<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?>
<rss version="2.0">
<channel>
<image>
<url>https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif</url>
<title>Українська правда - Блоги</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua</link>
</image>
<title>Українська правда - Блоги</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua</link>
<description/>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Коли СІЗО перетворюється на вирок без суду</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6b008ad6c2efc/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Fri, 20 Nov 2026 19:00:54 +0200</pubDate>
<fulltext>Коли суд ще не сказав свого слова, а людина роками сидить у слідчому ізоляторі, правосуддя перестає бути правосуддям. За таких обставин тримання під вартою втрачає свою єдину законну природу – бути винятковим, тимчасовим запобіжним заходом – і перетворюється на фактичне, позасудове покарання. Найбільший абсурд і небезпека цієї ситуації в тому, що держава, використовуючи всю силу свого примусу, забирає в людини найцінніше – свободу, але при цьому виявляється абсолютно неспроможною виконати свій базовий конституційний обов'язок: забезпечити розгляд її справи у розумний строк.

Стаття 62 Конституції України виписана гранично чітко: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Проте за ґратами слідчих ізоляторів ця фундаментальна конституційна гарантія дедалі частіше перетворюється на мертву норму. Достатньо поглянути на свіжі цифри моніторингу Офісу Омбудсмана: лише під час перевірки Одеського СІЗО цього місяця виявили 93 людини, які чекають на вирок понад три роки. А один із обвинувачених перебуває під вартою ще з жовтня 2016 року! Майже десять років державна машина не здатна поставити крапку у справі, але весь цей час людина, чия вина не доведена, фактично відбуває термін ув'язнення.

Треба усвідомлювати просту річ: слідчий ізолятор – це не стерильна кімната очікування правосуддя. Це система жорсткої ізоляції, тотального контролю та принизливих обмежень, де кожен крок, побачення з рідними чи елементарний доступ до лікаря залежать від волі адміністрації установи. І ціна такої "невизначеності" вимірюється не лише втраченими роками, а й здоров'ям та життям. У вітчизняній пенітенціарній системі роками вирують туберкульоз, ВІЛ та гепатит С. Лише за даними 2025 року в установах Державної кримінально-виконавчої служби 6 577 людей мали підозру на гепатит С, у 1 340 діагноз підтвердився, але лікування отримали тільки 758 осіб. Більше того, фіксуються кричущі порушення інфекційного контролю, коли хворих на відкриту форму туберкульозу утримують у звичайних камерах поруч зі здоровими людьми. Позбавляючи людину волі без вироку, держава фактично піддає її смертельним ризикам.

Списувати цей процесуальний параліч виключно на війну, брак фінансування чи кадровий голод у судах – це маніпуляція. Так, судова система сьогодні критично перевантажена, засідання зриваються, а томи справ інколи губляться в кабінетах. Але закон не залишає місця для безвідповідальності й чітко розподіляє ролі: прокурор зобов'язаний забезпечити розумні строки під час досудового розслідування, а суд – під час судового провадження. Причому справи тих, хто перебуває під вартою, мають розглядатися невідкладно і першочергово. Це не побажання, а імперативна вимога статті 28 Кримінального процесуального кодексу України.

На практиці ж ми бачимо, що прокуратура систематично ігнорує вимоги щодо строків, а в багатьох резонансних і не дуже провадженнях затягування виглядає не як випадковість, а як свідома тактика сторони обвинувачення. Справи роками не доходять до реального судового розгляду по суті, натомість сама підозра, нескінченні обшуки, безальтернативний арешт і стан підвішеності перетворюються на зручний інструмент залякування, рейдерського тиску, а подекуди – і банального вимагання коштів. Коли процесуальний інструментарій використовується у такий спосіб, кримінальна юстиція перестає служити закону та встановленню істини, перетворюючись на приватний бізнес тих, хто контролює рух справи.

Водночас бездіяльність чи зловживання прокуратури жодним чином не знімають відповідальності з суддівського корпусу. Саме суд, а не прокурор, ухвалює рішення про те, чи залишати людину в камері. І кожного разу, розглядаючи клопотання про продовження запобіжного заходу, суд зобов'язаний не штампувати ухвали "під копірку", а скрупульозно перевіряти, чи збереглися реальні, а не надумані підстави для подальшої ізоляції. Самої лише підозри чи посилання на тяжкість статті Кримінального кодексу недостатньо. Суд мусить зважити конкретні ризики і дати вмотивовану відповідь: чому їм неможливо запобігти шляхом застосування застави, домашнього арешту чи особистого зобов'язання. Практика Європейського суду з прав людини у справах проти України є однозначною: кожен наступний місяць тримання під вартою вимагає від судів дедалі вагоміших аргументів та особливої ретельності у веденні процесу.

Щоб зламати цю практику затягування слідства і конвеєрного продовження арештів, у системі має запрацювати персональна юридична відповідальність на кожному етапі кримінального провадження. Прокурор повинен відповідати за дотримання строків на стадії досудового слідства, суддя – за динаміку судового розгляду та правову обґрунтованість кожного продовження варти. Кожне перенесення засідання чи пауза у слідстві мають бути чітко зафіксовані в матеріалах справи з конкретними причинами, а не прикриті зручними ширмами про "велике навантаження". Пріоритетність розгляду справ "арештантів", закладена в КПК, має виконуватися неухильно. А якщо прокурор не зміг переконливо довести, що ризики досі існують, у суду є лише один законний вихід – негайно звільнити людину з-під варти або обрати м'якший запобіжний захід.

Крім того, суспільство потребує повної прозорості цієї сфери. Держава зобов'язана відкрито публікувати статистику: скільки громадян перебувають у СІЗО без вироку суду, скільки років триває це очікування, на якому саме етапі буксують справи і з чиєї вини зриваються засідання. А сама людина повинна мати реальний, дієвий процесуальний механізм оскарження такої тяганини, право вимагати прискорення розгляду та отримувати справедливу компенсацію від держави за порушення права на розумний строк. Доки немає відкритих даних і невідворотної відповідальності конкретних посадовців у мантіях та погонах, будь-яке свавілля й надалі ховатиметься за черговими фразами про "складність провадження".

Конституційна гарантія свободи та вимога розумних строків у КПК не повинні залишатися формальністю на папері, якою зневажають у судових залах і кабінетах слідчих. Закон уже дав усі запобіжники, щоб людина не сиділа роками без вироку – питання лише в тому, чи змусять норми права працювати на захист людини, а не на зручність обвинувачення. Поки статті Конституції та кодексу ігноруються без жодних наслідків для тих, хто ухвалює рішення, сама ідея правосуддя залишається порожнім звуком.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6b008ad6c2efc/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Підозра як підміна правосуддя</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6af6f7317a2f5/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Fri, 13 Nov 2026 12:40:33 +0200</pubDate>
<fulltext>Держава зобов'язана гарантувати презумпцію невинуватості, але сьогодні в Україні правоохоронні органи перекреслили цей конституційний принцип, перетворивши свою роботу на показові шоу для ефірів. Суд і закон відійшли на другий план, бо для створення ілюзії бурхливої діяльності силових відомств достатньо гучної заяви, затримання із заломленням рук та ефектно викладених купюр. Медіа і соціальні мережі підхоплюють цю слідчу виставу, а суспільство навішує ярлики: "злочинець", "корупціонер" та інші.

Це системне правове свавілля. Використовуючи медіа та власні пресслужби, силовики від початку створюють потрібний їм суспільний шум. У результаті будь-які аргументи захисту та сам суд заздалегідь сприймаються суспільством як спроба відмазати злочинця.

Конституція України чітко визначає: винуватим у злочині може визнати виключно суд. Стаття 17 Кримінального процесуального кодексу імперативно вимагає поводитися з підозрюваним як із невинуватим до набрання вироком законної сили. Це прямий обов'язок слідчого, прокурора, міністра та речників відомств. Натомість суспільству підсовують показові обшуки під прицілом відеокамер та спецоперації, де статус злочинця призначають ще до першого допиту. Процесуальний збір доказів не надає жодного права виставляти на загал приватне життя родини та розтоптувати людську гідність заради красивої картинки для медіа.

Крім того, підозра вже давно стала зручним інструментом впливу та процесуального тиску. Самого факту її вручення та публічного розголосу достатньо, щоб вибити людину з посади, знищити бізнес або усунути з публічного життя. Людину роками тримають на гачку провадження, щоб смикнути за нитку у потрібний момент. Для такого процесуального кілерства обвинувальний вирок узагалі не потрібен, його заміняють публічні заяви та сформований медійний шум.

Попри визначені законом строки слідства, реальне переслідування розтягується на роки. Спочатку місяцями, а то й роками триває досудове розслідування, а після передачі до суду справа остаточно зависає. Масштаб проблеми підтверджує статистика Верховної Ради та Верховного Суду: у 2025 році кожну сьому кримінальну справу в країні, а це 32 тисячі проваджень, місцеві суди не могли розглянути понад два роки. У Києві в такому затягнутому стані опинилася взагалі кожна четверта справа – 24%.

Версія слідства – це лише робоча гіпотеза, а не доведений факт. Подавати її суспільству як беззаперечну істину – це пряме порушення Конституції та процесуальних норм. Історія знає чимало прикладів, коли за передчасні публічні звинувачення та слідчі помилки люди платили роками позбавлення волі або й власним життям. Наприклад, у березні 1996 року під час гарячкових пошуків серійного вбивці Анатолія Онопрієнка працівники СБУ та міліції затримали 26-річного Юрія Мозолу. Його три дні катували у Львівському СІЗО, вимагаючи зізнатися у злочинах, яких він не вчиняв. Мозола помер від катувань, так і не підписавши фальшивого зізнання. А за кілька тижнів затримали справжнього вбивцю Онопрієнка. Але ж суспільству спочатку відпортурували про "тріумфальне розкриття" та перемогу системи над злочинністю.

У сучасній Україні показовим прикладом посадового свавілля стала справа Павла Шеремета. У грудні 2019 року повідомлення про підозру Андрію Антоненку, Юлії Кузьменко та Яні Дугарь перетворили на гучний політичний брифінг за участі міністра внутрішніх справ та Генерального прокурора. Тодішній очільник ГПУ з трибуни стверджував, що встановлено осіб, які спланували і вчинили вбивство. Посадовці публічно призначили винних ще до суду. Антоненко відсидів під вартою понад рік, на сьогодні провадження залишається замороженим. Системний гучний звіт відбувся, а переконливої доказової бази так і не має. У результаті справа без жодного вироку зависла на стадії судового розгляду, залишивши людей у процесуальному невизначеному стані на роки.

Ще один приклад – справа про напад на Катерину Гандзюк. У серпні 2018 року міністр внутрішніх справ публічно повідомив про затримання Миколи Новікова, чиє прізвище розтиражували ЗМІ, оголосивши його членом злочинного угруповання. Людину відправили в СІЗО. А вже за два тижні прокуратура була змушена тихо закрити проти нього провадження за відсутністю складу злочину, адже він мав беззаперечне алібі. Згодом за злочин засудили зовсім інших осіб.

Характерно, що службове розслідування поліції не виявило жодних порушень у діях слідчих, які затримали й публічно зганьбили невинувату людину. А 5 листопада 2026 року ЄСПЛ визнав відповідальність України за смертельний напад на Гандзюк та неефективне розслідування. Ось ціна показових звітів: непричетна людина опиняється за ґратами, а родина загиблої роками домагається правосуддя.

Цю практику необхідно припинити на законодавчому рівні.

Практика публічних звинувачень до вироку суду потребує ґрунтовного аналізу в усіх органах правоохоронної системи – Національній поліції, СБУ, ДБР, прокуратурі, а також НАБУ і САП. Скільки гучних підозр завершилися обвинувальними вироками, скільки проваджень закрили, скільки людей роками чекають на судове рішення? І яку відповідальність понесли посадовці, які публічно оголошували винними тих, чиєї вини так і не довели?

Результати такого аналізу мають бути публічними й стати підставою для конкретних змін у роботі цих органів та відповідальності за порушення прав людини. Антикорупційна спеціалізація не дає жодних винятків із Конституції. Доступ до правосуддя передбачає, що людина може домогтися рішення у розумний строк, захиститися від необґрунтованого переслідування та отримати відшкодування за незаконні дії держави. Забезпечити ці права – прямий обов'язок влади.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6af6f7317a2f5/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Правосуддя без грошей і кадрів: як недофінансування судів нищить захист громадян </title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aec948404b6b/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Thu, 05 Nov 2026 15:36:52 +0200</pubDate>
<fulltext>Кадрове забезпечення судової системи України перебуває в стані затяжної кризи, яку важко назвати інакше як системним колапсом. Третя гілка влади опинилася на межі інституційної недієздатності, коли за гучними заявами про євроінтеграцію та главенством права ховається банальна неможливість громадянина захистити свої права. Реальність, із якою щодня зіштовхується пересічний українець, – це переповнені графіки, систематичні перенесення засідань і рішення, на які доводиться чекати місяцями або й роками. Забезпечення доступного та швидкого судочинства опинилося під загрозою через хронічне недофінансування судової гілки влади та наслідки непродуманих реформ.

Масштаб катастрофи ілюструють факти. У 2025-2026 роках дефіцит суддівського корпусу в місцевих та апеляційних судах сягнув критичних позначок і становить від 30% до 60%. У третині, а в окремих регіонах і в половині суддівських крісел просто немає кому ухвалювати рішення іменем України. Загалом по країні бракує понад дві тисячі фахівців, через що на мапі судочинства утворюються порожні зони, а в багатьох районних судах часом працює лише один суддя або й взагалі жодного.

Після адміністративно-територіальної реформи та ліквідації багатьох районних судів доступ до правосуддя перетворився на справжній бар'єр для громадян: жителі сільської місцевості, пенсіонери чи маломобільні люди фізично не можуть подолати десятки кілометрів до найближчого діючого суду, щоб банально подати заяву про аліменти, оскаржити дію чиновника чи оформити спадщину.

За цією віддаленістю стоїть прямий наслідок кадрового виснаження системи. З одного боку, суди залишають фахівці, які не витримують навантаження у півтори-дві тисячі проваджень на рік проти європейської норми у 200-300 справ. З іншого – ситуацію поглиблюють затягнуті процедури кваліфікаційного оцінювання та добору з боку Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої ради правосуддя, через що нові кандидати роками чекають на призначення, поки зали засідань порожніють.

Через дефіцит виникає криза колегіального розгляду: кримінальні справи щодо тяжких злочинів, де закон вимагає трійки суддів, фізично немає кому слухати. Вони місяцями перенаправляються між судами за зміною підсудності, через що закінчуються строки тримання під вартою, а обвинувачені опиняються на волі. Більше того, дефіцит слідчих суддів фактично блокує оперативний судовий контроль за досудовим розслідуванням, затримуючи видачу ухвал на обшуки чи арешти майна та паралізуючи роботу всієї системи юстиції.

Проте дефіцит суддів – це лише частина проблеми, бо правосуддя тримається на "невидимому" апараті. Секретарі судових засідань, помічники, працівники канцелярій та архіваріуси є тим двигуном, який рухає кожну справу. Сьогодні плинність кадрів в апаратах місцевих судів досягає катастрофічних 50-60% на рік через принизливо низьку оплату праці. При цьому всередині самої судової гілки панує глибока несправедливість: якщо Верховний Суд чи ВАКС забезпечені фінансово й матеріально, то місцеві загальні суди першої інстанції, куди звертається 90% громадян, залишаються на узбіччі. Фахівці в районних судах роками отримують зарплати майже мінімальні, тому молодь з юридичною освітою йде туди хіба лише за стажем і потім втікає в приватний сектор.

Широко анонсована цифровізація так і не стала порятунком від цього кадрового голоду. Попри декларації про запуск ЄСІТС та "Електронного суду", суди першої інстанції продовжують тонути в паперовій рутині через брак застарілих серверів, відсутність якісного програмного забезпечення, сканерів та навіть елементарного швидкісного інтернету. Для звичайного громадянина це обертається тим, що позов про поновлення на роботі чи стягнення боргу розглядається роками замість місяця, засідання призначаються з інтервалом у пів року, а видача чи відправка готового рішення затягується на місяці, бо в канцелярії банально нема кому його роздрукувати документ або відсутні кошти на поштові марки.

Кожного бюджетного року для держави знаходяться мільярди на будь-що, окрім системи справедливості. За реальним розрахунком Державної судової адміністрації, мінімально необхідна потреба у фінансових ресурсах усієї судової системи на 2027 рік становить 50,66 мільярда гривень. Натомість уряд передбачив на суди лише 23,1 мільярда гривень – це задовольняє ледве 45,6% від реальної потреби! Загальний касовий дефіцит – 27,56 мільярда гривень. З них понад 14,7 мільярда гривень не вистачає на фонд оплати праці (зокрема понад 4 мільярди гривень – це дефіцит зарплат саме для працівників апаратів судів), а видатки на комунальні послуги, енергоносії, папір та технічний розвиток судів першої інстанції в проєкті бюджету взагалі не покриті нічим.

Виникає логічне запитання: якщо у держави з року в рік немає грошей на суди, куди спрямовується ресурс? Відповідь очевидна при погляді на фінансування правоохоронного та контролюючого блоку. Національна поліція отримує приріст на 30% із бюджетом понад 159,1 мільярда гривень, на 48% зростають видатки на Бюро економічної безпеки, а силові структури фінансуються за першим розрядом.

Тобто на те, щоб затримати, проконтролювати, перевірити чи відкрити провадження, кошти в бюджеті знаходяться завжди, а на забезпечення права людини на захист від свавілля тих самих силовиків чи чиновників грошей немає. У результаті будується не правова держава, а репресивне поле, де конституційне право на судовий захист перетворюється на формальну декларацію. Якщо влада негайно не змінить підходи, не закріпить законодавчо гідні оклади для апаратів судів, не прискорить конкурси та не забезпечить базове фінансування першої інстанції, суспільство остаточно втратить цивілізований доступ до правосуддя, залишившись сам на сам із беззаконням.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aec948404b6b/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Доступ до правосуддя: коли запобіжний захід стає інструментом покарання</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6adf85cd74b79/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Mon, 26 Oct 2026 17:54:37 +0200</pubDate>
<fulltext>Інститут застави в Україні вже давно деградував із європейської гарантії свободи та презумпції невинуватості в черговий інструмент ручного управління та процесуального тиску. Замість того, щоб служити цивілізованою альтернативою триманню під вартою, цей запобіжний захід на практиці супроводжується цілим арсеналом штучних перешкод, які нівелюють саму суть права на справедливий суд.

Головна проблема полягає в тому, що після ухвалення судом рішення про заставу починається етап глибокого правового нігілізму з боку правоохоронної, пенітенціарної та судової систем. Згідно зі статтею 202 Кримінального процесуального кодексу України, особа підлягає негайному звільненню з-під варти після надання документа, що підтверджує внесення застави. Проте на практиці діє цинічна маніпуляція, яку часто називають "п'ятничним правилом". Коли кошти зараховуються наприкінці робочого тижня, уповноважені органи навмисно продовжують утримувати людину за ґратами до понеділка чи вівторка. Офіційно система зазвичай прикривається відвертими відмовками: мовляв, казначейство вже не працює, банківська виписка не надійшла вчасно, відповідальний працівник канцелярії пішов із робочого місця, а слідчий фізично не встиг винести постанову про звільнення до кінця робочого дня.

Насправді ж ці бюрократичні відписки слугують лише зручним алібі для банального саботажу. Штучно створені вихідні дні перетворюються на інструмент додаткового психологічного тиску на підозрюваного, а саме утримання під вартою за відсутності для цього законних підстав стає прямим порушенням конституційного права на свободу та гарантій статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє свавільне позбавлення волі.

Далі ситуація нерідко розвивається за сценарієм відвертого процесуального рейдерства. Щойно заставодавець перераховує кошти, органи досудового розслідування ініціюють їх арешт у паралельних провадженнях, прикриваючись вигадками про "сумнівне походження" грошей. Це є прямим перекручуванням логіки статті 170 КПК України, адже застава за своєю правовою природою є спеціальним процесуальним заходом забезпечення, а не "знаряддям чи доказом злочину". У результаті людина позбавлена і волі, і фінансового ресурсу для захисту, а держава місяцями ігнорує судові рішення про повернення коштів, порушуючи статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо захисту права власності.

Особливо прикро, що слідчі судді, які зобов'язані бути арбітрами законності, часто демонструють повну бездіяльність, заплющуючи очі на цей саботаж і не реагуючи на очевидне порушення власних же рішень. Ба більше, додалося ще одне цинічне ноу-хау: залучення банківського сектору до цієї каральної практики. Під прикриттям формальних процедур фінансового моніторингу банки іноді блокують транзакції на депозитні рахунки судів. Нещодавній показовий приклад із колишньою чиновницею Офісу Президента продемонстрував, що навіть на найвищих рівнях влади банківський комплаєнс може паралізувати виконання судового рішення, коли блокуються навіть мінімальні тестові перекази. Відсутність належної реакції Національного банку фактично легітимізує такий позасудовий тиск.

Як подолати цю системну кризу та відновити дієвість правосуддя?

По-перше, на законодавчому рівні необхідно запровадити сувору юридичну відповідальність посадових осіб за невиконання вимоги про негайне звільнення з-під варти, а також інтегрувати електронний документообіг між судами, казначейством, банками та установами виконання покарань у режимі реального часу, виключивши будь-який людський фактор чи маніпуляції з вихідними днями.

По-друге, Верховний Суд спільно з Національним банком та Вищою радою правосуддя мають виробити чіткі роз'яснення, які закриють законодавчі лазівки для безпідставного арешту заставних коштів слідчими, припинять судову бездіяльність та унеможливлять свавільне блокування банківських платежів на користь судової системи.

У більш широкому вимірі проблеми з інститутом застави є лише симптомом глибшої системної хвороби: українська кримінальна юстиція досі не позбулася обвинувального ухилу та каральної логіки. Доступ до правосуддя не може вважатися реалізованим, якщо законні механізми захисту блокуються на рівні правозастосування. Повноцінна євроінтеграція та побудова правової держави вимагають не точкових косметичних правок, а повної зміни філософії процесу – від презумпції вини та державного тиску до реального гарантування прав і свобод людини, де судове рішення є законом для всіх без винятку владних інституцій. Зрештою, не варто забувати про базову аксіому: застава – це виключно тимчасовий запобіжний захід для забезпечення процесуальних обов'язків, а не попереднє покарання людини задовго до ухвалення законного вироку суду.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6adf85cd74b79/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Черга за істиною: як затримки в експертних установах ламають долі та руйнують бізнес </title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ad79495c79b2/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 20 Oct 2026 19:19:33 +0300</pubDate>
<fulltext>Скільки б ми не говорили про європейські стандарти та очищення влади, для пересічного громадянина всі ці високі матерії розбиваються об глуху стіну реальності, щойно він намагається захистити своє право в суді. Доступ до правосуддя в Україні перетворився на цілковиту фікцію і однією з найглибших прірв, у якій роками тонуть долі людей, майно та бізнес, стала система судових експертиз. Фундаментальне право на справедливий суд нівелюється елементарною нездатністю, а часто й небажанням держави забезпечити своєчасний і фаховий розгляд справ. Кожен адвокат сьогодні знає цю страшну буденність: ти вибудовуєш правову позицію, збираєш докази, йдеш у процес, а далі справа завмирає на місяці, а подекуди й на роки, бо призначено експертизу, а державні установи просто захлинаються від колосального навантаження і власної монополії.

Візьмемо найбільш буденну ситуацію, від якої не застрахований ніхто – дорожньо-транспортна пригода. Приїжджає поліцейський патруль і, чи то через кричущу непрофесійність, чи то з цілком конкретних корупційних мотивів, складає відверто спотворену схему аварії. Пастка закрилася. Аби довести свою невинуватість, ви змушені просити суд призначити інженерно-транспортну та трасологічну експертизи. І ваша справа лягає у мертву чергу в державній установі на рік-півтора. Весь цей час ви залишаєтесь сам на сам зі своєю бідою, без автомобіля і страхових виплат, у стані постійного процесуального стресу, тоді як справжній винуватець спокійно уникає покарання просто через закінчення строків притягнення до відповідальності. Це не правосуддя, це відверте знущання з громадянина, де недбалість однієї державної ланки надійно прикривається колапсом іншої.

Ще страшнішими є справи про лікарські помилки та неналежне надання медичної допомоги. Родина втрачає близьку людину через халатність лікарів, і для притягнення винних до відповідальності критично необхідна комісійна судово-медична експертиза. Але черги на такі дослідження у державних бюро розтягуються на три, а іноді й п'ять років. Матеріали роками безглуздо мандрують між інстанціями, життєво важлива медична документація може раптово "загубитися", строки давності спливають, а винні продовжують працювати як ні в чому не бувало. Для потерпілих це перетворюється на роки нестерпного психологічного катування державною машиною.

Не менш цинічно експертна система використовується як інструмент легалізованого рейдерства та знищення економіки. За абсолютно надуманим приводом слідчі відкривають кримінальне провадження, вриваються з обшуками, вилучають сервери та всю первинну бухгалтерію підприємства, після чого призначають економічну або комп'ютерно-технічну експертизу. І вона "зависає" на роки. Слідчий розводить руками, мовляв, чекаємо висновку, техніка – речовий доказ. Тим часом робота компанії повністю паралізована, контракти зірвані, люди втрачають роботу, а підприємця банально змушують "вирішувати питання" або віддавати бізнес. Тут експертиза працює вже не як інструмент істини, а як знаряддя відкритого шантажу.

І абсолютним апогеєм цієї інституційної неспроможності є ситуація з будівельно-технічними експертизами зруйнованого війною майна. Люди, чиї будинки знищені російськими ракетами, життєво потребують фахової оцінки збитків для отримання компенсацій або підготовки позовів для міжнародних судів. Але через штучну монополію державних інституцій та критичну нестачу фахівців, громадяни місяцями чекають на експерта, залишаючись буквально на руїнах власного життя через бюрократичну імпотенцію системи.

Що з цим робити і як вирватися з цього зачарованого кола? Відповідь лежить виключно у площині негайних, хірургічних законодавчих змін. Нам не потрібно винаходити велосипед, достатньо поглянути на досвід цивілізованого світу, зокрема Великої Британії чи країн Європейського Союзу. Там діє принцип вільного ринку експертних послуг, де головним є репутація та наукова обґрунтованість методики, а не печатка державного органу. Ми зобов'язані негайно внести зміни до Кримінального процесуального кодексу та Закону України "Про судову експертизу", остаточно урівнявши в правах приватних та державних експертів. Слід негайно скасувати абсурдну монополію державних установ на проведення експертиз у кримінальних провадженнях та забезпечити приватним фахівцям однаковий доступ до державних реєстрів і баз даних. Потрібно запровадити абсолютно прозору електронну систему розподілу експертиз та жорсткий процесуальний контроль за строками їх виконання. Експерт має бути інституційно та фінансово незалежним від слідчого органу, який його призначає. Без докорінної реформи цього сегменту, без реальної демонополізації судово-експертної діяльності всі наші гучні розмови про європейське правосуддя залишаться порожнім звуком і відвертою брехнею суспільству.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ad79495c79b2/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Бронювання під час війни: хто відповідатиме за рішення, що зупиняють підприємства?</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ad0a73834ab4/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Thu, 15 Oct 2026 13:13:12 +0300</pubDate>
<fulltext>Статус критично важливого підприємства надають на визначений строк до одного року. Він має забезпечувати стабільні умови для роботи й можливість планувати виробництво. Але за 2026 рік Кабмін уже шість разів змінював постанову N76, яка регулює бронювання та визначення критично важливих підприємств. Це абсолютний правовий хаос і знущання над бізнесом. Тепер уряд знову повернувся до цього питання: 13 жовтня схвалив зміни з доопрацюванням. Остаточних квот поки немає. Але серед пропозицій знизити ліміт бронювання для оборонних та енергетичних підприємств зі 100% до 85%, для частини комунальних – із 75% до 60%. На основі чого базуються ці цифри невідомо.

Але коли правила змінюють кілька разів на рік, то річний статус не забезпечує підприємству правової визначеності. Бізнес не може належно планувати виробництво, кадрові потреби й виконання державних завдань. А відсоток у таблиці не пояснює, скільки працівників може втратити конкретне підприємство, перш ніж це позначиться на його роботі.

На початку повномасштабної війни єдиних зрозумілих критеріїв визначення критичності тривалий час не було. Рішення нерідко залежали від розсуду місцевої влади, що створювало ґрунт для зловживань. Згодом держава запровадила централізовані критерії, і процедура почала працювати системніше. Але її так і не зробили раціональною.

Щоб отримати статус критично важливого, підприємства збирають довідки від податкової, ТЦК та інших державних органів. Потім ті самі органи повторно перевіряють інформацію, яку самі ж надали. Це не контроль, а повний абсурд і дублювання роботи, яке виключно ускладнює процедуру і для підприємств, і для держави.

Тепер уряд пропонує додати ще один рівень погодження: рекомендацію нового Координаційного центру за участю СБУ, ГУР, Служби зовнішньої розвідки та Національної поліції. Але це не просто юридично нікчемне рішення – так уряд намагається скинути на силовиків відповідальність за непопулярні чи руйнівні рішення. Замість того, щоб керуватися економічною логікою, розрахунками й прогнозуванням, чиновники змушують силові відомства оцінювати те, на чому вони не повинні спеціалізуватися. Надаючи силовикам невластиві їм функції та перекладаючи на них тягар економічних рішень, уряд не лише ламає систему держуправління, а й підриває довіру суспільства до правоохоронних і безпекових структур.

За мобілізаційну діяльність і економіку країни відповідає уряд, а не силовики! Закон про мобілізаційну підготовку та мобілізацію чітко визначає повноваження державних органів, але не наділяє силові відомства правом вирішувати, які підприємства є критично важливими для економіки. Підзаконною постановою Кабміну не можна наділити їх повноваженнями в обхід закону – таке перекладання відповідальності грубо суперечить чинному законодавству.

А ще постає питання соціальної справедливості. У нових пропозиціях уряд зосередився на підприємствах, які виробляють реальний продукт, сплачують податки, дають людям роботу й забезпечують потреби країни. Водночас не видно аналогічного перегляду умов бронювання для громадських організацій, що перебувають під іноземним впливом і співпрацюють з іноземними фондами. Якщо держава змінює правила заради "справедливості", вона має пояснити, чому власна економіка та виробники опиняються під новими ударами, а грантовий сектор залишається поза будь-якими перевірками.

Проблема бронювання не існує окремо від стану економіки. Уряд не робить нічого для стабілізації цін на аграрному й паливному ринках, не зупиняє кризу в хімічній промисловості, а металургію вже фактично загнали у глухий кут. Росія б'є по логістиці, торгівлі та енергетичній інфраструктурі. А рішення уряду, який не прогнозує наслідків навіть на крок уперед, додатково послаблюють підприємства, що ще працюють, формують бюджет і дають людям заробіток.

Коли до цих проблем додають скорочення бронювання й нові погодження, складається враження, що ключові галузі навмисно доводять до занепаду. Це і є пряма логіка "партії війни": вимагати від людей і підприємств дедалі більше, не думаючи, на чому триматимуться економіка й життя країни після війни. Війна не може перетворитися на війну заради війни – до останнього українця і до останнього підприємства.

Повна невизначеність від уряду і для аграріїв. Спочатку поширювали інформацію про спрощення процедури й автоматизоване оформлення. А з 18 жовтня набирають чинності нові галузеві критерії, за якими Мінагрополітики визначатиме, чи має підприємство важливе значення для аграрної галузі й може претендувати на статус критично важливого. Водночас Кабмін пропонує змінити загальні правила бронювання. Уряд має пояснити, як ці рішення узгоджуються між собою і як аграрні підприємства зможуть бронювати працівників, від яких залежить сезонна робота. Нові галузеві критерії не означають автоматичного надання статусу.

Для аграріїв це не абстрактна дискусія про процедури. Урожай потрібно вчасно зібрати, техніку – ремонтувати, тварин – доглядати щодня. Комбайн без механізатора не працює, а працівника іншої спеціальності не можна просто поставити на його місце. Аграрні підприємства мають годувати країну. Хто збиратиме врожай і забезпечуватиме роботу господарств, якщо рішення про потрібних працівників залежатиме від іще одного чиновницького погодження?

Фіктивну критичність і незаконне бронювання потрібно виявляти та припиняти. Але загальне зменшення квот не викриває зловживань. А додаткова рекомендація без чітких критеріїв не робить систему справедливішою – вона лише створює черговий корупційний бар'єр для підприємства, яке змушене доводити свою важливість.

Перш ніж змінювати правила, уряд має оприлюднити розрахунки щодо квот, пояснити наслідки для критичних галузей і визначити перехідний порядок для чинних бронювань. Підприємства повинні розуміти правила наперед і мати змогу планувати роботу.

Виробництво зброї, відновлення електрики й збирання врожаю не можуть чекати, поки державні органи узгодять між собою процедури. Держава, яка вимагає від підприємств результату, має встановлювати правила, за якими цей результат можна досягти.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ad0a73834ab4/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Доросла розмова про мир проти партії війни та капітуляції</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ac5020d32e12/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 06 Oct 2026 17:13:33 +0300</pubDate>
<fulltext>Дискусія про те, як Україні завершувати війну, нарешті виходить із напівпідпілля політичних натяків у відкритий простір. І це, попри гостроту, радше добра новина. Спочатку ексглавком та посол Валерій Залужний пише колонку про те, що варто готуватися до "вічної війни" і сама "війна – це двигун прогресу", а цінність мирних переговорів перебільшена. Цей текст викликав жорстку реакцію мера Харкова Ігоря Терехова, який заявив, що Україна має одночасно посилювати оборону і шукати шлях до миру, а здатність суспільства витримувати війну не можна трактувати як згоду жити у війні без кінця. Власне, проблема починається не там, де звучать різні позиції, а там, де одна позиція намагається позбавити іншу права на існування.

Терехов має право говорити про мир – і це право не потребує жодних додаткових політичних індульгенцій. Харківський міський голова щодня має справу з наслідками російської агресії: зруйнованими будинками, ударами по місту, загибеллю людей, проблемами інфраструктури, економічними та соціальними наслідками війни. У своїй відповіді Залужному він саме це і підкреслює: постійне виживання не може стати нормальною моделлю життя для країни. Можна сперечатися з Тереховим щодо дорожної карти переговорів (яку він, для справедливості, не наводить). Але дивно ставити під сумнів саме його право говорити про ціну війни. Так само це право мають військові, які тримають фронт і які, можливо, краще за будь-кого знають, що означає слово "мир" не в телевізійній студії, а після чергового бойового виходу.

Водночас існує інша крайність – коли дискусія про необхідність оборони перетворюється на своєрідну моральну монополію на патріотизм. У публічному просторі дедалі гучніше звучить логіка, за якою будь-яка розмова про переговори автоматично записує людину до "капітулянтів", а будь-яке питання про втрати, помилки, корупцію чи відповідальність влади – до тих, хто нібито "грає на руку ворогу". Так формується дискурс умовної "партії вічної війни", де сама тривалість війни починає сприйматися як доказ правильності політики. Але здатність суспільства воювати не означає його обов'язку мовчати про ціну війни, а підтримка армії не означає індульгенції для будь-яких рішень держави. Навпаки: демократичне суспільство саме під час війни має право запитувати, заради чого воно платить таку високу ціну.

Цей дискурс має й свою радикальнішу форму – турбопатріотизм "партії війни". Його головна ознака проста: чим гучніше людина вимагає від інших воювати до перемоги, тим менше вона готова говорити про реальну ціну цієї війни, її наслідки та відповідальність за рішення. Для логіки "партії війни" будь-яка розмова про переговори – це "зрада", питання про втрати – "деморалізація", критика влади – "гра на руку ворогу", а сама пропозиція шукати шлях до завершення війни – мало не злочин. У такій системі координат патріотизм перетворюється на ліцензію на політичну агресію: мовчи, не запитуй, не сумнівайся – інакше ти недостатньо патріотичний.

Особливо зручно оголосити війну не трагедією, яку потрібно завершити на прийнятних для України умовах, а самостійною моральною цінністю. Тоді вже не потрібно пояснювати, скільки людей загинуло, скільки родин зруйновано, скільки міст втратили нормальне життя і скільки поколінь нестимуть наслідки війни. Достатньо повторювати правильні слова про "боротьбу до перемоги". Але війна – не релігія, а держава – не жертовник, на якому можна безкінечно приносити людські життя заради політичної чистоти власних формул. Вимагати перемоги легко. Значно складніше відповісти, якою ціною, в якій перспективі та заради якого майбутнього ця перемога має бути здобута.

Ще одна зручна технологія такої політичної позиції – монополізація права говорити від імені загиблих, ветеранів і всієї України. Право на слово чомусь найчастіше привласнюють не ті, хто щодня ховає людей, живе під обстрілами чи повертається з фронту, а ті, хто має достатньо часу для виробництва правильних дописів і моральних вироків. Військовий, який каже, що хоче миру, для них раптом стає "неправильним" військовим. Мер прифронтового міста Ігор Терехов, який говорить про припинення війни, – мало не проросійським запроданцем. А цивільний активіст із правильним набором гасел отримує право визначати, коли українцям дозволено втомитися і коли їм дозволено говорити про мир.

Але тут важливо провести принципову межу. Не кожна розмова про мир є конструктивною, так само як не кожна розмова про продовження боротьби є відповідальною. Є величезна різниця між пошуком справедливого миру і капітуляцією, між готовністю до переговорів і прийняттям умов противника ще до початку переговорного процесу. Саме тому суспільство має відкидати як примітивну формулу "війна до перемоги за будь-яку ціну", так і спроби продати капітуляцію під виглядом миру. Тим більше, що її зараз намагаються продати політики з політсили, яка сама знаходиться в ніші "партії війни"

Справжня дискусія мала б точитися не між примітивними формулами "війна до перемоги" та "мир за будь-яку ціну", а навколо значно складніших питань: якими мають бути умови припинення бойових дій, які гарантії потрібні Україні, якою має бути армія після припинення вогню, хто і як забезпечуватиме виконання домовленостей, що робити у разі їх порушення і якою буде довгострокова стратегія стримування Росії. І головне – Україна не повинна входити в переговори вже капітулювавши політично, погодившись заздалегідь на вимоги іншої сторони. Переговори мають бути інструментом досягнення миру, а не евфемізмом для односторонньої здачі позицій.

Україні потрібна велика суспільна розмова про майбутнє після війни і про шлях до нього. У цій розмові мають бути присутні військові й ветерани, мешканці прифронтових міст, родини загиблих, підприємці, переселенці, дипломати, економісти, представники місцевого самоврядування і, зрештою, звичайні громадяни. Наведені Тереховим дані соціологічних досліджень, згідно з якими 66% опитаних у квітні 2026 року виступили за якнайшвидше завершення війни через переговори, показують наявність значного суспільного запиту на пошук мирного шляху. Водночас саме опитування не відповідає на головне питання: на яких умовах цей мир має бути досягнутий. Тому цифра сама по собі не може бути політичним аргументом останньої інстанції – вона лише показує, що суспільство хоче бачити перспективу завершення війни.

Найгірше, що може зробити Україна зараз, -дозволити дискусії про складну проблему виживання держави перетворитись на примітивний кастинг патріотів і "зрадників".

Серйозна розмова про мир означає говорити про складні речі – про біль і втрати, про виживання держави, про безпеку, економіку, армію та майбутнє. Це складно, іноді неприємно і зовсім не придатне для патріотичного хайпу. Значно простіше кричати "ніяких переговорів", таврувати всіх незгодних і створювати моральну паніку навколо кожної спроби поставити незручне питання. Турбопатріотизм комфортний саме тому, що не вимагає відповідати на складні питання – він вимагає лише правильних емоцій.

Україні потрібен не культ війни і не стигма поразки. Їй потрібна політика, здатна одночасно воювати, коли це необхідно, і шукати можливість завершити війну, коли для цього з'являється шанс. Мир не повинен бути капітуляцією, але й війна не повинна ставати самоціллю. Патріотизм полягає не в тому, щоб голосніше за всіх вимагати від інших нових жертв, а в тому, щоб чесно відповісти на питання: як зберегти державу, людей і майбутнє країни. Саме між цими двома крайнощами – капітуляцією та війною заради самої війни – і має відбутися доросла українська розмова.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ac5020d32e12/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Цифрова дискримінація від "Дії": нова форма соціальної нерівності </title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6abcba74e7d1a/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Wed, 30 Sep 2026 10:29:56 +0300</pubDate>
<fulltext>Переконана, що Україна має бути сучасною, зручною та цифровою. А наші громадяни – вільні від бюрократичного пекла, паперових довідок та нескінченних черг. Але коли цифровізація перетворюється на самоціль, а зручний сервіс на інструмент дискримінації та юридичного хаосу – це прямий привід для тривоги.

Проєкт "Дія" створювався як ключовий інструмент концепції "Держава у смартфоні". Основна ідея була відцифрувати державні послуги, подолати побутову бюрократію, виключити людський фактор і мінімізувати корупцію. Задум полягав у тому, щоб людина могла отримати довідку чи відкрити ФОП у кілька кліків. Україна навіть стала першою державою у світі, яка юридично прирівняла електронний паспорт у смартфоні до фізичного. Але ейфорія перших років минула. Пилюка вляглася, і сьогодні ми бачимо оголену реальність, де за гучними маркетинговими звітами ховаються системні провали.

Юридичний замок на піску

Формально Парламент прийняв Закон N1368-IX про юридичну силу е-паспортів. Але на цьому системна законодавча робота закінчилася. Замість прийняття єдиного, глибоко опрацьованого рамочного Закону України про цифрову трансформацію та цифрові права громадян, регулювання решти процесів скинули на рівень підзаконних актів і урядових постанов (зокрема Постанова КМУ N1137).

У правовій державі гарантії прав людини, порядок обробки чутливих даних та чіткі межі повноважень визначаються виключно Парламентом. У нас же це робиться "на коліні" постановами Кабміну. В результаті ми маємо суцільне самоуправство на місцях: чиновники, банки часто відмовляються приймати законні паперові документи або пластикові ID-картки, протиправно вимагаючи "Дію". Людей заганяють у додаток без належних законних підстав, порушуючи базовий принцип добровільності цифрових послуг.

Хто кінцевий бенефіціар і перед ким відповідальність?

Формально власником торгової марки та системи є держава в особі Міністерства цифрової трансформації, а технічним оператором – ДП "Дія". Але хто є справжнім бенефіціаром цієї системи? Чиновники, які створюють собі безпрограшний піар-майданчик для рапортування про "перемоги"? Чи вузьке коло залучених IT-підрядників?

Проте найстрашніше в цій конструкції – абсолютна відсутність персональної відповідальності. Коли система дає збій, юридичну відповідальність ні міністерство, ні державне підприємство, ні розробники коду не несуть. Єдиним винуватцем і жертвою завжди залишається звичайний громадянин, який позбавляється цифрового доступу до власних документів чи послуг.

З точки зору права та державного управління, тут склався катастрофічний конфлікт інтересів. Міністерство цифрової трансформації часто поєднує в собі функції законодавця, замовника, контролера та головного піарника власних продуктів. Через це в країні повністю відсутній незалежний аудит їхньої діяльності. Будь-які технічні, юридичні чи безпекові помилки просто прикриваються активними емоційними медійними кампаніями про "перемогу", а реальний контроль за дотриманням прав громадян відсутній.

Дискримінація за ціною смартфона

Конституція гарантує рівність усіх громадян. Натомість "Дія" провела тотальну сегрегацію, розділивши суспільство за майновим цензом.

Щоб додаток працював без збоїв, потрібен сучасний смартфон з достатнім обсягом оперативної пам'яті, актуальною версією ОС, якісною камерою для біометрії та стабільним інтернетом. Але що робити людям із бюджетними смартфонами, з кнопковими телефонами чи тим, у кого такої техніки взагалі немає? Пенсіонери, малозабезпечені особи, ВПО та жителі сіл із поганим покриттям фактично викреслені з системи цифрових державних послуг – це прямий вияв дискримінації. Держава не має жодного права ставити реалізацію конституційних прав громадян у залежність від товщини гаманця та моделі гаджета.

Технічні збої та зверхність розробників

Технічна реалізація сервісу – це окремий приклад байдужості IT-команди до живих людей. Взяти хоча б масові скарги власників закордонних біометричних паспортів, виданих, наприклад, у 2018 році. Після чергового програмного оновлення застосунку сервіс просто не ідентифікує чип на документі під час авторизації. Додаток "не бачить" дійсний паспорт, і людину фактично залишають наодинці із заблокованим доступом. Держава юридично визнає його легітимним, а її ж мобільний сервіс вважає "непридатним".

Або знущання через "Дія.Підпис", бо по-іншому це не назвеш. Процедура фотоідентифікації та перевірка "живого обличчя" перетворилися на справжні тортури. Не те освітлення чи зачіска, вікові зміни, окуляри чи банальна втома на обличчі і алгоритм вас "не розпізнає". Це перетворення кабінетної бюрократії на цифрову, де людина змушена підлаштовуватись під забаганки додатка: оновлювати гаджети чи годинами проходити квест із розпізнаванням обличчя.

І ця цифрова бюрократія виявилася ще й дуже ненадійною. До постійних вимог підлаштовуватися під алгоритми додаються постійні падіння та відсутність доступу. Система регулярно "висить" під час навантажень, реєстри "відвалюються", а е-документи просто зникають з екрана у найвідповідальніший момент, перед посадкою на потяг або під час оформлення угоди у нотаріуса. Людина залишається повністю беззбройною перед бюрократичною машиною лише тому, що довірилася мобільному застосунку. Треба носити паперові документи? Очевидно. Але для чого тоді цифровізація?

Абсурдні розмови про "вибори в Дії"

Головний ідейний натхненник цього цифрового "чуда" настільки захопився власною піар-казкою та увірував у безпомилковість власного творіння, що з неприхованою гордістю просуває ідею запустити через застосунок ще й вибори. Подібні ініціативи – це не просто фахова некомпетентність, це пряма загроза національній безпеці та демократичному устрою. Згідно зі статтею 71 Конституції України, вибори є вільними, загальними і відбуваються на основі рівного та таємного голосування.

Про які рівність чи загальність ідеться, коли мільйони громадян не мають смартфона чи свідомо відмовляються від додатка? Створення привілейованого електронного каналу для одних і відправлення інших на фізичні дільниці розколе виборчий процес та поглибить нерівність.

До того ж жодна розвинена демократія у світі не проводить загальнодержавні вибори через мобільні додатки. Централізована "Дія" принципово не здатна забезпечити реальну таємницю волевиявлення та унеможливити зовнішній тиск чи контроль за тим, хто і як натискає кнопки на екрані. Голосування через застосунок, підконтрольний виконавчій владі та схильний до системних збоїв, це прямий шлях до тотальної фальсифікації результатів, втрати легітимності влади та антиконституційного авантюризму.

Швидкість замість безпеки: як це працює у світі

Цифровізація у світі не стоїть на місці, але там ідуть шляхом фундаментальної безпеки та захисту прав. Наприклад, у Німеччині та Франції суворо дотримуються вимог європейського регламенту захисту даних (GDPR) і принципу недискримінації. Німецька цифрова ідентифікація спирається на суворі стандарти апаратної безпеки, а європейське законодавство прямо забороняє змушувати громадян користуватися смартфонами для реалізації своїх прав. Паперовий та веб-формат залишаються абсолютно рівноправними.

Або Естонія, яка визнана світовим лідером електронного урядування. Там електронну систему (e-Estonia) будували десятиліттями на базі фізичних ID-карток із захищеними чипами, спеціальних зчитувачів та децентралізованої системи обміну даними X-Road – безпечної мережі, яка напряму з'єднує різні державні бази даних без створення єдиного вразливого центру. Естонська модель будувалася від фундаментального захисту даних громадянина, а не від яскравого дизайну мобільного застосунку.

Більше того, саме естонські фахівці у 2016-2017 роках допомагали створити в Україні прямий аналог їхнього захищеного сервісу – вітчизняну систему "Трембіта". Якби цю концепцію довели до кінця так, як планувалося, українці отримали б справжню цифрову свободу. Громадяни могли б безпечно отримувати державні послуги через будь-які зручні та захищені канали: від веб-порталів та банківських сервісів до терміналів і ЦНАПів, без жодного примусу завантажувати один мобільний додаток. А головне, кожен із нас бачив би прозору історію запитів: хто саме з посадовців, коли і на якій підставі запитував наші персональні дані через "Трембіту".

Проте новостворене Мінцифри разом із запуском "Дії" фактично поховало цю філософію як самостійну концепцію цифрової свободи. Замість розбудови прозорої децентралізованої інфраструктури, де громадянин сам володіє та керує власними даними, "Трембіту" сховали в тінь, звівши її до ролі непомітного "підземного кабелю". Усі ресурси, кошти та медійну увагу спрямували на створення єдиного монопольного додатка. Фундаментальну безпеку та права людей просто принесли в жертву швидкому самопіару та красивій картинці для презентацій.

Кіберзагрози та централізація: що буде завтра, якщо вдарить ворог?

"Дія" декларує, що працює лише як "шлюз" і не зберігає дані на власних серверах. Проте для авторизації, маршрутизації запитів та обробки ключів усе одно використовується конкретна хмарна інфраструктура та дата-центри. Що буде, якщо внаслідок ракетного удару чи кібератаки ці ключові вузли перестануть працювати?

Усі електронні документи в додатку зникнуть миттєво. Коли держава планомірно ліквідовує фізичні альтернативи, заганяючи всіх в один цифровий вузол, вона створює пряму загрозу для всієї системи національної безпеки.

Цифровізація має служити людині, а не дискримінувати її чи підміняти собою Закон. "Дія" потребує масштабного, фахового та передусім людського доопрацювання. Нам потрібен єдиний Закон, реальна альтернативність державних послуг, ліквідація системних і технічних бар'єрів та персональна відповідальність розробників за безпеку даних і збої коду.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6abcba74e7d1a/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Виграти суд недостатньо – треба ще добитися його виконання </title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ab37e254605b/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Wed, 23 Sep 2026 10:22:13 +0300</pubDate>
<fulltext>Продовжую аналізувати доступ до правосуддя в Україні. Виграти суд і отримати рішення на свою користь – ще не вся справа. Попереду ще стадія, без якої судовий процес втрачає сенс, – виконання рішення.

Конституція тут не залишає простору для подвійного тлумачення. Стаття 129-1 прямо встановлює: судове рішення є обов'язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання. Конституційний Суд у березні 2026 року вкотре наголосив: без повного і своєчасного виконання немає реального поновлення порушеного права, а отже, немає й ефективного судового захисту.

На практиці ж людина нерідко потрапляє в абсолютно абсурдну ситуацію. Вона вже довела свою правоту в суді. Рішення набрало законної сили. Держава офіційно визнала, що її право порушене. Але далі починається нове коло боротьби – тепер уже за те, щоб це рішення хтось виконав.

І тут є щонайменше дві різні системні проблеми.

Перша – рішення, для виконання яких потрібні гроші.

Найбільш показова ситуація – коли боржником є сама держава. Станом на 1 вересня 2026 року в Казначействі чекали на виконання майже 283 тисячі виконавчих документів, за якими держава має виплатити загалом 9,84 млрд гривень. А в бюджеті на весь 2026 рік на погашення таких боргів передбачено лише 100 млн гривень. Навіть якщо цього року не з'явиться жодного нового такого рішення, наявного фінансування недостатньо, щоб скоротити накопичену чергу. Людина може виграти суд у держави, отримати право на виплату, і після цього ще роками чекати, коли держава виконає власне судове рішення.

Але є й друга проблема, яка, на мій погляд, ще більш показова.

Є тисячі рішень, для виконання яких державі взагалі не потрібно шукати гроші. Їх просто треба виконати.

Поновити людину на роботі. Надати документ. Надати інформацію. Провести реєстраційну дію. Розглянути заяву відповідно до висновків суду. Припинити незаконні дії. Забезпечити людині те право, яке суд уже визнав. Грошей для цього не потрібно. А рішення все одно може залишатися невиконаним.

І саме тут добре видно слабкість чинної моделі примусового виконання. За законом державний виконавець повинен перевірити виконання рішення, у разі його невиконання – накласти штраф, встановити новий строк, повторно перевірити виконання та застосувати передбачені законом заходи.

На папері механізм виглядає послідовним. На практиці він нерідко зводиться до формальних дій: виконавець надсилає вимоги, виносить постанови, накладає штрафи, але саме рішення при цьому місяцями або й роками залишається невиконаним.

Особливо показовою є норма щодо рішень, які не можуть бути виконані без особистої участі самого боржника. Якщо після повторної вимоги він і далі не виконує рішення, виконавець направляє до органу досудового розслідування повідомлення про можливе кримінальне правопорушення – і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

У результаті виникає парадокс: рішення суду не виконане, право людини не поновлене, але виконавче провадження вже закінчене. Процедура формально завершена, хоча її головної мети – фактичного виконання судового рішення – так і не досягнуто. Завдання виконавчого провадження полягає не в тому, щоб пройти встановлений законом набір процедур, а в тому, щоб забезпечити виконання рішення.

Не випадково Верховний Суд у квітні цього року знову був змушений пояснювати: обов'язок виконувати судові рішення вже покладений на державного виконавця законом. Якщо він бездіє, стягувач повинен оскаржувати саме його рішення, дії або бездіяльність.

А тепер подивімося на цю ситуацію очима звичайної людини. Вона звернулася до суду, тому що її право порушили. Витратила час і гроші на процес. Виграла. Рішення не виконують. Тепер знову звертатися до суду – вже тому, що державний орган, створений саме для забезпечення виконання судових рішень, належним чином цього не зробив.

Суд заради того, щоб виконати рішення іншого суду, – це не ефективний доступ до правосуддя. Це замкнене коло.

Причини, звичайно, різні. Не можна зводити всю проблему до особистого небажання конкретного державного виконавця працювати. Є величезне навантаження, кадровий дефіцит, законодавчі обмеження, мораторії, недосконалі процедури. Але для людини результат від цього не змінюється.

Саме тому проблема невиконання рішень українських судів уже багато років залишається предметом окремого нагляду Комітету міністрів Ради Європи у групах справ Ivanov/Zhovner та Burmych. І навіть у 2026 році Рада Європи продовжує говорити про довготривалу системну проблему невиконання рішень національних судів та відсутність достатньо ефективного засобу юридичного захисту.

Не можна сказати, що держава нічого не робила. У 2016 році запровадили інститут приватних виконавців, у 2020-му – Національну стратегію вирішення проблеми невиконання рішень проти держави, у 2024 році посилили судовий контроль за виконанням, а у квітні 2026-го ухвалили закон про цифровізацію виконавчого провадження. Серед наступних кроків уряд називає розширення повноважень приватних виконавців, посилення впливу на боржників і скасування необґрунтованих мораторіїв.

У квітні 2026 року ухвалено великий закон про цифровізацію виконавчого провадження. Уряд декларує автоматизований обмін даними, кращий доступ до інформації про майно боржника, цифровізацію процедур. Сам Кабінет Міністрів серед напрямів реформи називає також розширення повноважень приватних виконавців, посилення засобів впливу на боржників та скасування необґрунтованих мораторіїв.

Це потрібні зміни. Але цифровізація поганої процедури сама по собі не робить її ефективною. Можна автоматично направити вимогу, накласти штраф, швидше передати інформацію між реєстрами. Проте якщо після всього цього рішення все одно не виконане, мети реформи не досягнуто.

Буквально 11 вересня уряд схвалив ще один законопроєкт щодо захисту прав людини під час примусового виконання рішень. Серед запропонованих змін – захист частини пенсії боржника, зміни щодо коштів за рішеннями ЄСПЛ, виконання рішень про побачення з дитиною, уточнення порядку стягнення коштів із державних органів. Це важливі питання, але в оприлюдненому переліку змін я поки не бачу відповіді на фундаментальніше: що має відбуватися, коли рішення можна виконати, але воно просто не виконується?

На мій погляд, саме тут потрібні наступні системні зміни.

По-перше, критерієм завершення виконавчого провадження має бути фактичне виконання судового рішення, а не завершення виконавцем набору передбачених процедур.

Направлення матеріалів до правоохоронного органу може бути додатковим способом притягнення винної особи до відповідальності. Але кримінальне провадження не повертає людині роботу, не видає їй документ і не здійснює реєстрацію. Воно не повинно підміняти саме виконання рішення.

По-друге, для рішень немайнового характеру, які тривалий час не виконуються, потрібен автоматичний посилений судовий контроль. Не людина після чергових місяців бездіяльності повинна шукати адвоката й знову ініціювати судовий процес. Якщо встановлений законом строк минув, а рішення не виконано, інформація про це має автоматично надходити суду, який його ухвалив.

По-третє, відповідальність за умисне невиконання рішення органом влади має ставати персональною. Не черговий штраф установі, який зрештою сплачується з публічних коштів, а відповідальність конкретної посадової особи, яка мала юридичний обов'язок забезпечити виконання і свідомо цього не зробила.

По-четверте, виконавче провадження має бути максимально прозорим для самого стягувача: які дії вчинив виконавець, коли мав зробити наступний крок, який строк пропущено і хто за це відповідає. Цифровізація повинна контролювати не лише боржника, а й бездіяльність самого виконавця.

По-п'яте, для рішень про стягнення коштів із держави потрібен окремий прозорий електронний маршрут: судове рішення – електронний виконавчий документ – Казначейство – реєстр державного судового боргу – виплата. Людина не повинна носити рішення між державними установами та роками з'ясовувати, на якому столі воно лежить.

І ще одна принципова річ. Якщо Верховний Суд уже встановив системну незаконність певного рішення чи практики державного органу, це має породжувати обов'язок держави виправити аналогічні порушення щодо інших людей, а не чекати, поки кожен окремо подасть такий самий позов, виграє його, отримає виконавчий лист і стане в чергу на виконання.

А що робити людині вже сьогодні? Якщо виконавець бездіє або вчиняє дії, які порушують права стягувача, зволікати не можна. Закон дозволяє оскаржити його рішення, дії чи бездіяльність, але строк для цього короткий – 10 робочих днів від дня, коли людина дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

При цьому важливо правильно сформулювати вимогу. Верховний Суд прямо вказав: не потрібно вдруге просити суд "зобов'язати виконавця виконати рішення" – такий обов'язок уже встановлений законом. Треба оскаржувати конкретну незаконну дію, постанову або бездіяльність виконавця.

У справах проти органів публічної влади варто також використовувати механізм судового контролю: вимагати звіту про виконання рішення та реагування суду у разі, якщо рішення залишається невиконаним. Після змін 2024 року цей інструмент став значно сильнішим.

Але стратегічно завдання держави зовсім інше. Людина не повинна бути професійним юристом, щоб змусити державу виконати рішення, яке вже ухвалене іменем України. Вона не повинна після перемоги в суді починати другу юридичну війну цього разу з виконавцем. І тим більше держава не може називати судовий захист ефективним, якщо в кінці цього шляху громадянин отримує документ із гербом України, який ніхто не поспішає виконувати.

Правосуддя завершується не рішенням суду. Воно завершується тоді, коли порушене право людини реально поновлене. Саме це і має стати критерієм ефективності всієї системи виконання судових рішень.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6ab37e254605b/</guid>
</item>

<item>
<title>Марина Ставнійчук: Адвокат без гарантій – клієнт без захисту</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa4285dc5d15/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук)</author>
<description></description>
<pubDate>Fri, 11 Sep 2026 19:12:13 +0300</pubDate>
<fulltext>У попередніх частинах я писала про доступ до правосуддя з позиції пересічної людини: скільки коштує суд, чи може вона дозволити собі адвоката, отримати необхідні докази, дочекатися рішення і домогтися його виконання.

Але є ще одна принципова і набагато гостріша складова. Навіть якщо людина знайшла фахового адвоката і має кошти на його послуги, це вже давно не гарантує їй реального захисту.

Сьогодні професійні права адвоката в Україні перетворилися на декорацію, яку силовики та державні органи систематично і цинічно ігнорують. Доступ до клієнта перекривається вигаданими "інструкціями" та зачиненими дверима. Адвокатські запити розбиваються об формальні відписки, прямий саботаж або чиновницьке "інформація з обмеженим доступом". Необхідні докази доводиться роками виборювати через суди, поки процесуальні строки спливають, а матеріали справи "випадково" зникають. Замість рівності сторін ми бачимо повне домінування карального апарату держави, де адвокату відведено роль мовчазного статиста.

Коли гарантовані законом права захисника перетворюються на порожній звук, обмежується не просто професія адвоката. У цей момент держава б'є по самій людині: гарантоване Конституцією право кожного з нас на професійну правничу допомогу стає ілюзією.

Жодні додаткові умови поза законом не можуть обмежувати право людини на адвоката

Найочевидніший приклад – доступ адвоката до клієнта, коли людина затримана або перебуває в місці несвободи. Якщо закон гарантує право на адвоката, воно не може залежати від внутрішньої інструкції установи, додаткового погодження посадовця чи кількох годин очікування.

Сьогодні ця проблема набула особливої гостроти: спроби обмежити доступ адвокатів до громадян у ТЦК та СП, органах Військової служби правопорядку чи під час адміністративного затримання – під прикриттям "особливого стану" або внутрішніх розпоряджень – є прямим порушенням статті 59 Конституції України. Режимні правила чи відомчі написи не можуть бути вищими за Основний Закон.

Але цей принцип стосується не лише затриманих. Державний орган не може вирішувати, яку інформацію адвокату достатньо надати, які документи він "може побачити", а які – ні, якщо саме на цих документах ґрунтується рішення щодо його клієнта. Право на захист не може реалізовуватися в обсязі, який зручно надати тому органу, від якого людина захищається.

Має діяти протилежний принцип: усе, що адвокат має право отримати або зробити за законом для захисту клієнта, повинно бути доступним без додаткових дозволів і штучних процедур. А будь-яке обмеження має бути прямо передбачене законом, належно обґрунтоване і підлягати швидкому оскарженню.

Адвокатський запит не повинен бути проханням

Сьогодні адвокат має законне право отримувати інформацію та документи, необхідні для надання правничої допомоги. На практиці адвокати стикаються із затягуванням відповідей на запити, їх формальним переадресуванням, неповними відповідями або відмовою в наданні необхідної інформації. Оскарження таких дій потребує часу, тоді як доказ для захисту прав клієнта часто необхідний невідкладно.

Навіть притягнути чиновника до адміністративної відповідальності за ігнорування запиту на практиці майже неможливо. Щоб просто скласти протокол про правопорушення, від адвоката вимагають персональні дані посадовця: його паспортні дані та податковий номер. Тобто державна система вимагає від юриста знайти конфіденційні дані чиновника, який сам же й ховається від закону. А поки триває цей бюрократичний квест із пошуку персональних даних, строки притягнення до відповідальності банально спливають. У результаті дієвий за задумом механізм покарання перетворюється на абсолютний фарс.

Тому адміністративна відповідальність за ненадання інформації сама по собі недостатня. Необхідні чіткі процесуальні наслідки.

Якщо орган влади, підприємство чи інша сторона приховує документ або ухиляється від відповіді, суд повинен мати законне право автоматично визнавати відповідну обставину доведеною на користь клієнта. Якщо сторона ховає доказ – процесуальний результат має грати проти неї. Інакше ми фактично винагороджуємо того, хто краще маніпулює інформацією.

Окреме правило необхідне у спорах людини з державою. Орган влади разом із першим відзивом повинен подавати до суду повне адміністративне досьє: усі документи, висновки, службові матеріали та фактичні дані, на підставі яких він прийняв оскаржуване рішення. Не адвокат має по одному витягувати ці документи з державної машини. Саме орган повинен довести, що на момент ухвалення рішення мав для нього законні й достатні підстави.

Суд не повинен створювати адвокату додаткові бар'єри



Окрема проблема – надмірний процесуальний формалізм. У правосудді має значення процедура. Але процедура існує для забезпечення справедливого розгляду, а не для того, щоб перетворювати технічну помилку адвоката на поразку його клієнта.

Якщо документ має несуттєвий недолік, але зрозуміло, хто звертається до суду, чого вимагає і якими фактами це обґрунтовує, суд має розглядати справу по суті. Так само, якщо заява залишена без руху, суд повинен одразу вказати всі її недоліки в одній ухвалі, а не видавати їх адвокату по одному в кількох послідовних документах.

Технічний збій у системі "Електронний суд" також не повинен коштувати клієнту процесуального строку. Це проста логіка: держава не може спочатку створити цифровий сервіс, а потім використовувати його недосконалість проти людини.

Рівність сторін має бути реальною

У законі всі учасники процесу рівні. Але адвокат людини може протистояти цілому юридичному департаменту державного органу, банку або великої корпорації, який має значно більший доступ до документів, експертів, інформації та фінансових ресурсів.

Рівність не означає просто однакову кількість процесуальних прав у кодексі. Вона означає, що кожна сторона повинна мати реальну можливість представити свою позицію без істотно гірших умов порівняно з опонентом.

Тому клопотання адвоката про витребування доказу не може місяцями залишатися без вирішення. Відмова у виклику свідка, проведенні експертизи чи отриманні документа повинна бути змістовно мотивована. Якщо експертне дослідження критично необхідне для захисту права людини, але вона об'єктивно не здатна його оплатити, має працювати дієвий механізм державного співфінансування правничої допомоги.

Адвокатська таємниця – це право клієнта, а не привілей адвоката

Обшуки адвокатських приміщень, вилучення телефонів і комп'ютерів особливо гостро демонструють ще одну проблему. У телефоні чи ноутбуці адвоката містяться матеріали десятків інших клієнтів, які не мають жодного стосунку до конкретного провадження.

Підхід "вилучимо всі пристрої, а потім розберемося" знищує суть адвокатської таємниці. Має діяти жорстка законодавча заборона на вилучення електронних носіїв адвоката, якщо в ухвалі слідчого судді прямо не вказано конкретні файли чи цифрові сліди, з обов'язковою участю IT-експерта та представника Ради адвокатів під час копіювання інформації на місці.

Доступ до професійної таємниці повинен проходити через реальний і незалежний судовий контроль, а оскарження дій слідчих має бути невідкладним. Через рік після вилучення пристрою встановити, що слідство діяло незаконно, – запізно. Таємницю повернути неможливо. Людина має бути впевнена: те, що вона довірила своєму адвокату, не опиниться в руках її процесуального опонента.

Окрема загроза – це ототожнення адвоката з його клієнтом. Коли проти адвоката відкривають штучні справи, розгортають інформаційні кампанії чи публічно звинувачують у "пособництві" лише за те, що він професійно захищає підозрюваного чи опонента держави, це тиск не лише на юриста. Це залякування будь-кого, хто наважиться шукати захисту в суді.

Порушення прав адвоката повинно мати негайні наслідки

У нас достатньо декларацій про незалежність адвокатури. Набагато гірше працюють механізми відповідальності за її порушення.

Не допустили адвоката до клієнта. Не відповіли на законний запит. Незаконно вилучили документи. Розкрили адвокатську таємницю. Чинили тиск через справу клієнта. Якщо після цього адвокат роками окремо доводить факт порушення, а основна справа його клієнта вже програна або необхідний доказ втрачено, такий "захист" нікому не потрібен.

Необхідно запровадити прискорений судовий механізм реагування на істотне порушення гарантій адвокатської діяльності – прямо під час розгляду основної справи, а не через роки. Тоді, коли порушене право ще можна реально відновити.

Саме в цьому контексті необхідно розглядати і майбутню ратифікацію Конвенції Ради Європи про захист професії адвоката.

Україні недостатньо ще раз записати в законі, що адвокат незалежний, а адвокатська таємниця охороняється. Більшість цих принципів у нас давно проголошені. Тепер потрібні чіткі процесуальні імперативи в КПК, КАСУ, ЦПК та Кримінальному кодексі, які примушують їх виконувати.

Бо професійні гарантії адвоката – це не корпоративні привілеї адвокатури. Це гарантії кожної людини, яка звернулася по захист. І якщо адвокат не може вільно отримати доказ, конфіденційно спілкуватися з клієнтом, захистити таємницю чи зупинити свавілля державного органу, порушено не право юриста – у цей момент держава позбавляє громадянина його фундаментального права на справедливий суд.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/a/2/a257091-stavniychuk-112.jpg" type="image/jpeg" length="7996"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa4285dc5d15/</guid>
</item>

</channel>
</rss>