https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa4285dc5d15/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Fri, 11 Sep 2026 19:12:13 +0300 У попередніх частинах я писала про доступ до правосуддя з позиції пересічної людини: скільки коштує суд, чи може вона дозволити собі адвоката, отримати необхідні докази, дочекатися рішення і домогтися його виконання. Але є ще одна принципова і набагато гостріша складова. Навіть якщо людина знайшла фахового адвоката і має кошти на його послуги, це вже давно не гарантує їй реального захисту. Сьогодні професійні права адвоката в Україні перетворилися на декорацію, яку силовики та державні органи систематично і цинічно ігнорують. Доступ до клієнта перекривається вигаданими "інструкціями" та зачиненими дверима. Адвокатські запити розбиваються об формальні відписки, прямий саботаж або чиновницьке "інформація з обмеженим доступом". Необхідні докази доводиться роками виборювати через суди, поки процесуальні строки спливають, а матеріали справи "випадково" зникають. Замість рівності сторін ми бачимо повне домінування карального апарату держави, де адвокату відведено роль мовчазного статиста. Коли гарантовані законом права захисника перетворюються на порожній звук, обмежується не просто професія адвоката. У цей момент держава б'є по самій людині: гарантоване Конституцією право кожного з нас на професійну правничу допомогу стає ілюзією. Жодні додаткові умови поза законом не можуть обмежувати право людини на адвоката Найочевидніший приклад – доступ адвоката до клієнта, коли людина затримана або перебуває в місці несвободи. Якщо закон гарантує право на адвоката, воно не може залежати від внутрішньої інструкції установи, додаткового погодження посадовця чи кількох годин очікування. Сьогодні ця проблема набула особливої гостроти: спроби обмежити доступ адвокатів до громадян у ТЦК та СП, органах Військової служби правопорядку чи під час адміністративного затримання – під прикриттям "особливого стану" або внутрішніх розпоряджень – є прямим порушенням статті 59 Конституції України. Режимні правила чи відомчі написи не можуть бути вищими за Основний Закон. Але цей принцип стосується не лише затриманих. Державний орган не може вирішувати, яку інформацію адвокату достатньо надати, які документи він "може побачити", а які – ні, якщо саме на цих документах ґрунтується рішення щодо його клієнта. Право на захист не може реалізовуватися в обсязі, який зручно надати тому органу, від якого людина захищається. Має діяти протилежний принцип: усе, що адвокат має право отримати або зробити за законом для захисту клієнта, повинно бути доступним без додаткових дозволів і штучних процедур. А будь-яке обмеження має бути прямо передбачене законом, належно обґрунтоване і підлягати швидкому оскарженню. Адвокатський запит не повинен бути проханням Сьогодні адвокат має законне право отримувати інформацію та документи, необхідні для надання правничої допомоги. На практиці адвокати стикаються із затягуванням відповідей на запити, їх формальним переадресуванням, неповними відповідями або відмовою в наданні необхідної інформації. Оскарження таких дій потребує часу, тоді як доказ для захисту прав клієнта часто необхідний невідкладно. Навіть притягнути чиновника до адміністративної відповідальності за ігнорування запиту на практиці майже неможливо. Щоб просто скласти протокол про правопорушення, від адвоката вимагають персональні дані посадовця: його паспортні дані та податковий номер. Тобто державна система вимагає від юриста знайти конфіденційні дані чиновника, який сам же й ховається від закону. А поки триває цей бюрократичний квест із пошуку персональних даних, строки притягнення до відповідальності банально спливають. У результаті дієвий за задумом механізм покарання перетворюється на абсолютний фарс. Тому адміністративна відповідальність за ненадання інформації сама по собі недостатня. Необхідні чіткі процесуальні наслідки. Якщо орган влади, підприємство чи інша сторона приховує документ або ухиляється від відповіді, суд повинен мати законне право автоматично визнавати відповідну обставину доведеною на користь клієнта. Якщо сторона ховає доказ – процесуальний результат має грати проти неї. Інакше ми фактично винагороджуємо того, хто краще маніпулює інформацією. Окреме правило необхідне у спорах людини з державою. Орган влади разом із першим відзивом повинен подавати до суду повне адміністративне досьє: усі документи, висновки, службові матеріали та фактичні дані, на підставі яких він прийняв оскаржуване рішення. Не адвокат має по одному витягувати ці документи з державної машини. Саме орган повинен довести, що на момент ухвалення рішення мав для нього законні й достатні підстави. Суд не повинен створювати адвокату додаткові бар'єри Окрема проблема – надмірний процесуальний формалізм. У правосудді має значення процедура. Але процедура існує для забезпечення справедливого розгляду, а не для того, щоб перетворювати технічну помилку адвоката на поразку його клієнта. Якщо документ має несуттєвий недолік, але зрозуміло, хто звертається до суду, чого вимагає і якими фактами це обґрунтовує, суд має розглядати справу по суті. Так само, якщо заява залишена без руху, суд повинен одразу вказати всі її недоліки в одній ухвалі, а не видавати їх адвокату по одному в кількох послідовних документах. Технічний збій у системі "Електронний суд" також не повинен коштувати клієнту процесуального строку. Це проста логіка: держава не може спочатку створити цифровий сервіс, а потім використовувати його недосконалість проти людини. Рівність сторін має бути реальною У законі всі учасники процесу рівні. Але адвокат людини може протистояти цілому юридичному департаменту державного органу, банку або великої корпорації, який має значно більший доступ до документів, експертів, інформації та фінансових ресурсів. Рівність не означає просто однакову кількість процесуальних прав у кодексі. Вона означає, що кожна сторона повинна мати реальну можливість представити свою позицію без істотно гірших умов порівняно з опонентом. Тому клопотання адвоката про витребування доказу не може місяцями залишатися без вирішення. Відмова у виклику свідка, проведенні експертизи чи отриманні документа повинна бути змістовно мотивована. Якщо експертне дослідження критично необхідне для захисту права людини, але вона об'єктивно не здатна його оплатити, має працювати дієвий механізм державного співфінансування правничої допомоги. Адвокатська таємниця – це право клієнта, а не привілей адвоката Обшуки адвокатських приміщень, вилучення телефонів і комп'ютерів особливо гостро демонструють ще одну проблему. У телефоні чи ноутбуці адвоката містяться матеріали десятків інших клієнтів, які не мають жодного стосунку до конкретного провадження. Підхід "вилучимо всі пристрої, а потім розберемося" знищує суть адвокатської таємниці. Має діяти жорстка законодавча заборона на вилучення електронних носіїв адвоката, якщо в ухвалі слідчого судді прямо не вказано конкретні файли чи цифрові сліди, з обов'язковою участю IT-експерта та представника Ради адвокатів під час копіювання інформації на місці. Доступ до професійної таємниці повинен проходити через реальний і незалежний судовий контроль, а оскарження дій слідчих має бути невідкладним. Через рік після вилучення пристрою встановити, що слідство діяло незаконно, – запізно. Таємницю повернути неможливо. Людина має бути впевнена: те, що вона довірила своєму адвокату, не опиниться в руках її процесуального опонента. Окрема загроза – це ототожнення адвоката з його клієнтом. Коли проти адвоката відкривають штучні справи, розгортають інформаційні кампанії чи публічно звинувачують у "пособництві" лише за те, що він професійно захищає підозрюваного чи опонента держави, це тиск не лише на юриста. Це залякування будь-кого, хто наважиться шукати захисту в суді. Порушення прав адвоката повинно мати негайні наслідки У нас достатньо декларацій про незалежність адвокатури. Набагато гірше працюють механізми відповідальності за її порушення. Не допустили адвоката до клієнта. Не відповіли на законний запит. Незаконно вилучили документи. Розкрили адвокатську таємницю. Чинили тиск через справу клієнта. Якщо після цього адвокат роками окремо доводить факт порушення, а основна справа його клієнта вже програна або необхідний доказ втрачено, такий "захист" нікому не потрібен. Необхідно запровадити прискорений судовий механізм реагування на істотне порушення гарантій адвокатської діяльності – прямо під час розгляду основної справи, а не через роки. Тоді, коли порушене право ще можна реально відновити. Саме в цьому контексті необхідно розглядати і майбутню ратифікацію Конвенції Ради Європи про захист професії адвоката. Україні недостатньо ще раз записати в законі, що адвокат незалежний, а адвокатська таємниця охороняється. Більшість цих принципів у нас давно проголошені. Тепер потрібні чіткі процесуальні імперативи в КПК, КАСУ, ЦПК та Кримінальному кодексі, які примушують їх виконувати. Бо професійні гарантії адвоката – це не корпоративні привілеї адвокатури. Це гарантії кожної людини, яка звернулася по захист. І якщо адвокат не може вільно отримати доказ, конфіденційно спілкуватися з клієнтом, захистити таємницю чи зупинити свавілля державного органу, порушено не право юриста – у цей момент держава позбавляє громадянина його фундаментального права на справедливий суд. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa4285dc5d15/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa0502ac0979/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 08 Sep 2026 21:12:58 +0300 Історія із затримками призначення суддів сьогодні вийшла далеко за межі внутрішньовідомчої кадрової процедури. Після низки судових рішень, публічних заяв про поділ подань на окремі групи та оприлюднення матеріалів кримінального провадження виникли фундаментальні питання, на які держава має дати чітку та виважену правову відповідь. Сукупність уже відомих обставин дає достатні підстави поставити питання: чи не використовувалася внутрішня процедура опрацювання подань Вищої ради правосуддя для вибіркового прискорення або затримки окремих призначень? Саме це сьогодні потребує детальної перевірки й належної правової оцінки, а не передчасних политичних чи кримінальних ярликів. У процедурі призначення суддів не повинно залишатися жодного простору для непрозорої черговості чи не передбаченого законом впливу на строки прийняття рішень. Конституційна модель: чіткість та межі повноважень Конституційна модель призначення суддів побудована прозоро та зрозуміло. Відповідно до статті 128 Конституції України, призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя. Саме ВРП, згідно зі статтею 131 Конституції, є тим єдиним конституційним органом, який вносить таке подання. До цього кандидат проходить усі передбачені законом етапи: добір, кваліфікаційне оцінювання, перевірку професійної компетентності та доброчесності. Після внесення подання ВРП Глава держави не діє як ще одна кваліфікаційна комісія і не проводить повторного конкурсу. Стаття 80 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" прямо передбачає, що призначення здійснюється на підставі та в межах подання ВРП, без перевірки дотримання вимог до кандидата чи порядку проведення добору. Закон також встановлює чіткий строк – указ має бути виданий не пізніше тридцяти днів з дня отримання відповідного подання. Це правильна та антикорупційна за своєю суттю конструкція. Вона створена для того, щоб максимально відокремити політичну владу від вирішення питання про те, хто саме має обійняти суддівську посаду. Водночас не варто спрощувати цю модель до твердження, що після отримання подання Глава держави позбавлений будь-яких можливостей реагування. Якщо після завершення конкурсних процедур з'являється нова об'єктивна інформація, що потребує перевірки, є цілком правомірним звернення до компетентних органів для її з'ясування. Однак це не створює права повторно оцінювати кандидата, формувати власний кадровий відбір чи на невизначений строк відкладати реалізацію подання ВРП. Внутрішні процедури та корупційні ризики Головна проблема виникає тоді, коли внутрішня техніка опрацювання документів починає фактично визначати строки реалізації подань чи черговість кандидатів. Сам по собі поділ документів на певні групи чи умовні "кошики" в межах документообігу ще нічого не порушує. Документи у будь-якому державному органі систематизуються та розподіляються. Втім, коли в публічному просторі лунають тези про те, що процедури діляться за категоріями і певні групи просуватимуться швидше за інші, виникає серйозний ризик. Закон не встановлює "пріоритетних" і "непріоритетних" подань ВРП. Він не пов'язує строк їх реалізації з тим, за якого складу ВККС чи ВРП проходив конкурс кандидат. Є подання конституційного органу, і є визначений законом тридцятиденний порядок його реалізації. Якщо належність подання до певної внутрішньої категорії фактично визначає строки його руху, виникає процедура, якої закон не передбачає. Щойно виникає дискреція вирішувати без чітких нормативних критеріїв, чий документ рухається далі, а чий чекає – виникає адміністративний важіль і високий корупційний ризик. Матеріали НСРД та контекст судової практики Особливої гостроти це питання набуло після серпневого оприлюднення матеріалів кримінального провадження, оголошених у Вищому антикорупційному суді. Як юрист зазначу: матеріали НСРД не є вироком, а факт підозри не означає доведеності вини. Автентичність записів, їх допустимість та контекст має оцінювати виключно суд. Проте розмови про кадрово-суддівські перспективи, "сприяння" чи "випускання" окремих кандидатів на тлі раніше озвучених тез про різну черговість опрацювання подань створюють стійке суспільне занепокоєння. Наприклад, епізод із призначенням судді Павла Горбасенка у лютому 2026 року (Указ N166/2026) після відповідних обговорень у матеріалах провадження привертає увагу. Проте часовий збіг сам по собі не є юридичним доказом. Того дня було призначено цілу групу суддів. Для правових висновків необхідна точна документальна реконструкція: коли подання надійшло, хто готував проєкт указу, які прізвища вносилися чи вилучалися на різних етапах. Тільки це дозволить встановити, чи існував реальний причинно-наслідковий зв'язок. Набагато тривожнішим є інший вимір – практика Верховного Суду щодо тривалого незавершення процедур призначення. У низці справ (зокрема N990/282/24) Суд констатував протиправну бездіяльність щодо нерозгляду подань ВРП. Більше того, у липні 2026 року Великій Палаті Верховного Суду довелося окремо встановлювати судовий контроль за виконанням власного рішення. Коли найвищий судовий орган держави вимушений додатково контролювати виконання рішень у справах щодо реалізації конституційних повноважень Глави держави, це свідчить про глибокий інституційний збій. Інституційний провал і шляхи розв'язання проблеми Треба сказати прямо: люди, які в Офісі Президента відповідали за напрям судової реформи та юридичне супроводження цих процесів, допустили серйозний організаційний і професійний провал. Своєю непрозорою роботою та сумнівними публічними комунікаціями вони фактично підставили Президента України та інституцію Президентури в цілому. Саме на професійному, виконавчому рівні мало бути забезпечено таку чіткість та прозорість документообігу, за якої не виникало б навіть підозр у ручному управлінні суддівськими кар'єрами чи існуванні неформальних процедур. Натомість сьогодні склалася ситуація, яка завдає шкоди міжнародній репутації держави, дискредитує судову реформу та ставить під сумнів безумовність виконання судових рішень. Утім, зараз не час для швидких кримінально-правових кваліфікацій. Стаття 382 Кримінального кодексу України (невиконання судового рішення) вимагає доведення конкретного суб'єкта, обов'язку та прямого умислу. Головне завдання сьогодні – негайно усунути саму інституційну проблему та повернути процес у конституційне русло. Для цього насамперед необхідно провести повну інвентаризацію та аудит усіх подань Вищої ради правосуддя, які перебувають на опрацюванні. По кожному з них має бути чітко зрозуміло: дата надходження, етап опрацювання та наявність чи відсутність законних підстав для затримки. Разом із цим усі рішення Верховного Суду, що набрали законної сили щодо розгляду подань ВРП, мають бути виконані негайно та беззастережно. Також внутрішній порядок опрацювання документів у допоміжних структурах повинен бути приведений у повну відповідність до закону, виключаючи будь-яку можливість формування суб'єктивної черговості. Якщо щодо кандидата потрібна додаткова перевірка – це має бути офіційна, прозора юридична дія з чіткими строками, а не підстава для "безстрокового зависання". Насамкінець, важливо офіційно та документально з'ясувати реальний рух документів у тих випадках, які викликали найбільший суспільний резонанс. Це необхідно не для передчасного пошуку винних, а для того, щоб поставити крапку в припущеннях і унеможливити подібні ситуації у майбутньому. Нагадаю, що ще під час моєї роботи на посаді заступника Глави Секретаріату Президента Віктора Ющенка в 2009 році ми на практиці запроваджували європейські рекомендації, напрацьовані спільно з Венеційською комісією, зокрема щодо механізмів формування та контролю за суддівським корпусом через Вищу кваліфікаційну комісію суддів та Вищу раду юстиції, як вона тоді називалася. Президент автоматично призначав суддів, яких подавала ВРЮ, не існувало жодних надуманих перевірок та бюрократичної тяганини. Конституція України чітко розподілила ролі: Вища рада правосуддя вносить подання, Президент здійснює призначення, а допоміжні структури забезпечують технічну реалізацію цього повноваження. У цій конструкції не може бути "тіньових" рівнів прийняття рішень чи суб'єктивних фільтрів. Держава має ділом довести, що призначення суддів відбувається виключно за Конституцією та Законом, а рішення судів в Україні є обов'язковими для виконання всіма без винятку. Саме це і є сутністю верховенства права. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6aa0502ac0979/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a96d0a66cd28/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 01 Sep 2026 16:18:30 +0300 Штучний інтелект поступово перестає бути лише технологічною новинкою і дедалі більше перетворюється на інструмент ухвалення управлінських рішень. Держава автоматизує соціальні виплати, роботу реєстрів, перевірки, адміністративні процедури та доступ до послуг. Європейський Союз уже дав власну відповідь на це питання: Регламент (ЄС) 2024/1689 про штучний інтелект прямо відносить системи, які органи влади використовують для оцінювання права людини на істотну публічну допомогу та послуги, до категорії високого ризику з обов'язковими вимогами до них. Тобто йдеться не про абстрактну загрозу майбутнього, а про те, з чим європейське право вже працює сьогодні. Навесні 2026 року Україна заявила про перехід від концепції "держави в смартфоні" до "агентної держави", де ШІ-агенти мають проактивно виконувати завдання від імені громадян і держави. Для України це також не суто теоретична технологічна дискусія, а безпосереднє питання захисту прав людини, верховенства права і європейської інтеграції. Діджиталізація та ШІ-рішення справді можуть значно спростити життя: скоротити черги, прибрати десятки довідок, пришвидшити отримання документів і державних послуг. Проблема починається тоді, коли технологічну зручність починають ототожнювати зі справедливістю, а швидкість ухвалення рішення – з його законністю. Найбільший ризик полягає в тому, що цифровізація держави може рухатися швидше, ніж створюються правові гарантії для людини. Так виникає нова форма бюрократії – алгоритмічна, де замість чиновника громадянин дедалі частіше стикається із системою, логіку роботи якої він не бачить і не розуміє. Світ уже має показові приклади того, чим це може закінчитися. Як зазначає експертка з відкритих даних Надія Бабинська, у Кенії алгоритм, який визначав розмір внесків на медичне страхування, використовував непрямі соціальні маркери – зокрема матеріал даху та підлоги будинку. У результаті система систематично завищувала вартість страхування для найбідніших громадян і занижувала її для заможніших. Тобто алгоритм, який мав зробити державне рішення об'єктивнішим і точнішим, фактично посилив соціальну нерівність. Особливо небезпечно те, що для доведення помилки журналістам довелося окремо отримувати методологію роботи системи та відтворювати її результати. Для України це не абстрактний сценарій. Уявімо автоматизовану систему, яка перевіряє право ВПО на державну допомогу, зіставляє інформацію з кількох реєстрів і виявляє "невідповідність". Причиною можуть бути застарілі дані про місце проживання, майно чи склад сім'ї. Виплату припиняють, людина звертається до державного органу, а там фактично відповідають: "система так показує". Хто в цій ситуації ухвалив рішення? Формально – держава. Фактично людина може не знати, яка інформація стала підставою для рішення, яке правило було застосоване і де виникла помилка. Якщо посадовець бачить лише кінцевий результат роботи алгоритму, право на оскарження легко перетворюється на фікцію. Схожа проблема виникає і в цифрових військових сервісах. Помилки, некоректна синхронізація реєстрів чи неправильне відображення статусу в "Резерв+" демонструють головне: технічний збій державної системи може мати для людини зовсім не технічні наслідки. Коли помилка впливає на військовий облік, правовий статус або взаємодію людини з державними органами, принцип "система помилилася" не може бути виправданням. Алгоритм не є суб'єктом публічної влади і не може нести юридичну відповідальність. Відповідають органи та конкретні посадові особи, які створили або закупили систему, визначили правила її роботи, ввели її в експлуатацію та надали її результатам юридичне значення. Є й значно чутливіші сфери. В Україні вже обговорюються або використовуються технології, здатні впливати на фундаментальні права. Проєкт Мін'юсту "Кассандра" ставить питання про межі застосування ШІ у правосудді та право людини на справедливий суд. Використання систем розпізнавання облич, зокрема Clearview AI, правоохоронними органами створює ризики втручання у приватність, помилкової ідентифікації та неконтрольованого використання персональних даних. У таких випадках проблема полягає не лише в тому, чи помиляється конкретний алгоритм. Проблема в тому, чи знає людина, що щодо неї застосували автоматизовану систему, чи може вона отримати пояснення і чи має реальну можливість оскаржити результат. Саме тому алгоритм не стає нейтральним лише тому, що він математичний. Він працює з даними, створеними людьми, і може успадковувати їхні помилки, перекоси та дискримінаційні практики. Помилка чиновника може зачепити одну людину. Помилка, закладена в державну автоматизовану систему, – тисячі. Кенійський кейс показує, як соціальна дискримінація може бути буквально вбудована в математичну модель, а українські приклади демонструють інший вимір проблеми – ризик того, що технічне рішення отримає фактично юридичну силу без достатніх механізмів контролю. Якщо людина, яка формально контролює алгоритм, не здатна зрозуміти його результат, перевірити його чи відхилити, то це не контроль. "Так вирішив алгоритм" не може стати новою формою чиновницької безвідповідальності. Чим більше державних функцій ми передаємо цифровим системам, тим більшою, а не меншою повинна ставати відповідальність держави за їхні наслідки. Цей підхід уже закріплюється в європейському регулюванні. Регламент ЄС про штучний інтелект (EU AI Act) відносить системи, що використовуються, зокрема, у сфері публічних послуг, соціальної допомоги, охорони здоров'я та правосуддя, до високоризикових або потенційно високоризикових категорій залежно від конкретного застосування. Для таких систем передбачаються посилені вимоги до управління ризиками, людського нагляду, прозорості та захисту фундаментальних прав. Для України, яка рухається до членства в ЄС, це має бути не формальною вимогою "на потім", а орієнтиром уже під час створення державних ШІ-систем. Окреме питання – приватність. Чим більше держава використовує алгоритми, тим більше даних вона збирає, поєднує та аналізує. Але цифровізація не скасовує гарантій статті 32 Конституції України і не дає державі права на надмірне втручання у приватне життя. Принцип "зберемо всі дані, а потім придумаємо, як їх використовувати" для держави має бути неприйнятним. Закон України "Про захист персональних даних" вимагає, щоб обробка даних мала законну підставу й не виходила за межі мети, для якої дані збиралися, – і ця вимога не зникає лише тому, що зіставлення реєстрів виконує алгоритм, а не людина. Не менш важлива проблема – цифрове виключення. Не кожна людина має сучасний смартфон, стабільний інтернет, електронну ідентифікацію та необхідні цифрові навички. Якщо соціальну виплату, медичну послугу чи адміністративну процедуру реально можна отримати лише через цифровий сервіс, літня людина, мешканець віддаленого населеного пункту, ВПО, який утратив документи, або громадянин без відповідного пристрою опиняється у гіршому становищі. Формально держава права його не позбавила – вона лише встановила "зручний цифровий порядок". Фактично ж право стає доступним передусім тим, хто технічно здатен цим порядком скористатися. Цифровізація повинна спрощувати доступ до прав, а не встановлювати нові умови для їх реалізації. Ще одна проблема – хаотичне впровадження державних ШІ-проєктів. За даними, на які звертає увагу Надія Бабинська, українські органи влади вже закуповують ШІ-інструменти, обладнання та сервіси для різних сфер – від правоохоронної діяльності до медицини. Але при цьому відсутні уніфіковані вимоги до етики, безпеки та прозорості таких закупівель, повноцінний аудит уже використовуваних систем і єдиний публічний реєстр державних ШІ-рішень. Це створює ризик не лише неефективного використання коштів, а й залежності держави від конкретних постачальників та технологій, які вона сама не здатна повноцінно перевірити. Це не винахід з нуля: Регламент ЄС 2024/1689 у статті 71 прямо зобов'язує вносити системи високого ризику до спільної європейської бази даних ще до їх введення в обіг, тож ідеться про приведення вітчизняної практики у відповідність із стандартом, який Україні так чи інакше доведеться виконати на шляху до членства в ЄС. Саме тому державі необхідно знати, які ШІ-системи використовують її органи, для чого вони застосовуються, хто їх розробив, які дані вони обробляють, як перевіряється їхня точність і хто несе відповідальність за результат. Системи, що можуть істотно впливати на права людини, мають проходити оцінку ризиків, перевірку на помилки та дискримінацію, а в чутливих сферах людина повинна знати про застосування автоматизованого рішення, розуміти його підстави й мати можливість вимагати перегляду людиною. Україна вже взяла на себе відповідне міжнародне зобов'язання: у травні 2025 року вона підписала Рамкову конвенцію Ради Європи про штучний інтелект, права людини, демократію та верховенство права, яка прямо вимагає від держав-учасниць забезпечити ефективні гарантії, включно з можливістю оскарження і людського перегляду рішень, ухвалених за участю систем ШІ. Тож ідеться не про побажання на майбутнє, а про виконання вже підписаного документа. Мова не про повернення до паперової держави. Навпаки, Україні потрібна сучасна цифрова держава – але така, де технології підпорядковані праву, а не право пристосовується до технологій. Тому всі технологічні "мильні бульбашки" від Михайла Федорова і Ко, гучні презентації та захоплення тотальною цифровізацією повинні бути врівноважені реальною системою захисту прав людини. Кількість сервісів у смартфоні – не показник правової держави. Швидкість ухвалення рішення нічого не варта, якщо людина не може зрозуміти, чому воно ухвалене, оскаржити його і знайти того, хто за нього відповідає. Цифрова держава без відповідальності – це лише швидша бюрократія. А штучний інтелект без правових запобіжників здатен зробити несправедливість не меншою, а масштабнішою, швидшою та важчою для оскарження. Найнебезпечніший момент настане тоді, коли суспільство одного дня зрозуміє: важливі рішення вже давно формують машини, а відповідальних за них знайти неможливо. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a96d0a66cd28/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a8e946491aeb/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 26 Aug 2026 10:23:16 +0300 Початок (частина 1) Навіть знайшовши гроші на судовий збір і адвоката, людина ще не знає, скільки насправді може коштувати їй судовий процес. До власних витрат додається ще один психологічний і фінансовий бар'єр для звернення до суду. Людина розуміє: якщо вона програє, за певних умов на неї можуть бути покладені й витрати іншої сторони на адвоката. І перед тим, як подати позов проти банку, великої компанії, забудовника чи іншого сильного опонента, людина вже думає не лише про те, скільки коштуватиме її власний захист. Вона думає: а скільки мені коштуватиме поразка? Такий страх теж здатний закривати ті самі формально відкриті двері суду. Тому питання співмірності адвокатських витрат має бути не формальністю наприкінці процесу. Наймання великою компанією надзвичайно дорогої юридичної фірми не повинно перетворюватися на фінансову зброю проти слабшого опонента. Суд має оцінювати не лише наявність рахунку та договору, а й те, наскільки заявлена сума відповідає складності конкретної справи. Так само людина повинна заздалегідь розуміти свій можливий фінансовий ризик. Значні очікувані судові витрати сторони варто декларувати завчасно, щоб після завершення справи не виникала сума, яку опонент не міг навіть приблизно передбачити. Корисним був би й окремий електронний розрахунок загального фінансового ризику: судовий збір, орієнтовні власні витрати, можливість їх компенсації та потенційні витрати у випадку програшу. А перед поданням складного або дорогого позову адвокат має бути зобов'язаний письмово пояснити клієнту не лише розмір власного гонорару, а й можливі додаткові судові витрати та фінансові наслідки програшу. Усної розмови тут недостатньо. Письмове роз'яснення фіксує обсяг інформації, яку людина отримала до початку процесу, і відповідальність адвоката за належне інформування клієнта. Бо "скільки коштує адвокат?" – лише половина правильного питання. Є ще одна дуже важлива річ – реальна рівність сторін. За законом людина і великий банк, громадянин і державний орган, працівник і велика корпорація мають рівні процесуальні права. Але однакові права ще не означають однакових можливостей ними скористатися. З одного боку може бути людина, яка вперше в житті тримає в руках матеріали судової справи. З іншого – юридичний департамент, адвокати, досвід десятків аналогічних процесів, доступ до необхідних документів, експертів і можливість судитися роками. Особливо гостро ця нерівність проявляється тоді, коли доказ правоти людини знаходиться не в неї, а у її опонента – державного органу, роботодавця, банку, монополіста чи великої компанії. Формально можна просити суд такий доказ витребувати. Але якщо його не надають або надання затягується, саме громадянин ризикує залишитися без документа, необхідного для доведення своєї позиції. Оце і є різниця між формальною рівністю та реальною можливістю захистити себе. Тут правила мають робити приховування доказів процесуально невигідним. Якщо документ перебуває виключно під контролем іншої сторони і суд зобов'язав його надати, безпідставне невиконання такої вимоги повинно мати відчутні наслідки. Процесуальне законодавство вже передбачає заходи реагування за неподання витребуваних доказів без поважних причин. Але головне – щоб ці механізми реально працювали. Я б тут категорично не говорила про якусь "презумпцію винності". У цивільному процесі це юридично неправильна конструкція. Натомість цілком логічним є принцип несприятливих процесуальних наслідків: якщо сторона без поважної причини приховує доказ, який перебуває під її контролем, вона не повинна отримувати від цього перевагу. У типових спорах професійна сторона могла б бути зобов'язана одразу розкривати стандартний набір документів. Роботодавець – документи щодо звільнення та оплати праці, банк – розрахунок заборгованості та рух коштів, страховик – документи, на яких ґрунтується відмова у виплаті. Максимально прямим має бути й доступ судів до державних реєстрів. Людина не повинна місяцями отримувати від одного державного органу довідку лише для того, щоб передати її іншому державному органу – суду. А там, де очевидно, що громадянин об'єктивно не може отримати доказ самостійно, суд має повноцінно використовувати передбачені законом механізми його витребування. Це не означає стати адвокатом людини. Це означає забезпечити реальну, а не декоративну рівність процесуальних можливостей. В адміністративних спорах щодо правомірності рішення чи дії органу влади закон уже покладає обов'язок доведення їх правомірності на сам суб'єкт владних повноважень. А далі – час. У 2025 році в судах України всіх інстанцій і юрисдикцій перебувало на розгляді близько 5,8 мільйона справ, з яких 4,6 мільйона було розглянуто. Сам Верховний Суд серед ключових проблем називає кадровий дефіцит і значне навантаження на суддів. Тут потрібно бути справедливими до самих суддів. Неможливо вимагати розумних строків лише закликами "працювати швидше", якщо система роками не вирішує питання кадрового дефіциту та навантаження. Але наслідок цього знову відчуває людина. Бо справа про звільнення, житло, виплати, борг чи соціальне право має зовсім іншу цінність сьогодні і через три роки. Іноді запізніле правосуддя формально залишається правосуддям. А фактично вже не здатне повернути людині те, заради чого вона взагалі прийшла до суду. Починати потрібно з очевидного – із суддівських кадрів. Вакансії треба закривати системно, а не кампаніями. Якщо суд роками працює половиною штатного складу, жодна цифровізація повністю цей дефіцит не компенсує. Потрібне й реальне пріоритезування справ, у яких час безпосередньо впливає на саме право людини: звільнення з роботи, житло, соціальні виплати, утримання, здоров'я, сімейні спори. Для простих і малозначних справ уже існують механізми спрощеного провадження. Їх варто застосовувати ширше й послідовніше там, де особиста присутність сторін і багаторазові засідання об'єктивно нічого не додають до якості рішення. І навпаки – жорсткіше реагувати на очевидне затягування: нескінченні однотипні клопотання, необґрунтовані відкладення, неявки без поважних причин, несвоєчасне подання матеріалів. Процесуальні санкції для цього існують не для краси. Корисним був би й зрозумілий процесуальний календар на початку справи: строки подання доказів, вирішення основних клопотань, орієнтовний перехід до розгляду по суті. Це дисциплінує і сторони, і сам процес. Тривалість розгляду за категоріями справ і конкретними судами також повинна бути відкритою для суспільства. Але без примітивних рейтингів "хто виніс більше рішень". Нам потрібна не статистична швидкість ціною якості, а нормальні строки якісного правосуддя. І, нарешті, якщо навантаження між судами критично відрізняється, держава має шукати механізми його перерозподілу, а не роками спостерігати, як один суд працює на межі можливостей, тоді як в іншого зовсім інша ситуація. Виграти справу – ще не означає завершити цей шлях. Рішення потрібно виконати. Це окрема велика проблема, про яку варто говорити окремо. Бо справедливість закінчується не словами "позов задовольнити", а реальним відновленням порушеного права. Державі час прибирати зайві ланки. Перехід від рішення суду, яке набрало законної сили, до його виконання має бути максимально автоматизований. Людина не повинна після кількох років суду починати новий бюрократичний квест із виконавчими документами. Особливо це стосується рішень проти самої держави. Не можна переконливо вимагати від громадян поваги до суду, якщо влада затягує виконання справ, які програла. Для таких рішень потрібен максимально прямий механізм бюджетного виконання. Окреме питання – відповідальність посадових осіб, які безпідставно не виконують рішення, хоча орган має для цього всі юридичні та фінансові можливості. Кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення в законодавстві існує. Наскільки ефективно вона працює на практиці – це вже тема окремої розмови. У своєму електронному кабінеті людина повинна бачити весь рух виконання: хто відповідальний, що вже зроблено, які дії вчинені, чому рішення досі не виконано і що має відбутися далі. Соціально чутливі рішення, від яких безпосередньо залежить житло чи засоби існування людини, мають отримувати пріоритет. Та й ефективність правосуддя давно пора оцінювати не лише кількістю розглянутих справ. Якщо рішення винесене, але не виконане, держава виміряла лише половину процесу. Тому я не скажу, що в Україні немає доступу до правосуддя. Це було б неправдою. Українські суди працюють у надзвичайно складних умовах війни і розглядають мільйони справ. Але так само неправильно сказати: Конституція гарантує право на суд, суди працюють – отже проблема вирішена. Не вирішена. Ми роками реформуємо судову систему, але для звичайної людини суд досі часто залишається окремою реальністю – дорогою, складною і непередбачуваною. Для багатьох саме "йти до суду" означає роки очікувань і жодної впевненості, що результат щось реально змінить. Не кожен готовий пройти через ці жорна. Хтось просто змириться з порушенням свого права. І поки суд для людини сприймається саме так, говорити про повноцінний доступ до правосуддя зарано. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a8e946491aeb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a87f581c8f1d/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Fri, 21 Aug 2026 09:51:45 +0300 Доступ до правосуддя починається задовго до першого судового засідання. Він починається в той момент, коли людина, чиє право порушене, вирішує: чи варто взагалі звертатися до суду. Постають цілком практичні речі – скільки це коштуватиме, чи потрібен адвокат, вартість його роботи, наскільки складною буде процедура, скільки часу триватиме справа і які ризики доведеться взяти на себе. Я хочу розпочати серію розмов про доступ до правосуддя в Україні. Перший матеріал – про звичайну людину і суд. Про те, наскільки реально сьогодні пересічному українцю скористатися судовим захистом і чи не перетворюється гарантоване державою право на складний, дорогий і виснажливий механізм. На рівні закону все виглядає переконливо. Конституція гарантує кожному право на судовий захист, процесуальне законодавство – рівність сторін, можливість подавати докази, бути почутим і оскаржувати рішення. Двері суду формально відкриті для всіх. А тепер спробуйте в ці двері увійти. Перший бар'єр – гроші. У 2026 році прожитковий мінімум для працездатної особи становить 3328 гривень. Від нього розраховуються, зокрема, ставки судового збору. За подання фізичною особою цивільного позову немайнового характеру це 0,4 прожиткового мінімуму – 1331 гривня 20 копійок. За майновим позовом – 1% ціни позову в установлених законом межах. Тобто залежно від ціни позову судовий збір для фізичної особи може становити від 1331,20 до 16 640 гривень. Для когось це прийнятна сума. А для пенсіонера, людини з мізерною зарплатою, одинокої матері чи сім'ї, яка рахує кожну тисячу гривень, – уже питання. При цьому людина ще нічого не виграла. Суд ще навіть не встановив, чи справді її право порушили. Вона лише просить державу це перевірити. Не погодилися з рішенням – наступна інстанція і нові витрати. Так, закон передбачає можливість звільнення від судового збору, його зменшення, відстрочення чи розстрочення за певних умов. Але для цього треба знати про такі механізми, правильно звернутися до суду і підтвердити свій майновий стан. Тут виникає парадокс: щоб отримати доступ до суду, людина спочатку повинна юридично грамотно довести, що не має достатньо грошей на цей доступ. Я не вважаю сам судовий збір злом. Судовий процес не існує поза економікою. Питання в іншому: у який момент плата за суд перестає бути розумним процесуальним платежем і стає бар'єром між людиною та захистом її права? І цей бар'єр цілком можна зробити нижчим. Насамперед держава не повинна змушувати людину повторно доводити те, що вже й так знає про неї сама. Якщо в державних реєстрах є інформація про офіційний дохід, пенсію, соціальну допомогу чи статус безробітного, суд за згодою особи має отримувати ці відомості сам. Пільга щодо судового збору повинна визначатися максимально автоматизовано, без десятка довідок і ходіння людини між державними органами. Сам підхід до розміру збору також варто більше прив'язувати до реального фінансового становища людини. Одна й та сама сума має абсолютно різну вагу для громадянина з доходом 15 тисяч гривень і того, хто заробляє 100 тисяч. Електронні інструменти тут теж можуть працювати значно краще. Можливість розрахувати судовий збір і сформувати квитанцію вже є на сайтах судів. Наступний крок – зробити цей сервіс персональним: людина відповідає на кілька простих запитань і бачить не тільки суму збору, а й чи має вона підстави для звільнення, зменшення, відстрочення або розстрочення та які документи для цього потрібні. Там само можна автоматично формувати відповідну заяву. Якщо з документів уже очевидно, що судовий збір може стати для людини суттєвим фінансовим тягарем, вона повинна отримати зрозуміле повідомлення про свої процесуальні можливості. Це не допомога одній зі сторін у спорі, а нормальне інформування громадянина про його право. Для життєво важливих категорій спорів – щодо житла, праці, соціальних виплат, базових потреб людини – варто окремо говорити про нижчі ставки або можливість сплати збору після вирішення справи. А якщо позов задоволений і судові витрати присуджені на користь людини, їх відшкодування має бути максимально автоматизованим, а не перетворюватися на нову бюрократичну процедуру. Але навіть якщо гроші на збір знайшлися, починається наступний рівень. Закон дозволяє людині представляти себе в суді самостійно. Формально адвокат їй не потрібен. Але спробуйте пройти складну судову справу без нього. Треба визначити компетентний суд і належного відповідача, обрати спосіб захисту, сформулювати вимоги, подати докази у визначені строки, розуміти правила їх допустимості, вчасно заявляти клопотання і не пропустити процесуальних строків. Не так оформив, не те додав чи не тоді подав. Не тим способом попросив захистити право. І судовий процес дуже швидко перетворюється для неспеціаліста на процедурний квест. Безумовно, суддя не може бути адвокатом однієї зі сторін. Це суперечило б самій природі незалежного і безстороннього суду. Але є й інша крайність – коли форма починає затьмарювати зміст, а людина ризикує програти не тому, що вона не права по суті, а тому, що недостатньо добре знає процес. Мені тут дуже близька проста формула: суд знає право, людина повідомляє факти. Технічна помилка не повинна сама по собі перетворювати право на захист на смугу нескінченного "процесуального пінг-понгу". Саме тому професійна правнича допомога часто стає вже не додатковою перевагою, а фактично необхідністю. Тут людина вдруге впирається в гроші. В Україні діє система безоплатної правничої допомоги. Кожен може безоплатно отримати консультацію юриста та роз'яснення щодо своїх прав і порядку їх захисту. Право на представництво в суді коштом держави мають визначені законом категорії. Для повнолітніх осіб за критерієм доходу йдеться, зокрема, про середньомісячний дохід не вище двох прожиткових мінімумів відповідної соціальної і демографічної групи. Тут утворюється величезна сіра зона. Людина вже може бути недостатньо бідною, щоб отримати адвоката коштом держави, але далеко не настільки забезпеченою, щоб безболісно оплачувати приватного адвоката, підготовку документів, участь у засіданнях та оскарження рішення. Саме цей прошарок громадян найчастіше випадає між двома системами. На мою думку, від моделі "або держава платить усе, або людина платить усе сама" потрібно поступово відходити. Можна запровадити частково оплачувану державою правничу допомогу, коли частка співфінансування залежить від матеріального становища людини. Для когось держава покриває 25% вартості, для когось – 50 чи 75%. Іншим інструментом можуть стати правничі ваучери для людей із невисокими та середніми доходами, якими частково оплачуються послуги адвоката у визначених категоріях справ. Але така система має працювати через прозору мережу адвокатів, які добровільно беруть участь у програмі, з чіткими тарифами та стандартами якості. При визначенні права на таку допомогу варто дивитися не лише на цифру офіційного доходу. Двоє людей з однаковою зарплатою можуть перебувати в абсолютно різних обставинах: одна утримує трьох дітей або члена сім'ї з інвалідністю, інша таких витрат не має. Реальна спроможність оплатити захист визначається не одним рядком у довідці про доходи. Для стандартних юридичних послуг у межах державних програм можна встановити фіксовану або граничну вартість: консультація щодо доказів, підготовка типового позову чи апеляційної скарги. Окремо варто розвивати безоплатну ранню оцінку справи. Півгодини з фаховим юристом до подання позову іноді справді корисніші, ніж адвокат після року неправильно побудованого процесу. Юридичні клініки університетів та pro bono програми адвокатів теж можуть бути частиною цієї системи. Але саме частиною – з єдиними стандартами якості, а не дешевою заміною нормального державного фінансування правничої допомоги. Продовження читайте у частині 2 https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a87f581c8f1d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a7435b0649de/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Thu, 06 Aug 2026 10:20:16 +0300 Чергова хвиля російських атак на цивільні суховантажі в Чорному морі – зокрема ракетний удар по судну Golden Leo та розстріли кораблів під прапорами Ліберії, Панами й Танзанії – це цілеспрямована кампанія з блокування Українського морського коридору та знищення нашої аграрної галузі. На п'ятий рік повномасштабного вторгнення саме наш агросектор залишається головним джерелом валютної виручки, податків та робочих місць. Проте коли ворог цинічно нищить судна зі збіжжям разом із іноземними екіпажами прямо в портових акваторіях та на підходах до них, морський експорт зупиняється, а збитки знову перекладаються на українських виробників. Безпорадною та формальною відповіддю світу на цю ескалацію стало скликане 27 липня екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Воно вкотре перетворилося на майданчик для дипломатичного ритуалу – з традиційними висловлюваннями занепокоєння та нагадуваннями про гуманітарне право. Натомість жодна дипломатична заява з Нью-Йорка не зупинила російських ракет і дронів, не здешевила астрономічні ставки страхування та не захистила аграріїв від обвалу цін. Проте загрозу вже чітко усвідомлюють наші регіональні партнери. Показовою стала реакція МЗС Туреччини після атаки російських безпілотників на два турецькі цивільні судна: Анкара прямо заявила, що без запобіжних заходів ескалація матиме катастрофічні наслідки для продовольчої безпеки, й закликала терміново вжити заходів для гарантування безпеки судноплавства. Коли навіть Туреччина, яка послідовно тримає фокус на мирному треку та дипломатії, публічно наголошує на критичності ситуації, це стає беззаперечним підтвердженням: чекати дієвих рішень від беззубих інституцій ООН більше немає часу. Дипломатія без реальних безпекових важелів виявилася повністю безсилою проти воєнних злочинів на морі. Останні удари по портах Одеси, Чорноморська та Південного, а також атаки на цивільні судна у нейтральних водах дають миттєвий економічний ефект, на який і розраховував ворог: закордонні судновласники ставлять заходи на паузу, страховики згортають покриття ризиків, а Укрзалізниця вимушена вводити конвенційні обмеження на рух вантажів до портів через їх переповнення. У результаті логістичні витрати для українського фермера зростають у 1,5-2,5 раза. За кожну російську ракету й за бездіяльність міжнародних інституцій з власної кишені розплачується український аграрій, віддаючи урожай за безцінь. Ця криза розгортається у найкритичніший момент – під час збору нового врожаю. Поки зерносховища заповнюються, а відвантаження на море майже зупинилися, фермер втрачає обігові кошти, які потрібні вже зараз – на пальне, насіння, добрива та виплату заробітних плат для проведення осінньої посівної. Якщо виробник продає вирощене нижче собівартості або взагалі позбавлений змоги його реалізувати, ланцюг руйнується миттєво. Немає експорту – немає виручки; немає коштів – немає посівної; немає посівної – наступного року Україна й світ отримають катастрофічний дефіцит зерна, падіння бюджетних доходів та обвал економічної стійкості країни. Аграрний сектор – це понад 45% нашого товарного експорту і фундаментальна основа національної безпеки, яку ми не маємо права втратити. При цьому розмови про те, що ми можемо повністю переорієнтувати експорт на сухопутні маршрути чи дунайські порти, є не просто помилковими – вони шкідливі. Дунайський напрямок через низьку водність та обмежену потужність терміналів фізично здатний перекрити лише незначну частку обсягів Великої Одеси. А сухопутні "шляхи солідарності" затиснуті в корках: залізничні та автопереходи на західному кордоні перевантажені іншими критичними вантажами, залишаючи під агроекспорт мінімальні квоти. Ми пам'ятаємо і політичну незахищеність цих шляхів, коли блокади та висипане на землю зерно показали: Україна не може будувати свою експортну безпеку, покладаючись лише на добру волю чи кон'юнктуру сусідніх держав. Глибоководні порти Чорного моря були і залишаються нашою єдиною головною експортною артерією. Тому проблему захисту Чорного моря час назвати своїми іменами: вона давно вийшла за межі суто українського порядку денного. Нова хвиля ескалації в Чорному морі вже провокує стрибок світових біржових цін на пшеницю та кукурудзу. І якщо для заможної Європи це означає лише відсотки інфляції в супермаркетах, то для країн Близького Сходу та Африки – Сомалі, Ефіопії, Ємену – це означає скорочення гуманітарних пайків і реальну загрозу масового голоду. Світ не має права лицемірно вимагати від України безперебійного постачання зерна для порятунку глобальної продовольчої стабільності і водночас перекладати всі витрати, ризики й військову відповідальність за захист цього маршруту виключно на українського фермера, український бюджет та українську армію. Усі вже бачили в 2022 році, до чого призводить блокування нашого експорту: тоді світові ціни на продовольство злетіли до історичних максимумів, запустивши нищівну інфляційну хвилю по всій глобальній економіці. Повторення цього сценарію через нинішню бездіяльність міжнародної спільноти – це пряме підігрування росії в її намаганні використати голод як зброю. Сьогодні партнерам України час перейти від порожніх декларацій на майданчиках ООН до конкретних і жорстких дій. Якщо Чорноморський коридор дійсно є стратегічним для світу, він має бути захищений реальним силовим та економічним щитом. Україні потрібні додаткові сучасні системи ППО та ПРО великого й середнього радіуса дії для захисту портової інфраструктури, комплекси РЕБ, розгортання міжнародних безпекових патрулів у нейтральних водах та запуск фондів страхування військових ризиків. Більше того, гарантування вільного судноплавства та захист цивільної інфраструктури має стати одним із перших і обов'язкових практичних кроків у межах мирного треку, про який стільки говорять у міжнародних кулуарах. Не менш важливо, щоб питання безпеки Чорноморського коридору стало одним із центральних елементів реального мирного процесу. Якщо міжнародні партнери справді прагнуть припинення війни, то гарантії безпечного цивільного судноплавства мають стати не відкладеним наслідком майбутніх домовленостей, а одним із перших практичних кроків на шляху до них. Саме зараз Україна повинна максимально використати всі дипломатичні можливості, які відкриваються внаслідок нових американських мирних ініціатив. Києву необхідно переконливо демонструвати готовність до відповідального переговорного процесу, активно працювати з американською переговорною командою, пов'язаною з мирними ініціативами адміністрації Дональда Трампа, зокрема зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером, доводячи щирість українського прагнення до справедливого й стійкого миру. Водночас ефективна дипломатія неможлива без чесної внутрішньої розмови. Українська влада має започаткувати відкритий суспільний діалог про параметри повоєнного миру, його безпекові, економічні та соціальні наслідки, а також про неминучу ціну, яку доведеться сплатити за завершення війни. Лише суспільство, яке розуміє стратегічні цілі та можливі компроміси, здатне підтримати сильну переговорну позицію держави. Для цього необхідно відмовитися від політики постійної ескалаційної риторики "партії війни", яка дедалі частіше підміняє стратегічне мислення. Формування державної політики не повинно перебувати під визначальним впливом прихильників безальтернативного продовження війни та вуличної картонкової стихії. Тим більше коли боротьба за все хороше проти всього поганого вже трансформувалося в маніфетацію окремої майбутньої партії. Підтримка обороноздатності України та посилення міжнародного тиску на агресора мають поєднуватися з активною дипломатією та пошуком дієвих механізмів припинення війни. Саме такий баланс сили й переговорів здатний створити передумови для захисту українських національних інтересів, відновлення безпечного судноплавства в Чорному морі та забезпечення довгострокової економічної стійкості держави. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a7435b0649de/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a68727d5652b/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Tue, 28 Jul 2026 12:12:29 +0300 Український хлібороб працює далеко не в мирному полі. Він сіє та жнивує під загрозою обстрілів, обходить заміновані ділянки, втрачає техніку від ударів російських дронів і ракет, відновлює пошкоджені склади та виробничу інфраструктуру. Воєнні ризики давно стали для нього не винятком, а щоденною реальністю. Та навіть після того, як урожай вирощено й зібрано, починається нова битва – навколо нього. За можливість вивезти збіжжя, зберегти його, продати за ціною, яка хоча б покриває витрати, і дожити до наступної посівної. Коли господарство і галузь "не вивозять" Український аграрій зробив усе, що від нього залежало: засіяв поле, виростив і зібрав урожай. Але сьогодні він ризикує опинитися біля "розбитого воза" – розбомблених терміналів, закритих портів і логістики... Агросектор, підкошений війною, вже просто "не вивозить". Не вивозить зерно. Не вивозить економіку. Не вивозить той обсяг воєнних ризиків, який держава фактично переклала на виробника. Самотужки відновити порти, застрахувати судна, відкрити експортні маршрути чи компенсувати різке подорожчання перевезень ні окреме господарство, ні галузь не може. Саме тут має впрягтися держава – не замість аграрія, а разом із ним, узявши на себе ту частину воєнного ризику, яка давно вийшла за межі окремого господарства. Наріжний камінь державного глузду І це не питання благодійності чи чергової галузевої пільги. Це питання здорового економічного глузду і державного бачення. Адже український агросектор – один із наріжних каменів економіки й національної стійкості, годівник населення й бюджету, джерело валютних надходжень та економічна опора тисяч громад. Водночас він критично залежить від експорту. Внутрішній ринок просто не здатний спожити весь обсяг вирощеного збіжжя. Тому доступ до портів, терміналів і зовнішніх покупців для аграрія – не додаткова можливість заробити більше, а необхідна умова існування всієї галузі. Коли експортні маршрути звужуються або зупиняються, зерно залишається всередині країни, тисне на закупівельні ціни, переповнює елеватори й позбавляє господарства обігових коштів. Саме тому кожна атака на портову інфраструктуру має наслідки далеко за межами узбережжя – аж до окремого поля, громади й державного бюджету. Нинішню кризу вже не можна розглядати як приватну справу виробника. Якщо збіжжя неможливо вивезти, порти зупиняють приймання, а закупівельна ціна падає швидше, ніж зростає собівартість, це проблема не окремого фермера. Це вкрай небезпечний – як за своїми нинішніми, так і за довгостроковими наслідками – збій у роботі одного з базових механізмів української економіки. І відповідати на цю кризу держава має не черговим виразом стурбованості й не набором точкових пільг. А системними рішеннями, які повернуть аграрію можливість виробляти, зберігати, продавати й планувати наступний сезон. Битва проти врожаю Та поки що гірка логіка нинішньої ситуації очевидна: хороший урожай уже не гарантує господарству ані доходу, ані стійкості. Навпаки, обставини збігаються так, ніби все – від банку до порту – починає працювати проти самого збіжжя. Врожай потрібно вивезти, але логістика дорожчає й постійно переривається. Врожай потрібно здати, але елеватори й термінали обмежують приймання. Врожай потрібно експортувати, але порти працюють під постійною загрозою нових атак. Врожай потрібно зберігати, але це означає додаткові витрати. Врожай потрібно продати, але закупівельна ціна падає саме тоді, коли собівартість зростає. І все це відбувається на тлі дорогого пального, кредитних платежів, податків, дефіциту обігових коштів і кадрового голоду. У результаті врожай, який мав би бути економічним результатом року, перетворюється на джерело нових витрат і зобов'язань. Чим більше зерна зібрано, тим гострішим стає питання, куди його подіти, як профінансувати зберігання і за якою ціною продати. Тому сьогодні битва точиться вже не за врожай, а навколо нього. Між виробником, зруйнованою логістикою, нестачею фінансування, податковими строками та ринком, доступ до якого дедалі більше залежить від розміру компанії й запасу її міцності. А над всім цим дамокловим мечем нависає першопричина цієї кризи. Поки триває війна, український аграрій сіятиме під обстрілами, а доля цього й майбутніх урожаїв залежатиме від того, чи вціліє логістична та виробнича інфраструктура. Гартувати мечі й орала Тому поряд з економічними рішеннями Україні потрібен виразний мирний трек. Не мир за будь-яку ціну і не відмова від власних інтересів, а предметна дипломатія, здатна зупинити хоча б частину руйнувань і повернути країні мінімальну передбачуваність. Першими практичними кроками могли б стати зернове та повітряне перемир'я під міжнародним контролем. Припинення ударів по портах, елеваторах, терміналах, торговельних суднах та іншій цивільній логістиці дало б змогу стабілізувати експорт. Відмова від повітряних ударів по цивільних та інфраструктурних об'єктах зберегла б життя, енергетику й виробництво та стала б перевіркою реальної готовності до ширших домовленостей. Це не завершить війну одним підписом, але може відкрити простір для повноцінних переговорів – із гарантіями, контролем і відповідальністю за порушення. Війни закінчуються не найпромовистішими промовами й не найвойовничішими дописами, а домовленостями, які зупиняють загибель людей і повертають країні можливість жити та працювати. Саме цього не хоче визнавати наша галаслива "партія війни". Її представникам простіше танцювати з картонками, змагатися в радикальності заяв і таврувати кожного, хто говорить про переговори. Але воювати, сіяти під обстрілами, ховати загиблих і сплачувати ціну такого красномовства доводиться іншим. Говорити про переговори – не слабкість. Слабкість – безкінечно повторювати гасла, не пропонуючи суспільству реалістичного шляху до завершення війни. Відповідальна держава має гартувати мечі, щоби давати відсіч, – але не випускати з рук і орала. Берегти людей, рідну землю та економіку, заради яких ця боротьба взагалі триває. Пастка для людини і села Відсутність такого мирного треку має не лише воєнну, а й цілком конкретну економічну ціну. І розподіляється вона вкрай нерівномірно. Великі компанії ще можуть перекласти частину ризиків у вартість логістики, страхування чи зберігання. Малий і середній виробник змушений оплачувати їх власним прибутком, майном, а іноді й самим правом залишатися на землі. Сьогодні виробник опинився у пастці. З одного боку – зерно, яке потрібно терміново продати через брак обігових коштів. З іншого – трейдер, який визначає закупівельну ціну, закладаючи в неї ризики фрахту, страхування, зберігання та перевезення. Поруч – банк, держава, працівники й постачальники, які очікують розрахунків у встановлені строки. Формально це ринок. Фактично – продаж під примусом обставин. У таких умовах найбільшу перевагу отримує не обов'язково той, хто краще працює на землі, а той, хто має більший запас міцності. Великі агрохолдинги мають власні елеватори й логістику, доступ до портових потужностей, зовнішнього фінансування та прямих експортних контрактів. Вони можуть накопичувати продукцію, переносити продаж, змінювати маршрути й чекати на вигіднішу кон'юнктуру. Малий і середній виробник такої свободи часто не має. Для нього затримка продажу навіть на кілька тижнів може означати касовий розрив, прострочений кредит або неможливість розпочати нову посівну. Тому нинішня криза не лише знижує доходи аграріїв. Вона прискорює концентрацію ринку в руках тих, хто контролює зберігання, перевезення, фінансування й вихід на експорт. І це вже питання не лише конкуренції. Втрата незалежного фермера означає втрату робочих місць, податкової бази, доходів власників паїв, стійкості громад та соціально-економічного потенціалу українського села. Саме тут економічна проблема переходить у правову площину. Право власності не може зводитися лише до формального володіння зерном. Воно має практичний зміст лише тоді, коли власник здатний реально розпорядитися результатом своєї праці: продати, зберегти, використати як заставу або дочекатися іншої ціни. Камені спотикання – між полем, ринком і правом Держава очікує сплати податків. Банки – повернення кредитів. Працівники – своєчасної виплати зарплат. Постачальники – розрахунків. Контрагенти – виконання договорів. Саме господарство потребує коштів на пальне, добрива, насіння й нову посівну. Але всі ці вимоги зрештою впираються в один камінь спотикання – можливість продати вирощене збіжжя. І тут виникає фундаментальне правове питання: чи може держава вимагати безумовного виконання обов'язків, якщо сама не забезпечує хоча б мінімальних умов для їх виконання? Право не може існувати лише як перелік обов'язків. Воно має гарантувати і можливість їх реального виконання. Інакше принцип юридичної визначеності поступається місцем правовій фікції. Йдеться не про те, щоб списати аграріям усі борги, встановити гарантовану ціну чи перекласти на бюджет усі підприємницькі ризики. Йдеться про справедливий розподіл саме воєнного ризику. Аграрій бере на себе ризик виростити врожай. Але руйнування портів, удари по терміналах, блокування логістики чи стрімке подорожчання воєнного страхування – це вже не підприємницький ризик. Це наслідки збройної агресії, на які окремий виробник не здатний вплинути. Саме тому держава не може обмежуватися роллю контролера, який лише перевіряє своєчасність сплати податків і виконання договорів. В умовах війни вона має виконувати й іншу конституційну функцію – створювати умови, за яких економічна діяльність залишається можливою. Коли ж виробник формально залишається власником свого збіжжя, але фактично не може вільно реалізувати його через обставини воєнного характеру, постає питання не лише економічної ефективності, а й реального змісту права власності. Отже, питання вже не в тому, чи повинна держава втручатися. Питання в тому, де саме проходить межа такого втручання і які ризики вона має взяти на себе, щоб не підміняти ринок, але й не залишати виробника сам на сам із наслідками війни. Де має впрягтися держава Тому відповідь має бути не декларативною, а системною. Правова відповідальність держави має втілитися в конкретних економічних механізмах. Передусім необхідно повернути передбачуваність експорту. Для цього держава разом із міжнародними партнерами має масштабувати страхування воєнних ризиків для суден і вантажів. Якщо судновласник не заходить до українського порту через надмірну страхову премію, цей ризик повинен зменшуватися не коштом закупівельної ціни для фермера, а через фінансові гарантії та перестрахування. Не менш важливо дати господарствам час пережити логістичну паузу. Виробникові, який утратив можливість реалізувати продукцію, потрібен не новий кредит для погашення старого, а реструктурування боргу: відстрочення основної суми, ненарахування штрафів і продовження строків кредитування. Так само має працювати й податкова політика. Податки можуть залишатися обов'язковими, але їх сплата не повинна ставати останнім поштовхом до банкрутства. Адресне розстрочення дозволить не списувати зобов'язання, але узгодити строки їх виконання з реальною здатністю господарства продати врожай. Саме зерно також повинно перестати бути мертвим вантажем. Кредитування під заставу зерна або складських документів дасть аграрію обігові кошти й можливість не продавати продукцію в момент цінового обвалу. Окремої відповіді потребує альтернативна логістика. Пропозиція "везіть через Дунай, залізницею або через західний кордон" без компенсації різниці у вартості означає перекласти ціну державного логістичного маневру на виробника. Тому частину додаткових транспортних витрат слід компенсувати за фактично перевезену продукцію. Нарешті, доступ до елеваторів, вагонів, терміналів і портових слотів має бути прозорим. Формальна рівність нічого не варта, якщо реально скористатися інфраструктурою можуть лише великі вертикально інтегровані групи. Підтримка фермерських кооперативів та спільних експортних пулів могла б дати малим і середнім господарствам можливість виходити на ринок не поодинці. Не замість аграрія, а разом із ним Український фермер не просить, щоб держава обробляла землю, збирала врожай чи продавала зерно замість нього. Він просить іншого: щоб війна не зруйнувала самі умови, за яких ще можна працювати. І це не той випадок, коли "баба з воза – кобилі легше". Якщо малі й середні виробники не "вивезуть" цю кризу, легше не стане нікому. Держава втратить робочі місця, податки, валютні надходження, стійкість громад і зрештою – незалежного українського фермера. Саме тому час впрягатися державі – там, де починається її відповідальність: у захисті логістики, доступі до експорту, страхуванні воєнних ризиків, кредитній та податковій політиці, забезпеченні рівних правил гри. Йдеться вже не лише про врожай окремого господарства. Йдеться про те, чи збереже Україна агросектор як один із наріжних каменів економіки, бюджету та основу життєздатності тисяч громад. І якщо ми справді вважаємо аграрний сектор стратегічною галуззю, то маємо нарешті поставитися до нього саме як до стратегічної галузі. Не словами, не черговими заявами чи виразами стурбованості. Бо аграрій уже зробив свою частину роботи. Тепер свою має виконати держава – рішеннями, які дадуть українському хліборобу змогу робити те, що він уміє найкраще, – працювати на своїй землі й годувати країну та світ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a68727d5652b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a60cc09f0b09/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Wed, 22 Jul 2026 16:56:25 +0300 Ззовні здається, що Україна створила одну з найтехнологічніших у Європі систем фіксації та компенсації воєнних руйнувань. Повідомити про пошкоджене житло можна через "Дію", дані йдуть до спеціального реєстру, місцева комісія проводить обстеження, складає чек-лист, визначає суму, а кошти надходять на спеціальний рахунок. На папері це виглядає як майже ідеальний робочий механізм. Але між фіксацією збитків (яка є досить складною, тривалою й вартісною процедурою) та реальним відшкодуванням утворилась суттєва правова прогалина. Люди стикаються з обмеженнями щодо максимальних сум допомоги, довгими чергами та повною залежністю від загального стану будівлі – адже ремонт окремої квартири блокується, якщо в будинку зруйновано дах чи стіни. Юридичні особи здебільшого залишилися поза системою. ОСББ формально представляють інтереси мешканців, але не можуть скористатися процедурою, яка розрахована лише на звичайних громадян. А держава, навіть визнавши право на компенсацію, не бере на себе чіткого зобов'язання виплатити її у конкретний строк. Фізична особа: право є, але відновлення залежить не лише від власника Головним механізмом компенсації за пошкоджене житло є постанова Кабміну N381 від 21 квітня 2023 року яка регулює роботу послуги "єВідновлення". Отримати гроші може тільки фізична особа – громадянин України, який є власником або співвласником пошкодженого житла. Юридичні особи, навіть якщо вони володіють квартирами, до цієї програми не допускаються. Для людини процедура починається не з виплати, а з довгого кола бюрократії: подати повідомлення, перевірка наявності житла в електронному держреєстрі (якщо майно оформлене до 2013 року, паперові документи доведеться спочатку відцифрувати й внести в систему), дочекатися огляду, отримати акт обстеження та рішення комісії, заповнити чек-лист, відкрити рахунок, купити дозволені матеріали чи послуги, а потім – відзвітувати та пройти перевірку. Формально комісія має розглянути заяву за 30 днів. На практиці цей строк нічого не вирішує, адже розгляд постійно гальмується через інші причини: відсутність первинного акта обстеження, небезпеку на території, перевантаження комісій, помилки в реєстрах чи суперечки між співвласниками Розмір допомоги також обмежений. На дрібний поточний ремонт (категорія А) дають не більше 200 тисяч гривень. Для складнішого капітального ремонту (категорія Б) ліміт становить 350 тисяч для квартири та 500 тисяч для приватного будинку. До того ж ці суми не переглядалися вже третій рік, попри постійну інфляцію. Якщо реальний ремонт коштує дорожче, власник мусить шукати додаткові гроші сам. Якщо їх немає, комісія може взагалі відмовити у компенсації, бо виділеної суми не вистачить на повне відновлення. Через це серйозно пошкоджене (але ще не повністю знищене) житло зависає у повітрі: для звичайного ремонту воно занадто дороге, а для житлового сертифіката – недостатньо зруйноване. Держава суворо контролює отримувача грошей. Кошти цільові, їх використання перевіряють, залишок після визначеного строку повертається до бюджету, а за нецільові витрати доведеться повернути всю суму. Для великих ремонтів гроші видають частинами – після фотофіксації та обов'язкової перевірки попереднього етапу. Для захисту бюджету це логічно. Але система виходить несправедливою: громадянин відповідає за кожну гривню, а держава не несе жодної відповідальності за те, що законно призначені кошти не приходять вчасно. Місця загального користування: квартира є, а будинку начебто немає Найбільше недоліки урядової постанови N381 помітні на прикладі багатоквартирних будинків. Правила дозволяють отримати компенсацію за квартиру лише тоді, коли спільні приміщення будинку не пошкоджені або вже відремонтовані. Розбитий дах, знищений під'їзд, фасад, ліфт, тримальні стіни чи труби можуть повністю заблокувати виплату власнику окремої квартири. Відмови не буде, лише якщо ці пошкодження вже виправили або вирішили відновити "за рахунок інших джерел". Проте, звідки взяти ці джерела, хто має їх шукати і коли – правила не кажуть. Виникає замкнене коло. Власник квартири не може зробити ремонт, бо весь будинок аварійний. ОСББ не може подати заяву на допомогу, бо програма працює тільки для фізосіб. А місцева влада не зобов'язана ремонтувати спільне майно за свій кошт. Держава фактично каже мешканцям: спочатку самі вирішіть проблему всього будинку, а вже потім звертайтеся за допомогою для своїх квартир. Юридичні особи: збитки дозволено рахувати, але не компенсувати Звичайний бізнес опинився у найскладнішій ситуації. Постанови Кабміну N381 та N600 створені переважно для громадян, щоб допомогти їм відремонтувати житло або отримати сертифікат на нове. Підприємство може зафіксувати руйнування, отримати акти, оцінити вартість знищених будівель, обладнання, товарів та втраченого прибутку. Але ця оцінка лише підтверджує розмір збитків. Вона не дає автоматичного права на гроші з бюджету. Через це виникла велика нерівність. Власник житла може розраховувати на компенсацію, нехай і обмежену чи відкладену. А підприємство, яке втратило фабрику чи склад, обладнання, робочі місця та можливість платити податки, отримує на руки просто папірець із сумою збитків. Далі бізнес має сподіватися лише на гранти, кредити, страховку, майбутні репарації або суди. Варто розуміти, що відбудова житла та відновлення бізнесу працюють за різною логікою. Для підприємств потрібна окрема програма. Це може бути не пряме відшкодування всіх збитків, а мікс із часткової компенсації, грантів, пільгових кредитів, державних гарантій та податкових пільг в обмін на передачу державі права вимагати ці гроші від Росії. У такій програмі пріоритет слід надавати тим, хто зберігає робочі місця, виробляє критично важливу продукцію, переїхав із небезпечних зон, вкладає власні кошти та може швидко запуститися знову. Але ці правила мають бути чітко прописані в законі, а не залежати від успіху в окремих грантових конкурсах. Компенсація є, грошей немає, відповідального теж немає Головна системна проблема – це закладений у правила брак грошей. Постанова КМУ N381 перераховує багато джерел фінансування: держбюджет, міжнародна допомога, кошти інвесторів та майбутні репарації. Водночас там чітко вказано: компенсації виплачують лише в межах того, скільки грошей є на поточному рахунку Мінрозвитку. Якщо гроші закінчуються, черга зупиняється, поки рахунок знову не поповнять. Така ж логіка діє і для знищеного майна. Людина може пройти всі перевірки, отримати сертифікат або схвалення на будівництво, але сама виплата залежить від наявності грошей у програмі. Постанова не встановлює жодного кінцевого строку, коли держава зобов'язана виплатити кошти, навіть якщо на рахунку порожньо. Бюджетний кодекс забороняє державним органам витрачати більше, ніж їм виділено. Тому Мінрозвитку не може платити понад ліміт. Але це не означає, що законна компенсація має перетворюватися на вічне очікування. Нинішня система не визначає, хто саме є боржником перед людиною, не передбачає жодних штрафів чи індексації за затримку і просто розмиває відповідальність між парламентом, урядом, Мінфіном та Мінрозвитку. З чого почати виправляти ситуацію? Першим кроком має бути не зміна чек-листів чи додавання нових кнопок у "Дії". Потрібно змінити сам статус призначеної компенсації. Схвалене рішення комісії має стати офіційним фінансовим зобов'язанням держави або громади перед людиною. На його виконання слід установити чіткий строк – наприклад, 90 або 180 днів. Якщо держава не встигає виплатити вчасно, сума не повинна знецінюватися: її мають автоматично індексувати відповідно до зростання цін на будівництво чи житло. Для цього доведеться змінити не лише постанови уряду, а й профільний Закон N2923-IX та Бюджетний кодекс. Затверджені, але не виплачені компенсації мають переходити на наступний рік як гарантований борг держави. Влада повинна відкрито публікувати загальну суму цього боргу, реальні обсяги виплат, чергу та прогнозовані строки. Другим кроком треба додати до урядової постанови N381 окремий розділ про ремонт спільного майна в багатоповерхівках. Право подавати заяви повинні отримати ОСББ, ЖБК або управителі. Суму компенсації слід визначати за техвисновком та кошторисом, а гроші перераховувати поетапно на спецрахунок під контроль за виконаними роботами. Третім кроком необхідно змінити правила щодо повністю знищеного спільного майна (Закон і урядову постанову N600). Слід чітко прописати, коли мешканці можуть обрати відбудову всього дому замість розрізнених житлових сертифікатів, хто представлятиме їхні інтереси та як поєднувати індивідуальні й загальні виплати. Четвертим кроком має стати окремий закон про компенсації для бізнесу. Без відновлення підприємств ремонт житла вирішує лише половину проблеми. Можна дати людині нову квартиру, але без роботи та місцевої економіки зруйновані території не оживуть. Система "єВідновлення" довела, що держава вміє швидко створювати зручні цифрові сервіси. Тепер час переходити до складнішого – до створення юридичних гарантій. Законно оформлена компенсація має бути не просто обіцянкою "заплатити колись, як будуть гроші", а чітким зобов'язанням із конкретним строком, сумою та відповідальним за виконання. Без цього електронний сертифікат залишається лише сучасною формою старої бюрократичної відписки: "право ви маєте, але грошей немає". https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a60cc09f0b09/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Mon, 13 Jul 2026 19:04:22 +0300 Чергове масштабне переформатування виконавчої влади, добровільно-примусова відставка Прем'єр-міністерки Юлії Свириденко та кадрові ротації в правоохоронному блоці актуалізували питання інституційної стабільності в країні. І замість серйозної публічної дискусії про стратегію розвитку держави та професійні критерії відбору нових урядовців, суспільство знову бачить переважно постфактум констатацію рішень. В умовах повномасштабної війни це лише підсилює запит на відкритість і зрозумілу логіку державних кроків. Люди мають законне право знати реальні причини, прорахунки та цілі таких змін. Правова держава вимагає поваги до інституцій навіть у найтяжчі часи. Звісно, кадрова гнучкість під час війни може бути необхідною. Але будь-які зміни в урядовій архітектурі мають відбуватися виключно у правовому полі та через зрозумілу інституційну логіку, а не зводитися до непрозорих управлінських рішень. Тут варто нагадати фундаментальну юридичну деталь. Стаття 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко вказує на неприпустимість примусового припинення повноважень органів державної влади в цих умовах. Тобто за ініціативою Парламенту чи інших структур відправити уряд у відставку під час дії воєнного стану законодавством заборонено. Відтак особливої ваги набуває питання добровільності таких рішень і дотримання належних процедур. Україна є парламентсько-президентською республікою. Це означає, що саме обраний народом Парламент має ключову роль у формуванні та контролі над виконавчою владою. Стаття 113 Конституції України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді України. Уряд зобов'язаний тримати звіт перед народними депутатами, які представляють волю всього суспільства. Згідно зі статтею 85 Основного Закону, повноваження щодо формування уряду та контролю за його діяльністю належать Парламенту. Тобто будь-які призначення, звільнення чи кадрові ротації міністрів є виключною прерогативою Верховної Ради, яка має не просто формально підтримувати рішення, а здійснювати змістовну оцінку роботи кожного урядовця. Ба більше, стаття 19 Конституції безальтернативно зобов'язує всі органи влади та посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами. Це означає фундаментальне правило: державні інституції мають діяти виключно в рамках визначених процедур і повноважень. Ключовим залишається питання відповідальності самого Кабінету Міністрів. Саме уряд як колегіальний орган має забезпечувати системність політики, прогнозованість рішень і публічну підзвітність. В Україні досі не сформована повною мірою культура, коли уряд відкрито та детально пояснює суспільству свої кадрові рішення, результати роботи та причини відставок. Без цього парламентський контроль втрачає свою ефективність, а суспільство – довіру до інституцій. Водночас існує обережний оптимізм, що на рівні державного керівництва формується розуміння потреби у системній, продуманій політиці відбудови та створення моделі нової стійкості. Про це, зокрема, свідчить запрошення до діалогу мера Харкова Ігоря Терехова – управлінця з практичним досвідом функціонування великого міста в умовах війни. У цьому контексті важливим є навіть не прізвище нового Прем'єр-міністра, а усвідомлення необхідності зміни управлінської парадигми, повернення до демократичних процедур і відновлення повноцінних правових механізмів. Який вихід із цієї ситуації? Передусім – дотримання принципу підзвітності. Уряд, який іде у відставку, має публічно прозвітувати перед Парламентом про виконану роботу та відверто назвати завдання, з якими не вдалося впоратися. Після цього суспільство має отримати чітке пояснення щодо кандидатур на заміну, критеріїв їх відбору та конкретних завдань, які перед ними ставляться. Сьогодні ж суспільство та експертне середовище часто змушені орієнтуватися на неформальні сигнали та припущення, замість змістовної розмови про якість управління. Ключове питання залишається відкритим: якими професійними та антикризовими компетенціями має володіти людина, що очолить виконавчу владу в період найвищої історичної напруги? Відповідь на це питання має давати не політична доцільність, а державницька логіка та інституційна відповідальність. Саме від якості урядових рішень, їхньої прозорості та професійності залежить не лише ефективність управління, а й довіра суспільства. У цей доленосний час суспільна довіра є однією з ключових умов стійкості держави. Тому зміцнення ролі Кабінету Міністрів як відповідального, підзвітного і професійного органу виконавчої влади має стати пріоритетом державної політики. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a550c861c805/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/ ukrpravda@gmail.com (Марина Ставнійчук) Sat, 27 Jun 2026 10:32:18 +0300 Тридцять років тому Україна отримала Конституцію – документ, який став не лише правовим фундаментом держави, а й суспільним договором між владою і громадянином. За цей час наша країна пройшла складний шлях становлення державності, пережила політичні кризи, конституційні конфлікти, революції. Зараз ми переживаємо російську агресію та повномасштабну війну. Останніми роками в експертному та політичному середовищі періодично повертаються дискусії про необхідність перегляду Конституції України, її суттєвого оновлення або навіть підготовки нового Основного Закону для повоєнної держави. Безумовно, повоєнна відбудова держави потребуватиме певної конституційної модернізації. Але, на моє переконання, сьогодні варто поставити собі інше питання: чи справді головна проблема України полягає в тексті Конституції? За роки участі у конституційних процесах, роботи над питаннями державного будівництва та взаємодії з європейськими інституціями я дедалі частіше доходила одного висновку: Конституція України загалом витримала випробування часом. Значно складніше виявилося пройти випробування Конституцією тим, хто приходив до влади. Конституція пережила своїх критиків, політичні проєкти, дострокові вибори, президентські каденції та парламентські коаліції. Вона зберегла базові принципи демократичної організації держави, верховенства права, місцевого самоврядування, прав і свобод людини. Водночас майже кожна політична криза в Україні супроводжувалася спробою не виконати Конституцію, а змінити її під поточну політичну ситуацію. Ми бачили це під час політичної реформи 2004 року. Бачили після рішення Конституційного Суду 2010 року. Бачили у 2014 році, коли політична доцільність знову почала переважати над вимогами конституційної процедури. Бачили й під час окремих наступних змін до Конституції. У різні роки політичні сили по-різному обґрунтовували необхідність таких рішень. Одні говорили про потребу посилення парламенту, інші – про зміцнення президентської влади. Одні закликали до перезавантаження судової системи, інші – до реформування місцевого самоврядування. Але надто часто за гучними деклараціями приховувалося бажання адаптувати конституційні механізми під конкретні політичні інтереси. У результаті суспільство отримувало небезпечний сигнал: Конституція є не системою правил для всіх, а інструментом політичної боротьби. Саме тому сьогодні, через тридцять років після ухвалення Основного Закону, важливо чесно визнати: найбільші проблеми українського конституціоналізму пов'язані не з окремими формулюваннями чи нормами Конституції. Вони пов'язані з двома значно серйознішими явищами. Перше – систематичне ігнорування конституційних норм. Друге – постійне прагнення маніпулювати ними у складних політичних ситуаціях. Сам текст Конституції не може бути винним у тому, що його не виконують. Жоден закон не здатен замінити політичну відповідальність. Жодна конституційна модель не працюватиме належним чином, якщо політична еліта сприймає владу не як тимчасовий мандат, отриманий від народу, а як інструмент домінування над політичними опонентами. На жаль, українська політична практика неодноразово демонструвала інше. Люди, які приходять до влади, нерідко забувають, що вони тимчасово обрані народом в результаті демократичних процедур. Влада за своєю природою є тимчасовою. Держава і народ – постійні. Саме тому надзвичайно небезпечним є прагнення окремих політичних сил використовувати Конституцію як механізм політичної переваги, а не як систему обмежень для самої влади. Свого часу один із президентів Венеційської комісії дуже влучно охарактеризував проблему України. У нас політична конкуренція часто не є конкуренцією програм, ідей чи бачення майбутнього. Надто часто вона перетворюється на боротьбу на взаємне знищення. Кожна нова політична команда починає свою діяльність із бажання переглянути рішення попередників. Кожен новий президент нерідко сприймає попереднього не як політичного конкурента, а як ворога. У таких умовах важко забезпечити інституційну стабільність, без якої неможливий розвиток демократичної держави. На противагу – українське суспільство нерідко демонструвало значно більшу прихильність до демократичних цінностей та конституційних принципів, ніж значна частина політичного класу. Неодноразово саме громадяни ставали рушійною силою змін у моменти, коли державні інститути виявлялися неспроможними належним чином реагувати на історичні виклики. Помаранчева революція, Революція Гідності, а згодом і безпрецедентна суспільна мобілізація під час російської агресії засвідчили високий рівень громадянської зрілості українського народу та його готовність відстоювати цінності свободи, демократії й незалежності. У цьому сенсі українське суспільство часто випереджало власні еліти у розумінні напрямку розвитку держави. Оцінюючи шлях нашої Конституції, не можна не згадати про її головну ціннісну основу. Найбільшим досягненням Конституції 1996 року я вважаю не визначення форми правління і навіть не систему стримувань та противаг. Найбільшою цінністю стало закріплення у статті 3 принципу, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме ця норма визначає справжній зміст українського конституціоналізму. Проте через тридцять років після ухвалення Конституції ми маємо чесно запитати себе: наскільки ця норма реалізована у державній політиці? Чи завжди людина перебуває в центрі державних рішень? Чи відповідають цьому стан системи охорони здоров'я? Чи відповідають цьому рівень соціального захисту громадян? Чи відповідають цьому підходи до формування бюджетних пріоритетів? Чи відповідає цьому якість роботи державних інституцій? Складається враження, що з кожним новим етапом реформ та з кожною новою владною командою соціальна держава, закріплена в Конституції України, дедалі більше перетворювалася з практичного орієнтира державної політики на декларацію. Ми навчилися говорити про макроекономічну стабільність, цифровізацію, ефективність управління, однак так і не навчилися оцінювати успішність держави через якість життя людини, рівень її соціальної захищеності. Конституція сама себе гарантувати не може. Це завдання уряду, парламенту, президента, органів місцевого самоврядування – усіх, хто ухвалює рішення від імені держави. Саме за тим, наскільки людина може реалізувати свої конституційні права в реальному житті, ми маємо оцінювати не лише стан правової системи, а й якість державного управління загалом. І тут підстав для самозаспокоєння немає. Адже рівень захищеності людини та можливість реалізувати свої конституційні права досі не відповідають тим стандартам, які закладали автори Основного Закону тридцять років тому. Особливої ваги ці питання набувають в умовах війни. Сьогодні Україна проходить найскладніше випробування за весь час незалежності. Саме тому питання дотримання правового фундаменту держави набуває особливого значення. Конституція не існує лише для мирних часів. Її призначення полягає в тому, щоб навіть у кризових умовах визначати межі влади та захищати права людини. Президент України є не лише главою держави і Верховним Головнокомандувачем. Конституція визначає його також гарантом прав і свобод людини та громадянина. Це не формальність і не декларація. Це одна з ключових конституційних функцій державної влади. Саме тому будь-які прояви порушення прав людини, будь-які системні проблеми у діяльності державних інституцій повинні отримувати своєчасну реакцію. Не тоді, коли проблема набуває суспільного резонансу, а превентивно – на основі принципів верховенства права та поваги до людської гідності. Не менш важливим є питання місцевого самоврядування. Ще у 1996 році Конституція заклала надзвичайно прогресивні для свого часу засади його розвитку. Стаття 7 Основного Закону прямо визнає та гарантує місцеве самоврядування. Відповідний розділ Конституції створив фундамент для подальшої децентралізації. І хоча багато необхідних змін так і не були завершені, сама конституційна основа виявилася життєздатною. Це ще один доказ того, що потенціал Конституції далеко не вичерпаний. Саме тому сьогодні, говорячи про майбутнє української держави, ми повинні вести дискусію не стільки про нову Конституцію, скільки про нову якість конституціоналізму. Після війни Україні безумовно знадобляться модернізація державних інститутів, оновлення окремих механізмів публічної влади, нові підходи до розвитку громад, економіки, соціальної сфери та відбудови країни. Проте жодна модернізація не буде успішною без формування належної політичної культури. Конституція не може замінити відповідальність. Не може замінити державницьке мислення. Не може замінити готовність еліт діяти в межах встановлених правил. І зараз нам варто менше дискутувати про те, як її переписати, і більше думати про те, як навчитися за нею жити. Конституція України пройшла випробування. Час відповісти чи пройшли це випробування ми самі? І чи готові ми нарешті визнати, що проблема нашої держави полягає не в тому, слабка чи не слабка Конституція, а в тому, що надто часто слабкими виявлялися ті, хто був покликаний її виконувати і захищати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stavniychuk/6a3f7c82194cb/