https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/69baa24f60356/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Wed, 18 Mar 2026 14:02:07 +0200 Telegram в Україні – це не просто месенджер. Це локальний феномен: у більшості країн він залишається нішевим інструментом спілкування, тоді як в Україні для мільйонів людей він фактично замінив традиційні медіа. Саме там читають про політику й війну, ловлять "інсайди", стежать за скандалами і кулуарними домовленостями. Разом із цим Telegram перетворився на простір без правил, прозорості й відповідальності. І емоційні крики окремих депутатів про термінове блокування аж ніяк не сприяють вирішенню задачі його впорядкування. Анонімність як захист від відповідальності Одна з ключових проблем – ніхто не знає, хто стоїть за більшістю каналів. Хто пише ці тексти? Хто вирішує, кого сьогодні "топити", а кого хвалити? Чиї гроші за цим стоять – політиків, бізнесу, зовнішніх гравців? Відповідей немає. А без імені, редакції та юридичного власника у публічному полі – немає й персональної відповідальності за брехню, маніпуляцію або кампанію дискредитації. Навіть коли на ринку приблизно відомо, хто за чим стоїть, – цього замало. На відміну від традиційних медіа, Telegram-канали ніде не реєструються, не мають юридичного статусу, не зобов'язані виправляти помилки чи давати слово іншій стороні. Будь-хто може зібрати сотні тисяч підписників і щодня формувати новинний порядок денний країни – без жодних формальних зобов'язань перед аудиторією чи законом. Традиційні медіа при всіх своїх вадах мають хоча б базову систему відповідальності – редакційну політику і юридичні ризики. У Telegram усього цього може не бути взагалі. Пост пишеться за п'ять хвилин і за наступні п'ять розлітається по десятках каналів і скринів. Неперевірена інформація набуває вигляду правди просто тому, що її багато разів повторили. Тривоги без адреси Показовий приклад – анонімні канали про повітряні тривоги. Їм довіряють, на них орієнтуються, вони стали частиною щоденної системи безпеки мільйонів людей. Але звідки ці канали беруть інформацію і на якій підставі фактично подають сигнал – ховатися чи ні – невідомо нікому. Якщо такий канал помилиться, дасть хибний сигнал або навпаки – створить небезпечне відчуття безпеки – питання просте: хто відповідає? Анонімний адміністратор, якого офіційно не існує? Неформальний власник, про якого "всі нібито чули"? У сфері, де ціна помилки може вимірюватися людськими життями, не може існувати модель, де вплив є, а відповідального – немає. Інструмент розправи Telegram давно перетворився на один із головних інструментів маніпуляції суспільною думкою. Тут легко підсилити одну тему, повністю замовчати іншу або подати подію під потрібним кутом, викликавши страх, обурення чи ейфорію. Людина гортає стрічку й думає, що бачить реальну картину дня – хоча насправді отримує вже відредаговану реальність, підібрану під конкретного замовника. Найяскравіший приклад деградації – злиті в Telegram оголені фото керівника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна. Ця історія показує, до чого дійшов анонімний Telegram: це вже не "альтернативна думка" і не "інсайди", а використання особистих матеріалів як інструменту публічного приниження людини, що голосно говорить про корупцію. Не менш показова історія з колишнім Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Ті самі анонімні канали, що ще нещодавно його буквально боготворили, згодом так само легко змінили тональність і перейшли до дискредитації. Героїзацію змінили токсичні "інсайди" і натяки. І за жодним із цих разючих розворотів – жодної відповідальності. Окремий показовий кейс – народний депутат Ярослав Железняк, один із головних публічних голосів у справі "Міндічгейт". Щойно він почав розповідати подробиці, мережа Telegram-каналів розгорнула проти нього скоординовану атаку. Замість відповіді по суті – образи, персональні випади й удари по родині. Звична тактика, нульові наслідки. Схожою є і доля журналіста-розслідувача Юрія Ніколова, який писав про корупцію в Міноборони під час закупівель для армії. До його квартири прийшли невідомі, налякали матір і сусідів, на дверях залишили напис "зрадник". Вже через 15 хвилин після нападу Telegram-канал "Карточний офіс" опублікував пост із готовою версією подій: нібито це були військові з ротації, що "приїхали передати повістку". Швидкість реакції говорить сама за себе. Так само Telegram активно використовують для "теплої ванни" чиновників: спочатку тебе хвалять і ліплять образ "ефективного менеджера", а потім тримають на гачку – щоб ти озирався не на результат і закон, а на інформаційний фон навколо себе. І ще – Telegram відкрито продає мовчання. Окремий прайс існує не лише на атаки і потрібні новини, але й на "блок" згадок: щоб про тебе просто не писали. Перший судовий прецедент Поки в Україні інформаційні атаки фактично залишаються безкарними, показовий судовий процес уже розгортається в Дубаї. За наявною інформацією, бізнесмен і мажоритарний власник Forbes Україна Артур Гранц подав позов проти адміністратора Telegram-каналу "Джокер" Романа Кравця – за систематичний інформаційний булінг. Принципово тут те, що Гранцю вдалося зібрати безпосередні докази того, що саме Кравець є адміністратором каналу. Це рідкість – адже анонімність і є головним захисним механізмом цього ринку. Оскільки юридична особа Telegram – компанія Telegram FZ LLC – зареєстрована в ОАЕ, справу розглядають саме там. Суд позов прийняв. Якщо Гранц виграє, Кравцю загрожують не лише значні фінансові втрати, а й реальне ув'язнення. Ця справа важлива не лише як рідкісний приклад можливої відповідальності. Вона ще раз підтверджує очевидне: Telegram давно є повноцінним ринком, де інформаційний вплив відкрито монетизують, а переважна більшість учасників цього ринку не платить з цього жодних податків. Без договорів, без звітності, без зобов'язань. Що може зробити держава – і що вже роблять інші Йдеться не про блокування і не про цензуру. Йдеться про елементарне наведення порядку. І досвід інших країн показує, що це реально. У Франції з 2021 року діє закон, який зобов'язує великі цифрові платформи – і месенджери, якщо вони виконують функцію медіа, – розкривати інформацію про фінансування контенту та рекламодавців. За порушення передбачені штрафи до 4% від глобального обороту компанії. Французький регулятор Arcom (колишній CSA) має повноваження розслідувати платформи й вимагати видалення контенту, що загрожує громадській безпеці. Німеччина пішла далі – закон NetzDG, прийнятий ще 2017 року і кілька разів посилений, зобов'язує платформи з більш ніж двома мільйонами користувачів видаляти явно незаконний контент протягом 24 годин після повідомлення, а в складніших випадках – протягом семи днів. За систематичне невиконання – штрафи до 50 мільйонів євро. Messenger-сервіси з великою аудиторією теж потрапляють у сферу дії закону. Австралія у 2021 році змусила Google і Meta платити місцевим медіа за використання їхнього контенту. Але важливіший інший закон – Online Safety Act 2021, який створив регулятора з реальними зубами: eSafety Commissioner може вимагати від будь-якої платформи видалення шкідливого контенту і накладати штрафи на фізичних осіб – операторів каналів – а не лише на компанії. Велика Британія у 2023 році ухвалила Online Safety Act – один із найамбітніших законів у цій сфері. Він вимагає від платформ проводити оцінку ризиків і демонструвати, що вони вживають реальних заходів проти дезінформації та контенту, що підбурює до насильства. Регулятор Ofcom може штрафувати компанії на суму до 10% від глобального обороту. Що з цього може взяти Україна? По-перше, реєстрація каналів із великою аудиторією – скажімо, понад 50 тисяч підписників – як суб'єктів інформаційної діяльності. Не обов'язково за моделлю ЗМІ, але з фіксацією реального власника і юридичної адреси. Без цього будь-які подальші кроки – порожні слова. По-друге, розкриття реклами і платного контенту. Якщо канал отримує гроші за публікацію – читач має про це знати. Це не цензура, це базова прозорість, яку ЄС уже закріпив у Digital Services Act. По-третє, податкова відповідальність. Ринок Telegram-реклами в Україні – мільйони гривень на рік. Більша частина з них проходить поза будь-яким обліком. Це питання не лише медіаетики, а й прямої відповідальності фіскальних органів. По-четверте, механізм оскарження. Жертви інформаційних атак – журналісти, активісти, чиновники – повинні мати реальний правовий інструмент захисту всередині країни, а не шукати справедливості в судах Дубая. Поки цього не станеться, Telegram і надалі працюватиме за логікою тіньового ринку – з великим впливом, непрозорими грошима й розмитою відповідальністю. І чим довше держава зволікає, тим складніше формувати когнітивну стійкість громадян. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/69baa24f60356/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/691ccb6a759d5/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Tue, 18 Nov 2025 20:39:22 +0200 Генпрокуратура РФ оголосила GSC Game World "нежелательной организацией". Причина – підтримка ЗСУ та "агресивний русофобський контент" у S.T.A.L.K.E.R. 2. По суті, росіяни офіційно визнали: українська гра їх так дістає, що довелося писати папірці, заставляти бігати бюрократів, щоб підписувати і рахувати. Що саме їх дратує? У документі прокуратури все написано досить відверто. GSC звинувачують у тому, що студія: • Формує образ росії як "держави-агресора" (яка несподіванка) • Підтримала ЗСУ на $17 мільйонів у 2022 році • Випустила гру з "українськими наративами" Останній пункт особливо смішний. "Українські наративи" в українській грі українських розробників – хто б міг подумати! 17 мільйонів – це тільки офіційна цифра Російські чиновники старанно порахували, що керівництво GSC перерахувало близько $17 млн на дрони, комплектуючі та автомобілі для ЗСУ. Але це тільки за 2022 рік і тільки те, що потрапило в офіційні документи. А ще є понад 100 Volkswagen Transporter, які GSC разом з NAVI та благодійним фондом MK Foundation передали військовим та прикордонникам. Повністю укомплектовані, часто з брендингом S.T.A.L.K.E.R. – щоб навіть на фронті було впізнавано. Уявіть собі російського чиновника, який сидить і рахує українські буси для протоколу. "Так, тут ще один Транспортер, записуємо..." Heart of Chornobyl проти "русского мира" GSC не робили напівзаходів з початку повномасштабної війни. Студія перейменувала гру на Heart of Chornobyl з українською транслітерацією, прибрала всю російську озвучку і залишила тільки українську та англійську локалізації. У грі звучать українські пісні, музика, навіть Стус. Гравці в усьому світі тепер чують українську мову і бачать "Chornobyl", а не "Chernobyl". Мільйони людей по всій планеті грають в Україні. Не в "постсоветском пространстве", не "в русском мире", а в Україні. Це настільки бісить Кремль, що вони написали офіційний документ про загрозу. Коли AAA-гра стає проблемою держави Контекст важливий: S.T.A.L.K.E.R. 2 розробляли під час війни. Команда релокувалася, працювала під обстрілами, відбивала хакерські атаки. Офіс у Києві підпалили. Результат? AAA-гра світового рівня в топах продажів десятків країн. Гра настільки якісна і настільки українська, що російська прокуратура вважає її загрозою державній безпеці. Коли твій культурний продукт офіційно лякає ядерну державу – щось пішло дуже правильно. А компютерні ігри вже давно – культурний продукт. Власник GSC та NAVI Максим Кріппа зробив те, що рідко буває в бізнесі під час війни. Він профінансував релокацію студії, дав можливість завершити розробку AAA-гри, підтримав рішення відмовитися від російського ринку і запустив масштабні благодійні програми через MK Foundation. У 2022-му це виглядало як божевілля – відмовитися від величезного ринку, вкладати мільйони в гру під обстрілами. Але сьогодні це знак якості. S.T.A.L.K.E.R. за межами розваг GSC використовує бренд не тільки для продажів. Студія робила ролики з ДСНС про мінну безпеку, брала участь у кампаніях UNITED24 – від генераторів для шкіл до відбудови освіти. Гра про виживання в Зоні тепер допомагає українцям виживати в реальності. Іронія, яку точно не оцінили в російській прокуратурі. Українські військові беруть позивний "Сталкер". Для них це не ностальгія за грою, а частина культурного коду, спосіб проговорити війну через знайому метафору. Коли Кремль офіційно забороняє цей культурний продукт – це особливий вид підтвердження його сили. Кейс для українського бізнесу Модель GSC + NAVI + MK Foundation показує, як може працювати український бізнес під час війни: 1. Довгострокові інвестиції всупереч очевидним ризикам 2. Відкрита підтримка ЗСУ без реверансів 3. Якісний продукт з чіткою українською ідентичністю 4. Результат: заборона в рф і визнання у світі Коли ворог реагує офіційними заборонами – значить, ти робиш щось правильно. P.S. Кожна наступна копія S.T.A.L.K.E.R. 2 тепер продається з неофіційним досягненням "заборонено російською прокуратурою". Це треба було друкувати на коробці. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/691ccb6a759d5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6903392fe690e/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Thu, 30 Oct 2025 11:08:47 +0200 Спорт починається не з державних програм чи міністерських наказів. Він починається з людей. З тих, хто просто любить бігати, плавати, кататися на ковзанах чи тренувати інших. Хто отримує задоволення від руху, змагання, розвитку. І цілком природно, що такі люди об'єднуються самі. Без вказівок, планів чи дозволів. Бо разом простіше: ділити оренду залу, обмінюватися досвідом, допомагати один одному. Саме так і народжується спортивний клуб. Щоб змотивувати пройти цей шлях, давайте розглянемо не загальновідомі приклади, на кшталт іспанської "Барселони" чи німецької "Баварії", а досвід шведського "Гаммарбю" (швед. Hammarby). Цей клуб був створений ще у 1889 році та є неприбутковим спортивним об'єднанням. Іншими словами, це аналог українського "громадського об'єднання". Він налічує понад 17 тисяч членів і об'єднує під своєю клубною емблемою понад 15 видів спорту: футбол (чоловічий і жіночий), хокей, гандбол, флорбол, легка атлетика, ковзанярський спорт та ін. Клубна структура складається з "парасолькової" організації, яка дослівно перекладається як "Асоціація альянсу Гаммарбю". Її ключова роль – координація всіх видів спорту, які до неї входять. При цьому, кожен клуб зі свого виду спорту є самостійною неприбутковою організацією зі своїми стаутом, членами, правлінням і бюджетом. Наприклад, для професійного футболу діє окрема компанія, в якій 51% акцій належить громадській асоціації, а 49% – комерційному партнеру. Тобто, попри значний вплив спонсора контроль залишається за членами клубу. За показником середньої відвідуваності домашніх матчів (28 тисяч глядачів), клуб є одним з лідерів Скандинавії. ФК "Гаммарбю" є прибутковим: за підсумками 2024 року цей показник склав близько 3,5 мільйонів євро. Джерела доходу складаються зі спонсорства (40%), продажу квитків та абонементів (25%), телеправ (20%), мерчандайзингу (10%) та іншого (5%). І таких прикладів як "Гаммарбю" в ЄС чимало. Для початку нічого, окрім бажання і захоплення конкретним видом спорту, не потрібно. Якщо є хоча б двоє людей, які люблять біг чи плавання і живуть поруч, вони вже мають основу для створення клубу. Самоорганізованого, автономного, добровільного. І головне – реально діючого. Спортивний клуб – не державна установа чи інституція, а перш за все, спільнота однодумців, створена ентузіастами. Історично в Європі саме клуби були першою ланкою спортивного руху. Коли таких клубів ставало кілька, вони починали домовлятися про правила, змагання, календарі змагань. Так з'явилися федерації. А коли федерації різних країн почали об'єднуватися, то народилися міжнародні федерації. Принципи клубної системи – це принципи свободи. Клуби створюються знизу догори, участь в них є добровільною. В демократичних суспільствах держава лише формалізує те, що вже склалося природним шляхом. Вона не диктує, як і де людям займатися улюбленим видом спорту, тренуватися. Вона просто визнає: ось ці процеси правильні, і ми підтримаємо їх законом, фінансуванням, інфраструктурою. Це і є здорова логіка взаємодії держави і громадян. Більшість спортивних клубів у світі – неприбуткові громадські організації. Вони існують заради спорту, а не отримання доходу. Це означає, що всі кошти, які клуб заробляє, йдуть не у кишені засновників, а скеровуються на розвиток, закупівлю інвентаря, підвищення кваліфікації тренерів. У Великій Британії, наприклад, найпростіша форма – Unincorporated association. Це неформальне об'єднання людей (як правило, на добровільних засадах) для спільної діяльності – без реєстрації юридичної особи. Інакше кажучи, це просто група осіб, які домовились діяти разом за певними правилами (статутом або усною домовленістю), але не реєстрували окрему юридичну структуру – компанію, громадську організацію чи фонд. Такі клуби можуть бути зовсім маленькими: на кілька десятків людей. Але їх багато, і саме вони формують величезну спортивну культуру. В Україні ж навіть невеликий гурток ентузіастів часто зіштовхується з бюрократичним бар'єром: складна реєстрація ГО, звітність, відсутність стимулів. В підсумку, тисячі людей фактично вже живуть за клубним принципом, але не мають визнання держави. Теоретично фізична культура та спорт можуть розвиватися без участі держави. Практично – держава все одно має інтерес. Адже здорове суспільство, престиж від перемог на міжнародних аренах, активна рухова активність як дітей, так і людей похилого віку – це теж державна політика. У більшості європейських країн саме держава створює механізми стимулювання клубів: як фінансові, так і нефінансові. Наприклад, у тій-таки Великій Британії з 2002 року діє Clubmark – це національна система акредитації спортивних клубів, яку створила державна установа Sport England. Її головна мета – підтвердити, що спортивний клуб працює якісно, безпечно та професійно, особливо коли йдеться про дітей і молодь. Серед переваг, які отримує спортивний клуб після акредитації Clubmark, це офіційне визнання як надійного й безпечного клубу, доступ до державних грантів та фінансування; перевага при оренді або використанні спортивних об'єктів, довіра батьків і громад, можливість залучати більше членів і партнерів. В Україні клубна система тільки зароджується. Бо наша спортивна сфера досі значною мірою базується на залишках радянської моделі, де спорт фінансувався виключно державою, а спортивні клуби існували при відомствах, підприємствах чи навчальних закладах. З закриттям заводу чи рішенням його керівництва припинити фінансування такого клубу, тренери і спортсмени розходилися хто куди. Бо не було власних джерел доходів, професійного менеджменту та ефективної взаємодії з громадою. Тому перехід в Україні до клубної системи спорту – це питання найближчого майбутнього. Міністерством молоді та спорту України розробляється законопроєкт "Про спорт", в основі концепції якого – саме впровадження і подальший розвиток клубної системи. Ми можемо пройти цей шлях, на який інші витратили століття, набагато швидше, використовуючи їхній досвід і уникаючи старих помилок. Головне: європейська клубна система створює економіку спорту, а не утриманську модель. Український спорт зможе повноцінно розвиватися лише тоді, коли ми перестанемо чекати, що його "врятує держава", і почнемо розвивати клуби як автономні центри життя, здоровʼя, розвитку та спільної відповідальності. Публікацію створено ГО "Інститут інформаційної безпеки" за підтримки Фонду "Аскольд і Дір", що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту "Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії" за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО "Інститут інформаційної безпеки" та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6903392fe690e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/68ad7fbd9bc2a/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Tue, 26 Aug 2025 12:34:53 +0300 Проголошення незалежності у серпні 1991 року не стало чарівною паличкою для українського книговидавництва. Ще доведеться пережити непрості 90-ті, боротьбу з російськими конкурентами і законодавчі внормування. Хоча, звісно, письмо й видавання не стають на паузу навіть тоді, коли книжковому бізнесу доводиться виживати. Нинішня наша добірка – до Дня незалежності – охоплює роботи українських авторів і видавництв за останні 34 роки. Серед цих творів – знакові, популярні, важливі, небанальні, а деякі – малознані або й недооцінені. Віримо, що всі книжки з цього переліку мусять бути на читацьких полицях і в нашій спільній пам'яті. "Вовча зоря" Євгена Пашковського ("Молодь", 1991) Перша книга прозаїка з Житомирщини, котрий уже сформував власний стиль, орудує широким арсеналом виражальних форм і авторською технікою. Це екзистенційно-філософський роман у новелах, у якому автор передає дві важливі ідеї: глибокий трагізм і піднесеність існування української людини у ХХ ст. "Рекреації" Юрія Андруховича ("Лілея-НВ", 1992) Перший роман франківського письменника, написаний 1990 року. З гротеском і фантасмагорією автор описує, як компанія українських поетів потрапила на такий собі карнавал початку 90-х – Свято Воскресаючого Духу. "Україна. Історія" Ореста Субтельного ("Либідь", 1993) Підручник з української історії нерадянського штибу, перевиданий десятки разів. Класика навчально-історичної літератури, за якою вчилося кілька поколінь студентів. "Стежка в траві" Валерія Шевчука ("Фоліо", 1994) Житомирська сага, що зображає сплетіння доль різних прошарків місцевого населення 50-60 років. Обширний роман із декількома сюжетними лініями. Вирізняється соціальним гіперреалізмом і химерністю стилю. "Цитатник" Сергія Жадана ("Смолоскип", 1995) Поетичний дебют, у якому вже добре впізнаваний яскравий почерк автора з Луганщини. Збірка стала результатом перемоги на легендарному конкурсі видавництва "Смолоскип". "Польові дослідження українського сексу" Оксани Забужко ("Згода", 1996) Книга, що й нині спричиняє палкі дискусії в літературних колах. Твір із відвертими еротичними сценами і сміливими монологами про українську й жіночу ідентичність та природу чоловіків. Один з перших феміністичних романів сучукрліт. "Із янголом на плечі" Івана Малковича ("А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", 1997) Збірка щирих, ніжних і сильних віршів, написаних із любові до фольклору й української барокової традиції. Видання з ілюстраціями Світлани Білявської відзначене кількома літературними преміями. "Те, що на споді" Юрія Покальчука ("Кальварія", 1998) Еротичні оповідання й повісті, що вивертають із читачів те, про що вони бояться чи соромляться говорити. Це натуралістичні твори на заборонену в СРСР тематику: від подвигу героїв Крут до проблем самотності у великому місті. "Осінні сни Карпат" Василя Герасим'юка ("Факт", 1998) Збірка поезій від класика української автентичної лірики, котрий надихався силою Карпат і Гуцульщини. Ця робота автора пройнята потойбічними, елегійними мотивами й нагороджена премією імені Павла Тичини. "Щоденний жезл" Євгена Пашковського ("Ґенеза", 1999) Книга оприявнює історію зраненої країни, яка виморена голодом і сплюндрована совєтчиною. Роман-свідчення, що має звільнити нас від травм і тягаря минулого. Унікальна манера письма і проза світового рівня, нагороджена Шевченківською премією. "Сталінка" Олеся Ульяненка ("Кальварія", 2000) Перше книжкове видання роману, написаного ще 1994 року автором житомирської прозової школи. Це проза, яка не прикрашає життя, а показує його таким, яким ми його хотіли б не бачити. Резонансний роман вражає мізантропією і депресивністю. За нього Олесь Ульяненко отримав малу Шевченківську премію. "Пікнік на льоду" Андрія Куркова (українською – "Смерть чужого" в перекладі Леся Герасимчука, "Фоліо", 2000) Найвідоміший твір Куркова, що побачив світ 1996 року у видавництві "Vintage Books, перекладений з російської більш як 30 мовами. Про пінгвіна Мишка зі збанкрутілого київського зоопарку та його моторошного господаря-віщуна. Естетика дев'яностих із криміналом та чорним гумором. "Кобзар 2000" Дмитра й Віталія Капранових (2001) Роман-збірник пригодницьких і подекуди моторошних історій. Вдаючись до гумору, автори осучаснюють українську нечисть у різножанрових оповідях. Якісний масліт і постмодерн в одному творі, що переміг на елітарному конкурсі видавництва "Смолоскип" і став бестселером. "Культ" Любка Дереша ("Кальварія", 2002) Перший роман тоді ще 16-річного автора. Це містична проза, пройнята юнацькою безпосередністю й максималізмом. Молодіжний побут, стосунки, сленг, ризиковані й смішні іграшки тинейджерів, їхні спроби за будь-яку ціну потрапити по той бік реальності – усе це є своєрідним підсумком літературних пошуків 90-х років. "Місто уповільненої дії" Анатолія Дністрового (2003) Міський роман, що з перших сторінок вражає цинізмом і відвертістю. Це сувора урбаністична картина з життя сучасних підлітків, які стали на шлях злочинів. Твір написаний у манері грубої, жорсткої прози і присвячений неусвідомленому злу, невблаганній долі і водночас надії у вирі небезпек. "Історія культури початку століття" Сергія Жадана (2003) Новий Жадан. Не нарцисично вибагливий, а серйозний, переконливий, навіть "медитативний, схильний мало не до суїцидальної меланхолійности". Ці вірші оприявнюють злам у творчості автора – пошуки нової поетичної мови й зміну поетики. "Солодка Даруся" Марії Матіос ("Піраміда", 2004) Найвідоміший і найпопулярніший роман чернівчанки Марії Матіос. Це сімейна сага, що витворює правдивий дух минулої епохи. Драма "на три життя", де немає нічого однозначного: ні персонажів, ні обставин, ні розв'язки. Немає епохальних людей чи подій, позитивних чи негативних героїв, але "коли читаєш цю книгу, болить серце". "Летюче віконце" (вибрані вірші) Василя Голобородька (2005) Видання вміщує кілька збірок поезій, що їх автор укладав упродовж десятиліть. Ці вірші пройняті чарами, казкою і "дитинністю". Речитативні, подекуди монумен-тальні рядки видають авторову зосередженість на бу-денній предметності життя. Та далі – мінлива напруга, парадоксальні асоціації й метафори. "Оманливий оркестр" Миколи Воробйова ("Просвіта", 2006) До книги лавреата Шевченківської премії (2005) увійшли досі не опубліковані поезії, есеї, щоденникові записи різних років і фотознімки, зокрема учасників "київської школи" – справжня thing in itself. Таке собі дослідження повсякденності, що показує зліпок тодішньої реальності. "Село не люди" Люко Дашвар ("Клуб Сімейного Дозвілля", 2007) Перший роман херсонської письменниці, обраний переможцем "Коронації слова-2007". Крізь призму невдач 13-літньої дівчини авторка зображає життя людей депресивного українського села. Люко Дашвар досліджує теми насильства, наслідки нестачі сексуальної і будь-якої освіти, забобонів, корупції, релігійного фундаменталізму, алкоголізму та гендерних стереотипів. І далі без описів: "Майже ніколи не навпаки" Марії Матіос ("Піраміда", 2007) "Флешка" Юрія Іздрика ("Лілея-НВ", 2008) "Чорний ворон" Василя Шкляра ("Клуб Сімейного Дозвілля", 2009) "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко ("А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2010) "Ворошиловград" Сергія Жадана ("Фоліо", 2010) "Століття Якова", Володимир Лис ("Клуб Сімейного Дозвілля", 2010) "Час смертохристів: Міражі 2077 року" Юрія Щербака ("Ярославів вал", 2011) "Танґо смерті" Юрія Винничука ("Фоліо", 2012) "Твердиня" Макса Кідрука ("Клуб Сімейного Дозвілля", 2013) "Фелікс Австрія", Софія Андрухович ("Видавництво Старого Лева", 2014) "Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності" Сергія Плохія ("Клуб Сімейного Дозвілля", 2015) "Ніцше. Самоперевершення" Тараса Лютого ("Темпора", 2016) "Земля Загублених, або Маленькі страшні казки" Катерини Калитко ("Видавництво Старого Лева", 2017) "Інтернат" Сергія Жадана ("Meridian Czernowitz", 2017) "Плинні ідеології" Володимира Єрмоленка ("Наш Формат", 2018) "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР" Вахтанга Кіпіані ("Vivat", 2019) "Доця" Тамари Горіха Зерня ("Білка", 2019) "Я змішаю твою кров із вугіллям: Зрозуміти український Схід" Олександра Михеда ("Наш Формат", 2020) "Спитайте Мієчку" Євгенії Кузнєцової ("Видавництво Старого Лева", 2021) "Танці з кістками" Андрія Сем'янківа ("Віхола", 2022) "За Перекопом є земля" Анастасії Левкової ("Лабораторія", 2023) "Ukrainer. Країна з середини" Богдана Логвиненка ("Видавництво Старого Лева", 2024) Авторка – Юлія Світайло, Українська Видавнича Асоціація https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/68ad7fbd9bc2a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6892132a10fc6/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Tue, 05 Aug 2025 17:20:26 +0300 Прочитав свіже інтерв'ю співвласника та головного голосу Maincast Віталія Волочая про запуск телеканалу Maincast Sport і вхопив себе на приємному відчутті "нарешті наші – на одній хвилі". Проєкт виходить у світ не сам-на-сам: його дистрибуцією вже опікується Starlight Media, що означає швидкий доступ на кабель, OTT-платформи та супутні сервіси, замість традиційного "знайди, де показують". Головна теза Волочая: футбол (та будь-який спорт) стає народною розвагою тільки тоді, коли глядач виходить із ефіру розумнішим. "Студія" для нього – це не стіл і логотип, а лабораторія сенсів, де тактику перекладають на щоденну мову, пояснюють ролі, ризики, дрібні шахові ходи тренерів. Такий формат дає глядачеві більше, ніж просто рахунок: він розуміє, чому саме 2:1, чому фланг "просів" і як зміна схеми підняла пресинг. Це і є популяризація спорту без пафосу й моралізаторства – через знання. Саме так працюють Sky Sports чи ESPN; Волочай націлений створити українську версію цього стандарту. Що саме обіцяє Maincast Sport? Регулярність студій, а не "раз на великий матч". Футбол – серіал, а не дискотека суботнього вечора; пояснення мають ставати ритуалом, інакше аудиторія втрачає вайб. Тобто, мова саме про створення сталого "телевізійного" community. Контекст "незнайомих" ліг. Канал починає з бразильської Серії A: 3-4 матчі на тур, огляд, прев'ю та студія. Завдання – не стільки показати екзотику, скільки "розгорнути" чемпіонат історіями клубів, тренерських ідей та особливих інтриг. Важливо, що дають вже продукт готовий до споживання. Власна "Школа коментаторів". Ринок відчуває брак молодих голосів, тому вже наступного сезону планують окремий телепроєкт із відкритими кастингами та менторством: свого часу така модель подарувала країні Панасюка й Шалоту. Ефір 24/7. Новини, документалістика, подкасти й аналітичні формати мають закріпити відчуття, що спорт у країні звучить постійно, а не уривками "на тур". Чому саме Maincast здатен це потягнути? Компанія народилася у кіберспорті, де прямі ефіри тривають по 12 годин, а кожна хвилина коштує CDN-трафіку. За шість років Maincast збудував пʼять студій, повний технічний стек і власну OTT-платформу, а ще відкатав дистрибуцію кіберспортивних каналів – досвід, із якого легко масштабуватися у класичний спорт. Додайте україномовний контент за замовчуванням і перетікання аудиторій між е-спортом та футболом: це готова екосистема, а не старт із нуля. І звичайно, фінансове плече Максима Кріппи. Амбіції подібного масштабу неможливі без довгих коштів. У 2023-му інвестор та власник NAVI й GSC Game World офіційно ввійшов до капіталу Maincast. Волочай тоді наголошував: "Наш інвестор розуміє бізнес, бо сам володіє профільними активами" – а значить, у студії є не тільки гроші, а й смислова підтримка. Свіжі спортивні права, розширення студій, найм топ-кадрів і стабільний темп запусків – усе це дорожчі забаганки, які без стратегічного інвестора перетворилися б на повільний "старт-стоп". Що це змінює для глядача й ринку? Дивитися розумніше, а не довше. П'ятнадцять хвилин студії додають годину змістовної дискусії з друзями: замість "Ну, вони билися" – розмова про тріангли й виведення опорника у першу фазу. Також це нове поле для брендів. Факти, цифри та чесний розбір – це середовище, у якому спонсори готові інвестувати, бо контент не виглядає дешевим шумом. Український бенчмарк. Якщо Maincast Sport утримає планку, інші мовники будуть змушені підтягувати продукт: прогрес стає індустрійним, а не точковим. Чому це має "полетіти"? В Україні давно не вистачало голосу, який звертається до вболівальника без зверхності, але з амбіцією "прокачати" його спортивний інтелект. Після розмови з Волочаєм бачиш план, у якому все на місцях: студія як головний орган думання, процеси – як каркас, інвестиції – як прискорювач, а Starlight Media – як гарант, що сигнал дійде до кожного пульта. Хочеться дивитися. І – що ще важливіше – хочеться розуміти, що саме дивишся. Додатковий бонус – розширення поля для розвитку кіберспорту (і класичних видів спорту також). Адже медійний майданчик – це додаткова аудиторія, охоплення, зацікавленість рекламодавців. А там і мейджор з CS у Дніпрі))) https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6892132a10fc6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/688883d933a3f/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Tue, 29 Jul 2025 11:18:33 +0300 Конференція з відбудови України в Римі показала стійкий інтерес іноземних інвесторів до розвитку бізнесу в Україні. Попри намагання показати, що захід носив більше іміджевий характер і мав певні організаційні вади – складно піддавати критиці той факт, що як політичне, так і ділове представництво на URC було на найвищому рівні. І великі черги були, в тому числі, через те, що багато людей прагнули потрапити на цю конференцію. Підтверджують це і публікації в іноземних медіа. Так, звернув увагу на статтю IBTimes UK про великі угоди воєнної приватизації, яка підтверджує впевненість інвесторів у нашому майбутньому. Зокрема, авторка дуже влучно схопила головне: попри ракети й судові "заморозки", Україна не лише тримає фронт, а й продовжує продавати великі держактиви за відкритими правилами, конвертуючи ризик у дохід бюджету та сигнал інвесторам. Це – лакмусовий папір реформи та довіри до країни. Можна говорити про реалізацію якірних проектів – угод, які символізують чіткий зсув політики держави. Так, три воєнні продажі змінили настрій ринку. Готель "Україна" на Майдані, який придбав Максим Кріппа (через Ola Fine) за ₴2,5 млрд, – символічна ставка на відновлення туризму та сервісної економіки столиці після перемоги. NEQSOL Holding Насіба Гасанова купив Об'єднану гірничо-хімічну компанію за ₴3,94 млрд і заявив про сотні мільйонів гривень капексу та власну логістику для виходу на глобальні ринки титану. BGV Group Геннадія Буткевича забрав у держави конфіскований актив AEROC за ₴1,89 млрд – подвійна користь: і очищення балансу, і кошти в матеріали для відбудови. На контрасті – "паперовий" продаж заводу "Більшовик" консорціуму Іванов-Баранов, який три роки блокується в судах: це нагадування, що прозорий молоток аукціону не гарантує чистого реєстру без інституційної доводки. Успішні угоди важливі не лише сумами. Вони демонструють: домашній капітал і стратегічні міжнародні гравці готові діяти в Україні, якщо є зрозуміла процедура та прийнятний профіль ризику на вході й виході. Саме так народжується інвестиційна історія країни "під час" – а не "після" війни. Неуспішні угоди підтверджують це ж правило, просто як важливий елемент необхідності прозорості. Чому це важливо? У воєнній економіці приватизація – це не "закрити дірку бюджету". Це переведення активів у руки професійних власників, які приносять з собою капекс, управлінські стандарти, ринки збуту. Коли Кріппа, Гасанов, Буткевич, Іванов-Баранов беруть на себе ризик, вони несуть на своїх плечах ще й віру в країну: для громадян – сигнал, що відбудова матиме приватного драйвера; для зовнішнього капіталу – доказ, що "ризик Україна" керований. Саме цей меседж і підкреслює IBTimes: цінності приводять ще більші гроші. Матеріал чесно описує вузькі місця – від судового рецидиву (арешти, спроби зірвати перереєстрації) до логістично-страхового WACC-преміуму й турбулентності в керівництві ФДМУ. Частина ліків очевидна: спеціалізований позовний підрозділ, страхування воєнних ризиків у зв'язці з MIGA/EBRD, професійна наглядова рада Фонду. І ще – валютні "рейки": без механізмів FX-хеджу у гривневих торгах іноземний капітал буде обережним. Окремий блок – титули власності та земля. Поки у 40% великих активів дірки в земреєстрах, жоден EBRD не профінансує покупця під розвиток. Тому підготовка активів – це не презентація і фото для Prozorro.Sale, а "санітарна ревізія" документів до стану, коли банк-ко-інвестор каже "так". У статті прямо сказано: цифрові аукціони конвертують ризик у гроші, коли правила прозорі й однакові. У цьому й сила Prozorro.Sale: упорядкований попит, конкуренція ставок, публічний ланцюг рішень. Так ми міняємо історію "держактив = токсичний актив" на "держактив = платформа для розвитку". Але відкриті торги мають підкріплюватися неперервністю державної позиції: судовий арешт після молотка – це удар по довірі дорожчий за будь-яку PR-кампанію. Чому саме ці інвестори – сильний сигнал? IBTimes добре структурує мотивацію сторін: Кріппа зводить вертикаль – від культових активів у центрі столиці (Hotel Ukraina, Parus, IEC) до можливості створювати подієву економіку й робочі місця. Будемо сподіватися, почне проводити кіберспортивні мейджори в Україні вже найближчим часом. NEQSOL/Гасанов диверсифікують телеком-бізнес ресурсним активом (титан), додаючи логістику і валютний експортний кеш-флоу. Буткевич/BGV підсилює ланцюг матеріалів для відбудови та скорочує імпортозалежність. Іванов-Баранов несуть потенціал редевелопменту міського промвузла на мільярд доларів – але тут державі треба зняти регуляторні блоки й забезпечити правову чистоту угоди. Ці історії – не про "вдалу закупку". Це про готовність працювати з активом, а не лише придбати його. Саме тому таких покупців у матеріалі названо дороговказом для тих, хто сумнівається. Тут для них є куди рухатися. Лінійка ФДМУ на рік – Центренерго, ОПЗ, шість обленерго, друга хвиля конфіскованих активів. Оціночна місткість – до $3 млрд. Це вже не точкові продажі, а ринковий сезон, який можна або виграти, або змарнувати. Ключ до перемоги простий: стабільна судова практика після аукціону, зрозумілі "входи-виходи", страховий контур воєнних ризиків і відпрацьована земельна документація. І так, планку варто ставити вище за консервативний показник бюджету: минулий рік показав, що перевиконання реальне. Тож важливо підкреслити: велика приватизація у війну – це стрес-тест інституцій і барометр довіри. Коли Кріппа, Гасанов, Буткевич, Іванов-Баранов заходять у складні активи, вони роблять більше, ніж бізнес. Вони дають сильний внутрішній сигнал ("ми віримо у відбудову і беремо на себе ризик") і зовнішній ("український ринок працює за правилами, ризики керовані, капітал окупається"). Завдання держави – не загубити цю довіру: захистити результати аукціонів у судах, підготувати активи до фінансування, дати інвестору страхування війни та валютний інструментарій. Тоді 2025-й стане роком, коли приватизація перестала бути жестом відчаю – і перетворилася на системний інвестиційний кейс України. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/688883d933a3f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6601b00d52402/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Mon, 25 Mar 2024 18:10:37 +0200 Санкції є не менш важливим інструментом війни, ніж бойові дії. Вони допомагають скорочувати потік військових технологій або технологій подвійного призначення до російського військово-промислового комплексу та зменшувати доходи країни агресора – російської федерації. По суті, це економічний фронт, який ми відкрили проти ворога та його посібників. Він дозволяє фінансово знекровлювати людей та компанії, які допомагають росії набиратися міці проти Україні. Від початку війни в Україні накладено санкції на 16 566 фізичних і юридичних осіб. Питання в тому, наскільки вони обґрунтовані. Чи дійсно покарані ті, хто працює на російську, а не на українську економіку? Адже санкції означають припинення роботи на українському ринку. І тут проблема в тому, що це складно визначити. Механізм запровадження санкцій в Україні вкрай непрозорий. Про це вголос відкрито говорять як в Україні, так і у світі. "РНБО затверджує санкційні списки на підставі таємних довідок від силових відомств. Що написано в цих довідках, як вони формуються і наскільки інформація в них достовірна – загадка як для українського суспільства, так і для західних союзників". Подають інформацію на РНБО п'ять суб'єктів: уряд, парламент, президент України, Нацбанк, СБУ. РНБО – вводить санкції, погоджує їх президент або разом з ним Верховна Рада, якщо санкції секторальні. А хто аналізує і фіналізує цю інформацію підписантам? Ймовірно, РНБО. Але це неточно. Це породжує цілком обґрунтовані думки про існування подвійних стандартів в цьому процесі. Інакше як пояснити, що зрадник Володимир Сівкович та очільник МВС часів Януковича Віталій Захарченко чомусь оминають санкцій? А компаніям, які не мають зв'язків з росією, анулюють ліцензії, закривають бізнес? Така невизначеність, незрозумілість, непрозорість, що й досі обумовлює в Україні введення санкцій, призводить до того, що їх часто не підтримують західні партнери. У наших західних партнерів є логічні запитання в плані довіри до українських санкцій, адже докази порушень є таємними і не надаються, коли запитують походження санкцій. Іноземна преса повниться матеріалами, в яких санкції в Україні ототожнюють з корупцією. "У непрозорому українському політичному та бізнес-середовищі інструмент санкцій перетворився на надмірно використану, зловживану та політизовану зброю. А в деяких випадках санкції взагалі не мають нічого спільного з росією, за заявами постраждалих українських підприємців". Кількість санкцій зростає, а довіра до їх об'єктивності – падає. Інакше як деградацією цей процес не назвеш. Маховик невдоволення санкціями розкручується. Кілька великих українських компаній заявляють про безпідставність санкцій проти них або їхніх власників і вимагають судового перегляду чи належного розслідування. Греція опротестувала українські санкції проти її компаній, яких "звинувачують як спонсорів міжнародної війни, хоча вони не порушують обмежувальних заходів проти Росії". Це змушує західних експертів давати відверті поради нашій владі – якщо Україна помилково накладає санкції на вітчизняні чи іноземні компанії, вона повинна забезпечити чіткий і законний процес оскарження, дотримуючись верховенства права. Це одна з головних відмінностей між українським і західним режимами санкцій, яка потребує гармонізації. Чи дослухаємось ми до невдоволеної авдиторії? Поки так не виглядає. За час повномасштабної війни не зроблено достатньо, щоб уникнути неправдивих звинувачень в подвійних стандартах, показати прозорість і довести, що влада України діє винятково в інтересах України. Це публічно підтверджують офіційні органи. Так, МЗС озвучив, що отримав численні звернення представників дипломатичного корпусу країн-партнерів з приводу відсутності нормативної бази для існування списку "Міжнародних спонсорів війни". Мінюст підтвердив, що неприйнятно поширювати від імені держави санкційну інформацію без врегулювання питань на законодавчому рівні. Тобто розуміючи проблему, усвідомлюючи іміджеві втрати – досі ніхто не взявся за те, щоб зробити механізм запровадження санкцій прозорішим. А на днях уряд "добив" надію виправити ситуацію з заангажованістю щодо встановлення санкцій – Кабмін відібрав право на складання списку "Міжнародних спонсорів війни" у НАЗК і передав його до РНБО. Іронія в тому, що НАЗК – єдиний поки що відкритий проєкт, контрольований парламентом та Єврокомісією щодо антикорупційної політики в Україні. Агентство максимально прозоро, на підставі зрозумілих аргументів вносило іноземні компанії до списку так званих "Міжнародних спонсорів війни". Довіра до НАЗК у партнерів дуже висока. Тепер це буде робити РНБО, яка ухвалює рішення "колегіально", в закритому режимі, без пояснень чи аргументів та без права на оскарження. Виходить, Україні так і не вдалося уникнути спокуси проігнорувати критику друзів та партнерів у встановленні санкцій проти росії. А відтак ми дискредитуємо саму ідею санкцій. Зловживання санкціями під час війни для зведення рахунків або підриву бізнес-конкуренції не принесе перемоги ні Україні, ні Заходу. Від того виграє лише росія. Чи розуміють це нагорі? https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/6601b00d52402/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/65ba032040f7e/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Wed, 31 Jan 2024 09:21:52 +0200 Якось моя подруга спитала мене, що б я змінив в міністерстві культури, якби став міністром. Я відповів, що тут не вкластися у два слова, що має бути комплексна історія, і тільки тоді зміни стануть не косметичними, а реальними. Роздумуючи далі, я зрозумів, що опис цих змін стосується не лише Мінкульту, але й більшості українських міністерств. І цей допис не про конкретну сферу чи галузь, а про те, як це взагалі – працювати у владі, маючи величезний вплив і, водночас, багато больових точок. Отже, варто розпочати з того, що робота міністра – це страшенно невдячна робота. Тобі здається, що ти на вершині цілої галузі/сфери/кластеру і можеш швидко впливати на події та людей. Але в реальності тобі доводиться постійно відбиватися від задач, хотєлок та ходоков (ага, тих самих, з півночі). Ти раптом поринаєш в шалену кількість стратегій та планів заходів, які за десятиліття нависли на твоєму міністерстві (про забезпечення довголіття, про відповідність критеріям, про адаптацію до еволюції і т.д.); виявляєш, що закупівлі живуть своїм власним життям; що профільний парламентський комітет більше не підтримує тебе, а вимагає постійних звітів; що треба принижуватися, захищаючи бюджет на наступний рік; що постійно десь в твоїх установах знаходиться перевірка Рахункової чи ДАСУ, і фінансисти щодня вимагають очної зустрічі, щоб обговорити чергову претензію. Відповідати треба не тільки за свої дії, але й за дії всіх тих, хто працював до тебе. Це як керувати ОСББ – всі борги, всі зламані несучі стіни, неправильно прокладені труби – раптом стають твоєю проблемою. Паралельно ти маєш готуватися до засідань уряду, планувати міжнародні зустрічі, маєш безліч звернень і запитів, а ще ж ходити на ефіри та, в ідеалі, вести свої соціальні мережі. Як мінімум, надиктовувати прес-секретарю свої думки. Більшість цих задач могли б робити твої заступники, але вони бояться брати на себе відповідальність, тож треба всі дрібниці обговорювати з ними. Крім того, якщо ти не маєш підтримки в Кабміні або тебе не надто шанує прем'єр-міністр (так буває досить часто), то найдрібніші питання щодо порядку денного вимагають постійної уваги. Треба весь час когось про щось просити, а потім перевіряти, чи правильно включили запитання в порядок денний, чи не переплутали слова або загубили ключовий пункт. Та й взагалі на засіданні уряду дзьобом щелкать не можна, це ключовий інструмент впливу міністра. Тому мало який міністр може розслабитися і спокійно реалізовувати свою візію. Він чи вона постійно відволікаються на сторонні задачі. Я спілкувався з багатьма міністрами, які в рутині просто губили свої пріоритети і через це втрачали інтерес до роботи. Вони приїжджали о восьмій ранку на роботу, розпочинали нескінченні наради, і до вечора були вижаті, як лимон, але ні на крок не наближалися до реалізації тих ідей, з якими заходили на посаду. Тільки найбільш системні менеджери, зі своєю командою, з досвідом державного управління – могли вийти поступово на втілення тих чи інших рішень. Але навіть для них це вимагало часу, роботи з усіма групами інтересів, постійного тиску на команду. Так, для того, щоб бренд UkraineNOW став елементом державної політики, треба було витратити півтора роки, і максимально були залучені міністр та прем'єр-міністр, тобто була підтримка на найвищому рівні. Значно складніші реформи можуть тягнутися роками, поки не почнуть приносити результат, і тут, звичайно, задача будь-якого міністра – знати про ці реформи і підтримувати їх, навіть якщо їх запустили попередники. Взагалі історія з розділом політичних посад (міністри-заступники) і державної служби (держсекретар) не є якоюсь вигадкою, вона має під собою глибокий зміст, адже дозволяє оптимізувати процеси і зайнятися міністру власними цілями. А також забезпечити ось цю тяглість задач. Основна робота міністра і заступників – це засідання уряду, комунікація з іншими органами влади (ОПУ, ВРУ тощо), публічна презентація. Основна робота державних службовців – щоб функції, які закріплені за міністерством, виконувалися. Можуть відбуватися непереборні конфлікти між політичною частиною і бюрократичною. І міністр і заступники часто не розуміють, як працює система, вимагають швидких дій, хочуть впроваджувати найкращі техніки чайка-менеджменту і т.д. і т.п. Ця проблема в нормальних умовах вирішується освітою, тімбілдінгом, поступовим навчанням. В умовах постійного кризового менеджменту ця проблема не вирішується ніяк, ну, ми бачимо це все останні роки. Та є простий рецепт, який на старті допомагає позбавитися багатьох конфліктів. Це реальне розділення функцій формування політики і реалізації політики. Міністерство, в ідеалі, – це невеликий апарат, який вказує, якою має бути велика мета. А під міністерством – низка інституцій (агенцій), які мають ресурс для досягнення цієї мети. І все, що треба – підштовхувати ці агенції. Хай їхні керівники думають, як реалізувати хотєлки міністра, приймають ходоков і виконують плани заходів. На жаль, попри декларування цього розділення, в більшості міністерств бачимо переобтяження непотрібними функціями. І приклад МКІП є показовий, адже в 2019-2020 було заплановано створення 7 агенцій, які б забрали на себе багато зайвого і дали б можливість міністерству зайнятися розвитком. Ця реформа повністю так і не відбулася, міністерство, маючи досить невеликий штат, продовжує займатися величезною кількістю питань. В його положенні зафіксовано 246 завдань, які має виконувати міністерство. Тож, ставши міністром, почати треба з власного положення і створення\реорганізації інституцій. Зменшити кількість завдань (мінімум вдвічі), залишивши лише ті, що допомагають сформувати стратегію. Виділити окремо функцію управління майном, якого дуже багато і яке існує в своєму паралельному світі. Тут важливо! – оскільки всі ці питання виносяться на засідання уряду, без підтримки керівника уряду, реалізувати їх практично неможливо: пофіксити положення і створити нові ЦОВВки – це серйозний квест, який вимагає не просто наполегливості, але здорового нахабства. Але зробивши це, ви, пане чи пані міністре, отримаєте можливість для реалізації власної візії. І тут уже все залежить від горизонту планування і внутрішніх бар'єрів. Наприклад, якщо говорити про сферу культури, то було б добре провести повний демонтаж підходів та цінностей. Те, що вже є популярним, що і так відоме широким масам – не потребує додаткової підтримки держави. Тут скоріше треба підтримувати громадський сектор, який розвиває ці популярні напрями. Натомість все нове, все потенційно проривне – це ключовий інтерес держави. Якщо подивитися, куди іде основна частина культурних грантів Великобританії чи Франції – то побачимо, що це вулична культура, нові музичні стилі, креативні індустрії в частині нових технологій і т.д. До речі, так: роль міністерства культури – не створювати культуру чи управляти культурою, бо це навіть звучить абсурдно. Його роль – справедливою грантовою системою підтримувати ініціативи та проекти, які є частиною культурного простору. Ті проекти, які самі неспроможні піднятися, але за підтримки держави можуть стати чимось проривним. Звичайно, є проблема загальної атмосфери в органах влади. Державні службовці дуже ревно ставляться до своїх напрацювань. Якщо їм доручено написати якусь концепцію – вони будуть її писати, переписувати і без кінця покращувати. На запитання – нащо писати, якщо ось поряд група громадських організацій вже все зробила, треба взяти і спільно доробити – звучить, що таке брати не можна, не дотримані норми і т.д. І ось тут задача політичного керівництва, міністра та заступників. Саме вони мають комунікувати із суспільством, брати найкраще, що є, і давати своїм підлеглим на опрацювання, і робити це максимально швидко, щоб не встигали опам'ятатися. Практики інклюзивності – це третій важливий елемент успішної роботи міністра. Залучи максимум реальних радників та експертів, створи робочі групи, віддай їх своїм заступникам і контролюй часові рамки. В результаті, в міністерство буде заходити багато готових документів, які просто треба буде адаптувати і запускати на верифікацію гіпотез. Правильно, у свої ж агенції. В результаті, міністерство перетворюється на хаб, який опрацьовує ідеї, що народжуються в суспільстві (тобто працює з запитами), а в міністра з'являється час на реалізацію власної стратегії. Всі таски роздані, контролі проставлені, і залишається ще кілька важливих питань. Де взяти людей? Де взяти гроші? Як це все узгоджувати з політичним порядком денним? І про це – в наступній частині) https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/65ba032040f7e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/653bbcc1afacd/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Fri, 27 Oct 2023 16:36:01 +0300 В ці дні загострилася дискусія щодо "хороших росіян", категорій "свій – чужий", і за подачі Дмитра Золотухіна – рефлексії про замкнутість українців в трикутнику Карпмана (схема "жертва-рятівник-переслідувач"). Причина дискусії – у відсутності чітких меж, підтриманих хоча б лідерами думок, щодо нашого ставлення до росіян, які виступають проти війни. Чи хейтити всіх без розбору, чи виробити певні критерії, чи ставитися утилітарно, вираховуючи користь для нашої держави? Впродовж століть спроби зрозуміти, як люди домовляються щодо складних речей і досягають спільних цілей у суперечливих проектах, упиралися в дві концепції – ідеалізму та реалізму. Ідеалісти обирають цінності за дороговказ і вважають, що суворе дотримання ціннісних орієнтирів рано чи пізно принесе бажаний результат. З них виходять чудові фанатики та революціонери. Прагматичні реалісти орієнтуються на результат: тут і макіавелізм, і челночна дипломатія, "хоч з чортом лисим" і так далі. Немає кордонів, немає меж, головне – досягнути поставленої цілі. Дуже часто ця стратегія є програшною, адже вона, як і ідеалістична, є варіацією ігри з нульовою сумою: якщо за мету ставиться перемога попри все, то обов'язково хтось має програти. Тож, як і будь-яка складна система, політка та політичні дії не є чистими прикладами реалізму чи ідеалізму. Завжди це певний компроміс, який складається в голові лідерів і який може мінятися в залежності від обставин. Водночас порівняльна політологія та історія голосно вказують нам на певний рецепт успішної політики: безапеляційно слідувати інтересам своєї спільноти (країни), і при цьому залучати різні засоби для досягнення таких цілей. Іноді для народу, і навіть близького оточення можуть бути не очевидні стратегічні задумки лідера/лідерів, однак для себе всередині вони розуміють, навіщо підписують сепаратні угоди, домовляються з ворогом, або ж підставляють друзів. Такими були Талейран, Бісмарк, Рішельє. Але ж такими ж були і багато інших лідерів, які не змогли знайти точку опори, яких перемогли інші політики з іншим порядком денним. Для того, щоб зробити політику менш хаотичною і більш прогнозованою та ефективною, людство почало реалізовувати системні механізми ухвалення та реалізації рішень. Закони, алгоритми, інструкції, бюрократія загалом – це якраз для того, щоб знаходити ефективну середину між ідеалістами та реалістами, забезпечувати сталість процесів та рух вперед до результату з ненульовою сумою. Власне це і є цінності, яких прагнуть ідеалісти – сталість, прозорість та логічність дій. І водночас система дає інструменти для реалістів, як досягати своїх результатів. На жаль, проблема України – саме у відсутності механізмів та інститутів. Ті, які почали створюватися, сьогодні знаходяться в занепаді. Ті, які потрібні – не впроваджуються. Ми хочемо вирішити проблему ставлення до хороших росіян, але як ми можемо це зробити, якщо в нас залишається не вирішеним абсолютно технічне питання санкцій? Механізм, який мав би лягти в основу багатьох політик, який є первинним у визначенні "свій-чужий", до сьогодні не перетворився на інституцію, закріплену нормами та правилами. Для західних партнерів, як і для українців залишається таємницею – на яких підставах ми вводимо ті чи інші санкції проти осіб чи організацій. Як збирається аналітика, як ухвалюється рішення? Ми не маємо бази для ситуацій, які мають суто юридичний характер, і при цьому хочемо розробити підходи до того, як комунікувати росію? А насправді кейс "хороших росіян" має багато спільного з санкційними процесами, паралелі очевидні. Мав би бути публічний реєстр активів з російськими бенефіціарами, план санкційних дій, а також заходів по протидії униканню санкцій. І так само може бути з російськими лідерами думок – включно з їх "кредитною історією". Має бути публічне обговорення гучних кейсів, пояснення щодо органів (а їх згідно з законом 5), які вносять фігуранта у списки. Нарешті має бути механізм оскарження. І звісно співпраця у питанні санкцій і узгодження їх із західними партнерами – для спільного застосування. Знову ж таки – це пряма аналогія оцінки та категоризації десятків тисячі "іноземних агентів", які виїхали з росії. Нарешті має бути послідовність і темп. Сьогодні санкційна політика нестабільна. Був період, коли видавали списки із десятками людей і компаній на тиждень, і вже кілька місяців рух зупинився. Хочеться сподіватися, що саме через розробку сталих механізмів, в які повірять західні партнери. І ці ж сталі механізми ляжуть в основі роботи в інших стратегічних сферах. Якщо хочемо працювати на перемогу України системно, то маємо створювати системні інструменти, і реформа санкційного механізму була б тут дуже доречною. І це, здається, аналогія роботи психотерапевта, яка має на меті розірвати коло "жертва-абюзер", адже вона дозволила б перейти від дискусій в площину реальних дій, правочинів, категорій. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/653bbcc1afacd/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/651aa4ff5333a/ ukrpravda@gmail.com (Артем Біденко) Mon, 02 Oct 2023 14:09:51 +0300 Скоро буде рік, як я допомагаю проекту The Gaze Media – як радник Мультимедійної платформи іномовлення. Хоча сам проект публічно існує лише чотири місяці, до цього була підготовча фаза, включно зі зйомками та написанням. Сам я би навряд чи брався оцінювати ефективність будь-якого проекту за такий короткий строк, ще й в сильних виразах типу "Гроші на вітер". Водночас, я хочу подякувати виданню NGL, оскільки вони звернули увагу на кілька важливих речей, на яких нам треба зосередити особливу увагу. Перше – це якість самих текстів. Цитуючи NGL, "Значна частина новин The Gaze – це рерайт повідомлень міжнародних новинних платформ Bloomberg, Reuters тощо, причому доволі якісний. NGL.media перевірили декілька новин на плагіат і отримали результат близько 90% автентичності". Попри це, більшість критиків і коментаторів написали публічно і особисто, що це неправильно – робити рерайт новин. Особисто для мене це дивна ситуація – тексти новин оригінальні на 90%, "доволі якісні", і водночас – треба робити якось інакше. А де ж брати оригінальні новини? І тут ми переходимо до другого, більш важливого зауваження. Цитую: "Принаймні кожна друга публікація The Gaze навіть опосередковано не стосується України – наприклад, про те, що у Великий Британії на аукціон виставили найстаріший віскі у світі, Німеччина може легалізувати вживання канабісу, в Ірландії конфісковано найбільшу партію кокаїну, а Арнольд Шварценеггер страждає на дислексію" Червоною ниткою через все розслідування проходить наступна теза: "Гроші з українського бюджету пішли невідомо на що, це ніхто не дивиться, а вони ще й про кокаїн в Ірландії пишуть". Отже, та концепція видання, яка надавалася NGL, про яку неодноразово повідомлялося і т.д. – залишається незрозумілою. І я скористаюся публічним майданчиком, щоб ще раз її проговорити і отримати по ній відгуки. Отже. Концепція The Gaze Media: 1. Створити англомовний сайт для аудиторії, яка може цікавитися Україною, для початку у Великій Британії, США, і поступово, за рахунок широких тем, залучати англомовні аудиторії Франції, Нідерландів, Італії, Іспанії. З часом вводити інші мови, для розширення аудиторії. 2. Оскільки іноземцям нецікаво читати тільки про Україну, цей сайт має розказувати про ширший контекст – події Нової Європи, якою є все, що знаходиться на схід і південь від Берліну. Ці країни, території та люди майже невідомі "старій Європі", водночас людям цікаво дізнаватися про них, планувати поїздки туди чи пробувати кухню цих країн. 3. Питання України мають обережно вплітатися в комплексні історії, у вигляді прикладів, відступів або ж паралелей. Так, розказуючи про демографічні проблеми Нової Європи, Україну можна згадати як приклад позитивної для Європи демографічної зміни. Таким чином, нова цифрова платформа має стати абсолютно новим англомовним проектом (сайтом), на якому у вигляді статей та відео мають подаватися новини, аналітичні матеріали та розважальний контент про все, що відбувається в Новій Європі і чому це має бути цікаво світу. Україна ж в цих матеріалах має другорядне значення, хоча й постійне. Тож ми зможемо реалізувати український наратив природним шляхом, з максимально ефективним використанням ресурсів. Для ефективного просування українських наративів необхідно спілкуватися з цільовою аудиторією її мовою, оперувати її цінностями, розказувати про ті речі, які їй цікаві. Зосередження винятково на українській тематиці не дасть можливості вийти на широку аудиторію, і навіть у випадку цитування з боку іноземних медіа дозволить лише частково закривати українську тематику. Значно ефективніше розказувати про глобальні речі, вплітаючи в них українські історії, українських героїв. Американці, британці, австралійці, німці будуть з більшим інтересом читати історії про технології, поп-зірок, політичні тренди, якщо вони будуть стосуватися і їхніх країн. В цих історіях може бути ненав'язливе позиціонування українців і України як частини Європи, частини цивілізації. Ще раз тезово. Про Україну прості британці особливо не хочуть читати. Але загалом їм цікаво про Східну Європу – так показали фокус-групи. Якщо ми будемо обережно вплітати туди український наратив – він матиме більше шансів. Але оскільки сайт невідомий і новий – потрібні класичні маркетингові прийоми, клікбейтні заголовки і теми, як мінімум для розкрутки і промо. Звідси Шварцнегер, кокаїн в Ірланії і багато Ілона Маска. Кілька виробничих деталей. Коли для the Gaze пишуться тексти або знімаються відео – в роботу беруть рекомендації щодо тем від українських органів влади, а також – та-дам! – гугл трендс по темах в потрібних нам країнах. Якщо це неправильно – то як правильно? Так, нам би дуже хотілося одразу набрати мільйони підписників. Одразу на цікавих для нас ринках – Великобританії, США, Західної Європи. Ці ринки медійно дуже дорогі і закриті, аудиторії мають свої вподобання, і зайти туди коштує дуже дорого. Ми вели переговори з десятком агенцій з просування та роботи з інфлуенсерами з різних країн – всі бюджети починаються з 100 тисяч євро, і заплатіть нам наперед 5-10 тисяч, щоб ми провели аналіз і розробили стратегію. Ми навіть вийшли опосередковано на агенцію, яка просувала Kyiv Independent, нам теж озвучили певні цифри, які були значно вищими за можливості The Gaze. Не виключено, що просто тому, що ніхто не хоче виростити собі конкурента. І це зрозуміло, я би сам так робив. Так, було б дуже добре отримати кошти на просування та контент від донорів. Ми готуємося до подачі на різні донорські програми наступного року, сподіваюся, це буде можливо, адже проект активно просуває цінності інклюзивності, безбар'єрності та захисту прав. Повертаючись до розслідування і наших інсайтів з нього. Для себе ми бачимо необхідність збільшити кількість інформації саме про Східну Європу, зменшивши клікбейт. Це буде відповідати концепції, і викликатиме менше запитань в журналістів. За що, в результаті, змагається The Gaze Media? Якщо брати британську аудиторію, то 70% інформації вони отримують з BBC та інших локальних цифрових платформ. 30% – це соцмережі і месенжери, включаючи тікток, снепчат, діскорд і т.д. Саме на ці 30% і можна розраховувати, створюючи вірусний контент для залучення, або ж контент, який буде потрапляти в зацікавлення аудиторії. Звідси Hidden Angle з Кваком, і сюди ж Кухня. Хотілося б додати спорт та музику, бо ці теми в тій самій Британії знаходяться в топі зацікавлень, однак вартість таких проектів значно вища за ті, що і зараз активно критикуються. Потрапляння на такі висококонкурентні ринки займає досить багато часу, це не чотири місяці, і навіть не рік. Але якщо знайти ядерну аудиторію, потім іде геометричне наростання. Дуже добре б нам допомогли інфлуенсери, однак цей ринок виявився ще закритішим, ніж соцмережі. А ті, хто приїжджає в Україну, не мають часу на якийсь маленький The Gaze – буквально це нам відповів Харрарі на прохання участі в European Edge. Тож зараз проект знаходиться на початковій стадії, коли робляться максимальні зусилля, щоб пробити бетонну стелю. Для цього вибрано різні формати, таргетуються різні аудиторії, є багато клікбейту. Буду вдячний за ідеї, що і як можна зробити. Де взяти ще кошти на промо, бо для помітного ефекту потрібно тільки на одну країну (Британія чи США) не менше 10 млн грн на місяць. Де взяти кошти на повноцінний стримінг. Де взяти сценаристів. Як затягнути інфлуенсерів. Вже рік ми намагаємося знайти відповіді на ці питання. Допоможіть нам, будь ласка. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bidenko/651aa4ff5333a/