночас обмеження для експорту українських товарів в РФ, а також зменшення надходжень у бюджет від митних зборів на кордоні з країнами ЄС, може негативно позначитися на загальному стані економіки України. Помиляються ті, хто вважають, що Угода про асоціацію обернеться фінансовою допомогою Україні з боку ЄС: європейська фінансова модель надто неповоротка і забюрократизована, з моменту прийняття рішення про фінансування проектів до надання перших траншів проходять довгі місяці. Можливі кредити МВФ прямої прив'язки до Угоди про асоціацію не мають – МВФ має свої вимоги та критерії щодо України. А – головне – Угода про асоціацію не дає чіткого посилу щодо перспективи членства України в Євросоюзі. І нехай слова Я.Саріуша-Вольського – нинішнього євродепутата, а у минулому польського міністра з євроінтеграції – про те, що Угода про асоціацію між ЄС та Україною на 75% нагадує Угоду про членство в ЄС, і це навіть більш прогресивна угода, ніж та, яку свого часу підписувала Польща: насправді за своїм політичним навантаженням Угода скоріше нагадує аналогічний документ між Туреччиною та Європейським Економічним Співтовариством, підписаний рівно 50 років тому. Тому у керівників України виникає питання про доцільність і виваженість. Справа не лише в Тимошенко, в бажанні чи небажанні її випускати на лікування або реабілітувати. Вона – далеко не ключова постать у великій грі. Вона скоріше об'єкт маніпуляцій різних сторін, а не епіцентр подій. Якщо Угоду не буде підписано – то зовсім не тому, що Янукович не випускає на волю Тимошенко. Скоріше Тимошенко – це останній запобіжник у процесі визначеності щодо Угоди про асоціацію. І не варто примітивізувати весь процес. Є велика кількість факторів, з якими доводиться рахуватися. Якщо би Україна всуціль складалася з інтелігенції, журналістів, блогерів, офісних працівників, ІТ-фахівців, представників малого і середнього бізнесу та політиків – можна було би сміливо рухатися в напрямку Європи (щоправда, у цьому випадку для України не були би актуальними політиками ні Янукович, ні Тимошенко). Натомість що робити з представниками великого бізнесу? Що робити зі Сходом України? Що робити з шахтарями, металургами, машинобудівниками? Переорієнтовувати їх на роботу у сфері послуг? Ви уявляєте собі металурга-офіціанта або шахтаря з 25-річним стажем, що перекваліфікувався на масажиста? А великий бізнес тисне на владу – так, як у 1918 році ПРОТОФІС тиснув на гетьмана Скоропадського. Ще трішки – у Києві з'являться похмурі і брудні люди, що методично стукатимуть касками по асфальту перед урядовими будівлями. Чи дасть Європа рецепт щодо того, як поводитися із цими людьми? Звісно, можна по-тетчерівськи чи по-голлістськи – розігнавши водометами та ґумовими кийками. А можна по-румунськи – коли прем'єр Еміль Бок під тиском акцій протесту пішов у відставку. І то, і то – європейський досвід і європейські традиції. З іншого боку, Росія, побачивши рішучі наміри України щодо європейської інтеграції, починає пропонувати вигідні умови співпраці – в атомній енергетиці, літакобудуванні, зниження цін на газ, фінансову допомогу. І цього разу – без категоричної вимоги приєднання до Митного союзу, що було немислимим ще півроку тому. Якщо дійсно все те, що озвучив Сергій Глазьєв, Росія готова дати Україні за факт непідписання Угоди про асоціацію, – то саму історію з Угодою було варто придумати, аби отримати згадані поступки. Тут ми впритул підходимо до історії двох загадкових зустрічей президентів Російської Федерації та України – 26 жовтня та 9 листопада. Обидва рази президенти зустрічалися поза офіційним протоколом, тет-а-тет, без сторонніх осіб. Обидва рази – поза межами Москви. За інсайдерською інформацією, Путін у Сочі запропонував Україні той перелік преференцій, який згодом був озвучений Глазьєвим та іншими рупорами: багатомільярдний кредит, інвестиції в будівництво заводу з виробництва ядерного пального для атомних електростанцій – для потреб України, спільну участь у будівництві літаків, зниження цін на газ. Другий раунд переговорів мав дати відповідь на питання про гарантії для України. Адже Харківські угоди 2010 року не були виконані російською стороною. Де гарантії, що Росія піде на виконання нових угод? Позиції Росії та України розійшлися принципово ще до самої зустрічі: Україна вімагала, щоби зустріч відбувалася гласно, Росія наполягала на закритому форматі – навіть без повідомлень преси. Звідси недолуга інформаційна хвиля про те, що "Янукович не долетів до Москви" (дійсно – зустріч відбувалася не у Москві). Потім – ще більш недолуга заява прес-служби російського президента про те, що "зустріч у Москві все-таки відбулася" (хоча Путіна у Москві в цей час не було). Росії все-таки доводиться давати гарантії – на випадок перенесення підписання Угоди. Ті, хто вважають, що справа Угоди – це віришення питання у трикутнику українська влада – українська опозиція – Євросоюз, глибоко помиляються. Питання Угоди носить геополітичний характер і вирішується на відтинках Вашингтон – Берлін – Москва, Вашингтон – Київ, Вашингтон – Брюссель, Москва – Брюссель, Москва – Київ тощо. Це – складна система міждержавних інтересів, які виходять за рамки простої логіки: "підпишемо – не підпишемо". Світ надто глобалізований. Угода про асоціацію – це вже не просто питання Тимошенко чи питання Януковича. Це питання більш глобальне: у Європі та Євразії якісь тенденції посилюються, якісь – послаблюються. Криза пивденнокорейських банків обернулася дефолтом Росії у 1998 році. Здавалося б – який зв'язок? Помах крила метелика викликає цунамі на протилежному кінці планети. Саме тому рішення про асоціацію приймається з такою кількістю консультацій та врахуванням інтересів тих чи інших гравців. До місії Кокса-Квасневського додайте постійні візити в Україну єврокомісарів Фюле, Отінгера та Де Гухта, постійні вояжі десятків європарламентарів, приїзд помічника Держсекретаря США Вікторії Нуланд та одного з "зубрів" американської політики Іри Формана, президента Литви Грібаускайте та президента Польщі Комаровського. Додайте переговори Януковича та Ердогана щодо україно-турецького економічного зближення... Чи не випадково сьогодні Євросоюз поділився у ставленні до України та Угоди про асоціацію? Найбільш гаряче підтримують асоціацію держави, орієнтовані на США – Великобританія, Польща, країни Балтії та Східної Європи. Найбільш насторожено ставляться держави, орієнтовані на Берлін – сама Німеччина, Данія, Нідерланди, Швеція. Франція та країни південної Європи зайняли нейтрально-вичікувальну позицію. У той же час відомо, що Берлін всіляко намагається підтримувати альянс з Москвою, оскільки бачить у ньому вигоду – не лише економіко-енергетичну, а й геополітичну (свого часу лорд Ісмей, першій генеральний секретар НАТО, запропонував формулу Північно-Атлантичного созу: "Тримати Німеччину під контролем, тримати Росію поза Європою, тримати США у Європі"; логічно, що зміцнення Німеччини потребуватиме максимум Росії і мінімум США у Європі). Те, що Україна йде на підписання Угоди про асоціацію як креатура США, та ще й під гучне невдоволення Росії – сигнал для Німеччини. Чи не тому Німеччина ще й досі не сказала своє рішуче слово щодо України? А разом з нею – її сателіти? Справа Тимошенко з точки зору Німеччини – це лакмусовий папірець, це тест на лояльність України. Погодяться на європейські (читай – німецькі) умови щодо Тимошенко – погодяться й на інші плани, навіть не прописані в тексті Угоди. Не погодяться – стануть додатковим механізмом посилення американських впливів у Європі. Ви не зауважили, що в листі Джона Керрі, який передала Вікторія Нуланд, не акцентується увага на постаті Тимошенко? Поговоріть із банкірами – ви почуте від них, що вони очікують не стільки на Угоду про асоціацію, скільки на фінансову допомогу Україні з боку США (які вже почали брати Україну під своє фінансове крило). І це не подобається ні Росії, ні багатьом у Європі. Клубок суперечностей довкола України може призвести до того, що пауза – проста банальна пауза – може стати реальним виходом із ситуації. Бо надто багато пристрастей. Надто багато невизначеності. Надто великі ризики. За рік можуть відбутися разючі зміни. Принаймні у Європі відбудуться вибори до Європарламенту, які багато що змінять і розставлять по своїх місцях: більшість із тих, хто сьогодні задають тон в переговорах з Україною, втратять свої мандати, прийдуть нові єврокомісари. Наступного року буде інша дійсність і інша структура європейської політики. ...Я залишаюся прихильником європейської інтеграції України. Я ніколи не погоджуся на кардинальний поворот. Але я не прихильник інтеграції за будь-яку ціну. І я готовий чекати – рік, два – аби лише в майбутній Європі Україна була не слабкою ланкою, не непорозумінням і зоною постійної нестабільності, у якої лише одна приваблива риса – її чорноземи, а впливовим гравцем. Принаймні, не менш впливовим, ніж Польща. А в усій епопеї довкола інтеграційних процесів та Угоди про асоціацію я бачу вагомий позитив: народжується українська суб'єктність. Україна, ставлячи жорсткі умови і перед Європою, і перед Росією, перетворюється із факта світової політики у фактор. Вона стає цікавою для світових гравців – як гравець, а не як м'ячик у глобальному світовому тенісі. Саме в тенісі – бо пора "Великих шахівниць" Бжезінського минула давно і безповоротно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/528165a709e31/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/527786bbaeec7/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Mon, 04 Nov 2013 12:36:27 +0200 Сьогодні у ЗМІ з'явилися ряд публікацій, що можуть змінити ставлення Заходу до питання звільнення Юлії Тимошенко як одніє ї з обов'язкових умов підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Спершу з'являється інформація про те, що запрошена Міністерством доходів і зборів британська міжнародна юридична компанія Lawrence Graham розпочала роботу з повернення в Україну активів, що на сьогоднішній день перебувають на теріторії США та Швейцарії і належать екс-прем'єрам Юлії Тимошенко та Павлові Лазаренку. Судячи з заяв старшого партнера британської фірми Ендрю Віттса, компанія вже розпочала роботу. Враховуючи те, що компанія має солідну репутацію та рідко береться за сумнівні справи, у яких можливий програш, питання поверення в Україну коштів, вивезених за кордон, – це питання часу. Судячи з наявної інформації, Lawrence Graham має великий досвід з повернення складних активів – зокрема компанія мала позитивний досвід співпраці з урядом Бразилії та інших країн. Мова йде про повернення Україні понад $200 млн., більша частина з яких були вивезені за кордон ще в часи прем'єрства Павла Лазаренка. При цьому одним із розпорядників коштів вважається Юлія Тимошенко, яка у 90-х роках очолювала корпорацію "Єдині енергетичні системи України". За іншими даними, мова йде по значно більшу суму – близько півмільярда доларів. У ЗМІ вже з'явилася інформація про те, що у клопотанні до Держдепартаменту США практично слово в слово повторено позицію американських прокурорів у справі Лазаренка. Саме в цьому процесі Юлія Тимошенко вперше потрапила до поля зору федеральних прокурорів, які говорили про те, що вона була зацікавленою стороною у більшості оборудок Лазаренка. В рамках справи щодо одного із Швейцарських банків, представники українського уряду наполягають на тому, що Тимошенко, очолюючи уряд у 2005 та у 2008 – 2010 роках, керувала "шахрайськими діями та відмивала гроші у великих обсягах, особисто отримуючи велетенські суми державних коштів". Від Швейцарії вимагають заморозити кошти на рахунках, які – за наявною інформацією – належать Тимошенко чи її оточенню, а після завершення процесу – повернути їх Україні. Дана інформація вже викликала реакцію в Україні. Так народний депутат, представник Партії регіонів Володимир Олійник зробив заяву про те, що "Тимошенко не можна відпускати до її грошей за кордон". "З нашого боку було би дуже дино відпустити Юлію Тимошенко до її незаконно здобутих і схованих за кордоном статків. Зараз країна не в такому фінансовому стані, що може собі дозволити припинити боротьбу за корупційно набуті гроші Тимошенко і Лазаренка. Люди нас не зрозуміють, якщо ми відпустимо її до її коштів. Тоді ми вже не побачимо ані її, ані вкрадених нею у народу грошей, як ніколи не побачимо в Україні Павла Лазаренка", – резюмував Володимир Олійник. На тлі дискусій у Верховній Раді щодо внесення поправок у законодавство, які би могли дозволити Юлії Тимошенко виїхати за кордон на лікування, нові обставини можуть перекреслити будь-яку надію на бажаний для опозиції і для Заходу варіант. Тим більше, що опозиція не бажає йти на компроміс із владою у питанні норми щодо "канікул" для ув'язнених. Наполягання на тому, аби взяти за основу слабкий з юридичної точки зору законопроект Анжеліки Лабунської і небажання слухати аргументи протилежної сторони, заганяють саме питання у глухий кут. Вирішити проблему "канікул" не вдається – це, здається, розуміють вже і Кокс із Кваснєвським, які вже перестали розуміти логіку українських політиків – насамперед опозиції. Початок самого процесу повернення грошей Лазаренка і Тимошенко в даних умовах змусять опозицію перебудовувати лінію поведінки. Цілком можливо, що завтра опозциія буде згодна на будь-який варіант компромісу, але буде пізно, бо запущений механізм переносить справи Тимошенко з внутрішньоукраїнського рівня на рівень міжнародної юрисдикції. Звинувачення у відмиванні коштів за кордоном – настільки серйозне, що може змусити і західних політиків на деякий час винести проблему Тимошенко за дужки переговорного процесу – принаймні, до з'ясування обставин справи. Якщо Швейцарії та США будуть висунуті офіційні вимоги, та ще й підкріплені висновками британських незалежних юристів – може статися кофуз. Сьогодні однозначно можна сказати одне: Тимошенко зустріне саміт у Вільнюсі, перебуваючи в ув'язненні. Щодо позиції Заходу у справі Тимошенко – змінюватиметься ця позиція чи ні, – а також стосовно того, чи буде підписано Угоду про асоціацію в нових умовах, за нових обставин, – питання залишається відкритим. Принаймні, навіть у випадку непідписання Угоди влада отримує додатковий аргумент: ми не можемо підписати угоду з ЄС до тих пір, доки Захід перешкоджає нам у поверненні народних коштів і доки прикриває тих, хто винен у їх розкраданні. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/527786bbaeec7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/527019be3596a/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Tue, 29 Oct 2013 21:25:34 +0200 Осінь 2013-го видалася не лише аномальною в метеорологічному плані. Це, здається, перша осінь, коли опозиція не намагалася виводити своїх прибічників на акції протесту. Основну протестну енергію було випущено "у свисток" під час весняних акцій "Вставай, Україно!" Сьогодні ж на політичні хороводи з активними приписками щодо кількості учасників спонсори грошей не дають, вимагаючи демонстрації активності та ефективності іншого роду. До того ж можна сміливо говорити про завершення "романтичного" етапу у стосунках між трома політичними силами, коли про людське око демонструвалися єдність та злагодженість. Спершу "Батьківщина" продемонструвала відсутність порядку всередині своєї політичної сили та практичну відсутність лідерських якостей у Арсенія Яценюка (який не лише не зміг забезпечити якісний об'єднавчий процес "Батьківщини" та "Фронту змін", а й не зміг уникнути процесу "тушкування"). Потім "Свобода" заявила про стоврення власного – паралельного з Опозиційним "урядом" імені Сергія Соболєва – Опозиційного "уряду" імені Олександра Сича. Далі, у відповідь на недружній випад депутатів "Батьківщини", які провели через парламент норму, що ускладнює або унеможливлює висунення кандидатурі Володимира Кличка на пост Президента України, сам Кличко робить заяву про намір йти на президентські вибори. Його логіка та аргументація мають під собою основу: він не мусів радитися з іншими членами опозиційної трійки – так само як Арсеній Яценюк навесні не радився, одноосібно висуваючи кандидатуру Кличка в мери Києва. Збулася мрія Юлії Тимошенко: у першому турі президентських виборів опозиція не виставить спільного кандидата. Кожна політична сила йтиме поодинці. Ніф-Ніф, Нуф-Нуф та Наф-Наф української політики розійшлися кожен по своїх зимових квартирах. І вже сьогодні видно, як між цими силами розгорнулася серйозна політична боротьба – насамперед за ресурси, які і так є обмеженими. Арсеній Яценюк, схоже, вирішив пошукати кошти на кампанію не лише у традиційних донорів, а й намагається освоїти нові напрямки. Зокрема через наближеного до себе депутата, колишнього юриста Павла Петренка, що очолив Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради з розслідування ситуації у Міністерстві охорони здоров'я, яценюківці тролять Раїсу Богатирьову – рідко який день обходиться без словесного пінг-понгу, коли Петренко висуває претензії до Міністерства, а воно дає відповіді (до слова, обґрунтовані і аргументовані) про безпідставність цих самих претензій. У багатьох випадках складається враження, що наполегливість пана Петренка межує з ледве замаскованим лобізмом. Особливо враховуючи той факт, що сукупні бюджети фармацевтичних фірм, ображених бізнесменів та тих, хто програли в ході тендерних конкурсів, становлять мільярди гривень, а ціна питання – десятки мільярдів, частина з яких за сприятоивих умов можуть перекочувати у партійні фонди і на приватні рахунки. Чим не додатковий ресурс для виборчої кампанії? Цей же ресурс не меншою мірою цікавить і партію "Свобода", деякі представники керівництва якої також не є чужими для ринку фармації. Те, що заступником пана Петренка є свободівець Олег Гелевей, – пояснює чимало моментів, які стосуються активності окремих членів ТСК (особливо на фоні останніх публікацій львівського "Експресу"). Кажуть, що даний процес боротьби за фармакологічні ресурси відбувається не без підтримки з боку деяких провладних політиків. До речі, ці ж політики використовують опозицію для вирішення ще однієї проблеми: акцизного наступу на виробників пива та слабоалкогольних напоїв в інтересах продуцентів міцних алкогольних продуктів (відомо, що зменшення продажів пива автоматично обертається збільшенням продажів горілчаних виборів – і навпаки). Тобто, доплюсовується ще один ресурс. Не менші активності розгорнулися у соціальній сфері – найбільш благодатній з точки зору банального піару. Спершу в засобах масової інформації минулого тижня з'являються матеріали з критикою Міністерства праці і особисто міністра, підписані відомим політологом, що співпрацює з "Батьківщиною". Далі на цьому полі розпочинається відверта конкурентна інформаційна боротьба між екс-міністром Людмилою Денісовою (яку свого часу активно критикували практично за ті ж гріхи, що нині й Королевську – причому пам'ятаю, як гроші за критику на її адресу пропонували журналістам її ж однопартійці) та її колишнім заступником Павлом Розенком. Сьогодні пані Денісова представляє табір "Батьківщини", пан Розенко – УДАР. Але об'єкт критики – один. Чомусь мені видається, що і суб'єкт критики – також один, і він ховається у політичній тіні. Всі решта – інструменти впливу. Напередодні виборів критика соціальної політики будь-якої влади – найбільш вдячна справа. Вона зачіпає інтереси широких верств населення – переважно найдисциплінованішої частини електорату, тих, хто ходять голосувати і часто визначаються майже на виборчій дільниці. Критика соціальних програм уряду – це робота з перетворення електорату на протестний електорат. Той, хто має в своїх руках подібний механізм, стає надзвичайно цінним кадром у виборчій кампанії будь-якого опозиційного кандидита. Боротьба миж "Батьківщиною" та УДАРом на соціальному поприщі – це ще й боротьба за мобілізаційні можливості напередодні президентської кампанії. Відверте змагання Розенка та Денісової за неформальний пост "опозиційного міністра соціальної політики" очевидне. До речі, у цьому конкурентному протистоянні я особисто більше симпатизую Розенку – через його освіченість та світогляд, знання процесів зсередини. Він – один з найкращих експертів з питань соціальної політики. Проте і він не втримується від ризикованих прогнозів – скажімо, щодо "гучної відставки Королевської". Для подібного прогнозу політик Розенко мав би брати до уваги не лише вузькопрофільні оцінки (як писав Іван Франко, "ти взяв лише один з мого життя момент"), а й характеристику політичної ситуації, філософії кадрової політики Президента тощо. Говорити про відставку Королевської сьогодні можна з тією ж імовірністю, що й про обрання Розенка на пост Президента. Можливо, якщо він стане Президентом України, Королевська піде у відставку – голосно. Я, уявляючи основні принципи кадрових призначень та не надмірну схильність Віктора Януковича до відставок чиновників високого рангу, не був би таким категоричним – особливо враховуючи те, як часто у нас люблять "відправляти у відставку" міністрів експерти і як рідко їх прогнози збуваються. Прогнозувати кадрові відставки чи перестановки в часи Януковича – найневдячніша справа, оскільки немає єдиної логіки та єдиного "почерку" в даному процесі. Це стосується й інших прогнозів щодо відставок – міністрів, губернаторів, чиновників. Я постійно говорю в ході численних лекцій: "Якщо хтось вам говорить, що володіє точною інформацією про те, що Президент готує відставку тієї чи іншої посадової особи, не вірте. Бо точною інформацією володіє лише Президент. Всі інші намагаються або лобіювати відставки, або використовувати подібну дезу у інформаційних війнах". Не менш активно опозиціонери – за наявними даними – готуються до інформаційних війн на аграрному, енергетичному та екологічному напрямках, а також на напрямку освітньому. Ці галузі є не лише вигідними й благодатними з точки зору піару – вони ще й дозволяють залучити кошти зацікавлених лобістів – як всередині України, так і з-поза її меж. Саме тому не варто шукати великих спонсорів майбутніх президентських баталій. Два тижні тому у Німечині вибухнув скандал – Ангелу Меркель та її партію звинуватили у тому, що вони отримали "пожертву" від концерну BMW у розмірі 690 тисяч євро (по 230 тисяч від кожного з трьох основних акціонерів – Йоганни Квандт та її дітей Сузанни Клаттен і Штефана Квандта). Переказ коштів дивним чином співпав з відтермінуванням у ЄС нормативів з викиду СО2, чого добилася саме Німеччина. Розгорівся скандал... Шукаючи спонсорів майбутніх виборчих перегонів, політики все частіше звертаються до тих, хто прямо зацікавлений у лобіюванні – політиків. Тим більше, що надмірна заадміністрованість окремих галузей створює потребу у розширенні конкуренції. Опозиціонери розуміють, що у їх силах сьогодні – створити шумовий ефект на користь замовників, не більше. Але цього шумового ефекту часто буває досить, аби бодай частково вирішити проблему. Осінь – пора запасатися "капустою". Зима буде довгою. Це добре усвідомили наші політики. І готують запаси, розуміючи, що наступний політичний сезон потребуватиме особливої віддачі сил та енергії. Особливо в повільному очікуванні весни 2015-го... https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/527019be3596a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/52678e024bce1/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Wed, 23 Oct 2013 11:51:14 +0300 З Ігорем Марковим я познайомився у березні 2005 року. Як палкий противник "Помаранчевої революції" і помаранчевої команди, я тоді багато їздив по Україні і знайомився з однодумцями. Нас познайомив один із нинішніх депутатів від "Батьківщини" – на той час теж наш однодумець і противник "революції", критик Ющенка і Тимошенко. Пізніше я неодноразово спілкувався з Ігорем, а видання, контрольоване екс-мером Одеси Едуардом Гурвіцом, років п'ять тому навіть розмістило розшифровку нашої з Ігорем телефонної розмови (з якої зробило хибний висновок про те, що одеський філіал Інституту Горшеніна нібито фінансувався Марковим – ми тоді довго сміялися над такого роду "конспірологічними висновками"). Спільних проектів з Ігорем у мене ніколи не було. Тим більше, я не приховував, що мої симпатії минулого року у протистоянні в 133 окрузі були на боці Олексія Гончаренка – опонента Маркова. Звісно, позбавлення Маркова депутатського мандата викликали у мене неоднозначні емоції – я чимало говорив на цю тему з колегами, чимало писав. Хоча вже тоді висловлював скепсис з приводу думок окремих експертів, які вважали, що Марков може стати новим лідером Півдня і Сходу України. До того ж Марков не зробив за останній місяць нічого, аби бодай спробувати стати лідером. Про нього і його справу навіть почали забувати. Вчорашнє затримання Ігоря Маркова та його етапування до Києва призвело до нової хвилі інтересу до цієї політичної постаті в середовищі журналістів. Знову з'явилися думки про те, що "Янукович боїться Маркова", "Янукович намагається нейтралізувати конкурента" тощо. У соціальних мережах нагадують про слова Юлії Тимошенко, які вона сказала місяць тому, охарактеризувавши Маркова як "молодого і амбітного лідера російськомовного Сходу України". Згадують про обіцянки Маркова звернутися до Європейського суду з прав людини. Насамперед виникає питання: чи є Марков тим лідером, про якого говорила Тимошенко? При всій повазі до Ігоря, він не може сьогодні вважатися постаттю, співмірною з покійним Євгеном Кушнарьовим чи навіть з Віктором Медведчуком. Його популярність в електоральному середовищі обмежується Одесою та – частково – регіоном Таврії, де його більше знають як успішного бізнесмена, аніж політика (будьмо відвертими – проект "Родина" був локальним проектом, без великої популярності в Україні в цілому). Марков був доволі тісно інкорпорований у владну систему Одеси (дружба з Костусєвим і Матвійчуком, наявність своїх фракцій у органах місцевого самоврядування, власних людей на тих чи інших керівних посадах), і не відомо, чи він, вибираючи між радикальною опозиційністю та відносно комфортними умовами для бізнесу, вибере саме опозиційність. Навіть якщо ми припустимо, що Марков піде у опозицію, то а) він не зможе діяти активно без допомоги Росії (яка сьогодні робить ставку на інші політичні проекти) і б) він складатиме конкуренцію не стільки Виктору Януковичу, скільки Віктору Медведчуку чи Петрові Симоненку. Тобто, він орієнтуватиметься на проросійський протестний електорат, який і так навряд чи у першому турі голосуватиме за Віктора Януковича, а у другому – за будь-якого іншого кандадата, окрім Віктора Януковича. Натомість Україна затриманням Маркова посилає сигнал Росії і робить випад в її сторону. Це – асиметрична дія в умовах економічного та політичного протистояння між двома державами. Росії показують, що вона перестає бути фактором в українській внутрішній політиці, і самої лише політичної орієнтації на Росію мало для того, аби отримати політичну індульгецію всередині України. До речі, це ж стосується і Юлії Тимошенко, яку судили, не зважаючи на підтримку екс-прем'єра з боку Росії та її зв'язки з Путіним. Те, що затримання Маркова співпало з арештом такої одіозної постаті, як Євген Анісімов (якого вважали близьким до Юрія Іванющенка), говорить про одне: всередині владної команди відбуваються складні процеси – і починаються вони з регіонального рівня. Марков – це пролог. Те, що йому інкримінують дії 7-річної давнини, показово: робиться посил типу "никто не забыт, ничто не забыто" – і в судах можуть реанімувати гучні справи 90-х років. І не важливо, до якого політичного табору належить людина. ...Хочеться вірити, що затримання та етапування Ігоря до Києва залишиться лише процесуальним моментом, який не обернеться арештом та ув'язненням. Сьогодні Марков не становить небезпеки для влади. Завтра він може отримати абсолютно нові можливості для політичного росту. Сьогодні він перебуває у політичній тіні Медведчука – людини зі зв'язками та потужними ресурсами. Завтра Марков може перетворитися на потужну самостійну постать. Особливо враховуючи той факт, що Росія вже оголосила конкурс у середовищі українських політиків "Алло, ми шукаємо таланти". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/52678e024bce1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/526020937aec8/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Thu, 17 Oct 2013 20:38:27 +0300 Сьогодні одна британська дослідниця попросила мене викласти своє бачення механізмів функціонування владних еліт в Україні – зокрема пояснити такий феномен української політики, як "Сім'я" (про цей феномен їй чимало розповідали інші експерти). Коротко подаю свою відповідь на поставлене питання. + + + З легкої руки українських журналістів приблизно два роки тому з'явився термін "Сім'я" – для означення тієї частини оточення Віктора Януковича, яка не вписувалася у традиційні групи (Ахметова, Фірташа, Клюєва, Коломойського). Спершу "випадкових" людей записували в групу "людей Юри Єнакієвського", потім з'явилася мода говорити про близькість цих людей до старшого сина президента – Олександра Януковича. Зрештою, будь-яке призначення в уряді почали трактувати як "посилення Саші". Олександрові Януковичу приписали не просто надмірний вплив на кадрову політику батька – йому приписали ледве не тіньове керівництво країною. Говорити про монолітність "Сім'ї" сьогодні – це те саме, що вірити у монолітність Партії регіонів (відсутність внутрішніх груп впливу, суперечок, дискусій) у 2010-му році. Говорити про визначальний вплив Олександра Януковича на "Сім'ю" – це те саме, що говорити про монопольний вплив Рината Ахметова на ПР три роки тому. Зображення "Сім'ї" у вигляді якогось потужного монстра, очолюваного сином Президента – це надто просто і надто схематично. Те, що журналісти охрестили "Сім'єю", має значно глибшу і складнішу природу. На сьогоднішній день "Сім'я" – це складний конгломерат політиків, бізнесменів та чиновників, яких об'єднує головний фактор: їх призов в управлінську сферу відбувся переважно після приходу до влади Віктора Януковича. Якщо Ахметов, Клюєв, Фірташ, Льовочкін кували перемогу Януковича, підставляли йому плече хто у 1997-му, хто у 2002-му, хто у 2004-му, а хто – у 2010-му році, пройшли з ним усі поневіряння або прийшли у команду у найскладніші для нього часи, то "Сім'я" почала формуватися у той час, коли Янукович був уже при владі. Першим не потрібно доводити свою відданість. Другим потрібно довести свою спроможність. Перші обрали Януковича своїм вождем і лідером, другі – шефом і босом. Для перших він – primus inter pares, для других – сюзерен. Перші знають, що вони багато зробили для того, аби Янукович досяг перемоги. Другі усвідомлюють, що для них зробив Янукович, аби вони могли досягти владних висот. Між першими і другими існує антагонізм, який абсолютно зрозумілий і природній. Це антагонізм аристократії і дворянства, бояр і опричників, магнатерії і шляхти, сеньйорів і рицарів. Але якщо середньовічні монархи натравлювали дворян на аристократів, перетворюючи їх на караючу зброю у власних руках, то Віктор Янукович використовує наявність групи "служилих" для врівноважування інтересів. Всередині "Сім'ї" є свої групи інтересів. Якщо до фінансового блоку уряду (Арбузов, Клименко, Соркін, Колобов) ще з натяжкою можна припасувати ярлик "друзі Олександра", то силовики в цю категорію не вписуються. Свого часу молоді та амбітні хлопці – Арбузов, Клименко – намагалися знайти своє місце у революційному таборі (брат Олександра Клименка, Антон, на початку 2000-х був "правою рукою" Юрія Луценка – Юрій Віталійович тоді відгукувався про нього як про того, хто "далеко піде"; Сергій Арбузов був членом "Нашої Україні"). Хоча для Донбасу участь у тих чи інших політтусовках загальноукраїнського рівня є більш ніж умовною – тут більш важливими є персоніфіковані орієнтири. Їх пошук і бажання "робити справи" був помічений. Один за одним представники цієї групи почали обіймати посади в уряді. І не факт, що ці посади дісталися їм довічно – наскільки мені відомо, сьогодні перед фінансовим блоком стоїть завдання успішного подолання кризових явищ в економіці. І подальша доля групи буде залежати не від того, з ким і коли вони подружились, а від ефективного звіту про виконання доручень. Іншу групу творять керівники силових відомств. Ні Захарченко, ні Лєбедєв, ні Якименко не належать до групи Олександра Януковича. Силовики – це виключна прерогатива самого Віктора Януковича. Це – люди, яким президент повинен довіряти. До цієї ж групи можна віднести і Генерального прокурора Віктора Пшонку. Очевидним перебільшенням є інформація у різного роду виданнях про нібито наявність конфлікту між Міністерством внутрішніх справ та прокурорськими структурами – знавці, навпаки, говорять про доволі тісну співпрацю ГПУ та МВС протягом останнього року (цьому, до речі, є чимало прямих та непрямих доказів). Третя група – група з особливою історією, але навряд чи з причетністю до Олександра Януковича. Мається на увазі "енергетична група" – Едуард Ставицький та Олег Проскуряков – яка орієнтована також безпосередньо на Президента. За великим рахунком цю групу навряд чи можна віднести до "Сім'ї" – генеза цієї групи є тим елементом, який здатен зруйнувати сам міф про "Сім'ю". Нарешті, є ще й четверта велика група, яка недопредставлена у виконавчий владі, але у Верховній Раді має 14 – 16 "штиків", володіє впливом на енергетичний ринок України та на медіа-сферу. Це група Сергія Курченка. Віднесення його до групи Олександр Януковича не зовсім доречне – тут скоріше керуються гіпотезами та припущеннями. Курченко – це доволі цікаве явище. Цей проект робить лише перші кроки, але у 2014 році матиме серйозний політичний вплив. Особливо коли мова йтиме про забезпечення нових економічних мостів із нашими партнерами на Сході. Важливий момент: належність до умовної групи не гарантує учасників цієї групи від конфліктів між собою – і ми кілька місяців тому спостерігали ряд конфліктних ситуацій між "сімейними" і "сімейними" – зокрема за повноваження і контроль над відомствами. До речі, навряд чи справдяться припущення деяких експертів про те, що "Сім'я" або окремі її сегменти "з'їдять" Ахметова чи Фірташа. Надто вагомою є їх роль. Надто потужними – їх заслуги. Та й правило балансів і рівноваг вимагає їх присутності в політиці та економіці країни. Янукович виступає в ролі регулятора правил та гаранта привілеїв за принципом "кожен володіє тим, чим володіє". Тому можна говорити скоріше про укладання коаліцій і блоків всередині владної команди, тектонічні зсуви у групах (тактичний союз Клюєва і Арбузова, дистанціювання і нове наближення Колесникова, відхід Хорошковського, союз Пшонки і Захарченка, зближення Фірташа і Ахметова тощо), аніж про загострення "внутрішньовидової боротьби". В умовах відсутності в українській політиці протистояння між владою та опозицією (через анемічність опозиції) розвиток та відносна стабільність системи забезпечується завдяки внутрішньоінституційним протистоянням у владі. Зокрема тим механізмам, які забезпечують групи, об'єднані журналістами та експертами в умовний табір "Сім'я". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/526020937aec8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/525702c162829/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Thu, 10 Oct 2013 22:40:49 +0300 Сьогодні на Байковому поховали академіка Юрія Анатолійовича Левенця. Я – та й багато моїх колег – ще досі не відійшли від шоку, викликаного його смертю. Йому було лише 52... В такі дні не хочеться бути пафосним – та й Юрій Анатолійович не любив пафос. Але він дійсно був найкращим у цеху. І тим більше сумно, що постаті, співмірної Левенцеві, сьогодні немає. Просто немає людини, яка би могла поєднувати енциклопедичні знання, бути в курсі усіх останніх тенденцій у світовій науці (Левенець був справжнім поліглотом і намагався тримати руку на пульсі часу, читаючи море західної преси), бути академічним вченим і очолювати академічний інститут з потужною науковою роботою та кадровим складом, а також бути провідним політтехнологом, розробником цілого ряду успішних кампаній. Це був надпотужний інтелект, які з'являються раз на сто – двісті років. Ми були знайомі майже п'ятнадцять років, іноді співпрацювали дуже близько, іноді були тривалі перерви у спілкуванні. Він до кінця залишився для мене загадковою постаттю. В його біографіі було чимало, здавалося б, непоєднуваних моментів: спецназ, спорт – замолоду всерйоз займався боксом, – наукова робота, участь у виборчих кампаніях – спершу відома кампанія кандидата в народні депутати Олександра Волкова на Чернігівщіні у 1998 році, потім – формування тіньового штабу Леоніда Кучми у 1999 році. Далі – референдум 2000 року. Була спроба самому йти у політику – він не лише створював партію "Демократичний Союз", а й вів переговори щодо входження ДС у "Нашу Україну". Левенець працював і з Кучмою, і з Януковичем, і з Тимошенко, і з Литвином. Він умів дуже швидко схоплювати момент і пропонувати надзвичайно парадоксальні рішення в тій чи іншій ситуації. Він умів розгадувати хитрі плани опонентів і попереджати про оманливість того чи іншого маневру – навіть якщо більшість повірили і повелися на приманку. У нього можна було і потрібно було вчитися. І дійсно щасливими можуть почуватися ті, хто мали таку можливість, бо кожна зустріч із академіком була справжнім уроком. Я пам'ятаю, наскільки легко і відверто він умів говорити про речі, за які будь-який журналіст готовий був багато віддати, аби дізнатися. При цьому Левенець ніколи не переходив грань дозволеного, завжди з повагою ставився до політиків – чи то тих, з ким працював, чи опонентів. І вони здебілшого ставилися до нього з великою повагою. Я не чув жодного негативу на його адресу. Практично усі підкреслювали його професіоналізм. Він спілкувався з усіма політичними таборами. Він мав широке коло зв'язків за кордоном і в Україні. Політики та олігархи довіряли йому найделікатніші місії. Політологи, політтехнологи, журналісти, історики йшли до нього за порадами. При цьому Юрій Анатолійович не був публічною людиною. Він уникав інтерв'ю, рідко виходив на телеекрани. Одна відома журналістка просила мене, аби я домовився про її зустріч із Левенцем – вона багато чула про нього і мріяла зробити сенсаційне інтерв'ю для дуже впливового видання. Левенець навідріз відмовився: зустрітися – так, але без інтерв'ю і без передачі змісту розмови. Публічність у даній сфері заважає. Системність Левенця була вражаючою. Він одним з перших почав активно використовувати математичні методи у підходах до оцінки політичної ситуації. Це стосувалося не стільки соціології, скільки розроблених його командою методів роботи з інформацією. Таких грунтовних моніторингів, аналітичних матеріалів та прогнозів, які робила команда Левенця, не мала у своєму розпорядженні жодна політична команда: сотні сторінок графіків і таблиць щотижня, уніфікована інформація з усіх регіонів, огляд усіх доступних ЗМІ, аналіз ситуації за кордоном... Левенець був справжнім гросмейстером від політики, що вмів одночасно грати на десятках політичних шахівницях – часто сам проти себе, ходячи одночасно і чорними, і білими. Усвідомлюю, що знаю лише про невелику частину його політичних проектів, – тих, які він проектував, опрацьовував, вів, утілював. Про більшість із них, напевне, можна буде згадати не раніше, як років через двадцять п'ять – надто вони актуальні і важливі для нинішньої доби. Але значною мірою і нинішня розтановка сил в суспільстві, і наші успіхи на шляху євроінтеграції, і сточування гострих кутів у стосунках з Росією (Юрій Левенець з молодих років приятелював із Владиславом Сурковим) – це результат невидимої, непомітної для стороннього погляду роботи Левенця. Він дійсно був впливовим політтехнологом – на жаль, я не можу застосувати цей прикметник ("впливовий") до інших колег – особливо в умовах, коли рішення приймаються надто централізовано, а піар "впливових політиків" скоріше нагадує мишину возню, аніж дійсно результативну роботу. В українській політиці утворилася велетенська порожнеча, велетенська діра, яку навряд чи вдасться швидко і ефективно залатати. І раптом усвідомлюєш: наскільки дрібними поруч із Покійним виглядають десятки наших політиків "першого рангу". І раптом ловиш себе на думці: наскільки другорядними і надуманими є більшість нібито актуальних проблем – на тлі смерті Левенця. ... Не піднімається рука закрити скайп, у якому два тижні тому з'явилася обіцянка Юрія Анатолійовича: "Я наберу" – як відповідь на мій дзвінок. Я тоді не знав, що це був останній сигнал. ... Сьогодні спілкувався з багатьма, хто особисто знали Юрія Левенця. У всіх – виключно теплі спогади. Ніхто не бажає вірити в те, що його немає серед нас. Мало хто задається питанням: "А що далі?" Далі – просто жити, всім разом продовжуючи його справу. Вічна Вам пам'ять, Юрію Анатолійовичу! Щира Вам подяка від нас – тих, хто залишилися! https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/525702c162829/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/523fe796cd330/ ukrpravda@gmail.com (Кость Бондаренко) Mon, 23 Sep 2013 10:02:46 +0300 Сьогодні Віктор Янукович перебуватиме у Нью-Йорку, на Генеральній асамблеї Організації Об'єднаних Націй. В ході зустрічей та розмов цього року українському президенту, схоже, будуть задавати на одне питання менше. Цікаво, але вирішення цілого комплексу проблем, які ще рік тому змушували Сполучені Штати ледве не піднімати питання про санкції щодо України, залишилося практично непоміченим громадськістю. Протягом останніх місяців з України фактично знято статус "інтелектуального пірата N1". Ще рік тому (навіть півроку тому) це здавалося неможливим. На цю тему було чимало публікацій (я також писав у своєму блозі на початку червня цього року про дану проблему). З боку опозиції пролунало чимало кпинів на адресу уряду – мовляв, дожилися! Те, що ця проблема з'явилася не сьогодні, замовчувалося. Так само, як не надто акцентується увага на нинішніх здобутках у даній сфері. Буквально нещодавно – 9 вересня – українська делегація у Вашингтоні представила американській стороні звіт про виконання взятих на себе зобов'язань у даній сфері. США було повідомлено про останні здобутки України у сфері боротьби з піратством. В даний час проходить оголошений Держслужбою інтелектуальної власності тендер на легалізацію неліцензійних комп'ютерних програм, встановлених у органах влади. З цією метою з бюджету виділено 100 млн. грн. Майкрософт, звісно, вимагає значно більшої компенсації за раніше завдану шкоду, але готовий визнати перший крок як дуже суттєвий прогрес у справі боротьби з практикою використання піратського програмного забезпечення у органах влади. Міністерство науки і освіти затвердило новий порядок визначення уповноваженої організації колективного управління. З'явиться механізм, який ліквідує хаос на ринку збору авторської винагороди. При цьому пріоритет буде надано тій організації, яка матиме найбільшу кількість угод зі всесвітньо відомими брендами. Просувається робота над законопроектом про авторське право в Інтернеті. Цей закон наділить правовласників можливістю добиватися видалення з відкритого доступу неліцензійного відео, музики та програм. Тиск правоохоронців змусив ряд файлообмінників змінити доменні імена (приклад – fs.ua змінив доменне ім'я на fs.to (Тонга)). Ті, хто прогнозували, що слухання у Вашингтоні стануть ледве не судом над Україною, прорахувалися: досягнутого за останній рік виявилося достатньо для того, аби слухання перетворилися на конструктивну дискусію з позитивними висновками і наслідками для України. Вже зараз можна стверджувати, що ініційовані 30 травня цього року Офісом торгового представника Сполучених Штатів Америки розслідування щодо України навряд чи призведуть до економічних санкцій. І вже у травні наступного року з України буде знято статус "пірата номер один" ("пріоритетної іноземної держави", висловлюючись мовою документів). При цьому важливо, що Україна вустами віце-прем'єра з гуманітарних питань Костянтина Грищенка, який координує роботу по боротьбі з інтелектуальним піратством, висловила і свої зауваження та претензії до США. Американській стороні довелося відповідати на ряд незручних питань української сторони. Наприклад: чому значна кількість програмних продуктів в Україні коштують дорожче, ніж у США – при значно нижчій купівельній спроможності населення? Чому американські кінокомпанії та музичні студії не створюють в Україні аналоги iTunes і amazon.com, де українці могли б за невелику плату купувати музику і фільми, при цьому використовуючи платіжні карти українських банків, які часто не спрацьовують при спробі оплатити продукт на американських сайтах? Коли Apple почне легальний продаж своєї продукції в Україні і не буде змушувати користватися "сірими" схемами? Іншими словами, американські правовласники повинні створити зручну у використанні і доступну для представників середнього класу альтернативу піратським сайтам. Українців не можна ставити перед вибором: ex.ua або нічого. На тлі різного роду політичних питань вирішення проблеми з інтелектуальним піратством виглядатиме безсумнівною перемогою і додатковим козирем у переговорному процесі із Заходом. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bond/523fe796cd330/