https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4d6789a5ce497/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Під катом – мій коментар журналові "Корреспондент" з приводу "підсумків політичного року". Але спершу про історично значущіше. За збігом (історія любить такі сюжети!), сьогодні – 140 років від дня народження одної з найвидатніших і найгірше "прочитаних" нащадками (нами!) письменниць 20-го століття – Лариси Петрівни Косач, по матері Драгоманової, по чоловікові Квітки, по перу – Лесі Українки. Одної з останніх українських аристократок, яка, серед іншого, залишила нам два шедеври про природу влади – "Кассандру" (1908) й "Камінного господаря" (1912). Дві геніальні драми-перестороги – про те, звідки й "від чого", від яких саме "глибокохамських" (термін Лесі Українки!) хвороб духа новітній цивілізації загрожує катастрофа. "- Прокинься, Троє!! Смерть іде на тебе!!! (В одчинену браму лавою суне ахейське військо) " Соціальні пророцтва Лесі Українки по-справжньому оприявнилися аж на рубежі 21-го століття – коли її, поза шкільною програмою, вже мало хто читав, а обіцяного на початку незалежності "16-томного повного зібрання творів" Україна так і не отримала. Тож перечитаймо сьогодні "Кассандру" – актуальнішого для України твору годі віднайти в усій сучасній світовій літературі. Про те, як легко маніпулювати масами у власних корисливих цілях. Як можна одібрати розум цілому народу й повести його на загибель, показавши йому з брами сесксапільну Гелену (це – вперше помічене в історії європейської думки: до Лесі Українки ніхто не впізнав у "базовому інстинкті" – майбутнього потужного важеля управління масами). Про "фальшивих пророків", що влаштовують велелюдні шоу на храмових майданах (так!). Про їхню фабрику віртуальної реальності, в якій "що правда, що неправда, – лишім оці слова, нема в них глузду", – а важить тільки те, що можна виграти для себе сьогодні й зараз. Про цілком "політтехнологічно" витворене безумство, яке тиражують запаморочені владою й багатством, – і якому самі врешті-решт стають неминучими жертвами, тільки що тягнуть при тому за собою в прірву – мільйони... Про світ, у якому паношаться сліпі "базові інстинкти": вино і м'ясо, танці й співи, "золотокудрі красуні" й шоу на брамі (телевізора ще не було!). Од цих інстинктів упала Українчина Троя. А її Кассандра – образ однозначно автобіографічний: пророцтв Лесі Українки ми не розчули й досі. Що, проте, аж ніяк не заважає їм справджуватися. Тож обережніше з класиками: насправді це вони пишуть своїм народам найбільш довготермінові "програми розвитку". І народ, який не знає й не розуміє цих "програм", приречений буде десятиліттями наступати на ті самі "граблі". А "Камінний господар" у Лесі Українки – це історія помсти мертвого лицарства: в фіналі драми воно виходить із дзеркал – покарати бариг, що пролізли в розорений лицарський дім і привласнили собі чужі клейноди... Читайте класику, панове. Читайте. І не кажіть потім, що вас не попереджали. Fri, 25 Feb 2011 11:51:17 +0200 Оксана Забужко, для "Корреспондента": Год назад пессимисты шутили: "Янукович может нас удивить только приятно!". Увы, едва ли не самым "приятным" итогом за год "новой власти" приходится считать ее "политпросветительские" последствия: то, что народу всей соборной Украины (именно так!) воочию открылась ее полнейшая профессиональная беспомощность и некомпетентность. Зимой 2010-го об этом вслух говорили еще не луганская улица, не одесский Привоз – а всего лишь киевские интеллектуалы. Напомню и свой тогдашний прогноз о "президентстве Тимошенко" (безумие и коллапс) и "президентстве Януковича" (стагнация и гниение): прогноз, в общем, подтвердился, непредсказуемостей не случилось – страна "подвисла". Во всех без исключения сферах поведение нашего "топ-менеджмента" напоминает традиционную забаву "ведмідь на блясі": когда ярмарочный мишка "плясал", перепрыгивая с ноги на ногу, на горячей жести. Как "навести в стране порядок" (кроме как "по-советски", то бишь давно непригодными "силовыми методами"), власть понимает с трудом; как спасать экономику (кроме как, по старой схеме, драть налоги и клянчить кредиты), судя по ее "реформаторским" потугам, представляет из рук вон плохо, – а "плясать" вынуждена и перед Россией, и перед Западом, и, в отличие от своих российских коллег, иногда еще и перед своим народом, вызывающим у нее классическую номенклатурную смесь презрения и страха (как знать, какой еще Майдан эта "биомасса" способна отчебучить?). Выглядит все это жалко, как Россия без газа. То, что Янукович – не самостоятельный политик, кажется, ни у кого уже не вызывает сомнений. (То, что таковой не является и Тимошенко, без "подкачки извне" так и не сумевшая за весь год сколь-нибудь внятно "изобразить оппозицию", для многих оказалось куда большим сюрпризом). Возня "победившей" группировки с "проигравшей" – в духе типичных мафиозных разборок и "страшных мстей" – смотрится все той же "медвежьей пляской", в которой наши "медвежата" разных цветов громко визжат и дерутся, но при этом трогательно-согласно обходят молчанием главную и роковую для страны тему – вассальных "газовых договоренностей-2009", плавно перешедших в "харьковские-2010". Словно дядя-Газпром обложил их красными флажками: вот до сих пор – грызитесь, ребята, а дальше – не сметь!... В общем, я бы посоветовала соотечественникам, для понимания мутной логики наших "политических процессов", впредь следить за руками "кремлевских карликов" повнимательнее, чем до выборов-2010. В этой связи – еще один любопытный "урок года": выяснилось, что Кремль по-прежнему, как и в 2004-м, пребывает "по украинскому вопросу" в глубоком неадеквате – и упорно верует в нарисованную им самим картинку здесь происходящего. Например, в то, что это "бандеровец" Ющенко за 5 лет по щучьему веленью вырастил в Украине поколение "самостийномыслящих" украинцев (так и писали в российской прессе!), а стоит только назначить "смотрящим по образованию" необразованного и неумного "доктора-полковника", путающего Пушкина с Грибоедовым и раздражающего не столько "галичан", сколько, в основной массе, как раз русскоязычных украинцев (потому что – цитата – "из-за этого негодяя стыдно становится говорить по-русски!"), – и тот за следующие 5 лет все "отыграет взад", закроет школы, понастроит вместо них Кириллу церквей, и будет полный "с нами Путин и Христос!"... Похоже, в Кремле действительно в это верят, как уверовали в 2004-м в "американские валенки", – и наш президент покорно "носит" на себе этого скандального Табачника, словно довлатовский герой штаны с прорехой. Что придает украинской власти совсем уж компрометирующий вид. Украина рано или поздно должна была как-то "вытолкать" из себя 20 лет разлагающуюся внутри нее УССР – ту государственно-феодальную "власть квадратных пиджаков", которая "от перемены знамен не меняется". Год "новой-старой" власти во всех отраслях жизни явил нам наглядную, даже стилистически уже ничем не прикрытую, пародию на "УССР эпохи позднего Щербицкого", – и украинскому народу эта пародия однозначно не понравилась. И вот это, пока что, – самое важное во всем происходящем. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4d6789a5ce497/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4c1b5df27d2e6/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Київ, 19 червня, 12.00. Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні. Не дамо згасити свічу пам'яті Спочатку трохи передісторії. Коли наш "25%-й президент" покірним диктофончиком повторював у Страсбурзі "награну" йому "кремлівську мелодію" – що Голодомор в Україні "не був геноцидом", бо тоді потерпіли "й інші народи СРСР" (задавись логіка! – а Голокост не був геноцидом, бо потерпіли й інші народи окупованих Гітлером країн?), – він, звісно, навряд чи тямив, що в ті хвилини порушує присягу Президента на вірність Україні. Бо Україна – то не "Вона-Воно-Вони", як придумали "їм" московські політтехнологи. Україна – це спільнота "мертвих, і живих, і ненарожденних", і ніяким указом, голосуванням, підкупом, ані навіть усім золотовалютним запасом планети цього не скасуєш – як не скасовується фізичний закон. Цю спільноту можна обкрадати, але ні в якому разі, за жодних обставин не можна зневажати: перше правило, яке мав би зарубати собі на носі кожен, хто рветься нею "поруліть". Янукович це правило порушив. Тому що про "мертвих", тобто про національну пам'ять "інших народів СРСР" мають дбати президенти тих "інших народів", і якщо президент Мєдвєдєв цього не робить – його проблеми. А от засипати своїх мертвих (яким присягнув!) чужими непом'янутими – значить не просто виставляти себе на цілий світ фольклорним дурником, що кричить "Таскать вам нє пєрєтаскать!" на вид похоронної процесії. Це значить і дещо серйозніше: плювок на могили. На мільйони могил невинно убієнних. Малюк Мєдвєдєв звелів – а наш узяв та й плюнув. За аналогією з того ж 1933-го – як сільський злодій, якого заїжджий НКВДист послав залізти на церкву й скинути з маківки хреста. Нічого хорошого з того, як відомо, ніколи не виникало, і ніякі Афонські старці цього Януковичу, боюсь, не одмолять. Але то вже його проблеми – а ми повернімось до наших, що їх, поки наші ведмедики наввипередки танцюють на розжареній блясі під московську дудку, розв'язувати належиться нам, і тільки нам. Самим. Fri, 18 Jun 2010 14:52:18 +0300 В усій донедавній офіційній риториці довкола Голодомору мене незмінно бентежила одна річ: недоговореність. Так, ніби в 1933-му все й скінчилося, і пам'ять про один із наймасштабніших цивілізаційних злочинів в історії людства, скоєний на нашій землі, – то все-таки більше "ритуал під річницю", з сьогоднішньою бездольністю країни напряму не пов'язаний: за класиком кажучи – "наносили землі та й додому пішли". Тимчасом, проведені в Ізраїлі дослідження наслідків Голокосту виявили, що сліди травми від масових гекатомб зберігаються в психіці нащадків жертв до четвертого (так!) покоління включно. То якими ж мають бути наслідки травми, про котру в трьох поколіннях згадувано було в кращому разі пошепки?... Ми ж їх, ці наслідки, бачимо щодня, тільки не замислюємось над ними. Голодомор навчив мільйони українців: щоб вижити, треба "вкрасти з колгоспу". В 1991-му році внуки "розкуркулювачів" 1933-го – тодішня партсовноменклатура – отримали собі в повне розпорядження велетенський, багатющий "колгосп" під назвою "Україна" – і, гнані тим самим, уже неусвідомленим, спинномозковим рефлексом, дружно, як зграя голодних щурів, ринулись волікти "з колгоспу" до себе "в хату" – в маєтки і на офшори... При мовчазній, між іншим, згоді мільйонів інших "колгоспників", які на їх місці, найпевніше, чинили б так само: Голодомор на цілих три покоління зробив у нашій свідомості казнокрадство (до 1933-го страшне слово, вживане в народі нарівні з "убивством" і "богохульством"!) – морально неосудним. У генетичній пам'яті відклалося: всяка самочинна "громадська складка" (наприклад, для помочі мрущим від голоду) грозить Гулагом – і зникла пошана до "громадських грошей" (бюджету!), стало "и все вокруг народное, и все вокруг мое" © – головне діло, дорватися до "роздачі"... Скільки наших співвітчизників уже й не уявляє собі, що в державі – своїй державі! – може бути якось інакше? Ось це й є Голодомор в дії – сповільненій, бувають такі бомби... І стоїть Україна отвором на всі чотири сторони світу, як дім без господаря: колгосп, що його наввипередки пустошать казнокради, скинувши попередньо з церкви хреста. І допоки ця причиново-наслідкова зв'язка – 1933 – 1991 – 200... – не увійде, стійко і твердо, в масову свідомість, країна не вилікується – так і будемо знов і знов репродукувати той самий, закладений у 1933-му "товаришем Сталіним", збій цивілізаційного механізму. Мільйони українців, замордованих Кремлем через те, що були господарями своїй землі і, відповідно, могли виростити покоління господарів своїй країні, – це наша незреалізована історична альтернатива. Пам'ять про неї аж ніяк не "деморалізує" й не "прибиває негативом", як нас настійно стараються переконати, – ні, шановні, вона породжує гнів. А гнів дає народам силу – в тому числі й будівничу, конструктивну: силу діяти, щоб виправляти звихнене. Саме тому нас так уперто прагнуть цієї пам'яті позбавити. (А енергію можливої конструктивної дії – "технологічненько" роздробити, обернувши на агресію, спрямовану "всередину" народного тіла, на міжусобні чвари "донбасян" і "галичан", на розкол країни і сварки "за межу": чубтеся, хахли, чубтеся, кленіть себе навзаєм, спускайте пару...) В юдаїзмі існує заповідь – "мхіят Амалек", "Пам'ятай, що зробив тобі Амалек". За переказом, коли євреї виходили з Єгипту, Амалек із своїми людьми напав на них і хотів знищити. Віками розсіяний по світу єврейський народ підтримував свідомість своєї незнищенності, з коліна в коліно переповідаючи дітям і внукам, "що зробив Амалек Ізраїлю" – щоб "не забути". І не забув, і вижив, і державу свою збудував... Хтось тепер нас хоче переконати, ніби краще було дітям Ізраїлю вчити в хедерах, що амалекитяни нападали ще й "на інші" племена в пустині, і від того трагедія Ізраїлю була, мовляв, "не така-то вже й трагічна" – не варто нагнітати, будьмо позитивні, слухаймо Мєдвєдєва-Путіна-Петросяна-Пугачову-і-Радіо-Шансон?... 1933-й – це наш "мхіят Амалек". Не дати його забути – без перебільшення, громадянський обов'язок кожного, хто хоче бачити Україну не "колгоспом", а домом, – безвідносно до того, є в гекатомбах 1933-го його рідні, чи немає. Я б взагалі сказала, що це лакмусовий папірець на українське громадянство – на противагу духовному громадянству СРСР/УРСР (бо ж це останнє можна сповідувати й несвідомо, і навіть б'ючись при кожній оказії у вишивані груди до втрати голосу...). Тому хочу скласти тут щиру дяку тим громадським організаціям, які об'єдналися з ініціативою довготермінової міжнародної кампанії "Не дамо згасити свічу пам'яті!". Раз об'єдналися, значить, є надія, що таки не дамо. А вже скільки киян відгукнеться на перший заклик, побачимо завтра в парку. Навіть якщо прийде всього кількасот душ, це однаково буде добрий початок. Вона ж тільки-тільки почала розгорятись, наша свіча. Тільки-тільки почала розсіювати в народній свідомості той непроглядний, 70-літній морок, із якого ми вийшли – слава Богу, живі... https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4c1b5df27d2e6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4b6c2217af6c8/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Вчорашній спецпроект Першого національного називався, нагадаю, – "Демократія по-українськи". А тепер стежимо за руками. Спочатку це мав бути прямий ефір. Потім виявилося, що – ні, запис, але в режимі реального часу. Вчора ввечері, за дві години перед ефіром, потелефонували й вибачилися: на жаль, пані Оксано, в реальний час не вклалися, на півгодини (!) перебрали, довелося трошки підрізати, Ви ж розумієте... І "підрізали", мушу сказати, дуже професійно – залишивши в ефірі критичні завваги на адресу тільки одного з кандидатів. Гладенько так вийшло. Гламурненько. Але найцікавіше сталося потім, коли камери погасли і ми, продовжуючи вже між собою ту саму суперечку щодо теорії "меншого зла", повернулися в гостьову кімнату. П'ятихвилинка замішання при гардеробі, вмикання мобільників, договорювання недоказаного... Застібаючи пальта, інтелігенція рушила до дверей. Аж тут... БА-БАХ!... Fri, 05 Feb 2010 14:50:15 +0200 Нога охоронця з розмаху захряпнула з коридора двері просто інтелігенції перед носом. Передні оторопіло завмерли. - Що там, що? – допитувалися задні. - Придется немножко подождать, – ховаючи очі, ніяково пояснила асистентка. – Тимошенко идет по коридору... Стоп-кадр, момент істини, німа сцена. "Ревізор" відпочиває – ефектнішого фіналу до цілого попереднього "дійства на камери" не вигадав би жоден драматург. Ніколи не забуду виразу їхніх облич тієї миті – сивочолих, поважних людей: лікар, учений, художник, авіаконструктор... Щойно, яких десять хвилин тому, вони закликали українських виборців голосувати за ту саму кандидатку, через яку зненацька опинилися в пастці. У приміщенні, вийти з якого зможуть тільки тоді, коли на те буде Її воля. Коли Їй буде зручно. Боляче дивитись на принижених стариків: мабуть, так виглядала та українська професура 1920-х, котра на процесі СВУ 1930 р. згодилася "співпрацювати зі слідством". "Стоять, сукі! Ваше мєсто у параші!" І саме в ту мить я остаточно збагнула, в чому полягає головна перевага мого вибору – "не підтримую жодного кандидата" – порівняно з їхнім – "за менше зло". Атож, я так само символічно "дістала ногою в писок" – стояла перед замкненими дверми, як у тюремній камері, й чекала, коли мене випустять, мене так само брутально, по-бандитському "нагнули"... Але я знала, що від зла, "більшого" чи "меншого", нічого іншого чекати й не доводиться: поки сила на його стороні, воно завжди чинитиме насильство. Тому мені, на відміну від моїх старших колег, не плюнули в душу. Нагнули – без моєї в тому участі: я відмовилася "співпрацювати зі слідством". Моя людська гідність лишилася при мені. А це, смію запевнити, не так і мало – ні для людини, ні для нації. Тож, замість повторювати те, що було вирізано з моїх слів при монтуванні передачі, додам тут тільки одну цитату – з Івана Франка: "Голосуючи за "менше зло", обираєш зло". А значить, додам від себе, робиш його сильнішим. І тому, в кінцевому підсумку, – завжди прораховуєшся. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4b6c2217af6c8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4b4ddd842787a/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Епіграф: - Підеш на вибори? - Піду. І тобі раджу. Бо як не підем, то ці точно будуть останні... (З підслуханої розмови) Wed, 13 Jan 2010 15:49:40 +0200 ЦИТАТА ПЕРША. З мого інтерв"ю журналові "Корреспондент" (у наступному номері). - Страна сейчас в предвыборной лихорадке, и, что хуже всего, мало кто верит, что после выборов ей станет лучше. Вы на это надеетесь? Это с чего же вдруг нам должно стать лучше? "По щучьему веленью, по нашему хотенью"? В 1991-м мы перешли од советского криминального государства к национальному "огосударствленному криминалу", в 2004-м была попытка гражданского общества избавиться от этой раковой опухоли одной мощной "встряской" – Майданом, – но одной встряской такие болезни, увы, не лечатся, а к системному "лечению" страна оказалась неготова... А ныне эпоха власти криминала во всем постсоветском блоке неотвратимо приближается к своему историческому финалу – по той простой причине, что нельзя бесконечно грабить страну, ничего при этом не создавая, – и нам суждено наблюдать самое гнусное зрелище из всех возможных со времен упадка Римской империи – агонию криминала у власти. Это весьма драматичный период, и к нему надо быть готовым. Так что в ближайшем будущем может быть только хуже, вопрос – насколько именно. - Ваш прогноз – какое будущее ожидает Украину – по крайней мере в ближайшие пять лет. При "президенте Тимошенко" – несколько лет безумия и полный коллапс, при "президенте Януковиче" – несколько лет стагнации и медленное гниение. ЦИТАТА ДРУГА – не моя: прислали лінк. Спасибі автору за цей пост – як на мене, це найпромовистіший Голос Громадянина, який у ці дні пролунав в українському інтернеті. P.S. І я також голосуватиму за Ющенка – попри всі його прорахунки, хронічну вкраїнську неповороткість та невміння добирати кадри. З тієї ж самої причини голосуватиму, що й автор посту. З тієї самої, що й у 2004-му: щоб ці вибори не стали останніми, на яких ми ще можемо вибирати. Щоб моя країна отримала фору в часі – шанс хай як болісно й трудно, раз у раз оступаючись і набиваючи гулі, розвиватися, все-таки, вільно і самостійно: не по команді безумних кремлівських карликів. Шанс їй іще трохи підрости, змужніти... І виростити нових політиків. Це все, що я можу зробити для моєї країни 17 січня. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4b4ddd842787a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/49d213500ebb4/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Текст написаний на прохання московської газети "Культура". Tue, 31 Mar 2009 15:57:52 +0300 Шестилетнему киевлянину, как почти все киевские дети, свободно болтающему по-русски, мама решила перед сном вместо сказки почитать "Майскую ночь...". На пятой минуте раздался нетерпеливый детский возглас: - Мама, это перевод?! Детский слух всегда безошибочен: Гоголь и вправду "перевод". И даже не с языка на язык – хотя и здесь свои сложности, и от "монорусскоязычного" читателя всегда будет ускользать целая подводная сеть гоголевских словесных кружев: что значит укор Тараса Бульбы Остапу – "смотри, какой пышный"? почему Городничий – Сквозник-Дмухановский? ("муху" А.Синявского не предлагать! – вообще, столько благоглупостей, сколько насочиняли гоголеведы, знающие об Украине в объеме "ой ты, левада, степь, краля, баштан, вареник" и честно косящие на Николая Васильевича в "русский монокль", не вместить никакому исследователю). Но дело, повторяю, не в языке. Точнее, не только в нем. Гоголь – "перевод" с культуры на культуру: в том смысле, в каком Бродский назвал "переводом" Петербург – "перенос греческого портика на широту тундры". Гоголевское "малороссийство" – отнюдь не колониальная экзотика, как это виделось имперскому сознанию. То могучее барочное древо, которое сын драматурга Василя Гоголя, пыхтя от величия собственной миссии, приволок пересаживать на широту тундры из догорающей усадебной ("хуторской", по П.Кулишу) культуры Гетманщины, к его появлению цвело уже более двух веков, – Гоголь-младший стал "замыкающим", последней мощной вспышкой "малороссийского проекта", возникшего на рубеже XVI-XVII вв. как православная ветвь украинской Реформации. Именно в недрах этого проекта – не столь культурного, сколь религиозно-политического – были сочинены термины "Малая и Великая Россия" (по аналогии с "Малой и Великой Грецией"), составлена программа антикатолического и антиосманского союза Киева и Москвы (соответственно, "духовности" и "державности"), и питомцы Острожской и Киевской академий, наши страстные мнихи-воители – Тупталы, Яворские, Смотрицкие, Прокоповичи и иже с ними, – толпами двинули "на Москву" строить православную империю "мечем духовным" – своей грамматикой, своей проповедью, своей музыкой, своими кафедрами и университетами... К эпохе Николая I в обеих столицах об этой просветительствующей "Маросейке" уже вполне плотно забыли, Белинский возмущался: с чего это он, чтобы написать "ђ", обязан знать, где малороссияне произносят "и"? Гоголь сделал так, что теперь уж не забудут никогда. Ни в Москве, ни в Киеве. То есть, если мы, конечно, хотим его понять. Потому что вне этой традиции понять его невозможно. Оттуда не только его безумная амбиция создать литературу, "единую для малороссов и великороссов", – литературу как субститут церкви, утратившей к тому времени в "православной империи" монополию на духовное водительство (вот этой-то, "научительной" миссией он обе молодые национальные литературы таки заразил еще на 200 лет вперед, получилось!). Оттуда он весь, целиком, как Афина из головы Зевса, – гениальный неудачник, трагический продукт межкультурного коммуникационного разрыва: для украинцев – больная память о нашей неудавшейся попытке стать "Грецией Востока" (не будь ее, не участвуй наши предки так долго и ревностно в постройке империи – насколько б легче во всем винить москалей!), для русских – то ли этнографический курьез по-набоковски, то ли мучительно двоящаяся загадка хронически искривленного изображения... Так он и будет возвышаться своим ехидно торчащим носом поверх неуклюже делимого нами имущества покойной империи – вечным упреком обеим сторонам: и что это вы, сынки, такие пышные?... https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/49d213500ebb4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4965eee08a80b/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) За цим лінком – дуже повчальне відео. Сама я передивилась його тричі – щоб, оговтавшись від першого емоційного шоку, зрештою зрозуміти, "як так вийшло". Як вдалося тендітному палестинському дівчаті голіруч зупинити двох ізраїльських солдатів з автоматами напоготові. Thu, 08 Jan 2009 13:17:36 +0200 Для тих, хто не знає англійської: вона не каже цим озброєним бардадимам нічого особливого. Звичайні, притомні людські слова, які, напевне, трохи дивно звучать у розпалі бойових дій: "Відступіться! Чому ви це робите? Чому ви в них стріляєте? Ви що, не розумієте, що так не можна робити?" і т.д. Апеляція до здорового глузду, який у людини зі зброєю в руках, та ще й зарядженої мисливським азартом, зазвичай працює погано. Ось це й зветься – ненасильницький опір: апеляція до людського в людині. Чому вони її послухали, чому зупинилися? Можна, звичайно, припустити, що свою роль відіграла її "американська англійська" (ця дівчина – студентка з Мічігану), і, говори вона те саме по-арабськи, реакція вояків була б, правдоподібно, цілком інакшою: її б автоматично ідентифікували як "противника", не як "третю сторону"... Все так. Але, придивившись до моторики цих солдатів, важко позбутися враження, ніби десь у глибині душі вони й самі відчувають, що роблять "щось не те". Що стріляти по колоні цивільних – справді не найпочесніше заняття для бійців регулярної армії. Що, попри всю дану їм владу сили, право – не на їхньому боці... Ось поки ця здатність інтуїтивно-відрухово, до всякого розмислу розрізняти силу і право не затерлася в нас, гомо сапієнсах, остаточно, – доти у людства є надія: доти можна лишатись оптимістами й твердити, що не все ще так погано в цьому нашому, хоча ох і не найкращому, зі світів... https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4965eee08a80b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/492d3071b86f8/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Коротка преамбула. Одне видання попросило мене висловитися на тему нашого "культурного просування" "в широкий світ". Прочитала я прислані питання – і сіла, "голову схопивши в руки" ©. Бо на такі питання (ті самі, без змін!) відповідаю українським ЗМІ вже десь років із п'ять – і щоразу "з азів", і щоразу – як уперше! Дивна країна. Можна затовкти собі парочку-другу абзаців, як два-три акорди, а далі вже тільки займатися recycling'ом, – і ніхто й не помітить... Ні, мені справді цікаво: от куди, до лиха, вся наша інформація провалюється, в яку таку "чорну діру"? (Вже доводилося чути, що й Голодомор відзначати "придумав Ющенко", – так, ніби Кучмин на те указ не 2003 року з'явився, а десь до падіння Трої!) Таке враження, що інформаційної пам'яті в країні вистачає максимум на місяць-півтора. Що промовлялося в ефірі в минулому сезоні, те вже "стерлося", без жодних слідів і наслідків, а те, що торік-позаторік, то взагалі як з епохи палеоліту – "старожилы не упомнят"! У висліді ніщо ні з чим не в'яжеться докупи, і, відповідно, ніщо нікуди не рухається. І при тому, що найдивовижніше, всі працюють, і всі при ділі. Повертаючись до мого інтерв'ю: на прислані питання я таки відповіла. Раз і назавжди, так би мовити, – щоб більше до них ніколи не повертатися. Саме на те їх тут і вивішую. (Є в західній блог-журналістиці така рубрика – FAQ: frequently asked questions, "часто ставлені питання"). Отож дуже прошу: панове журналісти! Будь ласка, не полінуйтеся й скиньте цей текст (під катом) вашим колегам, котрі "по культуркє"... А ще краще – покладіть його в який-небудь редакційний файл для нових випускників журфаку, котрі завтра так само прийдуть освоювати ту саму тему "з чистого аркуша". Цим ви заощадите мені ще невідь-скільки років "рісайклінгу" – а крім того, поширите інформацію, яка, можливо, проспонукає когось не тільки до "здачі номера" (за студентською традицією – "здав та й забув"), а й до сяких-таких роздумів. Wed, 26 Nov 2008 12:18:09 +0200 > 1) На цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку Україні було відмовлено у наданні статусу почесного гостя події у 2012 році. Тепер сподіватися на його отримання можна не раніше 2016-го. На Вашу думку, які проблеми потрібно вирішити, аби Україна могла достойно презентувати себе на найбільшому у світі книжковому форумі? Наскільки важливим є вирішення питання перекладів наших авторів іноземними мовами? Ох, та забудьте Ви про той Франкфурт! Україна не може достойно презентувати себе на жодному міжнародному книжковому форумі з тої простої причини, що сучасна Україна не є книжковою державою. Футбольною – так, а книжковою – ні. Згадайте, що в Україні: - книгарень на душу населення офіційно в 27, а реально в 50 разів менше, ніж це передбачено європейським стандартом (за яким 1 книгарня має припадати на кожні 2 тис. душ!); - 47% населення взагалі не читають книжок (а де б вони їх брали, коли книгарень нема?); - навіть ті книгарні, що є, принаймні на 85% (за приблизними даними) заповнені книжками сусідньої держави (тобто, країна сама себе книжками не забезпечує!); - за 17 років не видано жодного багатотомника з національної класики (навіть повного Шевченка досі нема!), тоді як у розвинених країнах таких щороку виходять десятки; - на всю країну на пальцях можна перерахувати видавництва, які працюють "по-ринковому" (випускають книжки для читача, на продаж, а не "для замовника", на "одбій бабла")... Ну, і так далі, – можна перераховувати до ранку, але й без того ясно, що наш "книжковий стандарт" відповідає рівню країн Екваторіальної Африки. А таких у Франкфурт не беруть. І переклади сучасних авторів іноземними мовами тут геть ні до чого, бо у Франкфурті, як і на кожному міжнародному форумі, країна-гість представляє насамперед свій внутрішній книжковий ринок. І що б ми мали представляти – напіваматорський ринок "сучукрліту" й гори нікому не потрібної "заказухи"? І хто те представлення (навіть якби нашкреблося, що представляти!) мав би робити, коли в нас елементарно відсутній цілий блок необхідних на те (породжуваних книжковим ринком) професій - починаючи від літературного оглядача і закінчуючи дизайнером книжкового стенду? (Як нема, до речі, й фахових книжкових журналістів, – за чи не єдиним винятком К.Родика, але "одна людина професії не робить"!) Перепрошую, але поки, для початку, не усвідомимо собі як слід, що Україна – це "книжкове Сомалі" (Уганда, Зімбабве, Намібія – на Ваш вибір...), доти надувати щоки й "ізображать" із себе європейців – то або невігластво, або шахрайство. > 2) Чи є недержавні фонди, що фінансують перекладацькі проекти, єдиним можливим джерелом коштів для перекладачів? Яку роль при цьому можуть грати державні програми? Не розумію цього питання. Кожна європейська держава має спеціальні інститути для промоції своєї літератури за кордоном. Простий експеримент: ідете в книгарню, берете до рук будь-яку перекладену українською художню книжку з Європи і читаєте на авантитулі: за підтримки Шведського інституту, за підтримки Гете-Інституту, за підтримки Центру французької культури, за підтримки Польського інституту в Києві, і т.д. Потім гуглите і довідуєтеся, що все це – державні інституції, які й фінансують переклад своїх письменників за кордоном – живих і мертвих. > 3) Твори Оксани Забужко перекладені багатьма мовами. Яким чином Ви налагоджували контакти з перекладачами? Чи можна вважати, що видання перекладів – цілком Ваша заслуга? Даруйте, але Ви, схоже, зовсім не уявляєте собі цього процесу. Головна фігура в справі "принесення" чужої літератури в якусь країну – це не перекладач, а видавець. І "налагоджувати контакти з перекладачами" – робота не автора, а видавця, який хоче цього автора опублікувати й купує в нього права на видання в своїй країні (перекладача видавець потім сам знайде, а не знайде з української, то замовить "переклад з перекладу", – таке в мене теж траплялось). Було, правда, кілька випадків, коли мене "відкривав" видавцеві саме захоплений книжкою перекладач, – так з'явились "Польові дослідження..." в Італії, "Сестро, сестро" в Чехії, "Казка про калинову сопілку" в Ірані, – але нікого з цих людей я доти не знала. Моя робота – не перекладачів собі шукати (їх, повторюю, знайде видавець), і навіть не видавців (їх знайде моя агентка), а писати книжки – які, як виявилось, цінуються й за межами України, і досить високо. Все це, втім, не означає, ніби переклад з української – не проблема. Проблема, і пресерйозна. В Європі фахові перекладачі з української почали з'являтися тільки після розвалу СРСР, а в багатьох країнах їх нема й досі. В Швеції, напр., такий (з худліт) на всю країну ОДИН, і якраз на той час, коли видавництво Norstedts зібралось видавати "Польові дослідження з українського сексу", він був зайнятий, отож переклад робився з іншого перекладу – російського (мене шведи втішали тим, що така сама ситуація виникла в них зі "Снігом" Памука, який перекладали з англійської, бо тюрколог у Швеції теж виявився один, і теж був на той час зайнятий). А от у Франції "україністів" нема взагалі, як виду, так само як і у Великій Британії (можливо, років за 10 "підростуть" – тепер, коли в Кембриджі нарешті відкрили відділення Ukrainian Studies). Одне слово – "мы в начале долгого пути". І якщо вже говорити про українську державу, якій це все було й лишається "до лампади", то вона б мала, для "честі мундира", хоча б виділити (як це роблять усі культурні країни) спеціальну премію для перекладачів української літератури (серед них є правдиві ентузіасти-подвижники, перед якими мені завжди соромно за мою країну, бо всяка інша за їхній труд їх давно б орденами засипала!). Так що всі мої "контакти з перекладачами" виникають виключно як "виробнича необхідність": коли перекладач у процесі роботи звертається до мене по консультацію, я йому пояснюю по мейлу/Скайпу все, що треба; англійські, російські й польські переклади (тобто мовами, якими володію сама) вимагаю надсилати мені для авторизації; з німецьким перекладачем купленого "загодя", ще недописаним, нового роману "Музей покинутих секретів" ми навіть з'їжджалися на спільні "робочі сесії" (і ще доведеться!), і т.д. Всі ці зайві витрати часу – ціна, яку я змушена платити за те, що: 1) складно пишу (ну, тут "сама винувата"!:-)), 2) пишу мовою, про саме існування якої широкий світ дізнався тільки після 1991-го року – і в якій перекладачам досі елементарно бракує навіть словників (уявляєте, на хвилиночку, завдання – перекласти Забужко на ту ж італійську, маючи до диспозиції тільки кишеньковий українсько-італійський словничок на 12 тис. слів "для заробітчан"?!) От і з цього й треба починати всяку розмову про переклади – що українська мова себе "не експортує". Нема в нас ні словників, ні курсів для стажування перекладачів із-за кордону, ні навіть "літньої школи" для тих, хто хоче вивчати українську: в Гарварді така є, в німецькому Грайфсвальді є, а от у самій Україні – нема, в жодному з національних університетів! А Ви питаєте, "яку роль можуть грати державні програми"... > 4) Чи маєте Ви літературних агентів за кордоном? Якщо так, то яку роль зіграли вони у виданні перекладів? Поява професійних літературних агентів може сприяти популяризації української літератури у світі? Про те, що я маю міжнародного агента (цікаво, а як інакше??), Ви могли б довідатися з англомовної версії мого офіційного сайту. І я не раз уже про це говорила й писала. Оскільки Ви вочевидь того не читали, даю лінк на мій торішній текст в "Українському Тижні" на цю тему, щоб Ви хоч трошки розуміли, що то за професія. Останнє Ваше запитання свідчить, що розумієте не дуже. Літагентам зовсім не треба "з'являтися" – в Європі й США їх цілі хмари "вже готових", бо це професія, на яку там вчать в університетах. Тільки от українськими авторами ті агенти наразі щось не дуже цікавляться. > 5) Існує думка, що українським молодим авторам немає чого сказати світові через надмірну зосередженість на власних рефлексіях та переживаннях, що покоління так званих двотисячників неспроможне на написання творів, так би мовити, з іменем і статусом, якими свого часу стали "Московіада" Юрія Андруховича та "Польові дослідження українського сексу" Оксани Забужко. Чи є загроза того, що численні й подекуди одноманітні літературні сюжети, базовані на зануренні наших авторів в себе, можуть пройти повз закордонного читача і не зацікавити його? "Мне бы Ваши заботы, господин учитель..." У молодих українських авторів є куди серйозніша "загроза" – взагалі пройти "повз читача". В тому числі – свого рідного, вітчизняного. Я, напр., із прочитаних цього року "молодих українських" книжок тільки дві запам'ятала – "Весілля з Європою" А. Санченка і "Стежку вздовж ріки" Маріанни Кіяновської, але ж обом цим авторам уже добряче за 30... Коли письменникові, молодому чи старому, "нема чого сказати" – це вже криза цінностей: значить, світ йому нецікавий (то як тоді він може бути цікавий світові?) Біда в тому, що в нас "творчий молодняк" росте, маючи перед очима єдину авторитетну модель культури – шоу. Шоу політиків, шоу "пающіх трусов"... І літератори мимоволі розбещуються цією моделлю "легкої слави": на фіга його, справді, паритись (читати, займатися самоосвітою, шукати "свою тему", роками збирати матеріал, мучитись і пріти над словом і т.д.), – коли можна натомість пострибати по сцені, проїхатись по країні з виступами – і ти вже "модний писатель", і в усіх газетах про це напишуть... Круто! А що письменник – не політик і не поп-зірка, і торгує не фейсом, а текстами, так до цього в "некнижковій країні" молодій людині самотужки дуже важко доглупатися – хіба поодиноким вдається... Так молодше покоління вже починає потроху розплачуватися за нашу "безкнижність". І, якщо ситуація найближчим часом не переломиться, далі буде тільки гірше. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/492d3071b86f8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/491c9ab062714/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Отримала анонс електронкою і вирішила тут вивісити. Бо щось нема в мене певності, що цей концерт видатного джазмена покажуть наші "чесні канали". Тим більша шана маестро Соляникові за цю акцію – високодостойний вчинок митця і громадянина. Thu, 13 Nov 2008 22:22:56 +0200 КОНЦЕРТ ПРОТИ БУДІВНИЦТВА НА ГОНЧАРА 17-23 "РЕКВІЄМ ПО СТАРОМУ КИЄВУ" 15 листопада, в суботу, о 16:30 напроти будівництва по вул. Гончара, 17-23 відбудеться концерт джазового музиканта, композитора та виконавця Володимира Соляника "Реквієм по старому Києву". У пам'ять про кожний знищений історичний будинок та на згадку про виселених зі своїх будинків киян на тротуарі будуть запалені свічки. Акція проходитиме під гаслом: "Музика проти свавілля" й спрямована на те, щоб звернути увагу громадськості на цинізм, із яким порушуються права та свободи громадян, законодавство України та знищується заповідна зона Києва. Один з найбільш неординарних джазових виконавців України, лауреат численних премій Володимир Соляник погодився на благодійний виступ, щоб зробити свій внесок у порятунок Києва від беззаконних забудов. Це буде його останній концерт перед довгими гастролями у Норвегії. ****************************************************************************** За інформацією ініціативної групи, будівництво на Гончара, 17-23 веде одна з компаній Івана Куровського, народного депутата від БЮТ, найбільш відомого скандальним будівництвом на Жовтневій лікарні. Вочевидь, це пояснює той факт, що міліція дуже агресивно ставиться до протестуючих на кожній акції, що дуже нагадує ситуацію на Жовтневій лікарні. Як тільки стало відомо про те, що жителі прилеглих будинків подали позов до суду з метою скасувати сумнівне землевідведення, забудовник в особі Олександра Дубова вийшов на контакт із ініціативною групою. Не соромлячись, представники забудовника намагаються залякати чи купити організаторів спротиву. "Раджу вам прислухатися до нашої пропозиції, тому що справу ми все одно виграємо". Охоронці-будівельники майданчика так само поводяться дуже агресивно, не допускаючи людей на їх власну прибудинкову територію та обливаючи людей фарбою. Декільком активістам після акції почали дзвонити невідомі та вимагати припинення протестів. Це будівництво порушує численні норми чинного законодавства України, в тому числі норми Земельного кодексу України, Закону України "Про благоустрій населених пунктів", Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії і культури", постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 N502 "Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб", Закону України "Про охорону культурної спадщини". Зокрема, Гончара, 17-23 входить до охоронної території музею-заповідника "Софія Київська", а на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури. За подальшою інформацією звертатися до Євгенії Бєлорусець 8 0975948013 https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/491c9ab062714/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/48a93e143d3b6/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) З моїх відповідей на запитання читачів журналу "Корреспондент" (у наступному числі): Уважаемая Оксана, видимо Вы следите за последними событиями в Грузии. По Вашему мнению, на чьей стороне правда – Путина или Саакашвили. И верите ли Вы в реальную угрозу для Украины со стороны России? Ирина Вайда, Одесса ОЗ: – Спасибо Вам за этот вопрос, важнее его сейчас нет. Это не тот случай, когда можно быть "за белых или за красных". Это гонг мировой войны. Впервые в Европе после 1945 г. иностранная армия вторглась на территорию суверенного государства, не имея на то ни мандата ООН, ни иных международных правовых полномочий (виртуальные "2000 осетин", убитых российскими СМИ, – отмазка "для внутреннего употребления"). Ближайшая аналогия – 1938 г., Германия в Судетах. На этом фоне обсуждать внутренние проблемы Саакашвили – все равно что спорить о семейной жизни соседа, когда к нему в дом вломились бандиты. Обезумевший российский режим сделал свою заявку на "новый мировой порядок", и угрозы в адрес Украины как "сферы российских интересов" из уст его руководства уже прозвучали. Если мы сейчас заткнем уши и сделаем вид, что ничего не слышали, завтра нас ждет участь Польши в 1939 г. И "забалтывание" или замалчивание этой угрозы – уже не трусость, а преступление. Mon, 18 Aug 2008 12:17:08 +0300 https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/48a93e143d3b6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/483c1a8676ead/ ukrpravda@gmail.com (Оксана Забужко) Соромно, звісно. Соромно, що мером моєї столиці й далі лишатиметься блазень із явними ознаками психічного нездужання, – і моє апостольське Вічне Місто, моя священна столиця, впродовж віків ким тільки не гвалтована, буде й далі стрімко перетворюватися на брудний, безликий Гонконг, по якому мчать, перекриваючи рух, класичні Свириди Петровичі й Проні Прокоповни на джипах із урядовими номерами, здійснюючи свою давню мрію, за класиком-таки: "А я по Хрещатику шлейфом тільки шелесь! шелесь! Та на всіх тільки пху! пху!"... Tue, 27 May 2008 17:28:22 +0300 Тільки ж коні, то пак кияни, не винні. І не варто так уже улюлюкати в бік міфічних гречколюбних бабусь, які буцімто воліли "по 100 гр. щосвята від Черновецького" над "один раз 1000 грн. від Тимошенко" (за моїми спостереженнями, бабусі якраз голосували "за Юлю"!). А річ у тім, що киянам таки дійсно не було з кого вибирати. З цілого довжелезного полотна кандидатів (ах, трясця ж вашій помаранчево-біло-блакитно-рожево-червоно-рябоцибесенькій мамі, як же ж ви всі дістали, пігмеї, своєю щовиборчою істеричною трясучкою капшуків і амбіцій!) – таки жоден не продемонстрував, ні на макове зерня, – ні державницької культури, ні свідомості столичного мера. Ані, зрештою, просто, гідності киянина, якому це Місто – болить. Бо з Містом же таки катастрофа – впору криком кричати й калатати в дзвони на сполох, як перед татарськими набігами. Сто років тому це ще було одне з найпрекрасніших міст у Європі. Двадцять років тому, вже понівечене й брутально ограбоване сталінським погромом із понад 300 своїх коштовних храмів і майже всіх історичних ансамблів, воно ще лишалося, завдяки унікальному, містичному, тільки з Римом і Єрусалимом порівнянному ландшафту, "містом-садом", де в радість було жити – і яким можна було захоплюватися. Нині це – розпухла сміттярка диких, сліпих, оскаженілих нуворішських грошей і нуворішських-таки смаків. Чотиримільйонне місто з одним (!) вокзалом, без багатоповерхових паркінгів (жодного!) і об'їздних доріг (вантажівки в історичному центрі – незмінний шок кожного європейця!), з людьми, загнаними під землю (!), й давно "непроїздним" потоком "пробок" і "тянучок" на поверхні, без пішохідних зон і взагалі без хідників, бо по хідниках паркуються й їздять автомобілі ("повбивав би!"), з китайсько-латиноамериканською екологією (ще трохи, і сльози тектимуть з очей від забрудненого повітря, як у Боготі!), з Hayatt'ом навпроти Софії (ще раз "повбивав би!") і взагалі без жодної культури містобудування, бо "будували"-гвалтували його всю дорогу після Мазепи різних мастей бабушкіни-варяги, котрим на Місто було начхати, і жодного трепету до князівсько-гетьманської слави "східних Афін" у цих людей нема й заводу (був би – не віддали б лаврських святинь у хамське паношення тоталітарній секті, званій Московським Патріархатом!), – ось який він нині, наш Вічний Град – наш Гонконг, наш Тайвань, наші, вибачте на слові, Познякижилбуд... Місто без господаря. Місто, захоплене варварами. Місто, в якому жити стає все трудніше. Все незатишніше. Все неможливіше. Але ж ви тут не живете, ви, з отого полотнища? Ви ж, самі варяги-некияни, повиносилися "за межі", в колишню "дачну зону", в надозерні палаци, поогороджувані шлагбаумами й будочками з озброєною охороною, – як же ви смієте, як вам стає нахабства, зажертій совковій нуворишні, лепетати щось про "проблеми киян", коли ви, убогі, їх собі так і уявляєте, ті "проблеми", – у вимірі то 100, то 1000 грн. на душу електорату, – а від розуміння того, що взагалі значить для честі нації столиця, та ще така, як Київ, вас відділяє дистанція, як від Печерська до Місяця?... Бравого "сандеївця Льоні" і його команди в принципі можна було позбутися. Тільки не було кому цього робити, от у чім штука. ЮВТ, майстер інтриг і геній деструкції, затіявши цю справу з притаманною їй бурею й натиском, усю "конструктивну" частину найбездарнішим чином провалила – просто тому, що не змогла запропонувати киянам нічого ліпшого. Тобто, взагалі нічого, крім власних карих очей у телевізорі. Жодних ідей. Нуль цілих, нуль десятих. Замість прем'єра європейської країни орудувала, як не гірко, дама рівня трамвайно-тролейбусного депо, чиє почуття реальності, схоже, вбила непохитна віра в те, що: 1) все на світі купується й продається; 2) "действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью" (В.І.Ленін); 3) варто їй тільки зняти з ноги черевика й оголосити "Це мій черевик – голосуйте за нього!" – як збуджені юрми притьмом ринуть виконувати вказівку. Юрми, натомість, не ринули. І не дивно: порівняно з Черновецьким вірний ідальго ЮВТ Турчинов у гіпотетичній іпостасі київського мера має хіба ту перевагу, що розмовляє реченнями, де можна розрізнити підмет і присудок. Сподіватись від нього якоїсь культури державницького мислення смішно – свого часу на посту глави СБУ він запам'ятався був виключно тим, що, замість безпеки країни, займався особистою безпекою ЮВТ, тобто збором "компромату" на її опонентів, – і це в тій самій країні, де наш великий північний сусід порядкує як у себе в хаті, і СБУ таки ой як потребувала би притомного керівництва... Так що єдиною видимою чеснотою "прем'єрського кандидата" була його особиста відданість прем'єрші – чого для Києва виявилось малувато. Ну, а про всіх інших "учасників забігу" й говорити нецікаво – навіть красень Кличко був ніякий, мов той Турчинов. Яке ж вам діло до Вічного Міста, "любі мої", що вас аж стільки налетіло сюди й насмітило вашими летючками (а сміття-то в нашій Азіопі не сортують, не переробляють!), – що вам Гекуба?... Що мене не перестає дивувати, це безмежна "класова тупість" наших політнуворішів: повна відсутність у них будь-яких довготермінових стратегій і бодай би зачатків безкорисливо-теоретичного інтересу до країни, котру, за Шевченком, беруться "правити". При наявності в голові хоч би азів "києвознавства" можна було б усе-таки допетрати, що Київ не дається взяти "на хапка". Коли в 2004 р. це хотіли зробити "донєцкіє" методом "лежать, баяцца!" – Україна одержала Майдан. Коли в 2008 р. це схотіли зробити Тимошенко й Кличко методом "поцілуй мене з розгону", – Київ одержав Черновецького. Що, в перекладі з мови передвиборчих бюлетенів на дискурс київських вулиць, означає: "А пішли ви всі!..." "Отакоє-от", як казала одна незабутня. А Мера – справжнього, не за посадою тільки, – в Києві як не було, так і нема. Я от думаю – може, нам Джуліані "на київський стіл" покликати? Примудрився ж чоловік якось перетворити геть "убитий", у 1990-ті, Нью-Йорк, де з підземок смерділо сечею гірше, як у радянських клозетах, а крізь Сентрал-Парк після 17.00 не наважувались іти навіть бомжі, – на місто, цілком відповідне європейським (авжеж пак!) стандартам. Може, він і Києву повернув би колишню славу? Його "градоначальницьким" чеснотам я б повірила – мала нагоду позаторік споглядати його зблизька, на Міжнародному письменницькому фестивалі "World Voices" у Нью-Йорку (уявляєте собі, до прикладу, Черновецького – та на "Молодості"? Чи – хоча б на Скрипчиній "Країні Мрій"? Так отож...). А вже кваліфікованих викладачів києвознавства я б такому "варягові", бігме, й сама не полінувалась би серед київської інтелігенції підшукати – і навіть, як казала Сова в мультфільмі, "бєзвозмєзддо, то єсть дадом". Принаймні він би їх слухав – у цьому я не сумніваюсь. Принаймні такий Джуліані моє Місто – поважав би. Ось це й є ключове слово, в ньому весь "політтехнологічний секрет", якого не купиш за гроші, – повага. Саме її не виявив до Києва жоден із кандидатів. І тому Київ проголосував за відвертого, неприхованого блазня – за того, кого відверто й неприховано зневажає сам: от уже другий рік глузливо чмихаючи на сам звук його імені. Це був чесний вибір, панове. https://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/483c1a8676ead/