https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a7435b0649de/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Thu, 06 Aug 2026 10:20:16 +0300 Чергова хвиля російських атак на цивільні суховантажі в Чорному морі – зокрема ракетний удар по судну Golden Leo та розстріли кораблів під прапорами Ліберії, Панами й Танзанії – це цілеспрямована кампанія з блокування Українського морського коридору та знищення нашої аграрної галузі. На п'ятий рік повномасштабного вторгнення саме наш агросектор залишається головним джерелом валютної виручки, податків та робочих місць. Проте коли ворог цинічно нищить судна зі збіжжям разом із іноземними екіпажами прямо в портових акваторіях та на підходах до них, морський експорт зупиняється, а збитки знову перекладаються на українських виробників. Безпорадною та формальною відповіддю світу на цю ескалацію стало скликане 27 липня екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Воно вкотре перетворилося на майданчик для дипломатичного ритуалу – з традиційними висловлюваннями занепокоєння та нагадуваннями про гуманітарне право. Натомість жодна дипломатична заява з Нью-Йорка не зупинила російських ракет і дронів, не здешевила астрономічні ставки страхування та не захистила аграріїв від обвалу цін. Проте загрозу вже чітко усвідомлюють наші регіональні партнери. Показовою стала реакція МЗС Туреччини після атаки російських безпілотників на два турецькі цивільні судна: Анкара прямо заявила, що без запобіжних заходів ескалація матиме катастрофічні наслідки для продовольчої безпеки, й закликала терміново вжити заходів для гарантування безпеки судноплавства. Коли навіть Туреччина, яка послідовно тримає фокус на мирному треку та дипломатії, публічно наголошує на критичності ситуації, це стає беззаперечним підтвердженням: чекати дієвих рішень від беззубих інституцій ООН більше немає часу. Дипломатія без реальних безпекових важелів виявилася повністю безсилою проти воєнних злочинів на морі. Останні удари по портах Одеси, Чорноморська та Південного, а також атаки на цивільні судна у нейтральних водах дають миттєвий економічний ефект, на який і розраховував ворог: закордонні судновласники ставлять заходи на паузу, страховики згортають покриття ризиків, а Укрзалізниця вимушена вводити конвенційні обмеження на рух вантажів до портів через їх переповнення. У результаті логістичні витрати для українського фермера зростають у 1,5-2,5 раза. За кожну російську ракету й за бездіяльність міжнародних інституцій з власної кишені розплачується український аграрій, віддаючи урожай за безцінь. Ця криза розгортається у найкритичніший момент – під час збору нового врожаю. Поки зерносховища заповнюються, а відвантаження на море майже зупинилися, фермер втрачає обігові кошти, які потрібні вже зараз – на пальне, насіння, добрива та виплату заробітних плат для проведення осінньої посівної. Якщо виробник продає вирощене нижче собівартості або взагалі позбавлений змоги його реалізувати, ланцюг руйнується миттєво. Немає експорту – немає виручки; немає коштів – немає посівної; немає посівної – наступного року Україна й світ отримають катастрофічний дефіцит зерна, падіння бюджетних доходів та обвал економічної стійкості країни. Аграрний сектор – це понад 45% нашого товарного експорту і фундаментальна основа національної безпеки, яку ми не маємо права втратити. При цьому розмови про те, що ми можемо повністю переорієнтувати експорт на сухопутні маршрути чи дунайські порти, є не просто помилковими – вони шкідливі. Дунайський напрямок через низьку водність та обмежену потужність терміналів фізично здатний перекрити лише незначну частку обсягів Великої Одеси. А сухопутні "шляхи солідарності" затиснуті в корках: залізничні та автопереходи на західному кордоні перевантажені іншими критичними вантажами, залишаючи під агроекспорт мінімальні квоти. Ми пам'ятаємо і політичну незахищеність цих шляхів, коли блокади та висипане на землю зерно показали: Україна не може будувати свою експортну безпеку, покладаючись лише на добру волю чи кон'юнктуру сусідніх держав. Глибоководні порти Чорного моря були і залишаються нашою єдиною головною експортною артерією. Тому проблему захисту Чорного моря час назвати своїми іменами: вона давно вийшла за межі суто українського порядку денного. Нова хвиля ескалації в Чорному морі вже провокує стрибок світових біржових цін на пшеницю та кукурудзу. І якщо для заможної Європи це означає лише відсотки інфляції в супермаркетах, то для країн Близького Сходу та Африки – Сомалі, Ефіопії, Ємену – це означає скорочення гуманітарних пайків і реальну загрозу масового голоду. Світ не має права лицемірно вимагати від України безперебійного постачання зерна для порятунку глобальної продовольчої стабільності і водночас перекладати всі витрати, ризики й військову відповідальність за захист цього маршруту виключно на українського фермера, український бюджет та українську армію. Усі вже бачили в 2022 році, до чого призводить блокування нашого експорту: тоді світові ціни на продовольство злетіли до історичних максимумів, запустивши нищівну інфляційну хвилю по всій глобальній економіці. Повторення цього сценарію через нинішню бездіяльність міжнародної спільноти – це пряме підігрування росії в її намаганні використати голод як зброю. Сьогодні партнерам України час перейти від порожніх декларацій на майданчиках ООН до конкретних і жорстких дій. Якщо Чорноморський коридор дійсно є стратегічним для світу, він має бути захищений реальним силовим та економічним щитом. Україні потрібні додаткові сучасні системи ППО та ПРО великого й середнього радіуса дії для захисту портової інфраструктури, комплекси РЕБ, розгортання міжнародних безпекових патрулів у нейтральних водах та запуск фондів страхування військових ризиків. Більше того, гарантування вільного судноплавства та захист цивільної інфраструктури має стати одним із перших і обов'язкових практичних кроків у межах мирного треку, про який стільки говорять у міжнародних кулуарах. Не менш важливо, щоб питання безпеки Чорноморського коридору стало одним із центральних елементів реального мирного процесу. Якщо міжнародні партнери справді прагнуть припинення війни, то гарантії безпечного цивільного судноплавства мають стати не відкладеним наслідком майбутніх домовленостей, а одним із перших практичних кроків на шляху до них. Саме зараз Україна повинна максимально використати всі дипломатичні можливості, які відкриваються внаслідок нових американських мирних ініціатив. Києву необхідно переконливо демонструвати готовність до відповідального переговорного процесу, активно працювати з американською переговорною командою, пов'язаною з мирними ініціативами адміністрації Дональда Трампа, зокрема зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером, доводячи щирість українського прагнення до справедливого й стійкого миру. Водночас ефективна дипломатія неможлива без чесної внутрішньої розмови. Українська влада має започаткувати відкритий суспільний діалог про параметри повоєнного миру, його безпекові, економічні та соціальні наслідки, а також про неминучу ціну, яку доведеться сплатити за завершення війни. Лише суспільство, яке розуміє стратегічні цілі та можливі компроміси, здатне підтримати сильну переговорну позицію держави. Для цього необхідно відмовитися від політики постійної ескалаційної риторики "партії війни", яка дедалі частіше підміняє стратегічне мислення. Формування державної політики не повинно перебувати під визначальним впливом прихильників безальтернативного продовження війни та вуличної картонкової стихії. Тим більше коли боротьба за все хороше проти всього поганого вже трансформувалося в маніфетацію окремої майбутньої партії. Підтримка обороноздатності України та посилення міжнародного тиску на агресора мають поєднуватися з активною дипломатією та пошуком дієвих механізмів припинення війни. Саме такий баланс сили й переговорів здатний створити передумови для захисту українських національних інтересів, відновлення безпечного судноплавства в Чорному морі та забезпечення довгострокової економічної стійкості держави. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a7435b0649de/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a68727d5652b/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 28 Jul 2026 12:12:29 +0300 Український хлібороб працює далеко не в мирному полі. Він сіє та жнивує під загрозою обстрілів, обходить заміновані ділянки, втрачає техніку від ударів російських дронів і ракет, відновлює пошкоджені склади та виробничу інфраструктуру. Воєнні ризики давно стали для нього не винятком, а щоденною реальністю. Та навіть після того, як урожай вирощено й зібрано, починається нова битва – навколо нього. За можливість вивезти збіжжя, зберегти його, продати за ціною, яка хоча б покриває витрати, і дожити до наступної посівної. Коли господарство і галузь "не вивозять" Український аграрій зробив усе, що від нього залежало: засіяв поле, виростив і зібрав урожай. Але сьогодні він ризикує опинитися біля "розбитого воза" – розбомблених терміналів, закритих портів і логістики... Агросектор, підкошений війною, вже просто "не вивозить". Не вивозить зерно. Не вивозить економіку. Не вивозить той обсяг воєнних ризиків, який держава фактично переклала на виробника. Самотужки відновити порти, застрахувати судна, відкрити експортні маршрути чи компенсувати різке подорожчання перевезень ні окреме господарство, ні галузь не може. Саме тут має впрягтися держава – не замість аграрія, а разом із ним, узявши на себе ту частину воєнного ризику, яка давно вийшла за межі окремого господарства. Наріжний камінь державного глузду І це не питання благодійності чи чергової галузевої пільги. Це питання здорового економічного глузду і державного бачення. Адже український агросектор – один із наріжних каменів економіки й національної стійкості, годівник населення й бюджету, джерело валютних надходжень та економічна опора тисяч громад. Водночас він критично залежить від експорту. Внутрішній ринок просто не здатний спожити весь обсяг вирощеного збіжжя. Тому доступ до портів, терміналів і зовнішніх покупців для аграрія – не додаткова можливість заробити більше, а необхідна умова існування всієї галузі. Коли експортні маршрути звужуються або зупиняються, зерно залишається всередині країни, тисне на закупівельні ціни, переповнює елеватори й позбавляє господарства обігових коштів. Саме тому кожна атака на портову інфраструктуру має наслідки далеко за межами узбережжя – аж до окремого поля, громади й державного бюджету. Нинішню кризу вже не можна розглядати як приватну справу виробника. Якщо збіжжя неможливо вивезти, порти зупиняють приймання, а закупівельна ціна падає швидше, ніж зростає собівартість, це проблема не окремого фермера. Це вкрай небезпечний – як за своїми нинішніми, так і за довгостроковими наслідками – збій у роботі одного з базових механізмів української економіки. І відповідати на цю кризу держава має не черговим виразом стурбованості й не набором точкових пільг. А системними рішеннями, які повернуть аграрію можливість виробляти, зберігати, продавати й планувати наступний сезон. Битва проти врожаю Та поки що гірка логіка нинішньої ситуації очевидна: хороший урожай уже не гарантує господарству ані доходу, ані стійкості. Навпаки, обставини збігаються так, ніби все – від банку до порту – починає працювати проти самого збіжжя. Врожай потрібно вивезти, але логістика дорожчає й постійно переривається. Врожай потрібно здати, але елеватори й термінали обмежують приймання. Врожай потрібно експортувати, але порти працюють під постійною загрозою нових атак. Врожай потрібно зберігати, але це означає додаткові витрати. Врожай потрібно продати, але закупівельна ціна падає саме тоді, коли собівартість зростає. І все це відбувається на тлі дорогого пального, кредитних платежів, податків, дефіциту обігових коштів і кадрового голоду. У результаті врожай, який мав би бути економічним результатом року, перетворюється на джерело нових витрат і зобов'язань. Чим більше зерна зібрано, тим гострішим стає питання, куди його подіти, як профінансувати зберігання і за якою ціною продати. Тому сьогодні битва точиться вже не за врожай, а навколо нього. Між виробником, зруйнованою логістикою, нестачею фінансування, податковими строками та ринком, доступ до якого дедалі більше залежить від розміру компанії й запасу її міцності. А над всім цим дамокловим мечем нависає першопричина цієї кризи. Поки триває війна, український аграрій сіятиме під обстрілами, а доля цього й майбутніх урожаїв залежатиме від того, чи вціліє логістична та виробнича інфраструктура. Гартувати мечі й орала Тому поряд з економічними рішеннями Україні потрібен виразний мирний трек. Не мир за будь-яку ціну і не відмова від власних інтересів, а предметна дипломатія, здатна зупинити хоча б частину руйнувань і повернути країні мінімальну передбачуваність. Першими практичними кроками могли б стати зернове та повітряне перемир'я під міжнародним контролем. Припинення ударів по портах, елеваторах, терміналах, торговельних суднах та іншій цивільній логістиці дало б змогу стабілізувати експорт. Відмова від повітряних ударів по цивільних та інфраструктурних об'єктах зберегла б життя, енергетику й виробництво та стала б перевіркою реальної готовності до ширших домовленостей. Це не завершить війну одним підписом, але може відкрити простір для повноцінних переговорів – із гарантіями, контролем і відповідальністю за порушення. Війни закінчуються не найпромовистішими промовами й не найвойовничішими дописами, а домовленостями, які зупиняють загибель людей і повертають країні можливість жити та працювати. Саме цього не хоче визнавати наша галаслива "партія війни". Її представникам простіше танцювати з картонками, змагатися в радикальності заяв і таврувати кожного, хто говорить про переговори. Але воювати, сіяти під обстрілами, ховати загиблих і сплачувати ціну такого красномовства доводиться іншим. Говорити про переговори – не слабкість. Слабкість – безкінечно повторювати гасла, не пропонуючи суспільству реалістичного шляху до завершення війни. Відповідальна держава має гартувати мечі, щоби давати відсіч, – але не випускати з рук і орала. Берегти людей, рідну землю та економіку, заради яких ця боротьба взагалі триває. Пастка для людини і села Відсутність такого мирного треку має не лише воєнну, а й цілком конкретну економічну ціну. І розподіляється вона вкрай нерівномірно. Великі компанії ще можуть перекласти частину ризиків у вартість логістики, страхування чи зберігання. Малий і середній виробник змушений оплачувати їх власним прибутком, майном, а іноді й самим правом залишатися на землі. Сьогодні виробник опинився у пастці. З одного боку – зерно, яке потрібно терміново продати через брак обігових коштів. З іншого – трейдер, який визначає закупівельну ціну, закладаючи в неї ризики фрахту, страхування, зберігання та перевезення. Поруч – банк, держава, працівники й постачальники, які очікують розрахунків у встановлені строки. Формально це ринок. Фактично – продаж під примусом обставин. У таких умовах найбільшу перевагу отримує не обов'язково той, хто краще працює на землі, а той, хто має більший запас міцності. Великі агрохолдинги мають власні елеватори й логістику, доступ до портових потужностей, зовнішнього фінансування та прямих експортних контрактів. Вони можуть накопичувати продукцію, переносити продаж, змінювати маршрути й чекати на вигіднішу кон'юнктуру. Малий і середній виробник такої свободи часто не має. Для нього затримка продажу навіть на кілька тижнів може означати касовий розрив, прострочений кредит або неможливість розпочати нову посівну. Тому нинішня криза не лише знижує доходи аграріїв. Вона прискорює концентрацію ринку в руках тих, хто контролює зберігання, перевезення, фінансування й вихід на експорт. І це вже питання не лише конкуренції. Втрата незалежного фермера означає втрату робочих місць, податкової бази, доходів власників паїв, стійкості громад та соціально-економічного потенціалу українського села. Саме тут економічна проблема переходить у правову площину. Право власності не може зводитися лише до формального володіння зерном. Воно має практичний зміст лише тоді, коли власник здатний реально розпорядитися результатом своєї праці: продати, зберегти, використати як заставу або дочекатися іншої ціни. Камені спотикання – між полем, ринком і правом Держава очікує сплати податків. Банки – повернення кредитів. Працівники – своєчасної виплати зарплат. Постачальники – розрахунків. Контрагенти – виконання договорів. Саме господарство потребує коштів на пальне, добрива, насіння й нову посівну. Але всі ці вимоги зрештою впираються в один камінь спотикання – можливість продати вирощене збіжжя. І тут виникає фундаментальне правове питання: чи може держава вимагати безумовного виконання обов'язків, якщо сама не забезпечує хоча б мінімальних умов для їх виконання? Право не може існувати лише як перелік обов'язків. Воно має гарантувати і можливість їх реального виконання. Інакше принцип юридичної визначеності поступається місцем правовій фікції. Йдеться не про те, щоб списати аграріям усі борги, встановити гарантовану ціну чи перекласти на бюджет усі підприємницькі ризики. Йдеться про справедливий розподіл саме воєнного ризику. Аграрій бере на себе ризик виростити врожай. Але руйнування портів, удари по терміналах, блокування логістики чи стрімке подорожчання воєнного страхування – це вже не підприємницький ризик. Це наслідки збройної агресії, на які окремий виробник не здатний вплинути. Саме тому держава не може обмежуватися роллю контролера, який лише перевіряє своєчасність сплати податків і виконання договорів. В умовах війни вона має виконувати й іншу конституційну функцію – створювати умови, за яких економічна діяльність залишається можливою. Коли ж виробник формально залишається власником свого збіжжя, але фактично не може вільно реалізувати його через обставини воєнного характеру, постає питання не лише економічної ефективності, а й реального змісту права власності. Отже, питання вже не в тому, чи повинна держава втручатися. Питання в тому, де саме проходить межа такого втручання і які ризики вона має взяти на себе, щоб не підміняти ринок, але й не залишати виробника сам на сам із наслідками війни. Де має впрягтися держава Тому відповідь має бути не декларативною, а системною. Правова відповідальність держави має втілитися в конкретних економічних механізмах. Передусім необхідно повернути передбачуваність експорту. Для цього держава разом із міжнародними партнерами має масштабувати страхування воєнних ризиків для суден і вантажів. Якщо судновласник не заходить до українського порту через надмірну страхову премію, цей ризик повинен зменшуватися не коштом закупівельної ціни для фермера, а через фінансові гарантії та перестрахування. Не менш важливо дати господарствам час пережити логістичну паузу. Виробникові, який утратив можливість реалізувати продукцію, потрібен не новий кредит для погашення старого, а реструктурування боргу: відстрочення основної суми, ненарахування штрафів і продовження строків кредитування. Так само має працювати й податкова політика. Податки можуть залишатися обов'язковими, але їх сплата не повинна ставати останнім поштовхом до банкрутства. Адресне розстрочення дозволить не списувати зобов'язання, але узгодити строки їх виконання з реальною здатністю господарства продати врожай. Саме зерно також повинно перестати бути мертвим вантажем. Кредитування під заставу зерна або складських документів дасть аграрію обігові кошти й можливість не продавати продукцію в момент цінового обвалу. Окремої відповіді потребує альтернативна логістика. Пропозиція "везіть через Дунай, залізницею або через західний кордон" без компенсації різниці у вартості означає перекласти ціну державного логістичного маневру на виробника. Тому частину додаткових транспортних витрат слід компенсувати за фактично перевезену продукцію. Нарешті, доступ до елеваторів, вагонів, терміналів і портових слотів має бути прозорим. Формальна рівність нічого не варта, якщо реально скористатися інфраструктурою можуть лише великі вертикально інтегровані групи. Підтримка фермерських кооперативів та спільних експортних пулів могла б дати малим і середнім господарствам можливість виходити на ринок не поодинці. Не замість аграрія, а разом із ним Український фермер не просить, щоб держава обробляла землю, збирала врожай чи продавала зерно замість нього. Він просить іншого: щоб війна не зруйнувала самі умови, за яких ще можна працювати. І це не той випадок, коли "баба з воза – кобилі легше". Якщо малі й середні виробники не "вивезуть" цю кризу, легше не стане нікому. Держава втратить робочі місця, податки, валютні надходження, стійкість громад і зрештою – незалежного українського фермера. Саме тому час впрягатися державі – там, де починається її відповідальність: у захисті логістики, доступі до експорту, страхуванні воєнних ризиків, кредитній та податковій політиці, забезпеченні рівних правил гри. Йдеться вже не лише про врожай окремого господарства. Йдеться про те, чи збереже Україна агросектор як один із наріжних каменів економіки, бюджету та основу життєздатності тисяч громад. І якщо ми справді вважаємо аграрний сектор стратегічною галуззю, то маємо нарешті поставитися до нього саме як до стратегічної галузі. Не словами, не черговими заявами чи виразами стурбованості. Бо аграрій уже зробив свою частину роботи. Тепер свою має виконати держава – рішеннями, які дадуть українському хліборобу змогу робити те, що він уміє найкраще, – працювати на своїй землі й годувати країну та світ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a68727d5652b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a60cc09f0b09/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 22 Jul 2026 16:56:25 +0300 Ззовні здається, що Україна створила одну з найтехнологічніших у Європі систем фіксації та компенсації воєнних руйнувань. Повідомити про пошкоджене житло можна через "Дію", дані йдуть до спеціального реєстру, місцева комісія проводить обстеження, складає чек-лист, визначає суму, а кошти надходять на спеціальний рахунок. На папері це виглядає як майже ідеальний робочий механізм. Але між фіксацією збитків (яка є досить складною, тривалою й вартісною процедурою) та реальним відшкодуванням утворилась суттєва правова прогалина. Люди стикаються з обмеженнями щодо максимальних сум допомоги, довгими чергами та повною залежністю від загального стану будівлі – адже ремонт окремої квартири блокується, якщо в будинку зруйновано дах чи стіни. Юридичні особи здебільшого залишилися поза системою. ОСББ формально представляють інтереси мешканців, але не можуть скористатися процедурою, яка розрахована лише на звичайних громадян. А держава, навіть визнавши право на компенсацію, не бере на себе чіткого зобов'язання виплатити її у конкретний строк. Фізична особа: право є, але відновлення залежить не лише від власника Головним механізмом компенсації за пошкоджене житло є постанова Кабміну N381 від 21 квітня 2023 року яка регулює роботу послуги "єВідновлення". Отримати гроші може тільки фізична особа – громадянин України, який є власником або співвласником пошкодженого житла. Юридичні особи, навіть якщо вони володіють квартирами, до цієї програми не допускаються. Для людини процедура починається не з виплати, а з довгого кола бюрократії: подати повідомлення, перевірка наявності житла в електронному держреєстрі (якщо майно оформлене до 2013 року, паперові документи доведеться спочатку відцифрувати й внести в систему), дочекатися огляду, отримати акт обстеження та рішення комісії, заповнити чек-лист, відкрити рахунок, купити дозволені матеріали чи послуги, а потім – відзвітувати та пройти перевірку. Формально комісія має розглянути заяву за 30 днів. На практиці цей строк нічого не вирішує, адже розгляд постійно гальмується через інші причини: відсутність первинного акта обстеження, небезпеку на території, перевантаження комісій, помилки в реєстрах чи суперечки між співвласниками Розмір допомоги також обмежений. На дрібний поточний ремонт (категорія А) дають не більше 200 тисяч гривень. Для складнішого капітального ремонту (категорія Б) ліміт становить 350 тисяч для квартири та 500 тисяч для приватного будинку. До того ж ці суми не переглядалися вже третій рік, попри постійну інфляцію. Якщо реальний ремонт коштує дорожче, власник мусить шукати додаткові гроші сам. Якщо їх немає, комісія може взагалі відмовити у компенсації, бо виділеної суми не вистачить на повне відновлення. Через це серйозно пошкоджене (але ще не повністю знищене) житло зависає у повітрі: для звичайного ремонту воно занадто дороге, а для житлового сертифіката – недостатньо зруйноване. Держава суворо контролює отримувача грошей. Кошти цільові, їх використання перевіряють, залишок після визначеного строку повертається до бюджету, а за нецільові витрати доведеться повернути всю суму. Для великих ремонтів гроші видають частинами – після фотофіксації та обов'язкової перевірки попереднього етапу. Для захисту бюджету це логічно. Але система виходить несправедливою: громадянин відповідає за кожну гривню, а держава не несе жодної відповідальності за те, що законно призначені кошти не приходять вчасно. Місця загального користування: квартира є, а будинку начебто немає Найбільше недоліки урядової постанови N381 помітні на прикладі багатоквартирних будинків. Правила дозволяють отримати компенсацію за квартиру лише тоді, коли спільні приміщення будинку не пошкоджені або вже відремонтовані. Розбитий дах, знищений під'їзд, фасад, ліфт, тримальні стіни чи труби можуть повністю заблокувати виплату власнику окремої квартири. Відмови не буде, лише якщо ці пошкодження вже виправили або вирішили відновити "за рахунок інших джерел". Проте, звідки взяти ці джерела, хто має їх шукати і коли – правила не кажуть. Виникає замкнене коло. Власник квартири не може зробити ремонт, бо весь будинок аварійний. ОСББ не може подати заяву на допомогу, бо програма працює тільки для фізосіб. А місцева влада не зобов'язана ремонтувати спільне майно за свій кошт. Держава фактично каже мешканцям: спочатку самі вирішіть проблему всього будинку, а вже потім звертайтеся за допомогою для своїх квартир. Юридичні особи: збитки дозволено рахувати, але не компенсувати Звичайний бізнес опинився у найскладнішій ситуації. Постанови Кабміну N381 та N600 створені переважно для громадян, щоб допомогти їм відремонтувати житло або отримати сертифікат на нове. Підприємство може зафіксувати руйнування, отримати акти, оцінити вартість знищених будівель, обладнання, товарів та втраченого прибутку. Але ця оцінка лише підтверджує розмір збитків. Вона не дає автоматичного права на гроші з бюджету. Через це виникла велика нерівність. Власник житла може розраховувати на компенсацію, нехай і обмежену чи відкладену. А підприємство, яке втратило фабрику чи склад, обладнання, робочі місця та можливість платити податки, отримує на руки просто папірець із сумою збитків. Далі бізнес має сподіватися лише на гранти, кредити, страховку, майбутні репарації або суди. Варто розуміти, що відбудова житла та відновлення бізнесу працюють за різною логікою. Для підприємств потрібна окрема програма. Це може бути не пряме відшкодування всіх збитків, а мікс із часткової компенсації, грантів, пільгових кредитів, державних гарантій та податкових пільг в обмін на передачу державі права вимагати ці гроші від Росії. У такій програмі пріоритет слід надавати тим, хто зберігає робочі місця, виробляє критично важливу продукцію, переїхав із небезпечних зон, вкладає власні кошти та може швидко запуститися знову. Але ці правила мають бути чітко прописані в законі, а не залежати від успіху в окремих грантових конкурсах. Компенсація є, грошей немає, відповідального теж немає Головна системна проблема – це закладений у правила брак грошей. Постанова КМУ N381 перераховує багато джерел фінансування: держбюджет, міжнародна допомога, кошти інвесторів та майбутні репарації. Водночас там чітко вказано: компенсації виплачують лише в межах того, скільки грошей є на поточному рахунку Мінрозвитку. Якщо гроші закінчуються, черга зупиняється, поки рахунок знову не поповнять. Така ж логіка діє і для знищеного майна. Людина може пройти всі перевірки, отримати сертифікат або схвалення на будівництво, але сама виплата залежить від наявності грошей у програмі. Постанова не встановлює жодного кінцевого строку, коли держава зобов'язана виплатити кошти, навіть якщо на рахунку порожньо. Бюджетний кодекс забороняє державним органам витрачати більше, ніж їм виділено. Тому Мінрозвитку не може платити понад ліміт. Але це не означає, що законна компенсація має перетворюватися на вічне очікування. Нинішня система не визначає, хто саме є боржником перед людиною, не передбачає жодних штрафів чи індексації за затримку і просто розмиває відповідальність між парламентом, урядом, Мінфіном та Мінрозвитку. З чого почати виправляти ситуацію? Першим кроком має бути не зміна чек-листів чи додавання нових кнопок у "Дії". Потрібно змінити сам статус призначеної компенсації. Схвалене рішення комісії має стати офіційним фінансовим зобов'язанням держави або громади перед людиною. На його виконання слід установити чіткий строк – наприклад, 90 або 180 днів. Якщо держава не встигає виплатити вчасно, сума не повинна знецінюватися: її мають автоматично індексувати відповідно до зростання цін на будівництво чи житло. Для цього доведеться змінити не лише постанови уряду, а й профільний Закон N2923-IX та Бюджетний кодекс. Затверджені, але не виплачені компенсації мають переходити на наступний рік як гарантований борг держави. Влада повинна відкрито публікувати загальну суму цього боргу, реальні обсяги виплат, чергу та прогнозовані строки. Другим кроком треба додати до урядової постанови N381 окремий розділ про ремонт спільного майна в багатоповерхівках. Право подавати заяви повинні отримати ОСББ, ЖБК або управителі. Суму компенсації слід визначати за техвисновком та кошторисом, а гроші перераховувати поетапно на спецрахунок під контроль за виконаними роботами. Третім кроком необхідно змінити правила щодо повністю знищеного спільного майна (Закон і урядову постанову N600). Слід чітко прописати, коли мешканці можуть обрати відбудову всього дому замість розрізнених житлових сертифікатів, хто представлятиме їхні інтереси та як поєднувати індивідуальні й загальні виплати. Четвертим кроком має стати окремий закон про компенсації для бізнесу. Без відновлення підприємств ремонт житла вирішує лише половину проблеми. Можна дати людині нову квартиру, але без роботи та місцевої економіки зруйновані території не оживуть. Система "єВідновлення" довела, що держава вміє швидко створювати зручні цифрові сервіси. Тепер час переходити до складнішого – до створення юридичних гарантій. Законно оформлена компенсація має бути не просто обіцянкою "заплатити колись, як будуть гроші", а чітким зобов'язанням із конкретним строком, сумою та відповідальним за виконання. Без цього електронний сертифікат залишається лише сучасною формою старої бюрократичної відписки: "право ви маєте, але грошей немає". https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a60cc09f0b09/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Mon, 13 Jul 2026 19:04:22 +0300 Чергове масштабне переформатування виконавчої влади, добровільно-примусова відставка Прем'єр-міністерки Юлії Свириденко та кадрові ротації в правоохоронному блоці актуалізували питання інституційної стабільності в країні. І замість серйозної публічної дискусії про стратегію розвитку держави та професійні критерії відбору нових урядовців, суспільство знову бачить переважно постфактум констатацію рішень. В умовах повномасштабної війни це лише підсилює запит на відкритість і зрозумілу логіку державних кроків. Люди мають законне право знати реальні причини, прорахунки та цілі таких змін. Правова держава вимагає поваги до інституцій навіть у найтяжчі часи. Звісно, кадрова гнучкість під час війни може бути необхідною. Але будь-які зміни в урядовій архітектурі мають відбуватися виключно у правовому полі та через зрозумілу інституційну логіку, а не зводитися до непрозорих управлінських рішень. Тут варто нагадати фундаментальну юридичну деталь. Стаття 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко вказує на неприпустимість примусового припинення повноважень органів державної влади в цих умовах. Тобто за ініціативою Парламенту чи інших структур відправити уряд у відставку під час дії воєнного стану законодавством заборонено. Відтак особливої ваги набуває питання добровільності таких рішень і дотримання належних процедур. Україна є парламентсько-президентською республікою. Це означає, що саме обраний народом Парламент має ключову роль у формуванні та контролі над виконавчою владою. Стаття 113 Конституції України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді України. Уряд зобов'язаний тримати звіт перед народними депутатами, які представляють волю всього суспільства. Згідно зі статтею 85 Основного Закону, повноваження щодо формування уряду та контролю за його діяльністю належать Парламенту. Тобто будь-які призначення, звільнення чи кадрові ротації міністрів є виключною прерогативою Верховної Ради, яка має не просто формально підтримувати рішення, а здійснювати змістовну оцінку роботи кожного урядовця. Ба більше, стаття 19 Конституції безальтернативно зобов'язує всі органи влади та посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами. Це означає фундаментальне правило: державні інституції мають діяти виключно в рамках визначених процедур і повноважень. Ключовим залишається питання відповідальності самого Кабінету Міністрів. Саме уряд як колегіальний орган має забезпечувати системність політики, прогнозованість рішень і публічну підзвітність. В Україні досі не сформована повною мірою культура, коли уряд відкрито та детально пояснює суспільству свої кадрові рішення, результати роботи та причини відставок. Без цього парламентський контроль втрачає свою ефективність, а суспільство – довіру до інституцій. Водночас існує обережний оптимізм, що на рівні державного керівництва формується розуміння потреби у системній, продуманій політиці відбудови та створення моделі нової стійкості. Про це, зокрема, свідчить запрошення до діалогу мера Харкова Ігоря Терехова – управлінця з практичним досвідом функціонування великого міста в умовах війни. У цьому контексті важливим є навіть не прізвище нового Прем'єр-міністра, а усвідомлення необхідності зміни управлінської парадигми, повернення до демократичних процедур і відновлення повноцінних правових механізмів. Який вихід із цієї ситуації? Передусім – дотримання принципу підзвітності. Уряд, який іде у відставку, має публічно прозвітувати перед Парламентом про виконану роботу та відверто назвати завдання, з якими не вдалося впоратися. Після цього суспільство має отримати чітке пояснення щодо кандидатур на заміну, критеріїв їх відбору та конкретних завдань, які перед ними ставляться. Сьогодні ж суспільство та експертне середовище часто змушені орієнтуватися на неформальні сигнали та припущення, замість змістовної розмови про якість управління. Ключове питання залишається відкритим: якими професійними та антикризовими компетенціями має володіти людина, що очолить виконавчу владу в період найвищої історичної напруги? Відповідь на це питання має давати не політична доцільність, а державницька логіка та інституційна відповідальність. Саме від якості урядових рішень, їхньої прозорості та професійності залежить не лише ефективність управління, а й довіра суспільства. У цей доленосний час суспільна довіра є однією з ключових умов стійкості держави. Тому зміцнення ролі Кабінету Міністрів як відповідального, підзвітного і професійного органу виконавчої влади має стати пріоритетом державної політики. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Sat, 27 Jun 2026 10:32:18 +0300 Тридцять років тому Україна отримала Конституцію – документ, який став не лише правовим фундаментом держави, а й суспільним договором між владою і громадянином. За цей час наша країна пройшла складний шлях становлення державності, пережила політичні кризи, конституційні конфлікти, революції. Зараз ми переживаємо російську агресію та повномасштабну війну. Останніми роками в експертному та політичному середовищі періодично повертаються дискусії про необхідність перегляду Конституції України, її суттєвого оновлення або навіть підготовки нового Основного Закону для повоєнної держави. Безумовно, повоєнна відбудова держави потребуватиме певної конституційної модернізації. Але, на моє переконання, сьогодні варто поставити собі інше питання: чи справді головна проблема України полягає в тексті Конституції? За роки участі у конституційних процесах, роботи над питаннями державного будівництва та взаємодії з європейськими інституціями я дедалі частіше доходила одного висновку: Конституція України загалом витримала випробування часом. Значно складніше виявилося пройти випробування Конституцією тим, хто приходив до влади. Конституція пережила своїх критиків, політичні проєкти, дострокові вибори, президентські каденції та парламентські коаліції. Вона зберегла базові принципи демократичної організації держави, верховенства права, місцевого самоврядування, прав і свобод людини. Водночас майже кожна політична криза в Україні супроводжувалася спробою не виконати Конституцію, а змінити її під поточну політичну ситуацію. Ми бачили це під час політичної реформи 2004 року. Бачили після рішення Конституційного Суду 2010 року. Бачили у 2014 році, коли політична доцільність знову почала переважати над вимогами конституційної процедури. Бачили й під час окремих наступних змін до Конституції. У різні роки політичні сили по-різному обґрунтовували необхідність таких рішень. Одні говорили про потребу посилення парламенту, інші – про зміцнення президентської влади. Одні закликали до перезавантаження судової системи, інші – до реформування місцевого самоврядування. Але надто часто за гучними деклараціями приховувалося бажання адаптувати конституційні механізми під конкретні політичні інтереси. У результаті суспільство отримувало небезпечний сигнал: Конституція є не системою правил для всіх, а інструментом політичної боротьби. Саме тому сьогодні, через тридцять років після ухвалення Основного Закону, важливо чесно визнати: найбільші проблеми українського конституціоналізму пов'язані не з окремими формулюваннями чи нормами Конституції. Вони пов'язані з двома значно серйознішими явищами. Перше – систематичне ігнорування конституційних норм. Друге – постійне прагнення маніпулювати ними у складних політичних ситуаціях. Сам текст Конституції не може бути винним у тому, що його не виконують. Жоден закон не здатен замінити політичну відповідальність. Жодна конституційна модель не працюватиме належним чином, якщо політична еліта сприймає владу не як тимчасовий мандат, отриманий від народу, а як інструмент домінування над політичними опонентами. На жаль, українська політична практика неодноразово демонструвала інше. Люди, які приходять до влади, нерідко забувають, що вони тимчасово обрані народом в результаті демократичних процедур. Влада за своєю природою є тимчасовою. Держава і народ – постійні. Саме тому надзвичайно небезпечним є прагнення окремих політичних сил використовувати Конституцію як механізм політичної переваги, а не як систему обмежень для самої влади. Свого часу один із президентів Венеційської комісії дуже влучно охарактеризував проблему України. У нас політична конкуренція часто не є конкуренцією програм, ідей чи бачення майбутнього. Надто часто вона перетворюється на боротьбу на взаємне знищення. Кожна нова політична команда починає свою діяльність із бажання переглянути рішення попередників. Кожен новий президент нерідко сприймає попереднього не як політичного конкурента, а як ворога. У таких умовах важко забезпечити інституційну стабільність, без якої неможливий розвиток демократичної держави. На противагу – українське суспільство нерідко демонструвало значно більшу прихильність до демократичних цінностей та конституційних принципів, ніж значна частина політичного класу. Неодноразово саме громадяни ставали рушійною силою змін у моменти, коли державні інститути виявлялися неспроможними належним чином реагувати на історичні виклики. Помаранчева революція, Революція Гідності, а згодом і безпрецедентна суспільна мобілізація під час російської агресії засвідчили високий рівень громадянської зрілості українського народу та його готовність відстоювати цінності свободи, демократії й незалежності. У цьому сенсі українське суспільство часто випереджало власні еліти у розумінні напрямку розвитку держави. Оцінюючи шлях нашої Конституції, не можна не згадати про її головну ціннісну основу. Найбільшим досягненням Конституції 1996 року я вважаю не визначення форми правління і навіть не систему стримувань та противаг. Найбільшою цінністю стало закріплення у статті 3 принципу, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме ця норма визначає справжній зміст українського конституціоналізму. Проте через тридцять років після ухвалення Конституції ми маємо чесно запитати себе: наскільки ця норма реалізована у державній політиці? Чи завжди людина перебуває в центрі державних рішень? Чи відповідають цьому стан системи охорони здоров'я? Чи відповідають цьому рівень соціального захисту громадян? Чи відповідають цьому підходи до формування бюджетних пріоритетів? Чи відповідає цьому якість роботи державних інституцій? Складається враження, що з кожним новим етапом реформ та з кожною новою владною командою соціальна держава, закріплена в Конституції України, дедалі більше перетворювалася з практичного орієнтира державної політики на декларацію. Ми навчилися говорити про макроекономічну стабільність, цифровізацію, ефективність управління, однак так і не навчилися оцінювати успішність держави через якість життя людини, рівень її соціальної захищеності. Конституція сама себе гарантувати не може. Це завдання уряду, парламенту, президента, органів місцевого самоврядування – усіх, хто ухвалює рішення від імені держави. Саме за тим, наскільки людина може реалізувати свої конституційні права в реальному житті, ми маємо оцінювати не лише стан правової системи, а й якість державного управління загалом. І тут підстав для самозаспокоєння немає. Адже рівень захищеності людини та можливість реалізувати свої конституційні права досі не відповідають тим стандартам, які закладали автори Основного Закону тридцять років тому. Особливої ваги ці питання набувають в умовах війни. Сьогодні Україна проходить найскладніше випробування за весь час незалежності. Саме тому питання дотримання правового фундаменту держави набуває особливого значення. Конституція не існує лише для мирних часів. Її призначення полягає в тому, щоб навіть у кризових умовах визначати межі влади та захищати права людини. Президент України є не лише главою держави і Верховним Головнокомандувачем. Конституція визначає його також гарантом прав і свобод людини та громадянина. Це не формальність і не декларація. Це одна з ключових конституційних функцій державної влади. Саме тому будь-які прояви порушення прав людини, будь-які системні проблеми у діяльності державних інституцій повинні отримувати своєчасну реакцію. Не тоді, коли проблема набуває суспільного резонансу, а превентивно – на основі принципів верховенства права та поваги до людської гідності. Не менш важливим є питання місцевого самоврядування. Ще у 1996 році Конституція заклала надзвичайно прогресивні для свого часу засади його розвитку. Стаття 7 Основного Закону прямо визнає та гарантує місцеве самоврядування. Відповідний розділ Конституції створив фундамент для подальшої децентралізації. І хоча багато необхідних змін так і не були завершені, сама конституційна основа виявилася життєздатною. Це ще один доказ того, що потенціал Конституції далеко не вичерпаний. Саме тому сьогодні, говорячи про майбутнє української держави, ми повинні вести дискусію не стільки про нову Конституцію, скільки про нову якість конституціоналізму. Після війни Україні безумовно знадобляться модернізація державних інститутів, оновлення окремих механізмів публічної влади, нові підходи до розвитку громад, економіки, соціальної сфери та відбудови країни. Проте жодна модернізація не буде успішною без формування належної політичної культури. Конституція не може замінити відповідальність. Не може замінити державницьке мислення. Не може замінити готовність еліт діяти в межах встановлених правил. І зараз нам варто менше дискутувати про те, як її переписати, і більше думати про те, як навчитися за нею жити. Конституція України пройшла випробування. Час відповісти чи пройшли це випробування ми самі? І чи готові ми нарешті визнати, що проблема нашої держави полягає не в тому, слабка чи не слабка Конституція, а в тому, що надто часто слабкими виявлялися ті, хто був покликаний її виконувати і захищати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a27bff8a4b6f/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 09 Jun 2026 10:25:44 +0300 Для того щоб удосконалювати Кримінальний процесуальний кодекс України і Кримінальний кодекс України, насамперед необхідно чесно оцінити стан чинного законодавства та практики його застосування. Якщо говорити про якість Кримінального процесуального кодексу, який був ухвалений у 2012 році, то цифри свідчать про наявність серйозних проблем: за роки його дії до Кодексу було внесено 199 законів про зміни. Причому зміни почали вносити ще до того моменту, коли він набув чинності. Це свідчить не лише про наявність окремих недоліків, а про відсутність системного підходу до формування кримінального процесуального законодавства. По великому рахунку ми маємо ситуацію, коли законодавство роками намагаються виправляти точковими змінами, замість того щоб комплексно усувати причини проблем. Адвокати, як ніхто інший, щоденно стикаються з цими проблемами. Але питання якості законодавства та правозастосовної практики турбує не лише адвокатське середовище. Нещодавно Верховний Суд та суди загальної юрисдикції під час професійного обговорення актуальних питань кримінального процесуального законодавства крізь призму рішень Конституційного Суду також звертали увагу на проблеми належних процедур досудового розслідування. Безумовно, рішення Конституційного Суду України та практика Європейського суду з прав людини позитивно впливають на якість судового розгляду. Але питання належних процедур досудового розслідування та формування сталої правозастосовної практики залишаються актуальними. Саме тому сьогодні надзвичайно важливо, щоб фахове середовище повною мірою включилося в напрацювання якісних, системних і комплексних змін до кримінального законодавства України. Я маю на увазі і державні інститути, і професійні організації, і громадський сектор у сфері права, який також бачить ці проблеми, аналізує їх та пропонує шляхи вирішення. Водночас перш ніж переходити до практичних змін законодавства, необхідно розуміти реальний стан справ у сфері кримінальної юстиції. Саме тому надзвичайно важливим є професійний аналіз правозастосовної практики та статистичних даних. На жаль, сьогодні ми стикаємося з серйозною проблемою. Це абсолютно ненормально і, по великому рахунку, нонсенс, коли статистика в державі якщо не ховається, то приховується або ж використовується таким чином, щоб не показувати реальну картину. Показовим у цьому контексті є аналіз статистики щодо досудового розслідування та судового контролю, який під час круглого столу "Захист конституційних прав громадян України у досудовому розслідуванні" представив адвокат, колишній заступник Генерального прокурора України Олексій Баганець. Наведені ним дані свідчать про наявність серйозних проблем не лише із правозастосуванням, а й із формуванням та відкритістю кримінальної статистики. За його даними, у 2024 році до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено понад 492 тисячі кримінальних проваджень. Водночас окремої відкритої статистики щодо загальної кількості заяв та повідомлень про кримінальні правопорушення, які фактично надходять до правоохоронних органів, суспільство не отримує. У результаті професійна спільнота позбавлена можливості об'єктивно оцінити масштаб звернень громадян та ефективність реагування держави на них. Про наявність проблем свідчить і практика судового контролю на початковому етапі кримінального провадження. За наведеними даними, у 2024 році слідчі судді розглянули понад 36 тисяч скарг на невнесення відомостей до ЄРДР та задовольнили більше половини з них. Сам факт такої кількості скарг демонструє потребу в додатковому аналізі причин виникнення подібних спорів між заявниками та органами досудового розслідування. Сьогодні практично всі органи досудового розслідування працюють над пропозиціями щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Але надзвичайно важливо, щоб ці зміни були системними, комплексними та збалансованими. Насамперед необхідно навести лад у самому понятійно-категоріальному апараті, який використовується у кримінальному процесуальному законодавстві. Він має бути узгодженим із законодавством про прокуратуру, Національну поліцію, судоустрій, адвокатуру. Для всіх учасників процесу повинно існувати єдине розуміння змісту закону і порядку його застосування. Так само очевидною є необхідність формування нової методології статистики у сфері кримінальної юстиції. Причому така статистика повинна бути узгодженою між усіма органами досудового розслідування та кореспондуватися зі статистикою судової влади. Інакше ми й надалі будемо спостерігати маніпуляції, приховування даних та відсутність об'єктивної картини того, що насправді відбувається у сфері кримінального правосуддя. Не менш важливим є питання змісту самої статистики. Сьогодні держава практично не оприлюднює низку показників, які дозволяли б об'єктивно оцінити якість роботи системи. Зокрема, відсутні відкриті дані про кількість осіб, затриманих без подальшого повідомлення про підозру, про кількість скасованих підозр, про частку закритих проваджень через недоведеність вини, а також про ефективність застосування негласних слідчих (розшукових) дій. Без таких показників неможливо сформувати цілісне уявлення про реальний стан кримінальної юстиції. Свого часу під час одного з професійних форумів представник Служби безпеки України розповідав про аналіз виправдувальних вироків та підготовку рекомендацій для підрозділів на місцях. Але варто нагадати просту цифру: виправдувальні вироки в Україні становлять менше одного відсотка або близько одного відсотка від усіх рішень у кримінальних провадженнях. При цьому сама структура судової статистики також потребує серйозного професійного аналізу. За даними Олфексія Баганця, частка виправдувальних вироків у кримінальних провадженнях у 2024 році становила близько 1,2%, тоді як у 2018 році цей показник перевищував 7%. Безумовно, сама по собі низька кількість виправдувальних вироків не може автоматично свідчити про порушення закону чи необґрунтованість обвинувачення. Проте така динаміка змушує професійну спільноту ставити питання про реальний баланс між сторонами кримінального провадження, ефективність процесуальних гарантій та якість судового контролю за діяльністю органів досудового розслідування. Це ще раз демонструє той обвинувальний ухил, який сформувався у діяльності органів досудового розслідування, а згодом нерідко продовжується і під час судового розгляду справ. Нам дуже важливо спільними зусиллями змінити цей підхід і збалансувати кримінальний процес таким чином, щоб він справді забезпечував захист прав людини, дотримання принципу верховенства права та законності. Особливе занепокоєння викликає поєднання політики і права. Ми бачимо негативну тенденцію впливу політичних процесів на право, і це явище має свої негативні наслідки для держави. Саме тому правники і політики, насамперед народні депутати України, повинні зробити все можливе, щоб звести до мінімуму політичні впливи на досудове розслідування та судовий розгляд справ. Неприпустимо, коли попри принцип змагальності сторін та рівність процесуальних прав на практиці перевага надається стороні обвинувачення. Свого часу дуже непросто було закріпити у Конституції України положення статті 131-2. І зовсім не для того, щоб створити так звану "адвокатську монополію". Головна мета була іншою – максимально наблизити сторони кримінального процесу до реальної рівності та забезпечити дієву змагальність. Окремою проблемою залишається діяльність слідчих суддів. Достатньо подивитися на те, як у багатьох випадках відбуваються судові засідання. Водночас проблему варто оцінювати не лише через окремі приклади, а й через статистику. Так, за даними аналізу, у 2024 році слідчі судді задовольнили понад 83% клопотань про проведення обшуків, майже 90% клопотань про проникнення до житла без присутності власника та понад 91% клопотань про застосування тримання під вартою. Незалежно від оцінки цих показників, вони ставлять питання про ефективність судового контролю як гарантії балансу між інтересами кримінального переслідування та захистом прав людини. Не менш показовою є ситуація із застосуванням арештів майна. Лише протягом 2024 року слідчими суддями було накладено понад 112 тисяч арештів майна – найбільше за останні роки. Водночас значна частина таких обмежень застосовується ще до того, як суд вирішить питання про винуватість особи по суті. До речі, сама судова влада також усвідомлює наявність цих проблем. Від представників Верховного Суду та касаційних судів неодноразово лунали зауваження щодо необхідності вдосконалення інституту слідчих суддів та практики його функціонування. Додатково уваги потребує і проблема тривалості розгляду кримінальних справ. За статистикою, майже половина кримінальних проваджень, які перебували на розгляді судів у 2024 році, не були завершені протягом року, а десятки тисяч справ залишаються нерозглянутими понад два роки. Така ситуація безпосередньо впливає на реалізацію права людини на справедливий судовий розгляд у розумний строк. Усі ці проблеми – нестабільність кримінального процесуального законодавства, недосконалість статистики, обвинувальний ухил, порушення процесуального балансу між стороною обвинувачення та стороною захисту, проблеми функціонування інституту слідчих суддів та надмірна тривалість судового розгляду – свідчать про одне: реформа кримінальної юстиції не просто потрібна, вона давно назріла. Оскільки Україна визначила європейський напрям свого розвитку, ми маємо забезпечити відповідність кримінального процесуального законодавства сучасним стандартам правової держави. Але йдеться не про механічне копіювання окремих норм чи моделей. Йдеться про створення цілісної, внутрішньо узгодженої системи, в якій однаково розумітимуться і застосовуватимуться процесуальні норми у законодавстві про прокуратуру, Національну поліцію, судоустрій, адвокатуру та кримінальне провадження. Не менш важливим є повернення дієвих процесуальних запобіжників та забезпечення невідворотності відповідальності за порушення процедур під час досудового розслідування. Тому що вседозволеність не здатна забезпечити ані принцип змагальності, ані реальну рівність сторін у кримінальному процесі. Настав час переходити від нескінченних точкових змін до системного переосмислення всієї моделі кримінальної юстиції. Не заради чергової реформи як такої, а заради утвердження того, що має бути основою будь-якої правової держави: верховенства права, справедливості та реального захисту прав людини. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a27bff8a4b6f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6616c997eb63d/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 10 Apr 2024 20:17:11 +0300 Схоже, нескінченні реформатори судової влади щиро вірять, що їм в руки вклали щит і меч рідної держави. Адже і ухвалювані закони, і практика їх застосування доволі часто визначаються миттєвими політичними потребами. Принцип верховенства права, визнаний Конституцією, на жаль, не діє. Або діє не за призначенням. 7 років невизначеності Свого часу Європейська комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) у своїй доповіді вивела (п.16) аксіому верховенства права, яка полягає в тому, що усі, хто відповідальний за прийняття рішень, ставилися до будь-якої людини з повагою до гідності з дотриманням принципу рівності раціонально і відповідно до закону, а також щоб кожен мав можливість оскаржити незаконні рішення в незалежних и неупереджених судах за справедливою процедурою. Саме незалежність судів та справедливість судової процедури бралася забезпечити кожна нова влада в Україні. Втім, конституційна реформа 2016 року упродовж усіх наступних років лише доводить неефективність цих спроб. Писали та говорили про це чимало. Але мабуть найбільш красномовними фактами сьогодні є очевидний дефіцит кадрів у суддівському корпусі, кримінальне переслідування за корупцію екс-Голови Верховного Суду (який пройшов усі перевірки на доброчесність та так званого оцінювання). І, звісно ж, відверте публічне знущання над суддями ліквідованого Верховного Суду України – суддями вищих спеціалізованих судів, яке тривало сім (sic!) років. У цих політичних ігрищах брали участь політики, законодавці, члени суддівського врядування. А також окремі судді, які, ухвалюючи рішення іменем України, забували про свій особливий статус та гарантовану їм незалежність і дозволяли собі жонглювати нормами Конституції та законів. Це дійсно втрачені роки як для держави, так і для самих судів. Адже замість конструктивної роботи у найвищому суді йшла боротьба. Цькування, зневіра, професійна бездіяльність, марні очікування справедливості, – усе це відчували ті, хто був покликаний здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечувати той самий справедливий суд, а також повагу до прав і свобод людини. Зрештою, 26 березня Конституційний Суд ухвалив Рішення N3-р (ІІ) /2024 про єдиний статус суддів в Україні. Тих суддів ліквідованих в ході реформ вищих спеціалізованих судів, що не були звільнені з посади чи повноваження яких не були припинені, визнали суддями системи судоустрою України. Вони здійснюють судочинство, тому за своїм юридичним статусом не відрізняються від інших суддів. Оспорюваний припис Закону "Про судоустрій і статус суддів" був визнаний таким, що звужує гарантії суддівської незалежності, відтак, суперечить Конституції України. Упевнена, що на черзі аналогічні за змістом рішення Європейського суду з прав людини. Презумпція доброчесності Сучасний етап судової реформи дійсно супроводжується лавиною законів, які зберігають тенденцію правової невизначеності у ключових моментах. Для прикладу візьмемо питання суддівського оцінювання. З урахуванням положень Конституції, виключно законом мають визначатися зрозумілі і чіткі процедури для всіх залучених субʼєктів: і для кандидатів на посаду, і для Вищої кваліфікаційної комісії суддів, і для Вищої ради правосуддя, і для чинних суддів, у тому числі тих, хто має розглядати спори, повʼязані з оцінюванням. Так, відповідно до п. 4 ст. 16-1 Розділу ХV (Перехідні положення) Конституції порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюється лише законом (тут йдеться про суддів, призначених на посаду строком на п'ять років або обраних суддею безстроково до набрання чинності конституційною судовою реформою 2016 року). Але до грудня 2023 року ніякого закону у розвиток цієї конституційної норми ухвалено не було! Хіба що первинна редакція Прикінцевих та перехідних положень Закону "Про судоустрій і статус суддів" покладала функцію оцінювання на колегії ВККС (але ж перехідні положення апріорі обмежені конкретними термінами і колом осіб). Тож оцінювання на відповідність судді займаній посаді тодішній склад ВККС здійснював на підставі власних актів (що крім іншого також є порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції) за процедурою іншого виду оцінювання, а саме – на здатність кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя! Через таку недбалість законодавця понад триста українських суддів опинилися за межами конституційного поля у невизначеній ситуації. Цим, звісно, скористалися чиновники, політики і так звані активісти від правосуддя, які завзято втілювали реформаторські кроки, фільтруючи суддівський корпус на свій смак. Станом на тепер такий підхід замість зміцнення правосуддя прогнозовано призвів до дефіциту суддівських кадрів та зупинення здійснення правосуддя в окремих судах. Також (що не менш важливо) були порушені права та законні інтереси діючих суддів. Адже за презумпцією статтею 127 Конституції, усі без винятку судді, отримавши цей високий статус, є компетентними і доброчесними. І, якщо не доведено протилежного, їхня здатність бути суддею не підлягає повторний перевірці. Втім, якщо під час реформи 2016 року виходили із винуватості усіх і вся, то цей принцип мав би закладатися безпосередньо на рівні Конституції та законів. Але його, на щастя, немає. Тож така презумпція є важливою складовою судової влади, оскільки вона покладається на певну довіру до суддів та їх професійних здібностей, а відтак і довіру до правосуддя. Законний інтерес Бо наявність у судді (в межах встановленої презумпції) компетентності та доброчесності є законним інтересом цього судді. Більше того, інтерес є також публічним. Йдеться про визначення професійної кваліфікації, здатність здійснювати правосуддя та забезпечувати справедливість судових рішень. І це беззаперечно (якщо, звісно, включати здоровий глузд, правову свідомість) підлягає судовому захисту. І, оскільки такі цінності дозволяють працювати саме в обраній професії, на суддівській посаді, спори щодо цього предмету, мають усі ознаки публічно-правового спору і належать до адміністративної юрисдикції. Тим не менш, сьогодні спостерігаються спроби витиснути питання оскарження рішень про звільнення судді за результатами оцінювання у площину цивільного права – захисту честі і гідності. Такий підхід "реформаторів" зрозумілий: захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється в цивільному, а не адміністративному судочинстві. Тож судитися у відстоюванні прав можна до нескінченності. Небажання деяких адміністративних судів, зокрема і КАС ВС, розглядати ці спори не витримує жодної критики. Сьогодні вони посилаються на рішення Конституційного Суду від 01.12.2004 N18-рп/2004 у справі про орохонюваний законом інтерес. Але ж це рішення було прийняте ще до появи в Україні адміністративної юстиції, відтак, обмежувалося тлумаченням положень Цивільного та Господарського процесуальних кодексів. Утім, Кодекс адміністративного судочинства, що зʼявився у 2005 році, запровадив умовну презумпцію винуватості держави. Саме вона повинна доводити що права і законні інтереси скаржника не були порушені субʼєктом владних повноважень. А це підводить нас до думки, що спроби адміністративної юстиції (під хибним у своїй основі приводом) усунутися від вирішення проблеми можливих порушень з боку держави та її представників під час процедури доступу до посади судді руйнує справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Саме тому проблема є спорідненою до проблеми суддів ліквідованих вищих судів, яку нещодавно вирішив КС (та в осяжній перспективі розглядатиме ЄСПЛ). Адже вже інших діючих суддів, які мають не матеріальний, але професійний "законний інтерес", намагаються знову виділити в якусь окрему категорію. Ця проблема стає особливо актуальною у зв'язку тим, що захист конституційних гарантій компетентності та доброчесності суддів є необхідним елементом забезпечення правової держави та зміцнення довіри громадян до судової влади. Щоправда з однією ремаркою, якщо судова реформа не має на меті повністю змінити судовий корпус України. І це мають розуміти всі українські судді. А також те, що у кожного з них – своя черга. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6616c997eb63d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/63341fd8f17fa/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 28 Sep 2022 13:20:08 +0300 Повернутися у публічній площині до теми щодо суті нерозривного зв'язку між розумінням збройної агресії РФ проти України у міжнародному праві і юридичним фактом оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни через збройну агресію у національному конституційному праві, мене змусили декілька обставин останніх днів. На хвилі початку переможного перелому ходу війни нашими ЗСУ, ми з молодою Агенцією системних комунікацій, започаткували концепт дискусій політиків, дипломатів і правників, ставлячи собі за мету утвердження сили міжнародного правосуддя. Адже, віддаючи належне певним зусиллям влади із організації цієї роботи назовні, водночас відчуваємо брак внутрішньо суспільного і фахового діалогу з важливих питань відповідальності Росії за злочини в Україні. Модеруючи поки що дві професійні дискусії, зауважила, що саме цьому, як на мене, фундаментальному аспекту, до цього часу не приділялася належна увага ані супердосвідченими міжнародними зірками у галузі міжнародного кримінального права, ані українськими дискутантами. Причини неуваги до цієї ключової внутрішньо-правової оцінки агресії з боку Росії проти Української держави, наразі не важливі. Чи існує якесь притомне об'єктивне пояснення, чи це "не на часі" через певні суб'єктивні обставини, чи відсутнє взагалі розуміння системного підходу до цінностей, координат, зв'язків... Отже – до суті проблеми. З посиленням тенденції до перемоги наших Збройних Сил, агресор увімкнув механізми, що остаточно розкривають справжні наміри цієї безпідставної агресії. Яка планувалася, готувалася, ініціювалася та здійснюється Росією у політичний та військовий спосіб. Яка за своїм характером, тяжкістю і масштабом є зухвалим порушенням Статуту ООН. Держава, що вважає себе засновником ООН, постійним членом її Радбезу, вчинила повномасштабну агресію щодо нашої держави з метою знищення українського народу і анексії наших територій. Як би агресор це не назвав – "спецоперацією", "війною з НАТО" або "захистом суверенітету Росії". Тому підтримую звернення президента Зеленського, який, виступаючи на Раді Безпеки ООН 27.09.22 р. з приводу проведення псевдореферендумів, закликав виключити Росію з її складу. За сучасним змістом статті 8 bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду з Кампальськими змінами, визначення агресії у зв'язку з іншими положеннями цієї статті, пов'язується з актами застосування сили, збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим способом, несумісним із статутом ООН. В основі підходу, що запроваджений в новітньому міжнародному праві, лежить серед іншого і положення Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, де визначено перелік дій, які незалежно від проголошення агресором війни, підпадають під поняття агресії. Саме з цих підстав ще у 2014 році у зв'язку з анексією в України території АРК і Севастополя, воєнних дій на Донбасі, українська влада, згідно пункту 9 частини першої статті 85, пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, статті 4 ЗУ "Про оборону України" зобов'язана була оголосити стан війни через збройну агресію Росії проти України, здійснену у спосіб, який передбачений цими положеннями. Зауважу, що рішення РНБО, які тим чи іншим чином торкаються питань агресії РФ, не замінюють конституційного механізму. Виступаючи з трибуни Ради Європи у березні 2014 року, з приводу псевдореферендуму в Криму і анексії території АРК і Севастополя, я говорила тоді саме про це. Цього (оголошення стану війни) тоді не сталось. Однак, про минуле потім, а от що принципово сьогодні: ця вимога національного конституційного законодавства про оголошення стану війни нікуди не поділася і нині. Вона відмінна від оголошеного внутрішнього правового режиму воєнного стану і всього, що з ним пов'язано. Путін не лише вторгся на територію суверенної держави Україна. Не лише здійснив очевидну військову окупацію, що стала результатом збройної агресії і застосування сили. Він усупереч усім регіональним чи світовим стандартам, усупереч українському і російському законодавству, через процедури псевдореферендумів намагається вкотре, перевернувши все з ніг на голову, анексувати в Української держави її території. При цьому і незаконну мобілізацію в своїй державі намагається виправдати "захистом" анексованих в України територій – як власне вже російських, – дрейфуючи від "спецоперації" в бік "контроперації" і аж до оголошення війни Україні тощо. До того ж, вчергове загострюючи свій ядерний шантаж світу. Як на мене, українська влада має невідкладно розставити всі точки над "і" – тобто негайно оголосити стан війни в Україні у зв'язку із збройною агресією РФ. Нехай із запізненням, але вибити з рук агресора козирі для використання всередині РФ вже сьогодні, і так само надалі – при притягненні керівництва РФ до відповідальності за злочини в Україні. Відкиньте, у даному випадку, гібридність цієї війни. Чітко обіпріться на засади міжнародного та національного конституційного права. Ми не починали цієї війни першими, тобто, не нападали на Росію. Ні у лютому 2014, ні у лютому 2022 року. Ми не загрожували безпідставною війною Росії ні тоді, ні зараз. Ми не давали приводу для агресії на нас. Але ми маємо право на оборону, право саме на війну, тобто jus ad bellum, яке може мати тільки сторона, яка обороняється у будь-який, визначений нею спосіб. Можливо, не всі зрозуміли, але саме про це йшлося у статті Головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного та першого заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенанта Михайла Забродського "Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд". Адже вони переконані, що існуючі нав'язані нам обмеження дій ЗСУ мають бути скасовані. Навіть територія держави-агресора за умов війни не може бути недоторканною. Юридичний факт оголошення стану війни є нашою міжнародною декларацією як держави, проти якої здійснено збройну агресію. Це також обмежить можливості агресора для маніпулювання інформацією і свідомістю всередині власної країни. В результаті відпадуть всі аргументи агресора, які давала і дає йому формальна невизначеність Української влади!!! Чітко фіксується факт агресії, який ще лише збирається доводити українська влада в ініційованому нею майбутньому спеціальному трибуналі. Скажу прямо для тих, хто вдає, що наче розбирається у питаннях міжнародного кримінального права, елементарну річ. Встановлення факту агресії – материнського злочину для воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду – вимагає складного процесу доведення в суді (який би він не був – чи МКС чи Спеціальний трибунал), якщо цей факт вчасно не буде встановлений згідно національного конституційного права. Фіксація факту агресії також є основою підсилення легітимності усіх рішень щодо визнання дій Росії світом – міжнародними організаціями від Генеральної Асамблеї і Радбезу ООН, ПАРЄ – і до всіх міжнародних документів, де світ констатує агресію РФ проти України, але РФ цього не визнає. Це також є абсолютно об'єктивною підставою, аби відкинути тиск Росії на Україну в частині схиляння до перемовин сьогодні на неприйнятних для нас умовах. Я б могла довго пояснювати, чому юридичний факт, до якого зобов'язує українська Конституція українську владу – оголошення стану війни через вже триваючу збройну агресію РФ, – є надзвичайно важливим для того, щоб ЗСУ могли захищати власну державу у стратегічний і тактичний спосіб ведення визначених їхнім командуванням бойових дій. Я могла б докладно роз'яснювати, чому такий акт української влади є потрібним для упорядкування міжнародним правом обміну полоненими, визначення модальностей компенсаторних механізмів за шкоду у цій війні і навіть про важливість оголошення стану війни через агресію у питаннях відповідальності Росії та її керівництва за злочини в Україні. Усі аргументи є. Але про це згодом, в тому числі і в нових публічних дискусіях, які ми продовжимо разом із Агенцією системних комунікацій. Зауважу лише, що варто привести у належну відповідність Указ Президента України N661/2022 "Про робочу групу з опрацювання питання створення спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії проти України". По-перше, уточнивши і в назві, і в тексті "агресії Російської Федерації", інакше не зрозуміло, хто її здійснив. По-друге, є необхідність суттєво підсилити склад цієї робочої групи як національними фахівцями, так і спеціалістами міжнародного класу. По-третє, цей Указ має відповідати і ідеологічно, і текстуально попереднім президентським актам з суміжних питань, наприклад, Указу N346\1022 "Про робочу групу з розробки та впровадження міжнародно-правових механізмів відшкодування шкоди, завданої Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації". Сьогодні час діяти не тільки у питанні вибивання "останнього козиря" Росії – ядерного шантажу, а й для створення реальних механізмів відповідальності за агресію РФ проти України. Діяти професійно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/63341fd8f17fa/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ca5f406b2b19/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Thu, 04 Apr 2019 15:09:42 +0300 І ще раз до теми дебатів. Декілька моїх попередніх тез з цього приводу. Перше. На сьогодні питання проведення передвиборних теледебатів за рахунок коштів Держбюджету під час проведення повторного голосування визначено статтею 62 Закону України "Про вибори Президента України" з урахуванням, звичайно, духу усіх статтей Закону, передовсім, обмежень передвиборної агітації. Крім того, це питання врегульовано Положенням про порядок проведення Національною суспільною телерадіокампанією України передвиборних теледебатів..., що затверджені постановою ЦВК від 5 травня 2014 року за номером 472. На мою думку, чинні редакції і статті Закону, і Положення ЦВК є дещо застарілими і не відповідають духу часу та потребам нінішнього виборчого процесу. Тому дивним є поспішні інтерв"ю заступника голови ЦВК Євгена Радченка, який не звертає уваги на необхідність для ЦВК на теперішньому етапі якісно врегулювати відповідно до чинного Закону питання теледебатів. А потреба є! Так само, заангажованим і таким, що не має на меті покращити рівень правового регулювання порядку проведення обов"язкових теледебатів за кошти Державного бюджету є проект за номером 10168 авторства Ірини Геращенко та Марії Іонової. Застав дурного Богу молитися і він і лоба поб"є. Українське прислів" я чітко відображує суть їх проекту. Він запроваджує лише одне – додаткову відповідальність конституційного характеру у вигляді зняття з реєстраціі кандидата, якщо останній не бере участі у дебатах. Нонсенс вносити під час виборів такі зміни до Закону! Навіть соромно пропонувати те, що обмежує права кандидата під час виборів! Правовий нігілізм і безкультур"я у рафінованому вигляді. Переконана. Цей проект не має конституційних підстав і політичних реальних можливостей за правилами транспарентних виборів бути законом. Друге. Закон і Положення ЦВК передбачають, що теледебати організовує телеорганізація. Визначені основні параметри і вимоги процедури. Вони мають бути дотримані! Безумовно! При цьому ЦВК не може обмежити ні час, ні кількість теледебатів визначені Законом, як це зроблено у Положені ЦВК у 2014 році. До прикладу. Не менше 60 хвилин у Законі, це не 36 чистого ефірного часу безпосередньо для дебатів, як прописано у Положенні. Тим більше, що зараз такий суспільний інтерес, така увага до дебатів між кандидатами! Не може ЦВК порушити так само рівні умови участі кандидатів, як це було зроблено у 2014 році.Бо якщо один розпочинає, то інший має право завершити. А не один і той же і перший,і останній у двох позиціях за рахунок одного жеребкування... Третє. Дебати проводяться не для "собачих боїв", а для того, щоб у виборця була можливість робити відповідальний, усвідомлений, вільний вибір! Без впливів і вигуків ззовні кандидати мають дебатувати між собою з актуальних тем для розвитку країни! З тем, що є супер суттєвими для внутрішньої і зовнішньої політики України відповідно до конституційних повноважень президента! Четверте. Зараз маємо унікальний шанс на новітній формат дебатів. Увпевнена, повинна бути сформована також їх Наглядова рада, яка забезпечить контроль за дотриманням духу і букви Закону. До її складу мають увійти, як мінімум, незалежні і авторитетні правники і медіа експерти. Від А до Я мають бути забезпечені рівні умови для кандидатів! Як підсумок. Вибори пройдуть, життя на них не закінчиться ніколи. Головне зараз діяти згідно Конституціі і Закону Украіни " Про вибори Президента України", не зводячи волевиявлення народу до пустого, войовничого шоу. Змістовно наповнюючи виборчі змагання сутісним змістом! Бо від сутті цих змагань, а не від віртуальності, брехні, войовничості кандидатів і їх команд на виборах залежить майбутнє нашої країни! Тим більше в умовах майбутнього повторного голосування, коли більше половини виборців мають ще визначатися з урахуванням результатів виборів 31 березня 2019 року. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5ca5f406b2b19/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5c012c489ffb3/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Fri, 30 Nov 2018 13:25:44 +0200 Починаючи із 2014 року я маю публічну позицію, яка полягає у тому, що в Україні, починаючи із моменту анексії Росією Криму, склалися всі підстави для введення воєнного стану. Тому, звичайно, для мене було б цілком логічним вітати це рішення, хоча воно було прийняте із мінімум чотирирічним запізненням. Але я за безумовне дотримання конституційного порядку у державі. Тим більше у такому надзвичайному випадку, коли мова йде про введення воєнного стану. Цей крок, без сумніву, просто зобов'язаний мати належну конституційну і демократичну легітимність, правову чистоту, пропорційність і правову визначеність. На превеликий жаль, змушена констатувати, що нещодавня акція щодо введення в державі воєнного стану, була позбавлена усіх перелічених правових чеснот. Це ознака піку політико-правової кризи, що триває в Україні з квітня 2016 року, коли у парламенті у неконституційний спосіб був сформований уряд за відсутності коаліції депутатських фракцій. Як має бути 28 листопада о 15 год. 18 хв. усі інформагенції України повідомили, що у газеті "Голос України" опублікований Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" за N393/2018 та Закон України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" за N2630-VIII. Отже, з початку розгляду питання про введення воєнного стану минуло 2 доби, допоки влада офіційно оприлюднила у спеціальному випуску парламентського видання (за N226) відповідні указ і закон, які одночасно і набули чинності, як того вимагає Конституція, а також Закон України "Про правовий режим воєнного стану", Закон України "Про Регламент Верховної Ради України", та власне й самі офіційно опубліковані документи про введення воєнного стану. З урахуванням усіх дискусій, значного міжнародного значення самого факту введення воєнного стану та подій, що фактично відбулися на печерських пагорбах, є необхідність детально проаналізувати правові аспекти ходу підготовки рішень, процедури їх ухвалення, набуття ними чинності, їх змісту та початку забезпечення виконання правового режиму воєнного стану. Насамперед, маю підкреслити, що наше національне законодавство України однозначно – дуже зрозуміло та ґрунтовно описує правовий механізм, про який йде мова та встановлює чіткі і конкретні вимоги щодо процедур та документів. Стаття 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" визначає відповідний порядок. Як формується пропозиція, яким чином видається Указ Президента України, як і у які строки збирається Верховна Рада України, як офіційно оприлюднюються і коли набувають чинності відповідні документи. Стаття 6 цього ж Закону з урахуванням визначення воєнного стану та його видів (згідно статті 1 Закону) чітко визначає, що має бути в обов'язковому порядку зазначено в указі президента. При цьому Регламент Верховної Ради України у статтях 189, 190 Глави 31 "Розгляд питань про затвердження Указів Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію...", чітко встановлює парламентську процедуру розгляду питання та її правові наслідки. Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" встановлює вимоги до ухвалення рішень цим органом, який готує пропозиції для президента. Діють Закони "Про національну безпеку України", "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", які мають бути обов'язково враховані при ухваленні рішень щодо воєнного стану. Цей докладний опис є необхідним для розуміння того, що згідно конституційного порядку та законодавчого механізму його реалізації саме Президент України, згідно пункту 20 частини першої статті 106 Основного Закону, ухвалює відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Тобто, президент держави вводить воєнний стан, а парламент лише затверджує його рішення законом. Хроніки правового хаосу та піку парламентської кризи З огляду на перелічені положення Конституції та спеціального законодавства України, процес, свідками якого ми усі стали, виглядає апогеєм правового хаосу та піком кризи парламентаризму в Україні. Якщо чесно, повним його крахом! В ніч з 25-го на 26 листопада 2018 року на засіданні РНБОУ приймається рішення рекомендувати президенту введення воєнного стану в усій Україні. Ці рекомендації президент затверджує своїм Указом N390. На підставі цього рішення РНБО та указу президента, яким воно затверджене, підготовлено інший Указ – "Про введення воєнного стану в Україні" за N391. Це саме той варіант, у якому фігурує термін 60 днів воєнного стану на усій території України із максимальним пакетом можливості тимчасового обмеження прав і свобод. Цей Указ передається до парламенту. Те, що відбулось у парламенті далі, відомо. Після депутатського "бунту", де насамперед проявили себе фракції Олега Ляшка, Юлії Тимошенко та Самопоміч, з самого початку засідання парламенту о 16 годині 26 листопада 2018 року щодо терміну введення воєнного стану, обмеження свобод громадян і географії, президент зробив вигляд людини, схильної до компромісів. І одразу звернувся до народу, а згодом – за декілька годин – з парламентської трибуни до парламенту, заявивши, що вніс відкоригований з урахуванням пропозицій ВР відповідний Указ. Він є зареєстрованим у парламенті. І з цього місця треба, як кажуть, "стежити за руками". Тільки згодом виявилося, що "відкоригований" варіант – це 393-й указ президента. Мало того – у тексті були ретельно збережені положення щодо обмеження прав і не йдеться про окремі території. Тільки термін дії воєнного стану був скорочений до 30-ти днів, уточнено час. Тобто відкоригована була відповідно лише перша стаття указу. Усі інші його складові – від назви і до останнього положення, залишилися, як у попередньому варіанті. Більш того, як випливає опосередковано із виступу президента, а також безкінечних реплік про "під стенограму" від спікера парламенту в ході засідання парламенту, а головне за інформацією депутатів – народні обранці не мали тексту указу президента і проекту відповідного закону! Це той, що за словами спікера, буде техніко-редакційно доопрацьований. Не було обов'язкової також процедури першого читання та прийняття закону у цілому. Також голосуванням у парламенті не змінювалася встановлена законом спеціальна парламентська процедура. Для спікера Парубія – це звичайна справа – голосувати з голосу, без проектів, без дотримання процедур. Одним голосуванням – 276 "за". Але з точки зору Конституції і законів – це злочин! 27-го листопада "Урядовий кур'єр" друкує Указ Президента України за N390 від 26 листопада 2018 року та Рішення РНБОУ у редакції – 60 днів, обмеження прав, територія усієї країни. Від цього факту суспільство почало відчувати стійкий когнітивний дисонанс. Який посилюється заявою в FB об 11:35 нардепа Вікторії Сюмар, яка зауважує, що воєнний стан – не та тема, довкола якої можливі будь-які маніпуляції датами, формулюваннями чи неточностями і повідомляє, що в парламенті триває техніко-редакційне (пресловуте – авт.) опрацьовування Закону про затвердження відповідного Указу. Не дивлячись на ці заяви, ситуація поступово занурюється у хаос і з огляду на те, що у варіанті Указу, який підкладено під відповідний Закон, немає переліку областей, у яких вводиться воєнний стан, тобто воєнний стан знову-таки вводиться в Україні!!! Звичайно, таких акул законотворчості, як спікер Андрій Парубій, може влаштовувати усне озвучення переліку областей президентом під стенограму. Але Закон України "Про правовий режим воєнного стану" такої "гнучкості" не передбачає. Він вказує, що пропозиції у цьому питанні формує для президента РНБОУ і (увага!) не передбачає можливостей для Верховної Ради коригувати сам текст Указу Президента! Парламент не може доповнювати також його правове регулювання. Що є логічним. Якщо пояснити це зрозумілою для Парубія мовою – парламент у ході дебатів може напрацювати пропозиції, застереження, передати їх президенту, якщо вважає, що ці застереження мають бути враховані президентом. Який, погоджуючись, збирає РНБО, де формуються нові пропозиції для президента, готується новий текст Указу президента, який затверджується парламентом. Втручатись у зміст указу, самостійно доповнити його зміст правового регулювання своїм законом парламент не може! Тому його застереження у законі, яким затверджувався указ, як щодо можливості проведення часткової мобілізації в період дії воєнного стану, так і про визначення переліку окремих територій для введення воєнного стану, насправді так і залишились його застереженнями – "для історії", так би мовити. Щоб президент не крутив парламентом, як "циган сонцем", спікер Парубій і парламент мали б знати, що Верховна Рада України при затвердженні указу Президента України про введення воєнного стану може прийняти такі рішення: 1) схвалити повністю; 2) частково, з рекомендаціями та/або застереженнями; 3) відхилити проект закону про затвердження відповідного указу Президента України. Більш того, на випадок, коли парламент дає рекомендації та/або застереження, законодавець установив, що чинними, згідно частини другої статті 190 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України", є положення відповідного указу Президента України, затвердженого Верховною Радою України, який набирає чинності одночасно з законом. Все. Крапка. Фантомні засідання РНБОУ і де саме та коли введено військовий стан От такі справи. До змісту указу та інших акцентів, з ним пов'язаних, ми ще повернемося. А зараз лише два моменти щодо його підготовки. Перший. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", пропозиції, як відомо, для президента подає РНБО. Рада ухвалює свої рішення згідно статті 9 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України", на засіданнях, які є основною організаційною формою іі діяльності, де її члени голосують особисто. І уся країна спостерігала за тим, коли уночі 25-26 листопада 2018 року таке засідання проводилося – на ньому було ухвалено Рішення, що затверджене Указом Президента України N390/2018, що й було опубліковано в "Урядовому кур'єрі" 27 листопада. А от звідки з'явилося наступне Рішення РНБО від 26 листопада 2018 року "Про внесення зміни до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 26 листопада 2018 року "Щодо надзвичайних заходів із забезпечення державного суверенітету і незалежності України та введення воєнного стану в Україні", і вже затверджене Указом Президента України N392/2018, що було опубліковано в "Урядовому кур'єрі" вже 28 листопада, достеменно не відомо. Жодної публічної інформації про проведення засідання РНБО немає. У тому числі і на сайті РНБО. У зв'язку з цим у мене питання до президента і секретаря РНБО – чи дійсно відбулося таке засідання? Чи голосували особисто за це рішення члени РНБО, як того вимагає закон? Другий. Згідно частини шостої статті 107 Конституції, у засіданнях РНБО може брати участь Голова Верховної Ради України. От тут пан Парубій міг би озвучити пропозиції парламенту і наполягати на відповідних змінах у Рішенні РНБО, а відтак і в указі президента. Зміг би. Якби володів відповідними знаннями і розумінням того, що вимагає від нього Конституція України. Якби міг усвідомити міру своєї відповідальності, як голови парламенту. Якби так не поспішав до Брюсселя для рукостискань та заяв. Отже, наразі маємо жахливу картину правового хаосу унаслідок правового свавілля у результаті нехтування, незнання, недотримання Конституції і законів України, відсутності взаємодії у вищому керівництві держави, а також прояву відвертої неповаги до народу України. З правової точки зору, державні рішення такої надважливої ваги, міжнародного і внутрішньодержавного значення, у такий ганебний спосіб не ухвалюються! Я вже не кажу про політичну, етично-моральну атмосферу у яких приймались рішення про введення воєнного стану. У сухому залишку, нині з часу виходу спецвипуску "Голосу України" N226 від 28 листопада 2018 року, з моменту офіційного оприлюднення разом із Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" набув чинності і діє Указ Президента України за N393/2018 "Про введення воєнного стану в Україні". Однак, з точки зору конституційного порядку в державі, це продовжує ланцюг незрозумілих "граблів". Бо указ президента не містить чіткої правової визначеності, яка вимагається при ухваленні таких ключових для суспільства і держави нормативних актів. Маю на увазі відсутність однозначного розуміння його змісту. Аргументую свою позицію Перше. Назва Указу і увесь текст його статей чітко вказує на введення воєнного стану в Україні. Як відомо, Конституція і спеціальне законодавство України розрізняє послідовно і системно різні види воєнного стану: 1) в Україні, тобто на території усієї держави; 2) в окремих її місцевостях. Формула "указ президента про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях" присутня у всіх спеціальних законодавчих актах України, оскільки повторює конституційну формулу "введення воєнного стану в Україні або в її окремих місцевостях" (п.31 ч. першої ст. 85, п.20 ч. першої ст. 106 Конституції). Іншого, окрім як чітко визначити та вказати, з метою однозначного розуміння, який вид воєнного стану введено указом на той чи інший момент часу у державі, не дано. Сьогодні, виходячи із назви та змісту чинного Указу президента, запроваджений воєнний стан в Україні, а застереження парламенту, що стосуються введення воєнного стану у Вінницькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Чернігівській, а також Донецькій, Запорізькій, Херсонській областях та внутрішніх водах України Азово-Керченської акваторії, фактично повисли в повітрі, залишившись просто застереженнями. Сам президент Петро Порошенко, видавши Указ одного змісту, також наполягає публічно на виконанні свого ж акту у інший, ніж передбачений законодавством та указом, спосіб. Це нонсенс, якого світ не бачив! На цьому ж наполягають уряд та інші державні чиновники. Новостворена ЦВК, очевидно, не аналізуючи фахово законодавство України, услід за президентом вже поспішила звернути увагу суб'єктів та інших учасників виборчого процесу місцевих виборів, що проводяться у Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, у яких введено воєнний стан, на неухильне дотримання вимог частини першої статті 19 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" щодо заборони проведення виборів. А там нехай самі вирішують, як діяти. І у цих регіонах, і в інших. Тобто держава та й світова спільнота наразі дезорієнтована у питанні території режиму воєнного стану. Друге. В Указі встановлено, що воєнний стан вводиться із 14 години 00 хвилин 26 листопада 2018 року строком на 30 діб до 14 години 00 хвилин 26 грудня 2018 року. Однак Указ і відповідний Закон набули чинності не 26 листопада до 14 години, а 28 листопада 2018 року. Як відомо, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. У зв'язку з чітким конституційним порядком дії у часі законів та інших актів України, та у зв'язку з чітким визначеним конституційним порядком набуття чинності законів, що передбачений частиною п'ятою статті 94 Конституції України, а також спеціальним порядком набуття чинності документів про введення воєнного стану, є очевидним, що воєнний стан в Україні чи в її окремих місцевостях не може бути введений "заднім числом". Звідси і різне бачення президента і, наприклад, нардепа Івана Вінника із Комітету з питань оборони, які в обідній час 28 листопада 2018 року по-різному коментують наявність воєнного стану. Президент України наполягає, що такий стан вже є, а депутат, – що ні. Закон вимагає вказати в указі час введення, але той же закон не допускає, що час введення воєнного стану може починатися в умовах, коли ще немає чинних Указу і спеціального Закону. Крім того, вже сьогодні очевидно, що невизначеним є і час завершення дії воєнного стану. Держава і у питанні часу дії воєнного стану дезорієнтована. Третє. Пункт 5 частини першої статті 6 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко встановлює "вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень". Однак, на порушення цієї вимоги закону, в статті 3 Указу надається приховане право самому президенту чи комусь іншому вирішувати, чи будуть обмежуватися права і свободи людини, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також чи будуть вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Як відомо, ця стаття 8 Закону має надзвичайно широкий спектр не тільки обмежень, а й примусу від імені держави! Такий прихований, свавільний, не визначений чітко підхід у державі, яка не є повною мірою правовою, щоб не назвати речі своїми іменами, застосовується лише до громадян України. Бо згідно статті 7 Указу, для світової спільноти пропонується інший підхід, оскільки Міністерству закордонних справ України наказується забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення. Тобто, треба розуміти, що межі відхилень від конституційного обсягу прав людини, наприклад, щодо гарантій недоторканості житла, таємниці листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції чи втручання в особисте життя, свободи думки і слова тощо буде визначати очолюване Клімкіним відомство, що є поза межами його компетенції? І про це будуть знати лише в ООН і офіційні особи іноземних держав?! На мою думку, МСЗ України може лише поінформувати про ті межі обмежень прав та свобод, інтересів, які чітко та конкретно визначені безпосередньо в Указі Президента. Визначені! Тобто завчасно названі і систематизовані, а не такі, що теоретично можуть бути лише колись визначеними і обмеженими довільним (не визначеним) колом осіб, часом і підставами такого обмеження. Черговий нонсенс. І як тут "жити звичайним життям"? Отже, абсолютно очевидно, що процедура введення воєнного стану, як конституційна, так і законодавча порушена такою мірою, що його легітимність, як конституційна, так і демократична з точки зору національного права, повністю підірвана. За таких умов створено підстави для недовіри з боку міжнародних партнерів, якщо вони нададуть усьому, що відбулося, правову оцінку. Сьогодні немає однозначного розуміння і сприйняття самою владою. І що найголовніше – громадяни України дезорієнтовані під час воєнного стану у ключових питаннях: конституційності та законності процедур його введення, правової визначеності щодо часу його запровадження та припинення, території дії та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, вичерпного переліку обмежень прав і свобод людини та обмежень прав та законних інтересів юридичних осіб, та відповідно строків їх дії. Через цю невизначеність громадяни України не отримали можливості знати свої права та обов'язки та розуміти пропорційність (відповідальність) цих обмежень ситуації з введенням воєнного стану. Вони не мають впевненості, що їх не дискримінуватимуть, не рейдеруватимуть... Така неправова вседозволеність дає карт-бланш і уряду, іншим органам в державі діяти також свавільно. Дотепер відсутня інформація про те, що Кабінет Міністрів України ввів у дію план запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні, не дивлячись на те, що це прямо передбачено пунктом 1 статті 4 Указу президента. При тому, що президент наполягає на введенні воєнного стану ще з 26 листопада, на найближчому засіданні уряду 28 листопада питання не розглядалося. Мабуть, у якості компенсації, прем'єр Гройсман закликав країну "жити звичайним життям, працювати і навчатись". Після чого із почуттям виконаного обов'язку і цей відбув до Німеччини. І нехай увесь світ зачекає з реальним забезпеченням того воєнного стану. На підставі статті 19, 68 Конституції України, президент, парламент, РНБО, усі вони зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а відтак зобов'язані негайно привести ситуацію з введенням воєнного стану до існуючого конституційного порядку держави! Тобто у відповідність із Конституцією та законами України. Негайно! Принести вибачення народові України. За цих умов ще раз наполягаю – усе українське суспільство є свідками не просто серйозного загострення політичної кризи у державі, а самого піку політичної кризи у державі, передовсім кризи парламентаризму! За такі речі, які стались під час ухвалення рішення про введення воєнного стану, має настати відповідальність. Щонайперше, політична! Такою ситуація залишатися надалі не може. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/5c012c489ffb3/