https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/69bd7d90dc89c/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Fri, 20 Mar 2026 18:02:08 +0200 Пішов із земного життя Патріарх Філарет. За цього життя його імʼя стало знаковим, визначальним, навіть легендарним. І то не тільки для вірних Київського Патріархату, а пізніше – помісної Православної Церкви України. А й для багатьох не завжди глибоко релігійних українців, однак які разюче вміють відділяти зерно від полови. Чому так? Бо Святійший випромінював простоту й мудрість водночас. Вражав мистецтвом високої богословської проповіді й одночасно рідкісним вмінням простого пояснення складних речей. А також тому, що його Віра в Бога, відданість Церкві й віра в українську справу були по-справжньому щирими, а тому – видимими людям. Ось ця справжня, не технологічна, не політична, не пропагандистська, а справжня, від самого серця, Віра, призвела до дивовижних успіхів Патріарха у розбудові українського православʼя. Я скажу навіть гостріше: виникненням феномену сучасного українського православʼя понад усе ми маємо завдячувати духовній та організаційній діяльності Патріарха Філарета. Саме ця діяльність унеможливила духовну перемогу московського офіційного православія в Україні, як не домагався її кремль. Російське імперське православʼя, з домінуванням якого Україна "зайшла" у свою відновлену Незалежність, тобто РПЦ та її філія УПЦ МП – не утримали монопольного становища в новітній Україні. Значною мірою тому, що послідовний та авторитетний опір цьому процесові на більшості етапів очолював Патріарх Філарет. Виникнення організаційно потужної структури УПЦ КП, яку десь від кінця 90-тих – початку 2000-них вже не могла не помічати жодна номінально українська влада і яка стала духовним осередком формування українських поглядів й гуртування українців, це також цілком заслуга Святійшого та його найближчих учнів і соратників – тепер Предстоятеля ПЦУ Митрополита Епіфанія, Митрополита Євстратія й багатьох інших, усіх тих, хто зараз складає блискуче покоління молодих сучасних лідерів українського православ'я. Думаю, що й сама по собі зʼява такого покоління, певно теж була б неможливою без середовища, яке творив Патріарх Філарет і вплив та діяльність якого виходили далеко за межі власне УПЦ Київського Патріархату. Особливо сьогодні, у день відходу Патріарха, ми також не маємо забувати, що ідею Єдиної Української Помісної Автокефальної Православної Церкви наше суспільство почуло вперше саме з його уст. Взагалі, важко знайти людину, яка вірила у цю ідею та зробила більше для її торжества ще задовго до того як вона стала світоглядним мейнстрімом більше, ніж Патріарх Філарет! Я багато років був знайомий з Його Святістю, десь з кінця 90-тих. Багато разів чув його проповіді, виступи, бесіди, просто його людську розмову зі знайомими й зовсім не знайомими йому людьми. Влітку 2018 року я був співавтором книги "Три розмови про Україну", й першу розмову я мав саме зі Святійшим Патріархом Філаретом. Це були часи активної дискусії щодо можливості Помісної Церкви, Томосу й Патріарх, звісно, був активним її учасником. Згодом у книгу ввійшла далеко не вся розмова із Патріархом, а може десь 35-40% відсотків. Однак запис зберігся, й зараз, з відстані років, його не оприлюднені тоді повністю думки, після початку повномасштабного російського вторгнення, є ще більш актуальними. Словом, ця розмова ще чекає на свого глядача й з часом буде оприлюднена. ...Складно писати про Патріарха Філарета у минулому часі – настільки фундаментально невідʼємною, легендарною постаттю є Святійший для всієї історії відновленої Української Держави. Мені дуже сумно, що Патріарх уже не з нами, це дуже болюча втрата для величезної кількості людей, зокрема й для мене... Однак лишається Памʼять. Світла Памʼять про Велику Людину, яка дала українцям так багато Віри, Надії і Любові... Царства Небесного Великому українському Патріарху... Спочивайте з миром, Ваша Святосте... https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/69bd7d90dc89c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/698d9c9e929fd/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Thu, 12 Feb 2026 10:25:50 +0200 Унаслідок дискримінаційного рішення МОК Владислав Гераскевич не промчав трасою олімпійських змагань зі скелетону у "Шоломі Памʼяті" – він дискваліфікований. Однак Владислав зробив значно більше. Він домігся моральної перемоги. І не лише своєї, а всієї країни. МОК програв, а правда, людяність і наполегливість морально перемогли малодушність й дурнувату МОКівську бюрократію з її заборонами. Та російським лобі, яке у МОК незримо присутнє й продовжує впливати на рішення. Вільні люди з усього світу у цій, понад усе – світоглядній, а не регламентній сутичці, підтримали українського атлета. І ця підтримка буде лише зростати. Йому зараз дуже важко, бо до Олімпійського старту спортсмен готувався довгих чотири роки. Однак моральна перемога, якої він досягнув, а разом з ним – вся Україна, можливо навіть важливіша, ніж потенційно втрачена олімпійська медаль. Щира вдячність Владиславу Гераскевичу за його вчинок! Світла памʼять спортсменам та усім українцям, вбитим росією... https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/698d9c9e929fd/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/68ff465bd456f/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Mon, 27 Oct 2025 11:15:55 +0200 Сьогодні День української писемності та мови. Радіодиктант національної єдності написано, його проникливо прочитала Наталія Сумська. Диктант писало багато людей, але передовсім молоді, яка навчається у школах, коледжах, університетах. Загалом, більшість різних опитувань показують, що з українською мовою у нас все гаразд, тенденції позитивні. Однак не полишає відчуття, що гаразд якраз далеко не все. І основа цього відчуття – вулиця. Коли йдеш вулицями Києва, особливо у час, коли школярі чи студенти йдуть із занять, найчастіше можна чути дві речі – російський мат і російську мову. Не скрізь, не завжди, але дуже часто. З матом все ясно: деякі крилаті вислови щодо росії, її корабля та її правителя стали настільки популярними, що по суті, з їх допомогою вся ненормативна лексика неофіційно отримала статус норми. Однак від того російське матюччя все одно ніколи не стане українською лайкою і все одно буде тим, що нас із московитами ріднить, а не розʼєднує. Але це моя думка, думаю, я тут у меншості. А от російська мова, що лунає скрізь, окрім уроків, це проблема складніша. Звісно, вона коріниться у першу чергу у мовних звичаях родини, у якій учень чи студент зростає, формується. І це питання складне, для свого вирішення воно потребує ефективної методики мʼякого впливу, освіти, просвіти, переконання та безкоштовних мовних курсів уже як завершення процесу. Однак і поза сімʼєю, у якій розмовляють російською, на дітей, підлітків, молодь скероване надпотужне джерело впливу – світ цифрових розваг та захоплень, головним чином – відео, ігри, музика і тексти. Доступ до контенту російською мовою, хоч і ускладнений через законодавство і санкції, все одно має місце. І цей контент живе своїм життям, він "заходить" молоді, а раз "заходить", значить автоматично знімаються всі табу, навіть щодо походження з країни-агресора. Методів протидії тут небагато. Заходи обмежувального характеру все одно рано чи пізно вичерпаються. Тому треба, щоб все українське було для молоді "сродним". Як це зробити? Я чув, що уряд в рази збільшує з наступного року видатки на українськомовний аудіо- відеоконтент, фільми, книги тощо. І це дуже добре! Тільки треба визначити цільову аудиторію і, на моє глибоке переконання, – це молодь! Дайте гроші наймолодшим! Дайте безповоротні фінанси на створення гуртів, придбання музичних інструментів, оренду репетиційний площ, підтримку поїздок і гастролей, просування свого продукту в інтернеті, соцмережах, ютюбі, тік-току, де завгодно. Спростіть при цьому умови конкурсів та звітності. Словом, все для тих, хто готовий і хоче бути лідером, кумиром – у музиці, стендапі, танцях, відеоарті, у будь-якій креативній справі, а значить взірцем для ровесників, друзів, публіки. Однак з однією умовою: весь створений контент – звісно, українською мовою, а головне – усе спілкування, дописи, стьоб, драйв, брифінги, неформальне спілкування з публікою, все це – українською мовою. До речі, так і питомо українську лайку молодь підтягне під широкі народні потреби. Словом, мета – будь-яку творчість українською мовою у дитячо-підлітково-молодіжному середовищі зробити добре, легко і пріоритетно фінансованою. Ну і місце для творчості англійською або іншою мовою Євросоюзу у реалізації цієї ідеї теж знайдеться – це і корисно, і демократично. До речі, активізацію російської війни за уми нашої молоді у цифровому просторі підтверджують і дані серйозного профільного опитування, проведеного Державною службою якості освіти серед учнів, їхніх батьків та учителів. Так, 54% учнів шкіл відповіли, що використовують здебільшого або тільки українськомовний контент в інтернеті, 38% використовують контент українською та російською мовами "однаковою мірою", 6% – тільки російською, 2% – іншою мовою. 54%, ніби ж більше половини. Але ж тенденція! Протягом двох останніх років зменшення споживання учнями контенту української мовою вражає: 2023 рік – 71%, 2024 рік – 63%, 2025 рік – 54%. Яка цифра буде у 2026? Водночас показник використання контенту українською та російською мовами "однаковою мірою" обернено пропорційно зростає: 2023 рік – 20%, 2024 рік – 25%, 2025 рік – 38%. Ясно, що ця "однакова міра" зростає за рахунок збільшення використання російськомовного контенту в інтернеті. Отже, найменші тенденції упередженості до української мови (у цьому ж опитуванні 20% школярів пояснили своє небажання спілкуватися українською мовою упередженим ставленням до неї своїх друзів), зменшення її популярності чи престижності серед молоді необхідно долати. І зробити це можуть самі учні або студенти, однак із цільовою допомогою держави та й то так, щоб участь цієї держави (чиновників, бюрократії) для молоді була непомітною. Існує ще декілька тривожних тенденцій у мовних практиках, проте гадаю, що для одного матеріалу, та ще й у день свята нашої мови, досить. І головне, чому я це пишу? Пишу, бо вважаю, що ТЕПЕР уже, на четвертому році повномасштабного російського вторгнення, більшість людей розуміє, що державна мова – це не питання мови. Вірніше, не тільки мови. Це питання національної безпеки. З Днем Української писемності та мови, дорогі друзі! https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/68ff465bd456f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6527a761eea1b/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Thu, 12 Oct 2023 10:59:29 +0300 ІІІ. Церковна деколонізація. Вплив церкви на українську ідентичність важко переоцінити. І ось чому. Відомо, що Україна переважно християнська країна. Ми звикли до цієї реальності, коли мова йде про наших співвітчизників-вірян. Звісно, в Україні є віряни інших релігій – мусульмани, іудеї та інші, однак за соціологічними оцінками серед релігійних людей 85% вважають себе християнами. Християнство в Україні, як і скрізь у світі, розділене між різними напрямками – є православні, греко-католики, римо-католики та велика кількість вірян, що представляють різні течії протестантизму. Кількісно, за оцінками соціологів, це виглядає так: православних – 72%, греко-католиків – 8%, римо-католиків 1%, протестантів різноманітних конфесій – близько 4% (опитування КМІС від липня 2022р). https://www.kiis.com.ua/?lang=rus&cat=reports&id=1129&page=1 Найскладніша ситуація із найбільшою релігійною спільнотою – православними. Від 1992 року існувала не визнана світовим православʼям, насамперед унаслідок ворожої позиції російської православної церкви, Українська Православна Церква Київського Патріархату – УПЦ КП, яка гуртувала навколо себе проукраїнськи налаштованих вірян та була основним рушієм ідеї автокефалії українського православʼя, його незалежності від москви і загалом дуже ефективним провідником української ідентичності у православному середовищі. Ця Церква не могла розраховувати на підтримку влади, навпаки, дуже часто на догоду москві вона потрапляла під політичний прес. Чого варте лише звіряче побиття вірян УПЦ КП на Софіївський площі 18 липня 1995 року під час похорону Патріарха Володимира (Романюка). Не зважаючи на немилість української влади та ненависть москви, значною мірою завдяки плідній діяльності Патріарха Філарета, УПЦ КП розрослася і зміцніла до такого ступеню, коли ігнорувати її з боку влади вже стало неможливим. Ідея єдиної помісної православної церкви із Престолом у Києві, яку озвучували Патріарх, клір, віряни та прихильні до Церкви політики, також набувала популярності. Настільки, що за президента Віктора Ющенка 2008 року до України прибув із триденним візитом Вселенський Патріарх Варфоломій, який, серед іншого, мав на меті обговорити у політичних та релігійних колах ідею автокефалії для українського православʼя. Москва у відповідь вдалася до безпрецедентних заходів тиску на Константинополь, застосовуючи весь арсенал підручних засобів – від фінансового шантажу до погроз. Той візит на завершився конкретними рішеннями на користь української автокефалії, як це планувалося при його підготовці, однак він спричинив до головного – крига у стосунках Києва та Фанару скресла і невидимий для широкої публіки процес надання автокефалії для українського православʼя було запущено. Він завершився аж через 10 років, коли події Революції Гідності, початок російської агресії та героїчний опір українського народу стали потужним каталізатором для розуміння у світі окремішності української ідентичності та простої тези, що "Україна – не росія (с) ", у тому числі, у питаннях церковно-релігійного життя. Врешті-решт, на Різдво 2019 року, новообраний предстоятель створеної у грудні 2018 року шляхом обʼєднання УПЦ КП, УАПЦ та зовсім невеликої частини московського патріархату Православної Церкви України (ПЦУ) Митрополит Епіфаній, отримав омріяний Томос про автокефалію та відправив перше урочисте богослужіння з цієї нагоди у Святій Софії у Києві. Позитивним статистичним наслідком цього довготривалого процесу стало те, що за згаданим опитуванням КМІС 2022 року, вже 54% респондентів вважають себе такими, що належать до ПЦУ (2020 р таких було лише 34%). Проте увесь цей час існувала та досі існує російська гілка православʼя в Україні, яка від 1990 року самоіменується Українською Православною Церквою (УПЦ) і до назви якої народ додав слова "московського патріархату" (мп), які повністю відповідають її статутним нормам як невідʼємної частини рпц і які й стали її основним ідентифікатором. Ця Церква, навпаки, була обласкана увагою влади і, до речі, не лише тоді, коли при владі перебували проросійські сили. Вона користувалася особливою прихильністю армійського начальства, силовиків та спецслужб, які щедро надавали ділянки для зведення церков та каплиць прямо на території своїх підрозділів та установ, включно із установами пенітенціарної системи та, з огляду на повну лояльність влади, мала гігантські фінансові можливості. Також УПЦ мала безроздільну і тотальну підтримку москви, оскільки світоглядно, організаційно та політично належала до системи "руского міра". Звісно, ця Церква робила все, аби законсервувати російську ідентичність, до якої належало більшість її вірян, неприховано зневажала все українське, включно з мовою богослужіння, ніколи не підтримувала будь-які суспільні рухи, які вимагали більшої демократії, свободи та справжньої незалежності від росії і звісно ж, категорично відкидала будь-які навіть розмови на тему автокефальності українського православʼя, наголошуючи на своєму статусі єдино справжньої та єдино канонічної православної церкви в Україні. Помісний Собор 2018 року, на якому було утворено ПЦУ, московська церква, звичайно, повністю проігнорувала. З огляду на це, упц мп завжди була і лишається найбільшою проросійською (російською) політичною організацією в Україні. Я говорив про це багато років і можу повторити ще раз: ані сдпу (о), ані партія регіонів, ані опзж, ані навіть так звані "комуністи", у яких лишалися залишки їхньої ще совєтської партійної вертикалі, ніколи і близько не йшли у порівняння із тими пропагандистськими та організаційними можливостями, якими весь час володіла і продовжує володіти упц мп. Однак повернімося до даних опитувань. Якщо, приміром 2013 року, у розпал правління януковича до упц мп себе відносили майже 30% респондентів, 2021 року – 18%, то за тим же опитуванням КМІС 2022 року – лише 4 (!) %. Ці цифри промовисто заперечують усі декларації кліру московської церкви в Україні про її нібито незалежність від москви: люди цьому просто не вірять та припиняють відвідувати храми мп. І не вірять саме тому, що початок російської агресії 2014 року та повномасштабне вторгнення 2022 року докорінно змінили ставлення українців до власної ідентичності. Це означає, що реагуючи на тектонічні зміни у суспільстві, православні церкви також мають формулювати свою відповідь на домінуючі настрої вірян. І вони це роблять. Мені пригадується епізод, який набув широкого розголосу і який я мав можливість спостерігати безпосередньо у залі Верховної Ради. Під час оголошеної Головою Верховної Ради Хвилини мовчання у памʼять про полеглих українських Героїв АТО, лише декілька людей не підвелося – це був предстоятель упц мп Онуфрій та архієреї, які його супроводжували. Безумовно, віднайти більш промовистий жест, який би демонстрував справжнє ставлення московської церкви в Україні до наших Героїв та територіальної цілісності країни, просто неможливо. Фактично це був гранично знаковий жест підтримки росії у війні проти України з боку номінально української церкви. Це вже потім будуть неодноразові відмови відспівувати полеглих українських бійців у церквах московського патріархату у різних областях, викриття як простих священників, так і архієреїв у розвідувальній, підривній та пропагандистській діяльності проти України, численні кримінальні справи, порушені СБУ за багатьма статтями Кримінального кодексу та хитрі спроби ввести в оману вірян і все суспільство фейковими рішеннями про нібито розрив із рпц та повну самостійність від москви в усіх рішеннях. Однак люди все це побачили та зрозуміли. Звідси і лише 4% вірян, які зараз відносять себе до упц мп. Цей показник став наслідком заново сформульованої, але насправді довгі роки незмінної політичної платформи московського патріархату, яка де-факто передбачає подальше чітке слідування у фарватері політики путінсько-кириловської рпц, відмову від співробітництва із канонічною ПЦУ та використання будь-яких можливостей, аби утримувати храми по всій Україні, громади яких у повному складі вже оголосили про свій перехід до ПЦУ або такий перехід активно готують. На цьому тлі політика ПЦУ виглядає цілком обнадійливо. Спокійна, зважена, системна діяльність Митрополита Епіфанія, Священного Синоду Церкви, духівництва та активних мирян, послідовна підтримка рідного народу у його справедливій оборонній війні із Росією, багато добрих соціальних справ, потужний капеланський рух, який у Силах Оборони впроваджується ПЦУ та УГКЦ, дають вірянам та суспільству чіткий сигнал: це Церква, яка у важку хвилину твердо і без вагань на боці власного народу. Звідси і домінуюча підтримка з боку вірян, про яку уже згадувалося. Разом з тим лише 4% вірян, що відносять себе до упц мп, та майже 11,5 тисяч парафій, які ця Церква нараховує, є цифрами, які не дуже сумісні між собою. Здавалося б, і парафій тоді має бути приблизно така ж частка, як і вірян. Однак у цій справі ситуація ускладнюється непростим процесом переходу від однієї церковної юрисдикції до іншої, який, до того ж, супроводжується відчайдушним опором настоятелів московських храмів, а цей опір, своєю чергою, стимулюється миттєвими санкціями, які накладаються керівництвом мп на будь-якого священника, який ухвалює для себе рішення разом з громадою перейти до канонічної ПЦУ. Хоча все ж таких випадків достатньо і це красномовно засвідчує статистика переходів з мп до ПЦУ: вже понад 13% громад мп перейшло до ПЦУ, що складає цифру у понад півтори тисячі парафій, які рішуче та незворотньо, як правило після багатомісячної боротьби у судах і не тільки, розірвали свою молитовну та організаційну єдність із російською церквою. Звісно, цей процес буде тривати, оскільки цифри у 54% всіх православних вірян, що належать до ПЦУ та поки що трохи більше 5000 парафій цієї церкви, не є відповідними одна одній. Тому кількість парафій ПЦУ, у тому числі за рахунок переходів із мп, буде неминуче зростати. Проте ці процеси мають далеко не лише церковний вимір – вони мають загальносуспільне значення і це пояснюється значним впливом церкви на справу зміцнення української національної ідентичності, про що я писав уже вище. Перехід на Новоюліанський церковний календар, богослужіння українською мовою у тисячах соборів та церков по всій країні, публічна патріотична позиція предстоятелів та архієреїв під час проповідей, сучасна комунікація із суспільством через соціальні мережі та електронні медіа, зрештою, самі постаті молодих, освічених, сучасних лідерів церков, якими є предстоятелі ПЦУ Епіфаній та УГКЦ Святослав і які здатні знаходити спільну мову, у тому числі з молоддю, все це суттєвим чином зміцнює почуття української ідентичності вірян і не тільки. Поза сумнівом, лише один перехід всіх християн, окрім тих, які підпорядковані москві, на святкування Різдва та інших нерухомих свят разом із усім західним світом, став гігантським стрибком у справі деколонізації України із катастрофічними для москви наслідками. Однак що, на мою думку, слід ще зробити для того, аби московські впливи у церковно-релігійній сфері і надалі неухильно зменшувалися? Не зупинятися у справі повернення Києво-Печерської Лаври українському православʼю, як і двох інших лавр – Почаївської та Святогірської. Подбати, аби більшість православних монастирів на нашій землі також поступово повернулися в лоно української церкви. Налагодити сталу суспільну, у тому числі фінансову, пітримку духовних навчальних закладів і взагалі духовно-релігійної освіти з тим, аби майбутнє духівництво щиро, з вірою і знанням служило Божій справі, але й знало і пропагувало серед вірян правдиву українську історію, плекало національну памʼять та послуговувалося на службі та у житті українською мовою. Бо від нас усіх та від духівництва залежить, щоб в Україні не було храмів, у яких ще досі молитва українською мовою немислима, а ті, хто говорить українською, зустрічають недоброзичливі погляди церковних "бабушек" та агресивних адептів "руского міра", які аж ніяк не схожі на мирних прихожан. Зрештою, коли ми говоримо про церковну деколонізацію, ми маємо памʼятати також і те, що церква відділена від держави і самостійно має вирішувати усі свої власне церковні справи. Держава у цих питаннях зобовʼязана дбати про безпековий аспект, який є вкрай важливим особливо під час війни, враховуючи вплив церкви на вірян. Звісно, будь-яка релігійна організація не повинна йти проти національної безпеки країни, а навпаки, може зробити дуже багато для її зміцнення. При цьому держава повинна безумовно забезпечити свободу совісті, яка гарантована Конституцією України. З огляду на це і вплив держави на церковну ситуацію достатньо обмежений. Але він є і, на мою думку, в контексті ситуації у православʼї якраз має полягати у максимальному законному сприянні розблокуванню безперешкодних переходів вірян до іншої конфесії. Звісно, йдеться про переходи від упц мп до ПЦУ, позаяк інших тенденцій обʼєктивно не спостерігається. Якби це було зроблено, то у швидкому часі було б розвʼязано і згадане протиріччя, коли до ПЦУ належить 54% вірян, а громад при цьому трохи більше 5 тисяч, до упц мп себе відносять лише 4%, а громад майже 11,5 тисяч. Насправді, у випадку правового розблокування переходів, кількість громад ПЦУ легко збільшилася б більш, ніж вдвічі. Допоки ж цього не зроблено, суспільство на вимогу людей буде реагувати заборонами. Ми знаємо, що рішеннями обласних рад, діяльність упц мп уже заборонена на території, щонайменше, восьми областей. Плюс є рішення десятків місцевих громад, як міських, так і сільських, про заборону діяльності мп на своїй території. До того ж, у парламенті зареєстровано законопроекти, що забороняють діяльність релігійних організацій, центри управління яких перебувають у країні-агресорці, а це якраз упц мп лише і стосується. Події навколо таких законопроектів завжди розвиваються не просто, але якась із версій заборони діяльності московської церкви в Україні, думаю, врешті-решт, буде ухвалена. У будь-якому випадку УПЦ (а насправді філія рпц в Україні), яка є останньою легальною політичною організацією "руского міра" в Україні, мусить нарешті зрозуміти, що служити в Україні та серед українців і не бути зі своїм народом навіть тоді, коли він веде тяжку і справедливу війну за власне виживання проти російського агресора, аморально та неприйнятно. Звісно, 4% етнічних чи політичних росіян, що відносять себе до упц мп, мають право на молитву. Але на молитву, а не на підривну антидержавну діяльність. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6527a761eea1b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/651e6aaf39b0e/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Thu, 05 Oct 2023 10:50:07 +0300 II. Українська мова. Другою найважливішою справою зміцнення української ідентичності є утвердження української мови. І безумовно, саме українська мова є ключовим маркером української національної ідентичності. Інакше як через мову точно ідентифікувати українця неможливо. І тут якраз я маю на увазі "українця політичного", а не лише того, який давно самовизначив себе як "українця етнічного". Ті українці, хто не послуговується українською мовою, звісно, апелюватимуть і до інших маркерів, понад усе до громадянства, оскільки ми ж говоримо саме про політичну націю. Справді, громадянин України може не володіти українською мовою, але мати український паспорт та Україну в серці. Але вибачте, по-перше, є повно випадків, коли паспорт є, а України в серці, мʼяко кажучи, немає, а по-друге, розпізнання "свій-чужий", наприклад, коли люди перебувають за кордоном, за паспортом неможливе. Російською говорять власне росіяни, часто білоруси, казахи, люди з Кавказу, Центральної Азії, інколи представники інших місцевостей та національностей, українською ж говорять лише українці і за мовою ви легко знайдете своїх. Звичайно, питання ідентифікації українців за кордоном стало особливо актуальним зараз, коли, за різними оцінками, від 5 до 8 млн українців перебувають за межами України у звʼязку із російським вторгненням. Однак це питання має свої ітерації і всередині України. Білінгвізм української політичної нації все ще має місце і зараз ніхто не скаже як довго це явище буде тривати. І чи буде воно тривати із необхідністю, чи є воно неуникненним та чи потрібно із ним боротися? Професорка Лариса Масенко, яка є знаною та авторитетною дослідницею питань української мови та міжмовних взаємовпливів, зауважує: "Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактують явище масової двомовності, що його переживає певна національна спільнота, як перехідний етап у асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що за такого контактування двох мов, одна прагне стати панівною, а друга стає підлеглою" (Л.Масенко, "Суржик: між мовою та язиком"). А оскільки в українському суспільстві явище двомовності має тривалу історію, говорити про швидке та одномоментне його подолання складно і це явище з необхідністю ще буде тривати певний час. З метою глибшого зʼясування питання, звернімося до деяких цифр. 1994 року на запитання соціологів "Якою мовою Ви спілкуєтесь у родині (вдома) відповіді розділилися наступним чином: 36,7% – тільки або переважно українською, 32,4% – тільки або переважно російською, 29,4% – обома мовами. Тобто, грубо кажучи, три відповіді розділилися майже порівну і коливалися навколо показника у 30%. Приблизно такі ж показники трималися у опитуваннях аж до Помаранчевої революції, після якої цифри послуговування українською мовою у родині вперше перевалили за позначку 40%: 2005 року на згадане вище запитання респонденти відповіли так: українською – 41,8%, російською – 36,4%, обома мовами – 21,6%. І лише після Революції Гідності показник застосування української мови вдома почав стабільно перевищувати 50%. Так, наприклад, опитування Центру Разумкова 2016 року засвідчило: 55% респондентів дома тільки або переважно спілкуються українською, 41% – переважно російською. Після повномасштабного вторгнення показники стали ще більш красномовними на користь української мови: 2023 рік, 68% – українською, 9% – російською, 22% – обома мовами. (https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/efektyvnist-realizatsii-derzhavnoi-polityky-u-sferi-utverdzhennia-ukrainskoi-natsionalnoi-ta-gromadianskoi-identychnosti-sotsiologichni-indykatory-traven-2023r) Трохи інакше виглядала справа зі спілкуванням на роботі. Наприклад, опитування Центру Разумкова 2002 року показало: 34% спілкуються на роботі українською, 38,5% – російською, 19,5% використовували на роботі обидві мови. 2006 року ситуація виглядала таким чином: переважно українською послуговувалися на роботі уже 37,7% українців, 12,1% використовували обидві мови, зате переважно російську застосовували, за даними опитування Центру, аж 50% респондентів. Після Революції Гідності та з початком російської агресії (опитування грудня 2015р.) цифри були вже такі: 46% – повністю та переважно українською, 23% – російською, 29% – обома мовами. (https://www.pravda.com.ua/news/2016/06/7/7111058/) Опитування ж 2023 року взагалі засвідчило, що 65% респондентів на роботі спілкуються повністю чи переважно українською, лише 8% (!) – російською, 26% – обома мовами. На питання про те, яку мову вони вважають рідною, українці відповідали так: 2001 рік, українську – 67,5%, російську – 29,6%, 2016 рік, українську – 69%, російську – 27% (дані різних опитувань, https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_мова_в_Україні), 2023 рік, українську – 78%, російську – 5% (!) (опитування Центру Разумкова). Отже, як ми бачимо, від перших років відновлення нашої Державності і аж дотепер, залежно від коливань політичної конʼюнктури, але все ж рухаючись в одному напрямку, невблаганно та невпинно триває суспільний процес української мовної "реконкісти" – відвоювання українською мовою колись втрачених територій, функцій, просторів застосування тощо. Безумовно, імпульсами до цієї реконкісти ставали усі три українські революції сучасності та особливо початок російської агресії 2014-го і повномасштабне вторгнення 2022-го. Проте російська мова з наших вулиць, офісів та сімей нікуди не поділася, українці продовжують послуговуватися російською у багатьох випадках як час від часу, так і на постійній основі. Що ж робити з російською в Україні? Нічого! Робити "щось" потрібно з українською мовою, а саме послуговуватися нею, бажано скрізь та весь час. Якщо повертатися до вже викладеної вище думки Лариси Масенко про неодмінну перемогу у білінгвальному суспільстві якоїсь із мов, то можна констатувати, що ми вже стали на шлях неминучого обʼєктивного витіснення українською мовою російської із публічного простору, а значить згодом – і з приватного простору також. Однак цей процес може бути справді незворотнім лише у випадку неухильного дотримання мовного законодавства по всьому горизонту його застосування та справжньої уваги державної влади і громадянського суспільства до справи реального відновлення української мови у своїх правах. Ми бачимо вже майже повне домінування української мови на радіо та ТБ, у багатьох публічних просторах, збільшення її ваги у онлайн-медіа та у соціальних мережах, у сфері надання послуг, зрештою, емпірично засвідчуємо зрослу популярність української мови просто як засобу повсякденного спілкування між людьми на вулиці. Однак стан справ все ще далекий від однозначності: російської немало на вулицях багатьох міст, міська молодь, особливо суспільно індиферентна, у багатьох випадках все ще віддає перевагу російській, деякі молодіжні субкультури дотепер мають своїх кумирів у росії та відповідно тримаються російської мови, хоч у більшості випадків з боку такої молоді це не є виявом цілеспрямованої антиукраїнської позиції. Я вже й не кажу про вплив РПЦ в Україні, віряни якої, часто під впливом проросійськи налаштованих священників, не лише послуговуються російською, але і вважають її питомою мовою справжнього православʼя і тут уже, звісно, ми маємо справу із процесом політичним, ідеологічним та світоглядним. Що з цим робити? Декілька думок. Перше. Репресивні заходи щодо російської мови застосовуватися не повинні. Як, власне, завжди і було. Так має бути і надалі. Друге. За умов російської агресії у всіх сферах життя, яка має на меті остаточне вирішення українського питання, тобто знищення незалежної України та унеможливлення її подальшого існування у будь-яких формах реальної суверенності, питання збереження, захисту та посилення української ідентичності набуває колосального значення. А українська мова – це наріжний камінь української національної та громадянської ідентичності. Тому ті, хто за обставин правового режиму воєнного стану свідомо використовує російську мову як розпізнавальний маркер ворожої ідентичності "руского міра", стають не просто відображенням білінгвальної дійсності українського суспільства, а поширювачами наративів, що мають на меті знищення суверенної української держави. У цьому випадку, коли російська мова відверто використовується як зброя у гібридній російській війні проти України, справа виходить далеко за межі мовної проблематики та заходить на поле діяльності органів безпеки та правопорядку. І ми бачили протягом останнього року затримання, арешти, а потім і судові вироки для багатьох, з дозволу сказати, українських громадян, які під прикриттям звичної в Україні за багато років риторики "руского міра", займалися підривною діяльністю, наводили російські ракети на мирних українських громадян та наших військових, словом, відверто служили ворогу у справі знищення України та українців. Здебільшого це були, так би мовити, політично російськомовні люди, які у деяких випадках, особливо це стосується викритих у підривній діяльності архієреїв упц мп, могли вільно розмовляти й українською, але суті їхнього служіння російським інтересам це вміння ніяк не змінило. Отже, не секрет, що у нашому суспільстві є люди, для яких російська мова та її так звані утиски в Україні – це понад усе засіб та, водночас, обґрунтування ненависті до всього українського та обґрунтування продовження антиукраїнської діяльності, якою вони, як правило, прямо чи приховано займаються вже не один рік і тому справу з такими людьми повинні мати правоохоронні органи. Третє. Усі (або майже усі) можливі кошти, які у воєнний час можуть бути виділені на справу підтримки української мови, необхідно скерувати на її популяризацію серед молоді. Звісно, у цій справі офіційно ведуть перед освітяни: мова освіти у нас українська, почуття свідомої поваги та щирої любові до своєї країни, окрім сімʼї, також формують саме освітяни. Звичайно, якщо вони підходять до цієї справи з душею й талантом, а не казенно, бо у такому разі якраз часто маємо результат прямо зворотній. Однак тут я хочу наголосити на значенні середовищ неформального впливу, на значенні занять, які дитині, підліткові, молодій людині справді цікаві та які вона разом з ровесниками, друзями обирає добровільно. Особливо мовне середовище ровесників стає важливим у підлітковому віці, коли уподобання, прагнення дитини виокремлюються у цілком уже конкретний рід занять і дуже часто це музика – рок, реп, хіп-хоп, ді-джей культура, різноманітні нонконформістські рухи та субкультури. На моє переконання, якраз ось ці середовища повинні передбачати латентну присутність держави, а потім і її допомогу у справах, які, здавалось би, до компетенції влади ніяк не належать. Молодіжна музика, клубна субкультура, музичний андеграунд тощо можуть і повинні передбачати фінансову присутність держави та місцевої громади у вигляді купівлі інструментів, безоплатного надання приміщень для репетицій, фінансування гастрольних поїздок, участі у фестивалях та концертах, звісно, на конкурсних засадах і за однієї лише умови: тексти пісень та інших творів, все публічне спілкування і т.д. – винятково українською мовою! Такий підхід не гарантія, але вагомий старт на шляху наповнення українською мовою усіх неформальних середовищ молоді та, якщо хочете, на шляху самого творення неформальної сленгової української, що замінить часто вживані у молодіжному спілкуванні сленгові слівця, що приходять із росії. Четверте. Від звичайних російськомовних українців, яких немало і які у багатьох випадках є справжніми українськими патріотами (достатньо лише згадати тих російськомовних українців, які захищають Україну зі зброєю в руках), якраз і залежить остаточне та цілісне відновлення позицій української мови в Україні. Для заохочення їхнього переходу на українську потрібна стратегія мʼякого, тактовного, але постійного і безперервного інтелектуального та культурного впливу, скерованого на важливість та можливість переходу багатьох мешканців великих та малих міст на українську мову. Більшість із них просто відчувають внутрішній барʼєр для свого повернення до української ідентичності або ж навіть зміни ідентичності на українську. І ось допомога у подоланні цього "внутрішнього барʼєру" – це справа держави, це справа відомих людей науки, культури та мистецтва, це справа лідерів громадської думки, відповідальних медіа та соціально відповідального бізнесу, це, без перебільшення, справа кожного із нас. Бо йдеться про національну безпеку, територіальну цілісність країни та саму можливість її існування, йдеться про українську мову як основний маркер української національної ідентичності, а саме цю ідентичність, як основу виникнення та існування суверенної української держави і прагне знищити російська федерація. Зрештою, як стверджує американський філософ Френсіс Фукуяма, по-сучасному прочитана інклюзивна національна ідентичність є умовою навіть фізичної безпеки громадянина, оскільки за умов протистояння (а росія веде справжню війну на знищення української ідентичності та накидання нам псевдоцінностей "руского міра") навіть фізична безпека людини у суспільстві залежить від стійкості національної ідентичності (Ф.Фукуяма, "Ідентичність. Потреба в гідності та політика скривдженості"). Ми бачимо трагічне підтвердження цих слів у подіях від 2014-го, а особливо від лютого 2022-го року, коли, у тому числі, використовуючи штучну тезу про конфлікт ідентичностей у деяких регіонах України, кремль розпочав гарячу фазу насаджування людиноненависницького світогляду під назвою "рускій мір", розвʼязавши відкриті та повномасштабні бойові дії. Результат впровадження "цінностей" руского міра – смерть тисяч українців, масштабні руйнування, мільйони біженців, тисячі зниклих безвісти, викрадені росією українські діти. А підтвердженням цілеспрямованості російської політики зміни ідентичності українців є нищення на тимчасово окупованих територіях українських памʼятників та натомість повернення імперських або комуністичних назв вже давно перейменованим вулицям, головне ж, знищення українських книг у школах та бібліотеках і запровадження російських навчальних програм з їхнім брехливим тлумаченням української історії, культури, літератури, взагалі всієї нашої ідентичності з тим, аби українці більше ніколи не знали правди про себе. Звісно, ці процеси в першу чергу торкаються мови, навчання якою на тимчасово окупованих територіях одразу забороняється. Ось справжній знак цієї війни, ось заради чого вона ведеться: усе, з чого складається українська ідентичність, має припинити своє існування. І саме тому, здавалось би, пасивний внесок російськомовних українців у нашу Перемогу у вигляді простого переходу на українську мову спілкування, насправді є разючим ударом по ворогу, який у такий спосіб позбавляється останнього ресурсу для маніпуляцій та тему "конфлікту ідентичностей в українському суспільстві", заяложеного наративу про "захист російськомовних" та інших пропагандистських нісенітниць. Хай там як, а справа підтримки та розвитку української мови не лише як державної, але як головного маркера нашої ідентичності, спільного для всієї української політичної нації, є справою виживання, стійкості та майбутнього процвітання країни. І час легковажити нею минув. (Далі буде) https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/651e6aaf39b0e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6515710698241/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Thu, 28 Sep 2023 15:26:46 +0300 Війна, розвʼязана росією проти України, понад усе є війною на знищення української ідентичності. Що міцнішою є наша національна ідентичність, тим міцнішою у протистоянні з російським агресором є українська політична нація. У цьому тексті йтиметься про три, на мою думку, найголовніші складові, які зараз визначають стійкість нашої ідентичності – деколонізацію, українську мову та церковну деколонізацію. А також справи, які нам слід зробити, аби темп важливих змін, що відбуваються у цих царинах, не зменшувався. Отже, розпочну з деколонізації. І. Деколонізація. Повномасштабне вторгнення росії спричинило сплеск української ідентичності. Те, що багато кому раніше здавалося не важливим і зайвим, стало головним і вкрай суттєвим. Принципові відмінності українських світоглядних цінностей від ідеології "руского міра", нашого способу життя від російського "общежития", зрештою, поведінкових та моральнісних установок українців та росіян, стали тим, що пояснює світові і нам самим справжні причини війни, розвʼязаної москвою. Після першого шоку, який витримав весь український народ, а разом із нами більше чи менше й вільні народи усього світу, давши відсіч та відігнавши росіян від серця країни – Києва – мільйони людей значно глибше, ніж раніше, почали замислюватися над сенсом, підвалинами та суттю нашого спільного колективного буття як політичної нації. Теми і наративи, які стосуються української історії, нашої самості, боротьби за Незалежність, багатосотлітнього протистояння москві, стали для українців гранично потрібними не лише для світоглядного, але і фізичного та психологічного виживання у вкрай складних обставинах війни. Справжня правда про нашу історію, про вчинки героїв минулого та сьогодення, повне знищення брехливої російської пропаганди у національному інфопросторі призвели до істотного зростання самоповаги українців до самих себе. Це, своєю чергою, спричинило потужний імпульс до старту процесу деколонізації, ухвалення парламентом цілої низки законів щодо захисту національної ідентичності, підтримки ключових її складових як-от книга та інші види національного культурного продукту і, зрештою, призвело до ухвалення Верховною Радою Закону Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії, більш відомого як "Закон про деколонізацію". Безумовно, деколонізація – це дуже широкий і багатовимірний процес, який перш, ніж проявитися у змінах назв міст, сіл та вулиць, демонтажу памʼятників тощо має повноцінно відбутися у серцях і головах українців. Зрештою, цей процес не розпочався лише після повномасштабного вторгнення, він зі змінною інтенсивністю тривав від початку 90-х та особливо після відновлення Незалежності України. Саме тоді були здійснені перші знакові перейменування вулиць, наприклад, у Києві вулиці леніна на Прорізу, кірова на Грушевського, "жовтневої революції" на Інститутську, площі "жовтневої революції" на Майдан Незалежності, як і в багатьох інших містах, щоправда, майже тотально на Заході, більше у Центрі та в невеликих і тому зовсім непомітних масштабах на Сході та Півдні. Але вже у середині 90-тих років, після першого реваншу проросійських сил та перемоги Леоніда Кучми, цей процес був і взагалі зупинений. З новою силою і справді серйозно наша топонімічна "реконкіста" поновилася лише після Революції Гідності та ухвалення 2015 року Закону про Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. Процес декомунізації призвів до того, що "було перейменовано близько тисячі населених пунктів та 26 районів, майже 52 тисячі інших топонімів, 75 закладів освіти, 33 залізничні об'єкти, 2 морські порти, демонтовано близько 2,5 тисяч пам'ятників і пам'ятних знаків, які містили пропаганду тоталітарного режиму" (https://www.rada.gov.ua/news/news_kom/234624.html). Однак навіть рішучий та ефективний підхід, що був закладений у філософію декількох законів, які отримали у народі загальну назву "декомунізаційних", не зміг зрушити з місця питання деколонізації. Проросійські сили та російська пропаганда в українських телеефірах унеможливлювали актуальне вирішення деколонізаційних питань, маніпулюючи фактами та впливаючи на формування громадської думки у вигідному для москви напрямку. Саме тому, приміром у Одесі чи Херсоні, продовжували бовваніти памʼятники катерині ІІ та потьомкіну (до речі, споруджені місцевою владою вже у Незалежній Україні), а будь-яка спроба порушити питання звільнення публічного простору від імперських маркерів наражалася на спротив проросійських сил та нерішучість, страх або відверту протидію міських голів та частини місцевого депутатського корпусу. Зрештою, одеські перипетії навколо памʼятника катерині ІІ тривали і прямо під час повномасштабного російського вторгнення, незважаючи навіть на жертви серед мирних одеситів та численні руйнування, яких зазнала та, на жаль, зазнає Одеса. Знаходилися (та й мабуть і досі є), з дозволу сказати, громадяни, які виступали проти звільнення від "катьки" центральної площі Одеси. Звісно, деколонізація не простий процес, однак зі світоглядної точки зору для майбутніх поколінь українців він має вирішальне значення. Діти, які не будуть мати перед очима, у підручниках чи у пропагандистських текстах образів та смислів підросійського минулого України як символів фейкової російської "дружби" та сприйматимуть цю "дружбу" як щось брехливе та злочинне, вже будуть дітьми нової України – України членства у ЄС та НАТО. В цьому сенсі успішність проведення деколонізаціі має для України, без перебільшення, геополітичне значення. Але для її успішного завершення не лише світоглядної, але і суто організаційної, навіть механічної роботи для влади та громадських активістів ще дуже багато. Зважте самі. За словами Вадима Позднякова, людини, яка цілком віддається справі декомунізації та деколонізації і зробила для неї чи не найбільше, "від початку широкомасштабного вторгнення деколонізовано десь близько 9000 – 10 000 назв вулиць. Але ще слід перейменувати десь 12 000 – 14 000 і це тільки якщо говорити про підконтрольні території (https://uchoose.info/dekolonizatsiya-publichnogo-prostoru/). Також підраховано, що станом на червень цього року, уже демонтовано 761 обʼєкт із тих, що підлягають деколонізації (https://ukrainer.net/dekolonizatsiia/). Перейменувати 14 000 вулиць – робота не одного дня, але на допомогу цій роботі тепер є Закон, який суттєво ускладнює можливості опору голів громад, які відмовляються здійснювати деколонізаційні заходи на своїй території. Бо тепер у випадку небажання керівника місцевої громади чи громади загалом, яка звикла, приміром, до назви "вулиця чапаєва", усі необхідні рішення у законний спосіб ухвалить обласна державна влада, а у випадку необхідності зміни назви географічного обʼєкту, то і уряд. Однак найскладнішими проблемами у процесі деколонізації, як на мене, все ж є питання світоглядного характеру. І вони полягають у тому, що ми повинні швидко та вміло заповнити "прогалини" (які насправді не прогалини, а просто ілюстрація сили звички та інерції мислення), що виникають, коли зі світоглядних постаментів падають для багатьох такі ще донедавна звичні російські письменники, науковці, історики, винахідники і т.д. Ну справді, як же без Сєчєнова чи Ломоносова, Мендєлєєва чи Павлова, Бородіна чи Чайковського, я вже не кажу про Пушкіна з Толстим і Достоєвським? Ну як без них у назвах вулиць, університетів, без їхніх портретів на почесних місцях та взагалі без них, які так довго були на найвищих пʼєдесталах? Дуже просто: на їхні пʼєдестали у наших головах, серцях та у громадському просторі зійдуть світочі світової та української науки, літератури та культури, обов'язковий для України тільки російський контекст у всіх справах поступиться контексту загальносвітовому, українські діячі, науковці та мислителі, роками свідомо приховувані зусиллями роспропаганди та її місцевих пахолків, також повернуться на своє законне місце – у топоніміці, підручниках, літературі, памʼятних знаках та головне, нашому світогляді. Ми мусимо і будемо знати Івана Пулюя та Клима Чурюмова, Миколу Леонтовича та Максима Березовського, Валеріана Підмогильного та Миколу Хвильового, Михайля Семенка та Дзигу Вертова, Юрія Шевельова та Івана Дзюбу, Сергія Кримського та Мирослава Поповича і багатьох інших справді великих, справді знакових, справді важливих для світу українців, часто нами самими недочитаних, недослуханих та недоосмислених. Ми будемо віддавати шану світовим іменам, не забуваючи тих, хто так багато зробив для України, називати вулиці та площі їхніми іменами і Гаррет Джонс, Роберт Конквест, Джеймс Мейс, Ален Безансон далеко не єдині з них. А росіяни? Їхні постаті та "здобутки" теж будуть у нашому просторі освіти та наукових досліджень, але дозовано і тільки для структурного пояснення механізму виникнення шовінізму, ксенофобії та людиноненавистництва. Звісно, за дуже невеликими винятками. І нехай такий підхід наразі декому може здаватися надто радикальним, але з часом він стане звичним та рутинним, оскільки не ми, а сам російський народ обрав собі шлях ворожнечі, постійних воєн та знищення інших народів, що він підтвердив укотре й щодо України у 2014 та 2022 роках. І продовжує підтверджувати дотепер. Однак чим ще для нас має стати деколонізація, окрім усунення імперських маркерів з публічного простору? Наслідком деколонізації має стати цілковита відмінність середнього українця від середнього росіянина. Наслідком має стати відхід українців від ментально-поведінкового концепту "людини російської" як продукту "руского міра" та перехід до світоглядно-поведінкового канону "людини європейської, західної" як продукту вільного світу. Усі продукти "руского міра" як-от закритість, упередженість, злість, принципова недовіра до інших, хамство і жлобство, "бикування" на вулицях та автошляхах, натовпи охоронців та кортежі супроводу як норма для кожного більш-менш помітного бізнесмена – все це має зникнути з нашого життя та нашого публічного простору разом із Перемогою України у війні, а значить і з перемогою "людини західної" над рускомірским покручем в українському суспільстві. Проте якщо хтось оптимістично думає, що ось ця, генеральна світоглядна перемога, трапиться одразу та водночас із перемогою України у війні, то той невиправний оптиміст. Звісно, разом із битвою на гарячих фронтах українсько-російської війни суспільство в його якнайширшому розумінні також виправляється та удосконалюється, або навіть я сказав би точніше – мусить удосконалюватися. Але процес цей не лінійний, не швидкий і багатовимірний. За сплеском патріотизму, який, до речі, траплявся в новітній українській історії уже декілька разів – після усіх трьох наших революцій сучасності, перед та одразу після тріумфального референдуму щодо Незалежності 1 грудня 1991 року, звісно, дуже виразно у 2014 та 2022 рр. унаслідок російської агресії – так ось, за цим сплеском неминуче буде слідувати рутинізація патріотичних почуттів, переведення їх у розряд того, що вже не відчувається так до болю й сліз гостро, але безумовно є присутнім як тло. Принаймні, так буде для багатьох, хоч і не для всіх. Перехід у режим такої рутинізації також глибше оприявнить і ціннісну відмінність у ставленні українців до ключових світоглядних процесів. Бо ж нікуди не подінуться і ті, кому патріотизм, моральність, повага до інших членів суспільства завжди були порожнім звуком. Власне, це і під час війни видно, коли одні кладуть голови за свободу та життя кожного із нас, а деякі інші цілком спокійно розʼїзжджають під пісні пропутінського Лепса та й так, щоб перехожі добре їх чули із відритого вікна крутого позашляховика. Прикладів і картинок подібного роду можна наводити безліч, але всі вони свідчитимуть про одне: питання повернення українців до самих себе, питання нейтралізації наслідків нашої понад 350-літньої присутності прямо в-середині-буття "руского міра" та активної участі у його становленні лише на початку свого вирішення. І умовою можливості його вирішення якраз і є процес деколонізації, який передбачає чітку законодавчу та нормативну базу обовʼязкової дії. Головна ж роль у цій деколонізації має належати найкращим представникам нашого суспільства – ветеранам та ветеранкам російсько-української війни. Власне, вони і є граничними гарантами неповернення України до "руского міра" та витравлення з наших голів, сердець й усього суспільства залишків, часто дуже немалих, "людини російської". І ще одне. Деколонізація – це також і вестернізація. Якими були західні культурні впливи дотепер? Головним чином це були впливи масової культури – кіно та сучасної музики у всіх їхніх різновидах. Але за допомогою них Україна ніяк не відійшла від проросійської, постсовкової і навіть совкової культурної та соціальної реальності, позаяк ті, хто дивився і слухав західний продукт дуже часто із задоволенням дивилися і російське кіно та насолоджувалися російською попсою. Західні культурні впливи в сучасній Україні, аби суттєво спричинитися до творення "людини західної", мають бути і ширшими, і системнішими. По-перше, освітній процес, особливо у сфері культури та креативних індустрій, має відбуватися із обовʼязковим залученням західних викладачів, лекторів, відомих публічних людей на кожному його етапі. Звісно, у цих випадках із повномасштабним використанням англійської як глобальної мови менеджерів сучасних креативних індустрій. По-друге, копродукція із західними митцями та менеджерами у всіх сферах культури та креативних індустрій має стати нормою. Це уже має місце у кіно, у деяких проектах шоу-бізнесу та креативних індустрій, але так само має стати загальною практикою, коли опера чи драматичний театр і не лише столичного рівня, залучивши, у тому числі і державним коштом, західних режисерів, продюсерів, виконавців, ставлять вистави, зорієнтовані на пропагування універсальних моральних та суспільних цінностей та, водночас, на успіх на західному арт-ринку. По-третє, переклади західних авторів мають стати по-справжньому масовим явищем для українського книжкового ринку, по-четверте, кількість студентів, що за усіма можливими напрямками навчаються на Заході має бути в рази більше (звісно, за умови, що, принаймні, більша частина із них повертатиметься), по-пʼяте, англійська мова справді для українців має стати такою ж звичною та опанованою як, приміром, для німців чи поляків, для яких вона також не рідна, але звична. І ми таки колись прийдемо до того, що молодь у кінотеатрах буде спокійно дивитися американський фільм мовою оригіналу, не маючи потреби звертати увагу на субтитри державною мовою, які, безумовно, мають бути. Взагалі, як писав наш великий філолог та мислитель Юрій Шевельов, "історія культурних звʼязків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених" (Ю.Шевельов, "Москва, Маросєйка"). Ну як тут не згадати про теперішніх і зовсім нещодавніх "перекинчиків" на кшталт Повалій, Ані Лорак, "Кроликів", Лободи, Марув чи "полонених", а у статусі добровільного "полоненого" до запровадження українських квот на радіо, дозволів на гастролі росіян в Україні, спроб запровадити військовий збір для тих "наших", хто хоче гастролювати у росії, словом, до 2014 року був практично весь український шоу-біз, який не міг і не хотів існувати без російського ринку, прагнув його лояльності і особливо й не збирався з цим боротися, бо більшість, навіть дуже популярних і патріотичних (!) українських виконавців та гуртів, такий стан речей цілком влаштовував. Чи як не згадати "полонених" з українського кіноринку, особливо телевізійного, які з піною біля рота доводили, що українське кіно, а вже телесеріали так точно, неспроможні ані художньо, ані економічно, а тому нікому не потрібні. Або радіоефіри із 5% української пісні у середньому по країні на добу, що такими "перекинчиками" і "полоненими" обгрунтовувалося як гранична норма, бо звідки ж, мовляв, ця українська пісня візьметься, коли вона геть чисто вся "неформат". Це все було і було ще зовсім нещодавно і люди, які такий підхід впроваджували, нікуди з індустрії не поділися. Інша річ, чи потрібно їм цим дотепер колоти очі, якщо вони щось переосмислили та стали на "шлях виправлення"? Це питання до дискусії, бо є серйозним питанням морального характеру. Звісно, процес вестернізації значно ширший, ніж наведені пʼять пунктів та не може бути обмежений лише впливами в освіті чи культурі, бо він також передбачає вагомі політичні впливи. І ця тема теж не нова, бо, наприклад, Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу була затверджена Указом Президента ще 1998 року, комісію Україна – НАТО створено далекого вже 1997-го, а перші антикорупційні ініціативи за західними лекалами почали імплементовуватися в Україні ще з середини 2000-них. Тобто процес вестернізації української політики та публічного управління триває уже не одне десятиліття. Однак завжди були питання щодо його темпів та незворотності, оскільки кожен новий проросійський реванш завжди був і згортанням усіх реформ за західними стандартами. Але Україна все ж виявилася здатною ці реформи не лише проголошувати, але і втілювати, що для суспільства, а відтак і політикуму, просякнутих мотиваціями та "панятіямі" руского міра, було вкрай важко. Остаточним підтвердженням цієї здатності та бажання українців жити на західний манер стало вторгнення путіна до Криму й Донбасу 2014 р. та повномасштабне вторгнення 2022 року. Це вторгнення є фінальною спробою росії відновити колоніальний дискурс та повномасштабні колоніальні практики для всієї України. Наша колективна світоглядна протидія цьому живиться стійкістю української ідентичності. А одним із найголовніших суспільних процесів, які створюють цю стійкість і є процес деколонізації. (Далі буде) Вперше цей матеріал було опубліковано на сайті "Лівий берег" 7 вересня цього року https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6515710698241/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/638b22c5daa33/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Sat, 03 Dec 2022 11:19:49 +0200 Ким є для українців Сковорода? Яким його бачить кожен із нас? Адже кожен із нас мабуть про нього щось чув та щось знає? Ось це "щось" – яке воно? Сковорода був мандрівний філософ, напевно скаже більшість. Він ходив від одних заможних господарів до інших, не цураючись при цьому розмов із простими людьми на вулицях, базарах та біля церкви чи монастиря, сповідуючи повсякчас свою філософію. Яку філософію? "Філософію серця", – скажемо ми. І взагалі він був простим, не мав статків, не дуже полюбляв офіційну владу та офіційну церкву, натомість цінував щире людське спілкування та любив і неймовірно добре знав Біблію. Справді, Сковорода сам себе навіть у зрілому віці бувало називав "студентом богословія". Бо повсякчас пізнавав себе, світ, людей, Бога та ділився цими пізнаннями з іншими, інколи посвяченими ним у глибину цих знань, як товариш усього його життя Ковалінський, а інколи – ні, як якийсь черговий губернатор, що прагнув мати розмову зі Сковородою, розчувши поголос про його мудрість. Тобто Сковорода був не тривіальним, особливо як на той час. Не такий, як всі. І ось це "не такий, як всі" мабуть і є головним маркером сприйняття Сковороди більшістю українців. З академічними знаннями, але без академічних зобов'язань, з високим пізнанням Біблії, але без високого церковного сану, зі зв'язками у владних колах, але без жодного бажання самому стати частиною цих кіл. Волелюбний, впевнений у своєму погляді на світ і непідлеглий нікому. Тобто, дуже по-українськи "собі на умі". Що українського було у Сковороди? Все! Любов до свободи, любов до самої України як природи, як світу, як свого серця. Зрештою, мова! Філософ Мирослав Попович писав, що у сковородинівські часи у старій Україні було, так би мовити, три мовних рівні. Високою мовою була "словенороська" або церковнослов'янська або книжна староукраїнська мова, як ми частіше говоримо зараз. Це була мова богослужінь, церковних та, поруч з латиною, наукових книг. Однак була ще мова канцелярій, яка мала велику кількість вкраплень із живої народної мови і яку академік Попович називає "вже не словенороською, а "простою мовою": цією мовою писали "і це була якщо не "висока", то "середня" мова". Повсякденна ж народна мова належала до "низької", некодифікованої та ненормованої стихії". Саме "простою мовою", як зазначає М.Попович, писав Сковорода, інколи сам називаючи свою мову "малоросійською". А там, "де діяла напівнормалізована "проста мова", водночас здійснювалося і мовно-культурне самовизначення українців як спільноти, відмінної від усіх інших, у тому числі і від росіян". У цьому "мовно-культурному самовизначенні" взяв активну участь і Сковорода, густо пересипаючи книжну мову своїх творів живою народною мовою українців, яка тоді ще не стала мовою високої літератури та науки з причин цілком об'єктивних, але свій шлях до цього вже невблаганно торувала. До речі, як зауважує професор Леонід Ушкалов, спираючись на свідчення Федора Луб'яновського та Михайла Ковалінського, у побуті філософ "говорив по-українському". Звісно, Сковорода не міг не спілкуватися народною мовою, бо часто серед того народу був. І хоч він побував у обох імперських столицях – москві та петербурзі, у молодості декілька років подорожував країнами Європи, все одно, Україна, її природа, люди, можливість справжнього усамітненння та самозаглиблення лише на тлі її пейзажів, незмінно приваблювали філософа. "Кружляння" між Києвом, Переяславом та Харковом, Києво-Печерською Лаврою та великими й малими монастирями, переяславським та харківським колегіумами, палацами великих поміщиків та відлюдними пасіками у глибинці, ось ця Україна повсякчас присутня навколо та всередині Сковороди, дихає на нас бароковою пластикою зі сторінок його творів та дає відчути дух тієї старої України, що жила ще залишками козацької свободи, пам'ятала про Братства, прагнула освіченості, релігійних і світських реформ та ще досі переймалася окультуренням російської імперії. Чи відчував Сковорода Україну як свою Батьківщину, як свою найголовнішу, інтимну, справжню землю? Чи може мав якийсь пієтет до великороського "отечества"? Очевидно, що Сковорода міг лишитися і у петербурзі, і у москві, міг лишитися при імператорському дворі співати чи філософувати або, з огляду на великі таланти, згодом стати настоятелем будь-якої із Лавр. Але не лишився і не став. Хоч його скрізь прагнули та хотіли його вченості. Як свідчив Ковалінський, щоб він лишився "при них" хотіли і намісник Троїцько-Сергієвої Лаври "многоучений Кирило", і Єпископ Білгородський Іоасаф Миткевич, який прагнув, аби Сковорода "прийняв монашеський стан, обіцяючи довести його швидко до сану високого духовенства", і харківський губернатор Щербінін, і настоятель Китаївської пустині Іустин та й багато інших. Сковорода не хотів лишатися на росії, бо не міг довго "без любої йому України", а значить і не прагнув життя та щастя у "великороських" землях. Однак він не хотів надовго лишатися й у будь-яких навіть українських місцях, хоч вони були милі йому природою, можливістю усамітнення чи добрим колом спілкування. Головно через прагнення свободи, переміни місць та любов до мандрів "любою Україною". Ось у цій любові до свободи мабуть і є найбільша "українськість" Сковороди. Бути близьким до церковних ієрархів, але байдужим до свого місця у церковній ієрархії, знати багатьох місцевих "бонз" та можновладців, але бути байдужим до спокус влади, мати можливість через науку, викладання, потенційне професорське звання чи й у інший спосіб мати добрі статки, але бути байдужим до них – ось це справжній Сковорода. Саме у цьому суть його знаменитої епітафії, яка насправді є найточнішою само-оцінкою Сковороди: "світ ловив мене, але не впіймав". Мирослав Попович вкрай влучно зауважив, що головним у житті та філософії Сковороди була "зухвала незалежність особистості". Блискуче, правда? Адже мабуть це саме те, що ми відчуваємо у Сковороді та його спадщині як українці зараз. Справді, йому не вибачали його свободи. Його, як сказали б зараз, хейтили ті, хто був жорстко у системі – владній, церковній, освітній, навколоосвітній, будь-якій, що вимагала покори. А Сковорода був уособленням якраз непокори: тихої, ввічливої, смиренної, інтелектуальної, але непокори! Тому значною мірою він став предтечею усвідомленого прагнення тієї особистої та національної свободи, яку здобували українці вже у наступних століттях, адже життєвий шлях мислителя засвідчив: людина може жити своє життя вільно та непідлегло навіть в умовах тиранічної імперії. Таким чином, Сковорода, унаслідок пізнішого осмислення його спадщини та житєвого шляху, поступово ставав взірцем для багатьох освічених людей в Україні. А завдяки популяризації його постаті у XIX ст Кулішем, почасти Шевченком (і не тільки ними), а у ХХ ст та у наш час практично усіма класиками української літератури та філософії, ось цей "чин свободи" Сковороди став знаковим та емоційно відчутним вже для багатьох українців. Дивовижно, але інший великий український філософ – Мирослав Попович, задовго до Революції Гідності написав: "Філософія Григорія Сковороди – це філософія ГІДНОСТІ як основної засади життя". І люди на українському Майдані стояли саме за Гідність як основу особистого та суспільного життя. Тому цілком закономірно, що російські окупанти у безсилій люті у травні цього року розстріляли саме Музей Сковороди на Харківщині та місце його упокоєння: вони цілили ракетами у Сковороду як в уособлення нашої колективної української гідності. Однак у своєму невігластві їм не дано пізнати: Григорій Савич ось уже 300 років вільний. При житті і по ньому. Від народження й назавжди. Бо ж у цьому і є справжня суть його філософії: бути вільним. З Ювілеєм Вас, наш великий український Геніє! https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/638b22c5daa33/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/61a3581f182ff/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Sun, 28 Nov 2021 11:21:19 +0200 Вчора ми вшановували пам'ять жертв Голодомору, а сьогодні виповнюється рівно 15 років від дня ухвалення Закону про Голодомор 1932-1933 років в Україні. Проект Закону вніс до ВР Президент Ющенко, завдяки якому тема Голодомору вийшла на найвищі рівні державної влади та стала частиною політичного порядку денного України. Я мав честь виступити у обговоренні від фракції "Наша Україна". Готуючись до виступу, я розмірковував: сила яких аргументів буде найпотужнішою у цей історичний день? Врешті, я вирішив просто зачитати свідчення очевидців Голодомору, які вижили. Свідчення, які відображали нелюдське жахіття тих подій і навіть просто читати які було неймовірно боляче. Завершивши, я подивився у зал і побачив відбиток тодішньої України: у очах одних депутатів стояли сльози, очі інших – комуністів та регіоналів – випромінювали ненависть та зневагу до пам'яті мільйонів невинно убитих українців. Однак ми перемогли: парламент ухвалив Закон після декількох голосувань невеликою більшістю у 233 голоси. До голосів "Нашої України" та БЮТ додалися голоси соціалістів завдяки позиції О.Мороза, який тоді був Головою ВР та підтримав цей Закон. Від ухвалення Закону минуло 15 років. Зовсім свіже опитування "Рейтингу" засвідчило: уже 85% українців вважають, що Голодомор був геноцидом українського народу. 16 країн світу та десятки регіональних парламентів визнали Голодомор геноцидом. Ми збудували першу чергу Меморіалу пам'яті жертв Голодомору – знамениту "Свічку пам'яті", а від 2017 року ведеться будівництво другої черги, яка дозволить належним чином показати весь масштаб цієї колосальної трагедії українського народу. Жодна проросійська влада після ухвалення Закону не наважилася його скасувати або заперечувати Голодомор як геноцид. І хоч далеко не у кожному вікні вчора горіла Свіча Пам'яті, наші національна пам'ять та ідентичність міцніють і ми чинимо опір та воюємо з тими, хто тоді хотів нас знищити голодом, а тепер війною. Не останньою чергою завдяки тому листопадовому дню 2006 року. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/61a3581f182ff/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6167e3bfb42c9/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Thu, 14 Oct 2021 11:01:03 +0300 Восени 2017 року з моєї ініціативи як урядовця було ухвалено зміни до Закону про гастрольну діяльність, якими концерти російських гастролерів в Україні було практично унеможливлено. Цей Закон стосувався саме російських виконавців і він запроваджував окрему процедуру щодо гастролей артистів – громадян краіни-агресора на території України. Стаття 3 цього Закону прямо забороняє концерти російських виконавців із т. зв. "чорного списку", а стаття 3.1 запроваджує обов'язковий механізм перевірки дотримання потенційними російськими гастролерами українських законів. Організатор гастрольного заходу не пізніше, ніж за 30 днів до концерту зобов'язаний подати до СБУ запит на інформацію щодо наявності підстав для недопущення участі російського гастролера у концертних заходах на території України. Зрозуміло, що цими підставами є присутність артиста у "чорному списку", незаконне перебування у тимчасово окупованому Криму або ж висловлювання, що заперечують територіальну цілісність та державний суверенітет України. Також зрозуміло, що СБУ разом з мінкультом при бажанні легко можуть дати собі та країні раду із такими виконавцями, бо всі їхні незаконні концерти у Криму чи висловлювання про "російський Крим" фіксуються нашими правоохоронцями. Принаймні, мають фіксуватися. Однак на практиці ми бачимо зовсім інше. Особливо останніх два роки. Десятки концертів росіян уже відбулися в Україні. До багатьох із них є претензії якраз вище наведеного характеру. Про моральний бік питання я вже і не згадую. І це при тому, що за даними ЗМІ, до кінця року лише у Києві має відбутися ще понад 30 концертів росартистів, включно із одіозним Бастою. Це означає, що або організатори концертів не бояться СБУ та прямо порушують Закон, не надсилаючи жодних запитів на інформацію щодо їхніх російських клієнтів, або сама СБУ чомусь не бачить порушень російськими гастролерами українських законів. А можливо, і перше, і друге. Головне ж, це означає повернення до перевіреної практики використання Кремлем музикантів, акторів, співаків, взагалі, діячів культури для побудови "нових мостів" між Україною та Росією. Але таких мостів, рух якими не передбачатиме повернення Україні жодних окупованих територій. Бо в межах такої "спеціальної культурної дипломатії" відбуватиметься зомбування українців, особливо молодшого покоління, для того, щоб ми погодилися та змирилися з російською окупацією взамін на русскіх репєров, любімих іспалнітєлєй та спільні селфі наших та їхніх виконавців на численних сценах. Тому ситуація потребує реагування влади. Чинний Закон відсікає, щонайменше, 95% виконавців з країни-агресора, позаяк лояльних до України російських артистів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Однак, якщо влада не спроможна забезпечити його виконнання та підходить до цієї справи абсолютно формально, – а саме це ми спостерігаємо зараз, – сенс повного блокування доступу росвиконавців на український гастрольний ринок набуває додаткової ваги. Оскільки насправді йдеться не про ринок. Йдеться про майбутню повагу до своєї країни мільйонів молодих українців. А це вже дуже серйозно. https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/6167e3bfb42c9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/613c803a1a70e/ ukrpravda@gmail.com (В'ячеслав Кириленко) Sat, 11 Sep 2021 13:08:58 +0300 Точно так само, як розповідали нам, що будуть неконкурентними наша книга, наша музика, наші рок-н-рол і попса, наш дубляж, як розповідали про непотрібність будь-яких українських квот, нам розповідали, що українського кіно немає і вже ніколи не буде. Звісно, "друзі" з-за порєбріка докладали вагомих фінансових і пропагандистських зусиль, щоб так і було, щоб українці продовжували вірити у власну меншовартість, а вони і надалі продовжували контролювати весь український ринок культурних індустрій. Особливо московитів непокоїть наше кіно. Кіно як мистецтво для багатьох і як потужний механізм відродження національної пам'яті українців. І як бізнес, який має бути винятково російським. Або тільки на росію зав'язаним. Не скажу, що нам вже вдалося остаточно перемогти рф у цій "кіновійні", бо є люди у владі, для яких "Свати" важливіші, ніж національна безпека. Але Закон про державну підтримку кінематографії, ініційований урядом 2015 року та ухвалений ВР остаточно 2017 року, змінив абсолютно все. Він дав індустрії гроші, преференції та нові можливості. А головне – надію та відчуття важливості власного кіно для усієї країни. І хоч навіть і дотепер окремі норми цього Закону ще працюють не повною мірою, магістральний напрям задано. Сотні уже знятих фільмів, із них чимало знакових та резонансних, цьому є підтвердженням. Пишаюсь тим, що як урядовець та політик мав скромну причетність до цієї великої справи. Сьогодні День українського кіно. І саме зараз, уперше за багато років на кінофестивалі у Венеції у основній програмі український фільм – "Відблиск" Валентина Васяновича. А невтомний Ахтем Сеітаблаєв розпочав зйомки фільму "Мирний-21" про подвиг українських прикордонників на Луганщині улітку 2014 року. І це символічно. Українське кіно відродилося і перемагає! Успіхів вам, люди нашого кіно! https://blogs.pravda.com.ua/authors/kyrylenko/613c803a1a70e/