https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/61ad050bb9de7/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Sun, 05 Dec 2021 19:29:31 +0200 Москва хоче для себе безпекових гарантій. Путін про них публічно заявляє, а Лавров обіцяє покласти його вимоги на папір. Розумію, як воно складно. Тому вирішив трохи допомогти. Ну, як не підтримати "братній народ"?! Отже, якими мають бути головні елементи російських безпекових гарантій? Перший. НАТО негайно приймає Україну і Грузію до своіх лав як повноправних членів. Другий. Росія негайно звільняє окуповані території Грузії, Молдови та України і виплачує цим країнам матеріальну шкоду, завдану російською окупацією. Громадяни Росії, які вчинили злочини проти громадян згаданих країн, передаються відповідним міжнародним судовим інстанціям для прийняття рішень по суті. Третій. Після таких кроків (бо це і буде підставою для надання гарантій) керівники країн НАТО, включаючи Україну, підписують з Росією Меморандум, зміст якого повторить основні положення Будапештського меморандуму. Заради символіки, а вона, як відомо, грає у дипломатії важливу роль, підписання такого меморандуму має знову відбутися в Будапешті. Для зручності його можна буде потім називати "Будапешт-2". Четвертий. Для підсилення значення запропонованих гарантій Україна візьме на себе односторонні зобов'язання не втручатися у внутрішні справи Росії, крім випадку "державного перевороту" на території останньої та пов'язаної з цим необхідності надання допомоги, у тому числі військової, зокрема, народу Кубані від переслідувань з боку кривавих неоімперіалістів нового нелегітимного московського режиму. Як бачимо, наведені пропозиції відповідатимуть усім очікуванням Москви і дадуть їй повне відчуття всебічної безпеки. Як свого часу це зробили щодо України. Не знаю, як вам, а мені подобається. У Москві мають негайно погодитися з такими пропозиціями. Сподіваюсь, що в МЗС Росії зможуть швидко оформити наведені вище положення у чіткі міжнародно- правові формулювання. Якщо будуть труднощі, – звертайтеся, завжди допоможу. Прошу розглядати ці пропозиції як мій скромний інтелектуальний внесок у забезпечення безпеки на всьому просторі від Ванкувера до Владивостока. Бо безпека ж має бути неподільною. https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/61ad050bb9de7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614ef692067c2/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Sat, 25 Sep 2021 13:14:42 +0300 6. Чи може Росія стати демократією? "...Российской власти, на мой взгляд, достался просто-таки идеальный народ, которым она еще долго будет успешно пользоваться..." В.Іноземцев https://echo.msk.ru/blog/spektr_press/2762134-echo/ Це питання хвилює сьогодні в Росії зовсім невеличку суспільну групу – притомну опозицію. Кажу про притомну, тому що "опозиція за викликом" є лише зручним і пригодованим інструментом Кремля для демонстрації "демократичності" Росії. Мета притомної опозиції в Росії - спробувати змінити стан речей. Вона критикує владу, закликає і виходить на малочисельні протести, констатує погіршення ситуації з правами людини, говорить про "російський фашизм", пише відозви, апелює до світового співтовариства, складає програми "прекрасной России будущего" тощо. Це – важливо, але критично мало. Питання в іншому: чи зможе вона цим підняти мільйони на протест, який змінить владу? Мета російської влади традиційна – втриматися у своїх кріслах. Тепер набір інструментів дещо змінився. Додалися цементування політичного простору і репресії. Демократія владі не потрібна, для неї це – небезпека. Відверто, навіть цинічно висловив підходи Кремля до питання демократії колишній радник російського президента В.Сурков: "Передозировка свободы смертельна для государства...". Путін, як він вважає, не відмінив демократію, а лише поєднав її з "монархическим архетипом российского правления". "Этот архетип работает. В нем достаточно свободы и достаточно порядка" https://www.rbc.ru/politics/18/06/2021/60cca5039a7947ec62bd964a Мета російського населення? Про це трохи нижче. Отже, як бачить ситуацію та сама притомна опозиція? Ось, що пише, наприклад, про сьогоднішню Росію Л.Шевцова: "Відсутність альтернативи; страх населення, що Росія повторить долю СРСР; паралізуюча епідемія – все це утримує стабільність. Щойно розвиток їй загрожуватиме, влада переводить Росію в режим загнивання. Коли гниєш – немає сил на бунт і те, що розкладається, не може обвалитися. Гнити можна нескінченно... Росія... намагається себе заморозити в минулому. Самотня держава, боягузливий політичний клас, деморалізовані влада і населення, яке стомилося від цієї влади. Ось наш нинішній пейзаж". https://nv.ua/ukr/opinion/rosiya-shcho-chekaye-kreml-i-rosiyan-v-2021-roci-ostanni-novini-50131472.html Близький до такого ж розуміння ситуації й інший російський експерт В.Пастухов, науковий співробітник University College of London: "В 2020 году режим покончил с ложной стеснительностью и стал демонстративно смаковать насилие. Пришла эпоха "полицейского экскэгэбионизма" – теперь все зло обязательно напоказ и с оттяжечкой. И отравление Навального в первую очередь об этом. Насилие из постыдного, вынужденного, применяемого по необходимости и исподтишка, стало универсальным, откровенным и демонстративным методом государственного управления... Голое насилие – ничем не ограниченное и ничего не стесняющееся – вот истинная конституция России образца 2020 года". https://echo.msk.ru/blog/pastuhov_v/2768324-echo/ Вже згадуваний О.Хоц наполягає, що побудована за Путіна система матиме своїм логічним завершенням крах Росії, бо вона приречена на стагнацію, а не на розвиток: "Путинизм, "подморозивший" империю в стадии полураспада, интуитивно пресекает попытки превратить нарисованный парламент в настоящий (нарисованные партии – в реальные, и т.д.). Ценой такой "подморозки" становится деградация, полицейщина, травля оппонентов, блокировка любых форм развития и – в конце концов – неизбежный развал империи...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF2BEE87E5AA В іншій статті він наголошує, що "фашизация" путинизма и холодная война с цивилизованным миром – это признак исторического финиша...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FEF2EF505143 Письменник Д.Биков звертає увагу на те, що Росія стала самодержавною країною з абсолютною владою вождя: "...современная Россия – действительно страна без перспектив. У нее есть одна перспектива – бесконечно долго консервироваться... У нас сейчас стопроцентное самодержавие с абсолютно фальшивым декоративным парламентом и, в общем, с абсолютной замкнутостью всех на одной фигуре...". https://echo.msk.ru/blog/partofair/2756538-echo/ Ніби узагальнюючи, публіцист О.Мельников констатує: "Стратегический развал идет по всем линиям – во внешней и внутренней политике, военном строительстве и оборонной промышленности, экономике, науке и образовании, медицине и культуре. То, что нынешний порядок склеен угрозами, репрессиями, пропагандой, способно длить его существование, но не может дать стране будущего...". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FDBB67D1BF65 Картина, як на мене, виглядає доволі безрадісною. А як же на неї реагує "глубинный народ"? От це справді цікаво. "В России "демократия" или "страна без жуликов и воров" в качестве абстрактного идеала воспринимаются позитивно, но готовности бороться за этот идеал не порождают. Власть наращивает давление на общество, идут процессы, людей бросают в тюрьмы по придуманным "засекреченными" свидетелями поводам – но обратной реакции так и нет", – констатує В.Іноземцев. https://echo.msk.ru/blog/v_inozemcev/2748646-echo/ Про відсустність у населення прагнення реагувати на обмеження свободи говорить й інший експерт Д.Орєшкін: "Если ты сидишь под лавкой, то и сиди там, под лавкой и жди, когда тебе бросят под лавку кость обглодать. Или ты борешься за свои права. Для этого надо их осознать конкретно. Мы это не умеем. Мы как нация еще не научились свои права осознавать как основу нашего существования. Потому что у нас нет культуры частной собственности. У нас нет культуры защиты своих прав..." https://echo.msk.ru/blog/partofair/2756192-echo/ Цікаве спостереження про настрої населення робить журналістка К.Кириллова: "Судя по народным настроениям, недовольство россиян текущей ситуацией приобретает все более левый окрас, что может в условиях "смутного времени" привести к взлету популярности радикально-левых популистов большевистского толка. Однако очень трудно себе представить, чтобы российский "глубинный народ" увидел своих лидеров в представителях либеральной оппозиции". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCE6CF36870C. Останні "вибори" до "парламенту" Росії є якравим підтвердженням цієї думки. Показовою у зв'язку з цим, але одночасно і жахливою, є позиція багатьох росіян, про яку вельми відверто написав блогер О. Горний: "...Россияне теоретически готовы к такому развитию событий (передачі влади від Путіна наступнику – прим.авт.), им (увага – прим. авт) важнее нищенская стабильность, чем разрушение страны и катастрофа, которая будет сопровождать безвластие". https://echo.msk.ru/blog/amountain/2734510-echo/ У чому ж причина такої реакції населення на відвертий наступ на його права, точніше, її відсутності та готовності змиритися зі свавіллям режиму? Російські експерти наголошують на кількох обставинах. "России как страны единой политической нации, как не было, так и нет", зауважує аналітик І.Ейдман https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9 У путінського режиму немає також ідеології, – пише І.Яковенко: "...он не содержит в себе идеологию, он не содержит образа будущего, он содержит в себе мифологию. То есть разница между идеологией и мифологией заключается в том, что идеология – это образ будущего, а мифология – это образ прошлого. И вот мифология вполне заменяет идеологию..." https://www.svoboda.org/a/30960285.html З іншого боку, є імперськість, яка просякла все російське суспільство і навіть лідерів "ліберальної опозиції". В.Зайдман зауважує ":... имперство не лечится, бывших имперцев, как и бывших чекистов, не бывает – сколько бы Навальный и его апологеты ни уверяли нас и западный политический истеблишмент, что он изжил в себе имперство и национализм..." https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FE4C3EC93151 Але є ще й глибша причина. Йдеться про певні традиції народу. Ось, що пишуть про це як російські класики, так і сучасні автори. М.Горький (Пешков) у статті "О русском крестьянстве", яка вийшла у 1922 р. у Берліні, але ніколи не публікувалася в СРСР, наводить цікаві його характеристики. Зважаючи на той факт, що Росія на початок ХХ ст. була переважно сільською країною, можна в цілому екстраполювати такі оцінки на переважну більшість суспільства, бо і робітничий клас в основному рекрутувався з того самого російського селянства. На думку М.Горького, російський селянин (читай народ) переконаний "в законности бесправия, в зоологической естественности анархизма". "...В русском крестьянине как бы еще не изжит инстинкт кочевника, он смотрит на труд пахаря как на проклятие Божье и болеет "охотой к перемене мест". У него почти отсутствует – во всяком случае, очень слабо развито – боевое желание укрепиться на избранной точкe и влиять на окружающую среду в своих интересах...". Специфічне світобачення росіян та їхню поведінку М.Горький пов'язує з величезною територією Росії, що дозволяло їм тікати від держави і жити відірвано від суспільних процесів впродовж цілих століть. Він погоджується з думкою українського історика М.Костомарова, якого, правда, чомусь називає російським, що "...оппозиция против государства существовала в народе, но, по причине слишком большого географического пространства, она выражалась бегством, удалением от тягостей, которые налагало государство на народ, а не деятельным противодействием, не борьбой". Продовжуючи цю думку, М.Горький зазначає: "...Безграничная плоскость, на которой тесно сгрудились деревянные... деревни, имеет ядовитое свойство опустошать человека, высасывать его желания. Выйдет крестьянин за пределы деревни, посмотрит в пустоту вокруг него, и через некоторое время чувствует, что эта пустота влилась в душу ему. Нигде вокруг не видно прочных следов труда и творчества. Усадьбы помещиков? Но их мало, и в них живут враги. Города? Но они – далеко и не многим культурно значительнее деревни. Вокруг – бескрайняя равнина, а в центре ее – ничтожный, маленький человечек, брошенный на эту скучную землю для каторжного труда. И человек насыщается чувством безразличия, убивающим способность думать, помнить пережитое, вырабатывать из опыта своего идеи! Историк русской культуры, характеризуя крестьянство, сказал о нем: "Множество суеверий и никаких идей". Цитуючи неназваного іноземця, який вивчав життя росіян, автор погоджується з його висновком: "У этого народа нет исторической памяти. Он не знает свое прошлое и даже как будто не хочет знать его". Іншою характерною рисою росіян М.Горький називає жорстокість: "... Я думаю, что русскому народу исключительно – так же исключительно, как англичанину чувство юмора – свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни. В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное...". На основі своїх особистих спостережень автор приходить до висновку, що російська жорстокіть не є виявом садизму окремих осіб. Насправді, – це суспільна норма: "Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц – о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека". Торкаючись теми жорстокості під час "революції", а насправді розв'язаної більшовиками громадянської війни в Росії, М.Горький констатує: "Жестокость форм революции я объясняю исключительной жестокостью русского народа". Не надто компліментарно відгкується автор і щодо освітнього рівня росіян, їхніх здібностей до аналізу подій, їхні лінощі. Він, зокрема, пише: "...русский крестьянин...человек безграмотный и не привыкший мыслить... Это среда полудиких людей... вся русская интеллигенция, мужественно пытавшаяся поднять на ноги тяжелый русский народ, лениво, нерадиво и бесталанно лежавший на своей земле, – вся интеллигенция является жертвой истории прозябания народа, который ухитрился жить изумительно нищенски на земле, сказочно богатой.... Беседуя с верующими крестьянами, присматриваясь к жизни различных сект, я видел прежде всего органическое, слепое недоверие к поискам мысли, к ее работе, наблюдал умонастроение, которое следует назвать скептицизмом невежества". Не обійшов увагою М.Горький й моральні цноти росіян : "Да, чем другим, а великодушием русский крестьянин не отличается. Про него можно сказать, что он не злопамятен: он не помнит зла, творимого им самим, да, кстати, не помнит и добра, содеянного в его пользу другим". http://rulife.ru/mode/article/68 Ось така дещо неочікувана відвертість знавця російських душ. Наче підхоплюючи естафету, інший російський письменник М.Нікулін написав, як на мене, страшні слова про майбутнє відселектованого Другою світовою війною російського народу: "...шло глупое, бессмысленное убийство наших солдат. Надо думать, эта селекция русского народа – бомба замедленного действия: она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков породит новые поколения себе подобных...". https://www.livelib.ru/quote/610607-vospominaniya-o-vojne-n-n-nikulin Вельми болючі характеристики дають своїм співвітчизникам й сучасні російські дослідники "загадочной русской души". Публіцист П.Матвеєв пише про "хорошо всем известные со времён Пушкина качества российского народа – леность, отсутствие любопытства, нежелание заниматься самообразованием. А также неизменную склонность к бесчестию и неизменную же готовность к предательству. Эти омерзительные качества и являются главным препятствием на его пути к самосовершенствованию. Равно и к возникновению чувства личной ответственности за всё происходящее – и с ним самим, и вокруг него". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB25F34CBE3B Оглядач радіостанції "Эхо Москвы" А. Орех звертає увагу на те, що в Росії живуть "...миллионы дремучих, невежественных людей, людей с кучей страхов и недоверия ко всему..." https://echo.msk.ru/blog/oreh/2825726-echo/ Нетривіальний погляд на роль російського народу у теперішніх внутрішньополітичних процесах висловлює аналітик В.Пастухов. Його аналіз сучасної Росії дозволяє краще зрозуміти усю глибину кризи та, одночасно, безвиході, у якій опинилася ця країна. В.Пастухов пише, що розмови про якусь нову, іншу Росію розбавлені смислу. На його думку, Росія жодним чином не змінилася порівняно з її минулим літературним сприйняттям. Теперішня Росія є такою, якою була і раніше, тобто, незмінною. "...она (Росія – прим.авт.) осталась на своей привычной орбите. Путинизм – это и есть "медианная Россия", Россия как она есть (La Russiа com'è), от которой до дна столько же, сколько и до поверхности". Він ставить питання про те, чому ж так сталося. І дає, як на мене, цікаву відповідь. Експерт доводить, що причиною незмінності Росії є її...народ. Вірніше та його величезна частина, яка живе за віковими заскорузлими уявленнями про світ, не бажає змінюватися і бачить навкруги лише ворогів. Саме це і забезпечує стабільність тих режимів, які керують Росією впродовж століть. Говорячи про сьогоднішню Росію, В.Пастухов зазначає, що "главным компонентом системы, обеспечивающим ее устойчивость, оказался "нерастворимый" обширный обывательский кластер. Именно наличие в России столь крупного рудиментарного социального образования, не подверженного разрушительному влиянию "идеологий", стало тем неподъемным грузом, который за разом раз мешает России уйти со своей традиционной исторической орбиты. Помешал и на этот раз. Тяги русской интеллигенции (пресловутых 14%) элементарно не хватило, чтобы вывести на более высокую орбиту такую махину. А то, что к махине этой прицепился Путин и консолидированные им кланы – это уже второй вопрос. Не было бы его, был бы кто-то другой. И будет еще, если эта массивная глыба "социальной мерзлоты" останется нерастопленной". Характеристика цієї "соціальної мерзлоти" не викликає у автора будь-якого захоплення. Як і його попередники, він відзначає такі якості російського народу, якими навряд чи можна пишатися: "Стабильность путинского режима держится на непробиваемой лояльности обывательской массы. Вот где настоящее дно. Эта масса руководствуется не идеями, а предрассудками. Ее интересы не выходят за пределы ее местечкового мирка. Она обожает власть как источник всех ценимых ею благ и одновременно ненавидит ее за то, что эти блага текут мимо ее. Ее социальный идеал – выйти "из грязи в князи", ничего не меняя по существу. Она мечтает быть "сверху" и счастлива, когда видит бывших сильных мира сего распластанными "снизу". Она алчна, прожорлива, плохо образована и завистлива. Она смотрит расследования Навального как клуб кинопутешествий по чужим дворцам и мечтает жить так же, как герои этих расследований. Она – истинный демиург режима, хотя и не стала его бенефициаром". Ядром цієї "мерзлоти" В.Пастухов бачить зґвалтоване і перетравлене радянською системою селянство, яке мімікрувало, але не змінилося у своїй патріархально – консервативній суті: "Кто же это? Это наш старый исторический знакомый – неолитическое (патриархальное) крестьянство, выгнанное со своих насиженных мест, провернутое через мясорубку коллективизации и индустриализации, спрессованное городом в пыльно-ледяную глыбу, но сохранившие в неприкосновенности свой ментальный архетип – прагматизм, ограниченность кругозора, предельно короткий "радиус доверия", правовой нигилизм и другие". Логічним виглядає й висновок автора, коли він говорить про перспективи лібералізму в Росії. Таку можливість він логічно заперечує, бо "... режим Путина не имеет в своем генезисе никакого либерализма и никогда, даже после Путина, Россия сама по себе на эту стезю не вернется. Нельзя вернуться туда, где не был". Не погоджуючись із висновками окремих російських експертів про схожість сучасної політичної системи в Росії з корпоративно-фашистською, В.Пастухов зазначає, що насправді йдеться про "...модернизированное крепостничество, эксплуатирующее остаточную крестьянскую ментальность русского обывателя. В отличие от европейского фашизма, (теперішній державний лад – прим.авт.) "по убытии" конвертируется не в либерализм, а в дикую русскую смуту". https://echo.msk.ru/blog/pastuhov_v/2768324-echo/ Про що це свідчить? Перше. Притомна російська ліберальна думка сумнівається у реальності проведення демократичних змін у Росії. Друге. Головними причинами названо три: - небажання влади проводити будь-які демократичні реформи - слабкість ліберальної опозиції - небажання населення змінювати звичний для нього уклад життя, зважаючи на окремі особливості національного характеру росіян. Третє. Існуючий сьогодні політичний режим у Росії не має перспективи. Росію у її теперішньому вигляді чекає подальший занепад і крах. Важко не погодитися з думкою вже згадуваного В.Пастухова: "У путинской России такой стратегии выхода (з кризи – прим.авт.) нет. Модернизированное крепостничество – это дикое насилие без конструктива. Оно антиинституционально, ничего не укрепляет, но все, что можно, доламывает, оставляя, в конце концов, страх и обман как две единственные реальные социальные скрепы. Из праха собрано, в прах и обратится – вот историческая формула нынешней российской власти". 7. Що далі? "...после неизбежного краха путинского режима, ресурсов для сохранения империи у России больше не останется и страна перестанет существовать в нынешних границах..." І.Яковенко https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB82E934D657 Свідомо використовував при написанні цієї статті, як вже згадував вище, думки російських експертів, практично виключивши з аналізу їхніх українських та західних колег. При цьому звісно, спирався на тих, кого можна, бодай умовно, віднести до більш-менш притомних у контексті їхнього ставлення до теми російського імперіалізму. На жаль, і серед російських "лібералів" все ще переважною більшістю є справжні імперці. Оцінки ліберальної, хоча і вкрай малочисельної та маловпливової частини російського суспільства, дають між тим можливість краще зрозуміти тенденції розвитку сучасної Росії... "Ліберали" праві у тому, що теперішньою Росією править військова хунта у вигляді постійних членів Ради безпеки РФ, переважну більшість якої становлять представники силових структур. Вона є дещо модернізованою копією політбюро ЦК КПРС – ніким не обраним, натомість призначеним президентом органом, і який де-факто керує країною. Чого, однак, не вистачає сучасним російським "лібералам", так це тверезого і чесного погляду на перспективи Росії. Натомість вони охоче займаються відвертою "маніловщиною", різного роду "мріяннями" про "прекрасну Росію майбутнього", не бажаючи дивитися правді в очі. А вона, на жаль, гірка. І полягає у тому, що перспектив у цієї країни насправді немає, якщо вона кардинально не змінить своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Тріщини у її державному фундаменті стають дедалі глибшими, конструкція починає "тріщати по швах", а ідеологічні "скрєпи" – все голосніше "скрєпят". Можемо констатувати, що 2020 р. виявився визначальним у розвитку Росії, бо у політичному плані путінський режим перетнув головну "червону лінію", остаточно розпрощавшись з навіть алюзією на демократію у її російському виконанні. "Русскій мір", релігійне мракобісся та "побєдобєсіє", замішані на тотальній пропаганді, брехні та страху, перетворилися в ідеологічний підмурок режиму. Хронічна економічна стагнація, нечувана корупція, дедалі зростаюча бідність населення у поєднанні з демографічною катастрофою, алкоголізмом та наркоманією зробили, щонайменше найближчим часом, перспективи соціального розвитку Росії примарними. Регіони та "національні" утворення почуваються колоніями Москви. Такий стан речей має перспективу перетворитися на тривале протистояння між центром та суб'єктами Федерації, якою вона насправді не була, не є і навряд чи буде. Агресивна зовнішня політика насамперед на пострадянському просторі та щодо країн ЄС і НАТО завели Росію у "глухий кут" на світовій арені, зробивши фактично міжнародним ізгоєм. Москву вже не лише не сприймають як партнера, її визнано безпосередньою загрозою, прийнято рішення про запровадження щодо неї "політики стримування". Задекларована готовність Заходу до "діалогу" виглядає радше ритуальним танцем, ніж практичною пропозицією. У глобальному вимірі Росія перестала бути для нього пріоритетом. Її місце зайняв Китай. Єдиним аргументом Москви залишається ядерна зброя та військово-політичний шантаж. Що могло б, бодай тимчасово, врятувати Росію? Я би сформулював це як "політику трьох Д". Разом з тим, вона матиме наслідком т.зв. "російський парадокс". Йдеться про: - демократизацію (відмова від тоталітаризму всередині країни) - деколонізацію (створення реальної федерації, а не її формальної тіні, як сьогодні) - деімперіалізацію (припинення агресивної політики у світі). Чи є можливим такий розвиток подій? Візьму на себе сміливість стверджувати, що ні. Цього не станеться ні за теперішнього московського режиму, ні після відходу Путіна. Відповідь на питання чому, полягає у тому, що цього не хоче не лише верхівка правлячого класу, але і переважна більшість російського населення, яке звикло жити саме у такій сьогоднішній (а, насправді, – історичній) парадигмі і не бажає серйозних змін. А тепер трохи пофантазуймо і припустімо, що завдяки якійсь чудодійній силі усі ці процеси все ж таки відбулися. Що матимемо у підсумку? На мою думку, лише одне – зникнення самої суті Росії. Вона просто розчиниться сама в собі. Бо, як про це йшлося вище, російське суспільство не сприймає демократичні принципи як такі, у ньому вкорінене імперське мислення, воно не розуміє і, здається, не хоче розуміти, що таке самоуправління, бо потребує "твердої руки". Тобто, те, що у країнах з традиційно європейською ментальністю дає своїм результатом розвиток і соціальний прогрес, в Росії обернеться її крахом. У цьому, як на мене, і полягає головний "російський парадокс": прагнення змінити Росію за демократичними лекалами невідворотно призведе до зміни її ціннісної основи. Демократична, правова, миролюбна Росія не відповідає уявленням більшості росіян про свою країну. Вони не прагнуть такої Росії! Тому розраховувати, що Росія самостійно зміниться за рахунок внутрішнього розвитку, тобто, природнім, еволюційним шляхом насправді не доводиться, або ж це займе довгі десятиліття, якщо не століття. Чи означає це, що Росія приречена? Стратегічно, безумовно, так. У теперішньої авторитарно-агресивної Росії справді є лише одна перспектива – деградувати політично та економічно, залишатися глобальною загрозою, дестабілізовувати демократичний світ, вести війни та організовувати провокації. Питання у тому, як довго триватиме ця агонія і що робити з такою Росією вже тепер? Багато хто вважатиме таку постановку питання неправомірною. Адже, є країна, є населення, яке у ній проживає. Все так, але лише до того моменту, допоки ця країна дотримується норм міжнародного правопорядку і співжиття. За порушення цих норм Німеччина після Другої світової війни була покарана, пройшла період денацифікації та демократизації і лише потім змогла об'єднатися та повернутися до цивілізованої сім'ї народів (на відміну від Росії післявоєнна Німеччина не була імперією і не потребувала ще одного "де-": внутрішньої деколонізації. Це – специфічна ознака сучасної Росії). Так само і сьогоднішня Росія має бути покарана за вчинені нею злочини проти міжнародного миру і безпеки, порушення прав людини, підтримку диктаторських режимів у світі, міжнародного тероризму та його спонсорування, позасудових страт і політичних вбивств, провокацій та геноциду навіть проти власного населення тощо. Слід лише з'ясувати, коли і у який спосіб це покарання має відбутися? Тут ми підходимо до головного питання: про наявність у колективного Заходу політичної волі як такої та готовності її застосувати щодо Росії. У практичній політиці є, як завжди, два варіанти дій: м'який і жорсткий. Перший у нашому випадку означатиме залишити все, як є, і діяти напівкроками, продовжувати висловлювати "стурбованості", вводити малодієві санкції, які не можуть змінити режим, при цьому збільшуючи взаємну торгівлю, закликати Кремль змінити свою позицію і пропонувати "діалог" – тобто, уникати принципових рішень. Мета такої політики зрозуміла: де-факто підтримувати російську економіку у стані глибокої стагнації і через введення чи зняття санкцій контролювати її розвиток. При цьому дозволяючи режиму існувати далі. В економічному плані така перспектива для колективного Заходу є вигідною. Ще одним, можливо, найголовнішим аргументом на користь цієї лінії поведінки Заходу є контрольованість ядерних арсеналів Росії та неможливість їхнього використання без санкції Москви. Разом з тим, цей підхід має й очевидний недолік. Нікуди не зникає агресивність Росії, її спроби підривати міжнародні позиції та єдність Заходу, втручатися у його внутрішні справи, вести лінію на формалізацію сфер впливу тощо. А беручи до уваги те, що Москва вважає таку політику слабкістю Заходу, можна передбачити, що зловмисна політика Росії щодо нього лише набиратиме нових обертів. Насправді така лінія Заходу більше схожа на політику "відкладених рішень", що є небезпечним, бо робить його залежним від непередбачуваності Росії і наслідків її дій. Те ж саме стосується і подій у самій Росії. Бо, беручи до уваги тенденції у її політичному, соціально-економічному житті, внутрішньої політики, Захід у разі настання там форс-мажорних обставин просто не буде до них готовий. Як колись це сталося при розпаді СРСР. Між тим, схоже на те, що станом на сьогодні саме така "еволюційна" лінія поведінки Заходу бере гору. Там, на жаль, мало лідерів на кшталт Черчіля, де Голля, Рейгана чи Тетчер. Маємо з сумом констатувати "здрібнення" політичної еліти Заходу, відсутність там лідерів, які можуть приймати стратегічні рішення. Вірю, що це не назавжди. З приходом до влади нової адміністрації США з'явилися деякі надії. Бо є й інша можливість. Вона передбачає прийняття найвищим політичним керівництвом Заходу рішення про недоцільність (через загрозу його стратегічним інтересам) існування агресивної Росії як головного фактору глобальної небезпеки і дестабілізації. Така опція має мати своїм наслідком необхідність зміни філософії відносин Заходу з Росією - від безперспективних спроб "залучення" Росії до цивілізованого світу до її заміщення низкою держав, які за дієвої підтримки Заходу впродовж короткого історичного часу утворили би на території теперішньої Росії коло незалежних, миролюбних, без'ядерних суб'єктів міжнародного права. Населення національних утворень, регіонів нарешті отримали б шанс для поступового переходу до будівництва сучасних держав, пріоритетом яких була б не агресія, а економічний розвиток і добробут власного населення. Власне, варто було б взяти за приклад розпад СРСР. Адже жодна з нових пострадянських країн (за виключенням Росії) не руйнує міжнародний мир, дотримується норм міжнародного права, не веде війни проти сусідів, крім випадків, коли ці конфлікти створюються Москвою. Можна з впевненістю передбачити, що зникнення з політичної карти агресивної Росії матиме своїм наслідком різке зменшення (в рази!) кількості конфліктів та джерел міжнародної напруженості по всьому світу. Адже головною метою зовнішньої політики Росії є створення конфліктів, а потім участь у їхньому "врегулюванні" на своїх умовах. Росія сьогодні є не лише Імперією Зла, вона є уособленням Світового Зла. Щоб його подолати, колективний Захід крім зміни світоглядної позиції щодо Росії, має розробити також план конкретних і комплексних заходів протидії Росії, які мають включати економічну, політико-дипломатичну, військову, регіональну, національну, кібернетичну, інформаційну та інші необхідні складові. Мова йде про їхнє активне впровадження протягом наступних 10-15 років. Зрозуміло, що виключається застосування збройних сил, завдання "превентивних ударів", проведення спецоперацій тощо. Мета має полягати у такому комбінованому застосуванні згаданих заходів, які б у підсумку стимулювали регіони Росії, національні утворення на її території та притомну опозицію в центрі виступити ініціаторами кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці. Там має виникнути щось на зразок нового "руху за перебудову", який об'єктивно приведе теперішню Росію до повторення долі СРСР. Бо єдність Росії сьогодні може утримуватися лише авторитарними, силовими методами. Тут ми знову повертаємося до політики "трьох Д", яка може бути реалізована лише за підтримки ззовні. Такий розвиток подій матиме результатом, зокрема, початок процесу самоідентифікації населення нових держав, що, у свою чергу, раз і назавжди поховає російський імперський синдром та претензії на світову гегемонію. Від цього виграють всі народи і регіони теперішньої Росії, включно з російським, що нарешті матиме змогу відчути себе як окремий етнос. Московія повернеться до своїх більш-менш історичних етнічних кордонів, залишаючись за площею однією з найбільших країн європейського континенту. Зрозуміло, що "ядерне питання" відіграватиме ключову роль у реалізації такого сценарію. Його вирішення вимагатиме від колективного Заходу дуже чітких і чесних гарантій безпеки усім державам, що виникнуть. Але не так, як це сталося з Будапештським меморандумом. НАТО чи окремі його країни будуть зобов'язані гарантувати безпеку і територіальну цілісність нових держав. Побічним, але надзвичайно великим позитивом стане посилення глобальної ролі НАТО, яке також повинно буде пройти етап трансформації з регіональної у глобальну систему безпеки. Матиме місце реальне і суттєве скорочення ядерної зброї у глобальному вимірі. Перед колективним Заходом постане також важливе завдання з налагодження справді взаємовигідного економічного співробітництва з утвореними державами, виступити гарантами справедливого використання їхніх природніх ресурсів. Варто очікувати, що суверенізація територій стимулюватиме їхнє економічне зростання, які за сьогоднішніх умов перебувають у становищі економічних колоній Москви. Це також відповідатиме інтересам Заходу. У підсумку Росія з теперішнього виклику для Заходу перетвориться у коло дружніх держав, що спільно протидіятимуть реальній загрозі, яка на той час об'єктивно сформується у Південно- Східній Азії. Деякі як російські, так і західні аналітики малюють ще й третій сценарій можливого розвитку подій. Він полягає у тому, що після відходу Путіна його наступник (наступники) запропонують Вашингтону свою капітуляцію в обмін на збереження їхніх привілеїв грабувати Росію і далі, вивозити капітал на Захід, чим підтримувати його економіку та користуватися його благами у своїх особистих цілях. Справді, тактично, цей підхід має певні переваги. Бо все лишається, як є, не потрібні серйозні зусилля для трансформації російської території, налагодженню відносин з новими суб'єктами міжнародних відносин, вирішення проблеми ядерного роззброєння Росії. Це буде також шансом "відкрутити події назад": поставити перед новою московською владою ультиматум щодо повернення Криму і Донбасу, Абхазії та Південної Осетії, Придністров'я, вступу України та Грузії до НАТО, припинення підривної діяльності Росії проти країн ЄС та НАТО, а також на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці і далі за відомим списком. У Москві його змушено приймуть. Багато проблем буде вирішено, але далеко не всі. Таке рішення означатиме черговий стратегічний програш Заходу і повторення його попередньої помилки, коли він щиро повірив обіцянкам Б.Єльцина побудувати миролюбну та демократичну Росію. Що з цього вийшло сьогодні, – бачать навіть найзапекліші "Putinversteher"'и. Те ж саме відбудеться і цього разу. Росія через певний час повернеться до свого природнього стану – тоталітаризму і агресивності. Без тиску ззовні Росія всередині ніколи не зміниться. Але всепереможний цинізм цілком може взяти гору. Натомість політика "керованого розпаду" Росії попри її комплексність, багаторівневість завдань і складність реалізації матиме своїм наслідком глибокі і позитивні глобальні зміни, що допоможуть в осяжній перспективі перетворити Північну Атлантику та простори сучасної Росії на територію стабільності, безпеки та економічного зростання. Саме за таких обставин прийде час для реалізації поки що абсолютно ілюзорної концепції "безпеки і розвитку від Ванкувера до Владивостока". В іншому випадку все знову повернеться "на круги своя". Жодним чином не сумніваюся у тому, що Росія припинить своє існування під тягарем внутрішніх проблем та за умов продовження навіть теперішнього малодієвого санкційного тиску. Це відбудеться протягом наступного нетривалого історичного проміжку часу. Питання лише у ціні, яку цивілізований світ за це заплатить. Україна вже поклала на цей вівтар тисячі життів своїх громадян, мільйони скалічених доль, величезні економічні втрати. Колективний Захід може обійтися тепер лише кількома сотнями мільярдів доларів, які у перспективі все одно будуть компенсовані економічними вигодами від взаємодії з новими постросійськими державами. Так, – це виклик. Так, він потребує нового бачення світоустрою, за який варто боротися. От тільки виникає питання, чи здатен сьогодні колективний Захід зрозуміти, що така перспектива відповідає його вищим стратегічним інтересам? І діяти відповідно. Прийшов час для нової політичної еліти Заходу, яка дивиться не собі під ноги, вовтузячись у боротьбі за перемогу на чергових виборах, а високо піднімає голову і зазирає за горизонт. А очолити її мають візіонери. Не багато, але хоч кілька! Інакше за політичну короткозорість і небажання приймати стратегічні рішення доведеться дуже дорого і боляче розплачуватися. Вибір завжди є. Як і відповідальність за нього... https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614ef692067c2/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614dd7e30f93d/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Fri, 24 Sep 2021 16:51:31 +0300 4. Економічна безвихідь "Это не цены высокие, это мы нищие, г-н Президент" https://echo.msk.ru/blog/amountain/2756042-echo/ Політичні перспективи Росії безпосередньо залежать від її економічного здоров'я. Жодним чином не претендуючи на всебічний аналіз стану економіки Росії (це тема навіть не окремої статті, а фундаментального академічного дослідження), виокремлю лише деякі, на мою думку, важливі аспекти, що в майбутньому впливатимуть на ситуацію як у самій Росії, так і на її місце в світовій економіці. На чому стоїть сучасна економіка Росії? Відповідь відома: на експорті сировини. Йдеться, в основному, про нафту і газ. Саме це дало підстави відомому американському сенатору Дж. Маккейну назвати Росію "країною-бензоколонкою". Від експорту вуглеводнів Росія отримує левову частку своїх валютних надходжень. Які вимальовуються тенденції? Нафта. Обсяг видобутку нафти і газового конденсату в Росії скоротився у 2020 р. на 8,6% у порівнянні з 2019 роком і склав 512,68 мільйонів тон. Цей показник став мінімальним за останні дев'ять років і наблизився до десятирічного мінімуму: у 2010 році він дорівнював 512,3 мільйона тон. При цьому експорт нафти за 11 місяців 2020 р. скоротився на 11% до 220,241 млн. тон. Відповідно й доходи від експорту нафти впали: за даними Федеральної митної служби доходи за січень – листопад 2020 р. вони скоротилися на 40,9 % у річному співставленні і склали 66,391 млрд. дол. США. https://www.kasparov.ru/material.php?id=6005B45132715 Газ. "Газпром" добув у 2020 р. 452,7 млрд. куб. м. газу, експорт склав 179,3 млрд куб. м. За підсумками 2019 р. видобуток склав 500,1 млрд. куб. м., а експорт склав 199, 3 млрд. куб. м. Таким чином, у 2020 р. видобуток "Газпрому" скоротився на 9,48%, а експорт – на 10%. https://tass.ru/ekonomika/10398881 Про проблеми "Газпрому" пише вже навіть російська преса. Йдеться, зокрема, про прорахунки в реалізації 30-літнього контракту "Сила Сибіру", який через "великий русский авось" може бути зірваним. Адже запасів газу на Чаяндинському родовищі, з якого він постачатиметься до Китаю, може банально не вистачити. Це матиме наслідком збитки у сумі понад 1,5 трл. руб. https://lenta.ru/articles/2020/05/28/the_power_of_lies/ Електроенергія. Росія різко скоротила обсяги поставок електроенергії за кордон. За 11 місяців 2020 р. вони впали на 42% у порівнянні з 2019 р. і склали 426,9 млн.дол.США. https://www.kasparov.ru/material.php?id=60057DC8BBE16 Такі ж негативні тенденції спостерігаються й щодо інших важливих статей російського експорту, що призвело до суттєвого погіршення балансу зовнішньої торгівлі Росії. За даними російської митниці, позитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Росії впало в січні – листопаді 2020 року на 42,7% в річному зіставленні, до 92,7 млрд. дол. США. Експорт приніс Росії за звітний період 302 млрд. дол. США і зменшився на 21,8%. Імпорт Росії за звітні 11 місяців скоротився на 6,8%, до 209,3 млрд. дол. США. Зовнішньоторговельний оборот РФ в січні – листопаді минулого року склав 511,4 млрд. дол. США., що на 16,3% менше результату аналогічного періоду попереднього року. https://www.kasparov.ru/material.php?id=6005B45132715 Треба, звісно, взяти до уваги, що 2020 р. був позначений світовою пандемією коронавірусу, згортанням бізнесової активності і тому не може бути показовим. Власне, мова не про цифри, які можуть коливатися, а про тенденції, що показують вектор розвитку. Питання полягає у тому, чи є стратегічна перспектива у російської економіки, зважаючи, щонайменше, на дві ключові обставини, які принциповим чином впливатимуть на здатність Росії поповнювати свій бюджет за рахунок експорту енергоносіїв вже найближчим часом. Йдеться, по-перше, про те, що через 15 – 20 років собівартість видобутку нафти в Росії може скласти 60-70 дол. США за барель, що зробить її нерентабельною. Причина – виснаження існуючих і перехід до т. зв. важкодоступних родовищ, які потребуватимуть великих додаткових капіталовкладень, а також відсутності новітньої технології в Росії. Чи зможе вона обійти існуючі тепер санкційні обмеження з огляду на описані вище політичні тенденції, залишається під великим питанням. До цього слід додати, що станом на 2019 р. рентабельними були лише 67% нафтових родовищ. За розрахунками Мінприроди РФ, "в 2025 году Россия окажется в точке невозврата, когда начнется необратимый процесс деградации нефтедобывающей отрасли в стране". Йдеться про скорочення видобутку нафти до 2030 р. на 40% або навіть 50%. Це означатиме, що експорт нафти буде припинено. https://zloy-odessit.livejournal.com/3400349.html По – друге, що є не менш важливим, – країни, які сьогодні купують енергоносії в Росії, ставлять перед собою амбітну, але цілком реалістичну мету відмовитися від використання викопних копалин до 2040-х років. Крім цього, слід також зважати на альтернативних постачальників енергоносіїв до цих країн, зокрема США, особливо якщо взяти до уваги політичний компонент відносин Захід – Росія. Отже, у Росії лишається обмаль часу для того, щоб від сировинної економіки перейти до високотехнологічної. Але немає жодних підстав сподіватися, що це може справді відбутися. У свою чергу, такий розвиток подій призведе до суттєвого падіння надходжень до бюджету Росії з усіма відповідними соціальними наслідками. Крім цього, є декілька інших, критичних факторів, які впливатимуть на розвиток російської економіки. Їхня комбінація між собою та згаданими вище, матиме, поза сумнівом, руйнівний для неї кумулятивний ефект. Йдеться, насамперед, про демографічну кризу та відтік робочої сили. Як тільки не називають цю проблему в Росії: і "демографічна яма," і "демографічна катастрофа", і "русский крест". Дехто з експертів говорить навіть про "вимирання" Росії. Про її значення свідчить хоча б уже той факт, що в урядових документах останнього десятиліття вона позначається як головна соціально-економічна проблема. http://www.kremlin.ru/catalog/keywords/99/events/63728 Питання однак не у назві чи констатації, а наслідках цього явища. А вони очевидні: це – потужний удар по економіці, серйозне загострення соціальних проблем і диспропорцій, ризики остаточної втрати "культурної самобутності" немусульманського населення Росії, загрози безпеці країни (бо чисельності силового блоку просто не вистачить навіть для охорони кордонів) тощо. Особливо різко скорочується населення Центральної Росії, нечорноземної зони, Сибіру, Крайньої Півночі та Далекого Сходу. Заходи уряду РФ бажаних наслідків не дають. https://cyberleninka.ru/article/n/demograficheskoe-sostoyanie-russkogo-naroda/viewer Росстат повідомляє, що населення Росії продовжує зменшуватися і ця тенденція посилюватиметься мінімум до 2026 р. https://www.rbc.ru/economics/24/01/2020/5e2ac0d29a794776cb833825 Не додають оптимізму й цифри механічного відтоку робочої сили, тобто еміграції з Росії. За оцінками недержавних джерел, Росію залишили більше 10 млн чол. https://www.svoboda.org/a/29713531.html. Еміграційні тенденції, особливо серед молоді, лише зростають. За даними Левада-центру, у вересні 2019 р. понад 50% молоді виявили бажання емігрувати з Росії, а в цілому ця цифра сягає понад 20% населення Росії. https://www.levada.ru/2019/11/26/emigratsionnye-nastroeniya-4/?fromtg=1 Не можна не згадати і про друге місце Росії в Європі за кількістю розлучень, і про четверте місце у світі за рівнем алкоголізму (від чого щороку помирає близько 600 тис. осіб), і про приблизно 2,5 млн осіб, які є наркоманами (в основному, - молоді люди) тощо. https://cyberleninka.ru/article/n/demograficheskoe-sostoyanie-russkogo-naroda/viewer. "Это она (російська влада – прим.авт.) позволяет "коммерсантам" спаивать нацию, уже сегодня потребляющую 18,2 л чистого алкоголя в год на человека. И это она перехватывает всего 4% поступающего в страну героина, которого в России потребляется почти столько же, сколько во всей остальной Европе". https://www.mk.ru/politics/russia/2010/11/01/541080-idealnyiy-narod.html Знекровлює російську економіку також повсякденна і повсюдна корупція і вивезення капіталу. Важко не погодитися з висновками російських економістів та соціологів, що "в современном российском обществе коррупция – не просто совокупность частных преступных практик, осуществляемых отдельными чиновниками, а системное социальное явление" http://www.oboznik.ru/?p=50418 За даними російських експертів, близько 10% бюджетних коштів, які витрачають чиновники, не створюють доданої вартості, а від розмірів коштів на держзакупівлі понад 20% крадуть. https://cyberleninka.ru/article/n/vliyanie-korruptsionnyh-faktorov-na-ekonomiku-rossii/viewer Вельми показовим є також й інший факт – російське населення ставиться до корупції, як до звичного явища. Це яскраво підтвердила реакція росіян на розслідування О.Навального, зокрема, щодо "палацу Путіна". "Общество в целом отнеслось к расследованию сдержанно, в очередной раз продемонстрировав высокую терпимость к коррупции", – зазначає заступник директора Левада- Центру Д.Волков. https://www.ipg-journal.io/regiony/evropa/na-predele-svoikh-vozmozhnostei-1243/?utm_campaign=ru_227_20210217&utm_medium=email&utm_source=newsletter Особливістю російської корупції є те, що вкрадені кошти не вкладаються в російську економіку, а, зазвичай, вивозяться за кордон. Навряд чи можна встановити точну цифру, але в російських джерелах називають суму від 1 до кількох трильйонів дол. США. https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FE8D8B30D3FC На думку експертки О.Ларіної, сума вивезених коштів складає 5 трильйонів дол.США. За її розрахунками, це приблизно 40 тис. дол. на кожного росіянина, або приблизно 100-110 тис. дол. – на сім'ю з однією дитиною, приблизно 75-80 тис. – на сім'ю з двох пенсіонерів. Поглиблюється соціальне розшарування: на 1 відсоток населення припадає 71 відсотків національного багатства Росії. https://news-ks.info/grab-nagrablennoe-zapad-konfiskuet-ofshornye-milliardy-rossijskih-oligarhov/?utm_source=smi2&utm_medium=cpc&utm_content=9901364 Зрозуміло, що така політика влади веде до зростаючого зубожіння населення. За даними російських джерел, 25 відсоткам росіян не вистачає зарплати на найнеобхідніші потреби, а 39 відсотків кажуть, що їм ледве вистачає на це грошей. Тому 42% економлять на платній медицині та ліках, а 36% – на освіті. https://www.kasparov.ru/material.php?id=601A92C8AFBE4 Навіть за офіційними даними, кожний восьмий росіянин вважається бідним https://www.kasparov.ru/material.php?id=6013E2FBD5EFC Підсумовуючи, економіст І. Ніколаєв приходить до такого висновку: "... результаты: в 2014 – 2019 гг. (за 2020 год официальных статистических данных пока еще нет)... реальные располагаемые доходы населения снизились на 7,4%... люди беднеют... Поэтому неудивительно, что у них уже сформировалось обостренное чувство социальной несправедливости". https://echo.msk.ru/blog/nikolaev_i/2779926-echo/ Важко підйомним тягарем для економіки залишаються видатки на силовий блок, який налічує понад 2,5 млн чол., об'єднаних у 50 відомств. Не можна забувати й про видатки на армію чисельністю понад 800 тис. осіб. https://news.rambler.ru/army/45059559/?utm_content=news_media&utm_medium=read_more&utm_source=copylink Негативно впливають на стан російської економіки й міжнародні санкції. Дослідження Bloomberg Economics оцінює втрати російської економіки за період дії санкцій (2014-2018 роки) у 6% у порівнянні з показниками, які могли б бути без обмежувальних заходів. http://icps.com.ua/assets/uploads/images/files/t_sankcii_rf_a4_ukr.pdf. Нові санкції США щодо внутрішнього боргу Росії ще не є надзвичайно болючими для російської економіки, але створюють негативний фон для іноземних інвесторів у цілому. Можна спрогнозувати, що вони можуть лише посилюватися, зважаючи на поведінку Росії на міжнародній арені. Доволі песимістичними щодо перспектив російської економіки є прогнози відомого економіста М.Кас'янова: "В России, несмотря на оптимистичные прогнозы, которые делает правительство и Путин их объявляет, к концу следующего года (2021 – прим.авт) мы не достигнем уровня 19-го, мы достигнем его только к концу 22-го года. А что такое уровень 19-го года? Это примерно уровень 2010 года, поскольку, вы знаете, с 10-го года, а именно больше еще с 13-го года доходы населения падали каждый год 7 лет подряд. Мы к концу 22-го года, ровно через 2 года, вернемся к уровню 10-го года". https://echo.msk.ru/programs/year2020/2758492-echo/ Навіть провладні політики говорять про фактичний крах економічної політики режиму Путіна. Перший заступник голови комітету з економічної політики Держдуми М.Ареф'єв, наприклад, заявив: "Нам не о четырехдневной рабочей неделе надо думать, а о продленке. О том, чтобы и в субботу, и в воскресенье работать, но вытащить страну из разрухи, потому что кругом разруха полнейшая. Страна разваливается на части (виділено – авт)., а мы думаем, как не работать совсем"... https://ura.news/news/1052498040 Більшість об'єктивних економістів схиляється до думки, що економіка Росії увійшла у фазу довготривалої стагнації. Важко у зв'язку з цим не погодитися з висновком іншого економіста Г.Явлінського про те, що "...економічну політику (Росії) останніх 15 років теж справедливо назвати провалом" https://www.yavlinsky.ru/article/krah-lavrova-putina/ Які висновки можна зробити з викладеного вище? Перше. Головні статті російського експорту, які наповнюють бюджет, у найближчій перспективі можуть критично зменшитися. Друге. Демографічна криза в Росії продовжує поглиблюватися. Це створює нові надзвичайно небезпечні економічні, безпекові та соціальні виклики. Заходи влади для її подолання не є ефективними. Додатковими "обтяжуючими факторами", які негативно впливають на ситуацію, є алкоголізм, наркоманія, еміграція. Третє. Повсюдна корупція, що стала соціальним явищем, роз'їдає державні фінанси, є нездоланною перешкодою для проведення необхідних реформ. Виведення в офшори величезних сум за кордон знекровлює російську економіку. Четверте. Міжнародні економічні санкції, накладені на Росію за окупацію Криму і війну на Донбасі, витрати на утримання цих територій лягають додатковим тягарем на російську економіку. Непропорційно високими залишаються видатки на утримання військово – силового блоку Росії. П'яте. Усе це робить вкрай необхідний перехід до інноваційної економіки практично нереальним. А без цього Росія приречена на економічний занепад, причому у недалекій перспективі. Економічна "тріщина" є чи не найнебезпечнішою в усій державній конструкції Росії. Навіть побіжний аналіз свідчить про те, що з часом вона ставатиме все ширше, загрожуючи підвалинам російської державності. "...Інерцією деградації, яка стає способом існування..." назвала сучасну ситуацію в Росії відома політкиня Л.Шевцова. https://nv.ua/ukr/opinion/volodimir-putin-2021-shcho-chekaye-rosiyu-v-novomu-roci-ostanni-novini-50133310.html 5. Глухий кут зовнішньої політики "...В 2020-м в отечественную внешнюю политику пришла новая реальность: дипломатия как конфиденциальный обмен мнениями в поисках взаимоприемлемого компромисса оказалась невозможна в принципе... В этих условиях дипломатия становится просто излишней..." А.Гольц HTTP://WWW.EJ.RU/?A=NOTE&ID=35720 Психологічна прийнятність внутрішнього колоніалізму для російських еліт робить для них цілком прийнятною й імперсько-колоніальну зовнішню політику. Але ж як добре все, начебто, починалось? 17 червня 1992 р. Президент Росії Б.Єльцин виступив у Конгресі США з промовою, яку на Заході оцінили як історичну. Справді, було за що, бо Єльцин говорив про відмову від комуністичної ідеології та тоталітаризму, виступав за свободу і обіцяв миролюбну зовнішню політику "нової" Росії. А рівно через вісім років у червні 2000-го вже Путін заявив про те, що "не може собі уявити Росію ізольованою від Європи" і не "не виключає для Росії можливості стати членом НАТО". Та щось пішло не так, бо сьогодні Захід не лише не аплодує заявам Росії, а визнає її країною – порушником міжнародного права, "небезпечним сусідом", "головною загрозою", яку треба стримувати і якій слід протидіяти. Безпрецедентним в історії дипломатії є той факт, що президент США назвав Президента Росії "вбивцею". За цим словом більше, ніж ставлення до Путіна – це оголошення системи, яку він створив, нелегітимною. Візьму на себе сміливість стверджувати, що багато у чому існуванню цієї системи слід "завдячувати" самому Заходу: з його політичною та фінансовою нерозбірливістю, небажанням дивитися правді в очі, дитячою наївністю і замилуванням словами, а не аналізом дій. Не кажучи вже про нестримне бажання заробити будь-якою ціною, продаючи свій "товар" хоч дияволу. Захід став для російських "брудних" грошей безпечним місцем для зберігання. Д.Кремер, колишній заступник Держсекретаря США пише: "...Треба визнати, що наша ненажерливість та відсутність прозорості у фінансовій сфері зробили США привабливим об'єктом для російських капіталів..." https://www.svoboda.org/a/31008775.html За оцінками відомого російського політолога А.Піонтковського, якого поза всяким сумнівом можна назвати (з числа дуже небагатьох) совістю російської інтелігенції, йдеться про трильйон дол. США. А хто ж відмовиться від такої інвестиції?! На відміну від вельми позитивного підходу Заходу до Росії впродовж останніх 30-ти років Москва ніколи не лише не захоплювалася, а насправді заздрила і, навіть, ненавиділа Захід за його ініціативність, успішність, свободу, гідність, незалежність – усі ті чесноти, які були невідомі в самій Росії. Шкода, що цієї глибинної світоглядної прірви між Росією і Заходом там не хотіли бачити раніше, як не хоче її бачити багато західних політиків навіть і тепер. Викривлене і неосмислене сприйняття Росії Заходом і дає їй, на мою думку, можливість щоразу повертатися до своєї справжньої сутності, якою вона була завжди, за винятком невеликого "зиґзаґу Єльцина" у 90-х. Та й то, доволі умовного, бо імперськість щодо пострадянських країн у Кремлі нікуди не зникла: як згадують найближчі соратники Б.Єльцина, він хотів нового, дещо реформованого СРСР у вигляді СНД, але з тим самим центром прийняття рішень у Москві. Лише завдячуючи рішучій протидії насамперед України його плани не було реалізовано. https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2880.pdf Швидкому поверненню Росії "в свою родную имперскую гавань" допомогла комбінація впродовж 2000-х років кількох сприятливих для Кремля факторів. Йдеться про позитивну для світового нафто-газового ринку кон'юнктуру цін і накопичення в Росії пристойних запасів нафтодоларів; некритичне ставлення Заходу до очевидних порушень прав людини як у самій Росії (підрив будинків з мирними мешканцями, як обґрунтування чеченських воєн з жахливими фактами злочинів з боку федеральної влади, переслідування і вбивства незгодних з кремлівським керівництвом опозиціонерів у самій Росії та за кордоном), так і зовні (відсутність належної реакції на російську агресію проти Грузії у 2008 р.); відсутність в Росії громадянського суспільства, яке було б здатне впливати на владу; слабкість і неорганізованість російської опозиції, а також глибоко вкорінений у свідомість населення консерватизм та шовінізм. На такому тлі "вставання з колін", "повернення колишньої величі", "можем повторить" та інші псевдоконцепти "особливої ролі" Росії знову стали мейнстрімом зовнішньополітичного мислення Кремля. Ідея "русского мира", але не у культурно-гуманітарному значенні, а як агресивна зовнішньополітична доктрина, природньо для Кремля вписалася у його традиційні імперські уявлення. Але на відміну від СРСР, який мав глобальне ідеологічне "обґрунтування" свого курсу у вигляді хоча й цинічно – брехливої, але для деяких країн привабливої комуністичної ідеології, що малювала всьому людству "щасливе майбутнє", сьогоднішня Росія не може запропонувати світу нічого, навіть на словах. Згадуваний "русский мир" не може "працювати" ніде, крім пострадянського простору, та й то із значними обмеженнями. Ідея поділу світу за новою ялтинською змовою очікувано не викликає на Заході жодної позитивної реакції. Сама Росія не є сьогодні прикладом у жодній важливій сфері соціального буття і, відтак, не може нічим привабити. Вона просто здрібнилася. "...Если сравнивать сегодняшнюю российскую внешнюю политику с советской, она проигрывает ей по принципиальному вопросу. У нас нет никакого проекта. Мы ничего никому не можем предложить....- констатує Г.Юдін, професор Московської вищої школи соціальних та економічних наук. https://echo.msk.ru/programs/year2020/2744522-echo/ Насправді нема не лише концепції. Вже нема і зовнішньополітичних партнерів і друзів. Після агресії проти України 2014 р. і провалу очікувань Кремля, що все скоро повернеться до "бізнесу, як звичайно", Росія опинилася в міжнародній ізоляції. Адже хто лишився? Кілька залежних від Москви пострадянських країн тоталітарного штибу, а також Іран, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве, Венесуела. Новими друзями невдовзі можуть стати людожерські режими ЦАР та М'янми. Вельми переконливий список для держави, яка претендує на світову "велич"! Свідомо не додаю до цього списку Китай, бо він не розглядає Росію рівноправним партнером, а лише вичікує, коли зможе і де-факто, і де-юре прибрати до рук територію теперішньої Росії на схід від Уралу. Це лише питання часу і безнадійних сподівань Кремля, що, може, якось минеться. Китайці, як відомо, у таких справах ніколи не були сентиментальними. А протиставити їм Росія нічого не може. Так що крен Москви у бік Піднебесної та Азії в цілому, хоча і може розглядатися як певна альтернатива провалу політики на Заході, стратегічно створює для Росії реальну загрозу. А між тим не додає нічого нового, адже немає особливої різниці, для кого бути сировинним додатком – Заходу чи Сходу. Кремлю за таких обставин варто було б замислитися над заходами, які повернули б ситуацію до бодай певної нормалізації з цивілізованим світом. Але що ми чуємо? Можна було б, звісно, не звертати уваги на "зливання" у пресу зовнішньополітичних програм через невідомих нікому авторів на кшталт якогось П.Акопова, в яких йдеться про силове повернення територій колишнього СРСР HTTPS://RADONEZH.RU/2020/10/08/PETR-AKOPOV-U-ROSSII-NET-VYBORA-NA-POSTSOVETSKOM-PROSTRANSTVE). Коли ж про аналогічні ідеї, але у вже глобальному плані, пише близький до Кремля політолог С.Караганов (https://echo.msk.ru/blog/statya/2748794-echo/, стає зрозумілим, що такі публікації не є випадковими. "Манифестом нового русского фашизма" назвав цей "твір" Караганова російський експерт О.Скобов. https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCA253017264 Ще більше питань щодо адекватності тих, хто у Москві приймає рішення, виникає, коли читаєш висловлювання деяких високопосадовців. Наприклад, заступник міністра закордонних справ РФ С.Рябков, відкинувши всі норми дипломатичної стриманості, "по – солдафонськи" прямо заявив: "Российская Федерация должна, на мой взгляд, переходить к двухтрековому подходу: тотальное сдерживание США по всем направлениям, поскольку политика США глубоко враждебна по отношению к России и противоречит нашим фундаментальным интересам. Это первая сторона – сдерживание. Вторая сторона – это диалог выборочный, вовлечение США только по тем сюжетам, которые нам интересны, не по тем сюжетам, которые интересны только им". http://www.ej.ru/?a=note&id=35720. Не можна, звісно, не згадати й про заяви С.Лаврова про те, що у Росії з "Евросоюзом как с организацией отношений нет" https://www.rbc.ru/politics/23/03/2021/60596d0c9a7947adc1bbb0ed, а "отношения с Западом хуже, чем во времена "холодной войны." https://www.bbc.com/russian/news-43786825 Голоси деяких російських експертів (напр., В.Фролов, див. Neue Zürcher Zeitung, 17.11.2020) щодо більш прагматичного підходу до країн пострадянського простору на цьому тлі виглядають скоріш як спосіб вивчити можливу зовнішню реакцію, ніж визначену лінію поведінки. Що ж є результатом такої "мудрої" політики? "...Западное сообщество начало искать способ отгородиться от России рвом и поглубже. Нужно было очень постараться, чтобы только 12% шведов, 23% голландцев, 26% британцев, 35% немцев и 18% американцев сегодня воспринимали Россию позитивно...Россия перестает быть для Запада предметом споров между сторонниками и противниками. Подозрение к России становится объединяющим Запад фактором...", констатує Л.Шевцова. https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9911DDA696F. Тепер вже йдеться не про "підозрілість", а про пряму протидію. Зрозуміло також, що на пострадянському просторі для Росії назавжди втрачені, зокрема, Грузія, Молдова та Україна, а без останньої концепція "відновленої імперії" тріщить по швах. За таких обставин йти у "зовнішньополітичний наступ", – значить, не вміти адекватно оцінити міжнародну ситуацію, не розуміти його руйнівних наслідків для самої Росії і проводити самовбивчу політику. До такого висновку підштовхує також і зміна підходів Заходу до проблематики санкцій. Відомо, що навіть після найбрутальнішого порушення Москвою усіх можливих норм міжнародного права, що мало своїм наслідком окупацію Криму та частину українського Донбасу, Захід не поспішав серйозно карати Росію. Запроваджені санкції, хоча і були репутаційно негативними для Кремля, однак жодним чином не впливали на його поведінку. Як визнають західні високопосадовці та експерти, мета санкцій полягала у тому, щоб надіслати сигнали, але не змінити систему. Ось, що говорить посол Німеччини в Росії Р.фон Фріч, який працював там у часи початку російської агресії проти України: "...санкції – це політичний засіб, а не каральний інструмент... Вони не мають на меті змінити політичні засади в якійсь країні. Вони маю три цілі: змінити певну політику, провести червоні лінії та продемонструвати рішучість, коли порушуються фундаментальні принципи мирного співжиття". https://taz.de/Gespraech-mit-Ex-Botschafter-in-Moskau/!5718468/ Інший німецький політик, депутат бундестагу від СДПН та з серпня 2020 р. – координатор Федерального уряду щодо Росії, Центральної Азії та "Східного партнерства, Й.Заатхофф, підтверджуючи викладену вище позицію щодо санкцій, пішов ще далі і заявив, що "діалог з Росією потрібний", а торгівля з нею – це "інше питання", її не слід згортати. Саме тому СДПН та він особисто підтримують, зокрема, будівництво "Північного потоку – 2". https://www.ipg-journal.io/intervju/my-ne-mozhem-molchat-ob-objazatelstvakh-rossii-i-ne-perestanem-napominat-ei-ob-ehtom-1163/ Однак ситуація на санкційному напрямку драматично змінюється не на користь Росії. Це пов'язано з приходом до влади нового президента США Дж. Байдена, значним пожорсткішанням ставлення до Москви також з боку Великої Британії, Канади, ЄС та НАТО. Мова може йти про застосування не індивідуальних, а секторальних, або так званих "пекельних санкцій", які здатні швидко завдати руйнівної шкоди російській економіці, а, відтак, і політичній системі Росії. Техніко – юридичні аспекти такого кроку вже давно визначено. Тепер ідеться лише про політичне рішення, яке Вашингтон може прийняти у будь-який момент. Квітневе 2020 р. попередження США підтримали й інші союзники. Чим відповідає Кремль? Оскільки по – суті відповісти нічим, традиційно використовується два інструменти: пропаганда і залякування. Важко не погодитися з думкою вже згадуваного О.Хоца про те, що "слабеющий режим, который держится только на репрессиях и проиграл конкуренцию с Западом, всегда цепляется за идеологические войны, как последнее средство для мобилизации нищего обывателя". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FEF2EF505143. Образ підступного ворога, який оточив Росію, вимагає від цього самого "нищего обывателя" забути про власні права, добробут своєї сім'ї, соціальні блага тощо для "обороны Отечества". А щоб любити його більше, так само більше треба ненавидіти ворога. Чи не першим завданням пропаганди стає культивування ненависті. Ось що пише у статті "Ненависть як національна ідея" психологиня З.Арутюнян: "В России очень любят культивировать ненависть. Мы постоянно кого-то ненавидим. Государство пропагандирует историю про врага. То, что действительно качается, и сильно, – это ненависть и разъединение. У нас каждый кейс превращается в священную войну. Это искусственная эскалация ненависти. Она разлита в воздухе. В этом, видимо, была какая-то великая идея – поддерживать ненависть" https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCE1E8DAECB8. Окремим важливим напрямком російської пропаганди є "подолання найбільшої катастрофи" ХХ ст., тобто, тези про необхідність відновлення СРСР. Реваншизм, гегемонізм, імперіалізм знову стали домінантою російського політичного мислення. В Росії "...панує ідеологія імперіалізму...", "...імперіалізм та російська агресія є першочерговою проблемою у світі...Проблема більша, ніж просто у Путіні. Це питання імперіалістичної культури, яка історично притаманна Москві...", - зауважує американський аналітик Г.Пірчнер-молодщий. https://www.radiosvoboda.org/a/30930287.html Слід визнати, що російській пропаганді вдається успішно працювати з внутрішньою аудиторією, адже, якщо понад 80% росіян схвалили загарбання Криму, – значить витрачені мільярди доларів на пропаганду спрацювали. Такому населенню дуже легко "продавати" будь-яку зовнішньополітичну авантюру. Вже згадуваний І.Яковенко справедливо зазначає, що Кремль "... понимает патриотизм исключительно как унижение других стран и народов...". Україна у цьому плані є хрестоматійно – показовим прикладом. Ось, скажімо, до чого договорився віце – спікер Держдуми П.Толстой: "Проблемы Украины мы обсуждаем потому, что Украина – это часть России. Проблемы Украины мы обсуждаем потому, что это такие же русские люди, на которых поставили и довели до конца определенный эксперимент, который не прошел у нас. Поэтому это интересно, на мой взгляд". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FDB949A959E0. Такі ідеї втовкмачуються у голови росіян вже впродовж багатьох років. "...Пропаганда в Росії стає частиною культури і, на жаль, є успішною", – робить невтішний висновок Г.Пірчнер-молодщий. https://www.radiosvoboda.org/a/30930287.html. Проте не меншу увагу приділяє Кремль пропагандистській роботі також проти країн ЄС і НАТО. Сформована і активно працює ціла державна машина, яка має на меті послаблення єдності всередині цих союзів, протиставлення Європи Америці, активну дезінформацію та формування викривленої реальності у суспільствах країн Заходу, дестабілізацію внутрішньої ситуації у них через розповсюдження недостовірної інформації, підтримка будь-яких радикальних течій, діяльність яких розколює суспільство тощо. Лише останнім часом колективний Захід почав розуміти глибину інформаційної загрози з боку Росії та вживати захисних заходів, що, зрозуміло викликає бурхливу реакцію Кремля – варто лише почитати стенограми брифінгів речниці МЗС Росії М.Захарової. Іншим традиційним та доволі дієвим інструментом Кремля є банальне залякування, адже Росія залишається другою ядерною потугою у світі. І це не тільки слова Путіна про готовність померти в ядерній катастрофі і "потрапити до раю", але і серйозне нарощування новітніх озброєнь та провокативна поведінка російських військових поблизу територій країн НАТО, не кажучи вже про Україну. Переслідується, як здається, дві мети: підняти градус "патріотизму" всередині країни та визначити готовність Заходу перейти до конкретних дій. Складається враження, що зі зміною влади у США колективний Захід від слів про "стурбованість" та "занепокоєність" дає старт політиці реального стримування та протидії агресивній політиці Росії. "Смерть мозку НАТО" виявилася лише красивою, але безвідповідальною гіперболою – НАТО повертає собі лідерські позиції у питаннях безпеки і не лише у північно-атлантичному просторі. Підтверджено обов'язковість дотримання положень ст.5 Вашингтонського договору, що відновило довіру членів Альянсу. Країни НАТО погодилися досягти домовлених раніше видатків на оборону у сумі 2% ВВП. Зупинено виведення військ США з Німеччини, натомість вони з'явилися у Польщі та Румунії. Посилилася присутність НАТО у Середземному та Чорному морях. Зросла підтримка з боку Альянсу щодо Грузії та України. Саме завдяки тиску США та НАТО вдалося змусити Росію припинити небезпечну ескалацію на українсько- російському кордоні у квітні 2021 р. У Кремлі ніяк не можуть усвідомити той факт, що не Росія, а Китай є головним викликом для США і Заходу в цілому. Причина зрозуміла: у той час, коли Китай стрімко нарощував свої економічні м'язи, Москва так само стрімко їх втрачала, перетворюючись у пересічну регіональну країну. Її надзвичайна імпортозалежність від Заходу, так само як і залежність від постачання своїх енергоресурсів на той самий Захід, робить її надто вразливою. І все менш цікавою. Саме тому на неї реагують все слабше. М.Касьянов формулює це так: "Россия не является приоритетом для Соединенных Штатов вообще в политике, потому что мы за последние 15 лет превратились еще в меньшую страну, чем были... Мы с каждым годом скукоживаемся больше, больше, больше. И просто потрясывание оружием не означает, что мы становимся мощнее, и с нами должны больше считаться. Это не так..." https://echo.msk.ru/programs/year2020/2758492-echo/ Звісно, наведено лише думки окремих експертів та поодинокі факти. Але і вони свідчать про тенденцію: Москва не може більше реалізувати так, як їй хочеться, свої зовнішньополітичні цілі. Які висновки можна зробити? Перше. За роки після розпаду СРСР і утворення РФ її зовнішня політика еволюціонувала від ліберально – прозахідної до відверто агресивної. Вона знову повернулася до своєї імперської сутності. Друге. Росія не має осмисленої концепції зовнішньої політики і не може запропонувати іншим країнам світу нічого привабливого для наслідування. "Русский мир" є продуктом з обмеженим ареалом застосування і до того ж провальним. Навіть союзники Росії ставляться до нього все підозріліше. Третє. Росія опинилася в ізоляції від цивілізованого світу. Її прагнення компенсувати це "стратегічним партнерством" з Китаєм несе для неї відчутні ризики – вона не зможе уникнути ще більшої залежності від Пекіна, апетити якого, зокрема, територіальні, невпинно зростатимуть. Четверте. Попри очевидну недолугість і неспроможність конфронтаційної політики Росія продовжує залякувати і провокувати Захід, у.т.ч. в Україні. Нового розмаху отримала інформаційно – пропагандистська війна, яку Росія веде проти Заходу. Така політика лише заохочує останній до жорстких дій у відповідь. П'яте. Захід переходить до політики "стримування" Росії. Це може мати наслідком запровадження т.зв. "пекельних санкцій", які у кінцевому підсумку призведуть до краху теперішнього політичного режиму в Росії. Можна констатувати, що Росія, яка претендує на рівноправну участь у розв'язанні глобальних проблем, насправді опинилася на їхньому узбіччі. Це – природній результат її агресивної політики, реальний "глухий кут" її зовнішньої політики. Хіба не має рації Г.Явлінський, коли пише: "...Россия оказалась страной с отрицательной репутацией. Страной, которой нет никакого доверия в мире. И именно в этом крах российской дипломатии и внешней политики. Мы сами отравили себя. Ложью..." https://www.yavlinsky.ru/article/utrata-reputatsii-otravlenie-lozhyu/ (Далі буде) https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614dd7e30f93d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614c87d67ac7d/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Thu, 23 Sep 2021 16:57:42 +0300 Росія – це "нечто страшное, смешное и стыдное" Д.Биков, російський письменник https://echo.msk.ru/blog/bykov_d/2761932-echo/ Розвиток Росії впродовж останніх двох десятиліть мав своїм наслідком появу низки явищ, що призвели до масштабних змін як у внутрішньополітичній ситуації країни, так і її становища на міжнародній арені. Жодним чином не претендуючи на всеосяжний аналіз згаданих подій, спробую позначити бодай головні виклики, які постали перед сьогоднішньою Росією та поділитися своїм баченням її подальших перспектив. Переважним чином аналізуватиму матеріали з російських джерел, уникаючи у такий спосіб звинувачень у русофобії. Це, однак, зовсім не означає, що я погоджуюсь з позицією, усіма оцінками та підходами тих чи інших згадуваних мною авторів. 1.Влада і суспільство "Президентська диктатура стала джерелом влади, стерши інші інститути на порох", – Л. Шевцова, політкиня. https://nv.ua/ukr/opinion/volodimir-putin-2021-shcho-chekaye-rosiyu-v-novomu-roci-ostanni-novini-50133310.html Кілька знакових подій 2020 -2021 рр. у Росії: прийняття поправок до конституції та відповідних законів, отруєння та переслідування політичних опонентів, порушення прав людини, гоніння на пресу, цензура соціальних мереж тощо засвідчили перехід російської політичної системи в іншу якість. Ось як характеризують його опозиційні діячі (дозволю собі позбавити Вас, шановний читачу, необхідності витрачати час на аналіз переможних реляцій про "підняття з колін", "економічної стабільності" чи "духовних скрєп" з боку як офіційних осіб, так і, особливо, офіційних пропагандистів. Вони майже ідентичні тим, що були і за часів СРСР, тобто, є маніпуляцією, а відтак не можуть бути взятими за основу для, бодай, поверхневого аналізу). Хоча всі цитовані мною експерти (політики, вчені, публіцисти, діячі культури тощо) дотримуються різних політичних поглядів, різноманіття їхніх оцінок є, безумовно, великою цінністю, бо дозволяє побачити Росію значно об'ємніше, краще зрозуміти процеси, які у ній відбуваються. Деякі експерти бачать у змінах до конституції 2020 кінець легітимності як влади, так і самої російської держави. Такої думки, зокрема, дотримується політолог В.Соловей (https://echo.msk.ru/guests/9032/). Ветеран зовнішньої розвідки П.Басанець говорить про державний переворот: "...Путин совершил государственный переворот, незаконно изменив Конституцию и обнулив свои президентские сроки...". (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FAFC47A3B672). Лідер руху "Лівий фронт" Ю.Удальцов бачить у змінах до конституції "грязную и лицемерную спецоперацию по откровенной узурпации власти..." (https://echo.msk.ru/blog/udaltsov/2766952-echo/). Натомість правозахисник О.Хоц вважає, що теперішня Росія – це "авторитарный режим с опорой на военно-полицейско-государственную бюрократию и преимущественно олигархический капитал. Отличается агрессивной внешней политикой, воинствующим национализмом (в виде рашизма), демагогией "традиционных" ценностей, включая и "правильную" церковь" (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF2BEE87E5AA). Про диктаторський режим пише політичний оглядач К.Рогов: "2020 год...стал годом окончательного переутверждения России как диктатуры..." (https://echo.msk.ru/blog/rogov_k/2766774-echo/). Теперішню Росію як "антропологічну диктатуру" (розподіл людей за принципом "свій – чужий") бачить академік РАН Ю.Пивоваров (https://echo.msk.ru/blog/yupivovarov/2752782-echo/). Дещо категоричнішими є деякі інші експерти. Так, політолог Г.Павловський, наприклад, каже, що сьогоднішній розвиток Росії "..это такая бархатная фашизация." (https://echo.msk.ru/programs/personalno/2765900-echo/). Схожої, хоча і значно гострішої думки дотримується філософ і культуролог І.Яковенко: "...путинская Конституция, которая была принята на пеньках 1 июля 2020, это конституция корпоративного, а проще и понятнее, фашистского государства..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FB82E934D657). Відносно "корпорації", яка захопила владу в Росії, думки експертів майже однакові: це силовий блок, поєднаний з місцевим олігархатом. У Росії "... вся власть (политическая, законодательная, судебная, административная, следственная, финансовая и т.д.) принадлежит Корпорации сотрудников спецслужб (КССС) ", – наголошує політичний експерт, колишній радник Путіна А.Ілларіонов (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FEB569DB809F). Після розпаду СРСР шматок "...империи под управлением бывших коммунистов назвал себя Российской Федерацией и вскоре воссоздал империю, теперь как мафиозное государство", – вважає блогер І.Ейдман (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9). "...Владимир Путин – это лидер определенной коалиции, состоящей из чекистов, силовиков, ВПК, государственных корпораций, номинально частных олигархов, которые тоже встроены в эту систему, они реставрируют брежневский Советский Союз от символики, от риторики до репрессивных практик...", - пише політик, історик В. Рижков (https://www.svoboda.org/a/30960285.html). А опозиційний політик О.Навальний, який став вельми відомим після свого невдалого отруєння з боку ФСБ, прямо заявив, що російська влада – це "кучка преступников, временно облеченных властью" (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FCA08B8BC3DF). Не залишився поза увагою експертів ще один важливий елемент теперішньої російськох державності – її імперськість. "Те, кто полагает, что империя рухнула вместе с распадом СССР, продолжают жить в большой иллюзии. Империя просто несколько ужалась в границах", – наголошує філософ і публіцист В.Штепа (https://region.expert/treaty_or_collapse/). "...Российская государственность, берущая начало в Московском царстве второй половины 15 века, с самого начала встала на путь имперской экспансии..." Сьогодні – це – "...колониальная империя", пише експерт- міжнародник П.Лузин (http://region.expert/decolonization/). Це – лише невелика частина того, що говорять про свою країну росіяни ще з неотруєною власною пропагандою свідомістю... Отже, якими головними ознаками характеризується сучасна російська державність на думку критично мислячих російських експертів? Перше: влада в Росії є нелегітимною, тому що влітку 2020 р. там відбувся державний переворот. Друге: теперішня нелегітимна влада в Росії носить авторитарно – диктаторсько – корпоративний характер, що перетворило її на державу з ознаками фашизму або навіть і на фашистську державу. Третє: керує цією державою корпорація силових структур разом із місцевими олігархами. Четверте: Росія залишається імперією, але в дещо зменшених розмірах. Чи є ці висновки сенсацією? Як на мене, – ні. Вони лише підтверджують той факт, що після дуже короткого періоду т.зв. "єльцинської відлиги" Росія повернулася до свого звичного стану "аракчеевщины", авторитаризму та диктаторства з елементами фашизації. В історію пішли часи навіть "суверенної демократії" з її далекими від звичайної демократичної практики обмеженнями та заборонами. Тепер влада забрала у росіян будь-які шанси на свою думку і протест. Вона знову повернула їх у рабське стійло покірності та безправ'я. Таке ще можна було б уявити собі у ХІХ чи навіть ХХ століттях, але є тотальним анахронізмом для цивілізованих країн у ХХІ ст. Приклади Північної Кореї, Китаю чи Білорусі навряд чи є надихаючими для демократичного суспільства. Стало очевидним, що влада і критично мисляче суспільство "роз'їжджаються" у різні боки і що ця тріщина між ними стає все глибшою. Правляча "еліта" за своєю суттю і природою не здатна запобігти її поглибленню. Тому з часом (на жаль, ми поки що не можемо спрогнозувати, коли) ця тріщина перетвориться на прірву. В одній і тій самій Росії з'являються дві Росії. Це – перша глибока і системна проблема сучасної Росії. 2. У пошуках державної ідеології або нові (старі) "скрєпи" "...Попытка продолжить изобретать и внедрять новую госидеологию – путь к окончательному развалу и уничтожению России!" І.Чубайс, історик https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FAD7ECEF1759 Проголосивши себе "продовжувачем" імперської Росії та СРСР, теперішня влада у РФ опинилася перед необхідністю запозичити стару чи вигадати якусь нову концепцію або ідею, навколо якої б "згуртувалося" населення країни. Публічно взяти за основу царську імперськість не дозволяла претензія Москви належати до групи цивілізованих країн. Повторювати дурість часів СРСР про побудову комунізму означало б вийти за межі здорового глузду, особливо в контексті вкрай непропорційного, не кажучи вже про якусь справедливість, розподілу соціального багатства в Росії. Але, оскільки російське суспільство живе в історично незмінній парадигмі, кремлівській владі не залишалося нічого, крім як запропонувати чергові "скрєпи" – інші за назвою, але ті ж самі за змістом. Імперськість замінили на "русский мир" та "побєдобєсіє", а комунізм – на "нетлінні російські цінності", "святую православную Русь" тощо, густо змастивши це все традиційною брехнею, а останнім часом і страхом. Так що ж це таке – "русский мир"? Парадокс у тому, що і в самій Росії цього до кінця не знають. Все залежить від ступені "просунутості" тих чи інших "експертів" або політиків. Є, наприклад, такі, які вважають датою народження "русского мира" 853 рік – рік "заснування Русі" у м. Ладога. Дехто відносить появу цього поняття на ХХ ст., а найбільш скромні – на початок ХХІ-го. Спробуємо хоч трошки розібратися. А взагалі хто такі ці "русские"? Адже "русский мир" має бути похідним поняттям від "русских". Це – "кров", "земля" чи конфесія? Як вони, наприклад, співвідносяться з "московитами", "вєлікоросами" чи "советскими", не кажучи вже про українців та білорусів. Схоже на те, що у сучасних російських дослідників немає однозначної, а, головне, якоїсь обґрунтованої відповіді. Як пише російська вікіпедія, для означення "русского мира" "в (российськой) научной литературе сформировалось три основных теоретических подхода – культурно-цивилизационный, геополитический и религиозный". Дещо про цивілізаційну суть "русскости" я писав у своїй попередній статті (див. https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f3577c92b824/), тому обмежуся тут лише деякими, на мій погляд, важливими особливостями культурного контексту цього поняття. Бо вони мають далеко не тільки культурологічне значення. Ось що пишуть, розглядаючи тему "русского мира" сучасні російські філософи В.Пастухов і Р.Бараш: "...формирование гражданской нации и Российской империи, и Советского Союза проходило через разрастание эклектичной русской культуры (виділено – авт.), культуры межнационального взаимодействия на основании русского языка", "...в досоветский период "русскость" не была институционализирована (виділено – авт.) ". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf Отже, виходить, що, по-перше, питомо "російської" культури як такої не існувало, бо вона була еклектичною сумою всього того, що російській державі вдалося "нахапати" за час своєї агресивної історії, а, по-друге, і сама "русскость" якось не проглядалася. Продовжуючи логічний ланцюжок, приходимо до висновку: як нема "русскости", то не може бути і "русского мира". Відтак, було б, мабуть, надто сміливо говорити про час його "виникнення" у 853 р. на Ладозі, якщо вірити офіційній московській "історіографії". Особливо враховуючи, зокрема, хоча б той банальний і відомий навіть школярам факт, що у 862 р., тобто, лише через дев'ять років після "заснування Русі" за московською версією, Київські князі на чолі великої дружини (від 6 до 10 тис. воїнів) вже ходили походом на Константинополь – тодішню столицю могутньої Візантійської імперії. Це, щонайменше, свідчить про те, що Київ був центром не якогось щойно заснованого поселення ("три кола – два двора"), а функціонуючої держави з усіма атрибутами, які їй належать – владою, армією, податковою системою тощо. Але головне питання навіть не у цьому: а до чого тут Московія? Просто згадаймо правдиву дату виникнення Москви – а це вже ХІІІ століття! Де слов'яни зі своєю великою державою того часу, а де угро-фінські племена, що жили ще у напівдикому стані. Та залишмо висновки про "першородність" Русі на Ладозі на совісті теперішніх російських "професорів" і не тільки. Вигадувати та брехати – їхній традиційний, хоча і запліснявілий, хліб. То коли ж тоді все -таки з'являється отой "русский мир"? Цікавий огляд претендентів на звання "отца – основателя" ідеї "русского мира" (від археолога графа С. Уварова, драматурга О. Островського до філософа М.Данилевського) робить сучасний російський філософ С.Кочеров. Але приходить до висновку, що лаври першості все ж таки слід віддати іншому російському філософу П.Щедровицькому. (зазначимо при цьому на полях, що аналізуючи тему "русского мира" цей автор погоджується з висновком ще одного філософа ХІХ ст. В. Іванова про те, що "не может быть русского мира без русской идеи"). http://www.unn.ru/pages/e-library/vestnik/19931778_2014_-_5-1_unicode/24.pdf Отже, читаємо П. Щедровицкого: "русский мир" сложился "в XX веке под воздействием тектонических исторических сдвигов, мировых войн и революций на планете" и ныне является сетевой структурой больших и малых сообществ, думающих и говорящих на русском языке". https://archipelag.ru/ru_mir/history/history01/shedrovitsky-russmir/ Що ж, візьмемо, як гіпотезу. Але з неї випливає вже зворотній логічний висновок – отже, аж до ХХ ст. чи до початку ХХІ ст. жителі північно-східних територій не могли ототожнювати себе з "русскими". Бо як нема "мира", так, значить, нема і тих, хто його утворює. Тоді, звісно, виникає безліч інших питань. Наприклад: в якому "мире" вони жили раніше і як він називався? А з чого, з якого матеріалу взялися тоді "русские" в ХХ ст.? Хто є їхніми безпосередніми кровними родичами і як впливало на "истинную, святую русскость" активне кровозмішування з іншими, далеко "не святими" народами? Чи правдивим у зв'язку з цим є припущення, що тими самими "русскими" насправді є всеїдні "угро-фінські московити", що увібрали також генетичні коди і пам'ять Орди та поневолених ними численних народів? А що таке "русская идея" і коли вона виникла? Чому "русский" – це прикметник, а не іменник для визначення національності як у всіх інших народів? Якщо "русский" – це конфесія, то якою є національність "північно-східного народонасєлєнія"? А коли ж з'явився отой самий "русский язык", якщо навіть В.Даль визнавав, що "московским наречием говорит самая небольшая часть народа, почти только в стенах Москвы... В этом наречии слышатся иногда неправильности..., которые могли зайти, может, с татарского языка. Если подняться на золотые маковки Белокаменной, то можно окинуть глазом пространство во все четыре стороны, где говорят иначе (виділено – авт) ". https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/mova-ta-narichchye І яким чином цьому обмеженому "маковками" Москви "наречію" вдалося перетворитися на панівне на "безкраїх просторах" російської імперії? Ці та інші питання культурологічного (і не тільки) характеру не належать безпосередньо до теми цієї статті і потребують, безумовно, окремого глибокого аналізу, базуючись вже на нових знаннях, доступ до яких, бодай, частково відкрився з розвалом СРСР, а не на вигаданих конструктах імперської та радянської епох. Між тим, відповіді на них можуть допомогти краще зрозуміти природу того, що сьогодні у Москві називають "русским миром"*. __________________ * Найближче до визначення поняття "русские" підійшов, на мою думку, молдавський філософ і історик С. Ільченко, який пише: "Российская империя держалась на двух скрепах: сверху, как идеологическая шапка, была нахлобучена идея православной исключительности, "Третьего Рима", притом последнего, поскольку "Четвертому не бывать", а снизу, в роли народного тела, маршировала вперед и вперед мечта о "воле", дававшая энергию для бесконечной экспансии. И было, что немаловажно, также пространство для этой экспансии, для вечного похода "за волей", достигаемой через уничтожения и порабощения коренных народов и включения выживших в эту же православно-имперскую схему. Все это и породило специфический социальный тип агрессивного раба, трепещущего перед барином, зачастую неспособного наладить свою жизнь без указаний сверху, но готового нести рабство и насилие соседним народам, видя в их порабощении доступную форму воли для себя. Этот тип и есть "русские" – не национальность, не этнос, а именно и только социум, составленный из представителей разных плененных народов. Никаких "русских" как этноса – ни "азиатов", ни "угрофиннов", ни "славян" – не существует в природе. Есть только потомки выходцев из разных народов, захваченных в плен, принужденных к покорности и включенных в систему завоевания новых территорий и порабощения новых народов, и так по кругу, снова и снова" (виділено – авт). https://www.dsnews.ua/world/vse-eshche-ne-rozhdennaya-imperiya-chto-meshaet-raspadu-rossii-17012020220000 Нам же важливо зрозуміти, як з усієї цієї чергової російської незрозумілості (вибачте за каламбур) раптом виник отой самий "русский мир" не як філософські "изыски" деяких "озадаченных" філософів, а як практичний вказівник для обґрунтування агресивної зовнішньої політики Росії вже за нових історичних умов. Відповідь, здається, лежить на поверхні: концепція "русского мира" виявилася надто зручною, щоб не використати її в традиційно імперських інтересах Росії. І хоча на початку 2000-х вона формувалася в основному як культурно-гуманітарна політика, що мала на меті пожвавлення контактів з російською діаспорою за кордоном, вже за якесь десятиліття її трансформували у зовнішньополітичну концепцію відновлення імперії. За справу взялася російська держава в особі міністерств закордонних справ, культури, а пізніше й оборони – для переконливості, так би мовити. Прямим наслідком цієї політики лише на пострадянському просторі стала війна проти Грузії (2008 р.), відверта протидія європейському і євроатлантичному курсу України та, як наслідок, – пряма військова агресія проти неї у 2014 р., нахабне небажання виводити свої війська з Молдови тощо. Апофеозом історичного невігластва, з одного боку, та новим маніфестом зовнішньополітичної агресивності, з іншого, стала сумнозвісна стаття нового "отца всех постсоветских народов" В.Путіна про "один народ" https://russian.rt.com/world/article/884684-putin-statya-rossiya-ukraina Кремль абсолютно не бентежить, що "русскость", "русский мир" були і є "політичною міфологемою". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf Оскільки йшлося про "продаж" концепції виключно внутрішньому споживачу (бо зовнішній, хоч і не швидко, але все ж таки зрозумів, про що йдеться), виникало питання з її позитивним сприйняттям. А якими міфами позитивної конотації могла похвалитися московська історія добільшовицької доби? Дикуном Андрієм Боголюбським чи деспотом Іваном Грозним, царем – психопатом Петром І чи імператрицею – повією Катериною ІІ, аракчеєвщиною чи шибеницями на Сенатській площі, рабством у формі кріпацтва чи деморалізуючою безпорадністю останніх Романових? Є й інші міфи – про "русскую культуру": балет, Достоєвского і Тостого тощо, але вони нічого не значать для пересічного російського населення. Очевидно, що на таких прикладах "русский мир" чи, точніше, "русский миф" не побудуєш. Тому пустопорожній "русскомірській оболонці" був вкрай необхідний переможний зміст. А таких, звісно, вигаданих "перемог" у радянську добу було більш, ніж достатньо. Саме тому "советскость" легко поглинула неіснуючу "русскость" і, власне, замінила її. При цьому "советский человек" у розумінні компартійного керівництва СРСР, був, у першу чергу, "русским человеком". Пазл склався: вигаданий і безславний "русский мир" швидко перетворився у "переможно-радянський", а коли останній сконав, знову відродився, але вже як "героїчно-русский". А "героїчним" у ньому, "дякуючи" нескінченній та всеохоплюючій пропаганді, стало "побєдобєсіє" – цинічно експлуатована Кремлем жахлива трагедія Другої світової війни. Жодним чином не претендуючи на остаточність висновків, ризикну припустити, що батьком "побєдобєсія", яку дехто з експертів називає навіть "політичною релігією" сучасної Росії, є особисто Путін. Вона була ним остаточно сформульована у самовпевненій і одночасно підступно-цинічній фразі: "Мы все равно победили бы (в Великой Отечественной войне без украинцев – прим.авт.), потому что мы страна победителей" (виділено – авт.). Але оскільки з реальними "перемогами" у Росії не склалося (наприклад, ВВП на душу населення – нижче рівня Португалії), московському режиму був потрібен "побєдобесний міф" для згуртування дезорієнтованого за відсутності комуністичних байок та реальних соціально – економічних результатів населення. Про це, власне, і пише відомий в Росії публіцист І.Яковенко: "Нужно избавиться от фобий прошлого, избавиться от того, чтобы использовать во внутриполитических процессах все проблемы, которые нам достались еще из прошлых веков, а смотреть в будущее", – дал планете установку президент РФ (виступ Путіна на Давоському форумі у 2021 р. – прим. авт). Заметим, что это заявил тот самый человек, который создал настоящий культ прошлого, выделил из этого прошлого самые кровавые страницы и образовал из них миф победобесия, оснастив его языческими ритуалами и карнавалами буйного мракобесия, порождающими в обществе самые дикие фобии (виділено авт.) " https://www.kasparov.ru/material.php?id=6012F515BCB72 Пам'ять про мільйони загиблих, реальну турботу про тих, хто пройшовши пекло війни, дожив до наших днів, замінили маскарадними акціями (переодягнуті в гімнастьорки мамаші з візками, діти старшої групи дитсадка у формі юноармійців, портрети генералісімуса Сталіна з німбом над головою, "бессмертные полки" з польовими кухнями і солдатськими кашами тощо), примітивно – провокативними гаслами та символами, вже не кажучи про присвоєння собі права останньої інстанції в оцінках минулого та агресивну реакцію на підходи інших країн щодо подій Другої світової війни. З сумом можна констатувати, що пропагандистська кампанія, головним "напрямком удару" якої залишалася внутрішньоросійська аудиторія, завершилася перемогою режиму. Ось лише дві цифри. За 20 останніх років кремлівські ЗМІ так промили мізки населення, що 61 його відсоток вважає перемогу у "Великой Отечественной войне наиболее значимым событием для русской истории (виділено. авт.) ".) ". https://www.politstudies.ru/files/File/2014/66/2014-6-PETUKHOV.pdf, а 87 відсотків відчуває гордість у зв'язку з цим. https://www.levada.ru/2019/01/17/natsionalnaya-identichnost-i-gordost/. Ризикну припустити, що міф "побєдобєсія" розгортатиметься ще активніше, складаючи, так би мовити, позитивну, білу, у розумінні російської влади, сторону державної ідеології і сподіваючись на прищеплену у такий спосіб лояльність. Разом з тим, будь-який московський режим, про що переконливо свідчить історія, ніколи не залишав поза увагою й темну сторону, іншу "скрєпу" – створення атмосфери страху. Для будь-якої тоталітарної влади найстрашніше, коли народ припиняє сприймати її як серйозну силу, коли він здатний реалістично оцінювати, що відбувається навколо, і робити адекватні висновки. Тому для кожного російського диктатора придушення навіть паростків якогось "свободомислія" були і залишаються чи не найважливішим внутрішньополітичним завданням. Не є виключенням і путінський режим. Він, як пише відомий російський політик і історик В.Рижков, боїться "... что даже слабая оппозиция, даже слабое гражданское общество могут выйти из-под контроля, превратиться в массовое движение и создать для них (влади – прим авт.) тяжелый политический кризис. Поэтому принято решение закручивать гайки дальше, закручивать по максимуму, возвращаться в славное брежневское прошлое, славный брежневский застой и формировать ту же модель жесткого авторитарного государства с идеологической цензурой, с политическими репрессиями, какая им помнится по 1970-м годам". https://www.svoboda.org/a/30960285.html Силу каральної машини повною мірою відчули на собі нечисленні (якщо брати масштаби Росії) учасники протестів на підтримку О.Навального. Здається, влада діє на упередження, бо ніякої реальної загрози для режиму ці протести не становлять. Поріг терплячості росіян є насправді надзвичайно високим: це історичне "рабське надбання" жителів Московії, яких видресирували мовчати до останнього. Статистика свідчить, що більшість населення не підтримує протестного руху, тому він не має шансів на успіх. Повною мірою влада використовує й інший, теж традиційний для Росії інструмент – брехню. Після вельми короткого періоду відносної правди часів "першого Єльцина" Росія повернулася до звичної практики брехні. Вона знову стала визначальним фактором як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Та найстрашніше інше: обидві сторони процесу – як влада, так і народ сприймають її як норму. Нищівну характеристику сучасній політичній системі дав відомий російський політик Г.Явлінський. Він пише: "В последние 20 лет государственная и политическая ложь в России опять стала тотальной...", "... ложь – органический элемент... современной эклектичной государственной системы, желающей сохранить свою историческую связь и с советским режимом, и с умершим самодержавием, и с современным миром..." https://www.yavlinsky.ru/article/utrata-reputatsii-otravlenie-lozhyu/ Зрозуміло, що там де брехня, там й імітація. Країна поступово, але невпинно занурюється у паралельний світ. Наче все є: парламент, уряд, суди, ЗМІ тощо, тільки от всі бачать, що це ширма, за якою порожнеча. "...Имитация (роста, ума, великой державы, геополитической роли, успешной экономики, военной мощи) – это суть путинизма, тоскующего по СССР, но не способного им быть", - абсолютно справедливо зауважує правозахисник О.Хоц https://www.kasparov.ru/material.php?id=5FF167405D49F. Така собі фотографія пізнього СРСР. Очевидним є й інше: народ, навіть такий "непідйомний" на гідність у її справжньому, а не "побєдобєсно-імперському" варіанті, об'єктивно втомився від незмінності вождя. Йому просто потрібно нове обличчя, але такого ж за суттю деспота. У цьому сенсі мене, відверто кажучи, жахнула думка, висловлена вже згадуваним В.Рижковим: "... самые большие шансы сейчас имел бы любой человек, которого выдвинул бы из номенклатуры, из верхушки, из своего политбюро Владимир Путин. Народ бы с облегчением обрадовался такому мягкому переходу от Путина, от которого устали, который надоел, от которого ничего уже не ждут, народ бы с удовольствием проголосовал за любую симпатичную фигуру, которую бы предложил Кремль...".https://www.svoboda.org/a/30960285.html На мою думку, це – вирок, але не Путіну, а самій Росії. Які висновки з цих оцінок російських експертів можна зробити? Перше: "русский мир" є філософською концепцією, яка не має однозначного трактування навіть серед самих російських авторів. "Русский мир" є направду "русским мифом". Але він має замінити комунізм як державну ідеологію. Друге: концепція "русского мира" є ідеологічним обґрунтуванням для проведення агресивної зовнішньої політики Росії. Третє: похідною концепції "русского мира" є спекулятивна політика "побєдобєсія", за допомогою якої влада намагається згуртувати населення Росії навколо ідеї "великой Росии". Четверте: попри успішне зомбування населення російська влада панічно боїться внутрішніх заворушень і тому посилює репресії, використовуючи грубе насильство і тотальну брехню. Іншою "скрєпою", яку Кремль витягнув зі свого шулєрського рукава, стала ідея "російської традиційності", "нетлєнності віковічних цінностей", "святой Русі" тощо. За відсутності "ідеологічного відділу ЦК" функцію духовного "окормлювання" знову передали "неурядовій громадській організації", яка впродовж століть є послушницею влади і беззаперечно виконує усі її накази, примхи і забаганки. Такою була, є і ще певний час залишатиметься російська православна церква. Ось що про неї пише російський телеграм-канал "Церквач": "...РПЦ предоставляет власти свои услуги: поддержку на выборах, отказ от критики в период между выборами, демонстрацию полной лояльности на уровне благочинных и епископата. Она не занимается тем, чем должна, не обличает пороки представителей власти, не поднимает всерьез тему социальной несправедливости, раздает ордена коррупционерам, а то и откровенным бандитам. Епископат встроился в российскую клептократическую элиту. Взамен власть наделяет РПЦ привилегиями: не платить налоги, получать государственное финансирование, свободно заниматься коммерцией, вносить правки в законопроекты и уже действующие законы, обращаться к чиновникам любого ранга вплоть до президента, пользоваться эфиром федеральных телеканалов, использовать спецтранспорт и охрану, без проблем проводить массовые мероприятия и многое другое..." (https://t.me/cerkvach/1229). За даними російських джерел, сучасна РПЦ – це понад 60 метрополій та понад 300 єпархій, понад 40 тис. осіб, які задіяні в її діяльності, близько 37 тис. храмів та інших приміщень, 462 чоловічих та 482 жіночих монастиря. Щорічно РПЦ отримує дохід, який обчислюється сумою приблизно в 300-350 млн. дол. США, включаючи не лише пожертви, комерційну діяльність, але й приховане фінансування з державного бюджету. Дехто вважає цю цифру дещо заниженою і називає суму в 500 млн. дол. США (див. детальніше: http://region.expert/clericalism/). За будь-яких обставин РПЦ, на думку Кремля, є важливим ідеологічним "окормлювачем" російського населення. Наче і можливості, як бачимо, є. Питання лише у тому, якої кількості населення це стосується і наскільки є ефективним. Якщо спиратися на інформацію офіційного представника МВС РФ, "нічні великодні святкові служби в Росії у 2019 р. (беремо доковідний рік) відвідало більше 4,3 млн. осіб" (https://www.sova-center.ru/religion/discussions/how-many/2019/04/d40953/). Чи означає це, що в Росії зараз саме такою є кількість православних віруючих? Звісно, ні. Але для нас важливим є порядок цифр. Візьмемо для порівняння російських мусульман. Залишимо на совісті Кадирова його оцінку кількості мусульман в Росії (30 млн. осіб), та навіть Путіна з його 20 мільйонами (https://medinaschool.org/library/obshestvo/istoriya-islama/skolko-musulman-v-rossii). Але навіть мінімальні цифри, з якими погоджуються не дуже прихильні до мусульман джерела, говорять про те, що мусульман, в Росії є щонайменше 13 млн. осіб (https://echo.msk.ru/blog/demography/2734948-echo/). При цьому тенденція до постійного збільшення кількості мусульман зростає як через природній приріст, так і за рахунок міграції з Азербайджану, країн Середньої Азії та Близького Сходу. І це справді активні віруючі. Попри те, що російська держава не допомагає мусульманам так само, як допомагає РПЦ. А держава робить для РПЦ справді немало: до нової редакції конституції Росії записано положення про традиційність сім'ї, священнослужителі РПЦ мають доступ до всіх соціальних прошарків суспільства: від молоді до збройних сил (щоб, наприклад, освячувати ядерні ракети), предстоятелю РПЦ влаштовують телевізійне шоу з об'їздом навколо Кремля для "оборони" від пандемії, служителям РПЦ створені спеціальні умови в організації паломництва, що є черговою непрямою фінансовою підтримкою тощо. А до храмів, як бачимо, іде зовсім невелика частина вірних з офіційно заявлених 58 млн. осіб. Виникає питання, чому? А тому, що навіть забитий державною пропагандою пересічний росіянин бачить всю нещирість того, що пропагується назовні і одночасно відбувається в самій РПЦ. Мабуть, також і через численні скандали, які постійно трясуть РПЦ зсередини. Варто згадати у цьому контексті хоча б історію архієрея Чапліна, який займав в системі РПЦ не останню позицію і закликав к "убийству ракетными ударами с воздуха российских политических эмигрантов в государствах, куда те уехали, к созданию спецподразделений по типу "эскадронов смерти" для ликвидации врагов режима на территориях других государств", доводив, що "массовые убийства людей якобы санкционированы самим Богом, о чём со всей очевидностью явствует из священных библейских текстов" тощо. ((https://www.kasparov.ru/material.php?id=5E2EC82C2C066). Або ж протоієрея Смирнова, відомого тим, що був засновником і лідером проекту "Отдельный дивизион" – вкрай консервативного православного руху, який виступав на "захист сімейних цінностей" у їхньому найбільш мракобісному варіанті, боровся проти запровадження в Росії ювенальної юстиції та заборону абортів, чим справедливо заслужив характеристику одного з "...наиболее мерзких и подлых мракобесов, обскурантов и ретроградов среди российских церковников..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F91FEF180053). Чи скандали навколо далеко не монашої власності у центрі Москви самого В.Гундяєва (КГБешне псевдо – Михайлов), чи гоніння з його боку на незгодних у церкві, зокрема, протодиякона А.Кураєва, окультизм, який добрався вже навіть до високих церковних чинів, бунт схіігумена Сергія у Єкатеринбурзькій єпархії, педофільні скандали в Оренбурзі та Якутії, розбещення малолітніх у Вологді, викриття численних "гомоієрархів" тощо. І це лише окремі приклади. Зрозуміло, що такі "герої" РПЦ та їхні нехристиянські вчинки завдають російській церкві непоправної іміджевої шкоди. Все це, пише політолог і історик О.Макаркін, "диссонирует с настроениями, преобладающими в среде молодых россиян, что ставит под вопрос будущее церкви...более модернистски настроенная часть общества расходится с церковью, считая ее слишком архаичной. И не утрачивая православной самоидентификации, перестает связывать себя с церковью как организацией". Не можна не зважати також на нищівний удар по "устоях" РПЦ через визнання Вселенською патріархією канонічної незалежності Православної церкви України. Від РПЦ вже зараз відійшла значна частина віруючих в Україні. Цей процес, хоч і помалу, набирає обертів, тобто, об'єктивно вестиме до ослаблення і навіть потенційного занепаду РПЦ в самій Росії, бо вже у найближчі роки вона може реально втратити чисельну першість у православному світі. Зважаючи на її прислужницьку роль у відносинах з російською державою, скандалами в самій церкві, значним послаблення її впливу у світовому православ'ї, важко не погодитися з думкою дописувача на Kasparov.ru П. Матвеєва: "... эта контора (РПЦ – прим.авт.) прогнила не просто насквозь – она прогнила целиком и полностью, бесповоротно и навсегда. И что никакому реформированию она не подлежит, а подлежит она только одному – уничтожению..." (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5E2EC82C2C066). Отже, виходячи з висловлених думок російських експертів, можемо констатувати, що: Перше: РПЦ фактично є державною церквою, бо обслуговує державні інтереси. Друге: через це вона перебирає на себе усі державні гріхи: корупцію, пристосуванство, брехню тощо. Третє: тому вона стрімко втрачає наявний у перші післякомуністичні роки бодай якийсь моральний авторитет, а відтак – не користується такою довірою росіян, як на це розраховують у Кремлі. Четверте: значно зменшився міжнародний вплив РПЦ, зважаючи на надання Томосу Православній церкві України та самоізоляцією РПЦ у світовому православ'ї. Висновок напрошується сам собою: ставка Кремля на РПЦ є битою картою. РПЦ не зможе виконати покладені на неї Кремлем функції. Тріщина між православними та РПЦ ще більше поглиблюватиметься, бо керівництво церкви нав'язує вірним стандарти і традиції минулого. РПЦ, як і російська держава, якій вона вірно служить, повернута у минуле. У такої церкви немає перспективи. Отже, ідеологічна опора путінського режиму насправді не є настільки міцною, щоб забезпечити стабільність путінського режиму. Це ще не повне відторгнення, але і не беззастережна підтримка. Негативна динаміка соціально-економічного розвитку Росії може звести нанівець всі "досягнення" на ідеологічному фронті. А коли руйнується ідеологія, руйнується і держава. Йдеться про глибоку світоглядну тріщину, яку російське суспільство в осяжній перспективі подолати не зможе*. ___________________________________________ *Нестандартний погляд на перспективи РПЦ висловив неоднозначний О.Невзоров https://www.youtube.com/watch?v=cc1pnMsk_6A&ab_channel=%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D0%B7%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2 3.Внутрішній колоніалізм "...реальная (кон) федерация" и "Россия" – это явления довольно разные и едва ли не противоположные..." https://region.expert/treaty_or_collapse/ Назвою сучасної Росії є "Російська Федерація". Як відомо, федеративний устрій передбачає наявність двох рівнів суверенітету: федерального (загальнодержавного) і суб'єктів федерації. Для кожного з них визначено свій рівень компетенції та відповідальності. Такою є теорія. Проте російська практика і у цьому відрізняється від загальнолюдської. Але почати варто було б із невеликого екскурсу в історію, бо сучасна російська "федерація" є лише іншою назвою того, що раніше називалося російською імперією. Її суб'єкти стали такими у своїй преважній більшості проти власної волі, бо були завойовані. Фактично, вони перетворювалися на колонії, надаючи самій Московії ознак центру утворюваної колоніальної імперії. При цьому її особливість полягала у тому, що "нарощування" територій відбувалося за рахунок приєднання нових земель, на яких у більшості випадків проживали абсолютно неспоріднені з населенням метрополії інші народи. Від самого початку це робило її національно-строкатою, дуже неоднорідною і, що найголовніше, нерівноправною, бо завойовані "туземці" відразу потрапляли у категорію другорядних, упосліджених, "недорозвинутих". Більшовики, розуміючи, що втримати поневолені Росією народи у колоніальному рабстві на тлі розпаду інших європейських імперій об'єктивно не вдасться, вдалися до відвертої брехні і маніпуляцій: вони проголосили привабливе на загал гасло "світової федерації вільних народів", яке у реаліях початку ХХ ст. обмежилось фактично територією колишньої імперії. Формально концепція "добровільного об'єднання" в СРСР колишніх колоній на начебто рівноправній з метрополією основі спрацювала, хоча і цього разу "добровільність" була принесена всім "незалежним республікам" на кривавих багнетах більшовицьких орд. Реальна нерівноправність "рівноправних" республік була очевидною від самого початку. Хоча формальною новелою стало закріплення в конституції СРСР рівноправності його суб'єктів, можливості мати власні законодавчі та виконавчі органи влади, власні збройні сили та навіть право виходу з Союзу РСР. Перехід до жорсткої централізації на початку 30-х років минулого століття поставив жирну крапку на всіх "федералістських" теоріях: СРСР де – факто перетворився на унітарну державу з системою самодержавно- компартійного управління, позбавленою будь-яких моральних принципів та норм. У підсумку це мало наслідком небачений терор проти народів неоімперії як у політичній, соціальній, так і національній сфері. Радянський режим виявився значно деспотичнішим щодо своїх нових – старих колоній, ніж російсько-імперський. Зрозуміло, що усі ці фактори стали найважливішими передумовами колапсу СРСР. Які висновки з такого розвитку подій зробили в теперішній Росії? Виглядає так, що ніяких, бо там фактично повторили практику СРСР, тільки тепер уже у рамках самої Росії. Що являє собою сьогоднішня російська федерація? Це – конгломерат з 83 суб'єктів, різних за статусом, повноваженнями і рівнем відповідальності. До федерації належать республіки, краї, області, міста федерального значення, автономні області, автономні округи. Основою "нового" російського федералізму став "Федеративний договір" 1992 р., який фактично повторив конструкцію "федералізму" СРСР. Його підписали суб'єкти федерації та федеральний центр. Він був, так би мовити, традиційним "вертикальним" договором, коли "згори" погодилися на певні права для тих, хто був "знизу". При цьому великі регіони, населені переважно росіянами, жодної суб'єктності не отримали. Ось що пише про це вже згадуваний В.Штепа: "...было зафиксировано неравноправие регионов – одним позволялось быть суверенными республиками со своими конституциями, а другие (большинство) остались на уровне несуверенных областей и краев, чей главный документ называется по-армейски "устав". http://region.expert/all_republics/ (логіка автора, як "вєлікороса", є цілком зрозумілою – для них нема різниці у тому, чи це народ, який живе на своїй землі, чи населення штучно створеної області). Варто у той же час відзначити, що Рада Федерації, яка діяла за часів Єльцина, впродовж короткого періоду мала певний натяк на федералізм, бо її членами ставали обрані в суб'єктах федерації політики. Але прихід до влади Путіна поклав край такій практиці – з 2001 р. до цього органу вже призначали за вказівкою з Кремля. У чому полягав найбільший недолік договору 1992 р.? Насамперед, у тому, що він відійшов від принципу субсидіарності, тобто, делегування суб'єктами своїх окремих повноважень федеральному центру. Саме на такому принципі побудовані демократичні федерації світу. Та поставимо питання інакше: а чи було б у Росії таке в принципі можливим? Відповідь є негативною, бо політичне мислення російських імперських еліт не передбачає іншого способу управління окраїнами (безвідносно до національності місцевого населення), як підпорядкування імперському центру. Отже, договірний характер федерації, як це мало місце у світовій практиці, в Росії не спрацював і не міг спрацювати через півтисячолітню імперську традицію управління. Вона не змінилася і сьогодні, ба більше, – набула гіпертрофованих ознак. Суб'єкти федерації, як і "несуб'єктні" регіони, рівні у своїй повній політичній та економічній залежності від Москви. Ні республіки, ні регіони не є власниками тих природніх багатств, які їм належать, фінансова система Росії побудована у такий спосіб, що розпоряджатися отриманими на місцях прибутками вони не можуть. Де-факто всі "суб'єкти" є лише прохачами у всесильної Москви. Саме вона призначає своїх "смотрящих" в усі регіони, що є точною копією радянської практики контролю за тодішніми союзними республіками. Декларації про суверенітет чи інші "автономістські" документи носять абсолютно декларативний характер, а у контексті "поправок" до конституції 2020 р. будь-які дії, що можуть трактуватися, як підрив територіальної цілісності Росії, підпадають вже під карну відповідальність. Та визначальною особливістю федерації по-російськи є внутрішній колоніалізм. Деякі російські експерти пишуть про "колоніалізм" всередині самої Росії, де "...метрополией... является не страна, колонизирующая другие территории (как это было в случаях Британии, Испании, Португалии и т.д.), но сама по себе "вертикаль власти", которая считает своими колониями даже ее собственные регионы..." (виділено – авт.). Розмірковуючи над історією російського колоніалізму, В.Штепа приходить до висновку, що "...высокомерие "метрополии" по отношению к "колониям" в нынешней России вполне сохранилось. В "федеральных" СМИ (хотя к федерализму они никакого отношения не имеют, ибо сосредоточены в столице метрополии) частенько приходится наблюдать определения других регионов как "провинции", "периферии" и т.д. В реальных мировых федерациях, типа США и ФРГ, такое совершенно невозможно представить". http://region.expert/federation-or-metropolis/ Зрозуміло, що це викликає автономістські настрої. Ось що пише про них російський філософ – шовініст К.Крилов: "Такие (автономістські – прим.авт.) настроения подогреваются чудовищно несправедливым государственно-территориальным и экономическим устройством Российской Федерации, систематическим ограблением целых регионов, политикой препятствования развитию, преференциями "нерусским" национальным республикам за счёт русских областей. Мы живём в отвратительно устроенном государстве, и нет ничего удивительного в том, что люди готовы отделиться от него..." (виділено – авт.) https://localcrew.ru/siberianstate Таким чином, маємо типово радянський колоніальний рімейк. Хоча є і кілька новел: серед усіх "рівних" народів Російської Федерації з'явився ще рівніший – "государствообразующий народ", мова якого є тепер державною на території всієї Росії (див. детальніше – ст.68 конституції Росії). Йдеться, звісно, про "русских". На відміну від СРСР регіональні суперечності сучасної Росії зовсім не обов'язково збігаються з кордонами національних утворень у її складі. Акцент зміщується на територіальні автономії та їхню взаємодію між собою, а також між ними і федеральним центром. Відносно новою тенденцією стало пожвавлення регіоналістських "російських" рухів. Можна говорити про відновлення певної практики початку 90-х років минулого століття. Сьогодні "територіальний регіоналізм" власне російських територій набирає обертів, створюючи для Кремля нові проблеми. Посилюється самоідентифікація не лише "национальных окраин", але і певних російських територій. "Регионалистские движения выглядят на данном этапе более перспективными, чем национальные, поскольку РФ – этнически более однородная страна, чем был СССР, и основные противоречия между регионами носят экономический и пространственный характер"., – наголошує відомий експерт з питань регіональної політики Євразії П.Гобл http://region.expert/author/pol-gobl/. Прикладів "регіонального пробудження" більш, ніж достатньо. І це не лише Хабаровськ. Значно серйознішими є процеси, які через ті чи інші обставини поки не виходять на поверхню. Згадаймо, хоча б два таких величезних регіони Росії як Урал та Сибір. "Сепаратистские тенденции на Урале не так сильны, как, допустим, в Сибири, однако уровень недовольства политикой центральных властей здесь традиционно высок, – пише російська журналістка К.Кирилова. Цей регіон, а особливо, Єкатеринбург мають досвід боротьби за автономію, а протестні настрої "даже в настоящее время зачастую перекликаются с незабытыми идеями независимости от Москвы". https://region.expert/new-ural/. Варто нагадати, що у 1993 р. 83% з числа опитаних жителів Свердловської області висловилися за значне збільшення повноважень регіону, того ж року була прийнята конституція Уральської республіки. Зрозуміло, що історія з "автономізацією" Уралу швидко закінчилася розпуском згаданої республіки. Але надзвичайно показовою у зв'язку з цим була мотивація Кремля. В оточенні Б.Єльцина, якому, до речі, належить відома фраза: "Беріть стільки суверенітету, скільки можете проковтнути", вважали, що "обретение областью с преимущественно русским населением республиканского статуса является шагом к распаду России." https://region.expert/new-ural/ Про реальність "уральськости" пише російський регіоналіст П.Лузін, обгрунтовуючи свій висновок історичними, економічними та культурними особливостями цього регіону. "Единство Урала формировалось также колониальной политикой Москвы в отношении этого большого региона...Это вообще парадокс колониализма, когда представление жителей колоний об их собственном единстве перед лицом метрополии формируется самой метрополией" https://region.expert/immortal-ural/. Не менш показовими є автономістські традиції Сибіру (російські джерела ще називають їх "областничеством"). Своїми коренями вони йдуть у далеке ХУІІ ст., хоча більш-менш чітко ідеї окремішності сформувалися в середині ХІХ ст. У їхній основі лежали два постулати: а) Сибір є економічною і політичною колонією Росії та б) сибіряки – є окремим історико- етнографічним типом росіян або ж навіть окремою нацією (Див. Ю Федоров. "Россия между фашизмом и распадом", Киев, 2017, стор. 102.). Хоча прагнення сибіряків до певної автономії у межах Росії не були реалізовані ні у 1905 р, ні у часи російської громадянської війни 1917 – 1923 рр, ні у перші роки після розвалу СРСР, ці настрої залишаються популярними і дотепер. Якими є головні причини сибірського сепаратизму? Російський історик Ф.Сушко говорить про: - "несправедливое распределение доходов от эксплуатации природных богатств между Москвой и регионами Сибири" - "политику федеральных властей... Золотая Орда у Руси забирала 10% – и это называлось татарским игом. А как назвать, когда забирают 70%"? - "культурную идентичность местного населения. Некоторые жители Сибири считают себя в первую очередь "сибиряками", а не "россиянами" или "русскими". Сибиряк чувствует себя жителем колонии..." - "работу из-за рубежа, направленную на расчленение России" http://journals.tsu.ru/uploads/import/1671/files/426_192.pdf Залишимо поки що без коментарів останній пункт цих висновків як суто теоретичний, але гідний уваги, а от попередні свідчать про певний вибухонебезпечний потенціал для єдності Росії. За різними оцінками, понад 20% населення Сибіру підтримують ідеї або автономізації, або навіть незалежного розвитку цього регіону (Див. Ю Федоров. "Россия между фашизмом и распадом", Киев, 2017, стор. 111.) А що таке Сибір економічно? Це – 50% російського бюджету, 75 % російського експорту, 100% виробництва олова, нікелю, платини, 75% нафти, 85 % золота, 90 % газу. При цьому на території поки-що уявної Сибірської республіки проживає велика кількість народів, крім власне російського: якути, тувінці, хакаси, алтайці, шорці, долгани, буряти, евенки, евени, нанайці, ульчі, удегейці, ненці, чукчі, селькупи, коряки, ханти, ескімоси... І не відомо, яку форму національного самовизначення вони б обрали у зручний політичний момент. https://mail.google.com/mail/u/0/?tab=rm&ogbl#inbox/FMfcgzGkXSZGkxgsqCBQxJQnftlqqxfk?projector=1 Аналізуючи історію сибірського націоналізму, А.Сушко робить цікавий висновок: "Политические затухания сибирского национализма всегда были связаны с укреплением государства в России". http://journals.tsu.ru/uploads/import/1671/files/426_192.pdf А який висновок можна буде зробити, якщо російська держава ставатиме слабшою, нестабільнішою і все менш керованою? Такий розвиток подій безсумнівно матиме наслідком посилення сепаратистських настроїв і не тільки в Сибіру. Не забуваймо про Далекий Схід (останні події у Хабаровську є наочним тому підтвердженням) чи, наприклад, Калінінградську область. Вельми "шапкозакидательским" було б і неврахування національних аспектів. Попри фактичну російську монобільшість фактори Татарстану, Башкиркостану і Кавказу тощо не можна так легко скидати з рахунків. Справа навіть не в тому, що якийсь із цих регіонів раптом проголосить про своє бажання вийти зі складу Росії. Питання в іншому: який політичний вибух це спровокує в автономістськи налаштованих російських регіонах. Можна припустити, що певна комбінація внутрішньо- і зовнішньополітичних факторів, які призведуть до послаблення або навіть неспроможності федерального центру здійснювати ефективне управління, матимуть своїм наслідком різкий сплеск сепаратизму і появи явної загрози для цілісності Росії. Чи не єдиним шансом утримати єдність країни російські експерти називають "справжній федералізм", тобто, побудову відносин між суб'єктами федерації на договірних засадах та делегування визначеному суб'єктами федерації центру чітко визначених повноважень. Вже згадуваний П.Лузін пропонує, по-перше, "все существующие 83 региона уравнять в статусе. Наиболее безболезненно это можно сделать, превратив края, области и автономные округа в республики в их нынешних границах", а, по-друге, провести реформу податкової системи для того, щоб регіони могли розпоряджатися своїми фінансами. http://region.expert/decolonization/. В.Штепа наполягає, що єдиним виходом з теперішньої безперспективної і, по – суті, колоніальної системи управління є "добровольный, равноправный и взаимоинтересный межрегиональный договор", який є "абсолютной противоположностью империи, которая строится на столичном гиперцентрализме". https://region.expert/treaty_or_collapse/ Зрозуміло, що такі підходи відкидаються Кремлем. Хоча саме він звинувачує увесь світ у "русофобстві", "в действительности же самой русофобской является диктатура московского Кремля, которая не позволяет свободно развиваться всем русским регионам", – зазначає філософ і російський регіоналіст С. Корнев. Йдеться про те, продовжує він, щоб залишити "70 регионов с преобладанием русского населения в роли культурных колоний Москвы". Адепты Московии задают удивленный вопрос: "А зачем нам нужно еще 70 русских проектов, 70 новых русских культур? Разве недостаточно нынешнего музея восковых фигур?". Фактически, этот вопрос звучит так: Зачем вам, суверенным регионам, быть вообще? Ваша роль – поставлять нам ресурсы и свежую кровь. В качестве полноценных субъектов истории вас не нужно, вы нам будете мешать, вы отодвинете нас в сторону...". http://region.expert/postmoscow/, - Як зазначає відомий економіст В.Іноземцев, "неготовность элит принять ценности федерализма стала исторически и логически первой фундаментальной причиной возрождения российской имперской структуры". http://region.expert/federation-or-metropolis/ Проблема, однак, не тільки у самому Кремлі. Приблизно таку ж "централістську позицію" підтримують й представники "ліберальної" опозиції, що викликає обурення опонентів у регіонах. Вони справедливо наполягають, що "ліберали" мають перейти до федералістського мислення, тобто, визнати "за каждым регионом его политическую субъектность и стремление к установлению равноправных договорных отношений" http://region.expert/opposition/. Вельми неочікуваними є думки деяких регіоналістів стосовно столиці майбутньої федерації. Багато росіян висловлюються проти Москви. "Почему россияне во множестве ненавидят свою столицу?"-, ставить питання російський соціолог І.Ейдман. І відповідає: "Нельзя представить, чтобы немцы ненавидели Берлин, англичане – Лондон, французы – Париж и т.д. Но поляки или чехи, конечно, ненавидели столицу Третьего рейха, индусы – столицу Британской империи, алжирцы – столицу имперской Франции. Множество россиян, вне зависимости от национальности, воспринимают Москву как имперскую столицу, а себя как жителей колониальных, зависимых территорий. Только этим можно объяснить ненависть к Москве в российских регионах". https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9 Категорично проти збереження за Москвою функцій оновленої федерації виступає В.Штепа: "Москва – это концентрат имперских смыслов и символов, от средневекового "третьего Рима" до советских звезд над Кремлем. Поэтому без переноса столицы из Москвы Россия просто не сможет избавиться от имперской ментальности. http://region.expert/opposition/, "...никакие федеративные или конфедеративные договоры в России в принципе невозможны, пока ее столица остается в Москве..." https://region.expert/treaty_or_collapse/ Навіть близький до Кремля скандальний російський олігарх О.Дерипаска висловився за перенесення столицы до Сибіру https://lenta.ru/news/2020/09/04/stolica/ А Голова Наглядової ради Інституту демографії, міграції та регіонального розвитку Ю.Крупнов прямо заявив, що "нынешний главный город России опустынивает всю остальную территорию страны". Він назвав це питанням виживання Росії. https://www.mk.ru/economics/2020/09/08/demograf-obosnoval-perenos-stolicy-iz-moskvy-vopros-vyzhivaniya.html Далеко не всі в Росії дотримуються такої думки, бо не бачать практичних можливостей до кардинальних змін через, насамперед, політичний курс Кремля і приходять до висновку, що в осяжній перспективі у відносинах між "метрополією" і "колоніями" нічого не зміниться. Зокрема, оглядач російського "Форбс" М.Артем'єв констатує: "Думается, в обозримой перспективе цивилизационный раскол между Москвой и остальной Россией останется. И о чем следовало бы подумать, так это о том, как не допустить его увеличения". https://www.forbes.ru/biznes/349281-moskva-eto-navsegda-realno-li-perenesti-stolicu-rossii-v-drugoy-gorod Отже, що маємо у підсумку? Перше: "Федеративність" Росії є фікцією. Насправді Росія є країною з жорстко централізованою системою управління. Друге: Офіційно закріплено нерівність регіонів Росії, а також "національну тріщину" у вигляді вивищення "русских" порівняно з іншими народами Росії. Третє: Регіони сприймають Москву як "метрополію", а самі почуваються "колоніями". Четверте: У Росії посилюються автономістські настрої. Найбільше це відчувається на Уралі, в Сибіру, на Далекому Сході та Калінінградській області. П'яте: Попри нечисленність "інородців" порівняно з "русским" населенням, національний фактор (Татарстан, Башкоркостан, Кавказ тощо) відіграватиме не останню роль у внутрішньополітичному житті Росії і може стати детонатором ланцюгової реакції в російських регіонах. Шосте: Накладання регіональних суперечностей на асиміляторську політику Кремля щодо корінних народів Росії за певних політичних обставин матиме наслідком різке послаблення керованістю країною. Територіально – національний розлом, який був, є і лишатиметься "ахілесовою п'ятою" Росії, має всі шанси знову перетворитися на державо-руйнівну прірву. Ключовим фактором, який може спровокувати колапс Росії, стане неспроможність Москви ефективно керувати регіонами. Підставами для цього, скоріш за все, буде комбінація двох моментів: а) різкого погіршення економічної ситуації в країні і пов'язаного з цим невдоволення населення в регіонах та б) посиленим економічним та військово- політичним тиском Заходу на Кремль. А поки що Росія залишається тим, чим вона є: імперією, зшитою жорстким централізмом. "Россию связывает воедино только централизованное насилие, колючая проволока' лагерей и пыточные наручники", – робить невтішний висновок І.Ейдман https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F9AE07E2FFE9 (Далі буде) https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/614c87d67ac7d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f6ef9b2c7474/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Sat, 26 Sep 2020 11:20:02 +0300 Друга світова залишила глибокі шрами в історії багатьох народів світу. Особливо тих, хто зазнав безпосередньої агресії з боку нацистської Німеччини. Шрами залишилися і в свідомості самих німців. Вони досі спокутують вину своїх предків за їхні злочини. Війна пройшла Україною двічі: спочатку з заходу на схід, а потім зі сходу на захід, знищивши мільйони мирних жителів і спустошивши її вщент. Теж саме пережили Польща і Білорусь. У результаті німецько – радянської змови Польща припинила своє існування, а Білорусь під час війни втратила кожного третього жителя. Жорстокі бої йшли також на території Росії, хоча окупованих територій було відносно небагато, а тривалість окупації була значно коротшою. Така правда історії. А чому ж тоді така непослідовність в оцінках і діях, чому весь післявоєнний час німці замолюють свої гріхи вона виключно перед Росією? Моя відповідь банальна: вони не знають або, може, не всі і хочуть знати всю правду. Ось чому важливим є неупереджені та, якщо хочете, аполітичні історичні дослідження, зокрема, й цієї трагічної сторінки наших взаємин. Тоді, мабуть, не виникали б питання про доцільність чи недоцільність спорудження в Берліні меморіалу українцям – жертвам нацизму, тоді, мабуть, виплачені ФРН доволі скромні компенсації радянським громадянам, яких під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини, не були б настільки непропорційними щодо українців, тоді, мабуть, ризикну припустити, і Німеччина швидше почала б дивитися на Україну безпосередньо, а не через криві і затемнені окуляри Москви. Чи маємо ми сьогодні якусь структуру, яка б допомогла політикам і громадськості прояснити ті чи інші сторінки українсько – німецьких взаємин? Так, маємо (увага –!) громадську організацію (ГО) під, правда, гучною назвою "Німецько-українська комісія істориків", яка представляє не Україну і Німеччину, а кількох істориків з обох боків, тобто, лише самих себе. Пікантність ситуації полягає також і у тому, що фінансує цю громадську організацію німецька сторона. Чи все це нормально? Ні, звісно, особливо, якщо взяти до уваги, що інші східноєвропейські країни мають з Німеччиною двосторонні міждержавні комісії. Відверто кажучи, не дуже розумію, чому українська сторона погодилася свого часу на такий "громадський" формат. Але помилки треба визнавати і виправляти. Не можу не привітати у зв'язку з цим рішення МЗС України відкликати патронат Міністра закордонних справ України над роботою цієї ГО та пропозицію створити повноцінну міждержавну комісію, яка працюватиме, представляючи інтереси істориків України та Німеччини. Так буде чесно, справедливо і відповідально. Не можу собі навіть уявити, що німецька сторона не сприйме такої дружньої пропозиції. Ще менше можу собі уявити, що вона наполягатиме на тому, щоб все залишилося, як є. Це було б проти правди, а, значить, аморально. Я вірю в європейські цінності, які вже 75 років так послідовно відстоює Німеччина. https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f6ef9b2c7474/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f3577c92b824/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Thu, 13 Aug 2020 20:26:33 +0300 Відразу чую голоси опонентів: " Як це не відбудеться?! Вже відбулася! Могутня і велика держава...". Причому говорять не тільки у них, але, на жаль, і у нас. З іншого боку, наче й логічно: вже пів тисячоліття існує на політичній карті світу. Тільки от питання: якщо і відбулася, то як "що"? Іншими словами, – якщо вже і "велич", то для чого чи кого? Сучасна політична думка приходить у своїй переважній більшості до висновку, що це "щось" має бути людиноцентричним, тобто, відповідати на запити людей якнайкращим чином. Звідси: не людина для держави, а держава для людини. Традиційний гуманістичний погляд на державотворення. Його найголовнішими складовими виступають політична і релігійна свобода, вільна економічна конкуренція, високі соціальні стандарти, забезпечення прав національних і соціальних меншин, жінок, дітей тощо. Не завжди це було нормою. Темні часи Середньовіччя рясніли жахливими подіями релігійного мракобісся, соціальної несправедливості, політичної нерівності, національної нетерпимості та інших неприйнятних, з погляду сучасної ліберальної думки, явищ. До честі людської спільноти – вона змогла (у своїй переважній більшості) вилікуватися від цих "хвороб розвитку" і залишити їх у минулому. Але на те й існують правила, щоб з них були винятки. Росія – один з них. Не буду торкатися, як прийнято зазвичай, політичних, соціальних, економічних тощо аспектів того, що підтверджує такий висновок. Про це вже написано і ще буде написано не один десяток досліджень і дисертацій. Спробую, бодай, дотично підійти до іншої теми, яку чомусь майже завжди оминають. Але яка, на мою думку, є чи не визначальною для розуміння сутності Росії. Йдеться про складну і неодномірну проблему самооцінки населення Московії, тобто, про комплекс уявлень про себе і навколишній світ. Це є важливою складовою того, що наука називає ментальністю. Власне, мова про те, як та людність, яка потім назвала себе росіянами, вкравши цю назву у русичів – праукраїнців, сприймає себе і світ? І що з цього випливає? Окремішність, особливість, несхожість на інших у її містично- глорифікованій формі виступає у "російській душі" чи не найважливішою характерною ознакою. Про це неодноразово впродовж століть любили і люблять дотепер повторювати наші північно-східні сусіди. Звідки вона? Ось над цим і пропоную спільно поміркувати. Почнімо з географії. Як свідомість дитини формується у перші роки її життя, так і психотип народу закладається на ранніх етапах його розвитку і самоусвідомлення. Чим була територія майбутньої Московії у ХІІІ – ХУ століттях? Правильно, Заліссям, тобто глухим узбіччям Східної Європи. Для Європи вона залишалася насправді закритою і недосяжною територією – відтак впливу європейської культури на неї практично не існувало. Вельми обмеженим був і вплив Києва, що розглядав ці землі лише як місце почесного заслання. Багатовікова відірваність від загальноєвропейських процесів виплавила психотип "самотнього народу", який постійно шукає свого берега, але ніяк його не знаходить. Наслідками цієї окремішності, несхожості з іншими стало культивування у суспільній свідомості стереотипу особливого покликання, спеціальної місії, загадковості тощо. Ця "закрита самотність", у свою чергу, викликала появу іншого психологічного феномену – підозрілість і відразу до всього іноземного. З точки зору азбучної психології, – цілком адекватна реакція: я боюся того, чого я не знаю чи не розумію. Але це творить абсолютно новий соціальний феномен, коли стає нормою для великого соціуму. Привнесена з Руси – України православна віра за таких обставин швидко перетворилася у догматичне, "єдиноправильне вчення", позбавлене шансів на модифікацію та розвиток. Останні ж кваліфікувалися як єресь, відступництво від "релігійної чистоти", що, у свою чергу, ще більше посилювало почуття відрубності як норми суспільного розвитку. Витворилося своєрідне замкнуте коло: що більшим було переконання у своїй окремішності, то більшою ставала впевненість у своїй особливості; що більшою була впевненість у своїй виключності, то більшою ставала необхідність почуватися відокремленим від решти світу. Це ж саме звідти й сьогоднішні кремлівські сентенції про Росію "як окрему цивілізацію". Закритість для Заходу компенсувалася відкритістю до Сходу. Хоча система рабської покори Орди не була свідомим вибором, бо її привнесло монгольське завоювання, населення Залісся, не знаючи соціальної практики європейських спільнот, взяло її між тим за прийнятну формулу свого соціального буття. Більш ніж трьохсотлітня ін'єкція у його свідомість думки про правильність системи – "всемогутній повелитель і нікчемний, безправний раб", життя якого нічого не коштує і може буте забране через будь-яку примху повелителя, - зав'язала в цій свідомості ще один психологічний вузол. Це – всеохоплюючий страх. Тут варто також згадати й про кліматичний аспект. Угро-фінські племена, які згодом складуть московську народність, жили у суворих природніх умовах. Одна сім'я не могла забезпечити своє виживання. Об'єктивно треба було об'єднуватися у численніші соціальні групи, спільна праця в яких допомагала долати життєві труднощі і загрози. Так, колективізм у його первісно – примітивній формі став важливим психологічним пріоритетом, придушуючи і підпорядковуючи собі індивідуальність. Поєднаний із набутим ординським страхом, він практично поховав у місцевого населення природнє прагнення до ініціативи, прояву своєї індивідуальності, висловлення незалежної думки, відстоювання власної позиції, замінивши їх колективною свідомістю. Індивідуалізм отримав у місцевому соціумі чітко негативну конотацію. Ці ж несприятливі природні фактори змушували постійно кочувати, вишукуючи нові землі, які, бодай, на короткий час могли забезпечити прожиття. Звідси – прийнятність ідеї захоплення чужих земель, відсутності чітких кордонів для проживання, звиклість до постійного руху "кудись". Пізніше на цей підготовлений психологічний ґрунт легко ляже ординська ідеологія і практика завоювань. Так впродовж кількох віків географія, природні умови та історія сформували етнос зі специфічною самооцінкою та баченням світу навколо себе: ми – унікальні та особливі, нас неможливо зрозуміти, ми живемо за особливими духовними стандартами, ми не довіряємо всьому чужоземному, його не любимо і не шануємо. Найкраща форма співіснування з цим чужим – його загарбання і підпорядкування собі. Значно пізніше з'явиться формула, яка концентровано, але на мій погляд, не зовсім повно схарактеризує сутність московської державності: "Православ'я, самодержавство, народність". Бракує характеристик. Аналіз подій, що відбулися з Московією – "Росією" після того, як вона утвердилася як суб'єкт міжнародної політики, свідчить про те, що цю формулу слід було б доповнити визначеннями: "Мракобісне православ'я, каральне самодержавство, рабська народність". Таке, звісно, неприємно визнавати. Тому московська інтелектуальна думка від початку свого формування намагається пояснити усі природні та набуті вади національного характеру та поведінки "таємницею" Росії, її народу а, особливо, "російської душі". Про це писало багато російських мислителів. Ось кілька думок: "Идея (русской) нации есть не то, что она сама думает о себе во времени, но то, что Бог думает о ней в вечности" (Вл.Соловьев, доклад "Русская идея" https://cyberleninka.ru/article/n/rossiya-v-istoriosofii-vladimira-solovieva/viewer)); "Да, мы веруем, что русская нация – необыкновенное явление в истории всего человечества. Характер русского народа до того не похож на характеры всех современных европейских народов, что европейцы до сих пор не понимают его и понимают в нем всё обратно..." (Ф.Достоевский, "Ряд статей о русской литературе" 1861 г., "...наша сущность, в этом отношении, бесконечно выше европейской. И вообще, все понятия нравственные и цели русских – выше европейского мира...", Ф.Достоевский, из письма Майкову, 1868 г.); "... Нет, не завоевателями и грабителями выступают в истории политической русские, как гунны и монголы, а спасителями...", Чернышевский Н. Г., Полн. собр. соч. М., 1949, т. XIV, с. 48), "мысль о том, что русскому народу предназначено выра-зить в своей национальности наиболее богатое и многостороннее содержание... не лишена основания... (В.Белинский, "Взгляд на русскую литературу 1846 г.". Соч., т. X, стр. 397-408); "...Мне кажется, что в русской жизни есть нечто более высокое, чем община, и более сильное, чем власть; это "нечто" трудно выразить словами, и еще труднее указать на него пальцем. Я говорю о той внутренней, не вполне сознающей себя силе, ... я говорю, наконец, о той силе, о той вере в себя, которая волнует нашу грудь. Эта сила, независимо от всех внешних событий и вопреки им, сохранила русский народ и поддержала его несокрушимую веру в себя..." А.Герцен, Россия, письмо Г. Г-гу, Лондон, 25 августа 1849 г. http://gertsen.lit-info.ru/gertsen/public/la-russie/la-russie-rossiya.htm Ось так і багато – багато такого ж. Але найбільш системно ці ідеї викладені Н. Бердяєвим, якого небезпідставно вважають чи не найвидатнішим серед публіцистично-наукової частини російських дослідників знавцем цієї самої "загадкової російської душі". Його перу належить не одна розвідка на цю тему. У чому ж, за Бердяєвим, полягають головні характеристики цієї "народної московської душі" і, власне, самої Росії? Насамперед, у її антиномічності, тобто, внутрішній суперечливості, поєднанні в одному явищі абсолютних протилежностей. Цікавий, як на мене, спосіб видати звірячий оскал за ангельську посмішку. Бердяєв аналізує три ключових елементи московської ментальності: її уявлення про державність, національність та релігію. Найцікавішими мені здалися такі його думки, вибране, так би мовити: Россия – особенная страна, не похожая ни на какую страну мира. Русская национальная мысль питалась чувством богоизбранности и богоносности России. На Западе еще не почувствовали, что духовные силы России могут определять и преображать духовную жизнь Запада... Духовная культура России, то ядро жизни, по отношению к которому сама государственность есть лишь поверхностная оболочка и орудие, не занимает еще великодержавного положения в мире... То, что совершалось в недрах русского духа, перестанет уже быть провинциальным, отдельным и замкнутым, станет мировым и общечеловеческим, не восточным только, но и западным. Россия – противоречива, антиномична. Душа России не покрывается никакими доктринами... Подойти к разгадке тайны, сокрытой в душе России, можно, сразу же признав антиномичность России, жуткую ее противоречивость. Творчество русского духа так же двоится, как и русское историческое бытие... Бездонная глубь и необъятная высь сочетаются с какой-то низостью, неблагородством, отсутствием достоинства, рабством. Бесконечная любовь к людям, поистине Христова любовь, сочетается с человеконенавистничеством и жестокостью. Жажда абсолютной свободы во Христе... мирится с рабьей покорностью. Не такова ли и сама Россия? (В России) Никто не хотел власти, все боялись власти, как нечистоты. Наша православная идеология самодержавия – такое же явление безгосударственного духа, отказ народа и общества создавать государственную жизнь. Русская душа хочет священной общественности, богоизбранной власти. Природа русского народа сознается, как аскетическая, отрекающаяся от земных дел и земных благ. Русский народ как будто бы хочет не столько свободного государства, свободы в государстве, сколько свободы от государства, свободы от забот о земном устройстве. Русский народ не хочет быть мужественным строителем, его природа определяется как женственная, пассивная и покорная в делах государственных, он всегда ждет жениха, мужа, властелина. Государственная власть всегда была внешним, а не внутренним принципом для безгосударственного русского народа; она не из него созидалась, а приходила как бы извне, как жених приходит к невесте. Очень характерно, что в русской истории не было рыцарства, этого мужественного начала. С этим связано недостаточное развитие личного начала в русской жизни. Русский народ всегда любил жить в тепле коллектива, в какой-то растворенности в стихии земли, в лоне матери. Рыцарство кует чувство личного достоинства и чести, создает закал личности. Этого личного закала не создавала русская история. В русском человеке есть мягкотелость, в русском лице нет вырезанного и выточенного профиля. Русская безгосударственность – не завоевание себе свободы, а отдание себя, свобода от активности. Але, наголошує Бердяєв, і антитеза. Вона полягає у тому, що: Россия – самая государственная и самая бюрократическая страна в мире, все в России превращается в орудие политики. Русский народ создал могущественнейшее в мире государство, величайшую империю. Силы народа, о котором не без основания думают, что он устремлен к внутренней духовной жизни, отдаются колоссу государственности, превращающему все в свое орудие. Интересы созидания, поддержания и охранения огромного государства занимают совершенно исключительное и подавляющее место в русской истории. Почти не оставалось сил у русского народа для свободной творческой жизни, вся кровь шла на укрепление и защиту государства. Личность была придавлена огромными размерами государства, предъявлявшего непосильные требования. Бюрократия развилась до размеров чудовищных. (Русская государственность)...превратилась в самодовлеющее отвлеченное начало; она живет своей собственной жизнью, по своему закону, не хочет быть подчиненной функцией народной жизни. Эта особенность русской истории наложила на русскую жизнь печать безрадостности и придавленности. Невозможна была свободная игра творческих сил человека. Великие жертвы понес русский народ для создания русского государства, много крови пролил, но сам остался безвластным в своем необъятном государстве. Чужд русскому народу империализм в западном и буржуазном смысле слова, но он покорно отдавал свои силы на создание империализма, в котором сердце его не было заинтересовано. Здесь скрыта тайна русской истории и русской души. Никакая философия истории, славянофильская или западническая, не разгадала еще, почему самый безгосударственный народ создал такую огромную и могущественную государственность, почему самый анархический народ так покорен бюрократии, почему свободный духом народ как будто бы не хочет свободной жизни? Эта тайна связана с особенным соотношением женственного и мужественного начала в русском народном характере. Та же антиномичность проходит через все русское бытие. Не менш суперечливими, взаємовиключними і контроверсійними є міркування Бердяєва про ставлення росіян до питання про національність. Читаємо: - Россия – самая не шовинистическая страна в мире. Национализм у нас всегда производит впечатление чего-то нерусского, наносного, какой-то неметчины. Немцы, англичане, французы – шовинисты и националисты в массе, они полны национальной самоуверенности и самодовольства. Русские почти стыдятся того, что они русские; им чужда национальная гордость и часто даже – увы! – чуждо национальное достоинство. Русскому народу совсем не свойственен агрессивный национализм, наклонности насильственной русификации. Русский не выдвигается, не выставляется, не презирает других. В русской стихии поистине есть какое-то национальное бескорыстие, жертвенность, неведомая западным народам. Русская интеллигенция всегда с отвращением относилась к национализму и гнушалась им, как нечистью. Она исповедовала исключительно сверхнациональные идеалы. И как ни поверхностны, как ни банальны были космополитические доктрины интеллигенции, в них все-таки хоть искаженно, но отражался сверхнациональный, всечеловеческий дух русского народа... Достоевский прямо провозгласил, что русский человек – всечеловек, что дух России – вселенский дух, и миссию России он понимал не так, как ее понимают националисты. - Национален в России именно ее сверхнационализм, ее свобода от национализма; в этом самобытна Россия и не похожа ни на одну страну мира. Россия призвана быть освободительницей народов. Эта миссия заложена в ее особенном духе. - Россия – самая националистическая страна в мире, страна невиданных эксцессов национализма, угнетения подвластных национальностей русификацией, страна национального бахвальства, страна, в которой все национализировано вплоть до вселенской церкви Христовой, страна, почитающая себя единственной призванной и отвергающая всю Европу, как гниль и исчадие дьявола, обреченное на гибель. - Самый смиренный и есть самый великий, самый могущественный, единственный призванный. "Русское" и есть праведное, доброе, истинное, божественное. Россия – "святая Русь". Россия грешна, но и в грехе своем она остается святой страной – страной святых, живущей идеалами святости. Вл. Соловьев смеялся над уверенностью русского национального самомнения в том, что все святые говорили по-русски. Тот же Достоевский, который проповедовал всечеловека и призывал к вселенскому духу, проповедовал и самый изуверский национализм, травил поляков и евреев, отрицал за Западом всякие права быть христианским миром. Русское национальное самомнение всегда выражается в том, что Россия почитает себя не только самой христианской, но и единственной христианской страной в мире... Россия, по духу своему призванная быть освободительницей народов, слишком часто бывала угнетательницей, и потому она вызывает к себе вражду и подозрительность, которые мы теперь должны еще победить. А от і про церкву: Русская история явила совершенно исключительное зрелище – полнейшую национализацию церкви Христовой, которая определяет себя, как вселенскую. Церковный национализм – характерное русское явление. Им насквозь пропитано наше старообрядчество. Но тот же национализм царит и в господствующей церкви. Тот же национализм проникает и в славянофильскую идеологию, которая всегда подменяла вселенское русским. Вселенский дух Христов, мужественный вселенский логос пленен женственной национальной стихией, русской землей в ее языческой первородности. Так образовалась религия растворения в матери-земле, в коллективной национальной стихии, в животной теплоте. Русская религиозность – женственная религиозность – религиозность коллективной биологической теплоты, переживаемой, как теплота мистическая. В ней слабо развито личное религиозное начало; она боится выхода из коллективного тепла в холод и огонь личной религиозности... Россия – страна богоносная... Русский народ в массе своей ленив в религиозном восхождении, его религиозность равнинная, а не горная; коллективное смирение дается ему легче, чем религиозный закал личности, чем жертва теплом и уютом национальной стихийной жизни. За смирение свое получает русский народ в награду этот уют и тепло коллективной жизни. Такова народная почва национализации церкви в России. Ну, а тепер деякі висновки і, як завжди, "і вашим, і нашим": - Ту же загадочную антиномичность можно проследить в России во всем. Можно установить неисчислимое количество тезисов и антитезисов о русском национальном характере, вскрыть много противоречий в русской душе. Россия – страна безграничной свободы духа, страна странничества и искания Божьей правды. Россия – самая не буржуазная страна в мире; в ней нет того крепкого мещанства, которое так отталкивает и отвращает русских на Западе. Достоевский, по которому можно изучать душу России, в своей потрясающей легенде о Великом Инквизиторе был провозвестником такой дерзновенной и бесконечной свободы во Христе, какой никто еще в мире не решался утверждать. Утверждение свободы духа, как чего-то характерно-русского, всегда было существенной особенностью славянофильства. Славянофилы и Достоевский всегда противополагали внутреннюю свободу русского народа, его органическую, религиозную свободу, которую он не уступит ни за какие блага мира, внутренней несвободе западных народов, их порабощенности внешним. В русском народе поистине есть свобода духа, которая дается лишь тому, кто не слишком поглощен жаждой земной прибыли и земного благоустройства. Россия – страна бытовой свободы, неведомой передовым народам Запада, закрепощенным мещанскими нормами. Только в России нет давящей власти буржуазных условностей, нет деспотизма мещанской семьи. Русский человек с большой легкостью духа преодолевает всякую буржуазность, уходит от всякого быта, от всякой нормированной жизни. Тип странника так характерен для России и так прекрасен. Странник – самый свободный человек на земле. Он ходит по земле, но стихия его воздушная, он не врос в землю, в нем нет приземистости. Странник – свободен от "мира", и вся тяжесть земли и земной жизни свелась для него к небольшой котомке на плечах. Величие русского народа и призванность его к высшей жизни сосредоточены в типе странника. Русский тип странника нашел себе выражение не только в народной жизни, но и в жизни культурной, в жизни лучшей части интеллигенции. И здесь мы знаем странников, свободных духом, ни к чему не прикрепленных, вечных путников, ищущих невидимого града. - А вот и антитезис. Россия – страна неслыханного сервилизма и жуткой покорности, страна, лишенная сознания прав личности и не защищающая достоинства личности, страна инертного консерватизма, порабощения религиозной жизни государством, страна крепкого быта и тяжелой плоти... Россию почти невозможно сдвинуть с места, так она отяжелела, так инертна, так ленива, так погружена в материю, так покорно мирится со своей жизнью... все предпочитают оставаться в низинах, на равнине, быть "как все". Везде личность подавлена в органическом коллективе. Почвенные слои наши лишены правосознания и даже достоинства, не хотят самодеятельности и активности, всегда полагаются на то, что другие все за них сделают... Россия все еще остается страной безличного коллектива... ...Возвращение к собственной почве, к своей национальной стихии так легко принимает в России характер порабощенности, приводит к бездвижности, обращается в реакцию. Россия невестится, ждет жениха, который должен прийти из какой-то выси, но приходит не суженый, а немец-чиновник и владеет ею... И в других странах можно найти все противоположности, но только в России тезис оборачивается антитезисом, бюрократическая государственность рождается из анархизма, рабство рождается из свободы, крайний национализм из сверхнационализма...". (Н.Бердяєв, Судьба России https://predanie.ru/book/69716-subda-rossii/) Чому, шановні читачі, я змусив вас так довго читати сентенції Бердяєва? Лише для того, щоб ви краще зрозуміли психологічний портрет народу, з яким волею історії нам доводиться співіснувати. Познайомившись, бодай побіжно, з висновками тільки Бердяєва (а він, як я вже згадував вище, лише один з багатьох, хто описував "таємниці російської душі) бачимо, що зав'язані на етапі становлення московської народності психологічні вузли і травми з часом трансформувалися у параноїдальні уявлення про власну виключність і вседозволеність. Чи можна почуватися безпечно поряд з народом, самі представники (!!!) якого пишуть про нього як про суперечливого, догматичного, безрадісного, підозрілого, варварського, анархічного, великодержавного, імперіалістичного, ницого, рабського, неблагородного, жорстокого, роздвоєного у світосприйнятті, у якого немає гідності, який не вміє і не хоче облаштовувати своє життя, який живе мареннями і нездійсненними фантазіями, який не знає кордонів свого існування як фізичного, так і духовного тощо, тощо, тощо? Щоб хоч якось урівноважити такий психологічний портрет, залишається лише один шлях – псевдо філософська містика з безмежною і нічим не обґрунтованою уявою. Ось тоді і з'являються "богоносность" і "богообранность", "особлива духовна відповідальність", "утаємничена російська душа", "в Россию можно только верить", "народ – странник", він же – "народ-визволитель", "жіноче та чоловіче начало" в російській історії, "Россия, которая невестится" та багато-багато інших не менш екзотичних, але позбавлених здорового глузду сентенцій. Можна собі лише уявити, що відбувається в голові пересічного московита, якщо впродовж століть йому втовкмачували у свідомість таку психологічну абракадабру. Так, згадані статті було написано століття тому. Можуть заперечити, – це все про іншу Росію. На жаль, ні, про ту ж саму. Про агресивну, великодержавну, імперську, загарбницьку, жорстоку, брехливу, підлу. На жаль, це – не вичерпний перелік. Керований з Москви Комінтерн з його шизофренічною концепцією "світової революції", чергове поневолення "национальных окраин" більшовиками, загарбання балтійських країн перед Другою світовою війною, союзні відносини з нацистами і розподіл Польщі, захоплення половини Європи після Другої світової війни, Угорщина (1956 р.), Чехословаччина (1968 р.), Афганістан (1980 р.), збитий корейський авіалайнер (1982 р.), Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах, – це лише дещо з її агресивної зовнішньої політики ХХ століття. Але ж такою самою в Росії була і є політика внутрішньої агресії – голодомори, гулаги, зверхність і жорстокість до завойованих народів, приписуване собі при цьому "просвітництво" і "месіанство", винищення національних еліт, тотальна русифікація тощо. Чи змінилося щось сьогодні? Ні. Грузія, Крим, Донбас, Сирія, Лівія, MH-17, політичні вбивства за кордоном і у самій Росії (згадаймо Немцова), чеченські війни, намагання перекласти відповідальність за розв'язання Другої світової війни на західні країни, втручання у внутрішні справи інших держав через соціальні мережі, претензії до колишніх республік СРСР за нібито територіальні подарунки "від російського народу" тощо, – це все Росія тепер. Квінтесенцією російського бачення світу для мене, щонайменше за нинішнього політичного режиму, залишиться відповідь Путіна російському школяреві про кордони Росії. Пам'ятаєте: "Кордони Росії ніде не закінчуються!". Минають століття, а Московія і менталітет її народу залишаються незмінними. Свобода, права людини, гідність, налагоджений побут врешті-решт є у шкалі цінностей росіян та їхніх керманичів далеко позаду ілюзорної ідеї всесвітнього панування, нав'язування іншим своєї спотвореної філософії буття. "Глубинный народ, верховный правитель, сто (двести, триста?) лет геополитического одиночества, третий Рим (знову), ушедшая в отрыв альфа – нация, Россия, без сомнения, будет...воевать (война ведь тоже способ общения), ... будет вызывать страх и ненависть" і таке інше. (Див.детальніше: В Сурков. "Долгое государство Путина" https://www.ng.ru/ideas/2019-02-11/5_7503_surkov.html, В.Сурков, "Одиночество полукровки 14+" https://globalaffairs.ru/articles/odinochestvo-polukrovki-14/); "Есть что-то в самой мистике русской истории...Путин, как Мойсей, вывел русский народ из либерального египетского плена... есть волшебная грань между пустыней и землей обетованной, под которой я понимаю великое русское будущее..." А.Дугин, "Судьбу России будут решать все, кроме элиты". https://www.youtube.com/watch?v=bKfJEdsD9Ag.; "...Путин объявил Россию континентом. Именно этого мы и ожидали больше 30 лет – Континент Россия. Вокруг вода, а дальше – за ней другие континенты – более или менее воображаемые..." А.Дугин, "Континент Россия и остановленное время" https://www.geopolitica.ru/article/kontinent-rossiya-i-ostanovlennoe-vremya Чи це чимось відрізняється від попередніх марень? Що можна сказати про психотип такого народу? Мені на думку приходить лише одна відповідь – він небезпечний для всіх навколо, але насамперед для самої Росії. Чому? Бо саме через це вона насправді і не може відбутися. Вона не може позбутися тих ланцюгів, якими оперезала сама себе. Бердяєв має рацію – московський народ втратив можливість для саморозвитку під вагою держави, яку створив своїми безкінечними завоюваннями. Московський народ не відбувається, бо боїться самоідентифікації. Він не може сказати вголос про свою національність. Він боїться свої національності у багатонаціональній державі. Він змушений одягати гімнастьорку замість косоворотки, інакше свої "косоворотки" одягнуть всі інші народи. Але ж тоді великодержавність миттєво розвалиться, бо Москві доведеться визнати право й інших народів на свою самобутність, історію і культуру, на самовизначення нарешті. Московити стали заручниками своїх власних завоювань. Вони – не росіяни, навіть не "русские", вони – "інтернаціоналісти" з, правда, махровим російським націоналізмом і шовінізмом у своїй основі. Проте історія зіграла з московитами злий жарт: що більше вони захоплювали, то все менш чіткою ставала їхня власна ідентичність. Вона вже майже до краю розмита "всеросійськістю". Вона розчинилася в російських загарбаннях. "Великое несчастье России – что объединилась она не сама из себя, а внешней силой и принуждением Орды. Чтобы Орду скинуть – вобрала ее в себя, сплотилась и сама незаметно стала Ордой, приняла форму иного, восточно-деспотического мироустройства и прониклась тем же духом кочевья. Вместо устроения своих земель принялась за чужие – и вот уже одна Россия кочует по всей Евразии, и все ее издалека видят, а она себя – нет. Что пользы – все приобрести, а себя потерять?", - справедливо зауважує М.Єпштейн ("О Россиях", http://region.expert/o-rossiyah/) Тому Росія, якщо говорити власне про автентичний московський народ, не відбулася і не зможе відбутися до тих пір, поки цей народ не самозвільниться, тобто, дасть можливість поневоленим ним іншим народам вільно розвиватися. Не буде вільної Росії, як і, власне, самої Росії, без свободи народів, котрі вона поневолила. Ось тут, насправді, криється "загадка" Росії та "утаємниченої" душі її народу. Єдиний шанс і перспектива для Росії полягає у поверненні до початку – до історичної Московії, до самоідентифікації себе лише як одного з багатьох народів, що населяють цю землю і не мають жодних додаткових прав порівняно з іншими. Чи можливо це? Ні, не можливо. Навіть після зміни теперішнього кремлівського режиму. Бо надто міцно засів у психології росіян геном шовінізму, завойовництва, зверхності до інших народів. Але російський парадокс полягає у тому, що чим довше Москва не повертається до своїх витоків сама, тим меншим у неї самої залишається шансів на виживання. Зворотній відлік пішов. Бідність величезної кількості населення, тотальний алкоголізм, навіть, не демографічна криза, а реальне вимирання, зростаюче безробіття і соціальна апатія матимуть своїм наслідком деградацію московського етносу як такого. Та у Кремлі цього поки- що не хочуть зрозуміти. Там все ще думають, що клеєм "побєдобєсія" можна утримати цю останню світову імперію разом. Наївні. СРСР своїм крахом довів, що ніякого "советского народа – новой исторической общности людей" не було і не могло бути. Бо це – нонсенс, фікція. Не буде нічого подібного й у теперішній Росії. Навіть за умов прискореної мілітаризації суспільного мислення та русифікації півтори сотні народів, які були свого часу захоплені Московією. Пропаганда теж має свої межі, а національну свідомість цих народів не так легко знищити. Єдине, що сьогодні об'єднує в російській імперії якута і дагестанця, удмурта і карела, адигейця і татарина, це – страх. Страх перед тоталітарною системою, для котрої люди є лише витратним матеріалом. Найменший раб боїться більшого раба, той – ще більшого, – і так до найвищого, який також є рабом: рабом створеної ним системи та свого оточення. І у такій жахливій психологічній системі координат московський народ живе всю свою пів тисячолітню історію. Однак останні події в окремих регіонах Росії свідчать про те, що страх, на якому віками трималося російське самодержавство, починає поволі зникати. Це – прямий виклик московському центру. Реальною загрозою для Кремля є також і проведення справжньої, а не фіктивної як зараз, федералізації та децентралізації, бо матиме наслідком ще швидший шлях до розвалу. Економічна незалежність російських регіонів – це смертельний вирок для єдності російської держави. У Москві це добре розуміють. А деякі аналітики вже говорять про "массовое низовое антиколониальное движение" (див.: А.Дегтянов, "Новое народничество", http://region.expert/new-people/) Що маємо у підсумку? Суспільство і країну, яка не уявляє своїх кордонів, яка не поважає норми співжиття з іншими народами, яка зневажає та боїться їх одночасно, яка претендує на особливу роль і відповідальність у світі і вважає себе "окремою цивілізацією", яка вимагає до себе особливого ставлення, але при цьому хоче знищити весь навколишній світ. Авторитаризм і тюрма народів, де сам московський народ виступає наглядачем і в'язнем одночасно, – всередині, всесвітнє пугало – назовні. "Страна рабов, страна господ!". Тому Росія як демократична, ліберальна, вільна і соціальна держава не відбулася, не може і не зможе відбутися. От і залишається лише посилювати репресії всередині країни та агресивність назовні. Але ж це невилазний еволюційний глухий кут і каталізатор того самого краху. "Беда не в том, что Путин воплощает "смутные геополитические комплексы элиты". Это смутные геополитические комплексы народа. Путин – это не Россия. Все гораздо печальнее. Путин – это народ. Да, как Гитлер. Или Гитлер выражал чуждые немцам чаянья?", – такий висновок зробив про сучасну Росію колишній громадянин СРСР П.Межурицкий, що свого часу емігрував до Ізраїлю (https://www.kasparov.ru/material.php?id=5F1723BC6CE3D). І з ним важко не погодитись. Сумний парадокс Росії полягає у тому, що у перекрученому світобаченні та загарбницькій, розтягнутій на століття агресивній політиці криються причини наступного краху її самої. Росія пожирає саму себе.Коли це відбудеться і які наслідки матиме для людства? Про це вже у наступній статті. P.S. Як, сподіваюсь, помітив уважний читач, я використовував виключно російські джерела. (Опубліковано у журналі "Політика і культура" 11 серпня 2020р.) https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5f3577c92b824/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5e4a9f1d0463f/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Mon, 17 Feb 2020 15:11:41 +0200 This year's Munich Security Conference, among other things, unfortunately, will be remembered for the scandalous statement: "12 Steps for Greater Security for Ukraine and the Euro-Atlantic Region", which was jointly prepared by several think tanks in Europe in cooperation with the Russian Council on Foreign Affairs. A telling development indicating that the statement is fatally flawed is the decision by the organizers of the reputable conference that compelled the removal of the text from the official website of the Munich Security Conference. At the same time, the statement itself cannot be ignored by the international community. At the outset, we would like to express our gratitude to the well-known International experts, diplomats and political figures who noted the surfacing of these "12 steps" and rightly criticized them as distorting and misleading the international community. There is no point in discussing the substance of the document, as it is a reiteration of the Kremlin's approach to assessing "events in and around Ukraine." Russia does not recognize it's armed aggression against Ukraine and the occupation of parts of Ukraine's sovereign territory. Instead, Kremlin propaganda continues to be repeated about some sort of civil war in Ukraine. The authors of "12 Steps" also would like to: resuscitate the Moscow myth of seeking to "revise Ukraine's national identity" by injecting in this process interference by neighboring states; introducing a special regime of economic relations between Donbas and Russia; and weakening international sanctions against Russia. All of this, despite continued armed aggression and occupation of Ukrainian territories. Notwithstanding the persistent efforts of Russian propaganda to form a fictitious parallel reality in the public's understanding, it remains an irrefutable fact that, since February 20, 2014, Russia has been waging an aggressive war against Ukraine, occupying Crimea and part of the Donetsk and Lugansk regions. The same is true of the fact that Russia has launched and continues a covert war against NATO and the EU, seeking to spread chaos and to destabilize the global security order in order to impose its political will on weakened democratic states. We believe that the 12-step statement itself is another example of a devastating influence of the Kremlin in the West. By abusing the principle of freedom of expression Moscow covertly imposes a self serving agenda on Western politicians, media organizations and think tanks. It should be underscored that solving problems in Russia's relations with Ukraine does not require complicated and bizarre scenarios. In accordance with the rules of international law, Russia simply must cease armed aggression, cease violating international norms, unconditionally withdraw all its armed formations from Crimea, the Donetsk and Luhansk regions, as well as further the establishment of Ukrainian control along the entire state border. Such a step-by-step plan is, in particular, contained in the Ukrainian Doctrine of Security and Peace, approved by the Strategic Council of the Capitulation Resistance Movement on October 31, 2019. Russia must take political and material responsibility for the consequences for the crime it committed: aggression – the occupation of the Ukrainian territory. Until Russia relinquishes control of part of the territory of Ukraine under its general control, it is obliged to safe guard human life in its occupied territories and to ensure respect for fundamental human rights and freedoms there. In order to force the aggressor to accelerate the restoration of international order, the world community should strengthen sanctions rather than seek to resume cooperation with a state that violently and grossly violates international law. Only this approach to solving this problem will ensure a just and lasting peace. Kyiv, February 17, 2020 Перші 69 1. Volodymyr Vasylenko, Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine, Doctor of Law, Professor -National University of Kyiv-Mohyla Academy 2. Joseph Zisels, Vice President of the Congress of National Communities of Ukraine, Member of the December First Initiative Group, dissident and political prisoner of the Soviet regime 3. Vyacheslav Bryukhovetsky, Professor and Honorary President of the National University of Kyiv-Mohyla Academy, Member of the December First Initiative Group 4. Volodymyr Ogryzko, Statesman, Diplomat, Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine, Minister for Foreign Affairs of Ukraine (2007-2009) 5. Roman Bezsmertny, statesman, Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine, former representative of Ukraine to the political unit of the Tripartite Contact Group in Minsk 6. Danylo Lubkivskyi, diplomat, Deputy Minister of Foreign Affairs of Ukraine (2014). 7. Sergiy Kvit, Professor, National University of Kyiv-Mohyla Academy, Minister of Education and Science of Ukraine (2014-2016) 8. Mikhail Gonchar, President of the XXI Center for Global Studies, leading energy expert 9. Mykhailo Basarab, political scientist, Candidate of Political Science, member of the Presidium of the Public Commission for Investigation and Prevention of Human Rights Violations in Ukraine 10. Andriy Levus, Head of the Ukrainian Strategic Initiative, Member of Parliament of Ukraine 8th convocation 11. Sergey Vysotsky, journalist, Member of Parliament of Ukraine 8th convocation 12. Igor Lapin, Member of Parliament of Ukraine of the 8th Convocation, veteran of the Russian-Ukrainian war 13. Andriy Yusov, Director of NGO "School for Responsible Politics" 14. Miroslav Guy, officer in the Armed Forces Reserve, veteran of the Russian-Ukrainian War 15. Mustafa Dzhemilev, leader of the Crimean Tatar national movement, human rights activist, dissident and political prisoner, 1st head of the Majlis of the Crimean Tatar people, People's Deputy of Ukraine 16. Alexei Panich, philosopher, translator, lead researcher at the NGO "Spirit and Letter" 17. Konstantin Sigov, philosopher and social activist, Head of the Center for European Humanities at the National University of Kyiv-Mohyla Academy 18. Myroslav Marynovych, Vice-Rector of the Ukrainian Catholic University, member of the December First Initiative Group, and Nestoriv Group, dissident and political prisoner of the Soviet regime 19. Mykola Ryabchuk, Honorary President of the Ukrainian PEN Club 20. Vakhtang Kebuladze, Doctor of Philosophy, Professor, Department of Theoretical and Practical Philosophy, Faculty of Philosophy Taras Shevchenko National University of KyiV, Publicist, translator 21. Yevhen Zakharov, Member of the December First Initiative Group, Head of the Kharkiv Human Rights Group 22. Oleksandra Hnatyuk, member of the December First Initiative Group 23. Hnna Hopko, Chairman of the Committee on Foreign Affairs of the Verkhovna Rada of Ukraine 8th convocation 24. Volodymyr Yermolenko, philosopher, writer, analyst and director of the NGO Internews-Ukraine, senior professor of National University of Kyiv Mohyla Academy, member of the December First Initiative Group 25. Mykola Knyazhitsky, Member of Parliament of Ukraine 9th convocation 26. Akhtem Chigoz, Member of the Majlis of the Crimean Tatar People's Deputy of Ukraine 27. Igor Kozlovsky, President of the Center for Religious Studies and International Faith Relations, Member of the December First Initiative Group, Prisoner of Conscience 28. Igor Koliushko, Chairman of the Board, Center for Political and Legal Reforms 29. Yaroslav Yatskiv, Academician of the National Academy of Sciences (NAS) of Ukraine, Chairman of the Ukrainian International Committee on Science and Culture at the NAS of Ukraine, member of the December First Initiative Group 30. Kateryna Smagliy, graduate of the McCain Institute's Next Generation Program 31. Borys Zakharov, Chairman of the Board of the Wave Humanities Studio 32. Alexander Skipalsky, Lieutenant General, Honorary Chairman of the Volyn Brotherhood 33. Andriy Yurash, Religious Specialist, Director of the Department of Religions and Nationalities at the Ministry of Culture, Youth and Sports 34. Yuriy Shcherbak, writer, Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine 35. Ostap Yednak, Candidate of Science in Social Communications 36. Oksana Yurenets, Chairman of the Verkhovna Rada of Ukraine Delegation to the Parliamentary Assembly NATO 8th convocation 37. Leonid Finberg, Director of the Center for Studies of the History and Culture of East European Jewry at the National University of Kyiv Mohyla Academy, Editor-in-Chief of Spirit and Letter Publishing House 38. Ivan Vasyunyk, Chairman of the Supervisory Board of the Holodomor Victims Memorial Project, Deputy Prime Minister for Humanitarian Affairs (2007-2010) 39. Karl Volokh, businessman, blogger 40. Anatoly Rachok, Director General of the Razumkov Center 41. Yuriy Yakimenko, Deputy Director General – Director of Political and Legal Programs of the Razumkov Center 42. Alexei Melnyk, Co-Director of Foreign Policy and International Security Programs at the Razumkov Center 43. Mikhail Pashkov, Co-Director of Foreign Policy and International Security Programs at the Razumkov Center 44. Mykola Sungurovsky, Director of Military Programs at the Razumkov Center 45. Petro Stetsyuk, Scientific Advisor to the Razumkov Center for Legal Affairs, Judge of the Constitutional Court of Ukraine retired 46. ​​Viktor Zamyatin, leading expert on the political and legal programs of the Razumkov Center 47. Alexei Razumny, expert on political and legal programs of the Razumkov Center 48. Maxim Bilyavsky, expert on energy programs at the Razumkov Center 49. Svetlana Chekunova, expert on energy programs at the Razumkov Center 50. Taras Stetskiv, Member of Parliament of Ukraine for multiple convocations, co-sponsor of the Zarvanytsia Initiative 51. Andrey Kokotyukha, screenwriter, journalist, writer 52. Oleg Medunitsa, Member of Parliament of Ukraine for three convocations 53. Andriy Denysenko, Member of Parliament of Ukraine 8th convocation 54. Olesya Yakhno, political scientist, Candidate of Political Science 55. Dmitry Krapivenko, Editor-in-Chief of the Ukrainian Week 56. Dmytro Likhovyi, journalist, Editor-in-Chief of the internet magazine "Novinarnya" 57. Yevhen Magda, Assistant Professor National Technical University of Ukraine Polytechnic Institute Igor Sikorsky, Director of the Institute of World Policy 58. Victor Taran, political expert 59. Sergiy Gerasymchuk, Deputy Chairman of the Board, Foreign Policy Council "Ukrainian Prism" 60. Vladimir Gorbach, Political Analyst at the Institute for Euro-Atlantic Cooperation 61. Volodymyr Omelchenko, Director of Energy Programs of the Razumkov Center 62. Maria Zolkina, political analyst 63. Elena Snigir, Candidate of Political Science 64. Oleg Berezyuk, Head of Ukrainian Law Society 65. Natalia Belitser, expert at the Pylyp Orlyk Institute for Democracy 66. Nestor Volia, social and political blogger 67. The Capitulation Resistance Movement 68.National Interests Defense Network 69. New Country Civic Platform 70. Myroslava Barchuk, TV Anchor; 71. Natalya Popovich, co-founder Ukrainian Crisis Media Center 72. Oleksandr Antonyuk, Political Expert, Head of Real Politics Analytic Group 73. Volodymyr Aryev, Head of Ukrainian PACE Delegation 2015-19, Member of Parliament of Ukraine 8th convocation 74. Andriy Teteruk, Member of Parliament of Ukraine 8th Convocation, veteran of the Russian-Ukrainian war. 75. Mikhail Khmil, Member of Parliament of Ukraine 7-8 convocations 76. Alya Shandra, Editor-in-Chief of the English-language website Euromaidan Press 77. Lyubov Tsybulska, Ukrainian Crisis Media Center 78. Natalia Ligacheva, Head of the NGO Director Media 79. Tatiana Ogarkova, Ukrainian Crisis Media Center https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5e4a9f1d0463f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5e4a5f1d72666/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Mon, 17 Feb 2020 10:38:37 +0200 Цьогорічна Мюнхенська конференція з безпеки окрім іншого, на жаль, запам'ятається скандальною заявою "12 кроків для більшої безпеки України та євроатлантичного регіону", яку буцімто спільно підготували кілька аналітичних центрів з Європи у співпраці з Російською радою міжнародних справ. Промовистим свідченням того, що оприлюднення такої заяви на поважній міжнародній конференції було помилковим рішенням, стало те, що організатори були змушені видаляти цей текст з офіційного сайту Мюнхенської конференції з безпеки. Водночас ця подія не може залишитися поза увагою міжнародної спільноти. Насамперед, хочемо висловити вдячність відомим закордонним експертам, дипломатам і політикам, які блискавично відреагували на появу цих "12 кроків" та обґрунтовано розкритикували їх, як такі, що спотворюють реальність та вводять в оману міжнародне співтовариство. Обговорювати виписані в документі положення немає жодного сенсу. Цей документ відтворює кремлівський підхід до оцінки "подій в Україні і навколо України". Росія не визнає збройної агресії проти України та окупації частини її території, натомість кремлівська пропаганда поширює міф про громадянську війну в Україні. Автори "12 кроків" також неприховано запропонували втілити в життя давні забаганки Москви, спрямовані на "перегляд національної ідентичності" України з втручанням в цей процес сусідніх держав; впровадження особливого режиму економічних відносин між Донбасом та Росією; послаблення міжнародних санкцій щодо Росії, незважаючи на продовження збройної агресії та окупації українських територій. Попри наполегливі намагання російської пропаганди сформувати в суспільній уяві вигадану паралельну реальність, неспростовним фактом залишається те, що починаючи з 20 лютого 2014 року, Росія веде агресивну війну проти України, окупувала Крим й частину Донецької та Луганської областей. Таким самим фактом є й те, що Росія розпочала та продовжує приховану війну проти держав НАТО і ЄС, прагнучи поширити хаос та дестабілізувати світовий безпековий порядок, з метою нав'язати ослабленим демократичним державам власну політичну волю. Вважаємо, що й сама заява про "12 кроків" є черговим прикладом такого руйнівного впливу Кремля на Заході, коли встановлюючи непублічну співпрацю із західними політиками, медіа й аналітичними центрами, зловживаючи свободою слова, Москва насаджує вигідний для себе порядок денний. Необхідно наголосити, що розв'язання проблем у відносинах Росії з Україною не потребує складних і вигадливих сценаріїв. Просто Росія, відповідно до норм міжнародного права, має припинити збройну агресію, відновити порушений міжнародний правопорядок, беззастережно вивести всі свої збройні формування з Криму, Донеччини та Луганщини, а також сприяти встановленню українського контролю вздовж всієї лінії державного кордону. Такий покроковий план зокрема міститься в Українській доктрині безпеки та миру, ухваленій Стратегічною Радою Руху опору капітуляції 31 жовтня 2019 року. Росія повинна визнати політичну і матеріальну відповідальність за агресію, окупацію української території та наслідки, спричинені цими злочинами. До того моменту, поки Росія утримує під своїм загальним контролем частину території України, вона зобов'язана підтримувати життєдіяльність на окупованих нею територіях і забезпечувати там повагу до основоположних прав та свобод людини. Для того, щоб змусити агресора швидше відновити міжнародний правопорядок, світове співтовариство має посилювати санкції, а не прагнути відновити співпрацю з державою, яка зухвало і грубо порушує міжнародне право. Тільки такий підхід до розв'язання цієї проблеми забезпечить справедливий і сталий мир. Київ, 17 лютого 2020 року 1. Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія" 2. Йосиф Зісельс, віце-президент Конгресу національних громад України, учасник Ініціативної групи "Першого грудня", дисидент і політв'язень часів радянського режиму 3. В'ячеслав Брюховецький, професор і почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія", учасник Ініціативної групи "Першого грудня" 4. Володимир Огризко, політик, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України, міністр закордонних справ України (2007-2009 рр) 5. Роман Безсмертний, політик, Надзвичайний і Повноважний Посол України, екс-представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи у Мінську 6. Данило Лубківський, дипломат, заступник міністра закордонних справ України (2014 р.). 7. Сергій Квіт, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія", міністр освіти і науки України (2014-2016 рр.) 8. Михайло Гончар, президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", провідний експерт в сфері енергетики 9. Михайло Басараб, політолог, кандидат політичних наук, член президії Громадської комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні 10. Андрій Левус, керівник "Української стратегічної ініціативи", народний депутат України 8 скликання 11. Сергій Висоцький, журналіст, народний депутат України 8 скликання 12. Ігор Лапін, народний депутат України 8 скликання, ветеран російсько-української війни 13. Андрій Юсов, директор ГО "Школа відповідальної політики" 14. Мирослав Гай, офіцер резерву ЗСУ, ветеран російсько-української війни 15. Мустафа Джемілєв, провідник кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політичний в'язень, 1-й голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України 16. Олексій Панич, філософ, перекладач, ведучий науковий співробітник НПО "Дух і Літера" 17. Костянтин Сігов, філософ та громадський діяч, керівник Центру європейських гуманітарних досліджень НаУКМА 18. Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, учасник Ініціативної групи "Першого грудня" та "Несторівської групи", дисидент і політв'язень часів радянського режиму 19. Микола Рябчук, почесний президент Українського ПЕН-клубу 20. Вахтанг Кебуладзе, доктор філософських наук, професор кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, публіцист, перекладач 21. Євген Захаров, учасник Ініціативної групи "Першого грудня", керівник Харківської правозахисної групи 22. Олександра Гнатюк, учасник Ініціативної групи "Першого грудня" 23. Ганна Гопко, голова комітету у закордонних справах Верховної Ради України 8 скликання 24. Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, директор з аналітики ГО "Інтерньюз-Україна", старший викладач НаУКМА, член Ініціативної групи "Першого грудня" 25. Микола Княжицький, народний депутат України 26. Ахтем Чийгоз, член Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України 27. Ігор Козловський, релігієзнавець, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, учасник Ініціативної групи "Першого грудня", в'язень сумління 28. Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ 29. Ярослав Яцків, академік НАН України, Голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України, член Ініціативної групи "Першого грудня" 30. Катерина Смаглій, випускниця програми "Лідери наступного покоління" Інституту Маккейна 31. Борис Захаров, Голова управи Гуманітарної студії "Хвиля" 32. Олександр Скіпальський, генерал-лейтенант, Почесний голова Волинського Братства 33. Андрій Юраш, релігієзнавець, директор Департаменту у справах релігій та національностей МКМС 34. Юрій Щербак, письменник, Надзвичайний і Повноважний посол України 35. Остап Єднак, кандидат наук з соціальних комунікацій 36. Оксана Юринець, голова делегації Верховної Ради України в ПА НАТО 8 скликання 37. Леонід Фінберг, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, головний редактор видавництва "Дух і Літера" 38. Іван Васюник, голова Наглядової ради розвитку проекту Меморіалу пам'яті жертв Голодомору, віце-прем'єр міністр з гуманітарних питань (2007-2020рр.) 39. Карл Волох, бізнесмен, блогер 40. Анатолій Рачок, генеральний директор Центру Разумкова 41. Юрій Якименко, заступник генерального директора – Директор політико-правових програм Центру Разумкова 42. Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова 43. Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова 44. Микола Сунгуровський, директор військових програм Центру Разумкова 45. Петро Стецюк, науковий консультант Центру Разумкова з правових питань, суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Замятін, Провідний експерт політико-правових програм Центру Разумкова 46. Віктор Замятін, провідний експерт політико-правових програм Центру Разумкова 47. Олексій Розумний, експерт політико-правових програм Центру Разумкова 48. Максим Білявський, провідний експерт енергетичних програм Центру Разумкова 49. Світлана Чекунова, провідний експерт енергетичних програм Центру Разумкова 50. Тарас Стецьків, народний депутат України багатьох скликань, співініціатор "Зарваницької ініціативи" 51. Андрій Кокотюха, сценарист, журналіст, письменник 52. Олег Медуниця, народний депутат України трьох скликань 53. Андрій Денисенко, народний депутат України 8 скликання 54. Олеся Яхно, політолог, кандидат політичних наук 55. Дмитро Крапивенко, головний редактор журналу "Український тиждень" 56. Дмитро Лиховій, журналіст головний редактор Інтернет-видання "Новинарня" 57. Євген Магда, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського, директор Інституту світової політики 58. Віктор Таран, політичний експерт 59. Сергій Герасимчук, заступник Голови правління Ради зовнішньої політики "Українська призма" 60. Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва 61. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова 62. Марія Золкіна, політичний аналітик 63. Олена Снігир, кандидат політичних наук 64. Олег Березюк, голова "Українського юридичного товариства" 65. Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика 66. Нестор Воля, суспільно-політичний блогер 67. Рух опору капітуляції 68. Мережа захисту національних інтересів "АНТС" 69. Громадянська Платформа Нова Країна https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5e4a5f1d72666/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5d80d907842e7/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Tue, 17 Sep 2019 16:00:55 +0300 Увесь Український народ прагне свободи, миру і безпеки. Запорукою цього є суверенна і соборна українська держава. У боротьбі за її створення і утвердження віддали свої життя мільйони українців. Святий обов'язок кожного з нас пам'ятати та шанувати жертовність найкращих синів і дочок українського народу. У той час, коли нині наші воїни захищають Україну від збройної агресії Росії, головну відповідальність за долю України несе найвище керівництво держави, зокрема, Президент Володимир Зеленський. Як Глава держави і Верховний Головнокомандувач він має усвідомлювати, що його позиція у питанні припинення російської агресії не повинна визначатися кон'юнктурними політичними міркуваннями та не може ігнорувати колосальну ціну, сплачену українською нацією за свою незалежність. Президент має розуміти, що в українсько-російських відносинах виник не ситуативний конфлікт, а відбувається чергова спроба Росії знищити Україну як незалежну державу. Саме тому ми, громадські діячі, науковці, експерти, волонтери і добровольці, занепокоєні заявою Президента Зеленського від 12 вересня 2019 року про те, що на зустрічі лідерів держав "Нормандської четвірки" буде обговорюватися "формула Штайнмайєра". Відомо, що ця формула передбачає проведення виборів на окупованих Росією українських територіях і надання їм особливого статусу. Застосування згаданої формули, яка базується на нав'язаних Україні силою Мінських домовленостях, виносить за дужки переговорів питання деокупації Криму та відповідальності Росії як держави агресора. Згода з цією або з будь-якою схожою формулою означатиме капітуляцію України на умовах Кремля. Миру з Росією не можна досягати будь-якою ціною. Такий мир призведе до ще масштабнішої війни, до більших жертв і поневірянь українців, спричинить руйнацію незалежної державності України. В історії українсько-російських відносин безліч прикладів, коли поступки кремлівському керівництву заохочували агресора до ще більших вимог. Прагнення України до справедливого миру є несумісним з капітуляцією на умовах агресора і має ґрунтуватися на загальновизнаних нормах міжнародного права. Виходячи з цього, основою національної позиції України у переговорах мають бути такі засади: 1. Росія розпочала і продовжує збройну агресію проти України, окупувала Крим і частини Донеччини та Луганщини. Унаслідок російської агресії загинули або були скалічені десятки тисяч українців, мільйони наших громадян були змушені покинути свої домівки або поневіряються в умовах окупаційного режиму. Україна потерпає не від "внутрішньоукраїнського конфлікту", а від здійснюваної Росією збройної агресії та її наслідків. 2. Звільнення окремих районів Донеччини та Луганщини невіддільне від деокупації Криму. І в Криму, і на Донбасі агресор – один, природа агресії – одна, порушення міжнародного права та людських прав і свобод – однакові. Всі окуповані Росією території мають бути повернуті Україні разом і одночасно. 3. Кремль повинен звільнити всіх українців, які незаконно утримуються в Росії та на окупованих нею територіях. 4. На окупованих територіях не можуть відбуватися вибори ні до органів місцевого самоврядування, ні до Верховної Ради України. 5. Всі російські окупаційні сили повинні залишити українську територію без будь-яких умов. 6. Україна має відновити повний контроль над усією лінією українсько-російського Державного кордону. 7. Звільнені Росією українські території не можуть мати жодних особливих статусів, які б ставили під сумнів унітарний устрій України. 8. Відповідальність за агресію проти України та окупацію українських територій несе Росія. 9. Україна повинна вимагати повного відшкодування збитків, завданих агресією та окупацією, і покарання винних за вчинення міжнародних кримінальних злочинів. 10. Мирні домовленості не можуть бути досягнуті ціною відмови України від вже зробленого нею і конституційно закріпленого євроатлантичного цивілізаційного вибору та курсу на повноправне членство в НАТО і Європейському Союзі. Усі ці положення мають стати ключовими елементами позиції України під час переговорів у будь-якому форматі. Закликаємо Президента України дотримуватися саме такої позиції. Глава держави повинен усвідомлювати, що Український народ не погодиться з принизливим миром і чинитиме опір будь-яким спробам нав'язати капітуляцію перед Кремлем. Київ, 17 вересня 2019 року Василенко Володимир, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія" Басараб Михайло, політолог, кандидат політичних наук, член президії Громадської комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні Тарасюк Борис, Міністр Закордонних Справ (1998-2000, 2005-2006 рр.), Народний депутат України п'яти скликань Огризко Володимир, Міністр Закордонних Справ (2007-2009 рр.), керівник Центру дослідження Росії Брюховецький Вячеслав, почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія", Герой України Гопко Ганна, Народний депутат України (Верховна Рада VIII скликання), голова парламентського Комітету у закордонних справах Лубківський Данило, дипломат, заступник Міністра закордонних справ України (2014 р.) Макаров Юрій, журналіст Ярош Дмитро, учасник російсько-української війни, командувач Української добровольчої армії (УДА) Мазур Ігор, учасник російсько-української війни, заступник Головного командира УНСО Гай Мирослав, учасник російсько-української війни, голова фундації "Mir & Co" Білоус Павло, учасник російсько-української війни, боєць батальйонів "Гарпун" і "Київська Русь" Міхнюк Ірина, голова ГС "ВГО родин загиблих та безвісти зниклих, учасників антитерористичної операції, ветеранів війни та активістів волонтерського руху "Крила 8 сотні" Пташник Євген, командир батальйону "Айдар" (2014-2015 рр.) Тетерук Андрій, командир добровольчого батальйону "Миротворець" (2014 р.), Народний депутат України (Верховна Рада VIII скликання) Лапін Ігор, командир роти батальйону "Айдар", Народний депутат України (Верховна Рада VIII скликання) Ушинський Олександр, учасник російсько-української війни, голова Асоціації жертв Голодомору Сиротюк Юрій, учасник російсько-української війни, Народний депутат України (Верховна Рада VII скликання) Степаненко Євген, ведучий програми "Війна і мир", учасник російсько-української війни Головко Олександр, боєць 131-го Окремого розвідувального батальйону ЗСУ Бобрович Валерій, головний Командир УНСО, учасник російсько-грузинської війни Шибаєв Сергій, голова Борзнянської районної Спілки офіцерів України в Чернігівської області, офіцер ЗСУ Скиба Петро, полковник запасу ЗСУ, сотник 38-ї сотні Самооборони Майдану імені Устима Голоднюка Левус Андрій, голова Проводу ГО "Вільні Люди", Народний депутат України (Верховна Рада VIIІ скликання) Гончар Михайло, президент Центру глобалістки "Стратегія ХХІ", консультант Секретаря РНБОУ (1996-2000 рр.) Квіт Сергій, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія" Кокотюха Андрій, письменник Фоменко Сергій, музикант, лідер гурту "Мандри" Зісельс Йосип, дисидент, Виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Березюк Олег, голова Українського юридичного товариства Висоцький Сергій, журналіст, Народний депутат України (Верховна Рада VIII скликання) Журавель Юрій, музикант, лідер гурту "OT VINTA!" Лиховій Дмитро, журналіст, головний редактор інтернет-видання "Новинарня" Сергійчук Володимир, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Омельченко Григорій, генерал-лейтенант, Герой України Скіпальський Олександр, генерал-лейтенант, начальник Головного управління розвідки Міноборони (1992-1994 рр.) Денисенко Андрій, Народний депутат України (Верховна Рада VIIІ скликання) Мовчан Павло, голова ВУТ "Просвіта", Народний депутат України п'яти скликань Заєць Іван, Міністр екології та природних ресурсів України, Народний депутат України п'яти скликань Кабакаєв Семен, голова ГО "Безпека та взаємодія в Україні" Казіміров Анатолій, Славутське міськрайонне об'єднання "Майдан" Бай Олег, Надзвичайний і Повноважний Посланник Стецьків Тарас, громадський діяч, Народний депутат України п'яти скликань Перепелиця Георгій, політолог, директор Інституту зовнішньополітичних досліджень Голомша Микола, співголова Форуму "Українська альтернатива" Філіпчук Георгій, Міністр охорони навколишнього середовища України (2007-2010 рр.), Народний депутат України трьох скликань Чепура Катерина, громадська діячка, активістка руху "Відсіч" Іванов Олександр, громадський діяч, координатор руху "Переходь на українську" Бородач Тарас, сотник 25-ї сотні Самооборони Майдану Пархоменко Сергій, директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД ім. О.Никонорова Батрин Станіслав, керівник ГО "Відкрита Україна" та проекту "Відкритий суд" Марченко Микола, провідний експерт з конституційного та виборчого права Асоціації українських правників Жумаділов Арсен, голова правління ГО "Кримський інститут стратегічних досліджень" Піддубняк Андрій, експерт у сфері екологічної безпеки Мельник Олександр, експерт у сфері розвитку інституцій громадянського суспільства Гончарук Віктор, незалежний експерт з урбанізму Іванюк Вікторія, експерт Асоціації українських правників з виборчого права Фаріон Соломія, голова Молодіжного націоналістичного конгресу Орищенко Роман, голова штабу Самооборони Майдану Турянський Ігор, Надзвичайний та Повноважний Посол Лупаков Євген, Почесний голова Спілки офіцерів України (2012-2014 рр.), Народний депутат України (Верховна Рада ІІ скликання) Марасін Олександр, волонтер Нурієв Ельхан, співкоординатор міжнародної громадської ініціативи "Антипутінський інформаційний фронт" Степанов Денис, Спілка української молоді Сасько Олександр, голова Спілки офіцерів України Харьков Дмитро, керівник Самооборони Майдану Запоріжжя Ковалик Іван, керівник Самооборони Майдану Тернополя Ясенчук Олександр, керівник Самооборони Майдану Чернігова Бень Андрій, сотник 14-ї сотні Самооборони Майдану Жирко Є. В., ГО "Верхня Січ" Купрас М. В., ГО "Вітальєри" Ферліковська Л. І., ГО "Волонтерський центр допомоги військовим і цивільним "Вільна Доля" Ващук В. І., ГО "ДМОВА " Дремлюга Іван, ГО "Дніпровське товариство політв'язнів та репресованих" Мирончук В.Я., ГО "Козацька спадщина" Туржій С. Г., ГО "Новий початок" Таршин Н. П., ГО "Патріотичне об'єднання Оріяна" Мельнічук В. В., ГО "Спільнота активної молоді – САМ" Мирончук В.Я., ГО "Шанс життя" Кучинський В. І., МГО Кодацьке Військо Запорозьке Черненко О., ГО "Золота Паланка" Кошка Дмитро, громадський діяч Решетняков Олександр, ГО "Солідарна молодь" Дніпро Нагній Василь, ДОО "Спілка офіцерів України" Таратушка В., ДОО "Товариство українських офіцерів" Дремлюга І.Є., Дніпропетровський відокремлений підрозділ ГО "Євромайдан українського народовладдя" Харахулах К.В., ГО "Січ-Захист" Також звернення підписали: колектив кінооб'єднання "Вавілон'13" колектив міжнародної розвідувальної волонтерської спільноти "Інформнапалм" команда Українського кризового медіа центру учасники громадсько-політичного руху "Межа" колектив Української стратегічної ініціативи Звернення відкрите для приєднання, список постійно доповнюватиметься. Якщо ви підтримуєте це звернення, просимо надсилати інформацію про себе на електронну адресу: center.opad@gmail.com https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5d80d907842e7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5d036a5432887/ ukrpravda@gmail.com (Володимир Огризко) Fri, 14 Jun 2019 12:35:16 +0300 Саме ці слова одного мого колеги спливли на думку, коли я почитав, що планує робити МЗС у разі успішного для Росії голосування у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Прочитайте, будь ласка, ще раз: "Якщо Росія отримає омріяну індульгенцію, не зробивши жодних поступок, то наші підходи до участі у Раді Європи стануть більш прагматичними. Ми не робитимемо формальних ввічливих жестів у бік інституції, що дискредитувала себе. Україна працюватиме над подоланням існуючих викликів – проте не буде підтримувати кроки, які не мають нічого спільного із захистом прав людини, а лише слугують прикриттям політичних інтересів". https://www.eurointegration.com.ua/articles/2019/06/12/7097218/. Дуже красиво, але беззмістовно. Після такої заяви можна хіба що білий прапор вивішувати і йти у полон здаватися. Наші "друзі" в ПАРЄ, судячи з деякої інформації, саме так її вже і розцінили. А можна і потрібно було б діяти інакше. Попереду є ще цілий і дуже важливий тиждень. Слід, зокрема. було б: - Голові Верховної Ради України надіслати звернення до своїх колег у країнах Ради Європи, крім, зрозуміло, Росії; - головам комітетів у закордонних справах та з прав людини Верховної Ради України надіслати звернення до своїх колег у країнах Ради Європи, крім, зрозуміло, Росії; - членам парламентської делегації України надіслати звернення до УСІХ своїх колег в ПАРЄ, крім, зрозуміло, Росії; - Міністру закордонних справ України надіслати звернення до своїх колег у країнах Ради Європи, крім, зрозуміло, Росії; - Міністр закордонних справ України мав би доручити послам України у країнах- членах РЄ зробити демарші на найвищому політичному рівні, те ж саме мало б стосуватися і Постійного представника України при РЄ; - демарші мали б бути зроблені і послам країн-членів РЄ у Києві. Окрему роль мав би відіграти і новий Президент України: - знаючи позицію Франції та ФРН у просуванні інтересів Росії в ПАРЄ, ця тема мала б стати однією з ключових під час наступних візитів до цих країн; - Президент так само мав би звернутися до своїх колег у країнах-членах РЄ з відповідним посланням тощо. Цей перелік, звісно, не є повним. Є ще чимало інших непублічних інструментів, які слід задіяти у таких ситуаціях і про які не говорять надто голосно. Не менш важливим є і суть таких послань. Якщо ми збираємося "проковтнути" свою поразку, упакувавши їх у фразу про те, що "будемо прагматичними", на нас просто не звернуть увагу. Позиція має бути іншою: або Росія, або Україна+. А цей + може означати участь кількох інших країн РЄ, які так само, як і Україна, не хочуть її перетворення у майданчик для балаканини про права людини, а не про їхній реальний захист. І мова має йти навіть не про ПРИзупинення участі, а про ВИХІД з РЄ, яка власними руками може поховати свої ж принципи. І нехай тоді у "друзів Путіна" про це болить голова. І останнє. Фальшива, але, мабуть, самою Москвою розігнана теза про те, що тепер "нещасних росіян" нікому буде захищати, розвалюється як картковий будиночок, якщо її розвінчуванням реально зайнятися. Фактів – тисячі, аргументів – море. Якщо цього не робили, то слід запитати, чому. Але і зараз ще не пізно підготувати необхідні матеріали і розповсюдити їх, щонайменше, серед депутатів ПАРЄ. Битися за свої інтереси треба до останнього. https://blogs.pravda.com.ua/authors/ogrysko/5d036a5432887/