https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Mon, 13 Jul 2026 19:04:22 +0300 Чергове масштабне переформатування виконавчої влади, добровільно-примусова відставка Прем'єр-міністерки Юлії Свириденко та кадрові ротації в правоохоронному блоці актуалізували питання інституційної стабільності в країні. І замість серйозної публічної дискусії про стратегію розвитку держави та професійні критерії відбору нових урядовців, суспільство знову бачить переважно постфактум констатацію рішень. В умовах повномасштабної війни це лише підсилює запит на відкритість і зрозумілу логіку державних кроків. Люди мають законне право знати реальні причини, прорахунки та цілі таких змін. Правова держава вимагає поваги до інституцій навіть у найтяжчі часи. Звісно, кадрова гнучкість під час війни може бути необхідною. Але будь-які зміни в урядовій архітектурі мають відбуватися виключно у правовому полі та через зрозумілу інституційну логіку, а не зводитися до непрозорих управлінських рішень. Тут варто нагадати фундаментальну юридичну деталь. Стаття 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко вказує на неприпустимість примусового припинення повноважень органів державної влади в цих умовах. Тобто за ініціативою Парламенту чи інших структур відправити уряд у відставку під час дії воєнного стану законодавством заборонено. Відтак особливої ваги набуває питання добровільності таких рішень і дотримання належних процедур. Україна є парламентсько-президентською республікою. Це означає, що саме обраний народом Парламент має ключову роль у формуванні та контролі над виконавчою владою. Стаття 113 Конституції України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді України. Уряд зобов'язаний тримати звіт перед народними депутатами, які представляють волю всього суспільства. Згідно зі статтею 85 Основного Закону, повноваження щодо формування уряду та контролю за його діяльністю належать Парламенту. Тобто будь-які призначення, звільнення чи кадрові ротації міністрів є виключною прерогативою Верховної Ради, яка має не просто формально підтримувати рішення, а здійснювати змістовну оцінку роботи кожного урядовця. Ба більше, стаття 19 Конституції безальтернативно зобов'язує всі органи влади та посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами. Це означає фундаментальне правило: державні інституції мають діяти виключно в рамках визначених процедур і повноважень. Ключовим залишається питання відповідальності самого Кабінету Міністрів. Саме уряд як колегіальний орган має забезпечувати системність політики, прогнозованість рішень і публічну підзвітність. В Україні досі не сформована повною мірою культура, коли уряд відкрито та детально пояснює суспільству свої кадрові рішення, результати роботи та причини відставок. Без цього парламентський контроль втрачає свою ефективність, а суспільство – довіру до інституцій. Водночас існує обережний оптимізм, що на рівні державного керівництва формується розуміння потреби у системній, продуманій політиці відбудови та створення моделі нової стійкості. Про це, зокрема, свідчить запрошення до діалогу мера Харкова Ігоря Терехова – управлінця з практичним досвідом функціонування великого міста в умовах війни. У цьому контексті важливим є навіть не прізвище нового Прем'єр-міністра, а усвідомлення необхідності зміни управлінської парадигми, повернення до демократичних процедур і відновлення повноцінних правових механізмів. Який вихід із цієї ситуації? Передусім – дотримання принципу підзвітності. Уряд, який іде у відставку, має публічно прозвітувати перед Парламентом про виконану роботу та відверто назвати завдання, з якими не вдалося впоратися. Після цього суспільство має отримати чітке пояснення щодо кандидатур на заміну, критеріїв їх відбору та конкретних завдань, які перед ними ставляться. Сьогодні ж суспільство та експертне середовище часто змушені орієнтуватися на неформальні сигнали та припущення, замість змістовної розмови про якість управління. Ключове питання залишається відкритим: якими професійними та антикризовими компетенціями має володіти людина, що очолить виконавчу владу в період найвищої історичної напруги? Відповідь на це питання має давати не політична доцільність, а державницька логіка та інституційна відповідальність. Саме від якості урядових рішень, їхньої прозорості та професійності залежить не лише ефективність управління, а й довіра суспільства. У цей доленосний час суспільна довіра є однією з ключових умов стійкості держави. Тому зміцнення ролі Кабінету Міністрів як відповідального, підзвітного і професійного органу виконавчої влади має стати пріоритетом державної політики. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Sat, 27 Jun 2026 10:32:18 +0300 Тридцять років тому Україна отримала Конституцію – документ, який став не лише правовим фундаментом держави, а й суспільним договором між владою і громадянином. За цей час наша країна пройшла складний шлях становлення державності, пережила політичні кризи, конституційні конфлікти, революції. Зараз ми переживаємо російську агресію та повномасштабну війну. Останніми роками в експертному та політичному середовищі періодично повертаються дискусії про необхідність перегляду Конституції України, її суттєвого оновлення або навіть підготовки нового Основного Закону для повоєнної держави. Безумовно, повоєнна відбудова держави потребуватиме певної конституційної модернізації. Але, на моє переконання, сьогодні варто поставити собі інше питання: чи справді головна проблема України полягає в тексті Конституції? За роки участі у конституційних процесах, роботи над питаннями державного будівництва та взаємодії з європейськими інституціями я дедалі частіше доходила одного висновку: Конституція України загалом витримала випробування часом. Значно складніше виявилося пройти випробування Конституцією тим, хто приходив до влади. Конституція пережила своїх критиків, політичні проєкти, дострокові вибори, президентські каденції та парламентські коаліції. Вона зберегла базові принципи демократичної організації держави, верховенства права, місцевого самоврядування, прав і свобод людини. Водночас майже кожна політична криза в Україні супроводжувалася спробою не виконати Конституцію, а змінити її під поточну політичну ситуацію. Ми бачили це під час політичної реформи 2004 року. Бачили після рішення Конституційного Суду 2010 року. Бачили у 2014 році, коли політична доцільність знову почала переважати над вимогами конституційної процедури. Бачили й під час окремих наступних змін до Конституції. У різні роки політичні сили по-різному обґрунтовували необхідність таких рішень. Одні говорили про потребу посилення парламенту, інші – про зміцнення президентської влади. Одні закликали до перезавантаження судової системи, інші – до реформування місцевого самоврядування. Але надто часто за гучними деклараціями приховувалося бажання адаптувати конституційні механізми під конкретні політичні інтереси. У результаті суспільство отримувало небезпечний сигнал: Конституція є не системою правил для всіх, а інструментом політичної боротьби. Саме тому сьогодні, через тридцять років після ухвалення Основного Закону, важливо чесно визнати: найбільші проблеми українського конституціоналізму пов'язані не з окремими формулюваннями чи нормами Конституції. Вони пов'язані з двома значно серйознішими явищами. Перше – систематичне ігнорування конституційних норм. Друге – постійне прагнення маніпулювати ними у складних політичних ситуаціях. Сам текст Конституції не може бути винним у тому, що його не виконують. Жоден закон не здатен замінити політичну відповідальність. Жодна конституційна модель не працюватиме належним чином, якщо політична еліта сприймає владу не як тимчасовий мандат, отриманий від народу, а як інструмент домінування над політичними опонентами. На жаль, українська політична практика неодноразово демонструвала інше. Люди, які приходять до влади, нерідко забувають, що вони тимчасово обрані народом в результаті демократичних процедур. Влада за своєю природою є тимчасовою. Держава і народ – постійні. Саме тому надзвичайно небезпечним є прагнення окремих політичних сил використовувати Конституцію як механізм політичної переваги, а не як систему обмежень для самої влади. Свого часу один із президентів Венеційської комісії дуже влучно охарактеризував проблему України. У нас політична конкуренція часто не є конкуренцією програм, ідей чи бачення майбутнього. Надто часто вона перетворюється на боротьбу на взаємне знищення. Кожна нова політична команда починає свою діяльність із бажання переглянути рішення попередників. Кожен новий президент нерідко сприймає попереднього не як політичного конкурента, а як ворога. У таких умовах важко забезпечити інституційну стабільність, без якої неможливий розвиток демократичної держави. На противагу – українське суспільство нерідко демонструвало значно більшу прихильність до демократичних цінностей та конституційних принципів, ніж значна частина політичного класу. Неодноразово саме громадяни ставали рушійною силою змін у моменти, коли державні інститути виявлялися неспроможними належним чином реагувати на історичні виклики. Помаранчева революція, Революція Гідності, а згодом і безпрецедентна суспільна мобілізація під час російської агресії засвідчили високий рівень громадянської зрілості українського народу та його готовність відстоювати цінності свободи, демократії й незалежності. У цьому сенсі українське суспільство часто випереджало власні еліти у розумінні напрямку розвитку держави. Оцінюючи шлях нашої Конституції, не можна не згадати про її головну ціннісну основу. Найбільшим досягненням Конституції 1996 року я вважаю не визначення форми правління і навіть не систему стримувань та противаг. Найбільшою цінністю стало закріплення у статті 3 принципу, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме ця норма визначає справжній зміст українського конституціоналізму. Проте через тридцять років після ухвалення Конституції ми маємо чесно запитати себе: наскільки ця норма реалізована у державній політиці? Чи завжди людина перебуває в центрі державних рішень? Чи відповідають цьому стан системи охорони здоров'я? Чи відповідають цьому рівень соціального захисту громадян? Чи відповідають цьому підходи до формування бюджетних пріоритетів? Чи відповідає цьому якість роботи державних інституцій? Складається враження, що з кожним новим етапом реформ та з кожною новою владною командою соціальна держава, закріплена в Конституції України, дедалі більше перетворювалася з практичного орієнтира державної політики на декларацію. Ми навчилися говорити про макроекономічну стабільність, цифровізацію, ефективність управління, однак так і не навчилися оцінювати успішність держави через якість життя людини, рівень її соціальної захищеності. Конституція сама себе гарантувати не може. Це завдання уряду, парламенту, президента, органів місцевого самоврядування – усіх, хто ухвалює рішення від імені держави. Саме за тим, наскільки людина може реалізувати свої конституційні права в реальному житті, ми маємо оцінювати не лише стан правової системи, а й якість державного управління загалом. І тут підстав для самозаспокоєння немає. Адже рівень захищеності людини та можливість реалізувати свої конституційні права досі не відповідають тим стандартам, які закладали автори Основного Закону тридцять років тому. Особливої ваги ці питання набувають в умовах війни. Сьогодні Україна проходить найскладніше випробування за весь час незалежності. Саме тому питання дотримання правового фундаменту держави набуває особливого значення. Конституція не існує лише для мирних часів. Її призначення полягає в тому, щоб навіть у кризових умовах визначати межі влади та захищати права людини. Президент України є не лише главою держави і Верховним Головнокомандувачем. Конституція визначає його також гарантом прав і свобод людини та громадянина. Це не формальність і не декларація. Це одна з ключових конституційних функцій державної влади. Саме тому будь-які прояви порушення прав людини, будь-які системні проблеми у діяльності державних інституцій повинні отримувати своєчасну реакцію. Не тоді, коли проблема набуває суспільного резонансу, а превентивно – на основі принципів верховенства права та поваги до людської гідності. Не менш важливим є питання місцевого самоврядування. Ще у 1996 році Конституція заклала надзвичайно прогресивні для свого часу засади його розвитку. Стаття 7 Основного Закону прямо визнає та гарантує місцеве самоврядування. Відповідний розділ Конституції створив фундамент для подальшої децентралізації. І хоча багато необхідних змін так і не були завершені, сама конституційна основа виявилася життєздатною. Це ще один доказ того, що потенціал Конституції далеко не вичерпаний. Саме тому сьогодні, говорячи про майбутнє української держави, ми повинні вести дискусію не стільки про нову Конституцію, скільки про нову якість конституціоналізму. Після війни Україні безумовно знадобляться модернізація державних інститутів, оновлення окремих механізмів публічної влади, нові підходи до розвитку громад, економіки, соціальної сфери та відбудови країни. Проте жодна модернізація не буде успішною без формування належної політичної культури. Конституція не може замінити відповідальність. Не може замінити державницьке мислення. Не може замінити готовність еліт діяти в межах встановлених правил. І зараз нам варто менше дискутувати про те, як її переписати, і більше думати про те, як навчитися за нею жити. Конституція України пройшла випробування. Час відповісти чи пройшли це випробування ми самі? І чи готові ми нарешті визнати, що проблема нашої держави полягає не в тому, слабка чи не слабка Конституція, а в тому, що надто часто слабкими виявлялися ті, хто був покликаний її виконувати і захищати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a27bff8a4b6f/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 09 Jun 2026 10:25:44 +0300 Для того щоб удосконалювати Кримінальний процесуальний кодекс України і Кримінальний кодекс України, насамперед необхідно чесно оцінити стан чинного законодавства та практики його застосування. Якщо говорити про якість Кримінального процесуального кодексу, який був ухвалений у 2012 році, то цифри свідчать про наявність серйозних проблем: за роки його дії до Кодексу було внесено 199 законів про зміни. Причому зміни почали вносити ще до того моменту, коли він набув чинності. Це свідчить не лише про наявність окремих недоліків, а про відсутність системного підходу до формування кримінального процесуального законодавства. По великому рахунку ми маємо ситуацію, коли законодавство роками намагаються виправляти точковими змінами, замість того щоб комплексно усувати причини проблем. Адвокати, як ніхто інший, щоденно стикаються з цими проблемами. Але питання якості законодавства та правозастосовної практики турбує не лише адвокатське середовище. Нещодавно Верховний Суд та суди загальної юрисдикції під час професійного обговорення актуальних питань кримінального процесуального законодавства крізь призму рішень Конституційного Суду також звертали увагу на проблеми належних процедур досудового розслідування. Безумовно, рішення Конституційного Суду України та практика Європейського суду з прав людини позитивно впливають на якість судового розгляду. Але питання належних процедур досудового розслідування та формування сталої правозастосовної практики залишаються актуальними. Саме тому сьогодні надзвичайно важливо, щоб фахове середовище повною мірою включилося в напрацювання якісних, системних і комплексних змін до кримінального законодавства України. Я маю на увазі і державні інститути, і професійні організації, і громадський сектор у сфері права, який також бачить ці проблеми, аналізує їх та пропонує шляхи вирішення. Водночас перш ніж переходити до практичних змін законодавства, необхідно розуміти реальний стан справ у сфері кримінальної юстиції. Саме тому надзвичайно важливим є професійний аналіз правозастосовної практики та статистичних даних. На жаль, сьогодні ми стикаємося з серйозною проблемою. Це абсолютно ненормально і, по великому рахунку, нонсенс, коли статистика в державі якщо не ховається, то приховується або ж використовується таким чином, щоб не показувати реальну картину. Показовим у цьому контексті є аналіз статистики щодо досудового розслідування та судового контролю, який під час круглого столу "Захист конституційних прав громадян України у досудовому розслідуванні" представив адвокат, колишній заступник Генерального прокурора України Олексій Баганець. Наведені ним дані свідчать про наявність серйозних проблем не лише із правозастосуванням, а й із формуванням та відкритістю кримінальної статистики. За його даними, у 2024 році до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено понад 492 тисячі кримінальних проваджень. Водночас окремої відкритої статистики щодо загальної кількості заяв та повідомлень про кримінальні правопорушення, які фактично надходять до правоохоронних органів, суспільство не отримує. У результаті професійна спільнота позбавлена можливості об'єктивно оцінити масштаб звернень громадян та ефективність реагування держави на них. Про наявність проблем свідчить і практика судового контролю на початковому етапі кримінального провадження. За наведеними даними, у 2024 році слідчі судді розглянули понад 36 тисяч скарг на невнесення відомостей до ЄРДР та задовольнили більше половини з них. Сам факт такої кількості скарг демонструє потребу в додатковому аналізі причин виникнення подібних спорів між заявниками та органами досудового розслідування. Сьогодні практично всі органи досудового розслідування працюють над пропозиціями щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Але надзвичайно важливо, щоб ці зміни були системними, комплексними та збалансованими. Насамперед необхідно навести лад у самому понятійно-категоріальному апараті, який використовується у кримінальному процесуальному законодавстві. Він має бути узгодженим із законодавством про прокуратуру, Національну поліцію, судоустрій, адвокатуру. Для всіх учасників процесу повинно існувати єдине розуміння змісту закону і порядку його застосування. Так само очевидною є необхідність формування нової методології статистики у сфері кримінальної юстиції. Причому така статистика повинна бути узгодженою між усіма органами досудового розслідування та кореспондуватися зі статистикою судової влади. Інакше ми й надалі будемо спостерігати маніпуляції, приховування даних та відсутність об'єктивної картини того, що насправді відбувається у сфері кримінального правосуддя. Не менш важливим є питання змісту самої статистики. Сьогодні держава практично не оприлюднює низку показників, які дозволяли б об'єктивно оцінити якість роботи системи. Зокрема, відсутні відкриті дані про кількість осіб, затриманих без подальшого повідомлення про підозру, про кількість скасованих підозр, про частку закритих проваджень через недоведеність вини, а також про ефективність застосування негласних слідчих (розшукових) дій. Без таких показників неможливо сформувати цілісне уявлення про реальний стан кримінальної юстиції. Свого часу під час одного з професійних форумів представник Служби безпеки України розповідав про аналіз виправдувальних вироків та підготовку рекомендацій для підрозділів на місцях. Але варто нагадати просту цифру: виправдувальні вироки в Україні становлять менше одного відсотка або близько одного відсотка від усіх рішень у кримінальних провадженнях. При цьому сама структура судової статистики також потребує серйозного професійного аналізу. За даними Олфексія Баганця, частка виправдувальних вироків у кримінальних провадженнях у 2024 році становила близько 1,2%, тоді як у 2018 році цей показник перевищував 7%. Безумовно, сама по собі низька кількість виправдувальних вироків не може автоматично свідчити про порушення закону чи необґрунтованість обвинувачення. Проте така динаміка змушує професійну спільноту ставити питання про реальний баланс між сторонами кримінального провадження, ефективність процесуальних гарантій та якість судового контролю за діяльністю органів досудового розслідування. Це ще раз демонструє той обвинувальний ухил, який сформувався у діяльності органів досудового розслідування, а згодом нерідко продовжується і під час судового розгляду справ. Нам дуже важливо спільними зусиллями змінити цей підхід і збалансувати кримінальний процес таким чином, щоб він справді забезпечував захист прав людини, дотримання принципу верховенства права та законності. Особливе занепокоєння викликає поєднання політики і права. Ми бачимо негативну тенденцію впливу політичних процесів на право, і це явище має свої негативні наслідки для держави. Саме тому правники і політики, насамперед народні депутати України, повинні зробити все можливе, щоб звести до мінімуму політичні впливи на досудове розслідування та судовий розгляд справ. Неприпустимо, коли попри принцип змагальності сторін та рівність процесуальних прав на практиці перевага надається стороні обвинувачення. Свого часу дуже непросто було закріпити у Конституції України положення статті 131-2. І зовсім не для того, щоб створити так звану "адвокатську монополію". Головна мета була іншою – максимально наблизити сторони кримінального процесу до реальної рівності та забезпечити дієву змагальність. Окремою проблемою залишається діяльність слідчих суддів. Достатньо подивитися на те, як у багатьох випадках відбуваються судові засідання. Водночас проблему варто оцінювати не лише через окремі приклади, а й через статистику. Так, за даними аналізу, у 2024 році слідчі судді задовольнили понад 83% клопотань про проведення обшуків, майже 90% клопотань про проникнення до житла без присутності власника та понад 91% клопотань про застосування тримання під вартою. Незалежно від оцінки цих показників, вони ставлять питання про ефективність судового контролю як гарантії балансу між інтересами кримінального переслідування та захистом прав людини. Не менш показовою є ситуація із застосуванням арештів майна. Лише протягом 2024 року слідчими суддями було накладено понад 112 тисяч арештів майна – найбільше за останні роки. Водночас значна частина таких обмежень застосовується ще до того, як суд вирішить питання про винуватість особи по суті. До речі, сама судова влада також усвідомлює наявність цих проблем. Від представників Верховного Суду та касаційних судів неодноразово лунали зауваження щодо необхідності вдосконалення інституту слідчих суддів та практики його функціонування. Додатково уваги потребує і проблема тривалості розгляду кримінальних справ. За статистикою, майже половина кримінальних проваджень, які перебували на розгляді судів у 2024 році, не були завершені протягом року, а десятки тисяч справ залишаються нерозглянутими понад два роки. Така ситуація безпосередньо впливає на реалізацію права людини на справедливий судовий розгляд у розумний строк. Усі ці проблеми – нестабільність кримінального процесуального законодавства, недосконалість статистики, обвинувальний ухил, порушення процесуального балансу між стороною обвинувачення та стороною захисту, проблеми функціонування інституту слідчих суддів та надмірна тривалість судового розгляду – свідчать про одне: реформа кримінальної юстиції не просто потрібна, вона давно назріла. Оскільки Україна визначила європейський напрям свого розвитку, ми маємо забезпечити відповідність кримінального процесуального законодавства сучасним стандартам правової держави. Але йдеться не про механічне копіювання окремих норм чи моделей. Йдеться про створення цілісної, внутрішньо узгодженої системи, в якій однаково розумітимуться і застосовуватимуться процесуальні норми у законодавстві про прокуратуру, Національну поліцію, судоустрій, адвокатуру та кримінальне провадження. Не менш важливим є повернення дієвих процесуальних запобіжників та забезпечення невідворотності відповідальності за порушення процедур під час досудового розслідування. Тому що вседозволеність не здатна забезпечити ані принцип змагальності, ані реальну рівність сторін у кримінальному процесі. Настав час переходити від нескінченних точкових змін до системного переосмислення всієї моделі кримінальної юстиції. Не заради чергової реформи як такої, а заради утвердження того, що має бути основою будь-якої правової держави: верховенства права, справедливості та реального захисту прав людини. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a27bff8a4b6f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6616c997eb63d/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 10 Apr 2024 20:17:11 +0300 Схоже, нескінченні реформатори судової влади щиро вірять, що їм в руки вклали щит і меч рідної держави. Адже і ухвалювані закони, і практика їх застосування доволі часто визначаються миттєвими політичними потребами. Принцип верховенства права, визнаний Конституцією, на жаль, не діє. Або діє не за призначенням. 7 років невизначеності Свого часу Європейська комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) у своїй доповіді вивела (п.16) аксіому верховенства права, яка полягає в тому, що усі, хто відповідальний за прийняття рішень, ставилися до будь-якої людини з повагою до гідності з дотриманням принципу рівності раціонально і відповідно до закону, а також щоб кожен мав можливість оскаржити незаконні рішення в незалежних и неупереджених судах за справедливою процедурою. Саме незалежність судів та справедливість судової процедури бралася забезпечити кожна нова влада в Україні. Втім, конституційна реформа 2016 року упродовж усіх наступних років лише доводить неефективність цих спроб. Писали та говорили про це чимало. Але мабуть найбільш красномовними фактами сьогодні є очевидний дефіцит кадрів у суддівському корпусі, кримінальне переслідування за корупцію екс-Голови Верховного Суду (який пройшов усі перевірки на доброчесність та так званого оцінювання). І, звісно ж, відверте публічне знущання над суддями ліквідованого Верховного Суду України – суддями вищих спеціалізованих судів, яке тривало сім (sic!) років. У цих політичних ігрищах брали участь політики, законодавці, члени суддівського врядування. А також окремі судді, які, ухвалюючи рішення іменем України, забували про свій особливий статус та гарантовану їм незалежність і дозволяли собі жонглювати нормами Конституції та законів. Це дійсно втрачені роки як для держави, так і для самих судів. Адже замість конструктивної роботи у найвищому суді йшла боротьба. Цькування, зневіра, професійна бездіяльність, марні очікування справедливості, – усе це відчували ті, хто був покликаний здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати той самий справедливий суд, а також повагу до прав і свобод людини. Зрештою, 26 березня Конституційний Суд ухвалив Рішення N3-р (ІІ) /2024 про єдиний статус суддів в Україні. Тих суддів ліквідованих в ході реформ вищих спеціалізованих судів, що не були звільнені з посади чи повноваження яких не були припинені, визнали суддями системи судоустрою України. Вони здійснюють судочинство, тому за своїм юридичним статусом не відрізняються від інших суддів. Оспорюваний припис Закону "Про судоустрій і статус суддів" був визнаний таким, що звужує гарантії суддівської незалежності, відтак, суперечить Конституції України. Упевнена, що на черзі аналогічні за змістом рішення Європейського суду з прав людини. Презумпція доброчесності Сучасний етап судової реформи дійсно супроводжується лавиною законів, які зберігають тенденцію правової невизначеності у ключових моментах. Для прикладу візьмемо питання суддівського оцінювання. З урахуванням положень Конституції, виключно законом мають визначатися зрозумілі і чіткі процедури для всіх залучених субʼєктів: і для кандидатів на посаду, і для Вищої кваліфікаційної комісії суддів, і для Вищої ради правосуддя, і для чинних суддів, у тому числі тих, хто має розглядати спори, повʼязані з оцінюванням. Так, відповідно до п. 4 ст. 16-1 Розділу ХV (Перехідні положення) Конституції порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюється лише законом (тут йдеться про суддів, призначених на посаду строком на п'ять років або обраних суддею безстроково до набрання чинності конституційною судовою реформою 2016 року). Але до грудня 2023 року ніякого закону у розвиток цієї конституційної норми ухвалено не було! Хіба що первинна редакція Прикінцевих та перехідних положень Закону "Про судоустрій і статус суддів" покладала функцію оцінювання на колегії ВККС (але ж перехідні положення апріорі обмежені конкретними термінами і колом осіб). Тож оцінювання на відповідність судді займаній посаді тодішній склад ВККС здійснював на підставі власних актів (що крім іншого також є порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції) за процедурою іншого виду оцінювання, а саме – на здатність кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя! Через таку недбалість законодавця понад триста українських суддів опинилися за межами конституційного поля у невизначеній ситуації. Цим, звісно, скористалися чиновники, політики і так звані активісти від правосуддя, які завзято втілювали реформаторські кроки, фільтруючи суддівський корпус на свій смак. Станом на тепер такий підхід замість зміцнення правосуддя прогнозовано призвів до дефіциту суддівських кадрів та зупинення здійснення правосуддя в окремих судах. Також (що не менш важливо) були порушені права та законні інтереси діючих суддів. Адже за презумпцією статтею 127 Конституції, усі без винятку судді, отримавши цей високий статус, є компетентними і доброчесними. І, якщо не доведено протилежного, їхня здатність бути суддею не підлягає повторний перевірці. Втім, якщо під час реформи 2016 року виходили із винуватості усіх і вся, то цей принцип мав би закладатися безпосередньо на рівні Конституції та законів. Але його, на щастя, немає. Тож така презумпція є важливою складовою судової влади, оскільки вона покладається на певну довіру до суддів та їх професійних здібностей, а відтак і довіру до правосуддя. Законний інтерес Бо наявність у судді (в межах встановленої презумпції) компетентності та доброчесності є законним інтересом цього судді. Більше того, інтерес є також публічним. Йдеться про визначення професійної кваліфікації, здатність здійснювати правосуддя та забезпечувати справедливість судових рішень. І це беззаперечно (якщо, звісно, включати здоровий глузд, правову свідомість) підлягає судовому захисту. І, оскільки такі цінності дозволяють працювати саме в обраній професії, на суддівській посаді, спори щодо цього предмету, мають усі ознаки публічно-правового спору і належать до адміністративної юрисдикції. Тим не менш, сьогодні спостерігаються спроби витиснути питання оскарження рішень про звільнення судді за результатами оцінювання у площину цивільного права – захисту честі і гідності. Такий підхід "реформаторів" зрозумілий: захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється в цивільному, а не адміністративному судочинстві. Тож судитися у відстоюванні прав можна до нескінченності. Небажання деяких адміністративних судів, зокрема і КАС ВС, розглядати ці спори не витримує жодної критики. Сьогодні вони посилаються на рішення Конституційного Суду від 01.12.2004 N18-рп/2004 у справі про орохонюваний законом інтерес. Але ж це рішення було прийняте ще до появи в Україні адміністративної юстиції, відтак, обмежувалося тлумаченням положень Цивільного та Господарського процесуальних кодексів. Утім, Кодекс адміністративного судочинства, що зʼявився у 2005 році, запровадив умовну презумпцію винуватості держави. Саме вона повинна доводити що права і законні інтереси скаржника не були порушені субʼєктом владних повноважень. А це підводить нас до думки, що спроби адміністративної юстиції (під хибним у своїй основі приводом) усунутися від вирішення проблеми можливих порушень з боку держави та її представників під час процедури доступу до посади судді руйнує справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Саме тому проблема є спорідненою до проблеми суддів ліквідованих вищих судів, яку нещодавно вирішив КС (та в осяжній перспективі розглядатиме ЄСПЛ). Адже вже інших діючих суддів, які мають не матеріальний, але професійний "законний інтерес", намагаються знову виділити в якусь окрему категорію. Ця проблема стає особливо актуальною у зв'язку тим, що захист конституційних гарантій компетентності та доброчесності суддів є необхідним елементом забезпечення правової держави та зміцнення довіри громадян до судової влади. Щоправда з однією ремаркою, якщо судова реформа не має на меті повністю змінити судовий корпус України. І це мають розуміти всі українські судді. А також те, що у кожного з них – своя черга. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6616c997eb63d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/63341fd8f17fa/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 28 Sep 2022 13:20:08 +0300 Повернутися у публічній площині до теми щодо суті нерозривного зв'язку між розумінням збройної агресії РФ проти України у міжнародному праві і юридичним фактом оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни через збройну агресію у національному конституційному праві, мене змусили декілька обставин останніх днів. На хвилі початку переможного перелому ходу війни нашими ЗСУ, ми з молодою Агенцією системних комунікацій, започаткували концепт дискусій політиків, дипломатів і правників, ставлячи собі за мету утвердження сили міжнародного правосуддя. Адже, віддаючи належне певним зусиллям влади із організації цієї роботи назовні, водночас відчуваємо брак внутрішньо суспільного і фахового діалогу з важливих питань відповідальності Росії за злочини в Україні. Модеруючи поки що дві професійні дискусії, зауважила, що саме цьому, як на мене, фундаментальному аспекту, до цього часу не приділялася належна увага ані супердосвідченими міжнародними зірками у галузі міжнародного кримінального права, ані українськими дискутантами. Причини неуваги до цієї ключової внутрішньо-правової оцінки агресії з боку Росії проти Української держави, наразі не важливі. Чи існує якесь притомне об'єктивне пояснення, чи це "не на часі" через певні суб'єктивні обставини, чи відсутнє взагалі розуміння системного підходу до цінностей, координат, зв'язків... Отже – до суті проблеми. З посиленням тенденції до перемоги наших Збройних Сил, агресор увімкнув механізми, що остаточно розкривають справжні наміри цієї безпідставної агресії. Яка планувалася, готувалася, ініціювалася та здійснюється Росією у політичний та військовий спосіб. Яка за своїм характером, тяжкістю і масштабом є зухвалим порушенням Статуту ООН. Держава, що вважає себе засновником ООН, постійним членом її Радбезу, вчинила повномасштабну агресію щодо нашої держави з метою знищення українського народу і анексії наших територій. Як би агресор це не назвав – "спецоперацією", "війною з НАТО" або "захистом суверенітету Росії". Тому підтримую звернення президента Зеленського, який, виступаючи на Раді Безпеки ООН 27.09.22 р. з приводу проведення псевдореферендумів, закликав виключити Росію з її складу. За сучасним змістом статті 8 bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду з Кампальськими змінами, визначення агресії у зв'язку з іншими положеннями цієї статті, пов'язується з актами застосування сили, збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим способом, несумісним із статутом ООН. В основі підходу, що запроваджений в новітньому міжнародному праві, лежить серед іншого і положення Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, де визначено перелік дій, які незалежно від проголошення агресором війни, підпадають під поняття агресії. Саме з цих підстав ще у 2014 році у зв'язку з анексією в України території АРК і Севастополя, воєнних дій на Донбасі, українська влада, згідно пункту 9 частини першої статті 85, пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, статті 4 ЗУ "Про оборону України" зобов'язана була оголосити стан війни через збройну агресію Росії проти України, здійснену у спосіб, який передбачений цими положеннями. Зауважу, що рішення РНБО, які тим чи іншим чином торкаються питань агресії РФ, не замінюють конституційного механізму. Виступаючи з трибуни Ради Європи у березні 2014 року, з приводу псевдореферендуму в Криму і анексії території АРК і Севастополя, я говорила тоді саме про це. Цього (оголошення стану війни) тоді не сталось. Однак, про минуле потім, а от що принципово сьогодні: ця вимога національного конституційного законодавства про оголошення стану війни нікуди не поділася і нині. Вона відмінна від оголошеного внутрішнього правового режиму воєнного стану і всього, що з ним пов'язано. Путін не лише вторгся на територію суверенної держави Україна. Не лише здійснив очевидну військову окупацію, що стала результатом збройної агресії і застосування сили. Він усупереч усім регіональним чи світовим стандартам, усупереч українському і російському законодавству, через процедури псевдореферендумів намагається вкотре, перевернувши все з ніг на голову, анексувати в Української держави її території. При цьому і незаконну мобілізацію в своїй державі намагається виправдати "захистом" анексованих в України територій – як власне вже російських, – дрейфуючи від "спецоперації" в бік "контроперації" і аж до оголошення війни Україні тощо. До того ж, вчергове загострюючи свій ядерний шантаж світу. Як на мене, українська влада має невідкладно розставити всі точки над "і" – тобто негайно оголосити стан війни в Україні у зв'язку із збройною агресією РФ. Нехай із запізненням, але вибити з рук агресора козирі для використання всередині РФ вже сьогодні, і так само надалі – при притягненні керівництва РФ до відповідальності за злочини в Україні. Відкиньте, у даному випадку, гібридність цієї війни. Чітко обіпріться на засади міжнародного та національного конституційного права. Ми не починали цієї війни першими, тобто, не нападали на Росію. Ні у лютому 2014, ні у лютому 2022 року. Ми не загрожували безпідставною війною Росії ні тоді, ні зараз. Ми не давали приводу для агресії на нас. Але ми маємо право на оборону, право саме на війну, тобто jus ad bellum, яке може мати тільки сторона, яка обороняється у будь-який, визначений нею спосіб. Можливо, не всі зрозуміли, але саме про це йшлося у статті Головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного та першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенанта Михайла Забродського "Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд". Адже вони переконані, що існуючі нав'язані нам обмеження дій ЗСУ мають бути скасовані. Навіть територія держави-агресора за умов війни не може бути недоторканною. Юридичний факт оголошення стану війни є нашою міжнародною декларацією як держави, проти якої здійснено збройну агресію. Це також обмежить можливості агресора для маніпулювання інформацією і свідомістю всередині власної країни. В результаті відпадуть всі аргументи агресора, які давала і дає йому формальна невизначеність Української влади!!! Чітко фіксується факт агресії, який ще лише збирається доводити українська влада в ініційованому нею майбутньому спеціальному трибуналі. Скажу прямо для тих, хто вдає, що наче розбирається у питаннях міжнародного кримінального права, елементарну річ. Встановлення факту агресії – материнського злочину для воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду – вимагає складного процесу доведення в суді (який би він не був – чи МКС чи Спеціальний трибунал), якщо цей факт вчасно не буде встановлений згідно національного конституційного права. Фіксація факту агресії також є основою підсилення легітимності усіх рішень щодо визнання дій Росії світом – міжнародними організаціями від Генеральної Асамблеї і Радбезу ООН, ПАРЄ – і до всіх міжнародних документів, де світ констатує агресію РФ проти України, але РФ цього не визнає. Це також є абсолютно об'єктивною підставою, аби відкинути тиск Росії на Україну в частині схиляння до перемовин сьогодні на неприйнятних для нас умовах. Я б могла довго пояснювати, чому юридичний факт, до якого зобов'язує українська Конституція українську владу – оголошення стану війни через вже триваючу збройну агресію РФ, – є надзвичайно важливим для того, щоб ЗСУ могли захищати власну державу у стратегічний і тактичний спосіб ведення визначених їхнім командуванням бойових дій. Я могла б докладно роз'яснювати, чому такий акт української влади є потрібним для упорядкування міжнародним правом обміну полоненими, визначення модальностей компенсаторних механізмів за шкоду у цій війні і навіть про важливість оголошення стану війни через агресію у питаннях відповідальності Росії та її керівництва за злочини в Україні. Усі аргументи є. Але про це згодом, в тому числі і в нових публічних дискусіях, які ми продовжимо разом із Агенцією системних комунікацій. Зауважу лише, що варто привести у належну відповідність Указ Президента України N661/2022 "Про робочу групу з опрацювання питання створення спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії проти України". По-перше, уточнивши і в назві, і в тексті "агресії Російської Федерації", інакше не зрозуміло, хто її здійснив. По-друге, є необхідність суттєво підсилити склад цієї робочої групи як національними фахівцями, так і спеціалістами міжнародного класу. По-третє, цей Указ має відповідати і ідеологічно, і текстуально попереднім президентським актам з суміжних питань, наприклад, Указу N346\1022 "Про робочу групу з розробки та впровадження міжнародно-правових механізмів відшкодування шкоди, завданої Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації". Сьогодні час діяти не тільки у питанні вибивання "останнього козиря" Росії – ядерного шантажу, а й для створення реальних механізмів відповідальності за агресію РФ проти України. Діяти професійно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/63341fd8f17fa/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ca5f406b2b19/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Thu, 04 Apr 2019 15:09:42 +0300 І ще раз до теми дебатів. Декілька моїх попередніх тез з цього приводу. Перше. На сьогодні питання проведення передвиборних теледебатів за рахунок коштів Держбюджету під час проведення повторного голосування визначено статтею 62 Закону України "Про вибори Президента України" з урахуванням, звичайно, духу усіх статтей Закону, передовсім, обмежень передвиборної агітації. Крім того, це питання врегульовано Положенням про порядок проведення Національною суспільною телерадіокампанією України передвиборних теледебатів..., що затверджені постановою ЦВК від 5 травня 2014 року за номером 472. На мою думку, чинні редакції і статті Закону, і Положення ЦВК є дещо застарілими і не відповідають духу часу та потребам нінішнього виборчого процесу. Тому дивним є поспішні інтерв"ю заступника голови ЦВК Євгена Радченка, який не звертає уваги на необхідність для ЦВК на теперішньому етапі якісно врегулювати відповідно до чинного Закону питання теледебатів. А потреба є! Так само, заангажованим і таким, що не має на меті покращити рівень правового регулювання порядку проведення обов"язкових теледебатів за кошти Державного бюджету є проект за номером 10168 авторства Ірини Геращенко та Марії Іонової. Застав дурного Богу молитися і він і лоба поб"є. Українське прислів" я чітко відображує суть їх проекту. Він запроваджує лише одне – додаткову відповідальність конституційного характеру у вигляді зняття з реєстраціі кандидата, якщо останній не бере участі у дебатах. Нонсенс вносити під час виборів такі зміни до Закону! Навіть соромно пропонувати те, що обмежує права кандидата під час виборів! Правовий нігілізм і безкультур"я у рафінованому вигляді. Переконана. Цей проект не має конституційних підстав і політичних реальних можливостей за правилами транспарентних виборів бути законом. Друге. Закон і Положення ЦВК передбачають, що теледебати організовує телеорганізація. Визначені основні параметри і вимоги процедури. Вони мають бути дотримані! Безумовно! При цьому ЦВК не може обмежити ні час, ні кількість теледебатів визначені Законом, як це зроблено у Положені ЦВК у 2014 році. До прикладу. Не менше 60 хвилин у Законі, це не 36 чистого ефірного часу безпосередньо для дебатів, як прописано у Положенні. Тим більше, що зараз такий суспільний інтерес, така увага до дебатів між кандидатами! Не може ЦВК порушити так само рівні умови участі кандидатів, як це було зроблено у 2014 році.Бо якщо один розпочинає, то інший має право завершити. А не один і той же і перший,і останній у двох позиціях за рахунок одного жеребкування... Третє. Дебати проводяться не для "собачих боїв", а для того, щоб у виборця була можливість робити відповідальний, усвідомлений, вільний вибір! Без впливів і вигуків ззовні кандидати мають дебатувати між собою з актуальних тем для розвитку країни! З тем, що є супер суттєвими для внутрішньої і зовнішньої політики України відповідно до конституційних повноважень президента! Четверте. Зараз маємо унікальний шанс на новітній формат дебатів. Увпевнена, повинна бути сформована також їх Наглядова рада, яка забезпечить контроль за дотриманням духу і букви Закону. До її складу мають увійти, як мінімум, незалежні і авторитетні правники і медіа експерти. Від А до Я мають бути забезпечені рівні умови для кандидатів! Як підсумок. Вибори пройдуть, життя на них не закінчиться ніколи. Головне зараз діяти згідно Конституціі і Закону Украіни " Про вибори Президента України", не зводячи волевиявлення народу до пустого, войовничого шоу. Змістовно наповнюючи виборчі змагання сутісним змістом! Бо від сутті цих змагань, а не від віртуальності, брехні, войовничості кандидатів і їх команд на виборах залежить майбутнє нашої країни! Тим більше в умовах майбутнього повторного голосування, коли більше половини виборців мають ще визначатися з урахуванням результатів виборів 31 березня 2019 року. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ca5f406b2b19/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5c012c489ffb3/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Fri, 30 Nov 2018 13:25:44 +0200 Починаючи із 2014 року я маю публічну позицію, яка полягає у тому, що в Україні, починаючи із моменту анексії Росією Криму, склалися всі підстави для введення воєнного стану. Тому, звичайно, для мене було б цілком логічним вітати це рішення, хоча воно було прийняте із мінімум чотирирічним запізненням. Але я за безумовне дотримання конституційного порядку у державі. Тим більше у такому надзвичайному випадку, коли мова йде про введення воєнного стану. Цей крок, без сумніву, просто зобов'язаний мати належну конституційну і демократичну легітимність, правову чистоту, пропорційність і правову визначеність. На превеликий жаль, змушена констатувати, що нещодавня акція щодо введення в державі воєнного стану, була позбавлена усіх перелічених правових чеснот. Це ознака піку політико-правової кризи, що триває в Україні з квітня 2016 року, коли у парламенті у неконституційний спосіб був сформований уряд за відсутності коаліції депутатських фракцій. Як має бути 28 листопада о 15 год. 18 хв. усі інформагенції України повідомили, що у газеті "Голос України" опублікований Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" за N393/2018 та Закон України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" за N2630-VIII. Отже, з початку розгляду питання про введення воєнного стану минуло 2 доби, допоки влада офіційно оприлюднила у спеціальному випуску парламентського видання (за N226) відповідні указ і закон, які одночасно і набули чинності, як того вимагає Конституція, а також Закон України "Про правовий режим воєнного стану", Закон України "Про Регламент Верховної Ради України", та власне й самі офіційно опубліковані документи про введення воєнного стану. З урахуванням усіх дискусій, значного міжнародного значення самого факту введення воєнного стану та подій, що фактично відбулися на печерських пагорбах, є необхідність детально проаналізувати правові аспекти ходу підготовки рішень, процедури їх ухвалення, набуття ними чинності, їх змісту та початку забезпечення виконання правового режиму воєнного стану. Насамперед, маю підкреслити, що наше національне законодавство України однозначно – дуже зрозуміло та ґрунтовно описує правовий механізм, про який йде мова та встановлює чіткі і конкретні вимоги щодо процедур та документів. Стаття 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" визначає відповідний порядок. Як формується пропозиція, яким чином видається Указ Президента України, як і у які строки збирається Верховна Рада України, як офіційно оприлюднюються і коли набувають чинності відповідні документи. Стаття 6 цього ж Закону з урахуванням визначення воєнного стану та його видів (згідно статті 1 Закону) чітко визначає, що має бути в обов'язковому порядку зазначено в указі президента. При цьому Регламент Верховної Ради України у статтях 189, 190 Глави 31 "Розгляд питань про затвердження Указів Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію...", чітко встановлює парламентську процедуру розгляду питання та її правові наслідки. Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" встановлює вимоги до ухвалення рішень цим органом, який готує пропозиції для президента. Діють Закони "Про національну безпеку України", "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", які мають бути обов'язково враховані при ухваленні рішень щодо воєнного стану. Цей докладний опис є необхідним для розуміння того, що згідно конституційного порядку та законодавчого механізму його реалізації саме Президент України, згідно пункту 20 частини першої статті 106 Основного Закону, ухвалює відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Тобто, президент держави вводить воєнний стан, а парламент лише затверджує його рішення законом. Хроніки правового хаосу та піку парламентської кризи З огляду на перелічені положення Конституції та спеціального законодавства України, процес, свідками якого ми усі стали, виглядає апогеєм правового хаосу та піком кризи парламентаризму в Україні. Якщо чесно, повним його крахом! В ніч з 25-го на 26 листопада 2018 року на засіданні РНБОУ приймається рішення рекомендувати президенту введення воєнного стану в усій Україні. Ці рекомендації президент затверджує своїм Указом N390. На підставі цього рішення РНБО та указу президента, яким воно затверджене, підготовлено інший Указ – "Про введення воєнного стану в Україні" за N391. Це саме той варіант, у якому фігурує термін 60 днів воєнного стану на усій території України із максимальним пакетом можливості тимчасового обмеження прав і свобод. Цей Указ передається до парламенту. Те, що відбулось у парламенті далі, відомо. Після депутатського "бунту", де насамперед проявили себе фракції Олега Ляшка, Юлії Тимошенко та Самопоміч, з самого початку засідання парламенту о 16 годині 26 листопада 2018 року щодо терміну введення воєнного стану, обмеження свобод громадян і географії, президент зробив вигляд людини, схильної до компромісів. І одразу звернувся до народу, а згодом – за декілька годин – з парламентської трибуни до парламенту, заявивши, що вніс відкоригований з урахуванням пропозицій ВР відповідний Указ. Він є зареєстрованим у парламенті. І з цього місця треба, як кажуть, "стежити за руками". Тільки згодом виявилося, що "відкоригований" варіант – це 393-й указ президента. Мало того – у тексті були ретельно збережені положення щодо обмеження прав і не йдеться про окремі території. Тільки термін дії воєнного стану був скорочений до 30-ти днів, уточнено час. Тобто відкоригована була відповідно лише перша стаття указу. Усі інші його складові – від назви і до останнього положення, залишилися, як у попередньому варіанті. Більш того, як випливає опосередковано із виступу президента, а також безкінечних реплік про "під стенограму" від спікера парламенту в ході засідання парламенту, а головне за інформацією депутатів – народні обранці не мали тексту указу президента і проекту відповідного закону! Це той, що за словами спікера, буде техніко-редакційно доопрацьований. Не було обов'язкової також процедури першого читання та прийняття закону у цілому. Також голосуванням у парламенті не змінювалася встановлена законом спеціальна парламентська процедура. Для спікера Парубія – це звичайна справа – голосувати з голосу, без проектів, без дотримання процедур. Одним голосуванням – 276 "за". Але з точки зору Конституції і законів – це злочин! 27-го листопада "Урядовий кур'єр" друкує Указ Президента України за N390 від 26 листопада 2018 року та Рішення РНБОУ у редакції – 60 днів, обмеження прав, територія усієї країни. Від цього факту суспільство почало відчувати стійкий когнітивний дисонанс. Який посилюється заявою в FB об 11:35 нардепа Вікторії Сюмар, яка зауважує, що воєнний стан – не та тема, довкола якої можливі будь-які маніпуляції датами, формулюваннями чи неточностями і повідомляє, що в парламенті триває техніко-редакційне (пресловуте – авт.) опрацьовування Закону про затвердження відповідного Указу. Не дивлячись на ці заяви, ситуація поступово занурюється у хаос і з огляду на те, що у варіанті Указу, який підкладено під відповідний Закон, немає переліку областей, у яких вводиться воєнний стан, тобто воєнний стан знову-таки вводиться в Україні!!! Звичайно, таких акул законотворчості, як спікер Андрій Парубій, може влаштовувати усне озвучення переліку областей президентом під стенограму. Але Закон України "Про правовий режим воєнного стану" такої "гнучкості" не передбачає. Він вказує, що пропозиції у цьому питанні формує для президента РНБОУ і (увага!) не передбачає можливостей для Верховної Ради коригувати сам текст Указу Президента! Парламент не може доповнювати також його правове регулювання. Що є логічним. Якщо пояснити це зрозумілою для Парубія мовою – парламент у ході дебатів може напрацювати пропозиції, застереження, передати їх президенту, якщо вважає, що ці застереження мають бути враховані президентом. Який, погоджуючись, збирає РНБО, де формуються нові пропозиції для президента, готується новий текст Указу президента, який затверджується парламентом. Втручатись у зміст указу, самостійно доповнити його зміст правового регулювання своїм законом парламент не може! Тому його застереження у законі, яким затверджувався указ, як щодо можливості проведення часткової мобілізації в період дії воєнного стану, так і про визначення переліку окремих територій для введення воєнного стану, насправді так і залишились його застереженнями – "для історії", так би мовити. Щоб президент не крутив парламентом, як "циган сонцем", спікер Парубій і парламент мали б знати, що Верховна Рада України при затвердженні указу Президента України про введення воєнного стану може прийняти такі рішення: 1) схвалити повністю; 2) частково, з рекомендаціями та/або застереженнями; 3) відхилити проект закону про затвердження відповідного указу Президента України. Більш того, на випадок, коли парламент дає рекомендації та/або застереження, законодавець установив, що чинними, згідно частини другої статті 190 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України", є положення відповідного указу Президента України, затвердженого Верховною Радою України, який набирає чинності одночасно з законом. Все. Крапка. Фантомні засідання РНБОУ і де саме та коли введено військовий стан От такі справи. До змісту указу та інших акцентів, з ним пов'язаних, ми ще повернемося. А зараз лише два моменти щодо його підготовки. Перший. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", пропозиції, як відомо, для президента подає РНБО. Рада ухвалює свої рішення згідно статті 9 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України", на засіданнях, які є основною організаційною формою іі діяльності, де її члени голосують особисто. І уся країна спостерігала за тим, коли уночі 25-26 листопада 2018 року таке засідання проводилося – на ньому було ухвалено Рішення, що затверджене Указом Президента України N390/2018, що й було опубліковано в "Урядовому кур'єрі" 27 листопада. А от звідки з'явилося наступне Рішення РНБО від 26 листопада 2018 року "Про внесення зміни до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 26 листопада 2018 року "Щодо надзвичайних заходів із забезпечення державного суверенітету і незалежності України та введення воєнного стану в Україні", і вже затверджене Указом Президента України N392/2018, що було опубліковано в "Урядовому кур'єрі" вже 28 листопада, достеменно не відомо. Жодної публічної інформації про проведення засідання РНБО немає. У тому числі і на сайті РНБО. У зв'язку з цим у мене питання до президента і секретаря РНБО – чи дійсно відбулося таке засідання? Чи голосували особисто за це рішення члени РНБО, як того вимагає закон? Другий. Згідно частини шостої статті 107 Конституції, у засіданнях РНБО може брати участь Голова Верховної Ради України. От тут пан Парубій міг би озвучити пропозиції парламенту і наполягати на відповідних змінах у Рішенні РНБО, а відтак і в указі президента. Зміг би. Якби володів відповідними знаннями і розумінням того, що вимагає від нього Конституція України. Якби міг усвідомити міру своєї відповідальності, як голови парламенту. Якби так не поспішав до Брюсселя для рукостискань та заяв. Отже, наразі маємо жахливу картину правового хаосу унаслідок правового свавілля у результаті нехтування, незнання, недотримання Конституції і законів України, відсутності взаємодії у вищому керівництві держави, а також прояву відвертої неповаги до народу України. З правової точки зору, державні рішення такої надважливої ваги, міжнародного і внутрішньодержавного значення, у такий ганебний спосіб не ухвалюються! Я вже не кажу про політичну, етично-моральну атмосферу у яких приймались рішення про введення воєнного стану. У сухому залишку, нині з часу виходу спецвипуску "Голосу України" N226 від 28 листопада 2018 року, з моменту офіційного оприлюднення разом із Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" набув чинності і діє Указ Президента України за N393/2018 "Про введення воєнного стану в Україні". Однак, з точки зору конституційного порядку в державі, це продовжує ланцюг незрозумілих "граблів". Бо указ президента не містить чіткої правової визначеності, яка вимагається при ухваленні таких ключових для суспільства і держави нормативних актів. Маю на увазі відсутність однозначного розуміння його змісту. Аргументую свою позицію Перше. Назва Указу і увесь текст його статей чітко вказує на введення воєнного стану в Україні. Як відомо, Конституція і спеціальне законодавство України розрізняє послідовно і системно різні види воєнного стану: 1) в Україні, тобто на території усієї держави; 2) в окремих її місцевостях. Формула "указ президента про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях" присутня у всіх спеціальних законодавчих актах України, оскільки повторює конституційну формулу "введення воєнного стану в Україні або в її окремих місцевостях" (п.31 ч. першої ст. 85, п.20 ч. першої ст. 106 Конституції). Іншого, окрім як чітко визначити та вказати, з метою однозначного розуміння, який вид воєнного стану введено указом на той чи інший момент часу у державі, не дано. Сьогодні, виходячи із назви та змісту чинного Указу президента, запроваджений воєнний стан в Україні, а застереження парламенту, що стосуються введення воєнного стану у Вінницькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Чернігівській, а також Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях та внутрішніх водах України Азово-Керченської акваторії, фактично повисли в повітрі, залишившись просто застереженнями. Сам президент Петро Порошенко, видавши Указ одного змісту, також наполягає публічно на виконанні свого ж акту у інший, ніж передбачений законодавством та указом, спосіб. Це нонсенс, якого світ не бачив! На цьому ж наполягають уряд та інші державні чиновники. Новостворена ЦВК, очевидно, не аналізуючи фахово законодавство України, услід за президентом вже поспішила звернути увагу суб'єктів та інших учасників виборчого процесу місцевих виборів, що проводяться у Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, у яких введено воєнний стан, на неухильне дотримання вимог частини першої статті 19 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" щодо заборони проведення виборів. А там нехай самі вирішують, як діяти. І у цих регіонах, і в інших. Тобто держава та й світова спільнота наразі дезорієнтована у питанні території режиму воєнного стану. Друге. В Указі встановлено, що воєнний стан вводиться із 14 години 00 хвилин 26 листопада 2018 року строком на 30 діб до 14 години 00 хвилин 26 грудня 2018 року. Однак Указ і відповідний Закон набули чинності не 26 листопада до 14 години, а 28 листопада 2018 року. Як відомо, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. У зв'язку з чітким конституційним порядком дії у часі законів та інших актів України, та у зв'язку з чітким визначеним конституційним порядком набуття чинності законів, що передбачений частиною п'ятою статті 94 Конституції України, а також спеціальним порядком набуття чинності документів про введення воєнного стану, є очевидним, що воєнний стан в Україні чи в її окремих місцевостях не може бути введений "заднім числом". Звідси і різне бачення президента і, наприклад, нардепа Івана Вінника із Комітету з питань оборони, які в обідній час 28 листопада 2018 року по-різному коментують наявність воєнного стану. Президент України наполягає, що такий стан вже є, а депутат, – що ні. Закон вимагає вказати в указі час введення, але той же закон не допускає, що час введення воєнного стану може починатися в умовах, коли ще немає чинних Указу і спеціального Закону. Крім того, вже сьогодні очевидно, що невизначеним є і час завершення дії воєнного стану. Держава і у питанні часу дії воєнного стану дезорієнтована. Третє. Пункт 5 частини першої статті 6 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко встановлює "вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень". Однак, на порушення цієї вимоги закону, в статті 3 Указу надається приховане право самому президенту чи комусь іншому вирішувати, чи будуть обмежуватися права і свободи людини, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також чи будуть вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Як відомо, ця стаття 8 Закону має надзвичайно широкий спектр не тільки обмежень, а й примусу від імені держави! Такий прихований, свавільний, не визначений чітко підхід у державі, яка не є повною мірою правовою, щоб не назвати речі своїми іменами, застосовується лише до громадян України. Бо згідно статті 7 Указу, для світової спільноти пропонується інший підхід, оскільки Міністерству закордонних справ України наказується забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. Тобто, треба розуміти, що межі відхилень від конституційного обсягу прав людини, наприклад, щодо гарантій недоторканості житла, таємниці листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції чи втручання в особисте життя, свободи думки і слова тощо буде визначати очолюване Клімкіним відомство, що є поза межами його компетенції? І про це будуть знати лише в ООН і офіційні особи іноземних держав?! На мою думку, МСЗ України може лише поінформувати про ті межі обмежень прав та свобод, інтересів, які чітко та конкретно визначені безпосередньо в Указі Президента. Визначені! Тобто завчасно названі і систематизовані, а не такі, що теоретично можуть бути лише колись визначеними і обмеженими довільним (не визначеним) колом осіб, часом і підставами такого обмеження. Черговий нонсенс. І як тут "жити звичайним життям"? Отже, абсолютно очевидно, що процедура введення воєнного стану, як конституційна, так і законодавча порушена такою мірою, що його легітимність, як конституційна, так і демократична з точки зору національного права, повністю підірвана. За таких умов створено підстави для недовіри з боку міжнародних партнерів, якщо вони нададуть усьому, що відбулося, правову оцінку. Сьогодні немає однозначного розуміння і сприйняття самою владою. І що найголовніше – громадяни України дезорієнтовані під час воєнного стану у ключових питаннях: конституційності та законності процедур його введення, правової визначеності щодо часу його запровадження та припинення, території дії та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, вичерпного переліку обмежень прав і свобод людини та обмежень прав та законних інтересів юридичних осіб, та відповідно строків їх дії. Через цю невизначеність громадяни України не отримали можливості знати свої права та обов'язки та розуміти пропорційність (відповідальність) цих обмежень ситуації з введенням воєнного стану. Вони не мають впевненості, що їх не дискримінуватимуть, не рейдеруватимуть... Така неправова вседозволеність дає карт-бланш і уряду, іншим органам в державі діяти також свавільно. Дотепер відсутня інформація про те, що Кабінет Міністрів України ввів у дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні, не дивлячись на те, що це прямо передбачено пунктом 1 статті 4 Указу президента. При тому, що президент наполягає на введенні воєнного стану ще з 26 листопада, на найближчому засіданні уряду 28 листопада питання не розглядалося. Мабуть, у якості компенсації, прем'єр Гройсман закликав країну "жити звичайним життям, працювати і навчатись". Після чого із почуттям виконаного обов'язку і цей відбув до Німеччини. І нехай увесь світ зачекає з реальним забезпеченням того воєнного стану. На підставі статті 19, 68 Конституції України, президент, парламент, РНБО, усі вони зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а відтак зобов'язані негайно привести ситуацію з введенням воєнного стану до існуючого конституційного порядку держави! Тобто у відповідність із Конституцією та законами України. Негайно! Принести вибачення народові України. За цих умов ще раз наполягаю – усе українське суспільство є свідками не просто серйозного загострення політичної кризи у державі, а самого піку політичної кризи у державі, передовсім кризи парламентаризму! За такі речі, які стались під час ухвалення рішення про введення воєнного стану, має настати відповідальність. Щонайперше, політична! Такою ситуація залишатися надалі не може. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5c012c489ffb3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ba0ffd6e8d79/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 18 Sep 2018 16:38:30 +0300 У парламенті прийнятий, вибачте за відвертість, абсолютно дебільний закон про внесення змін до статті 6 Закону України" Про Центральну виборчу комісію" щодо збільшення чисельного складу ЦВК. Було 15, а тепер – 17 членів! Документ свідчить про повну політичну деградацію у парламенті. Вона, – ця деградація, – полягає у такому. Перше. Більш як чотири роки президент і парламент разом не виконували статтю 19, пункт 21 частини першої статті 85 Конституції України. Ігнорували Закон України "Про Цетральну виборчу комісію", інші виборчі спеціальні закони, оскільки усі вибори в державі з червня 2014 року проводив нелегітимний склад ЦВК. Друге. Президент і більшість у парламенті довели, що вони не є відповідальними політиками, недоговороздатні, не вміють і навіть не намагаються жити за встановленими Конституцією правилами. Принцип верховенства права для них не існує. Третє. Склад ЦВК у свій час у кількості 15 осіб було сформовано раціонально і пропорційно до кількості та розмірів регіонів, населення України, обсягу завдань, і головне – організації роботи в Комісії. Дійсність засідань. Кворум. Кількість голосів для ухвалення рішення. Всі ці питання тепер не вирішені! Як відомо, нині і показники кількості громадян тощо зменшені. Четверте. Тільки політичні невігласи і неспроможні політичні банкрути, якщо не вміють домовитися упродовж чотирьох (4!) років, то змінюють правила! Це безпрецедентно! Чи відомо цим політичним аферистам, що у ЦВК навіть розташування столів і крісел в двох Залах засідань орієнтовані на 15 членів Комісії. Не доточиш. На голові один у одного будуть сидіти? Правила пожежної безпеки не будуть забезпечені. І, кінець-кінцем, як можна, коли заморожуються зарплати в бюджеті, коли на сотні мільйонів існують заборгованості по зарплатні для шахтарів, соцсфери, через невміння домовлятися невиправдано плодити чиновників з височенними зарплатами та пільгами. П'яте і головне. Ці невігласи ще й послалися у Пояснювальній записці до ухваленого закону на необхідність врахування Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо пропорційного представництва у ЦВК. Безсоромно і нагло. Цинізм до безмежності. Ну і насамкінець, у четвер єдиний автор цього цинічного Закону, – спікер Андрій Парубій, – буде закликати голосувати за європейський вибір в Конституції, за внесення змін до неї у цій частині. "Сигнали" вони неначе будуть Європі подавати. Так от, сьогодні проявилася справжня суть вашої "європейськості". От це і є справжнім сигналом. Вам до Європи, як до неба рачки. Повний список депутатів, хто це підтримав – http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_golos_print?g_id=20031&vid=1 https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ba0ffd6e8d79/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5b9960c760bee/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 12 Sep 2018 21:53:59 +0300 13-го вересня розпочнеться 15-та Щорічна зустріч Ялтинської Європейської Стратегії (YES) "Майбутнє покоління всього". Попри загальну назву, учасники YES будуть дискутувати з дійсно актуального кола запитань: "Якими будуть завтрашні загрози суспільству, економіці та політиці? Які глобальні виклики чекають на нас? Яке майбутнє Сполучених Штатів, ЄС, НАТО, Російської Федерації? Як захистити демократію від маніпуляцій іззовні та як протидіяти дезінформації". Сподіваюсь, поважні учасники форуму не обійдуть увагою тему кризи системи міжнародного права. Бо насправді це – один із найсерйозніших викликів, який щойно остаточно сформувався і оформився. Днями в Америці прозвучала знакова заява. Яка певною мірою віддзеркалює тенденцію щодо формування нового світового правопорядку. І хоч це було за океаном, переконана, що ця заява має безпосередній стосунок до зовнішньополітичної позиції України та її перспектив у пошуку мирного врегулювання. Маю на увазі виступ радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона, який сказав, що Америка припиняє співпрацю із Міжнародним кримінальним судом в Гаазі. Заява мала достатньо жорсткий характер. Пан Болтон підкреслив, що піддає сумніву авторитетність МКС і навіть пригрозив притягненням до відповідальності його суддів, вжиттям щодо них санкцій. Це була реакція, насамперед, на намір МКС офіційно відкрити провадження щодо військових злочинів, скоєних Афганськими національними силами безпеки, бойовиками "Талібану", а також ймовірно американськими військовослужбовцями в Афганістані. Така позиція МКС розцінена, як "загроза американському суверенітету та інтересам національної безпеки". Пан Болтон також наполягав на тому, що США будуть використовувати будь-які засоби для захисту своїх громадян та громадян союзних країн, до прикладу таких, як Ізраїль, від несправедливого переслідування з боку Міжнародного кримінального суду. В Україні цю заяву ЗМІ загалом не поширюють та, відповідно, воліють широко не коментувати. Хоча вона має цілком зрозумілий сигнал – суд в Гаазі, з яким ми співпрацюємо, як держава на території якої йде війна і, відповідно, здійснюються воєнні злочини, злочини проти людяності, більше не є для великих геополітичних гравців єдиною міжнародною судовою інстанцією, призначеною для судового переслідування військових злочинів та злочинів проти людяності, геноциду тощо. В умовах, коли авторитетні міжнародні організації явно переживають кризові часи – це стосується, зокрема, і ОБСЄ та ООН – таке ставлення до Міжнародного кримінального суду формує, як на мене, тенденцію певного послаблення системи міжнародного права. На нинішньому етапі історії, коли "великі гравці" змагаються за зміцнення своїх позицій у новому світопорядку, це ускладнює становище інших держав, які є доволі часто об'єктами їх перемовин. Стосується це і України. Адже серед 11-ти проваджень, що нині опрацьовуються в МКС, є і справа "Ситуація в Україні" щодо подій на Майдані, Криму та Донбасі. Не важко передбачити, що Росія може заявити подібну до американської риторику. Тим більше, що, як і США, вона завжди мала "окрему позицію", яка полягала у тому, що обидві країни свого часу підписали Римський Статут (договір, яким був заснований МКС), але не ратифікували його. Більш того, у 2002 році США офіційно відкликали свій підпис. Росія здійснила демарш у 2016-му, заявивши про свою неучасть в Римському статуті одразу після Звіту прокурора МКС, в якому дії Росії проти України були визнані як такі, що мають ознаки військової агресії. І тут доречно нагадати: окрім світових "монстрів" – США та Росії – і Україна не ратифікувала Римський статут до теперішнього часу, підписавши його у тому ж 2000-му році, коли це зробили США і Росія. І якщо раніше це були просто зволікання, то для держави, яка потерпає від агресії і військових злочинів на своїй території, це виглядає геть нелогічним аж до можливості кваліфікувати дії теперішньої української влади, як злочинно недбалі. Нагадаю, що автори так званої судової реформи у 2016 році вписали в Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) " положення, згідно з яким "Україна МОЖЕ визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду". Окрім такої казуїстичної формули, згідно з якою ратифікація може станеться, а може й ні, у Прикінцеві та перехідні положення цього ж Закону було окремо вбито ще один юридичний цвях. Бо виписали так, що саме ця єдина норма відтерміновується і вступає в силу аж через три роки після внесення змін до Конституції України щодо судової реформи! Нагадаю, термін, коли можна гіпотетично почати розглядати питання ратифікації Римського статуту, настане 30 червня 2019 року. Тобто українською владою було цинічно продемонстроване насправді небажання ратифікувати Римський статут. Певною мірою, внаслідок цього проявилась і неповага до МКС. І нині, сидячи на такому шпагаті, українцям доводиться вникати у сенси наступної фрази пана Болтона: "Ми розглянемо можливість застосувати кроки у Раді Безпеки ООН, щоб позбавити суд його широких повноважень, щоб МКС в тому числі не мав юрисдикції над американськими громадянами та громадянами країн-союзників, які не ратифікували Римський статут". Зрозуміло, що говорячи про союзників, радник Болтон мав на увазі Ізраїль. Але решта "нератифікаторів" теж є і, як не крути, Росія серед них! Росія може аплодувати. А Україна? До озвученого паном Болтоном наміру доводиться ставитись серйозно. Судячи з того, як впевнено і швидко США влітку цього року достроково припинили членство в Раді ООН з прав людини (тоді було заявлено, що Америка не потребує порад ООН та інших міжнародних організацій), наміри позбавити Суд юрисдикції над усіма, хто не ратифікував Римський статут, не є простим струсом повітря. Вони мають правову рацію. У цих нових обставинах авторитет і легітимність рішень Міжнародного кримінального суду, на жаль, дещо знижуються. Ймовірне виведення або не входження під його юрисдикцію низки держав, у тому числі Росії, ускладнює процес не лише провадження у справах, а й виконання його рішень. І єдиним, хто від цього програє у трикутнику США-РОСІЯ-УКРАЇНА, є саме Україна. Яка, нагадаю, офіційно відтермінувавши ратифікацію Статуту в період "гарячої" фази війни на Донбасі, вже об'єктивно позбавила себе максимально ефективного впливу на агресора, хоча двічі за період з 2014 року зверталася до МКС за процедурою Ad-hoc. В Гаагу їздив Генпрокурор України, звично виблискуючи впевненими заявами, звітуючи нам про успіхи, зокрема, у справі про військові злочини Росії проти України. Окремо переконував МКС розслідувати злочини під час Майдану. Але, що вже тоді дивувало, – прокурор МКС вказав на недостатність доказів. Юрій Віталійович пообіцяв завалити суд доказами, але традиційно "завалив" справу. Принаймні основна доказова база, яку отримав МКС від України, попри усі балачки, була зібрана не державними органами, а громадськими організаціями. Самому ж представникові держави, безперечно, було важко переконувати у своїй правоті МКС, щодо якого був зроблений принизливий знак – відтермінування моменту, коли Україна "може" лише почати процедуру ратифікації Римського статуту, під час війни аж через три роки! Тому цілком зрозуміло, чому в Україні "не помітили" заяви пана Болтона. Адже зайвий раз треба пояснювати своєму суспільству власну неспроможність і гібридність поведінки, та розшифровувати логіку вчинків за її відсутності. Це неприємно. Але ці нові обставини є. Нині Україна повинна сприйняти їх, проаналізувати ризики та сформувати позицію, за якою розслідування злочинів проти людяності, воєнних злочинів, скоєних на території нашої держави, має бути обов'язково завершено. Це є одним із основоположних моментів у встановленні справедливості. Відправною засадою у процесі миробудівництва. МКС, у відповіді на закиди пана Болтона, висловив ключову думку, яка має стати і для України за нових умов ще більш очевидною – "...юрисдикція суду (МКС – авт.) є вторинною щодо до юрисдикції самих держав у розслідуванні та притягненні до відповідальності, а також у відновленні справедливості щодо постраждалих співтовариств. Тільки у випадку, коли держава не в змозі зробити це взагалі або як належить, МКС здійснює свою юрисдикцію". Це означає, що у першу чергу відповідні національні органи зобов'язані розслідувати злочини під час Майдану, в Криму та на Донбасі. Ніхто не буде замість України збирати докази цих злочинів. Перед нами усіма стоїть питання – а чи достатньо власне сама українська держава в особі її влади зробила у ході розслідувань злочинів, про які йдеться? Чи усе можливе зробила для того, щоб продемонструвати Світові свою відданість основним принципам і засадам міжнародного права? Погодьтеся – це знакові запитання! Їхня актуальність полягає у тому, що демонстрація сили права і можливостей держави – це аргументи набагато сильніші за вписування у Конституцію формул "вступити" або "приєднатись". Бо коли "приєднують" чи "приймають", то оцінюють дії та позиції, а не декларовані формально прагнення. Якщо про Євросоюз, то нагадаю, що у статті 8 Розділу ІІ Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом передбачено, що "Сторони співробітничають з метою зміцнення миру та міжнародного правосуддя шляхом ратифікації та імплементації Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) 1998 року та пов'язаних з ним документів". Зауважу, що Європейський Союз з 2014 року неодноразово нагадував владі про обов'язок виконати взяті на себе зобов'язання. Але "віз" цинічно залишений там, де був чотири роки тому. У часи, коли Світ зазнає трансформацій у глобальному правопорядку, коли, на жаль, домінування сили стає останнім аргументом, нам треба вчитися покладатися на себе і свої спроможності. Світ змінюється і кожна країна у ньому переслідує свої інтереси. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5b9960c760bee/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5b8ffd8d3a72a/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 05 Sep 2018 19:00:13 +0300 Початок нового політичного сезону, що співпав зі стартом активної фази розгортання президентської передвиборчої кампанії, очікувано гучний. Президент виступив із ініціативою щодо зміни Конституції України – внесення до неї положень, які начебто безповоротно закріплюють вектор розвитку держави на вступ України до Євросоюзу та НАТО. Чому – "начебто"? А тому, що це знову той президентський крок, коли за великим пафосом криється великий пшик. Нині вже розпочалась дискусія про позитиви та негативи цієї, як стверджують провладні спікери, "історичної" законодавчої ініціативи. Тимчасовість серед вічного Приєднуючись до дискусії, насамперед проаналізуймо головний аспект, який лежить на поверхні. Однак про нього не йдеться в публікаціях у ЗМІ, як президентських прихильників, так і їх критиків. Річ у тім, що існує поняття конституційної культури, яка серед іншого передбачає, що Конституція не закріплює тимчасових цілей, явищ, механізмів. Зокрема, у статті 18 Розділу І Основного Закону визначено засади зовнішньополітичної діяльності України. Вони полягають у такому: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Також конституційний порядок передбачає, що регулювання зовнішньої та внутрішньої політики держави має реалізовуватись за допомогою законів. Бо крім статті 85 Конституції України, яка визначає сферу повноважень парламенту, та до якої хоче внести зміни президент, зокрема, через доповнення її пункту 5) "визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики", словами "реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору", Конституція містить ще й положення статті 92, яка встановлює, як реалізовує свої повноваження парламент. Зокрема, "засади зовнішніх зносин" нашої держави визначаються виключно законами України. Таким чином, не на рівні Конституції, а саме законів України вирішуються питання пріоритетів, форм діяльності в сфері зовнішніх відносин, що є актуальними на той чи інший період часу. У такому алгоритмі є чітка конституційна логіка, яку ініціатори переписування Основного Закону не хочуть чи не можуть осягнути. Сенс Конституції – в її максимальній стабільності! Це Основоположний Закон! Який визначає основні принципи, засади співіснування людини, суспільства і держави, дух і букву тільки таких явищ, що мають сталий засадничо-ціннісний характер, які не змінюються з урахуванням певних історичних умов або поглядів окремих осіб, політичних груп тощо. Тим більше Конституція не може бути орієнтована на обслуговування електоральних меседжів кандидатів на виборах. Навіть, якщо йдеться про чинного президента, що знову хоче балотуватися. Погодьтесь, будь-яка мета теоретично може виявитись на певний період стратегічною, але загалом в глобальному історичному контексті, тимчасовою. Змінюється світоустрій, вибудовуються або руйнуються міждержавні союзи, територіальні або ідеологічні утворення. Те, що нині здається сталим і незмінним, може зазнати метаморфоз у перспективі, і навіть не далекій, – історія знає безліч таких прикладів. Тому зовнішньополітичний курс держави і навіть внутрішні пріоритети можуть коригуватися, зазнавати змін – і це нормально, природно. Саме тому Конституція і не передбачає наявності у своєму змісті тимчасових, до прикладу, цілей "вступити", "приєднатись", "укласти", навіть якщо сьогодні вони здаються монументальними і вічними. А що, наприклад, ви б сказали, якби у Конституції України з'явилось у кінці 90-х питання стратегічної співпраці, дружби та партнерства України з Російською Федерацією (згідно того так званого Великого договору, що нині не вважають за необхідне пролонгувати)!? Бо керуючись теперішньою євроінтеграційною логікою президента, тоді у 1997-1999 роках – це був суперпріоритет в міжнародній сфері України!... Отож! Виборчі інструменти – цвях і фруктовий кекс Що цікаво сьогодні, до факту появи "історичної ініціативи" держава рухалася не безперешкодно, але цілком в межах саме існуючої конституційної культури, про яку пишу. Були ухвалені Закони "Про засади зовнішньої та внутрішньої політики" та "Про національну безпеку", які містять чіткі положення щодо цілей набуття нашою державою членства і в ЄС, і в НАТО (опускаємо навіть наявні їхні недоліки та невідповідність у деяких положеннях Конституції України). Отже, здається, можна рухатись визначеним шляхом – вдосконалювати законодавство, впроваджувати реформи, яких вимагає ЄС та НАТО, виконувати умови для отримання ПДЧ... Робити процес євро- та євроатлантичної інтеграції невідворотним у реальному житті! Але замість цього – вибух чергової контраверсійної, саме конституційної активності у вигляді спроби імплантувати у тіло Конституції те, що має врегульовуватися на рівні законодавства! Звісно обґрунтовуючи виключно політичною доцільністю! Де логіка? Немає. Саме тому, що конституційно-правова культура, законодавча техніка в Україні, так і власне традиція конституційних змін в європейському конституціоналізмі, навіть в умовах трансформацій суспільств, держав, виходить з того, що Конституція завжди повинна бути вище звичайної політики!!! Конституція повинна бути "основою для політичних дій, але не інструментом для них", як писав Джон Елстер, якого цитує Венеційська комісія у своїй фундаментальній доповіді щодо конституційних змін. Це важко осягнути Петрові Порошенку разом з командою виборчих технологів. Для них усе виборчий інструмент – люди, віра, мова! Конституція не виключення! Нині суспільству намагаються втиснути дивну у своєму контексті формулу – мовляв, закріплення євроінтеграційного вектору та прагнення вступу до НАТО в Конституції потрібне, аби ніхто і ніколи не зміг відмінити цей курс. Вибачте, але така аргументація примушує згадати цитату із книжки про Гаррі Поттера: "В цих людей дивна логіка, Петунья. Вони не такі, як ми з тобою, – відповів дядько Вернон, намагаючись забити цвях шматком фруктового кексу..." Бо, по-перше, історія конституційних змін в Україні, у тому числі і на сучасному етапі, показує, що політична доцільність може здолати будь-що, коли мова йде про бажання влади політично доцільно покопирсатись в Основному Законі. А по-друге, ініціатори нинішніх "історичних" змін Конституції провокують правову колізію, яка аж ніяк не працює на убезпечення пунктів щодо курсу країни в бік ЄС та НАТО, від можливої ревізії у майбутньому такими самими упертими політиками, як вони самі. Адже окрім того, що в Конституцію імплантують положення, які повинні регулюватись (і вже регулюються на теперішній час!) окремими законами, сам зміст новацій виглядає з правової точки зору конфліктним. Вкотре доводиться нагадувати – Декларація про державний суверенітет України в своєму розділі ХІ чітко вказує, що держава "проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках..." На основі Декларації про державний суверенітет ухвалювався Акт проголошення незалежності України, про що прямо зазначено в його тексті. І цей Акт, підкреслимо, був схвалений всеукраїнським референдумом. Родзинка у тому, що саме у преамбулі чинної Конституції України, яка також має обов'язковий до виконання, тобто нормативний характер, вже є посилання на Акт проголошення незалежності України. Отже, президентська ініціатива, якщо вона буде реалізована, породить конструкцію, за якої зовнішньополітичні пріоритети держави на рівні самої ж Конституції перебуватимуть у суперечності між собою. Обійтись без референдуму Вимушена докладно вималювати цю картинку, адже нині ми дійсно живемо в епоху вищезгаданої "дивної логіки" – коли конституційно-правові проблеми стали темою безапеляційних публічних оцінок не фахівців-конституціоналістів, а "експертів" з числа журналістів і політологів. Які, захищаючи бастіони президентського креативу, вдаються до сентенцій на кшталт "НАТО – це не блок, тому протиріччя позаблоковому статусу немає" або "Декларація – це просто папірець, що містить лише наміри, не обов'язкові до виконання, на це можна не зважати", "шкоди не буде, користь можлива". Гру в терміни "блок-альянс" опустимо, вона безглузда. А щодо Декларації про державний суверенітет, – раджу "експертам" повільно та вдумливо, по складах вимовити її повну назву і додати своє, що це "просто папірець". Що вийшло? Отож... Такі "фахові" оцінки нівелюють рівень дискусії, і, що найгірше, приховують решту сумнівних моментів, якими супроводжується цей процес. Наприклад, те, що реалізувати президентську ініціативу в парламенті збираються за якоюсь спрощеною процедурою. Що узагалі-то є нонсенсом, враховуючи претензію на "історичність". До того ж зміни виписані в улюбленому нинішньою владою стилі – маніпулювання – вони торкаються виключно змісту повноважень кабміну, парламенту і президента, преамбули і перехідних положень Конституції. Які "визначають" і "забезпечують" реалізацію курсу на членство в ЄС та НАТО, а президент стає "гарантом реалізації" цього процесу. Велика хитрість у тому, що такого роду зміни не є обов'язковими для референдуму. І хоча логіка конституційного порядку прямо підказує, що питання міжнародного статусу нашої держави є питанням Розділу І Конституції України, зокрема, як мінімум, тих же його статей 17 і 18, а також дискутувати можна щодо змісту статей 1 і 9, яке потребує ухвалення народом згідно конституційного порядку внесення змін до цього розділу, від такої перспективи владна команда вирішила отак ненав'язливо ухилитись. І тут ми переходимо до розуміння справжніх мотивів "історичної" ініціативи, яка, враховуючи вищевикладене, не має жодного практичного сенсу. Не важко здогадатись, що у президентській команді знають дані останніх опитувань, згідно з якими вступ до Євросоюзу підтримують 52% українців, а членство в Північноатлантичному альянсі – 43%. У той же час в пояснювальній записці до законопроекту вписана переможна формула: "Переважна більшість українського суспільства підтримує курс на повноправне членство України в ЄС та НАТО". Отже, якщо навіть теоретично припустити можливість всеукраїнського референдуму – влада ризикувала б отримати відверту поразку у підтримці: навіть якщо б то була проста математична більшість, вона аж ніяк не тягне на "переважну". Блукання пустелею обіцянок Ризик є навіть і без цього – нині важко прогнозувати, чи підтримає увесь парламент президентський законопроект. Адже, по-перше, є правова колізія, про яку частина політикуму знає або здогадується, а, по-друге, не усі в сесійній залі вважають за необхідне зробити президентові іміджевий подарунок перед виборами. Нинішній політикум, який істерично рискає в пошуках "якорів" для виборця, на такі подарунки скупий до нестями. Виборчі перегони пройдуть в умовах, коли політичні сили опинились у пустелі обіцянок. Усі можливі електорально привабливі "смаколики" на короткострокову перспективу, використані та зраджені. Тож залишається вабити виборця піарними оазисами "стратегічних" та "історичних" курсів і напрямів. Хоча відомо, що такі "якорі", особливо з царини конституційних змін, слабко діють на людей, доведених до відчаю, злиденності. Процес набуття членства в ЄС та НАТО перетворено на один з таких перспективних курсів. Власне, цього ніхто і не приховує, з огляду на те, як "тему" штучно затягували, готуючи в якості гучного президентського старту політичного сезону. Адже ще у червні Петро Порошенко обіцяв подати свої законодавчі пропозиції "найближчими днями". Але зробив це, як я і прогнозувала раніше, тільки зараз, коли фанфари гучніші, а феєрверки – яскравіші... І буде вести цей процес усю президентську кампанію. Інакше і не могло бути – з урахуванням непослідовного особистого попереднього шляху президента до усвідомлення перспективності, скажімо, теми вступу до НАТО і бачення механізмів реалізації цього курсу. Бо ще у 2014 р., він акцентувався на доцільності проведення референдуму з цього питання. Причому, зазначив тоді Петро Порошенко, якщо референдум і відбудеться, то не раніше 2020 р. У 2015-му році глава держави заявив, що Україна не готова бути членом НАТО. Того ж року він наголосив на необхідності проведення реформ, аби досягти відповідності критеріям Альянсу, після чого стане можливим референдум. І у тому ж році було внесено зміни до Воєнної доктрини, затвердженої 2005 р. президентом України В.Ющенком, де відбулась ще одна дивина: формулювання 2005 р. – "проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки" було трансформоване в "досягнення Україною критеріїв, необхідних для набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору..." Тобто стратегічна мета, яка мала цілком конкретний виклад, з якоїсь причини була "розмита" напів-кроками. Це неприємно дисонує з позицією "історичної визначеності", яка демонструється нині у новому форматі – закріплення курсу в Конституції. При цьому розпливчастість позиції у Воєнній доктрині залишається і з цим також треба щось робити... Очевидність Але самі отакі "блукання" і непослідовність зайвий раз підтверджують правильність конституційної позиції, з якої я почала цей блог – Основний Закон не передбачає тимчасових цілей. Що є сталим принципом: у своєму Висновку CDL-AD (2003) 019 Венеціанська Комісія вже підкреслювала, що "конституційні реформи та їх впровадження не повинні бути об'єктом короткострокових політичних розрахунків". Отже, висновки очевидні. У влади є всі можливості реально займатись реалізацією стратегічного курсу держави на вступ до ЄС і НАТО. Є відповідне законодавство, де цей вектор закріплений в якості стратегічної мети. Є підтримка суспільства і розуміння правильності цього шляху в даних історичних умовах. Дійте, дайте людям відчути реальні зміни в їх житті, пов'язані з стратегічними курсами очільника держави. Натомість влада організовує чергове шоу. У зв'язку з чим постає запитання: нам в ЄС і НАТО, чи цвяхи фруктовим кексом забивати? Відповідь, як на мене, і тут очевидна. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5b8ffd8d3a72a/