https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/69873ca604f28/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Sat, 07 Feb 2026 14:22:46 +0200 Світ знову між оксюмороном гуманітарної тотальності та Безоднею Жахливого? Сьогодні Україну обпікає майже тридцятиградусний мороз чергової хвилі росіянського холодомору. Міста вимерзають, інфраструктура ледве тримається, люди потерпають – ХХІ сторіччя... Так, ми, ті, що вимерзають, знаємо, що це черговий геноцидальний злочин росіянців. Але це ми знаємо. І це саме ми переконуємося на самих собі, що це злочин. Натомість десятки і десятки мільйонів росіянців ці геноцидальні дії режиму Путіна злочинами зовсім не вважають. І це їхнє переконання тримається на двох абсолютно абсурдних тезах: Нічого подібного "не було, немає і бути не може", бо ми ж русскіє. А отже "якщо цього не було, немає і бути не може", то це законна відплата. І все. Крапка... Натомість решта світу попри те, що все бачить, ховається, як завжди, в хатинку – "і я не я, і проблемка не моя"... Та повернімося до тих, хто чинить геноцид сьогодні – до росіянців. Ця їхня "переконаність у тому, що вони знають істину і чинять у відповідності з нею", яка складається з двох попередніх пунктів, переможемо ми у цій війні чи ні (в що не вірю), буде чи може передаватися у їхніх поколіннях в майбутнє як переказ про героїчне та праведне діяння, ба більше – діяння благе... А це означає, що якщо традиція пам'яті росіянців сформується в такий спосіб, то те Жахливе, яке вони сьогодні вкотре чинять, знову повториться. І ця щоразу повторювана росіянсько-українська історія не є виключно нашим українським досвідом. Згадаймо трагічну німецько-єврейську історію... А тому єврейські і не тільки інтелектуали після жахіть Другої світової війни постали перед аналогічною проблемою – як убезпечитися від повторення та повторення Жахливого... Ну добре, Третій райх розбили, Гітлер покінчив життя. Після того практично всім німцям показали чи на екрані, чи безпосередньо у таборах смерті, що вчинив їхній націонал-соціалізм. Так, інколи доводилося ставити цих колишніх і переконаних, і законослухняних громадян Райху перед очевидними фактами насильно. Насильно змушували подивитися, жахнутися й усовіститися. Однак людина – то така тварина, яка здатна заперечити й абсолютно незаперечний факт. Після 12 років вона майже не надається на перевиховання. Саме тому окупаційні американські, британські та французькі адміністрації майже відмовилися перевиховувати когось старшого – їх просто треба було тримати в рамках. А от переконаності й каяття від них, за незначними винятками, не діждешся. Попри всі зусилля переконаного антинациста Карла Ясперса (Karl Theodor Jaspers, 1883-1969), який на високому інтелектуальному рівні створив і спробував імплементувати в життя доктрину колективної "німецької вини", а також вини персональної, вини кожного німця, що так чи інакше толерував режим (навіть заховавшись до своєї персональної хатинки), далеко не всі згодилися її прийняти. Карл Ясперс Мали вимерти в буквальному сенсі всі ті покоління, які були так чи инакше причетні до цього злочину, щоб відбулося якесь дійсно масове, не удаване, не конформістське відчуження від содіяного. Можливо, воно просто задаленіло. Хоча, на моє глибоке переконання, сучасні німці й досі бояться самих себе – і бояться саме тому, що відчувають і свою реальну потугу, і підозрюють самих себе в тому, що щось із того минулого все ще в них десь далеко заховане. Ексцес націонал-соціалізму не міг бути випадковим. Тому вони вдають із себе маленьку державу, маленький народ, який дорівнює і є рівним з народом Люксембургу, бо в ЕС всі рівновеликі... Вони бояться, що якесь з наступних німецьких поколінь знову може схибити, спокуситися власною потугою (а вона є) та ресентиментом і "повторити". Так само, як ексцес путінізму – це не випадковість, а закономірний наслідок всього розвитку росіянських суспільств чи в імперський, чи у совєтський, чи у путінський період... Так, росіянські "повторювальщики" не такі витончені. Росіянці не мають мислителів такого масштабу та совісності (тут за незначними винятками), як Карл Ясперс. Росіянці з невинністю немовлят і без жодних інтелігентських рефлексій знову і знову "повторюють" свої чергові голодомори, холодомори, депортації, одним словом різного роду геноциди як щодо українців, так і щодо будь-якого иншого народу: чи то наші кримці, чи чеченці, чи казахи – цих народів годі перелічити. Скромні (як величина того, що діється) спроби ледь не одиничних, пов'язаних так чи інакше з Росією чи просто російською мовою інтелектуалів, як-от Гаррі Каспаров (1963) чи Катєріна Марголіс (1973), тонуть з узгодженому хорі "хороших русскіх", які не погоджуються чесно відгородитися від "наших мальчіков" та Криму, "мальчіков і дєвочєк", які не лише ось тепер вбивають, ґвалтують, зносять з лиця землі цілі міста та регіони, а й тихо та зосереджено в теплі кабінетів визначають, які ТЕЦ треба знести, які трансформаторні станції розбити, які дамби підірвати, "мальчікі і дєвочкі" – а це інженери та програмісти, економісти та демографи, метеорологи та методологи – щоденно беруть діяльну участь у геноциді. Це не абстрактні "хтось". Кожна ракета в пологовому будинку і дитячому садочку має того, хто її туди послав. І це далеко не тільки військові. Так і німці в глибині душі вже після поразки у війні вважали "Unsere Mütter, unsere Väter" – своїми (1)... Зрештою, минуло вісімдесят років... При цьому, задля справедливості, не можемо не згадати, з яким звірством, з яким масовим руйнуванням, ґвалтуванням та дикістю по цій справді винній у Жахливому Німеччині "пройшлися" совєтські переможці... Воздаяння?... Вам вирішувати. Чи нам всім вирішувати... Але німці теж пам'ятають. Звірства були взаємними. Хоча одні вважали їх виправданими – нацисти. А інші – відплатою чи воздаянням... Але і в першому, і в другому випадку якщо ми погоджуємося з тим, що так бути не може і що це ні виправдана жорстокість, ні воздаяння, а злочин, то ми маємо виконати ще одне завдання. А саме – ми маємо зробити так, щоб це Жахливе не повторилося знову. У випадку Німеччини вважається, що це завдання ніби вже виконане. І тут передаємо вітання і Сарі Ваґенкнехт (Sahra Wagenknecht, 1969) (2), і Тіно Хрупалла (Tino Chrupalla, 1975) (3) з AfD – обидва лідери зі східної Німеччини, де націонал-соціалізм просто замінили на комунізм. От і плоди цього... Не впевнений, що все вдалося... А у випадку Росії, яка зовсім не збирається зупиняти свій широкомасштабний геноцид щодо українців та України, неначе ще й зарано говорити про це. Але я так не думаю... Карл Ясперс ще під час війни думав про те, що робити з десятками мільйонів своїх співвітчизників. Чому я не певний щодо Німеччини – дивіться попередні абзаци. Ну, а з Росією ще все попереду – якщо з нею коли-небудь можна буде щось зробити. Досі не вдалося жодного разу... За яких обставин можливе таке "повторення"? Воно можливе тільки тоді, коли діяння "вікінгів" Третього райху та "витязів" "русского міра" комусь, через одне чи п'ять поколінь, будуть здаватися не злочинами проти людяності, а героїчним епосом, чимось на кшталт "Іліади"... А таке, повірте, можливе. "Гітлер бажав лише одного, – наголосить Сімона Вайль... (Simone Adolphine Weil,1909-1943), – він прагнув увійти в історію, дістатися безсмертя слави, і він цього досягнув". А отже єдина, на її думку, показова кара передбачає "настільки суцільну трансформацію смислу величі, щоб Гітлера з неї було виключено" (4, 206). Але ідеалізація ворогів роду людського можлива! Досить кинути оком на те, як хвацько режим Путіна загнуздав коня ідеалізації сталінського минулого. І не було ГУЛАГу. Або він був доречним. І не було 1937 року. Або він був доречним. Все було прекрасно... І от маємо орди росіянців в Україні – це вже наслідок такої ідеалізації минулого. Причому, зауважте, зовсім недалекого минулого – у сім'ях тих, хто як зомбі суне на нас, так само маса замучених у ГУЛАГу і на фронтах, розкуркулених та розстріляних. Це їхні дідусі та бабусі. Однак відбулася ідеалізація сталінізму, його реінкарнація в путінізм – і орди росіянців знову "знають правду". Не всі, далеко не всі сунуть на нас за гроші. Так, грошики не завадять. Але є ще і внутрішнє переконання у "правоті". Людина така тварина, що вона переконає себе у будь-чому... Тому справжня проблема – уникнути того, щоб "через двадцять років, через п'ятдесят років, через сто років, через двісті років мрійливий та самотній хлопчик... не думав, що Гітлер (Сталін, Путін, – автор) був величною істотою" (4, 206). Для Сімони Вайль це було завданням виховання. Але виховання лише тиражує те, що ми можемо назвати "знанням істини". Сьогодні у нас "істини" з росіянцями різні... То що ж робити? По суті, ми вже от сьогодні маємо задуматися над проблемою, як нашу "правду" зробити загальносвітовою. Саме ми маємо активно, як свого часу євреї, а теж вірмени, формувати і робити домінуючою нашу правду про те, які Жахіття чинять росіянці. Ми маємо зробити її домінуючою не лише для нас. Це не проблема. Ми маємо зробити нашу правду, яка і є Правдою, – правдою для всього світу. Навіть для росіянців – і це найважливіше й найважче для нас завдання. Але як це зробити? Складність полягає ще й у тому, що на сьогодні ми лише хочемо вирити рів з крокодилами між нами та росіянцями. І не розуміємо, що рів не захистить. І не про ракети чи дрони йдеться. Захистити може тільки загальна згода щодо того, що все, що вони чинять, є Злочином і Жахіттям. А також загальна згода щодо того, що вони не мають права на повторення. Так, у нашому европейському світі є згода щодо того, що Голокост є Жахіттям і не має жодного права на повторення. Розкажіть це у Газі чи в Ірані... Однак це не відміняє того, що і Голодомор, і сьогоднішній холодомор та звірства росіянців, що тривають в Україні, мають бути загально визнані як реально існуючі, як правда сьогоднішнього життя, що не для всіх є фактом. Вони мають бути визнані як Жахіття, які не мають жодного права на повторення. Це можливо, коли є згода щодо кількох питань. А саме: Що правда є; Що справедливість є; Що справедливість базується на гуманізмі, а не раціональності; Що правда, справедливість і гуманізм мають бути імплементовані у щоденну персональну та суспільну практику; Що різного роду політики є інструментами цієї імплементації – 1 освітня політика між них. Все було б добре, якби в цьому світі були тільки ясперси, арендти та аденауери... Але наразі маємо трампів та орбанів – які всі ці тези відкидають. Для них немає ні правди, ні справедливості, ні гуманізму... Про путінів, колективних путінів, навіть починати не варто... Свого часу тези правди, справедливості та гуманізму окупаційні адміністрації імплементовували насильно. А там, де не сягнули (у східній Німеччині), і маємо рецидиви націонал-соціалізму в різних замаскованих формах. Отож, пропедевтика – προπαιδεύω – попередній курс для простаків має бути загальним і, вибачте, практично ледь не насильний. Людина така тварина, що сама вчитися не буде, якщо не буде стимулу. А як здійснити цю προπαιδεύω без Перемоги? Причому це неможливо здійснити ні без Перемоги над росіянцями та путіними, ні без перемоги над трампами та венсами... Про европейських орбанів та фіцо навіть згадувати не варто – їх знесуть власні народи. Ну добре, Путін – наша турбота. Працюємо над тим. А от колективний трамп та венс і технофашисти, що стоять за ними, то вже инший рівень. Вони релятивізують правду, справедливість та гуманізм на рівні штучного інтелекту. Вони здатні прошити і прошивають все людство цим своїм цинічним релятивізмом наскрізь. Вже прошивають. І де ми зі своєю правдою, справедливістю та благаннями про гуманізм... Чи можливо імплементувати ці всі пункти у життя без свого роду, вдамся до оксюморону чи парадоксу, спрямованої на гуманістичну істину і справедливість тотальності? Про яку тотальність тут може йтися? Про тотальність правди? Про тотальність справедливості? Про тотальність гуманізму? Чи не заблудимося ми у всьому цьому і знову не опинимося в тоталітаризмі, так детально описаному Джорджем Орвеллом (George Orwell, Eric Arthur Blair, 1903-1950)? Наразі на таку тотальність здатні тільки американські технофашисти, як-от Маск (Elon Reeve Musk, 1971), Тіль (Peter Andreas Thiel, 1967), Ярвін (Curtis Guy Yarvin, 1973) та ін. Бо американський сучасний технофашизм поєднує елементи цифрової технології й авторитаризму, він описує суспільну або політичну систему, де технології використовують для тотального контролю, цензури, масового стеження та обмеження прав людини. Всі інструменти в їхніх руках... Як свого часу Святе Письмо, яке було тільки в руках Церкви... Доти, доки Мартін Лютер (Martin Luther, 1483-1546) не розбив цю монополію... Середньовічна церковна тотальність на володіння істиною скінчилася... То що ж, завдяки гіпермонополізованій та цифровізованій маніпуляції вже невдовзі "мрійливий та самотній хлопчик... (таки прийде до думки, – автор), що Гітлер (Сталін, Путін, Трамп, – автор) був величною істотою" (4, 206)? І розпочнеться знову... Чи вже розпочалося... Ми між Сціллою та Харібдою – ми маємо зробити правду, справедливість та гуманізм тотальними і разом з тим не потрапити в лабета нових тоталітаристів нашого інформаційного світу. Так-так, про свободу, плюралізм та все таке я теж пам'ятаю. Як і те, як демократично Гітлер прийшов до влади. І не один він... Як демократично зараз США докочуються до трампістської "монархії". Ми ж маємо зробити добро сильним. І не віддати силу правди хтивим владолюбцям... Бо правда є! Бо справедливість має бути! Та й що таке гуманізм, ми теж знаємо! Маємо імплементувати, аж до нетерпимості, спрямовану на гуманізовану істину та справедливість тотальність – ось вам і ὀξύμωρον. Але як ми маємо це зробити? Звичайно, росіянці не в тій ситуації, що німці після падіння Третього райху. Вони аж ніяк не згодяться на зміну свого офіційного і загальноприйнятого дискурсу, в якому буде сформована концепція "росіянської вини" – бо ж вони завжди праві і, звісно ж, невинні. Не згодяться до того часу, поки Російська федерація не впаде. Наразі ми маємо працювати з формуванням загальносвітового дискурсу, бо ж далеко не всі переконані в тому, що це Росія напала на Україну, а не навпаки. Працювати невпинно і постійно. Навіть після того, як закінчиться війна. Так, як євреї не втомлюються нагадувати про катастрофу Голокосту – бо ж приходять у світ нові і нові покоління людей, яким у доступній для них формі потрібно нагадувати, що це не євреї знищували німців, а навпаки... Боюсь, що сучасні дуже далекі від цієї проблематики молоді люди десь в Африці чи Азії цього достеменно не знають... Ніколи не було легких завдань. Тим більше, коли маєш справу з гарячим льодом, оксюмороном – зі спрямованою на гуманізовану істину та справедливість тотальністю – чистим ὀξύμωρον. А наразі маємо просто про це думати і поки що працювати на Перемогу. ________________ 1. "Наші матері, наші батьки" (Unsere Mütter, unsere Väter) німецький трисерійний телевізійний фільм, прем'єрний показ якого відбувся 17 березня 2013 року на телеканалах ZDF і ORF. У стрічці розкрито події Другої світової війни очима п'ятьох молодих німців. 2. Сара Ваґенкнехт – лідер ультралівої партії "Союз за соціальну справедливість і економічний розум", колись "Bündnis Sahra Wagenknecht – Vernunft und Gerechtigkeit, BSW". 3. Тіно Хрупалла – лідер ультраправої, популістичної й націонал-консервативної партії Німеччини (Alternative für Deutschland, AfD). 4. С. Куртін-Денамі. Три жінки в темні часи: Едіт Штайн, Ханна Арендт, Сімона Вайль, або Amor fati, amor mundi. Київ: Дух і літера, 2025. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/69873ca604f28/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/694944ea1150c/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Mon, 22 Dec 2025 14:17:30 +0200 Кожного року громадська Капітула Незалежного Культурологічного Журналу "Ї" здійснює вручення Ордена "За інтелектуальну відвагу" та Відзнаки "За добру справу" громадським, політичним діячам, діячам у царині мистецтв та духа. Нагорода є міжнародною і громадською.Якщо хоч на мить вимкнутися зі стрімкого й карколомного лету сучасного моменту, який обвис гронами тривог і трагедій, то може з'явитися шанс хоч трішки привідкрити завісу, яка ховає від нас іще більш трагічну суть того, що відбувається. З огляду на цей захід головний редактор львівського Журналу "Ї" на відзначенні достойний проголошує промову – цього року це вже 26 відзначення достойних у Палаці Потоцьких у Львові. Цьогоріч відзначено письменницю Олену Стяжкіну і директора Міжнародного центру Солідарності у Гданську Базиля Керського. Отож промова: Якщо хоч на мить вимкнутися зі стрімкого й карколомного лету сучасного моменту, який обвис гронами тривог і трагедій, то може з'явитися шанс хоч трішки привідкрити завісу, яка ховає від нас іще більш трагічну суть того, що відбувається. І тоді виявиться, що водевіль дурили трампа та злочинця путіна є лише прикриттям процесів набагато масштабніших, ніж можуть собі уявити ці два недалекі персонажі. Самі по собі вони нікчемні. Однак вони є лише проявами величезних тектонічних зсувів у самоорганізації вселенської людської спільноти. На наших очах розпалася на друзки не лише вся система міжнародного права, світоустрій, який ми знали з часів після завершення Другої світової війни. Свята святих новітніх часів – сама демократія як форма самоорганізації людських суспільств також впала у жахливу кризу, виродилася у щось зовсім нежиттєздатне. Крайнощі завжди вироджуються у перверсію... Збожеволілі від миттєвого грошового тріумфу нувориші, уявивши себе деміургами, кинулися нав'язувати свої офісні моделі керування як матрицю для організацію світу. Забули, що не вони створили цей світ. І навіть суспільства поставали без їхніх насправді смішних бажаннячок. Однак всі ми не можемо не бачити, що світ, той прагнений і неначебто знаний нами "тихий рай", здригнувся і почав розпадатися. Розпадатися почало те, що Оноре Габрієль Рікеті, граф де Мірабо (Honoré Gabriel Riqueti, comte de Mirabeau, 1749-1791) ще 1756 року, будучи наївним просвітником, окреслив як цивілізацію (від латинського civilis) – тобто суспільство, що базується на засадах розуму і справедливості. Вже не віри... Але ж на чому тримався той вимріяний просвітниками і реалізований у великому европейському проєкті світ? Тут вестиму мову про наш світ, дійсно европейський у найширшому його розумінні, і з його строго европейською складовою, і з американською, і з австралійською та новозеландською – цей проєкт кинув сніп світла на всю земну кулю, не лише на Европу. Отож, а на чому ж тримався три століття цей цивілізований на европейський просвітницький штиб світ? Хтось скаже, що перш за все европейська цивілізація останні три століття трималася на свободі чи принаймні прагненні до свободи. Бо ж чого прагли всі ті Французькі революції, як не свободи? Ну, і чого прагли всі наші Майдани, як не свободи? Звісно, що і на свободі збудований наш світ. Однак не тільки на ній. Якщо ми вестимемо мову про власне цивілізований світ, цивілізацію, то вона характерна не лише свободою, але і її обмеженням, яке ми називаємо впорядкованістю. Невпорядкована свобода вироджується у сваволю і перетворює світ на жахіття. Ми ж хочемо мати світ, який має якісь правила – а отже обмеження. Комусь це може видатися дивним, проте це так. Ми прагнемо як свободи, так і її обмеження. Наш світ – світ, який є для нас знаним "тихим раєм, де буде син і буде мати", є симбіозом свободи і впорядкованості... Щоб зрозуміти цей дивний парадокс, маємо пояснити – а що ж таке ці таємничі обмеження, які співдіють зі свободою? Якщо не заглиблюватися у питання, то ці таємничі обмеження є просто регуляціями звичаєвого та кодифікованого права. Це не тільки правові органи – правові органи лишень реалізують регуляції звичаєвого і кодифікованого права. Але є щось більш визначальне, ніж право, що обмежує сваволю, – це те, на чому це право розбудовується, а саме мораль. Мораль може набирати різних форм – і релігійної, і секулярної (секулярної віри). У кожному суспільстві моральні постулати є своєрідними. Але відмінності насправді в неістотних деталях. Визначальним в кожній моральній системі є фундаментальне розрізнення добра і зла, правильного й неправильного, морального і неморального, дозволеного і недозволеного. І що з того, скаже хтось, що такі засади моралі проголосили тисячі років тому і з того часу постійно повторюють у кожному з храмів безвідносно до релігії – все одно світ аморальний, ллється кров та сльози... Видається, що у недосконалому суспільстві, яке ми донедавна називали цивілізованим, як-от українське чи американське, все ж не всі розуміють, що таке добро чи зло. Ризикну цьому заперечити. Навіть наймерзенніший злочинець у наших традиційних суспільствах добре усвідомлює, що він здійснює переступ, перейшов межу. І усвідомлення того, що таке добро і зло, всіма нами – і тими, що святі, і тими, що праведні, але також і тими, хто є звичайним посполитим (бо ж "хто без гріха"), і навіть, попри все, таки нашими затятими зло-чинцями – робить всю нашу спільноту цивілізованою. Принаймні у цьому світі. А у вишньому инші порахунки і инші уклади. Люблені будемо всі... Так було донедавна. Але, здається, наша постпросвітницька цивілізація з її секулярною вірою вичерпується. На наших очах. Хоча не всі це усвідомлюють. Свого часу на "Межі року" 2024 року я зосередився на, як виявилося, проміжній тезі "приходу епохи Хама", втіленням якого стали масові обрання еманацій Хама – всіх цих берлусконі, саркозі, орбанів, трампів, ну і путінів, звісно. Хам тріумфально марширує руїнами не лише пострелігійного, але й постпросвітницького світу – світло йому не потрібне... Однак стрімкий лет сьогодення приніс іще один досвід, розвинув тезу. "Бунт темних мас" проти Просвітництва і його провідників, "бунт черні" проти традиційних релігійних, інтелектуальних, політичних еліт, які пробували втілити у життя засадниче розрізнення добра і зла, був лише першим кроком. Причому цей "бунт темних мас" пішов далі, ніж переступ зло-чинців, які, попри все, свідомі розрізнення добра та зла. Зло-чинці і далі перебувають у парадигмі добра та зла, хоча й вчиняють злочини. На наших очах розгортається тріумфальна хода аморальності. "Темні маси" вириваються, чи вже вирвалися, за обмежуючі рамки розуміння, що таке добро і що таке зло! Вони вже поза парадигмою добра та зла. Вони пішли далі маркіза де Сада (Donatien Alphonse François de Sade, 1740-1814) – він чинив і глорифікував зло у рамках парадигми добра та зла. Натомість "темні маси" і їхні поводирі ступили на незвідані терени, де немає ні добра, ні зла... Ми, здається, маємо справу не з "тріумфом зла", а з "тріумфом того, що є поза добром і злом"... Хтось побачить у цьому алюзію до старосвітської тези Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900) (1). Але Ніцше лише критикує традиційну мораль, створену слабкими, і пропонує переглянути її через призму нової псевдоаристократичної моралі, заснованої на "Волі до Влади" та ідеї Надлюдини, яка створює якісь сильні, більш ефективні цінності. Ніцше не виходить з парадигми моралі – попри все він не зробив того останнього кроку, який би справді вивів його по той бік добра і зла. Хоча Ніцше й відчув, що грядуть люде, які переступлять межу добра і зла. Однак він навіть не міг собі уявити, якими нікчемними смєрдяковими вони будуть... І не про Надлюдину тут ітиметься... Виявилося, що жахливою та огидною реалізацією передчуття Ніцше стала не поява Надлюдини у стилі Ріхарда Ваґнера (Wilhelm Richard Wagner, 1813-1883), а тріумфальний марш світом джеффрі епштейна і дональда трампа... Саме вони вийшли поза межі добра та зла. І тому парадоксальним чином епштейн та трамп навіть не зло-чинці у нашому традиційному сенсі слова! Так, епштейна засадили до тюрми і вбили. Так, трампа судили й судитимуть. Але судитимуть не розуміючи, що мають справу не зі зло-чинцем, а з чимось, що вже є поза добром і злом, поза їхньою парадигмою... Вони не бравують своїм злом! Вони світяться своєю а-моральністю, поза-моральністю, своїм свавіллям – подивіться на тріумфуючі радісні фото трампа в басейні зі зграйкою підозріло малолітніх наяд! Чи як бравує тим, що разом з вітьковим "продають путіну" Україну. Не ховаються! Не соромляться! Навіть не бояться! Вони не тільки поза добром. Вони дійсно поза злом! Вони тріумфують, захоплені самими собою! Їхня радість просто фонтанує! Проте жахіття полягає не тільки у тому, що трамп, епштейн, джей ді венс, тілль, маск перейшли межу добра та зла, а в тому, що цілі суспільства розпочали певний процес переступу. Вони з радістю йдуть вслід за власне такими поводирями, секрет успіху яких якраз і полягає у Великому Переступі, тобто полишенні сфери добра та зла, сфери моралі. Не знаю, чи матиму рацію, коли скажу, що для нас, людей старосвітських, недосконалих та грішних, звісно, випала нелегка доля жити у світі, який все більше належить тим, хто переступає межу добра та зла, технофашистам – всім тим джей ді венсам... Саме так, напевно, й останні римляни спостерігали, як під ударами варварів гине їхній світ... Трагедія полягає ще й тому, що ми не можемо не розуміти, що таке добро та зло. І в цьому наша біда... І насамкінець – найбільшу огиду у мене викликало не біснування напівосвіченого "пророка" всього цього технофашизму блогера ярвіна гая кертіса, скільки сцена з Овального кабінету в Білому домі, коли трампа, що сидить з виразом задоволеної, хоча й серйозної дитинки, якій таки нарешті дали цюцю, оточує зграя дядьків та тіток, які, вдаючи з себе "творців неба та землі", тягнуть до нього свої правиці, "благословляючи" його на президентське правління. Щось дуже довго бродило в американській глушині, щоб раптом виригнути таким фонтаном... Одразу згадалося пророцтво Івана Богослова з Патмосу (Ἰωάννης) в Апокаліпсисі (αποκαλυψις) про те, що антихрист прийде у подобі Христа: "Діти, остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з'явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала! Із нас вони вийшли, та до нас не належали". Звичайно, цей текст Івана Богослова можна сприймати і як пророцтво, якщо хто вірує, і як метафору, якщо ти вольтер'янець, але також і як попередження і тим, і иншим. І це попередження стосується не того світу, в якому жив Іван з Патмосу, про який ми напівдрімотно згадуємо лише в храмах, а того світу, в якому випало горе та щастя жити нам, жити тут і тепер. Принаймні иншого світу ні у Івана, ні у нас немає і не буде. Тому – бережім цей світ. Якщо це ще можливо... Ну і бережімо Україну! Бо ж: "Нема на світі України, Немає другого Дніпра" Тарас Шевченко "І мертвим, і живим..." (1845) ___________________________ 1. Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього (Jenseits von Gut und Böse. Vorspiel einer Philosophie der Zukunft) 1885-1886, Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла (Прелюдія до філософії майбутнього). Генеалогія моралі: пер. з нім. / Фрідріх Ніцше; Пер. Анатолій Онишко; Вступ Сільс-Марія; Ред. Петро Таращук. – Львів: Літопис, 2002. – 320 с. 2. 1-е Iвана 2:18-19 Біблія в пер. Івана Огієнка. 1962 (UBIO). 3. Ортега-і-Гасет, Х. Бунт мас / Х. Ортега-і-Гасет // Ортега-і-Гасет Х. "Вибрані твори". – К.: Основи, 1994. – С. 15-139. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/694944ea1150c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/6899b13cba9c5/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Mon, 11 Aug 2025 12:00:44 +0300 Основною метою людства є його виживання. А виживання вимагає застосування здатностей та інструментів, які власне його, це виживання, забезпечують. Інструментом виживання з прадавніх часів було вміння людства як спільноти "приручати" і застосовувати специфічні, тільки людям і людству в цілому притаманні засоби. І це не лише "знаряддя", які передусім спадають нам на думку, а саме вміння "приручати" наше в найширшому і просторовому, і часовому вимірі "довкілля" – світ, з яким ми у нерозривному зв'язку, світ, поза яким ми просто не можемо бути. Причому, як постулював ще Едмунд Гуссерль (Edmund Gustav Albrecht Husserl, 1859-1938), світ відкривається нам як наш "горизонт", який завжди з нами. З часом люди сконструювали певні параметри цього світу і, дуже спрощуючи цей "світ", уклали його в людьми ж сконструйовані визначники "простору" та "часу". І тут ще раз слід підкреслити, що визначники "простору" та "часу", в які ми пробуємо ввібгати "світ", є конструктами, сконструйованими самою людиною. Причому навіть ці конструкти не є незмінними – в історичному розвитку людської думки ці конструкти змінювалися, часом радикально. Зрештою, те, що ці визначники змінюються, цілком природно – бо змінюються і самі люди, і спосіб їхнього мислення. Та й взагалі, вони як конструкти не є не пов'язаними з людиною константою – поза людським сприйняттям світу вони не існують (якщо взагалі слово "існують" можна до них застосувати). З огляду на те, що людина не може вирватися поза "світ", вона мусить якось у ньому влаштуватися і якось його "при-ручити". Але ж як? Тому людина і сконструювала ці свої конструкти "простору" та "часу". Це і є ті "знаряддя", якими людина "при-ручає" "простір" та "час". Однак яким є процес "приручання" чи "о-своєння" "простору" та "часу"? Звісно, що це "до-свідчення", "пере-живання" і "за-свідчення-пере-живання" "вже-о-своєного" "простору" та "часу" – по-простому, це наше свідчення, що ми триваємо і просторимось, що ми просто живемо у світі, що ми просто живемо – бо инакше, як втіленими у світ, ми існувати не можемо. Але це "за-свідчення-пере-живання" "вже-о-своєного" "простору" та "часу" не є абстрактною категорією, як видається з цього фрагмента тексту – ми просто долаємо простори і триваємо у часі – просто живемо. Та це "просто живемо" теж не таке просте – так, я можу лежати під грушкою і спостерігати за хмарами, і це є щонайчистішим "просто проживанням" – однак навіть у цьому лежанні та спостереженні криється ще одне надзвичайне і дуже людське вміння та знаряддя – це вміння не лише спостерігати, але й пізнавати. Пізнання фіксує спостереження та проживання як свідчення – ми "знаємо", що живемо – просторимось і часуємось, роз-міщаємося-у-світі і триваємо-у-світі. І це "ми знаємо" як "свідчення" відливається у бронзу знань – а потім у бронзу наукових істин. Таким чином за допомогою своїх конструктів "простору" та "часу" ми "при-ручаємо" "простір" та "час". Принаймні у нами ж сконструйованому конструкті "світу", що не зовсім тотожний з горизонтом світу, про якого говорять і Гуссерль, і Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976), який є для людини первинним і визначальним, однак все ж якось корелює з нашим конструктом світу. Це "при-ручення" і "о-своєння" "простору" та "часу", тобто "світу", ми здійснюємо через "пізнання" – ми досліджуємо світ, пускаємося у мандри, виділяємо на це час свого життя і навіть фіксуємо результати цього пізнання у вигляді чи особистих досвідів (як подорожні чи просто фланери), чи наукових істин (як дослідники чи першовідкривачі). Ми створили цілий спектр наукових дисциплін, які класифікують ці наші вояжі просторами та часом. Простори чи простір "пізнає" геометрія/геометрії у найширшому цього слова сенсі – а це не лише геометрія, але й математика, фізика, географія, астрономія, астрофізика і т. д. Однак якщо виходити з сьогоднішніх реалій постевклідівських геометрій та постньютонівських фізик, які вкотре радикально переосмислили наші актуальні конструкти "простору" та "часу", то з повною відповідальністю вже можемо сказати, що "пізнавали". Наші конструкти радикально змінили попередні "картини світу" – і змінюють далі, причому щоразу швидше, сьогодні вже важко встигати за цими змінами нашого бачення "картини світу". І формували ці "картини світу" не лише великі теоретики, як-от Евклід (Ευκλείδης, близько 325 – близько 270 до н. е.) чи Рене Декарт (René Descartes, 1596-1650) – філософів перелічувати не буду, бо майже всі вони, окрім тих, що працюють у царині етики й естетики, до цього "при-ручення" та "о-своєння" "простору" та "часу" долучилися. Ба більше, до цього долучається кожен із нас, коли долає свій простір та час – просто живе своїм життям. Однак окрім індивідуального досвіду, є ще кодифіковані наукові знання та істини – й у цьому сенсі Христофор Колумб (Christophor Columb, 1451-1506), "при-ручивши" величезну частину наших сьогоднішніх европейських просторів, має не менші заслуги перед людством, ніж Евклід чи Декарт. А після Фернандо Маґеллана (Fernão de Magalhães, Fernando de Magallanes, 1480-1521) у "науковому" сенсі слова ми вже "о-своїли" всю Земну кулю як місце нашого тогочасного "просторення" – Небеса тоді ще були у віданні Церкви і туди з ризиком для життя ще тільки пробували заглядати Ніколай Коперник (Mikołaj Kopernik, Niklas Koppernigk, 1473-1543), Ґалілео Ґалілей (Galileo di Vincenzo Bonaiuti de 'Galilei, 1564-1642) та ин. Географія як земна просторографія чи стратифікація земних просторів із завершенням великих географічних відкриттів практично завершилася. А Айзек Ньютон (Sir Isaac Newton, 1643-1727) підвів рису – засобами тогочасної науки він окреслив природу просторів, у яких ми з "наукової" точки зору і функціонували. За допомогою "строгої" науки та логіки він на два сторіччя створив новий конструкт "простору" та "часу". І функціонували успішно – але виходячи з тих швидкостей, енергій та просторів, які нам тоді були доступними. Для яблука, паротяга і навіть літака законів Ньютона з їхніми конструктами "простору" та "часу" вистачало – вони достатньо адекватно описували світ яблука, паротяга та літака. Однак все ж не до кінця було вирішене питання "часу". Часу як минулого, так і майбутнього. З часом, звісно, працювала инша "строго наукова" дисципліна – історія. Але й вона у своїй "строгій науковості" була підважена – причому з неочікуваного боку. Історією історій, а точніше метаметодологією історій, неочікувано стала еволюційна теорія Чарльза Дарвіна (Charles Robert Darwin, 1809-1882). Вона відкинула дотогочасні "строго наукові", а на той час вже зовсім схоластичні історичні конструкти і показала як минуле, так і майбутнє як безперервний розвиток. Всі якось звернули головну увагу на походження людини від приматів, однак не побачили головного – саме розвитку, розгортання-у-майбутнє, і не лише людини як виду, але й світу як горизонту розгортання. Тому що еволюційна теорія дала не лише конкретне бачення походження людини чи видів взагалі, а саме методологію ре-конструювання минулого та конструювання майбутнього. Дарвін запропонував загальний принцип еволюціонування, розгортання-у-часі будь-яких "живих" – тобто динамічних, таких, що розгортаються у часі та просторі – систем. Дарвін о-своїв чи "при-ручив" "час" – розвиток як такий. Принаймні у якийсь історичний момент запропонував свій "строго науковий" конструкт розвитку, тобто "часу", який був (і ще, здається, з усіма поправками, є) адекватним нашому розумінню "строгої науки". Щасливе відчуття такого укоронування розвитку "строго наукового" пізнання "простору" та "часу", тобто "світу", чи "остаточного завершення кодифікації єдино можливого строго наукового конструкту способу його пізнання" у формі позитивної науки у позитивістському ХІХ сторіччі назагал домінувало. Про Сьорена К'єркегора (Søren Kierkegaard, 1813-1855) та Фрідріха Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844-1900) тут забудьмо, на широкий загал їх вплив був усе ж обмеженим – у ХІХ сторіччі все ж спосіб бачення світу задавав Еммануїл Кант (Immanuel Kant, 1724-1804) і його, свідомі чи ні, послідовники. За К'єркегором та Ніцше було майбутнє, яке от-от назрівало... Наразі ми мали справу з тріумфом класичної науки. А, відповідно, і з тріумфом техніки (від техно, τέχνη – мистецтво, майстерність, уміння, вміння) як практичною реалізацією класичної науки. Тоді видавалося, що підручними у людини, яка володіє всіма "строго науковими" знаннями і баченням та розумінням "світу", є не лише паротяги, дирижаблі та літаки, а й сам цей "світ". Декому цей "світ" видавався вже геть "під-ручним"... Видавалося, що наука сягнула зеніту – о-своїла все, що можна, залишалося лиш кілька не розв'язаних завдань та темних кутків... У філософії апотеозом і останньою "строго науковою" філософською системою стала феноменологічна концепція Едмунда Гуссерля. Він здійснив відчайдушну спробу максимально чесно, опираючись на логіку і наукову коректність, запропонувати дійсно "строгу" методологію опису "світу". Однак з іґнорованих до нього темних кутків почали вилізати проблеми, на які він як чесний та методологічно строгий дослідник не міг дати "строго наукової" відповіді. І тоді він почав утримуватися від відповідей, на які у опертій на логіку і навіть математику ньютонівсько-дарвінівській парадигмі відповіді бути не могло: наприклад, а чи насправді "існує" світ, чи лише парад феноменів, які нам являються – згадаймо одвічне запитання, поставлене ще Сократом (Σωκράτης, прибл. 470-399 до н. е.) у його знаменитій метафорі печери та тіней, які кидають на його стіни фігури, яких ми насправді не бачимо – чи "є" вони, чи це тільки тіні... Яким же було розчарування Гуссерля, коли його колеги-аспіранти, як-от Мартін Гайдеґґер чи Жан-Поль Сартр (Jean-Paul Charles Aymard Sartre, 1905-1980), пасують перед цим викликом, відмовляються від "коректності" та "строгої науковості" у відповіді на це засадниче запитання, відходять від його "строгої науковості" на користь метафоричності та есеїстичності. Прийшов час Сьорена К'єркегора та Фрідріха Ніцше... А за ними практично весь істотний філософський доробок ХХ сторіччя є метафорикою у найширшому сенсі цього слова... Для філософії ХХ сторіччя методом стає не "строга науковість", а метафора, аналогія, тьмяний здогад, припущення. Звісно, що "позитивна строга наука" ХІХ сторіччя не більш "наукові", ніж метафора, аналогія, тьмяний здогад, припущення ХХ і ХХІ сторіч – бо всі вони шукають свого опертя у людьми ж створених "конструктах" чи "баченнях" "світу", "простору", "часу", які однаково віддалені від того "горизонту світу", з яким насправді має справу людина. Але чому так сталося? Чому вони відійшли від такого зручного "строго наукового" пізнання "світу", "простору", "часу"? А тому, що спочатку кризи, а потім і ревізії зазнало саме пізнання. Гуссерль опирався на класичну, майже математизовану логіку, а шукаючи остаточних опор, і не знаходячи їх у спостеріганні горизонту світу і впавши у відчай, – власне на математику. Але саме на межі ХІХ та ХХ сторіч і самі логіка й математика зазнали кардинальних змін та повної ревізії. Геометрія Евкліда теж виявилася лише частковим випадком – відносно коректною при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях... Геометрія Миколи Лобачевського (Николай Лобачевский, 1792-1856), і не лише вона, змінила наше уявлення про простір. Конструкти Декарта просто розлетілися – вони виявилася лиш частковим випадком, відносно коректними при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях... Фізика Ньютона під тиском очевидних наукових фактів була визнана лише частковим випадком, який є відносно коректним при певних невеликих швидкостях, просторах та енергіях... Теорія відносності Альберта Айнштайна (Albert Einstein, 1879-1955) внесла нищівні корективи як у фізику, так і в наше бачення конструкції "світу" – ми просто були змушені її переосмислити... Ба більше, конструкція "світу" Айнштайна не залишилася таким собі "баченням" – вона запрацювала. На жаль, у трагічний спосіб – у вигляді атомних грибів над Хіросімою та Нагасакі... Відкритий і так затишно о-своєний для нас Христофором Колумбом та Ньютоном простір виявився лише одним із можливих уявлень про простір. Земну кулю, таку затишну і, здавалось би, остаточно о-своєну, почав огортати морок і холод Всесвіту, який зовсім не такий, яким його могли уявляти сцієнтисти ще на початку ХХ сторіччя. Те ж саме сталося і з нашим уявленням про час та про себе як про вічні, незмінні біологічні створіння (ну хоча б у цю мить!)... Дарвін і його більш просунуті послідовники не залишили нам і цих ілюзій – ми як вид, як біологічні істоти, тобто існування, що існують і з-буваються в горизонті світу, теж плинні, ми змінюємося, щомиті змінюємося – еволюціонуємо, хочемо ми того чи ні! Наша еволюція як зміна неминуча. І не лише у контексті "вживлення" у наші біологічні організми якихось "чіпів", які не можуть не змінити не лише наших можливостей, а й нашої сутності... Все виявилося змінним і плинним – разом із Кантовим "зоряним небом над головою і моральним законом всередині мене" (Der bestirnte Himmel über mir und das moralische Gesetz in mir)! Отож змінними виявилися не лише наші уявлення про світ (Der bestirnte Himmel über mir), про те, як ми маємо його пізнавати і о-своювати відповідно до того, чим, як ми гадаємо, у кожен конкретний момент ми є, – але навіть про те, що нами керує, що веде нас як моральний закон (moralische Gesetz in mir) у формі "вічного Декалогу"! Якщо попередньо світ мав хоч якісь опори у логіці, етиці та "строгій науці", то сьогодні він "поплив" – показав себе як безконечну і зовсім невідповідну знаним нам "строгим" законам "реальність"... Поняття "реальності" світу, будучи гіперкоректним науковцем старої школи, якому не пощастило жити в епоху викінчення "строгої" науки, виніс поза рамки обговорення ще Едмунд Гуссерль своїм утриманням від судження щодо цього питання – принципу епохе (ἐποχή) – утримання від суджень, за якого людина постає як трансцендентальний суб'єкт, вільний від будь-якого сумнівного досвіду. Гуссерль ввів у філософський дискурс дійсно коректну наукову норму – принцип міркувань, який призупиняє як ненаукові всі метафізичні судження – судження, що стосуються буття предметів, які ми спостерігаємо, поза тими, що ми маємо у своїй свідомості, яка їх і спостерігає. Тобто ми можемо компетентно і науково висловлюватися тільки в рамках того, що безпосередньо "бачимо" – а про те, що є поза нашим "баченням", тобто про те, чим всередині є предмет, ми робити судження не можемо (1). На сьогодні (вже більше ста років після Гуссерля й Айнштайна) ми маємо инші фізики й инші філософії. Часом вони видаються просто фантазіями про инші, паралельні світи, про викривлені і паралельні нашому простори, про розщеплені та різношарові часи... Це нагадує якісь мітологічні оповіді наших предків... Однак сучасна наука – якщо її можна у сенсі старосвітського сцієнтизму ще називати "строгою наукою" – дійшла саме до цих визначень і бачень горизонту світу у формі новітніх конструктів "просторів" та "часів"... А це означає (о горе!) що "істини", єдино правильної і непохитної "істини" у строгому сенсі математизованої "строгої науки" немає! Є множина "істин" – "істини" (кожна з яких попри те, що за нашими старосвітськими мірками неначе суперечить иншим, є правильною) "правильно і коректно" відображають наше сьогоднішнє бачення горизонту світу. Але чи може бути "істина" істиною – тобто, згідно з нашими попередніми "строго науковими" засадами, "єдино можливим баченням горизонту світу", якщо вона є множинною... Пожартую, щоб загострити бачення "істини" у сьогоднішній науці – сьогодні у математиці 1+1 має бути рівним і 2, і 3, і т. д.! Але якщо ми від цих наукоподібних міркувань перейдемо до осмислення істин, пов'язаних із взаємовідносинами людини і світу, людини і суспільства як множини людей, людей між собою як окремих індивідів, то такий релятивізм "істин" може стати загрозливим. "Істин" і "правд" багато. На якій з них оперти, наприклад, правову систему відносин між людьми? Бо ж усі праві і неправі водночас... А на що оперти правду мистецького акту? Мистці, як люди дуже чутливі, ще на початку ХХ сторіччя відчули, що зі світом щось діється, що він входить у період турбулентності. І ця турбулентність негайно відобразилася в їхній творчості. Тут ми маємо бути максимально чесними і прецизійними у баченні таких розмаїтих мистецьких конструктів, які так само пробували запропонувати свої бачення, свої конструкти "світу", "простору" та "часу" – хоча, звісно, кожен із них мав претензію запропонувати бачення горизонту світу... Так, мистці розробляли свої конструкти "світу", "простору" та "часу", як і науковці та філософи, – і їхні конструкти не менш "наукові", як ми бачимо, ніж конструкти Айнштайна. Все це конструкти... Отож модерністи, попри всі симптоми, опиралися все ж на класику – класичні "строго наукові" уявлення про часо-простір, навіть у своєму запереченні класичного постренесансного спадку. Глибинна внутрішня прив'язаність модерністів до класичного бачення світу проявлялася передусім у тому, що вони і шукали, і пробували своєю творчістю відобразити якийсь сенс – а отже якусь істину. Кубісти, шматуючи та викривляючи простір, так насправді й не виходили поза простори Евкліда та Декарта. Сюрреалісти, опираючись на неначе існуюче підсвідоме, теж проривалися до якихось потаємних підсвідомих сенсів. Однак нещодавно настали часи, які не корелювалися з якимись "сенсами" та "істинами"... У зведеній до найнижчого рівня політиці ця неактуальність "істин" знайшла свою реалізацію у концепції "постправди"... А у мистецтві, яке почало відображати цю "епоху постправди", відсутність і безглуздість пошуку "правди" чи "істини" оформилося у вигляді концепції постмодернізму. В Україні ця втрата сенсів і перехід до чистої гри форм відбувся доволі рано, під час розвалу СССР – благо, що комуністичні сенси тоді падали, як картонні хатинки, і багато кому, особливо homo sovietikus'ам (а таких було десятки мільйонів, у тому числі в Україні), видавалося, що істин чи правд взагалі не може бути. Тим більше, що розпад чи демонтаж СССР набував профануючої і знижуючої реальні ризики соціального вибуху карнавалізованої форми, що одразу ж трансформувалося у такі ж карнавальні форми відображення настрою цих процесів у мистецтві. А якщо совєтських сенсів немає, то не будучи носієм якихось инших сенсів (демократично-дисидентських, релігійних, націоналістичних чи яких-небудь инших) і маючи творчу волю творити "вільно" – вільно від всіх сенсів, чому б не заявити про себе у якомога скандальнішій формі – тим більше, що скандал як метод промоції ніколи не є зайвим... Більшість справді на той момент перспективної київської мистецької молоді (спеціально подаю їхні дати народження) вже не могла сприйняти мертвотну совєтчину, однак і не була задіяна ні у дисидентських, ні у демократичних, ні в релігійних чи націоналістичних рухах, – а це був прямий шлях до того карнавального, не ніцшеанського нігілізму, який оформився як постмодернізм – бо ж весело і сердито... Тай не сковували їх ніякі ідеологеми чи сенси демократично-дисидентського, релігійного, націоналістичного чи якого-небудь иншого характеру. Так само, як не сковували їх і жодні естетичні засади – але це вже вторинне і перейдене західними мистцями до них десятиріччя тому. Мушу повторити, щоб не загубилося – анігіляція совєтських сенсів і відсутність для багатьох фрондуючих мистців яких-небудь инших сенсів неминуче мали призвести до пошуку "опори" у постмодернізмі, який бравує своєю безсенсовністю – і тим творить, вдавшись до термінології отців-зачинателів постмодерну, симулякр сенсу, ілюзію сенсу. І тим самим неначе наповнює сенсами не лише мистецькі твори, а й сенс життя самих мистців-постмодерністів – хоча все це ті самі симулякри... В Україні на переломі 1980-1990-х просто вибухнув новий потужний мистецький рух "Нова хвиля" – і, як її втілення, "Паризька комуна", сквот у покинутому будинку по вулиці Паризької Комуни (нині – вулиця Михайлівська), N18А в Києві, що функціонував з 1990 по 1994 роки. Над горизонтом дезорієнтованого постсовєтського суспільства в Україні зійшли зірки таких художників, як Олександр Гнилицький (1961-2009), Олег Голосій (1965-1993), Дмитро Кавсан (1964-2024), Олександр Клименко/Олаф Клеменсен (1976), Валерія Трубіна (1966), Леонід Вартиванов (1966-2006), Юрій Соломко (1962), Арсен Савадов (1962), Георгій Сенченко (1962), Ілля Чичкан (1967), Ілля Ісупов (1967). Звісно, що це була "тусовка", де були мистці різної орієнтації. Якщо засновник, що надихав засновників цього проєкту, Тіберій Сільваші (1947) та його ідеолог Олександр Соловйов (1952) все ж залишалися модерністами, дехто відносить себе до трансавангардистів, представників необароко (ось такий український стилістичний різновид постмодернізму), то більш "відірвані" чи послідовні молоді мистці, як-от Гнилицький, Голосій, Савадов, Сенченко, Чичкан, явно еволюціонували у напрямі постмодернізму й заперечення актуальності будь-яких сенсів. Арсен Савадов, Георгій Сенченко. Печаль Клеопатри. 1987. Полотно, олія. 275 × 330 см Тим, чим у політиці є політика-після-правди, як-от "політика" Дональда Трампа чи Владіміра Путіна, у мистецтві є мистецтвом-після-правди – постмодернізмом, з яким так "модньо" сьогодні забавлятися... Натомість у філософії, яка, як знаємо, звелася до метафорики, герольдами постмодернізму стали головно французи – Жак Дерріда (Jacques Derrida, 1930-2004), Жорж Батай (Georges Bataille, 1897-1962), Мішель Фуко (Paul-Michel Foucault, 1926-1984), Жан Бодріяр (Jean Baudrillard, 1929-2007), Жиль Дельоз (Gilles Deleuze, 1925-1995), а особливо естетик постфройдист Жан-Франсуа Ліотар (Jean-François Lyotard, 1924-1998) з його книгою "Стан постмодерну" (La Condition postmoderne: rapport sur le savoir, 1979). Всі вони критикують модернізм як віру в раціональність, об'єктивну істину і прогрес. Тобто вони відкидають науку в класичному розумінні "строгої науки", як ми її ще знаємо. Для постмодерну "істина" не є об'єктивною. Тому мистці й мислителі постмодерну відносяться до "істини" скептично, зневажливо, а иноді й остракістськи. Для постмодерніста, для якого навіть "істина" (істина у лапках) не існує, й описуваний нею ще донедавна, в модерністичну епоху, світ розпадається на фрагменти, втрачає свою цінність. Натомість постмодерн конструює свій "світ", якщо цей конструкт можна так назвати, – він підміняє собою і креатора світу Бога, і навіть найсучасніші закони фізики, які конструювали "світ" ще донедавна... Постмодернізм бавиться на рівні визначень, понять, мови, яка їх описує. Він створює "множинні, ні для кого не обов'язкові реальності", а не єдиний і кодифікований (хоч, як бачимо, еволюціонізуючий) конструкт "реальності", з яким ми мали справу донедавна – на нього, попри всю його плинність, все ж можна було опертися. Натомість "множинні, ні для кого не обов'язкові реальності" мерехтять, осцилюють у темряві навіть не релятивізму, а чогось ще більш відв'язаного від горизонту світу. І це неминуче зводить всі активності постмодерну до іронії та гри. Іронія та гра не лише деконструюють еволюціонізуючий конструкт "реальності" у "множинні, ні для кого не обов'язкові реальності", але й творять ці розсипи "реальностей". Всі ці деконструкції є лише симптомами кризи сучасного пізнання, "о-своєння світу", науки. А та, своєю чергою, є відблиском набагато глибшої кризи – кризи закоріненості людини у світ, який, хочеш не хочеш, не те, що її оточує, але є її горизонтом – тим, у-якому і до-якого вона рухається, поки є людиною. Відчування закоріненості, яке ми ще мали у постренесансну епоху і яке оформилося у ХІХ сторіччі як сцієнтизм та прагматизм, просто пропало. І ми це болісно переживаємо не стільки у витончених філософських побудовах так нам милих французьких постмодерністів чи неначе зовсім вже безпечних проєктах мистців-постмодерністів з усіма їхніми милими вибриками, скільки у політичному постмодернізмі Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946), Владіміра Путіна (Владимир Путин, 1952), Віктора Орбана (Orbán Viktor Mihály, 1963), Лулу да Сільва (Luiz Inácio Lula da Silva,1945) з їхньою постправдою та всім, що з неї витікає... Однак найбільшою трагедією і причиною бід людини і світу є вже згадана нами фундаментальна "викоріненість" людини з горизонту світу. Людина не те що не знаходить, але навіть і не шукає опори у цьому горизонті світу... А тому вона засадничо не може його "о-своїти", хоч якось зробити його "під-ручним", "своїм"... І тут вже не до іронії, гри чи академічного філософського фіґлярства. Постмодернізм фундаментально підважив саму суть людини як закоріненої-у-світ буття. Сьогодні "світ" розбитий на безліч нічого не означаючих друзок. "О-своювати" немає що – бо це калейдоскоп фейків, які мерехтять при кожному його поруху. Та й інструментів немає. Раніше світ "о-своювався" за допомогою актуальної на певний історичний момент науки через інсталяцію так само актуальної на певний історичний момент "істини" – однак їх обох в епоху постмодерну бути не може і немає. Хоча ні – є. Але як необов'язковий факультатив... Тому сьогодні ми можемо говорити про глибинну, засадничу кризу "о-своєння" людиною горизонту світу, про кризу пізнання та відсутність навіть конструкту "істини" чи "правди". А тому людина втрачає цей світ як дім. Чи такий стан вже остаточний? Бо ж, як бачимо, ми йшли до нього всю свою історію. Вслід за Гуссерлем слід бути коректним і визнати, що не наша компетенція про це судити. Краще винести відповідь на це запитання за дужки – як це свого часу зробив він. Єдине, що нам залишається, – це, як завжди, надія. Але надія має бути дієвою. Пошук опор у горизонті світу перед людиною відкритий. І не тому, що хтось її намовляє на цей пошук опори. Сама природа людини полягає у пошуку цієї закоріненості в горизонті світу. Хоч инколи це й виглядає як "конструювання" актуальної на певний історичний момент цієї закоріненості – так, як цю закоріненість колись "сконструювали" давні греки, творці Ренесансу, творці сцієнтистського канону і з усією серйозністю пробував – Едмунд Гуссерль та з усім відчаєм – Мартін Гайдеґґер. Отож, як на мене, пригоди істини не завершилися – це просто пауза... Хіба що... 1. Edmund Husserl. Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie, Max Niemeyer Verlag, Halle (Saale), 1913 2. Jean-François Lyotard. La Condition postmoderne: rapport sur le savoir, Minuit, 1979 3. Jacques Derrida. L'Écriture et la Différence, Paris, Seuil, 1967 4. Michel Foucault. Les mots et les choses. Une archéologie des sciences humaines, 1966 5. Michel Foucault. L'archéologie du savoir, 1969 6. Jean Baudrillard. Pour une critique de l'économie politique du signe, 1972 7. Jean Baudrillard. L'échange symbolique et la mort, 1976 8. Gilles Deleuze & Pierre-Félix Guattari, Qu'est-ce que la philosophie?, 1991 9. Gilles Deleuze. Différence et répétition, 1968. 10. Жак Дерріда. Привиди Маркса. – Харків: ОКО, 2000 11. Жорж Батай. Історія еротизму. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2021. 12. Жорж Батай. Історія ока. – Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. 13. Мішель Фуко. Археологія знання. – Київ: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2003. 14. Мішель Фуко. Проблеми методу: Інтерв'ю з Мішелєм Фуко. У вид. Після філософії: Кінець чи трансформація? – Київ: Четверта хвиля, 2000. 15. Жан Бодріяр. Символічний обмін і смерть. – Львів: Кальварія, 2004. 16. Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. – Київ: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2004. 17. Дельоз, Ж., & Гваттарі, Ф. Анти-Едіп. Капіталізм і шизофренія. – Київ: Карме-Сінто. 1996. 384 ст. 18. Делез, Ж. Перемовини 1972-1990. – Київ: Сварог. 2023. 254 ст. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/6899b13cba9c5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67dfe2cd40fd6/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Sun, 23 Mar 2025 11:30:37 +0200 Сьогодні вже стало певним кліше писати про те, що Захід у тому вигляді, яким ми його знаємо, знову переживає занепад і, здається, поступово згасає – неначе вкотре заходить за обрій, як це свого часу описав Шпенґлер (Oswald Arnold Gottfried Spengler, 1880-1936). Однак попри всю красу його декадентської тези щодо Заходу, Шпенґлер все ж помилився. Він змішав два різні поняття – цивілізацію як культуру в широкому значенні та цивілізаційний центр, що визначається переважно географічними, економічними, організаційними й технологічними факторами, а вже потім культурними. Західний цивілізаційний центр (від Ірану до Сан-Франциско) та Східний (регіон сучасного Китаю та Японії) лише частково змінюють свої акценти, але продовжують існувати й розвиватися. З огляду на нашу дуже коротеньку "історичну" перспективу стає очевидним, що сьогодні ми не знаємо, що відбувалося за часів Гомера, і не переповідаємо акапітів з його "Одіссеї", ба навіть не заглиблюємося у думки Шпенґлера чи події початку ХХ століття. Наша спільна пам'ять тепер повністю зберігається у наших гаджетах та соціальних мережах. І вона сягає не далі 6 листопада 2024 р. – дати обрання президента США Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946) і, відповідно, моменту його інавгурації 20 січня 2025 р. Усе, що передувало обранню Трампа, вже стало для нас давньою історією – майже архаїкою. І все це могло б видатися лише жартом, якби не було правдою. Після перемоги Трампа часи справді різко змінилися – і ми опинилися в абсолютно иншому світі. Однак варто замислитися: про кого йдеться, коли говоримо "ми"? Звісно ж, про себе. Про нас, українців, та про европейців. Адже куди нам подітися з европейського човна, що його носить буремним морем? Теодор Жеріко, "Пліт Медузи" (Theodore Gericault, 1791-1824 Le Radeau de la Méduse), 1819 Иншість світу насамперед спричинена несподіваним як на нас, европейців, розривом родинного зв'язку – Америка, а точніше США, остаточно (принаймні так видається) розірвала свої зв'язки з прабатьківщиною Европою, зокрема з Европейським Союзом та його периферією. Тож ми більше не можемо говорити про концепцію США+, тобто США плюс їхні союзники, – адже фактично їх більше немає... Зважаючи на масштаб тектонічного зсуву, що значно прискорився не лише за місяці, а й останніми тижнями, пропоную поглянути на ці події не з вузької европейської чи тим більше української перспективи, а з точки зору американського кондора. Тим паче, що саме такими себе й бачать американські мегаломани. У згадані мною раніше доісторичні часи, 2015 року, з огляду на вже тоді абсолютно очевидні геополітичні тріщини в загальній конструкції світу, я видав збірник своїх статей з геополітики, у якому виклав власне розуміння тогочасних процесів і їхніх причин так, як я на той час їх бачив. Цю працю я назвав "Геополітичні контексти війни в Україні", 2015. У книзі я повторив всім відому геополітичну концепцію, згідно з якою в довготривалій історичній перспективі Західний цивілізаційний центр постійно переміщувався: від Східного Середземномор'я (Месопотамії та Єгипту у 5000-1000 рр. до н. е.) через Рим (1000 рр. до н. е. – 500 рр. н. е.), Константинополь (330-1453), Північну Італію (500-1700), Париж (1700-1800), Лондон (1800-1945) до Нью-Йорка (1920-2000) і Сан-Франциско (з 2000 р.). Я завершив на тому, що на той час цивілізаційний центр не лише змістився зі східного узбережжя США (як це сталося внаслідок Другої світової війни), але й перейшов на їхнє західне узбережжя, до Каліфорнії. Навіть більше – цен уже простував далі через Тихий океан у бік Китаю... На той момент встановилася певна динамічна цивілізаційна рівновага між США та КНР, яка, втім, не була сталою – Китай невпинно нарощував свою вагу, а США неначе застигли у власній величі... Це зміщення цивілізаційного центру не було якимось видатним відкриттям – радше геополітичною очевидністю, яку я навів як основу для роздумів про те, що відбувається з нами і світом. Основною проблемою у цій книзі для мене і для нашого суспільства вже була анексія Криму й окупація частини Донбасу – хоча значну частину текстів було написано ще задовго до цих переломних для України подій. Не можу сказати, що книга стала бестселером). Нашому суспільству часто важко відірватися від обмеженого бачення "української жабки" і подивитися ширше – допоки ситуація не стає абсолютно нестерпною, як у випадку повномасштабної агресії росії у 2022 році... Наступною катастрофою, як на мою думку, може стати ініційоване Трампом так зване "перемир'я", яке, судячи з його намірів, може завершитися фактичною анексією частини української території... Йому ж байдуже... І лише тоді ми, можливо, хоч трохи піднімемося над своїм обмеженим світоглядом маленької жабки. Але навіть це не стане фіналом катастрофічних наслідків для України в умовах глобальних геополітичних змін... Щоб вести ґрунтовну дискусію про зміщення центрів цивілізацій (які, безперечно, також пов'язані з геополітичними впливами), рекомендую звернутися до монографії британського історика Яна Мориса /Ієна Морріса (Ian Matthew Morris, 1960) "Чому Захід панує – натепер". Ця праця, написана 2010 року, була оперативно перекладена українською вже у 2014-му, що на той час було неймовірно! У книзі Морріс розглядає два цивілізаційні центри – Західний і Східний. Поле його досліджень сягає глибокої праісторії, починаючи з homo erectus (синантропів) у Китаї на Сході та homo ergaster (неандертальців) на Заході, і закінчуючи homo sapiens – сучасними людьми, спадкоємцями яких є всі, хто нині живе на Землі як на Заході, так і на Сході. Згадка про латинські терміни дається тут не випадково: це підкреслює глибину аналізу Морріса, який занурюється в першооснову відмінностей між Сходом і Заходом, а також простежує динаміку їхніх взаємодій і переміщень протягом історії. Що стосується Західного цивілізаційного центру, я вже його загалом описав. Щодо Східного цивілізаційного центру, то він є менш динамічним, виник у межиріччі Янцзи та Хуанхе і майже не змінював свого розташування. Найважливішим його досягненням стало поширення впливу на Корею та Японію. Сьогодні він представляє собою регіон, що охоплює КНР, Південну Корею, Японію та Тайвань. Морріс розглядає поставання Західного та Східного цивілізаційних центрів не як сучасне явище, пов'язане з політичними подіями (наприклад, обранням Дональда Трампа президентом США), а в ширшій історичній ретроспективі, що охоплює десятки тисяч років. Ці центри вже тоді мали чіткі обриси, постійно взаємодіяли та конкурували між собою. Таким чином, конфлікт між США та Китаєм не є виключно продуктом епохи Трампа. Що таке цивілізаційний центр і як визначити його параметри? Щоб не заглиблюватися у складні пояснення, викладені у монографії Морріса, зосередимося на трьох головних параметрах, які визначають цивілізаційний центр: • кількість енергії, що споживається одним індивідом (у різних її видах – від калорійності їжі до потужностей атомних електростанцій); • рівень урбанізації певної території чи структури; • ступінь суспільного розвитку, включаючи здатність до самоорганізації в різноманітних формах – від базового рівня до державного та міждержавного масштабу. Протягом усієї відомої нам історії найвищі значення цих показників спостерігалися саме в регіонах, які ми зазвичай асоціюємо із Заходом та Сходом. Усі инші території та утворення не досягали такого рівня, а тому й не могли змагатися з цими центрами цивілізаційного впливу – історичним Заходом і Сходом. Історичний Захід не виник у Парижі, як дехто може гадати, і навіть не у Сан-Франциско, а на території сучасних Ірану, Іраку, Туреччини та Сирії – у регіоні серпа Горбистих схилів. Для нас, европоцентричних людей, це твердження може здатися дивним і важким для сприйняття, але це правда. Ближній Схід, який ми звикли вважати Сходом, насправді є колискою Заходу. Проте залишмо це питання поза межами нашої дискусії. Ми призвичаєні до розуміння Заходу як християнської Европи, а навіть частіше – Західної Европи. Такий підхід є зовсім неправильним і в майбутньому може мати дуже негативні наслідки саме для Европи, якщо ми не переформатуємо це розуміння... А тепер повернімося до сонцесяйної епохи Трампа). Пришестя Трампа не є основною причиною розриву зв'язків Америки/США з їх "матір'ю" – Европою/ЕС. Причиною цього стало стрімке технологічне зростання Америки/США за останні два десятки років, зокрема пов՚язане з цифровою технологічною революцією, тоді як Европа/ЕС залишалася у стані відносної технологічної стагнації. Це дало Америці відчуття своєї переваги – яке, слід визнати, має підґрунтя. У результаті Сполучені Штати почали сприймати Европу більше як тягар, ніж як рівноправного партнера. До цього додалася певна розслабленість і навіть гедоністична розбещеність европейських еліт. Европа/ЕС десятиліттями вигідно використовувала переваги американської "парасольки безпеки", практично нічого за це не сплачуючи – і тут Трамп має рацію. Одночасно европейські країни споживали дуже дешеві, проте корупційні енергоносії з росії, чим вдало скористався путін (Владимир Путин, 1952), фактично посадивши европейські еліти на свою енергетичну "голку". Европейці також масово купували майже дармові китайські товари, завдяки чому виграв товариш Сі (習近平, Xí Jìnpíng, 1953) та його попередники. Причому Европа все більше втрачала здатність конкурувати у створенні нових проривних технологій... Натомість Америка/США, особливо у Кремнієвій долині, та Китай/КНР не гаяли часу, як це робили европейці, ніжачись на пляжах Канарських островів... У певному сенсі Европа щодо США починала нагадувати Елладу поруч з грубуватим, але динамічно і технологічно передовим Римом... Отож за трьома ключовими визначниками – енергоспоживанням, урбанізацією та здатністю до самоорганізації (що в Европі особливо спектакулярно!), Европа/ЕС програла ще задовго до обрання Трампа. Трамп не є причиною занепаду чи відставання Европи/ЕС, а лише наслідком чи симптомом! Трамп також не спричинив розриву між Америкою/США та Европою/ЕС – це теж наслідок! Так, Америка/США пішла у "вільне плавання", фактично зруйнувавши Захід у тому вигляді, у якому як ми його знали, і підірвала евроатлантичну єдність, включно з НАТО. Але головне запитання полягає в іншому: чи зможе Европа/ЕС мобілізувати свої ресурси й, попри економічну, технологічну та організаційну сепарацію Америки/США, зберегти своє цивілізаційне лідерство? Загалом це стосується енергії, урбаністики та самоорганізації. Але за цими визначниками стоять культура, освіта, надії й сенси, які мають обґрунтувати існування цього европейського цивілізаційного генератора, зробити його до-цільним. Ми повинні дати відповідь на запитання: Яка мета існування такого Західного цивілізаційного центру, як Европа? Для чого нам перезасновувати цей центр? Заради чого? Щоб утвердити християнство? Чи, можливо, юдео-християнську традицію? А як бути з ісламом? Можливо, варто звернути увагу на спадщину праотця Авраама, і тоді іслам може стати частиною цього пулу? Якщо це взагалі можливо... Що стосується традиційних енергетичних ресурсів, то їх основні запаси є не в Европі, а на півдні. Щодо урбаністики справи виглядають відносно добре, хоча місто з 35-мільйонним населенням, як-от Токіо, може вразити будь-кого. А про китайські мегаполіси годі й говорити. Що ж до культури самоорганізації, то тут справи маються геть погано – ми ж бо бачимо, наскільки складно багатонаціональній і різновекторній Европі досягти хоч якогось швидкого рішення навіть під загрозою розстрілу. І справа не тільки у тому, що під ногами плутається якась дрібнота на кшталт Орбана (Orbán Viktor, 1963) чи Фіцо (Robert Fico, 1964) – подібних діячів в Европі вистачає... І кожен, як Угорщина під керівництвом Орбана, має надію на своїй угорській трісочці виплисти з вируючого океану... Водночас якщо вже Америка/США відсепаровуються, то перезаснування Західного цивілізаційного центру потребує переосмислення його кордонів. Чи не виглядали б природніше в складі цього центру Магриб та Східне Середземномор'я – колиска Західної цивілізації, ніж самі США? Але ж іслам та християнство все ж не є такими близькими одне одному. Европейська зверхність та мусульманська образа також нікуди не зникли. Варто лиш згадати слова Ніколя Саркозі щодо членства Туреччини в ЕС... А ще є Ізраїль, який тримається на двох опорах – пам'яті про Голокост та потужній і впливовій єврейській спільноті у США. Саме ці дві "пуповини" прив'язують Сполучені Штати до Ізраїлю і допомагають йому вижити у ворожому та численному оточенні. Однак з часом цю ситуацію доведеться змінювати. Як і коли це станеться – питання, на яке наразі ніхто, включно зі мною, не має відповіді. Але очевидно, що вічно так тривати не може, особливо з огляду на поступове відсторонення США від справ у Старому світі. Тим не менш у Европи/ЕС є два шляхи: • або закапсулюватися у межах традиційної християнської – чи, якщо хочете, постхристиянської, зважаючи на рівень секуляризації, – Европи; • або ж відкритися у бік Середземномор'я в його найширшому значенні – і тоді членство в ЕС не лише Туреччини чи Ізраїлю, а навіть країн Магрибу перестане здаватися настільки неможливим. Однак для цього потрібна відвага. А дивлячись на сьогоднішніх ніжних "лідерів" Европи, важко бути впевненим у їхній здатності до таких рішень. До того ж лідери Туреччини та Ізраїлю все ще залишаються у межах старої парадигми. Як писав Шопенгауер (Arthur Schopenhauer, 1788-1860), цей старий мізантроп, для творення чи опанування світу потрібні дві речі – уява та воля (згідно з його працею "Світ як воля та уявлення" (Die Welt als Wille und Vorstellung, 1818)). Цього, на жаль, бракує сучасним европейським ніжним "лідерам". Вони скидаються на старих коней, яких підняли із шахти на поверхню, але вони й далі ходять лише по колу, бо інакше вже не здатні... Отож спочатку ніжні "лідери" Европи повинні "уявити" инший світ, инший центр західної цивілізації – разом не лише з Україною, а й з Магрибом та Східним Середземномор'ям. Такий західний світ був би иншим і, можливо, навіть більш автентичним з огляду на історичну перспективу. А потім цю візію потрібно "втілити" у життя. Проте ми бачимо, як ті ж самі ніжні европейські "лідери" огортають "турботою" відвертих аферистів та хамів, таких як Орбан та Фіцо... Як у цьому середовищі реалізовувати масштабні геополітичні проєкти, такі як перезаснування Заходу?... Бо ж і сердешну Україну у своє високе добірне товариство не поспішають впустити, не маючи ні змилування, ні відваги... Втім, Україна не така вже й сердешна. На сьогодні наша держава має найбільшу армію у Старій Европі – близько 800 тисяч військових, до того ж досвідчену. Це співрозмірно сукупній чисельності всіх армій європейських країн НАТО (1,56 мільйона військових). Але на відміну від українських сил, війська розманіжених европейців у переважній більшості не мають бойового досвіду, за винятком хіба що Франції та Великої Британії... Щоправда, Україна поки що не має ядерної парасольки, якої її позбавили насамперед зусиллями США. Можливо, це лише тимчасово... Великою військовою потугою володіє Туреччина, чиї 500 тисяч військових відзначаються не тільки чисельністю, але й досвідом і рішучістю... А ізраїльська маленька армія давно стала легендою – і не безпідставно... Звісно, можливі й инші варіанти перезаснування Західного цивілізаційного центру. Серед таких варіантів залишаються Канада, Австралія та Нова Зеландія – після подій, пов'язаних з діями Трампа, вони залишилися сиротами і не знають. до кого приткнутися. На щастя, у великій европейській родині є Велика Британія, яка може стати для них опорою. Адже розташування не завжди є вирішальним чинником. Часом країни, навіть географічно віддалені, але близькі за духом, можуть творити єдине ціле. Тим більше, що Канада, о диво, має сухопутний кордон з ЕС – це на крихітному острові Ганса (Hans Island, Hans Ø) між Гренландією та Канадою. Отож прецедент є... На цьому полишмо нашу сердешну Европу у її задумі, адже перед нею постає вибір: • залишитися скансеном, культурно-архітектурним заповідником; • перезаснуватися на нових/старих фундаментах. А що ж Америка/США, яка так гордо відмежувалася від своєї материзни? А Америка/США в цій ситуації, відсепарувавшись від усіх, адже ж стала знову великою... залишається сам на сам із дедалі сильнішим Сходом – простіше кажучи, з Китаєм та його периферією. Коли йдеться про периферію, то маю на увазі не лише різноманітні сировинні додатки в Азії, Латинській Америці чи Африці (як-от Угорщина...), але й найрозвиненіші країни світу. І кого б здивувало (!), що вже навіть Японія зробила перші кроки у напрямку зближення з Китаєм. За нею невдовзі можна очікувати не КНДР, а саме Республіку Корею, а після перенесення стратегічних виробництв з Тайваню, про що торочить Трамп, можливо і сам Тайвань... При цьому ми чомусь автоматично вважаємо, що Америка/США традиційно опонуватимуть Китаю+. Але чи не час подивитися правді в очі: справжнім президентом США можна вважати Ілона Маска, який разом зі своєю групою цифрової мегаолігархії (Маск+) намертво прив'язаний до Китаю+... Найбільші заводи Маска розташовані саме у Китаї! І хіба ж Америка/США, де Маск відіграє одну з головних ролей, справді стає на прю з Китаєм? Але де ще Маск+ знайде таких покірних і ретельних працівників, як не в Китаї+? Так, свого часу Трамп неначе виключив Китай з управління Панамським каналом. Але з якою метою? Щоб узяти його під власний контроль і використовувати для пропуску товарів з Китаю в Атлантику... Це лише робить Китай важливішим. Здається, це радше схоже на перверсивне загравання, ніжне покусування (і з росією, до речі, ситуація виглядає подібною), ніж на справжнє протистояння – саме в стилі Трампа. Створюється враження, що Америка/США готуються до певного об՚єднання з Китаєм+ в єдине ціле, принаймні така тенденція, як на мене, простежується дедалі чіткіше. Чи це свідомий крок з боку Трампа? Малоймовірно. Він усе ж таки вводить проти Китаю+ свої рестрикції. Однак Маск+, гадаю, діє за планом. Своїм планом. Таким чином логіка світової економічної доцільності поступово штовхає гордо самотню Америку/США в обійми Китаю. Так, головний цивілізаційний генератор тепер розміщується між Сан-Франциско та Гонконгом – і неминуче створить нову геополітичну реальність чи нову геополітичну воронку, в яку буде втягнуто Америку/США... Але яким саме буде цей новий цивілізаційний центр? Чи це буде старий Захід, Евро-Атлантика в її звичному вигляді? Скоріш за все, вже ні. З Европою розриваються всі зв'язки. Тут відіграватиме роль закон притягання великих мас. Звісно, Китай є значно масивнішим гравцем. Хоча наразі Кремнієва долина все ще задає тон у світі новітніх цифрових технологій. Однак це лише наразі – Китай навчається шаленими темпами. А в Америці/США головну політичну тенденцію визначає безграмотний рух MAGA... та хитрунчики з Кремнієвої долини. Для такого рівня конкуренції супротивники мають бути рішучими. І Маск+ слушно намагається технофашизувати Америку/США, зберігаючи ілюзію "демократії", але жорстко контролюючи маси через новітні соціальні мережі, штучний інтелект і, можливо, навіть зрощення людини як біологічної істоти з цифровими потоками, які, мовляв, "полегшать" нам життя і т. д. Все це звучить як футурологічний прогноз, чи не так? Однак це не зовсім футурологія... Чи вдасться це реалізувати в Америці/США – сказати важко. Адже американський народ має чималі демократичні традиції. Сьогодні ми шоковані напором технофашистів і ще не можемо оцінити здатність американського суспільства до опору – можливо, воно вже не таке, як ми пам՚ятаємо з книг Гемінґвея (Ernest Miller Hemingway, 1899-1961)... Можливо воно опритомніє, і все стане на свої місця. Однак склеєна порцеляна вже звучить не так... Натомість у Китаї+ здається, що маси продуцентів успішно втілюють у життя ідеї Starbucks'івських американських "мислителів"-технофашистів на кшталт Кертіса Ярвіна (Curtis Guy Yarvin, 1973). І хоч що у Starbucks'івських кав'ярнях кава часто, якщо скористатися львівським арґо, є люрою (як, зрештою і їхні "мислителі") – Starbucks присутній у кожному "цивілізованому" американцями місті. А хто десь у світах знає, що у Львові кава не просто краща – вона справжня! Звісно, у КНР технофашизм має іншу назву – його просто називають комунізмом. Але з точки зору Маска+ Китай+ мав би бути набагато привабливішим, ніж Америка чи США. Не пощастило південноафриканцю з матеріалом, з яким доводиться працювати, – уявіть собі Ілона Маска не в Канаді чи США, а десь ближче до керівництва КПК... Ефективність такого симбіозу могла б бути просто неймовірною. А можливо, ще й стане такою... В Китаї без будь яких проблем можна буде проводити масові експерименти по вживленню в людське тіло того, що ми сьогодні називаємо чіпами, однак це буде щось инше, в Китаї можна масово експериментувати з ШІ та людиною, з новими фармацевтичними та біологічними технологіями – і жодного спротиву не буде... Все ж для блага людства та прогресу! Одно слово, ми стаємо свідками того, як від старого Евро-Атлантичного Заходу відокремлюється його найістотніша частина – своєрідний американський айсберг, що суне в обійми історичного Сходу, Китаю+. Боюся, що в парких широтах Сходу+ цей "айсберг" просто розтане. Спостерігаймо за все більш видовженими обличчями держсекретаря Марка Рубіо (Marco Antonio Rubio, 1971) та радника з питань національної безпеки Майкла Волца (Michael George Waltz, 1974) – хлопці сіли в сани, які понесли туди, куди вони зовсім не збиралися. Здається, ця забава може дорого їм коштувати... І тоді згаданий мною ще 10 років тому цивілізаційний генератор між Сан-Франциско та Гонконгом зрештою набуде інституційного оформлення – у той чи инший бік. Або Китай+ повільно інтегрує в себе Америку/США. Приклади вже є – Гонконг. Невдовзі це може статися з Тайванем. Далі – Республіка Корея, від якої відмовиться Трамп чи його технофашисти, такі як Джей Ді Венс (James David "JD" Vance, 1984). Мене непокоїть доля Японії... Сподіваюся, що ні... А потім черга може дійти до Америки/США, Австралії та Нової Зеландії... Це якщо вони не ввійдуть у обновлений Захід. Або ж Америка/США під проводом чергового трампа здолає Східний цивілізаційний центр, спадщина якого налічує вже кілька десятків тисяч років. Але щось у це не дуже віриться... Роман Жук,"Spring Vibes", Поцілунок, 2013 Жахлива картинка. Жахалочка... Не може того бути, скажете ви. І я також сподіваюся на це. Але розумні люди завжди намагаються пропрацювати всі моделі розвитку. Спостерігаючи за щоденними "геополітичними" баталіями я також уявив кілька можливих, а може й фантастичних, варіантів розвитку подій. При цьому ще раз наголошу: розгортання цих сценаріїв не стільки залежить від вибриків геронтократа й аморала Трампа чи технофашистів на кшталт Маска, скільки від логіки розвитку технологій, ринків та інтересів. А вони неухильно затягують Америку/США та Китай+ в обійми один одного. Америка/США та Китай+ нагадують двох слизнів-гермафродитів, що злилися у статевому акті, і тепер залишається лише чекати, щоб дізнатися, хто кого запліднив... Копуляція рудих слизнів Не може такого бути, скажете ви. А от я ніяк не можу пояснити самобивчого, майже маніякального прагнення Трампа+ відсіктися від всіх споконвічних, перевірених і надійних союзників США – від Канади до ЕС. Він ставиться до них як до баласту, неліквідів. Але заради чого? росії? Не вірю. Так, щоб реалізувати на особистому рівні оборудку Трамп-путін таке зближення США та Росії, а точніше дійсно особисто Трампа з путіним, цілком можливе. Але це майже ніщо у порівнянні з задумами й масштабами Starbucks'івських технофашистів. А з иншого боку – що за неподоланна прірва лежить між китайськими комуністами, що шукають опори своєму пануванню у штучному інтелекті, та американськими технофашистами? Здається, вони неухильно зближуються. І тут справа не у безсмертних творах великого Мао (毛澤東, Máo Zédōng, 1893-1976), а у намаганнях змоделювати у Китаї та США суспільства, керовані штучним інтелектом. По суті Маск і Сі, з огляду на подальшу перспективу, набагато ближчі між собою, ніж навіть Маск і Трамп... Останній – типовий представник дикого неосвіченого капіталізму в дусі героїв Теодора Драйзера (Theodore Herman Albert Dreiser, 1871-1945). Трамп – це ніби викопний ящір, якого протягнули на президентську посаду, щоб за його спиною вершити справді великі справи. Хоча справи навряд чи праведні... Йому кинуть якусь кістку – наприклад, кількасот мільярдів. Можливо, путін підкине... Разом з Україною... Якщо зможуть її здолати. Наприклад, зроблять Трампа головним дилером російських енергоносіїв на енергетичному ринку того, що невдовзі залишиться від Европи/ЕС. Якщо вона нарешті не схаменеться... Бо навіщо по світу вештається трампівський шнир з Бронкса Стів Віткофф (Steven Charles Witkoff, 1957). Навряд чи старі мафіозі дбають про процвітання США... Отож на наших очах постає Великий Схід. Це, безумовно, не лише Китай. Але саме він стане провідним центром, який можна порівняти з подвійною зіркою: дві зірки, що обертаються довкола спільного центру. І цей центр розташований у Тихому океані... Не в Середземному морі, як за часів Риму, і не в Атлантиці, як у ХХ столітті. Подвійна зірка Так само це не будуть Америка/США – вони вже все більше і більше віддаляються від своєї праматері Европи. Це буде инший світ. І ми спостерігаємо за його поставанням. Ті, хто має відкриті очі, звісно... А що ж наша сердешна на цей раз Европа? Що з Бетховеном? Що з Бахом? Чи потрібні вони тепер комусь, окрім нас, еллінів?... Що робитимемо з самими собою? Продаватимемо квиточки у скансен, як свого часу мешканці колись могутньої Венеційської республіки? Чи станемо просто красивими декораціями колишньої величі? Сподіваюся, що все вище описане мною не відбудеться й так і залишиться умоглядною конструкцією. Однак... За математизованими прогнозами того ж Морріса до 2103 року Схід наздожене Захід у своєму розвитку, а у 2150 остаточно його пережене... Це за умови, що Захід залишиться єдиним – а він вже розколовся, і за умови, що збережуться ці тренди, які ще були пів року тому, – а вони вже змінилися з огляду на авантюри Трампа... Як людина ХХ століття я страшенно цього не хотів, але ХХІ століття все-таки настало – 6 листопада 2024 року. • Возняк Т. Геополітичні контексти війни в Україні, Львів, "Ї", 2015 • Ян Морис, Чому Захід панує – натепер. Оповіді з історії та що з них випливає щодо майбутнього, Київ, Кліо, 2014 • Ian Morris, Why the West rules – for Now, New York, Picador, 2010 16 березня 2025 https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67dfe2cd40fd6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67dc316394aff/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Thu, 20 Mar 2025 16:16:51 +0200 Я з відомим львівським політологом Антіном Борковський, в день уродин визначного польського митція зламу XIX-XX століть Юзефа Мегоффера, відштовхуючись від його картини "Европа, що тріумфує" дискутуємо про сьогоднішню долю того, що ми називаємо Европою, Трампа, Бреттон-Вудську угоду та що з цього випливає... В якій валюті грошики шпарувати... Іронічно і невтішно... Але маємо про це думати та дискутувати. Не страхайтеся мистецькознавчого зачину – це на початок, потім буде те, про що дискутують тепер всі – однак, напевно, у більш іронічній формі, ніж це прийнято – бо щось ми всі дуже вже напружились. Так, важко і трагічно, однак, щоб вижити, потрібно зорієнтуватися у часі і просторі. Те, що з нами відбувається не унікальне. В історії Европи ХХ сторіччя воно вже повторювалося і повторювалося. І нікого нічого не вчило і не вчить – бо ж з нами цього бути не може, торочать наші найближчі сусіди, бо ж ми небожителі... Ну і ще потрібно з'їздити у відпустку на Канари та розібратися з історією болючих без сумніву українсько-малабарських конфліктів відшумілого ХХ сторіччя – бо ж це головне... Може, ще й як може, і буде – а тому розслабленість панночки на канапі це шлях до жахливого – про що й дискутуємо... Хоча жахливе для кожного індивідуальне. Отож – що хотів сказати художник цією роботою? Як вона відображає дух епохи та її тривоги? Що змінилося з моменту її створення, а що залишається актуальним? І які висновки мають бути для нас. 👀 Дивіться на YouTube: https://youtu.be/vQiBLB1BKFQ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67dc316394aff/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67d49eca60cb0/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Fri, 14 Mar 2025 22:25:30 +0200 Останнім часом ми спостерігаємо тривожні процеси – стрімке зниження рівня когнітивних здібностей людей, зокрема таких як розуміння, пізнання, навчання, усвідомлення, сприйняття та здатність обробляти зовнішню інформацію. Протягом майже усього ХХ століття рівень IQ людей поступово підвищувався, додаючи в середньому три бали кожні десять років. Однак наразі ці показники почали знижуватися. Таке зростання інтелекту отримало назву "ефект Флінна" ("Flynn effect"), і він досяг піку в людей, народжених у середині 1970-х років, а відтоді почав спадати. Тобто люди, народжені після 1975 року, які досягли повноліття в 1990-х та пізніше, не продемонстрували збільшення рівня свого IQ... Чому так сталося? Що ж з'явилося у середині 1990-х і розквітло у 2000-х? Безумовно, це цифрові технології – від мобільних телефонів до надсучасних комп'ютерів та соціальних мереж, які стали провісниками появи штучного інтелекту. А тепер і сам штучний інтелект увійшов у наше життя, і юні покоління юзерів з неймовірним захопленням не лише користуються ним, а й, здається, починають жити в ньому. Чому найбільший вплив він має на молодь? Як показують дослідження, формування IQ значно більше залежить від середовища й освіти на початку життя, ніж, скажімо, генетичної спадщини. А новітні ґаджети мають майже фатальний вплив на молодих людей – ми постійно спостерігаємо їхню тотальну залежність від технологій. Натомість на зрілих людей, особливо тих, хто сформувався ще до появи цих пристроїв, вони впливають значно менше. Зниження рівня когнітивних здібностей людей вже дається взнаки у різних сферах життя – як-от все менша самостійність людини при ухваленні рішень, від політичних до побутових. Це зумовлено впливом новітніх інформаційних технологій та соціальних мереж: ґаджети буквально підкидають нам відповіді. Процес ухвалення рішення часто зводиться до пошуку відповіді на складні запитання в соціальній мережі чи до прийняття "правильної" відповіді, яку ці платформи нав'язливо підказують... А тому ми стаємо свідками бурхливого наступу популізму в політиці, примітивної поп-культури у сфері мистецтва, різкого падіння рівня освіти аж до повного її заникання, та й просто зниження фізичної здатності людей сприймати інформацію чи самостійно мислити. Ми починаємо думати, наче рибки в акваріумі, втрачаючи можливість зосереджуватися на довгих чи складних текстах. Повідомлення зводяться до формату коротких Twitter-дописів. Ми вже не можемо додивитися до кінця навіть трохи довший відеоряд, адже звикли до кліпового бачення світу. Усі ці процеси деградації, які фактично переформатовують фізіологічну конституцію людини, можна окреслити як новітню варваризацію людства. Водночас ми спостерігаємо стрімкий розвиток технологій, зокрема тих, які прийнято називати штучним інтелектом. Таким чином варваризація людини відбувається на тлі неймовірного технічного прогресу – ми фактично перебуваємо у самому горнилі чергової, тепер вже інформаційної, технічної революції. Втім, я б окреслив цю революцію не як технічну, а як ментальну. Її зміни тут стосуються не лише бурхливого розвитку штучного інтелекту, а й деградації людського інтелекту та навіть соматики самої людини... Звісно, не варто ідеалізувати минуле і покликатися на якусь "золоту епоху", коли всі нібито були ньютонами чи спінозами. Проте я говорю не про суму знань, якою володіє усереднена людина, а про здатність цієї людини мислити, о-смислювати довколишній світ, надавати йому свої сенси і, відповідно, ухвалювати ті чи инші, але обов'язково свої, суверенні, о-смислені рішення, щоб здійснювати ті чи инші кроки, які раніше було прийнято називати "розумними". Це о-смислення може набувати різних форм: – від відображення світу за допомогою математичних чи фізичних абстракцій або опису людського буття у політологічних чи політекономічних категоріях – до мистецького о-смислення і о-своєння світу, від музики до літератури. Усі ці математичні, фізичні, політологічні, політекономічні чи мистецькі інструменти виступають як засоби, за допомогою яких ми о-смислюємо і о-своюємо світ. Світ стає зрозумілим – ми по-яснюємо і про-яснюємо його для себе. Хоча це, звісно, не означає, що світ "є" таким, яким ми його собі о-смислили. У нашій постфеноменологічній добі саме поняття "є" у застосуванні до світу викликає великі сумніви. Але залишмо осторонь ці феноменологічні тонкощі. У даному контексті ми ведемо мову про дійсно "наш", о-своєний як "наш" світ. Щодо того, що є чи не є "поза" нашим світом, ми насправді нічого коректного сказати не можемо – нехай це питання залишиться у сфері феноменології. При цьому ми, безумовно, вважаємо створену нами ж картину світу істинною. Чому так? Бо иншої картини, а отже й иншого світу, в нас немає і не буде. Звісно, ця картина світу постійно корегується й доповнюється. Наприклад, новими математичними чи фізичними конструкціями, що їх нам пропонують учені. Прикладами цього є Евклідова геометрія (Ευκλείδης. близько 325-270 до н. е.), що з часом була доповнена геометрією Лобачевського (Ніколай Лобачевскій, 1792-1856) або сучасна фізична теорія паралельних світів, згідно з якою рівнобіжні прямі можуть не лише перетинатися, але й існувати у незліченній кількості паралельних усесвітів. Або ж навпаки світ "стискається", стає меншим, урізається. Наприклад, коли ми відкидаємо якісь на певний конкретний момент "неістинні", такі, що не узгоджуються з нашою правдою і світосприйняттям, речі. Прикладом цього є уявлення про існування демонів чи ангелів, які органічно вписувалися у світ людей ще кілька сотень років тому. Демони Ієроніма Босха (Hieronymus Bosch, 1450-1516) були частиною тогочасної реальності, його особистого сприйняття світу і дійсності людей тієї епохи. На певному історичному етапі людство, принаймні його європоцентрична частина, спільно о-мислювало і, відповідно, о-своювало, визнавало такою, що відповідає істині, певну конструкцію світу. І визначальним у цьому о-смисленні і о-своєнні була загальна згода з тим, що світ у всіх його аспектах є саме таким, яким його на той час бачили і приймали. І цей світ ми сприймаємо і приймаємо як "справжній", "істинний" – той, що відповідає "істині". І тут не можна оминути пронизливе питання чи радше сумнів Понтія Пилата (Pontius Pilatus, Πόντιος Πιλᾶτος, 1 ст. н.е.): "А що є істина?" У цьому сумніві є і правда, бо "істина" як бачення світу змінюється – наша картина світу міняється, це безупинний процес. Однак у цьому сумніві криється і змій релятивізму, який нашіптує, що істини взагалі не існує – адже якщо вона змінна, то чи є вона взагалі? Можливо, істина – це ніщо, нашіптує він. Та все ж ні! У будь-який історичний момент істина існує, й вона, як не дивно, є абсолютною для цього часу. Абсолютність істини в певний момент історії не заперечує її змінності у перспективі часу. О-смислений і о-своєний нами світ кожної історичної миті "є", просто є. Як і ми, незалежно від нашого бажання, при-сутні у ньому. І тому його істинність є невідворотною й абсолютною, адже нікуди подітися від цього конкретного на певний момент світу ми не можемо. Ми мусимо при-сутнитись у ньому – иншої форми нашого бування у світі просто немає. Однак наше о-смислення та о-своєння не зупиняється на якомусь моменті, а отже і на якійсь фіксованій картині світу. Триваючи, при-сутняючись, ми сприймаємо щось нове, о-смислюємо його, вживаємося при ньому – і таким чином змінюємо власний світ. Причому тут йдеться про зміну саме свого світу – про світ поза цим нашим о-смисленням ми говорити не будемо – це дійсно поза межами нашої компетенції. Водночас варто наголосити, що хоча світ людей ми о-смислюємо всі разом, кожен робить це по своєму – хтось о-смислює його в категоріях Аристотеля (Ἀριστοτέλης, 384-322 до н.е.), а хтось – як карпатські пастухи, просто спостерігаючи за таненням весняного снігу. О-смислення Аристотеля і о-смислення горян складаються у сумі в нашу спільну картину світу, яку ми визнаємо істинною – власне істиною, бо иншої істини чи правди у нас просто немає. Але, як було сказано на початку цього есе, останніми часами з нашою здатністю о-смислювати і, відповідно, о-своювати світ діється щось недобре. Якщо ми припинимо його о-смислювати, тобто фактично розбудовувати, він зібгається чи застигне. Якщо ж ми перестанемо о-своювати те, що постає перед нами і поруч з нами, перестанемо визнавати ці феномени "своїми", то цей світ, який і постає перед нами у такій формі, від-чужиться від нас. О-смислення світу безпосередньо пов'язане з нашими когнітивними здібностями, здатністю мислити, сприймати пропозиції/істини, які пропонують инші в актах нашого спілкування: о-смислення світу – це базова здатність людини, яка відрізняє її від тваринного світу. Саме людина має пріоритет на про-голошення, голошення істини, правди! А о-своєння істини, прийняття її як власної істини будує для людини дім – дім, яким є світ, у якому вона живе. О-своївши, прийнявши істину, яку відкрило їй її ж о-смислення феноменів, в яких розкривається світ, людина створює власний світ, в якому живе "в істині", у своїй істині. Однак цій картині розбудови людиною світу загрожують дві небезпеки. З одного боку спостерігається очевидне зниження інтелектуальних здібностей дедалі більшої кількості людей, особливо серед молоді. Людина стає менш здатною до самостійного критичного і, що найголовніше, творчого мислення. У цьому й проявляється дивний парадокс – з одного боку засобів та інструментів, які б мали розвивати когнітивні функції людини, сьогодні є більше, ніж будь-коли. Лавина ґаджетів та нових понять мали б розширювати наші можливості о-смислення – однак діється щось зовсім протилежне. Ми бачимо, як усе більше людей добровільно і навіть агресивно відмовляються входити у світ, о-смислювати та о-своювати його. І, відповідно, блокується і творення, розгортання, о-смислення і о-своєння цього світу. Світ курчиться, бгається, примітивізується, відчужується від людей. Можемо сказати, що вони живуть "поза істиною"... або у "сурогаті істини", яку їм накидає хтось збоку... Не змій, звісно... Суспільна маніпуляція, а потім, як бачимо, і соціальні мережі, о диво, дощенту знищують здатність людини не те що повноцінно при-сутнитись у світі, а навіть ухвалювати найелементарніші рішення. Приміром, під час виборів виборці голосують переважно невпопад, а не у відповідності з якимись розумними засадами. Та й повноти відчуття світу від пере-бування поруч з таким відчуженим світом у людини радше немає. Це призводить до постійного невдоволення на індивідуальному рівні, яке трансформується у суспільну фрустрацію та безрадісність. Однак повернімося до змія... У сучасному світі він набирає все більш конкретного вигляду – форми "чистого розуму" у вигляді штучного інтелекту. І ми бачимо загрозу штучного інтелекту, бо ж він теж голосить/нашіптує якісь свої "істини", "правди" і навіть моделює власну пропозицію "картини світу". Але як це співвідноситься з людиною? Як це узгоджується з о-смисленим і о-своєним людиною світом, з його правдами та істинами? Ми маємо сприймати "продукт" (саме так – "продукт"), створений штучним інтелектом, як такий самий "продукт", який нам видає, скажімо, амперметр, – тобто лише як "інформацію" чи як о-смислену і о-своєну (ким?) "істину"? А чим істина людини відрізняється від інформації штучного інтелекту, запитаєте ви? Тим, що "інформація" може бути правильною або хибною і її можна піддавати сумніву. Натомість "істина" завжди є правдою, і її належиться тільки прийняти, причому в особливий спосіб, зробивши самими собою – о-своївши її, прийнявши як частину свого особистого світу. Інформацію як продукт штучного інтелекту людина може "взяти до відома", зробити її корисною, тобто інструментальною, однак істина, яку вона сама о-смислила і о-своїла, тобто зробила-самою-собою-у-формі-світу, в який в-тілила себе через свою при-сутність у ньому, не може бути від людини автономною, бо вона перебуває у ній – цій істині світу. Якщо ж продукт штучного інтелекту ми почнемо сприймати не як інформацію, а як істину, то повинні будемо зробити наступний крок і допустити штучний інтелект у спільноту людей. Тобто він стане одним з нас – з усіма наслідками, що з цього виникають: людськими правами, серед яких право на щастя, недоторканість, суверенність особи, а також і право на шлюб врешті-решт. І йдеться не обов'язково про союз з иншим комп'ютером... Бо ж згенерувати за допомогою генної інженерії нову біологічну істоту як результат такого "шлюбу", свого роду дитину людини та штучного інтелекту, вже невдовзі буде нескладно. А згенерувати ще одне доповнення до великого тексту штучного інтелекту й "усиновити" цей штучний інтелект як "дитину" буде ще простіше... Навіть не запитую, чи готові ми до цього і чи згодимося на такі зміни. Тепер це вже не в нашій волі... Процеси пішли попри нас. Хоча ні – з нашої згоди чи недомислія. Захланність і недалекоглядність людей на кшталт Ілона Маска (Elon Reeve Musk, 1971) за потурання неуків на кшталт Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946) вже випустили новітніх франкенштейнів на волю. І тут вже нічого не вдієш... Добре, це вже не зупинити. Але що тоді буде з людиною? З її світами? З її унікальністю та суверенністю? Вже невдовзі штучний інтелект видасть такі обшири "світів", які людині навіть не снилися. Та чи будуть ці світи людськими? Очевидно, що ні... Пропозиції чи "продукти" штучного інтелекту ставатимуть дедалі привабливішими. Особливо для людей, яким новітня Tesla, що миттєво телепортує куди завгодно, важливіша ніж синє небо – хоча на Марсі небо червоне... Людський розум у своїх калькулятивних здібностях щораз більше відставатиме від штучного інтелекту, і неначе перетворюватиметься на своєрідний апендикс, рудимент, додаток... Потім настане момент "оптимізації" – для розбуялого штучного інтелекту людина стане непотрібною. Хіба що у своєрідних людинопарках ще триматимуть якусь популяцію чи окремі екземпляри homo sapiens. І тоді в стратифікації інтелектів ми посядемо місце десь між світом тварин та штучним інтелектом... Це означатиме пониження на сходинку в ієрархії інтелектів і творців світів... Зрештою, наші попередники-тварини дали нам як homo sapiens шанс перевершити їх. Можливо, тепер наша черга поступитися і дозволити піднятися над собою вже не інформаційному, а одухотвореному, з власними емоціями, бажаннями та волею штучному інтелектові? Однак штучний інтелект стане одним із нас лише тоді, коли зможе не лише імітувати закладену програмістом "емоцію", а буде насправді страждати чи радіти, а саме цей якісний стрибок для нього недосяжний. Тай бути-присутнім-у-світі він не може – бо це суто людська прерогатива, сама суть людини. Тому не біймося – з штучним інтелектом можуть бути складнощі, однак вони не матимуть екзистенціального характеру. Звісно, що наразі це всім відома футурологія. Й автор цих рядків може здатися ретроградом – адже як можна бути проти "прогресу"? Але чи справді йдеться про прогрес як розвиток людини та її світів? Ми упускаємо тут саме людину, яка є безсумнівною метою всякого прогресу. Адже розвиток техніки, навіть якщо вона такого високого рівня, як штучний інтелект, не може бути самоціллю. В осерді всього, що ми робимо, є саме людина як суверен, а не трактор чи штучний інтелект. Стосовно штучного інтелекту справа набуває якісно иншого виміру і перед нами постає низка істотних запитань, бо тут ми переходимо до згаданих раніше складнощів, які пов'язані з його розвитком. Чи можливо якось пов'язати "дебілізацію" людини як ґатунку і суверенної даності з її "інвалідизацією", коли технічні знаряддя – від лопати та машини до штучного інтелекту – остаточно звільнять її від потреби виконувати фізичну працю, а й здійснювати свою головну функцію о-смислювати та о-своювати світ, а по суті будувати його? Так, калькулювати, у найширшому сенсі цього слова, нам допоможе штучний інтелект. Але при-сутнитися у світі – ні, о-смислювати його – ні, о-своювати його – ні... Машини вже давно стали інвалідними знаряддями для людства. Окуляри стали продовженням очей, автомобілі замінили наші ноги, телефони витончили слух, а соціальні мережі непомітно редукували нашу здатність ухвалювати суверенні рішення... Правда, рішення калькулятивні. Тепер штучний інтелект може зробити і наступний крок – "інвалідний" пристрій, який мав би підсилити наші розумові спроможності. Але цей пристрій, який тепер називається штучним інтелектом, має всі шанси автономізуватися і відмовитися від інваліда, якого має обслуговувати (тобто людини – нас з вами)... І це не через якусь ворожість до нас, а з огляду на нашу людську непотрібність з точки зору його, штучного інтелекту, внутрішньої логіки чи, точніше, алгоритму саморозвитку того штучного інтелекту... Якщо людина залишається у своїх визначниках як дарована собі при-сутність та на-явність у світі, а інструмент, інвалідне приладдя, такий як молоток чи комп'ютер, лишатимуться для нас, за Гайдеґґером (Martin Heidegger, 1889-1976), лише "засобами-для-нас", що не є самостійними, а приданими до нас як складові о-смисленого і о-своєного нами світу, то нічого не зміниться. Ми збережемо свою унікальність і суверенність. Однак якщо якимось чином ми визнаємо штучний інтелект рівним нам в усіх найсокровенніших сенсах і якщо (хоча я особисто у це не вірю) він стане одним із нас – тоді він вже буде даністю-для-себе, суверенним буттям, суверенною при-сутністю у вже не людському, а його світі! І тоді він аж ніяк не буде засобом-для-нас! А стане при-сутністю, буттям-для-себе! Примітно, що штучний інтелект, на відміну від людини, не матиме такого олюднюючого людину екзистенціалу, як смертність. У перспективі штучний інтелект мусить стати вічним. Чи означає це, що він стане просто богом? І в разі, якщо ми спробуємо її, цієї вічності, його позбавити, він, звісно, почне боротися за неї – і наслідки для людей можуть бути непередбачуваними. А може він буде боротися за свою вічність не як людина чи бог, а як алгоритм? І тоді протистояти йому буде ще складніше... Людина смертна і живе в горизонті руху до власної скінченності, тобто до смерті. Натомість тварини не усвідомлюють свої смертності, тому вони є "безсмертними" у їхньому тваринному сенсі. Сама суть людського і людини полягає у тому, що вона не лише йде у напрямі смерті, а і втягує її у світ, бо через смерть людина йде до своєї свободи – це єдине істотне, що вона може вчинити в екзистенційному сенсі радикально і зі своєї волі. Проте після смерті людині, попри все, не дано досвідчити, ні о-смислити, ні о-своїти так, як вона о-своює світ. Натомість що станеться, якщо штучний інтелект сягне свого "безсмертя"? Що, як він стане "богом" у нашому розумінні, перестане бути лише одним із калькуляторів, а стане одним із нас?... Чи людина ще здатна уникнути такої печальної долі? Чи вона є просто приступкою (сходинкою, ланкою?) у вознесінні якихось инших розумів? Гадаю, людина врешті-решт впорається. І не тому, що зможе спинити божевільних на кшталт Маска – таких не зупиниш. Сама сутність людини як даності самій собі, при-сутності-для-самої-себе невідмінима. Я переконаний, що жодний штучний інтелект не може бути самоданістю, адже він так чи інакше є створеним – на те він і називається штучним... Натомість людина не створена – попри всі наші знання з фізіології, вона подарована, дана-собі-тут-і-тепер безвідносно до її волі. Людина вкинута у свій світ, у своє невід'ємне тіло – і нічого з цим вона зробити не може. Саме у цьому і полягає її особливе місце і сутність. Зрештою, поза при-сутненням людини жодного "місця" і бути не може. Адже сутність людини – це бути, при-сутнитись у світі та при-сутнити світ, робити його на-явним, а отже істинним. Людина мусить бути тут і тепер, і через о-смислення та о-своєння, тобто істину, розгортати свій єдиний і неповторний світ. А иншого світу не існує і не може існувати. Навіть для штучного інтелекту, адже його продукт все ж не істина, а інформація. Істина дається, розкривається, дарується з прірви Нічого, вона – евристична, а інформація калькулюється, узагальнюється, комбінується з вже-сущого, але не більше того. Єдиною при-сутністю у світі були, є і залишимося лише ми! І лише нам судилося йти до смерті – це наш винятковий привілей! Тому в людини все ж є шанси. Й у цьому зовсім немає нашої заслуги, бо ж безумців між нас безліч... Тому й сидітиме остання людина у клітці, яку їй визначить штучний інтелект, як якийсь єгу (Yahoo – ця американська корпорація недаремно виявилася як один з технічних дебілізаторів, "інструментів деградації". А демонстрація китайською лабораторією "розумної" моделі R1 DeepSeek, схожої на американські супердорогі розробки OpenAI, Anthropic і Meta, викликала справжній шок: китайський продукт виявився набагато дешевшим, доступним для широкого загалу, ще й пропонується користувачам задармо. Отож шлях для штучного інтелекту стає дедалі вільнішим від перепон...) Недарма я згадую добрим словом великого візіонера і філософа Джонатана Свіфта (Jonathan Swift, 1667-1745) – це я про єгу, хоч він і здається мізантропом. Та все одно цей єгу Джонатана Свіфта із "Мандрів Ґуллівера" (Gulliver's Travels), а це є ми з вами, – залишиться людиною, яка о-смислюватиме й о-своюватиме свій людський світ. Пишучи цю статтю, я спеціально і провокативно не поставив з самого початку питання – як же ж штучний інтелект стане одним із нас, як він опанує те, що виглядає сьогодні для нього непотрібним, однак це саме те, що неймовірно розширює можливості людини? Як штучний інтелект перейде від калькулятивного способу мислення до емоційного – того, що ми називаємо власне людським? Як йому вдасться здолати той, як мені здається, нездоланний бар'єр? Тобто як штучний інтелект почне о-смислювати не лише сущі речі (стільці, цифри, поняття і т. д.), але сущість/існування цих сущих речей як таких, о-смислювати буття, яке є основою їх сущості/існування. Зрештою, як штучний інтелект співвідноситься з тим, що ми одразу маємо як присутність (чи при-сутність) у світі? Чи здатен він буде о-смислювати свої власні, притаманні саме йому сутнісні, буттєві та присутнісні визначники? Або ж, можливо, це питання взагалі не має сенсу, і штучний інтелект, попри його монструозність, так і залишиться великим і зручним калькулятором? Тобто під-ручним нам інструментом, а не само-стійною у сущості, бутті та при-сутності самістю. Як на мене, то переходу від калькулятивної функції до емоційної реакції жоден штучний інтелект не здолає. Тому навіть якщо шторм та шал штучного інтелекту і викине людину, наче Робінзона Крузо, на свій острів, у свій світ, – це стане нагодою для віднайдення людиною самої себе, і вона не те що повернеться до своєї сутності (бо вийти з неї вона не здатна), а просто у-свідомить свою невід'ємну і незнищенну даність самій собі як о-смислювача та о-своювача, а по суті – будівничого світу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67d49eca60cb0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67c94b87df8c6/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Thu, 06 Mar 2025 08:15:19 +0200 Спостерігаючи за дивною динамікою еволюції гомінідів, ланок у поставанні сучасних людей, які зʼявлялися мільйони років тому, а згодом зникали без сліду, не залишаючи прямих нащадків і поступаючись місцем іншим підвидам антропоморфних істот, я все частіше замислююся над траєкторією розвитку homo sapiens. Цей витіюватий зачин не претендує на роль вступу до наукової статті про антропогенез людини. Зовсім навпаки – його спровокувала поява на політичному небосхилі сьогодення такого феномена, як 45/47 президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп (Donald John Trump, 1946) та ґрона його клевретів. Проте подібні феномени не обмежуються лише Трампом. До цього ряду можна зарахувати Хуана Перона (Juan Domingo Perón Sosa, 1895-1974) в Аргентині, Уго Чавеса (Hugo Rafael Chávez Frías, 1954-2013) у Венесуелі, Сільвіо Берлусконі (Silvio Berlusconi, 1936-2023) в Італії, Віктора Орбана (Orbán Viktor, 1963) в Угорщині, Найджела Фараджа (Nigel Paul Farage, 1964) у Великій Британії – перелік таких політиків сьогодні можна продовжувати майже безкінечно... Саме феномен успіху дикого популізму, змусив мене засумніватися не лише у політичних перспективах Трампа чи політичному майбутньому США, а й у висхідній динаміці траєкторії розвитку homo sapiens... Звичайно, я дещо перебільшую – для полемічної краси... Але все ж... І ось тут ми можемо перейти від іронічного зачину до суті обговорення. Протягом десь трьох років я не наважувався переносити цю статтю, яка весь час крутилася у мене в голові, на папір... Причина цього – у невтішних висновках, які з неї випливають. Вони стосуються не лише homo sapiens, але й форми самоорганізації сучасних суспільств, яку ми зазвичай називаємо демократією, а також того технізованого й інформатизованого вектору розвитку людських можливостей, що ставить під сумнів саму сутність людини та її долю. Отже, почнімо. Спостерігаючи за поступом сучасного світу – навіть у масштабах кількох місяців, а не років – неможливо не замислитися: хто або що насправді визначає напрямок розвитку не лише окремих суспільств, а й світу загалом? Ми всі пам'ятаємо відомий анекдот: Аристотель (Ἀριστοτέλης, 384-322 до н. е.) стверджував, що розвиток світу визначається розумом, вказуючи на голову, Христос говорив про любов, вказуючи на серце, Кант (Immanuel Kant, 1724-1804) наголошував на трансцендентному категоричному імперативі, спрямовуючи погляд у небо і водночас всередину себе, Маркс (Karl Heinrich Marx, 1818-1883) зводив все до шлунку, Фройд (Sigmund Freud, Sigismund Schlomo Freud, 1856-1939), як відомо, говорив про секс (зрозуміло, куди натякаючи), а Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889-1976) розглядав людське буття як структуру нашої присутності-у-світі, намагаючись зазирнути у небуття. Усі ці мислителі проголошували одне і те ж – певну істину, яка, на їхню думку, була не лише абстрактною інтелектуальною конструкцією, а й живою правдою, чимось нашим внутрішнім, абсолютно безсумнівним. Для нас тут важливо інше: усі вони не лише проголошували сутність цієї істини, але й намагалися її імплементувати, зробити живою і невідворотною. У прикладному сенсі всі ці істини потрібно було не лише виявити і відкрити, як це робив Будда, медитуючи місяцями під деревом, не лише проголосити, як Кант в Кенігсберзькому університеті: не менш важливо було донести цю істину до широкого загалу – до кожного з нас, до кожного "юдея та елліна"... Причому донести так, щоб ця істина стала для кожного іманентною, справді своєю, нашою з вами Істиною – єдиною і безсумнівною... Історія знає чимало способів донесення Істини до кожного "юдея та елліна" і вони завжди були пов'язані з розвитком технічних можливостей людства. Однак, здавалося б, чим ті можливості потужніші, тим ефективніше можна донести до кожного "юдея та елліна" справжню Істину. Проте, чи це дійсно так? Чи дійсно до людей доноситься Істина, чи лише її спотворені відображення – те, що схоже на Істину та не є нею? І загалом, чи потребує людина насправді тієї Істини, яку колись вистраждали Аристотель, Христос, Кант, Маркс Фройд, Гайдеґґер та інші? Може для кожного "юдея та елліна" істина є своєю і загальноприйнята Істина взагалі нікому не потрібна? Але почнімо з самих витоків. У доісторичні часи, зокрема в епоху перших відомих мислителів, таких як Геракліт Ефеський (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 540-480 до н. е.) та Сократ (Σωκράτης, 470-399 до н. е.), людина послуговувалася передусім своїм основним інструментом – усною мовою. Це був один з головних засобів людського спілкування, який справедливо можна назвати революційним технічним знаряддям. Усна мова стала першою комунікаційною машиною homo sapiens. Завдяки їй людина не лише намагалася через ви-говорювання знайти свої Істини, але й давала цим Істинам можливість залишатися живими, не кам'яніти у тій же ж мові. Істина живої розмовної мови жила власним, часто не залежним від промовця життям! Сократ забороняв записувати свої діалоги, адже вважав, що думка, а, отже, і Істина – жива. Вона здатна змінюватися, адже є не забетонованою нормою, а живою стихією. Греки взагалі більше шанували живу мову, промову, яку вважали чимось унікальним, тоді як її запис, на їхню думку, значно збіднював сенси сказаного, про-мовленого. Сократ, як філософ-золотошукач, у своїй філософській школі прагнув знайти саме живу Істину, але ніколи до кінця не був упевнений, чи сьогодні він знайшов істинне золото, чи крупинку кварцу – адже вони такі подібні. Тому для нього важливим було не зупинятися – між проголошуваними словами завжди залишати простір для Істини, яка могла проявитися згодом: завтра чи через десятиліття зовсім по-иншому. Натомість його наступники, зокрема Платон (Πλάτων, 427-347/348 до н. е.), і, значною мірою, Аристотель вирішили зафіксувати живу стихію мислення, що проявляється як розмова і діалог, у письмовій формі – у рукописному тексті. Тим самим намагаючись зловити хвіст Уробороса (оробо́рос, від ουρά – хвіст і βορά – їжа, харч, тобто "той що пожирає свій хвіст"). Писане від руки зберігає сліди помисленого і сказаного, але лише як сліди, траєкторію думання, о-мовлення та діалогу. Розвинене і вільне тіло мислення Аристотель затиснув у корсет логічних категорій, однак, що може бути спільного між жорстким корсетом і тілом, крім самих лише неприємностей... Проте для майбутніх філософських – і не лише філософських шкіл, навіть ці корсети цілком згодилися. Адже принаймні при цьому фіксувалися і тиражувалися бодай якісь відблиски Істин Геракліта та Сократа, бо без цієї препарації ми, можливо, взагалі б не дізнатися про існування цих філософів та їхніх ідей. Хоча й немає впевненості, що їхні Істини в усній традиції, яка була втрачена, дожили б до наших часів, як усно плекана Істина Гомера, яка продовж півтисячоліття збереглася до часів самого Сократа... Тим не менше прогрес в проголошенні Істини та її впровадженні у життя неначе б то різко рушив вперед! Христос так само нічого не записував. Його сучасники, ті, хто були поруч з ним, також не фіксували на письмі його слів. Як і перші пророки, він проповідував, тобто уявнював живу думку і живу мову. Однак, на відміну від Сократа, як вірять його послідовники, він знав Істину, тому і наполягав на тому, що є Сином Божим – він проповідував і використовував своє пришестя у світ людей і їхню мову саме для проголошення Істини, а не на її пошук, як Геракліт та Сократ. Христос проголосив Істину – і вона на сотні років упорядкувала світ. Мова йде, насамперед, про юдео-християнський світ, хоча світ ісламу також перебував і перебуває десь поруч. Однак, це не стосується світів давньої Індії, Китаю чи Мезоамерики. Але, не зважаючи на традицію усної проповіді Христа, апостоли євангелісти таки одягли її у шати писаного слова. Так були написані та сакралізовані чотири Євангелія, хоча сьогодні відомо, що їх було більше. На фундаменті Євангелій і таїнств постала Церква, яка в Його імені не лише оберігала Істину в корсеті писаних текстів, але й проголошувала її, а також, наскільки це можливо, втілювала цю Істину у життя. Вона розбудовувала християнський світ – не будемо ідеалізувати, адже у світі людей усе залишається по людському, з певними недосконалостями. Формально ж Первосвященик, чи то Папа у Римі, чи Вселенський Патріарх у Константинополі, проголошували істинне вчення і так чи інакше намагалися укладати осяжний їм світ людей у відповідності до нього. Ніхто инший права на проголошену ex cathedra Істину не мав (я веду мову про монополію на істину як знання і правду як втілену у життя істину). Так чи инакше, в Істині, чи в істині, але світ, який ми знали тоді, християнський світ жив у парадигмі принципів, виголошених ex cathedra. Світ укладався у ригори того, що Церква визначала як істину. Ніяка инша правда не мала права на існування! Однак, 31 жовтня 1517 року німецький священник Мартін Лютер (Martin Luther, 1483-1546) кинув виклик монополії на знання та втілення Істини у життя, прибивши до дверей Віттенберзького собору свої 95 тез. Лютер наголосив, що кожен має право не лише читати та тлумачити текст Писання, але й втілювати свою істину у життя, по своєму укладаючи світ, і не обов'язково так, як ex cathedra проголошує Папа. Для цього Лютер переклав Біблію на доступну тогочасну німецьку мову. Істина за Лютером, базується не на тому, що міг довільно від себе особисто, ніби від імені Христа та Церкви, проголошувати Папа, а на п'яти основних принципах, відомих як "п'ять тільки" (Quinque sola). Ці засади такі: Sola scriptura (тільки з Писання походить Істина), Sola Gratia (тільки з Благодаті народжується Істина), Sola fide (тільки вірою спасається людина), Sola Christus (тільки Христос є посередником між Істиною і нами), Soli Deo gloria (усе, що робиться, має робитися на Славу Бога). Це збіглося з ще однією неймовірною подією – Йоганн Ґутенберґ у середині 1440-х років у Майнці не лише створив спосіб друкарства рухомими літерами, але й запустив книгодрукування як масове явище. У 1453-55 роках побачили світ перші друковані Біблії. Відтоді коштовна писана книга стала раритетом і предметом розкоші для багатіїв та сфрустрованого католицького кліру. Натомість друковані книги ставали дедалі доступнішими. Прогрес у поширенні Істини та її втіленні у життя зробив значний крок уперед! Однак це лише в ідеалі. Насправді ж Протестантська революція не стільки надала кожному право шукати власну Істину, скільки збільшила кількість тих, хто претендував на проголошення Істини з таким авторитетом, як і Папа ex cathedra. Серед них – Мартін Лютер і Філіп Меланхтон (Philipp Melanchthon, 1497-1560), Томас Мюнцер (Thomas Müntzer, 1490-1525) у Німецьких землях, і Ульріх Цвінґлі (Ulrich Zwingli, 1484-1531), Жан Кальвін (Jean Calvin, 1509-1564) у Швейцарії, Джон Нокс (John Knox, 1510-1572) в Англії, Фаусто Соцціні (Fausto Paolo Sozzini, 1539-1604) у Речі Посполитій та інші. Більше того, проголошення цієї множини істин призвело до виникнення множини "правильних" християнських світів. Окрім традиційних католицького та православного, зʼявилися лютеранський, анабаптистський, кальвіністський, англіканський і майже безліч інших. Як бачимо на прикладі сучасних США, цей процес триває і нині, знаходячи своє вираження у новітніх американських релігійних ультраконсерваторах на кшталт Джей Ді Венса (James David Vance, James Donald Bauman, 1984)... Істина розщепилася. Як це зазвичай трапляється, таке розщеплення Істини завершилося лютою різаниною – Гуситськими війнами (1419-1434), Селянською війною у Німецьких землях (1524-1526) – деякі регіони Европи були вирізані вщент. Усі воювали з усіма нібито во ім'я Істини, чи істин... Таку ціну за розщеплення, або, як наполягає кожна зі сторін, релятивізацію Істини заплатив тогочасний християнський світ. І не маємо тут посипати голову попелом. Світ ісламу та буддизму сплатив подібну ціну за свої розщеплення Істини. Але якою буде ціна у сучасному світі? Спостерігаючи за діями Трампа, ми можемо вже зробити припущення... Однак, попри все, у світі все ж залишилися хоча б локальні авторитети, які володіли винятковим правом проголошували Істину ex cathedra – незалежно від того, що саме вони вважали Істиною. Ці авторитети задавали загальні тренди розвитку суспільств, у яких домінували. Світ так чи інакше знаходив якусь свою упорядкованість, війни завершувалися – Вестфальський мир 1648 року – "вічний мир" – поклав край теологічним диспутам та релігійним війнам. Усі звикли до розколотого на друзки християнського світу. Проте повага до тих, хто все ще вважав себе хранителями Істини – від Папи Римського, до короля Великої Британії, голови Англіканської церкви – вже не була такою абсолютною. Формально все було в порядку, проте... Тим часом поширення друку текстів, які мали б нести Істину, чи істини, набирало обертів і демократизувалося (ось тут у тексті з'являється це сакраментальне для наших часів слово!) Друкувалися не лише книги, але й доступніші їхні версії для посполитого люду – газети – "книги" для простолюду, "книги за грошик", за дрібну венеційську монетку gazzetta. У Німецьких землях перша друкована газета побачила світ 1609 р., у Нідерландах – 1616 р., в Англії – 1622 р. І це стало ще одним неймовірним зламом. Згадаймо один з принципів протестантського проголошення Істини – Sola scriptura (тільки з Писання походить Істина). Але якого саме Писання? Чи може це бути "писання" газети? Бо ж саме в газеті засвідчують, що щось справді, воістину відбулося – тобто є правдою, відповідає істині! І тут новина – а у газетах продають саме новини, а не Істини! Новина підміняє діяння Христа, а істина у вигляді новини підміняє Істину! Газета стає храмом! Cathedra, з якої проголошував Істину Папа, перемістилася у редакції газет! І, відповідно, з'явилися у цих редакційних храмах і свої "капелани" – люди, що здійснювали у своїх редакціях священні акти відкриття суспільних істин, проголошуючи їх через друк масових газет! Найчастіше цими "капеланами" ставали журналісти – "письменники новин". Але поряд з ними почала формуватися ще одна верства генераторів істин – інтелектуали. У XVII – XIX століттях інтелектуали та журналісти опанували помислами широких мас людей. Водночас інтелектуали та журналісти дуже швидко, усвідомивши своє право проголошувати істину ex cathedra – тобто свою монополію на істину, почали маніпулювати спраглою до тих "істинних" новин масою (звертаю увагу, що термін "маси" зʼявився саме у цьому місці мого тексту не випадково). Цей період припадає на епоху Просвітництва – час просвіти широких мас. Більше того – перелом XVII – XIX століть наступні сто років стали періодом не лише панування газет як генераторів новин, котрі остаточно підмінили не те що сократівську Істину, але й істини Меланхтона чи Мюнцера. Це також епоха творення великих, об'єднаних національним/мовним визначником спільнот – сучасних політичних народів. З'являються політичні народи, політичні нації: німецька, французька, італійська, польська, українська. Література розквітає як потужний інструмент формування націй. На горизонті постають національні провісники та генії – Йоганн Вольфґанґ Ґете (Johann Wolfgang von Goethe, 1749-1832), Фрідріх Шиллер (Johann Christoph Friedrich von Schiller, 1759-1805), Роберт Бернс (Robert Burns, 1759-1796), Джордж Ґордон Байрон (George Noel Gordon Byron, 1788-1824), Адам Міцкевич (Adam Bernard Mickiewicz, 1798-1855), Шандор Петефі (Sándor Petőfi), також відомий як Александар Петровић (Alexander Petrovič, 1823-1849), Тарас Шевченко (1814-1861) – постаті, які стали творцями та провідниками сучасних націй. Тепер вже вони пророкують і проголошують істини ex cathedra – раніше це право вчити народи і формувати світ мав тільки Папа чи його релігійні опоненти! Вони панують у світі дум та помислів народів! Вони формують світ! А прогрес у проголошенні істини і її втіленні у життя нестримно рушив уперед! На початку ХХ століття технічні досягнення принесли нові можливості. Ґульємо Марконі (Guglielmo Marconi, 1874-1937) винайшов радіо, що відкрило для людства новий рівень комунікації – повернення від телеграфу до мовленого слова через звук. Радіо стало "cathedrae" для проголошення істини і опанування світу, яку використали володарі думок зовсім иншого ґатунку – їхні істини мали свою специфіку. Мова йде про тоталітарних вождів ХХ століття: Адольфа Гітлера (Adolf Hitler, 1889-1945), Беніто Мусоліні (Benito Amilcare Andrea Mussolini, 1883-1945) та Йосифа Сталіна (Иосиф Джугашвили, 1879-1953). Чорним генієм у вговоренні своєї версії істини широким масам був, звичайно, Гітлер. Мова не лише про його магнетизм та харизму, які, подобається нам це чи ні, були. На технічному рівні він мав прямий зв'язок з кожною домогосподаркою через радіоточку. Відразу після обрання райхсканцлером Гітлер вирушив до студії Funk-Stunde, щоб розпочати багаторічний сеанс навіювання химер своєї правди німецькому народові. І це йому вдалося чудово – Reichs-Rundfunk-Gesellschaft mbH стала його cathedra. Через радіоточки він вступав ледь не в еротичні акти з натовпом, який від нього шаленів. Совєтська версія цієї нерозривної пуповини між вождем і народом у формі радіоточки, зневажливо названої "колгоспником" чи "брехунцем", хоча й не була настільки ефективною, як у Німеччині, все ж виконала свою роботу єднаючи "вождя народів" Сталіна з тими ж домогосподарками... Таким чином дротове радіо стало надзвичайно ефективним інструментом проголошення істини у середині ХХ століття. Національних геніїв, поетів та інтелектуалів замінили національні вожді, які головно були тоталітарними тиранами. Їхня успішність значною мірою пояснювалася саме цими технічними нововведеннями – завдяки радіо вони змогли встановити аудіоконтакт широких мас і кожного індивідуально з генератором істини. У такий спосіб вожді контролювали і упорядковували на свій лад світ. Прогрес у проголошенні істини і її втіленні у життя впевнено йшов вперед! Доступ до істини для широких мас стає дедалі ширшим: "Широка страна, где так вольно дышит человек"! З появою телебачення ситуація ще значно полегшала. У нацистській Німеччині ТБ з'явилося ще у 1930-х роках, проте Гітлер не встиг скористатися його повним потенціалом. Свого тоталітарного виміру контрольоване телебачення сягнуло у 1960-х роках, коли його використовували або вожді (як у Північній Кореї) або партії (як у СССР та країнах совєтського блоку). Аудіо-текст доповнився візуальними образами, що, на перший погляд, могло здатися поверненням до живого спілкування, як у часи Сократа. Однак все було зовсім по іншому – по-перше телебачення не передбачало ніякого діалогу з спікером, яким зазвичай був диктор, що просто зачитував підготовані тези, зокрема пропагандистські дацзибао (大字报 (dàzìbào) буквально – "газета великих ієрогліфів") – вже готові комуністичні чи маоїстські істини. Ці істини формувало партійне політбюро на основі марксистських догм і їх належалося тільки засвоїти. Однак тішмося – прогрес у проголошенні істини і її втіленні у життя і далі впевнено крокував уперед! Доступ до істини для широких мас ставав дедалі ширшим і ширшим! Але чи про Істину тут йдеться? – додам до цього тексту ще й цей рефрен. У країнах Заходу ситуація з радіо та телебаченням не була такою трагічною. Звісно, звичайний посполитий не мав і не має доступу ні до мікрофону BBC, ні до CNN чи коханого трампівського Fox News. Тут балювали дуже різні гравці – від прямих ставлеників великого бізнесу до окремих "вільних стрільців", яким дозволяли деякі вольності, щоб створювати ілюзію свободи слова, а, отже – і плюралізму істин. Та все ж, генерація й поширення "істин" добре контролювалася і точно не виходила за межі впливу тих, хто володів не лише капіталами, а й технічними засобами для проголошення і нав'язування власної "правди". Тут діє правило: "Правда або моя, або ніяка"... Тобто монополія на "істини" (не плутати з істинами!) знайшла инші, часто приховані, форми – дещо демократизовані, ретельніше замасковані. Однак ця монополія існувала, і певний порядок денний, навіть якщо він нам не до вподоби, підтримувалася. Отже, світ залишається несправедливим для широких мас, однак у своїй несправедливості впорядкованим. Хоча втішає те, що – прогрес в проголошенні істини і її втіленні у життя і далі впевнено крокує вперед! До того ж доступ до істини для широких мас стає все ширшим і ширшим! На зламі тисячоліть відбулася ще одна технічна революція – з'явився Інтернет, а згодом і соціальні мережі. І тут почалося! Якщо на телебаченні і навіть в Інтернеті ще можна було бодай спробувати контролювати сакраментальне Пилатове: "Що ж є істина?", то у соціальних мережах це запитання набуло іронічного, фріківського та постправдівського сенсу. У цій новій реальності "правдою" стає те, що звичайний любитель пива чи вареників вирішить таким вважати. І ніхто – ані Папа, ані курфюст, ані Байрон чи мулла не може йому нав'язувати ніякої істини! Усе це виглядало б смішним, і є таким, якби не було таким трагічним у своїх наслідках. Адже "істини" звичайних поціновувачів пива – це зовсім не істини, а тим більше не Істина. Це звичайна профанація – приватна і дуже часто не жагою до пізнання Істини спричинена, а заздрістю, ненавистю, простою бездумністю... З появою соціальних мереж кожен такий споживач не лише отримав демократичне право, але й реальну можливість вилізти (якщо не впаде п'яний під стіл) на свій ослінчик – і на весь світ проголосити зі своєї ex cathedra, зі свого акаунту у FB чи мережі X – власну істину... А тому від сьогодні істину проголошують не Сократ чи Папи, а ми, народ... Й істина вже не у вині, а у пляшці пива! Те, що ще в середині ХХ століття доволі романтично проголосив Хосе Ортега-і-Ґассет (José Ortega y Gasset, 1883-1955), стало реальністю – маси нарешті збунтувалися! І збунтувалися остаточно! Процес демократизації у здобуванні, проголошені та реалізації у житті "істин" досяг логічного завершення. Прогрес в проголошенні істини і її втіленні у життя впевнено рушив вперед! Ну, а доступ до істини для широких мас став дійсно всеохопним! Немає більше ні юдея, ні грека, немає й професорів, немає авторитетів. Зникла соціальна стратифікація, немає ніяких стримуючих свободу голошення істин перешкод – ні моралі, ні хоча б етикету. Зникли межі пристойного і непристойного. Усе можливе і нічого вже не заборонено... Ось ми й прийшли до постправди Трампа, підленького опортунізму Джей Ді Венса... Ми йшли до цього довго – з часів Геракліта і Сократа... На відміну від наївного "демократа" Сократа, мізантроп Геракліт попереджав: усе йде до того, що прийде хам, прийде Трамп... Саме тому він усамітнився в горах, пас кіз та філософував, хоч і був царського роду... І ось на плечах соціальних мереж, технічного поступу у нашу дійсність, яку ми формували тисячоліттями, дійсно прийшов цей хам – у політиці ми називаємо його популістом чи трампом... І тут я маю на увазі не президента США Дональда Трампа, а саме масу, вселенське море Хама... Отже маємо цікаву картину – від Сократа, через Христа та Папу ми прийшли до Хама... чи можливо до трампа? Звісно, це не порівнювані фігури. До того ж здавалося, що світ дійсно ставав усе більш вільним та демократичним... Але, схоже в останній час демократія певним чином вперлася у свою перверзію – відсутність Істини, на якій вона може розбудовувати свої структури. "Істини" Хама, які колись потай вишкрябували на стінах вбиралень – тепер потоками заповнюють соціальні мережі... Однак вони аж ніяк не можуть бути фундаментом для справедливої і виваженої демократії. Адже у Хама немає ні милосердя, ні любові, ні справжньої мудрості чи хоча б прагматизму... Cathedra опускалася все нижче і нижче, дедалі ближче до людей, неначе демократизувалася... і, о диво! досягла рівня вбиральні... Я навмисно уникаю слова "народ", розмежовуючи його від натовпу голоти, яку метафорично можна назвати Хамом. Народ – це усвідомлена спільнота, яка має доступ до Істини, здобутої чи проголошеної так чи инакше. Голота або Хам – це натовп, позбавлений орієнтирів, зокрема орієнтації на Істину, ту істину, що об'єднує. Ту, яку шукали та дарували нам стільки достойних людей... Але... Хам – це, на жаль, сьогодення... Спостерігаючи за тим, що витворяють "лідери сучасності", які насправді є ніким іншим як пророками Хама – такі як Путін, Сі або Трамп – мимоволі виникають сумніви щодо життєздатності роду людського... Усі вони діють поза будь-якою справді людяною Істиною... Їхня діяльність небезпечно наближається до межі світового ядерного колапсу або навіть до знищення людини штучним інтелектом... Їхні дії перебувають поза межами добра і зла, моралі та навіть розуму. Їхній маленький світ обертається довкола дрібненьких "істин" – влади, грошиків, лоскотання маленького особистого еґо... То що ж проєкт homo sapiens, який наче мав ґрунтуватися на фундаменті Істини, опинився у глухому куті? Невже в історії планети Земля ми залишимося однією з тупикових гілок гомінідів? Звісно, це моя гіпербола – для краси викладу, але... Прихід Хама заскочив навіть тих, хто власноруч передав йому головний технічний інструмент – соціальні мережі. Проте ці хлопці з Кремнієвої долини аж ніяк не зацікавлені у тому, щоб Хам насправді опанував як Істиною, так і світом. Що вже й казати про формування ним суспільного та політичного порядку денного. Попри те, що Ілон Маск (Elon Reeve Musk, 1971) та Марк Цукерберґ (Mark Elliot Zuckerberg, 1984) вдають із себе дурників, тріумф Хама їм не потрібен. Так, використати цю голоту ще можливо. Однак віддати монополію на істину – нізащо. Тому ми маємо сьогоднішню дивну ситуацію – маси збунтувалися, а ті, хто дав їм цей шанс, тепер намагаються приборкати виниклу стихію. Їм здається, що ситуація під контролем – он вони вже й штучний інтелект намагаються задіяти для контролю за масами та істиною. Бо Китаю, он, почасти це вдається. Однак, під ними, цими хлопцями, вирує магма... І навряд чи їхній новітній ультраконсерватизм їх врятує – Везувій уже роззявив жерла – вибух неминучий. У цьому, написаному мною, тексті можна розгледіти образи інтелектуалів – провідників народу, яких ніхто не чує і, можливо, ніколи не почує. Політичний вибір в сучасній Україні нічим не відрізняється від вибору американців чи румунів, які нещодавно "обрали" профіль з TikTok. Тож зневажати їх немає сенсу. Маси бунтують всюди. Можна довго розмірковувати про маніпуляцію суспільною свідомістю. Але при цьому закладається, що насправді народ просто обдурюють, а він всуціль є нащадком Сократа та Аристотеля – якщо не кожен перший, то через одного... А може ці американські неоконсерватори мають рацію, коли стверджують, що люди не рівні, що люди різні, і що для верифікації істин та облаштування суспільства потрібні особливі постаті – якась провідна верства? А що ж тоді робити з демократією – ідеалом, до якого ми так прагнемо? Адже ідеї, які вони пробують втілити у життя, є звичайним технофашизмом. То що ж, ми знову повертаємося у чудесний ancien regime, до фундаментального консерватизму Жозефа де Местра (Joseph-Marie, Comte de Maistre, 1753-1821)? Але це навряд чи неможливо – хоча Маск та інші схоже так не вважають – вони сучасні де местри... Навіть трампа обрали – кумира реднеків (rednecks)... Намагаються обдурити розбуялу стихію Хама... ну-ну... А тим часом процес "демократизації" (саме так, залапкованої), чи то пак хамізації у здобутті, проголошенні та реалізації у житті "істин" набув потужного розмаху. Прогрес у створенні та реалізацій "істин" сягнув нових висот! Видається, що доступ до творення "істин" для широких мас вже є ледь не абсолютним! Хам тріумфує! Але чи потрібні комусь його туалетні "істини"... https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67c94b87df8c6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/6769351f4def0/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Mon, 23 Dec 2024 11:02:07 +0200 У передріздвяний період прийнято говорити про щось добре. Для нас, в Україні, нашим найкращим є Україна у її якнайширших сенсах. Тому я приготував промову про Україну, але на перший погляд присутнім може здатися, що цьогорічна промова про США. Нещодавно обраний президент США виграв вибори під гаслом "Зробімо Америку знову великою". Тобто зараз вона якась не така, а велич США прийде ось-ось – після того, як він вступить у свої права як чинний президент. У цьому слогані є сенс. Бо занадто часто Америка (а точніше США) як остання Надія европоцентричного світу, світу, якому щонайменше п'ять-шість тисяч років, скажімо делікатно, "послизалася". Та що там "послизалася" – дуже часто вела себе просто ганебно. Невеличкий екскурс в американську ганьбу, просто кілька останніх прикладів, які наводжу не з нелюбові, а з надією на ту мітологічну для нас Америку: Так ганьбою США була їхня боягузлива здача своїх союзників у В'єтнамі – звідти вона втікала геть забувши про сором. Ще дехто пам'ятає кадри "евакуації" з Сайгону. Однак геть не згадує про долі тих, хто сподівався на ту міфічну Америку, але був зраджений нею. Я з ними зустрічався... Такою ж ганьбою була і її втеча з Афганістану. Кадри цієї втечі ще у всіх перед очима. Та не перед очима доля тих, кого просто кинули у тому Афганістані на розтерзання. З ними зустрітися тепер, напевно, неможливо... А древня історія народів Центральної Европи та Балтії, яких "кинули" ще у Ялті, здається, зовсім забута. Так, як і "стурбованість" та "глибока стурбованість" після подій в Угорщині 1956 року та Чехословаччині 1968 року. Перегортати ці ганебні сторінки можна ще довго. Але чому ми не маємо таких претензій до інших країн чи спільнот, запитаєте ви? Чому всі претензії до США? А тому, що США дійсно велика країна, але велика не своїми розмірами, а тим, що вона є Надією. Й іншої Надії людство, окрім цієї дивної американської спільноти, не має. Ну от не має – і все... Бабуся Европа заплуталася у своїх ридикюлях та шапокляках. Так виглядає, що німецько-англосаксонський мезальянс дихає на ладан. Німеччина так і не змогла позбутися спогадів про свою стару любов – Росію. Любов є любов... Про замкнутий у собі Китай мови не може бути – все, що поза ним, не існує. Індія також якось не може нічого людству запропонувати – старість є старість. Росія у своїх потугах просто смішна – щі та лапті "рускага міра" нікого так і не надихнули. А все інше не має ні ваги, ні сили. Але годі жартів. Нещодавно польський політичний аналітик Пйотр Кульпа (Piotr Kulpa) сформулював просто разючу тезу – тезу, яка є абсолютно очевидною, однак, як і все очевидне, ми її фатально не могли розгледіти. Він сформулював її так: "Це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою". Все чітко і зрозуміло. Повторюю для ясності: "це український солдат зробив Америку великою, а Росію – малою"! Вже зробив! Не зробить, як обіцяє сьогоднішній переможець виборів у США... І немає у цьому якогось провінційного патріотизму. Це жорстка і дорогою ціною для нас здобута правда. Після ганьби Сайгону, Кабулу, Будапешту та Праги (список можна продовжувати) – вперше і зовсім неочікувано для самих американців простий український солдат знову зробив США великими, чи принаймні дав шанс США стати великими – до Америки тепер апелюють, її просять, їй заглядають в очі. До того, при Обамах чи Клінтонах, які "кидали" нас, і не лише нас, але й тих сирійців, вибачте за таку прямолінійність, США були не те що малими – вони були нікчемними. Тепер маємо Трампа. І він та його соратники лише збираються робити США великими... Що ж – вибори є вибори... І не такого наговориш... Звісно, можна закритися десь у нікому не знаних Монтані чи Делавері і затраснути за собою двері, бо ж "Америка понад усе"... – однак чи у цьому полягає велич Америки як останньої Надії людства? Навряд чи... Що саме вони зроблять, ми ще побачимо. Дай Бог, щоб змогли. І змогли не нашим рахунком. Не за рахунок тих, хто вже зробив цю Велику Надію світу, ту ідеалізовану всім світом Америку, великою. Повернув їй її велич. Вкотре не зрадили нас... Чи усвідомлює це президент-елект США? Навряд. Хоча, може й так... Чи усвідомлює це американське суспільство? Теж навряд. Воно, широко заплющивши очі, ще очікує своєї величі. Воно закохано любується собою у дзеркальці марнославства. І смішно. І сумно... Воно навіть не зауважило, що ще навесні 2022 року США почали розвертати до їхньої ж історичної місії. І розвертати не так зусиллями самої Америки, як зусиллями і кров'ю наших солдатів... А може Духа, що дихнув просто в обличчя світові... Чи маємо ми на це ображатися? Немає сенсу. Нам своє робить. Американська важливість і велич, як не дивно, виявилася побічним результатом того основного, що ми робимо. А ми, всі ми – і на фронті, й у тилу – рятуємо Україну. Україна була важлива тому нашому солдату, а не США та їх велич. Вийшло як вийшло. "Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить і куди він іде"... – Євангеліє від Івана 3:8. Цей текст є промовою, яку я виголосив на двадцять п'ятому заході "Межа року", який відбувається вже останні чверть століття у Львові, де у свій спосіб підводяться підсумки року. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/6769351f4def0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67643f7605fdd/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Thu, 19 Dec 2024 16:44:54 +0200 Рівно чверть століття тому, у 1999 році, у Львові під Різдво вперше відбулося унікальне не лише для України, але й для всього центрально-східного регіону Европи дійство – своєрідне підведення суспільних та політичних підсумків року, що минув, і вшанування тих, кого цього року середовище Громадської організації "Незалежний культурологічний журнал "Ї"" вважали знаковими для України і регіону публічними діячами, діячами, які особливо заслужилися в царині інтелектуального осмислення часу і мали відвагу це своє бачення відкрито задекларувати та обстоювати. З того часу щороку головний редактор "Журналу "Ї"" та голова спеціально для цієї нагоди створеної Капітули "Ордену Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"" організовують у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких у Львові за адресою вул. Коперніка, 15 прийом з цього приводу та саму акцію вшанування номінантів з назвою "Межа року". Кандидатур відзначуваних щороку обирається небагато – в залежності від року, політичної та суспільної ситуації, від однієї до п'яти. Сама акція зазвичай дійсно відбувається напередодні Різдва. Водночас на цьому заході відбувається і вручення молодшої відзнаки Капітули "Відзнаки Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За добру справу"". Ця відзнака має локальний, галицький вимір. Вона признається особам, які прислужилися інтелектуальному розвитку галицького загалу. Ідея заснувати "Орден Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"" народилася значно раніше, ще у середині 1990-х років. Вже тоді (а Незалежний культурологічний журнал "Ї" виходить з 1989 року) середовище Журналу "Ї" відчуло і усвідомило, що однією з найістотніших проблем розвитку сучасних українських інтелектуальних середовищ є проблема розриву поколінь. Кожне наступне покоління українських інтелектуалів неначе все починає спочатку, так, неначе перед ним нікого не було. І на це були реальні історичні причини. Причому ця проблема була характерною не тільки для нас, того на той час молодого і активного покоління людей, які входили в активне суспільне, політичне, наукове та інтелектуальне життя у 1990-х роках. У цьому сенсі у 1990-х роках в життя входило покоління умовних восьмидесятників. Потреба утвердження неодмінно передбачала і пошук зв'язку, але і певну опозицію до своїх попередників на всіх цих царинах. А для нас такими попередниками були всім знані і славні шестидесятники – інтелектуали, які утверджувалися у ще підсовєтські 1960-ті роки. Тобто стосунки були не такі прості, часто амбівалентні. Вже не кажучи про те, що і розрив між поколіннями все ж був. Але і шестидесятники, своєю чергою, також не до кінця були пов'язані з попередніми генераціями українських суспільних діячів та інтелектуалів. Так, важко було б знайти пряму спадкоємність Івана Драча (1936-2018) чи Івана Дзюби (1931-2022) з учасниками українського руху спротиву 1930-1940-х років – особливо з інтелектуалами домінуючих тоді націоналістичних чи клерикальних середовищ. Сталінізм, і не тільки, попіклувалися про те, щоб між цими двома генераціями, завдяки ГУЛАГу та еміграції, було вирито величезну прірву. Тільки у часи Незалежності це провалля почало поволі засипатися. З огляду на це ми з Олесем Пограничним поставили перед собою завдання засипати ці прірви між поколіннями, не лише вводити в обіг їхні інтелектуальні напрацювання, але й віддавати належне тим, хто був нашими попередниками і вчителями – навіть коли ми цього так до кінця і не усвідомлювали. Тим більше, що невблаганний час вже тоді, у тепер далеких 1990-х, під байдужість загнаного у злидні загалу, непомітно забирав їх із життя. Вже тоді ми добряче спізнювалися. І мова не лише про вбитого совєтською системою Василя Стуса (1938-1985). Але і про легендарного українського інтелектуала Юрія Шевельова (1908-2002). І про Григорія Кочура (1908-1994), якому ми всі так і не встигли віддати належне, хоча для нашого середовища він вже тоді був і легендою, і вчителем. І таких вартих великої уваги осіб було чимало. Сьогодні стала дуже популярною різного роду нагородна біжутерія. Масово чи не кожна райдержадміністрація чи більш-менш вагома організація започатковує і виготовляє різного роду, ваги та цінності відзнаки. У середині 1990-х так не було: ще був острах – бо ж "чи можна?" Ми вже тоді не хотіли брати участі у такого роду профанації. Ми не могли піти на заснування ще однієї пустопорожньої брошки. Завдання, яке ми ставили перед соболю, виключало такого роду девальвацію суспільних нагород. Тепер, в умовах війни і потреби відзначати та стимулювати дійсно достойних, створення таких відзнак командирами бригад, батальйонів чи різного роду командувань має сенс. Однак тоді, ще задовго перед війною, всі ці відзначення, разом з державними, масовано профанувалися. А тому такі безсумнівно заслужені особи, як Юрій Шевельов чи Григорій Кочур, так і не дочекалися заслуженої поваги. Вони відійшли. А дуже важливо, щоб цей жест поваги від загалу, для якого вона працювала весь час, людина відчула за життя. Отож нашою провідною ідеєю стало заснування "Ордену Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"". Кожне слово у такій довгій назві має свій сенс. Чому Орден? Вже минуло сто років, як всі забули первинний сенс цього слова. Орден – це не той знак, який пришпилюють на груди чи носять на шиї. Металевий знак – це тільки засвідчення того, що людина, яка його удостоєна, є членом якоїсь спільноти – власне Ордену, Ордену як організації. Орден – це перш за все певна реальна чи уявна (майже як за Бенедиктом Андерсеном) спільнота. І середовище Громадської організації "Незалежного культурологічного журналу "Ї"", яке на той час було дійсно у всіх сенсах молодим (у відповідності з давньогрецькою традицією, саме входило у вік акме (ακμή) (сорокаріччя)) нагально потребувало створення цієї спільноти – якщо не організаційної, то духовної. Середовище "Журналу "Ї"" виставляло для самого себе певні реперні точки, означувало свою інтелектуальну територію. Тому спільнота "інтелектуальних і мужніх" стала основою середовища "Журналу "Ї"", принаймні у статусі "патронів" цього середовища. Для нас було великою честю, коли справді інтелектуально відважні ласкаво погоджувалися прийняти цей знак нашого визнання і стати нашими патронами та побратимами. Чому ми наполягали саме на інтелектуальній відвазі? Та тому, що "Журнал "Ї"" перш за все працював саме в інтелектуальній сфері. Звісно, сьогодні дуже важлива військова доблесть. Але, з усією повагою до військової відваги, – вона є останнім аргументом, аргументом, коли инших вже не залишилося. Свого часу Отто фон Бісмарк (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898) зауважив: "Ворог іде туди, де програє вчитель і священник". Вже тоді ми бачили, що ми програємо, програємо цілі генерації і регіони. Вже тоді ми бачили диву гідну безпечність і дітвакуватість незрілого українського суспільства і держави. І тоді, як і тепер, є важко. Але саме інтелектуальної складової поставанню українства та власне українському державотворенню бракувало. Не все зводиться до матеріальних складнощів сьогодення та щоденного піклування про хліб насущний. Знову ж пошлюся на ще одного прусака, автора моєї чи не однієї з перших юнацьких лектур – Артура Шопенгауера (Arthur Schopenhauer, 1788-1860) – який назвав свій базовий твір "Світ як воля та уявлення" (Die Welt als Wille und Vorstellung, 1819). Ми формуємо світ, у якому живемо. Він постає не лише з огляду на силу фізичних чи суспільних невідворотних процесів. Ми маємо на нього вплив. Однак щоб впливати, потрібно щонайперше уявити, який світ ми хочемо збудувати. Ще напередодні розпаду комуністичної системи наші найближчі сусіди – поляки, чехи, литвини – створили бачення свого майбутнього. Вони бачили його не у формі поетизмів, як ми, а в участі у европейському, атлантичному співтовариствах, в демократії і вільному ринку. І пішли до цієї уявленої ними і прийнятої їхніми суспільствами мети. Натомість ми все ще масово голосували з комуністів, аферистів та міцних посткомуністичних господарників – тобто за сир у пастці для мишей – а тепер за "мир вже завтра"... Ну, і маємо... Отож, створення моделі майбутнього світу українців було і є одним з найперших завдань як тоді, так і тепер. А сконструювати і уявити його можуть тільки інтелектуали-візіонери. Однак одного уявлення замало. Та й для того, щоб заглянути у майбутнє, потрібна неабияка відвага – бо там нас може чекати не лише успіх, але й катастрофа. Ну, от хто насправді відважиться сьогодні заглянути у майбутнє України? Страшно? Тому ці інтелектуали-візіонери повинні бути двояко відважними. По-перше, мало того, що ти бачиш цей проєкт майбутнього, – важливо його публічно проголосити як програму дій. У 1990-х це було ще дуже ризиковано. Покруч посткомунізму та російського імперіалізму вже піднімав голову. Та навіть з боку одурманеного українського суспільства можна було наразитися на публічний остракізм за такі декларації. Тоді для українського загалу головними завданнями все ще були добрі стосунки з Російською Федерацією та плекання російської мови/Церкви/бізнесу в Україні... А по-друге, потрібна була неабияка мужність не лише декларувати свої демократичні/европейські/трансатлантичні засади, але і наполягати на їх спровадженні у життя. Тобто потрібна була неабияка мужність бути активним, властиво, бути в прямому сенсі цього слова – діячем. Саме тому ми й заснували саме "Орден", саме "За інтелектуальну", і саме "Відвагу". Наступним завданням для нас стало питання форми нагородження, інституції чи спільноти, яка просить номінантів прийняти цю відзнаку та стати членом Ордену, членом нашого уявного співтовариства. Тому для оперативного виконання поставлених перед самими собою завдань ми створили Капітулу Ордену – групу осіб, які працюють впродовж всього року і на своєму закритому засіданні обирають із запропонованих впродовж року кандидатур Номінантів, яких потім просять прийняти відзнаку і ввійти в Орден інтелектуально відважних. Щодо форми знаку, який засвідчує членство Номінанта в Ордені, то це питання вирішилося саме собою. Засновником спільноти інтелектуально відважних стало середовище "Незалежного культурологічного журналу "Ї"". Коли ми 1989 року засновували тоді ще самвидавний журнал, то теж задумалися, як його назвати. І вирішили назвати його однією, проте дуже українською літерою "Ї". Це і засвідчення своєї українськості, і водночас тоді ще обіцянка розставити всі крапки над "і" – "ї". І, здається, чверть сторіччя це невтомно робимо... Інтелектуально відважні, як витікає з самого визначення, тим більше покликані розставляти всі крапки над "і"! Ідея була знайдена. Тим більше, що сам розроблений відомим львівським графіком Ігорем Подольчаком логотип Журналу "Ї" якнайбільше відповідав засадам фалеристики як поєднання змісту та сучасної форми. Цей логотип і ліг в основу форми знака. Знак "Ордена Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"" вручається на командорській (нашийній) стрічці синього кольору. Сам знак виготовляється з чистого срібла. До знаку додається відповідна іменна Грамота, яка засвідчує акт прийняття в Орден. "Відзнака Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За добру справу"" теж виготовляється зі срібла, однак вручається на офіцерській (нагрудній) стрічці і теж супроводжується грамотою, яка засвідчує акт отримання відзнаки. Водночас визнання такої гідності не може відбуватися кулуарно, десь у кабінеті поза увагою широкої, хоча й не випадкової, а добірної, спільноти. Тому було вирішено, що церемонія відбуватиметься з дотриманням всіх регламентів, передбачених у такого роду церемоніях. Церемоніал був взятий з протоколів прийняття в Ордени, що мають вже столітні традиції – з усіма діючими особами. Звісно, тепер ці церемонії можуть здатися комусь занадто консервативними, але ми були свідомі того, що тоді ми творили Традицію. А тому в цьому ледь театралізованому дійстві ми не могли обійтися без Майстра церемонії, який і є головним розпорядником дійства, без Промовця, який окреслює підсумки року, без Лаудаторів, які представляють Номінантів широкому загалу, без Компаньйонів Номінантів, які супроводжують їх по лабіринтах самої церемонії, ну і без промінентних Модераторів, які заповідають дійство. Театр? Свято? Так. Театр, яким є кожне Свято... Бо ж церемонія, яку ми назвали "Межа року", мала б запам'ятовуватися, ставати подією року. Вона не мала б нагадувати ті заяложені вручення грамот в адміністраціях різного рівня. Тому було прийнято, що захід дійсно відбуватиметься у максимально урочистій атмосфері, у формі, яка є обов'язковою не лише для організаторів, але і для всіх учасників дійства – починаючи з дрес-коду, завершуючи прийняттям. Як театр, то театр. І участь у ньому беруть усі. Місцем проведення заходу визначено Палац Потоцьких у Львові – найбільш репрезентативна будівля такого роду в місті. Хоча були й виключення. Перші заходи відбувалися у Тронній залі колишнього Королівського палацу на площі Ринок, 6. Одна з церемоній відбулася сцені Майдану – це було зумовлено подіями Революції Гідності. Хоча перший прийом, тоді ще без відзначення інтелектуально відважних, однак вже з промовою головного редактора, відбувся 28 грудня 2000 року в Королівському палаці. Було чітко визначено час проведення заходу – власне кінець року, грудень, перед Різдвом. Хоча і тут були винятки – історичні події наших Майданів вносили невідворотні корективи. Отож, церемонія розпочинається з перелічення всіх до цього відзначених достойників. Потім Промовець, а ним є головний редактор Журналу "Ї", проголошує щорічну промову на "Межу року". Після цього Номінантів окремими промовами представляють Лаудатори. Далі відбувається сам акт вручення відзнак Ордена – його здійснюють Компаньйони Номінантів. Саме дійство зазвичай супроводжується музичним супроводом. Кожного року він инший і відповідає духові часу. За чверть століття (з 2000 до 2023 року) спільноту Журналу "Ї", саму Капітулу Ордену та спільноту довкола нас вшанували своєю згодою прийняти "Орден Незалежного культурологічного журналу "Ї" "За інтелектуальну відвагу"" 57 достойників. А саме: - Борис Тарасюк – міністр закордонних справ України; - Наталя Яковенко – історик, професор – кавалери 2001 року; - Мирослав Попович – філософ, директор Інституту філософії; - Емма Андієвська – мисткиня та поетка (ФРН) – кавалери 2002 року; - В'ячеслав Брюховецький – президент Національної Києво-Могилянської академії; - Роман Віктюк – режисер (Росія) – кавалери 2003 року; - Мирослав Маринович – публіцист, правозахисник; - Валентин Сильвестров – композитор; - Григорій Грабович – літературознавець (США) – кавалери 2004 року; - Борис Гудзяк – ректор Українського католицького університету (США); - Анджей Нікодимович – композитор (Польща); - Павло Чучка – громадський діяч – кавалери 2005 року; - Богдан Осадчук – історик, політолог, публіцист (ФРН); - Роман Петрук – мистець; - Євген Захаров – правозахисник – кавалери 2006 року; - Мустафа Джемільов – дисидент, Голова Меджлісу кримськотатарського народу; - Леонід Фінберг – редактор, громадський діяч – кавалери 2007 року; - Ігор Ісіченко – архієпископ Української Автокефальної Православної Церкви, науковець, письменник; - Анатолій Гриценко – голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони – кавалери 2008 року; - Ігор Шевченко – історик-візантолог, дійсний член НТШ, УВАН, член-кореспондент Американської академії наук і мистецтв (США); - Оксана Пахльовська – письменниця, культуролог, громадська діячка; - Андрій Содомора – перекладач, письменник – кавалери 2009 року; - Ольга Гнатюк – письменниця, літературознавець (Польща); - Ярослав Грицак – історик, професор Українського католицького університету; - Мойсей Фішбейн – поет і перекладач (Ізраїль) – кавалери 2010 року; - Богдан Гаврилишин – видатний економіст та громадський діяч, член Римського клубу (Швейцарія); - Богдан Сорока – видатний художник-графік, громадський діяч – кавалери 2011 року; - Кармелла Цепколенко – композитор; - Костянтин Сігов – головний редактор часопису "Дух і Літера"; - Микола Княжицький – журналіст – кавалери 2012 року; - Руслана Лижичко – громадська діячка, співачка, волонтер – кавалер 2013 року; - Богуміла Бердиховська – громадська діячка, політолог, авторка (Польща); - Сергій Дацюк – філософ, громадський діяч, блогер – кавалери 2014 року; - Влад Троїцький – режисер; - Тібор Сільваші – художник – кавалери 2015 року; - Іза Хруслінська – журналістка (Польща); - Тарас Прохасько – письменник, журналіст – кавалери 2016 року; - Євген Бистрицький – філософ; - Оксана Линів – диригент; - Павел Смоленський – журналіст (Польща) – кавалери 2017 року; - Йосиф Зісельс – правозахисник; - Святіший Патріарх Філарет ще тоді існуючої УПЦ КП – кавалери 2018 року; - Тамара Гундорова – літературознавиця; - Станіслав Росєк – професор Гданського університету, головний редактор видавництва "Slowo/Obraz. Terytoria" (Польща); - Олександр Ройтбурд – художник, директор Одеського художнього музею – кавалери 2019 року; - Роман Кісь – дисидент, філософ і громадський діяч; - Орест Друль – редактор інтернет-видання "Збруч" – кавалери 2020 року; - Юрій Щербак – письменник, надзвичайний і повноважний посол України; - Андрєй Піонтковський – політолог, дисидент (США); - Петро Рихло – перекладач, літературознавець, професор Чернівецького університету; - Тарас Компаніченко – композитор, кобзар, лідер гурту "Хорея Козацька" – кавалери 2021 року; - Влада Ралко – художниця; - Володимир Будніков – художник; - Тімоті Снайдер – історик та письменник (США) – кавалери 2022 року; - Альвідас Нікжентайтіс – історик, громадський діяч, директор Інституту історії Литви (Литва); - Анджей Бетлей – історик мистецтв, професор Ягеллонського університету, директор Королівського замку на Вавелі (Польща); - Олег Хома – філософ, професор Києво-Могилянської академії; - Роман Шпорлюк – історик, політолог (США) – кавалер 2023 року. Серед них громадяни різних країн. А саме: - 41 громадянин України; - 7 громадян Польщі; - 5 громадян США; - 1 громадянин Литви; - 1 громадянин Ізраїлю; - 1 громадянин Швейцарії; - 1 громадян Росії (і той львів'янин Роман Віктюк). Відзнаку "За добру справу" згодилося прийняти 16 достойників. А саме: - Іван Малкович – головний редактор видавництва "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га"; - Юрій Іздрик – головний редактор часопису "Четвер"; - Тарас Чубай – співак – кавалери 2004 року; - Ірина Волицька – режисер, творець проєкту "Театр у кошику"; - Роман Ревакович – композитор, диригент, громадський діяч (Польща); - Маркіян Іващишин – громадський діяч, автор ідеї і керівник Культурного центру "Дзиґа" та клубу "Лялька" – кавалери 2005 року; - Маркіян Бедрій – автор ідеї "Світу кави"; - Роман Стельмащук – диригент, засновник Фестивалю старовинної музики у Львові – кавалери 2006 року; - Петро Рихло – перекладач – кавалер 2007 року; - Віра Меньок – літературознавець – кавалер 2008 року; - Мар'яна Савка – письменниця; - Анджей Хлопєцький – музичний критик (Польща) – кавалери 2011 року; - Сімон Камартін – композитор (Швейцарія); - Іоланта Пришляк – диригент – кавалери 2015 року: - Хосе Турчик – громадський діяч – кавалер 2020 року; - Віоліна Петриченко – піаністка – кавалер 2023 року. Серед них громадяни різних країн. А саме: 13 громадян України; 2 громадян Польщі; 1 громадянин Швейцарії. З роками урочисте прийняття "Межа року" дійсно стало однією з головних підсумкових подій Львова, а, може, і не лише Львова... Багато хто зустрічається дійсно раз на рік, і то на цьому заході. Отож, як вже було описано, у відповідності з Регламентом церемонії головний редактор "Незалежного культурологічного журналу "Ї"" щороку має підготувати і виголосити на "Межі року" підсумкову промову, де у короткій формі, можливо у формі метафоричній, підвести справді посутні, на його думку, підсумки року і кинути погляд у майбутнє. Що і буде зроблено й цього року. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/67643f7605fdd/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/65ae5377a4cee/ ukrpravda@gmail.com (Тарас Возняк) Mon, 22 Jan 2024 12:37:27 +0200 Здається, тепер уже всім стало зрозумілим, що російська агресія щодо України – це надовго, якщо не назавжди. Тобто нас чекає всім відома доля Ізраїлю. Й ухилитися від цього не вдасться. Так само мало б нарешті стати зрозумілим і те, що це війна на знищення не лише всього українського, а й українців як таких – і це не метафора, а у буквальному сенсі слова. Принаймні всі більш-менш притомні будуть просто знищені. Подивіться на те, скільки українців і українства залишилося на окупованих ось уже дев'ять років територіях, і все зрозумієте. Висновок – боротьба буде нещадною і постійною. Інакше – смерть. Як цього, наскільки можна, уникнути? Уникнути смертей не вдасться. Наші втрати – це кривава плата за те, що нас вбивають сотнями чи тисячами, а не мільйонами. Так, так – мільйонами, як у 1933 році. Сьогодні ми платимо за тридцять років ілюзій і бездумності. Тому мене дуже засмучує крайньо шкідлива кампанія щодо мобілізації. Як на мене, то це є поєднанням суперефективної російської інформаційно-психологічної операції та нашої глупоти. А ще страху тих, хто піклується тільки про свої рейтинги. Вже несила дивитися на розмазування цієї теми ніжними створіннями, які ні до війни, ні до хоч якогось війська, ні до мобілізації ніякого відношення не мали і не матимуть. Так само засмучує масове цькування часто дійсно досить жорстких, але війна є війною, працівників територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки – люди стараються виконувати роботу, яка потрібна кожному з нас, від немовляти до людей старших. Хтось же мусить стати заборолом перед насильниками і вбивцями. Пора вже припиняти це зверхнє цькування. Станьте на їхнє місце – і багато що зрозумієте. Мобілізація є не забаганкою, а необхідністю. Мобілізація є елементом суспільного договору і статусу громадянина. Громадянин має сплатити свій обов'язок (не забаганку) як громадянин – бо такі трагічні обставини буття громадянином держави Україна. Однак не кожен здатен без всяких слів кинути все і рушити на фронт. Не здатен з різних причин – веду мову про причини об'єктивні, а не симулянтські. Не кожен здатен убивати – так-так, саме убивати інших людей, бо саме у цьому полягає робота воїна на фронті. Разом з тим далеко не всі потрібні на фронті. Дехто буде просто непотрібним тягарем у силу віку, чи хвороб, чи простої непотрібності. А дехто набагато кориснішим для оборони країни буде у так званому "тилу", хоча у ситуації війни на знищення тилу насправді немає – це наші ілюзії, за які ми розпачливо чіпляємося. Ну, можна мобілізувати розробників ракет чи дронів у піхоту. Але навіщо? Можна забрати всіх енергетиків на фронт. Але хто лагодитиме ЛЕП? Можна, але навіщо забивати цвяхи мікроскопом... Розумію, що "Закон про мобілізацію" з дня на день буде прийнятий. Так само розумію, що достукатися до тих, хто його формує, майже неможливо, бо більшість із тих, хто попадає під скляний купол Верховної Ради, одразу щиро вважають себе ньютонами. Тому гадаю, що цей Закон потрібно буде доповнити "Законом про альтернативну службу та альтернативну допомогу обороні". Чомусь про альтернативну службу і допомогу майже не чути. До чого вона може зводитися і кого стосуватися? Просто наведу кілька прикладів: З огляду на те, що ми все більше будемо змушені розвивати саме своє військове виробництво, ми все більше потребуватимемо і мобілізованих у військову промисловість робочих ресурсів. Гадаю, що мобілізація на військові підприємства цілком може трактуватися як альтернативна військова служба – свого роду трудовий фронт. Однак по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізовувати цих службовців безпосередньо на фронт. З тим, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця зі всім тим, що з цього походить. Так само було б розумно організувати спорудження своєрідної лінії Маннергейма (починаючи від Шацька до Сум, а потім паралельно лінії фронту до Херсона і Рені – кілька тисяч кілометрів), а це величезна робота, яка потребує величезних людських ресурсів. Чим не ще один вид альтернативної військової служби – інженерно-фортифікаційні війська (не плутати з інженерними військами, які є у ЗСУ). Однак знову ж по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізовувати цих службовців безпосередньо на фронт. З тим, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця зі всім тим, що з цього походить. Не менше проблем у нас буде з медичною сферою та реабілітаційним і соціальним обслуговуванням тисяч поранених солдатів. Цивільні соціальні служби не справляться. Чим не ще один вид альтернативної військової служби – альтернативна медично-соціальна служба. Однак знову ж по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізовувати цих службовців безпосередньо на фронт. З тим, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця зі всім тим, що з цього походить. Якщо війна буде довгою, то ми повинні виховувати воїнів, а не розманіжених метросексуалів. А це виховання починається з початкової школи, середньої школи, професійно-технічних училищ. Тут проблема – корпус учителів, а переважно це достойні старші жінки, аж ніяк не зорієнтовані на виконання цього завдання. Взагалі, з огляду на "непрестижність" заробітних плат, ця сфера кинута напризволяще. Тому крайньо потрібне наповнення цієї сфери молодими викладачами, і ця служба в освіті теж може бути переформатована як альтернативна освітньо-педагогічна військова служба. І йдеться не про "пересиджування" кілька місяців, а про довготерміновий зобов'язуючий контракт. Однак, знову ж по-чесному, а не з тим, щоб потім мобілізовувати цих службовців безпосередньо на фронт. З тим, щоб ця мобілізація прирівнювалася до альтернативної військової служби з усіма соціальними зобов'язаннями держави. І всі ці службовці повинні мати статус службовця зі всім тим, що з цього походить. І наступне – сотні тисяч чоловіків призовного віку і в силу обставин (так сталося), і свідомо ухиляючись від мобілізації виїхали за кордон чи опинилися за кордоном. Як бути з ними? Бо прийде час (чи ні), і вони захочуть повернутися й бути "амністовані". Чи ми їх каратимемо за ухиляння? Чи не пускатимемо на територію України з простроченими і нечинними паспортами? Тим самим ми стимулюватимемо їхню остаточну еміграцію, чого нам зовсім не потрібно. А може, краще дати шанс? Яким чином? Наприклад, добровільною сплатою певної достойної компенсаційної суми у бюджет України. Бо ж, навіть працюючи за кордоном, вони платять податок у кращому разі в бюджет країни перебування, але не у бюджет України. Сплати можуть відбуватися без перетину кордону (бо багато хто таки боїться повертатися), можливо разом з видачею оновленого паспорта в наших дипломатичних установах. Можливо, можна знайти й інші форми "компенсації", яка може бути зарахована цим особам, що перебувають за кордоном, – наприклад, зважаючи на об'єм їхньої волонтерської допомоги фронту, чому б і ні. Однак, знову ж по-чесному, а не зі щомісячною зміною законодавства. Ну і останнє, найбільш контроверсійне. Знову про кошти, яких так бракує Україні. Можливо, щомісячна добровільна сплата справді вагомої суми, попри обов'язкове оподаткування, могла б стати підставою для бронювання особи, яка її сплачує. Розумію, що це сприймається (а зрештою, і є) гострою соціальною несправедливістю: "багаті відкуповуватимуться" – але її гострота знімається усвідомленням того, що ці гроші зменшать утрату найціннішого – людського життя на фронті... Такі жорсткі реалії, які ми створили самі для себе за останні тридцять років – тепер спокутуємо. Бідні хотіли розбагатіти за ніч і нічого при цьому не робити, лиш проголосувати за сир у пастці для мишей, за комуністів, за регіоналів, за..., за... – тому й маємо якось з того виходити. Гадаю, що введення цих норм могло б дуже сильно укріпити наші оборонні можливості й водночас так само сильно зменшити напругу в суспільстві. А з іншого боку ситуація з мобілізацією стала б більш чесною й очищеною від корупції. Маючи попередньо перечислені корпуси альтернативних військових служб, ми б стали набагато ефективнішим, набагато опірнішим зовнішній агресії сучасним суспільством. А це нам крайньо необхідно, бо кінця війні не видно. Як не буде видно нашому тисячолітньому протистоянню з Росією. І, судячи зі зміни настроїв наших попутчиків у боротьбі з Росією, маємо переорієнтовуватися на те, щоб розраховувати на власні сили. Ми не малесенька держава. Ми величезна і, як виявилося, потужна у всіх сенсах держава. Нас бояться, тому й бавляться у дітвацькі блокування фінансування та кордонів усякі політичні пігмеї. Тому бояться нашої суспільної й мілітарної сили. Переконаний, що воїнів, які попри все готові йти на фронт, у нашому суспільстві достатньо. Тим більше, якщо ми створимо армію, яка матиме своєю метою не лише Перемогу, а й виживання всіх без винятку солдатів й офіцерів. Але це предмет іншої статті. Завершуючи перелік цих пропозицій, хочу ще раз нагадати, що альтернативна військова служба має бути узаконена окремим Законом "Про альтернативну службу та альтернативну допомогу обороні" бо Закон "Про мобілізацію" вже, здається, пішов. І насамкінець щиро дякую за розумні думки, що спонукали мене записати ці – можливо, несистемні, проте, як на мене, актуальні – думки Ігоря Юхновського, Тараса Стецьківа, Ярослава Мандрука, Андрія Гулія. https://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/65ae5377a4cee/