https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/547d533407c94/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Tue, 02 Dec 2014 06:50:44 +0200 Я пригадую, як провела день Незалежності. В Курахово на базі "Донбасу". Там один з бійців поділився ідеєю: агітмашина з генератором, мегафоном на ній, листівками/газетами та можливістю заряджати багато телефонів. Їхати нею за батальйонами, котрі проводять зачистку в містах. І ставати нею десь, де ловить зв'язок, оскільки світла нема переважно в теикх містах – то люди б підходили, заряжали б телефони, дзвонили і отримували б інформаціювід солдатів. Я подумала ще тоді, що хороша ідея, подумала, де шукати спонсора, але потім ми всі не могли доїхати до цього Іловайська і далі вже всім стало не до того. Якось за місяць до того моя колега Наталка Гуменюк повернулась із щойно звільнених Лисичанська і Сєвєродонецька. Заільнення власне і відбувалось на її очах. Вона приїхавши розповідала, що люди по три доби не виходили ще з підвалів після звільнення міста. Просто не знали, що воно звільнене. Наталка казала тоді: ну хоча б банально мегафон, в який би хтось говорив: люди, виходьте, місто звільнене. На моїх очах відбувалось звільнення Станиці Луганської. За спецназом, що займався так званою зачисткою їхали лише ми – журналісти. Більше нікому не було діла до людей, котрі там – в місті. Нафільтраційному пунктів Щастя часом просто приїздили люди в двох халатах на собі і з паспортом. І в шоці. В їхню хату годину тому попала міна. На паркані біля цього прийому нових переселенців було написано телефон психолога. Я так собі і уявляла, як ця жіночка в двох халатах сама набирає для себе психолога. Але я також бачила, як солдати діляться їжею з місцевими, котрі не отримують кілька місяців пенсій, а місцеві в свою чергу перуть їхній одяг. Здається, це і називається комунікація. Я також бачила, як в тій самій Станиці в лікарні (тоді вона ще працювала), де лежали лише поранені місцеві – солдати зробили казарму. А в хірургії в одній з палат тюрму. Це не називається комунікацією. Особливо, якщо 95 відсотків тамтешнього населення цих солдат ненавидить. Я це все до чого веду? Та до того, що Україні не потрібно міністерство інформації чи правди, Україні треба трохи клепки в голові, організаторських здібностей і вміння комунікувати. Але стоп! У нас же це все є. Ми якось порозумілись, кому скільки і яких касок треба, знайшли їх десь в Німеччині, перенесли на собі через кордон, і так само бронижилети знайшли, ми знайшли ще мільйон всього, ми розгрузки самі пошили – правильні, перешивали, щоб підходили для всіх їхніх гранат. Ми знайшли і столи операційні і навіть рефрижиратори. Ми все це за свої гроші зробили, ми зібрали рекордну суму смсками на гарячій лінії міноборони, бо ж в держави нема, бо в нас скрутне становище. Але знову стоп! Яке скрутне становище? Ми ж створюємо нове міністерство з усіма підрозділами своїми в усіх областях. Як же це нема грошей? Скажіть це тепер бабусі, котра половину пенсії віддає на АТО. Я от думаю, а може це в нас просто в організаторах не ті? І розподіляють просто все не ті? Ви можете мені дорікнути, що мовляв так не варто писати, не треба розхитувати човен, бо це ж бойовий дух понижує та й взагалі не про всю правду треба говорити в стані війни. Так то воно так, але правда насправді одна. Це дійсно війна. Не АТО. Війну розпочала Росія. А ми захищаємось на своїй землі. І відступати нам нікуди. Тому з бойовим духом проблем не буде, їх і нема. Все інше, окрім цієї правди – це просто інформація, яку можуть чесно і неупереджено доносити лише вільні медіа без всяких там додаткових міністерств. Поезидент Петро Порошенко і його кум Юрій Стець багато приклались, щоб витягти мене з луганського полону, я їм дуже вдячна, але правда в цьому випадку дорожче. Не плутати з Міністерством правди Сьогодні о 9.30 під Верховною радою. Ми протестуємо проти Міністерства інформації. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/547d533407c94/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5448f5e9d4702/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Thu, 23 Oct 2014 15:34:49 +0300 Ну добре хоча б поезія, поезія принаймні діє як знеболювальне. А чого варта журналістика? Чого варте документування всіх цих жахіть? Чого вартий щоденний пошук позитиву серед цієї всієї гарі, сірого диму, запаху страху і смерті? Пошук романтики серед окопів, пошук гарячих очей там, де бачиш лише зігнуті спини усіх, хто живе під мінометним обстрілом. Як може допомогти правда? І що таке взагалі правда? Там, бігаючи між лініями фронту, прибігаючи на звуки градів – ти як ніколи розумієш, що правда тут точно у кожного своя і спробуй хоча б когось переконати в існуванні ще якоїсь навіть ні не правди – точки зору – прокленуть. Чого взагалі варті факти? Чи можуть вони бодай когось врятувати? Якби ти не ліз зі шкіри – ці факти демонструвати. Як можна взагалі говорити фактами, коли в твого друга врізається осколок, прошиваючи його внутрішні органи, доходячи до його серця? У цей момент ти розумієш, що нічого гіршого на цій війні статися просто не могло, поза нею так, але на цій війні сталось власне найгірше. Що може тепер мені сказати журналістика? Яка правда мені тепер допоможе? Яка заспокоїть? Як з допомогою слів висловити тепер усе, від чого болить моє серце? Як взагалі далі говорити про об'єктивність? Як взагалі далі про все це говорити? І хто буде слухати? Ми так часто сперечались про наше місце в усьому цьому. Коли ти волонтерив, я відмовлялась поширювати всі твої статуси з твоїм картковим рахунком, "я ж журналіст, ти маєш розуміти, справа в об'єктивності". Ми сперечались – возити каски чи брати автомат до рук, фотографувати, чи возити каски, активіст чи журналіст, про те, що буде корисним. У свій останній місяць ти встигав усе це. Але війна така штука. Чим далі, тим більше засмоктує. Спочатку ти їдеш туди, де безпечно, знайомишся з тими, хто стоїть в тилу, далі їх відправляють ближче і ближче, вони дзвонять і розповідають, ти їдеш за ними – ближче і ближче, ближче і ближче. Далі ти можеш навіть не помітити, як вночі опинишся десь на нейтральній території між двох вогнів забираючи поранених, бо як можна не поїхати? (так було з тобою в Сабівці). Мало хто вистрибує, більшість залишається, більшість знайомиться з людьми, починає відчувати їхню біль, розділяти з ними їхні страхи, ділити з ними їжу і надії, бере в руки цю холодну безжальну зброю, аби захищати їх, лише думаючи, що їх захищає, лише вірячи, що вони насправді потребують цього захисту. Нам всім під 30-ть. Декому щоправда немає і 20-ти. Більшість з нас із заходу, дехто втім з Луганська. Ми всі бачили смертей на все подальше життя. Мені вони часом приходять у сни. Але я ще нічого. Хлопці поховали вже скільки своїх, що я дивуюсь, як вони ще нормально розмовляють, слідкую за їхніми рухами, намагаюсь вгледіти відмінності, тримаю їх за руки, заглядаю в очі, звісно вони нічого не кажуть. Що тут говорити, що можна про все це сказати словами? Вони постаріли. У свої під тридцять і за двадцять. Ліве око виглядає старішим за праве, зморшки від прицілу. Тепер ми все частіше говоримо про смерть, про те, як би нам хотілось померти, чи потрібні якісь ритуали, в чому варто нас поховати. Ніхто ні на кого більше не шикає, не каже: що ти таке говориш. Всі сміються і вигадують якісь божевільні способи поховань. Ми всі не заслужили на це. Ми всі б мали вже звикнути до цього. Звикнути до болі. Виробити якісь правила поведінки. І треба нарешті навчитись писати нормальні некрологи. Поки є кому. Ну хіба для цього б і знадобилась журналістика. Але як знайти слова? Знаєш, корисніше було як ти возити каски і бронижилети, або піти в медсестри. Корисніше було б будь що. Лише не говорити, бо що тут взагалі ще можна сказати? Як описати твою усмішку, якої ми більше ніколи не побачимо. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5448f5e9d4702/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/53a981c53dd0d/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Tue, 24 Jun 2014 16:48:53 +0300 Його звати Ігор. Ігор – це російський прикордонник, який займається моїм питанням. Ігор старший від мене на кілька років, у нього сім'я і діти. Ігор дає мені гроші на платний туалет на кордоні, в мене нема рублів. Ігор робить мені чай – зелений, як я просила. Ми з Ігорем перекидуємось кількома словами про футбол, якраз повтор – Іспанія – Нідерланди. Він навіть мені співчуває, я ж вболіваю за Іспанію. Але потім Ігор включає Росію 24. Ігор каже, що українська армія вбиває дітей. Мені доводиться пояснювати щось Ігорю і я починаю від цього втомлюватись. Раджу йому сайт stopfake. Але мало надіюсь, що він його відкриє. Мої колеги приходять за мною. Ігор мене не випускає. Я чую, як він їм на вулиці каже, що дівчина затримана, але ввечері її швидше за все відпустять, хоча ще залежить від того, що вона буде говорити. Потім Ігор видає фразу: а ваші нашу б уже зарізали. Потім я згадаю цю фразу, коли Ігор передаватиме мене українським прикордонникам, вони нормально вітаються і знають одне одного в обличчя. Ось ці люди по ідеї мають когось зарізати – когось з числа російських журналістів. Його звати Міша. Міша з Васьою підібрали мене на бусі в Новоайдарі. Міша з Васьою підтримують так зване Лисичанське ополчєніє. Самі вони їдуть з Лисичанська в сторону Щастя, а потім направо, мені ж не направо. Мені прямо. Міша з Васьою кажуть, що українські журналісти брешуть все. Кажуть мені: от ти, от скажи їм, нехай хоч в тих самих однокласниках глянуть, там ж купу відео. Я киваю, в мене нема однокласників. Міша з Васьою розказують історію: в Лисичанську хоронили бабку 80-ти річну. В той момент їхала армія, і в цей же момент в когось в іншій машині вистрелило колесо, армія почала стріляти, бабка вилетіла з гробу, когось підстрелили. Я намагаюсь уявити цю картину і мене пробиває на сміх, але я не можу. Міша і Вася і так на мене дивляться з підозрою, вийти я не можу, бо на цій трасі в принципі машини практично не їздять. Про фосфорні бомби вони теж говорять. Вони вже другі після прикордонника Ігоря. Попри те, що хлопці обіцяють мені убивати українську армію і брати в полон українських брехливих журналістів, я їх впрошую не поверати вправо, а довезти мене прямо – до Щастя. Бо попереду я вчора бачила трупи і мені не хочеться йти повз них знову пішки. Про Щастя Міша і Вася кажуть, що там армія перестріляла половину населення. Я вже знаю, що це не так, бо вчора в Щасті говорила з місцевими, жоден не підтвердив подібної інформації, не підтвердили і в лікарні. Я намагаюсь переконати Мішу і Васю, але безрезультатно. У Щасті звісно не вірять в те, що їх перерізали або перестріляли, бо вони ж усі живі, але про фосфорні бомби в Слов'янську вони звісно вірять. Вони щось знають і про стрілянину в Лисичанську, хоча Міша і Вася з Лисичанська такого не знають. Ввечері мені щастить ще більше. Я бачу власний сюжет – усе моє відео про батальйон Айдар і про звільнене місто Щастя, але на каналі Росія 24. Там ну звісно українські карателі розстріляли місцеве населення – на моєму відео, без жодного місцевого зі Щастя (але ж в принципі – їх всіх ж вирізали). Я втомлено закриваю очі, намацую пульт від телевізора, натискаю кнопку off і лягаю спати. Про себе прошу, щоб російське телебачення, котре масово хоронить живих людей у себе в сюжетах, а тих, що залишились – сварить між собою до стрілянини сусіда в сусіда – горіло в пеклі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/53a981c53dd0d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/538f7cbfcbe73/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Wed, 04 Jun 2014 23:08:31 +0300 Зідзвонювалися з другом. Він на тиждень повернувся зі Слов'янська. В самому Слов'янську був місяць командиром одного із взводів 1-го батальйону Нацгвардії. Кілька цифр, якими він зі мною поділився. Отже, їхній батальйон був на 10-ти блок-постах навколо Слов'янська. За місяць лише раз приїжджав пересувний душ – один на всіх, помилось тоді половина батальйону. Потім почалася стрілянина, душ більше не приїжджав. Польової кухні не було ні разу ні на одному блокпосту. Перший тиждень був сухпайок, далі не було і його. (Тут друг згадав антимайдан, сам він був сотником на Майдані і до цього ніколи не був військовим, так от на антимайдані пам'ятаєте польові кухні міноборони, і він пам'ятає). Три тижні не возили хліба. Про сигарети друг взагалі мовчить. Спали на блокпостах, де і стояли, друг собі зробив три барикади, щоб як одну обстрілюють, можна за другою спати. Друг трохи заздрив бойовикам, які собі в теплі спали в будинках в місті. У їхньому взводі ніхто не голосував. Друг трохи сердиться, що вище командування розповідає, ніби всі могли голосувати, а ще більше сердиться, коли кажуть, що голосували вони ще й за Ляшка. Було добре одне, що патронів було вдосталь. Коли бойовики наступали, то хлопці поливали їх стіною з куль. Це другові подобалось. А от що не подобалось, це те, що терористи наступали, вони відстрілювались, не можна було ні йти в наступ, ні виловлювати їх по одному, лише сидіти на блокпості і відстрілюватись. Відстрілюватись доводилося щодня. І так цілий місяць. За роботу отримали офіційно 1300 грн кожен за увесь місяць. От через таке відношення (не через гроші, а через відношення) і через те, що АТО було як не АТО у хлопців друга впав бойовий дух. Але він їде через тиждень знову, залишає дружину і 5-ти річну дочку на Волині, каже, що 90 відсотків батальйону теж повернеться на блокпости. Командування як такого не було взагалі, один раз до них приїжджав покійний генерал Кульчицький. Дуже переживав, що на зміну волонтерам має приїхати "Беркут" і що вони ще почнуть стрілятись між собою. "Беркут" приїхав. Деякі навіть просили у хлопців пробачення. Дивувались, виявляється, що майданівці – справжні воїни, місяць вже воюють, зізнавались, що їм ("Беркуту") розповідали в Києві, що вони воюють з атбросами. Ну от ще один позитив. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/538f7cbfcbe73/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/538c65ec294e9/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Mon, 02 Jun 2014 14:54:20 +0300 "Одевайте белое, это правило войны"- сказали нам російські журналісти неподалік від супермаркету "Метро". Ми обидвоє були в темно-синьому. Десь за "Метро" з боку аеропорту було чути одиночні вистріли. Втім, це зовсім не заважало мешканцям району "октябрьский" рідного району Рината Ахметова іти на звуки пострілів до "Метро", не зупиняли їх і міліціонери. Місцеві обходили правоохоронців чагарями, тримаючи в руках кульочки, тягнучи якісь тачанки і велосипеди (возиків з супермаркету давно не було, йшов третій день грабунку, представники ДНР в перший день забрали чорну і червону ікру і дороге віскі). На них вони вантажили посинілих курей, крупи, а дехто йшов просто за пляшкою горілки. Міліціонер тим часом нам розповідав, що цієї ночі так само два друга приїхали грабувати "Метро". Одного підтрелив снайпер. Другого ця подія ніяк не змусила змінити плани, він пішов в супермаркет, навантажив, що там залишилось ще, а вже по дорозі назад забрав друга з простреленим бедром і поїхав додому. Ми спитали жінку, котра тягла посинілу курку: "нащо ви йдете туди, вас же можуть підстрелити" – "Зато в последний раз пожру нормально". Я подумала, якщо пекло існує, то воно десь поруч. В цьому ж мікрорайоні Олександр розгрібав все, що залишилось від його хати. Хата до цього випадку була нова, двохповерхова і сучасна. Там мало жити три сім'ї. Швидше за все підпал стався через ракету з пзрк, коли та намагалась збити гелікоптер силовиків, або на будинок впала теплова пастка. Олександр коментує це так: Київ приїхав нас вбивати. Сам він з Ростова-на-Дону. Туди ж і поїде тепер з сім'єю. Але він був у своїх переконаннях не одинокий. Багато хто казав те саме, дехто додавав, що Росія кинула цих хлопців з ДНР, а все мало б бути, як в Криму. На іншому куті міста далеко від аеропорту люди катались на роликах і велосипедах. Життя йшло своїм ритмом. Неподалік був блокпост батальйона "Восток" з озброєними чоловіками і замасованим БТРом. На вокзалі я зустріла Діму Литвиненка – журналіста СТБ. Він вранці звільнився з полону ДНР. Показував спину від побоїв, розповідав, що бачив стіни і підлогу в будівлі СБУ, де його тримали – все у крові. Він також чув крики інших полонених, котрі просили лікаря. Вже у своєму потязі до Києва я думала: як так, таке велике місто, в якому стільки людей, в якому за статистикою 70 % за Донбас в складі України, всі живуть в страху і чекають допомоги звідкись. Дозволяють, щоб на їхніх вулицях людям одягали мішки на голови і відводили в катівні. (У ДНР, як мені розповіли, є навіть підрозділ каральний з промовистою назвою НКВС, так-так, НКВС). Невже вони всі думають, якщо вони вийдуть на вулиці 5-10 тисяч чоловік, то їх почнуть розстрілювати? Чому мій друг з Рівненської області їх захищає, а вони навіть бояться розповісти про своїх рідних, що теж сидять в якомусь днрівському підвалі. Чи чоловіки Львова, чи мого рідного Франківська дозволили б подібне у власному місті? Бо що залишається ще захищати в цьому житті, як не власний дім, власне місто? Зі мною в потязі їхало дуже багато дітей. В кожному вагоні були діти. Хто з батьками, хто з бабусями. Їхали на невизначений час. В одного хлопчика років п'яти був іграшковий пістолет. Може хоч він виросте і навчиться захищатись. Не лише ж кури і горілку красти, правда, Донбас, який ніхто ніколи не поставить на коліна? https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/538c65ec294e9/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5280bee550331/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Mon, 11 Nov 2013 12:26:29 +0200 Архітекторів Івана Мельничука та Олександра Бурлаку я застала на відкритті виставки Pinchukartprize разом з самим Віктором Пінчуком. Кімната нагадувала архітектурну майстерню, а самі молоді архітектори власне і розповідали потенційному інвестору про вигідні проекти:- оце світлодіодна стіна. Закриває весь лівий берег від ока жителів правого берегу. Замовник проекту Громадська організація "жителів Печерська". Але проект називається "Благоустрій Дарницького та Деснянського районів".Ще один проект "Венеція-Амстердам" Або ж соціальний проект, що особливо має бути цікавим для мецената. Робота під назвою "Збереження старого Подолу". Архітектори своїм рішенням пропонують зберегти древню частину міста шляхом перетворення його в Пасаж. Як цього досягти? Не лише накрити склом Гостинний двір, а й узагалі розширити цю цікаву задумку і весь Поділ накрити склом, всіх мешканців відселити, а зверху над склом надбудувати багатоповерхівки і торгові центри. Ви скажете, що це не дуже, але за склом не буди пилюки, згубного впливу навколишнього середовища і так вдасться на довгі роки зберегти древню архітектуру. Проектів було ще кілька. Пінчук запитав тоді щось в стилі: "Это что, сатира у вас такая?" Втім архітектори певні, лише хіба трохи пофантазували, а так – усе взято із життя. Як приклад наводять сьогоднішню реконструкцію Поштової площі. Де вся столична влада хвалиться, що тепер там буде пішохідна зона. Однак мало згадує, що головне – це не пішохідна зона над, а нова торгівельна площа під. Архітектори пропонують і дуже цікаві архітектурні рішення для релігійних громад: церква -гармошка. Чим менший сквер чи парк, тим менша церква стоїть, чим більший – тим більша. Адже як парк та і без церкви, правда? Більше про цілком реальні архітектурні шедеври майбутнього слухайте на хвилях Громадського радіо на SoundCloud, або на сайті Громадського радіо в програмі ГЕНПЛАН. P.S: ЗА 25 днів нам вдалося зібрати більше запланованої суми 60 тисяч гривень. Процес тривав і триває на платформі Спільнокошт. Як ви можете долучитися – дивіться тут https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5280bee550331/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/526a2e149a2c1/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Fri, 25 Oct 2013 11:38:44 +0300 Гордість переповнює з-за кордону за українську владу. У Варшаві є тижневик "Наше слово". Це видання українською мовою для українців Польщі. В основному його читають українці, що народилися в Польщі, це була їхня земля, на якій жили їхні батьки і батьки їхніх батьків. З мов вони здебільшого знають лише українську і звісно польську. На 50% видання фінансується за гроші уряду Польщі, інші 50- це підписка. Однак нещодавно виданню зокрема, та українцям Польщі загалом вирішило допомогти українське посольство в Польщі. Два тижні тому передало три ящики відбірних книг. Ось кращі зразки: Старый русский детектив Иван Франко по-русски та Натан Рыбак Ошибка – Оноре Де Бальзака Вехи священной истории Владимир Роговой – Иду я по жизни и песни слагаю История украинской ССР-1 том Ну і щоб зовсім передати єдність братів слов'ян українське посольство у Варшаві українцям Польщі передало книгу польського поета Міцкевича звісно – білоруською мовою. Адам Міцкевіч – Вершы і паэмы https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/526a2e149a2c1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5268b4d842491/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Thu, 24 Oct 2013 08:49:12 +0300 В польському сеймі дістала запитаннями депутата Роберта Бєдроня. Йому довелося розповісти про автомобілі, свої приймальні, куди їздить на відпочинок, чи в клубі партії в сеймі роблять ремонт за бюджетні гроші та чи голосує він чужими картками. Роберт Бєдронь – депутат Сейму Відтак захотілось побути Владиславом Соделем, котрий фотографує депутатські годинники. Але в Бєдроня годинника на руці не було. Я запитала, чи є годинник взагалі та скільки коштує. Бєдронь сказав, що годинників не носить, відтак перейшли до одягу. В'язана краватка коштує 1 фунт, відзвітував народний обранець. Про все це Бєдронь розповідав з усмішкою, ніякого здивування в парламентаря ці запитання не викликали, місцеві журналісти їх задають постійно і пишуть про всі не надто по кишені речі, що з'являються в депутатів – каже парламентарій. Натомість, російські і молдовські журналісти, котрі теж були на цій зустрічі дуже дратувалися з моїх питань. Одна російська колега навіть сказала: ти б до нього ще в труси залізла. Перед тим ми з журналістами ходили в газету "Super express". Це польський таблоїд. Я не надто з захопленням йшла на цю зустріч, бо сама не читач таблоїдів. Однак ті ж мої колеги дуже були зацікавлені тим, як журналісти підглядають за життям зірок, що ті купують і за скільки (в той день у Варшаву якраз приїхала Шерон Стоун), скільки коштують сканадальні фото зірки топлес і так далі. Мені після таких двох різних зустрічей здалося дуже дивним зацікавленість медійників зірками, що мають приватне життя, на яке самі заробляють і така незацікавленість (я б навіть сказала, що вони мої питання вважали ознакою поганого тону) тим, як і на що тратить гроші платників податків депутат і чи живе він на одну зарплату. На другий день ми були в Католицькому агенстві. Журналістам цього сайту доводиться писати не лише про те, що хорошого робить католицька церква для вірян, а й, наприклад, про педофільські сканадали серед священиків. Російська колега тоді сказала, що сама вона на подібні теми старається не писати, бо православна і тому не хоче компрометувати релігію. Чому я про все це розповідаю? Мені видається, що на цих двох прикладах видно, як ми далеко ще від Європи і близько до сусідів по інший бік кордону. Я теж часто чую не лише від співгромадян, а і від колег, що запитувати про машини не варто, бо всі нардепи мають лексуси і мерседеси, і що тут такого. Я завжди думаю, що є щось тут такого, бо депутату на його зарплатню просто не по кишені така машина. Та й навіть ну не пасує це. Так само, як Януковичу Межигір'я. А про патріарха Кіріла доводилось чути, що йому той годинник взагалі бог послав, Хоча, можливо мені просто попалися такі колеги-журналісти в компанію. P.S. Аби потрапити в Сейм – довелося чекати півгодини. Зазвичай все займає 10 хвилин, просто в той день була в Сеймі Шерон Стоун, багато депутатів (котрі теж прогулюють час від часу засідання) збіглися пофотографуватися. Коли ми йшли коридором до клубу партії Бєдроня, я побачила, як збираються на засідання члени парламентського комітету інфраструктури. Зайшли ми на засідання без проблем. Власне відвідати комітети може кожен журналіст. Решта громадян може спостерігати за перебігом засідання на сайті Сейму. Траснсляція роботи кожного комітету ведеться онлайн. Збираються члени комітету інфраструктури. Одна з камер, що транслює засідання. Коли Бєдронь почув, що в Україні є така програма "Дорогі депутати", котра вивчає, як працюють народні обранці і чи виконують свої обіцянки перед виборцями – Бєдронь дуже зрадів, що в Польщі такої програми немає. Думаю, якби така була, журналістам набагато важче було б її наповнювати. https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/5268b4d842491/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/523d66d7df05c/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Sat, 21 Sep 2013 12:28:55 +0300 Ось цю машину хтось кілька тижнів тому у вихідний день – неділю припаркував на вулиці Великій Житомирській перед Львівською площею. Точніше, не на вулиці, а на самому тротуарі. Зверніть увагу, як зручно. Одна ця машина за час мого півгодинного спостереження створила дискомфорт двом десяткам людям, серед яких дві мами з дітьми у візочках. Я не знаю, хто власник автомобіля. Швидше за все ніхто з високих чинів, тому ніби далі і нема про що читати. Однак, саме про це і треба читати. Іноді, не чиновники винні в наших проблемах. В наших містах все так незручно і некомфортно іноді теж не так через місцевих чиновників, точніше іноді, як от в цьому випадку, зовсім не через них. Прибирання під'їзду, зручне паркування в дворі машини, пересування по місту з міською швидкістю, а не швидкістю, котра б була доречна для німецького автобану – це все не чиновники. Коли ми, виїжджаючи на своїх автах в дощ, а особливо в снігопад на роботу – думаємо про власний комфорт в теплій машині, ми створюємо не лише дискомфорт для інших учасників руху, ми і самі стоїмо в довжелезних пробках, бо думали: ну що ж одна моя машина нічого не змінить. А так же ж подумав кожен. Це все ми. Для "Громадського радіо" – http://hromadskeradio.org я записала перший випуск програми "ГЕНПЛАН". Вона про те, як нам всім скласти цей генплан, як нам впливати, змінювати і трохи жити справді не лише в місті, а і з містом, думати трохи не лише про власний комфорт, а і про комфорт, наприклад, ще наших сусідів. Побачите, комфорту побільшає і в нас. В першому випуску говоримо про комфорт руху громадського транспорту, як один з видів руху в Європу.)) Слухайте, думайте. http://hromadskeradio.org/content/podcast/20092013-1500.html https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/523d66d7df05c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/51962dec43429/ ukrpravda@gmail.com (Анастасія Станко) Fri, 17 May 2013 16:17:32 +0300 Мій дідусь – ветеран Другої світової, яку тут прийнято називати Великою вітчизняною. Для підтвердження викладаю його військовий квиток, аби не виявилося, як в декотрих, що не ясно, чи то батько в танку горів чи дід. Він пішов на війну добровольцем, щойно йому виповнилося 18-ть. Казав, що обіцяли, що буде льотчиком, але був звичайним піхотинцем. Провоював 6-ть місяців, під Остравою був поранений в голову. Досі слід на черепі залишився. До чого я це веду. У селі Нижнів Івано-Франківської області, де живе мій дідусь – він єдиний живий ветеран війни і її інвалід, решта повмирали. Торік на День Перемоги сільський голова приніс дідові одне пиво і пачку рису і потис руку. Позаторік просто дві пляшки пива і потис руку. Минулі роки, коли ветеранів було в живих 5-ро, а відтак троє – їх кликали на панахиди до братської могили. Цього року про діда, окрім сім'ї не згадав ніхто. Ні пива, ані потиснутої руки. Другий мій дідусь теж живе в тому ж селі. Він гордо іменований учасником війни. В 16-ть його забрали робити зброю на Урал. Останні роки він теж користувався благами потиснутої руки. Торік, коли в селі ще діяли якісь місцеві підприємці – обом дідам вони принесли по головці сиру і масла. Цього року і цьому дідові нічого. За 20-ть років Незалежності мій старший дід -ветеран та інвалід третьої групи ні разу не отримував санаторного лікування, хоч я знаю, що гроші на це виділялися і досі виділяються. Два роки тому померла бабця, його дружина, тепер він живе сам, йому крутить руки і ноги на старості і мама його по два рази в рік підліковує, з великими труднощами вибиваючи палату в лікарні для ветеранів ВВВ і то з перемінним успіхом. До чого це я веду. Коли я читаю про ці антифашистські мітинги, і про ці гасла, які партія регіонів рекомендує писати на транспарантах начебто небайдужим громадянам, мені просто хочеться дуже голосно реготати. Бо ж дійсно – НІХТО НЕЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТО! І так – СПАСІБО ДЄДУ ЗА ПОБЄДУ! ДЄЛЬФІНАРІЙ ПРОТІВ ФАШИЗМА! P.S. Коли дідусь вернувся з війни на рідне Закарпаття, то побачив визволителів, котрі вже порядкували в його селі. Один хотів згвалтувати чи то дівчину дідуся, чи то просто знайому. Дід з друзями побили визволителя так, що той невдовзі помер, діда засудили до розстрілу, котрий потім замінили на 25, з яких в таборах він пробув 10 років. Після звільнення в Магадані він познайомився з моєю покійною бабцею. Їй теж дісталося 10-ть років таборів за те, що носила упівцям їсти. Ще кілька лозунгів від партії регіонів: НАША ИСТИННАЯ НАЦИОНАЛЬНОСТЬ – ЧЕЛОВЕК УКРАИНА – НАШ ОБЩИЙ ДОМ! ХОТИМ, ЧТОБ ВСЕМ КОМФОРТНО БЫЛО В НЕМ! так і хочеться дописати ще одне гасло поряд з цими: А МАЛЕНЬКЕ ЗВІРЯТКО ЗАГОРТАЄ ШОКОЛАД У ФОЛЬГУ! https://blogs.pravda.com.ua/authors/stanko/51962dec43429/