https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/53b0308a42f1a/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Sun, 29 Jun 2014 18:28:10 +0300 Кілька тижнів тому суд скасував європейські санкції, застосовані проти сирійського банку. Той довів, що процедура прийняття рішень була порушена, адже не було прямо доведено, що банк має стосунок до загибелі людей, і що його було попереджено про застосування санкцій. У цьому радять шукати ключ, чому ЄС дало російському керівництву час до понеділка. "Якщо пришвидшити процес, застосувавши санкції, скажімо, проти "Газпрому" – той може оскаржити це рішення," – відповідають у Брюселі на питання, навіщо у висновках по Україні містяться нереалістичні вимоги, про виконання яких Росією до понеділка не може бути мови. Поки в Україні говорять про 72 години втрат, європейці наполягають, що "три доби це найкоротший з усіх можливих термінів." Пояснення аж ніяк не виправдання, а просто роз'яснення тих чи інших дій не завжди зрозумілих для нас інстутуцій. Загалом у першому пункті висновків по Україні вітається мирний план Петра Порошенка, у другому Росію закликають вплинути на нелегальні угрупування та припинити постачання зброї через український кордон. Найважливіший останній пункт висловлений в ультимативній формі. Подібні формулювання фактично не зустрічаються в такого роду документах. Чи впливає це на події на Сході України – інше питання. Слово "Росія" не вживається, хоча очевидно про кого йдеться. "Сподівання" наступні: "У цьому контексті Європейська Рада має надію, що до понеділка, 30 червня, будуть зроблені такі кроки: - Досягнуто згоди щодо механізму контролю, нагляд за яким здійснює ОБСЄ, для припинення вогню та відновлення ефективного контролю за кордоном; - Повернуто українській владі три прикордонні контрольно-пропускні пункти (Ізварине, Должанський та Краснопартизанськ); - Звільнено заручників, включаючи всіх спостерігачів ОБСЄ; - Започатковано вагомі переговори щодо впровадження мирного плану Порошенка". Якщо Росія не виконає ультиматом, то "Рада (рівень міністрів закордонних справ) оцінить ситуацію, за потреби ухвалить необхідні рішення, тоді як Європейська Рада (рівень очільників урядів та глав держав) підкреслює свій намір зібратися повторно в будь-який час для запровадження подальших відчутних обмежувальних заходів", – говорить останній параграф. На питання про те, що мається на увазі під "необхідними рішеннями" та "серйозними обмежувальними заходами" чиновники відмовляються, а точніше не хочуть відповідати публічно. Дипломати пояснили, що оприлюднення заходів розкриє всі карти. Водночас це також можливість не зберегти обличчя, коли погроза є, а дії не буде. Варто усвідомити, що для прийняття секторальних санкцій потрібна фізична присутність глав держав, які перед останнім самітом збиралися по Україні аж у березні. Очевидне питання, чи це можливо зробити швидко? Навіщо затягувати? Відповідають, що подібні ситуації були. Французький президент Олланд на брифінгу для французької преси додає, що напередодні зустрічі мав тривалу телефонну розмову за участі Ангели Меркель, Петра Порошенка і Володимира Путіна, а також, що "ще одна розмова має відбутися цієї неділі." Чи змінить щось розмова? Звісно, питання. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/53b0308a42f1a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52fb53c0856c0/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Wed, 12 Feb 2014 11:58:08 +0200 Тімоті Снайдер – американський історик, фахівець з історії Східної Європи, професор Єльського університету. Автор світового бестселера "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним". Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту. Тімоті Снайдер відповів на питання Hromadske.TV у серії інтерв'ю зі світовими інтелектуалами. Історик звертає увагу на погане розуміння Заходом українських реалій та ролі Росії. Тоді як відзначає, що для того, що для системної допомоги Європейському Союзу та США бракує розуміння, яку саме Україну хоче будувати Майдан, яких інституційних змін прагне населення. Чіткі пропозиції від людей щодо бажаних екомічних та політичних реформ дадуть змогу Заходу запропонувати конкретнішу допомогу. Тімоті, у вашій статті у The New York Times "Не дайте Путіну загарбати Україну" йшлося про російську загрозу для України. Ви радили уважно придивлятися за діями Кремля під час Олімпіади у Сочі і висловлювали занепокоєння через можливість жорсткіших дій. Як ви оцінюєте дії Європейського союзу та Заходу? Що ті можуть зробити? Тімоті Снайдер: На мою думку, небезпека зі сторони Росії полягає у тому, що та чітко розуміє чого хоче досягти. Москва хоче бачити Україну в Євразійському союзі, проте не має жодного уявлення як втілити це в життя. Україна може опинитися там лише за умови панування диктатури в державі. Щоб встановити диктатуру в Україні Кремль мусить серйозно втрутитися. Тож я боюся, що якщо росіяни будуть йти за власною логікою, можуть набагато глибше зануритися в українські справи і загрузнути у цьому питанні. Росія докладає багато зусиль, аби збити нас, Захід, з пантелику, переконати в тому, що події в Україні – це винятково повстання праворадикалів і нацистів. Західні країни мають об'єктивно та неупереджено поглянути на Україну, ознайомитися з усім її багатоманіттям, регіональними відмінностями, щоб зрозуміти людей, а також джерела походження влади. Не потрібно говорити про Україну в розрізі символів чи ідеологій, правих і лівих або різних мов. Що ви думаєте про скандал із прослуховуванням Вікторії Нуланд і її висловлюваннями щодо ЄС? Як вони вплинули на відносини США та Європи? Реакція перших днів видалася доволі спокійною. Чи впливатиме ця ситуація на подальний розвиток подій? Тімоті Снайдер: Насамперед, що цей запис показав, – це скільки ще американцям потрібно вчитися і краще розбиратися в ситуації. Якщо просто послухати плівку, то вона показує, що політичні судження людей на Майдані про Кличка та Яценюка були набагато правильнішими, розумнішими за судження Нуланд і американського посла. Для мене це цікаво, адже насправді суть плівки у тому, що американці вважають: Яценюк і Кличко повинні були погодитися на пропозицію Януковича декілька тижнів тому, що звісно було би жахливою ідеєю. Запис показує, що нам, США, ще є чому вчитися, що потрібно приділити більше уваги Україні і не вважати, що ми маємо готові рішення. Насправді ми знаємо про Україну набагато менше, ніж думаємо. Цікаво також, що правда виявилася протилежною до того, що хотіла показати російська пропаганда, мов американці усім заправляють. Сьогодні лунає чимало підтримки України від західних лідерів та діячів. Водночас серед частини українців виникає розчарування: гарні слова, але жодної конкретики. У цій студії ми розмовляли з Ен Епплбом, іншими експертами та інтелектуалами. Вони радять вдаватися до системних дій: боротися з корупцією, тиснути на суди та міліцію, об'єднатися у національний рух, яким був Народний рух України наприкінці 80-х. Та й це видається не надто конкретним. Чи є у вас на думці якісь дії чи заходи, окрім санкцій, що можуть стати корисними українському суспільству? Тімоті Снайдер: Сполучені штати та Євросоюз повинні працювати разом і не дозволяти собі відволікатися на такі дурниці, як неввічливі телефонні розмови. Також ми, а особливо європейці, повинні визнати, що події в Україні напряму стосуються майбутнього Європи. Чи опиниться Україна на одному боці, чи на іншому – це матиме наслідки не лише для вашої держави чи Росії, це вплине на увесь Європейський Союз. Демократія крихка по всій Європі, це помітно з прикладів Угорщини, де при владі націоналістичні партії, або ж згадаймо проблеми з корупцією у Болгарії. ЄС має внутрішній інтерес у перемозі демократії в Україні. Важливо, аби європейці зрозуміли, що ставки набагато вищі, ніж вони думають. Водночас, ми потребуємо вашої допомоги, допомоги українців. І вона виявляється не лише у протестах. Звісно, мітинги на Майдані нас надихають, вони дивовижні, але також ми потребуємо вашої допомоги у двох різних напрямках: ми маємо отримати чітке розуміння від самих українців щодо того, як мусить функціонувати українська політична система. Очевидно, що президентська республіка, де більшість важелів влади зосереджено у виконавчій гілці – це проблема. Байдуже, чи є президентом Янукович, чи хтось інший. Конституція мусить бути переглянута. Лише тоді Захід дійсно зможе допомогти. Друге, чим ви можете допомогти – це ідеями щодо того, як запобігти корупції на "низах", як змусити ці закони працювати у майбутньому, працювати постійно. Врешті-решт, багато людей вийшло на вулиці саме через це. Будь-яке політичне рішення повинно виконуватися так, щоб люди змогли обходитися без корупції. Це мусить бути частиною пакету угод, на якому наполягає Захід. Для того, щоб його підготувати його, потрібна ваша допомога. Повернімося до пропозиції Міжнародного валютного фонду. Насправді реформи, які впроваджують, дуже болісні і довели свою проблематичність у багатьох країнах світу. Фінансова ситуація в країні вкрай складна. Що ще можна зробити в економічному реформуванні України після кризи? Тімоті Снайдер: Усі серйозні політики, як у США, так і в Європі, погоджуються, що ми маємо надати певну фінансову підтримку, окрім тієї, яку пропонує Міжнародний валютний фонд. Питання полягає в тому, як нам упевнитися, що ці гроші використають інакше, ніж кошти, надані Росією. З іншого боку, багато з умов, які заявляє МВФ, мають сенс для простих українців. Так, наприклад, одне з питань, якими стурбований фонд – це марнування природного газу в Україні. Це дійсно проблема, бо вона не лише дозволяє провадити корупційні схеми, а й, через недостатній контроль, багато сировини просто втрачається. Люди використовують забагато газу і в результаті всі ці кошти прямують до бюджету Росії, в "Газпром". Тож деякі речі, які так довго пропонує МВФ, справді мають сенс для звичайного українця. Польська "Солідарність" ішла до серйозних змін багато років. Дехто на Майдані твердить, що ми не можемо цього собі дозволити, дії мають бути куди рішучішими (йдеться навіть про застосування сили), що шлях "Солідарності" вимагає певної готовності суспільства. Що ви на це скажете? Особливо в умовах, коли частина країни лишається поза протестами? Тімоті Снайдер: Я не знаю як вирішити цю проблему, вагаюся навіть щодо якоїсь поради, але скоритаюся історичною аналогією "Солідарності", яку ви запропонували: помилка, яку допустила профспілка, полягала у їхній непідготовленості до воєнного стану. Це помилка, якої Майдан, на мою думку, не припускається. І це добре, майданівці абсолютно правильно чинять, коли готуються, що проти них можуть застосувати силу. Це чи не єдиний спосіб упевнитися в тому, що власне цього застосування сили не станеться. З іншого боку, ви праві: перемога "Солідарності" зайняла багато часу і причина, через яку вони таки виграли після стількох років полягає в тому, що "Солідарність" привабила представників майже всіх груп населення, незалежно від того були вони робітниками чи ні, чи були католиками, чи ні. Саме це я вважаю наступним завданням Майдану. Важливо, аби Майдан став нормальним явищем у кожному українському домі. Не всі повинні погоджуватися з ним, але кожен мусить пам'ятати про Майдан щодня так само, як вони пам'ятають про уряд. Я вважаю, що ви рухаєтеся саме у цьому напрямку. Інша річ, яка мусить бути зроблена (і це просто підкеслення того, що я говорив раніше): Майдан, його лідери повинні мати чіткі пропозиції для Брюсселя щодо системних змін у країні. Тільки так люди можуть допомогти Заходу запропонувати політичну та економічну систему, яка приноситиме користь кожному мешканцю України. Маю відзначити, що саме в цьому аспекті я бачу найслабшу ланку: існує розрив між політичними діячами, самоорганізацією людей, яка відбувається, а також Заходом, який потрібно інструктувати щодо конкретних інституційних змін, яких прагнуть люди. Захід зараз дуже симпатизує Майдану. На жаль, набагато менше він розуміє реалії української системи влади. Ось тут нам може знадобитися ваша допомога. Ви згадали про важливість єдності. Деякими медіа ведеться цілеспрямована кампанія розколу Заходу і Сходу України, прихильниками Майдану і антимайданом. Ви історик, добре знаєте нашу країну, що може стати об'єднавчим фактором? Тімоті Снайдер: Україна не єдина країна, яка має історичні відмінності у різних регіонах. У США такого повно Різниця між мешканцем Коннектикуту та Техасу набагато серйозніша, ніж поміж тернополянином і донеччанином. Для націй нормально мати певні розбіжності. Це може бути доброю ознакою, якою можна пишатися. Швейцарці гордяться цим, так само як канадійці пишаються тим, що мають розмаїття різних груп людей всередині однієї країни. На мою думку, дві речі, які сполучають народ воєдино – це минуле та майбутнє. Дуже важливо мати неупереджених істориків (і ви маєте деяких, як, приміром, Ярослав Грицак), які серйозно сприймають різні точки зору та водночас турбуються про те, щоби історія України була єдиною, чіткою та свідомою. Майбутнє ж, у якому Україну бачить себе соборною державою, також аа для всіх громадян. І звісно, зараз ви маєте надзвичайні можливості для змін, бо Україна нарешті суверенна. Однак на цьому її плюси поки закінчуються: підприємець із Дніпропетровська стикається з тими ж проблемами, що і фермер зі Львівщини. Потрібне бачення країни, яке об'єднало б людей. Запропонувати модель вигідну усім жителям. Це може бути справедлива держава, де влада знаходиться не в руках декількох людей. Майдан своїми діями зайшов дуже далеко у формуванні нової свідомості, злученні нації. Спільна дія є потужним об'єднавчим фактором. Лише коли ви працюєте разом, можна помітити відмінності і зрозуміти як їх долати. Майдан, загальна воля брати на себе відповідальність – це те, що зміцнює націю і створює можливість для діалогу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52fb53c0856c0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f621531f205/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Sat, 08 Feb 2014 13:21:39 +0200 Халід Абдалла – британський актор єгипетського походження, медіактивіст, один із засновників колективу громадянських журналістів "Mosireen". Герой документального фільму "Майдан" про єгипетську революцію, який цього року номіновано на "Оскар". Халід народився і виріс у Великій Британії. Знімався у фільмах "Той, що біжить за вітром" та "Не брати живим" (з Меттом Деймоном у головній ролі). З початком революційних подій повернувся до Каїра. На знак солідарності з київським Майданом автори фільму дублювали стрічку українською, і дозволили показ в Україні. Громадське показало фільм в ефірі і зв'язалося з Халідом, щоб поставити йому кілька запитань. Халіде, аудиторія побачила чимало спільного між тим, що відбувається на українському Майдані і подіями в Каїрі. Які уроки інші країни можуть винести з досвіду єгиптян останніх трьох років? - Найважливіший урок для мене – це досвід, набутий нами за триріччя, власне процес змін, що відбувається циклічно. Зараз, мабуть, найтемніший момент, Я сподіваюся, що це пройде. Процес революції не лінійний. Ми сподіваємося на зміни, що йтимуть чіткою лінією, але це не так. Ось це найважливіший урок. Також я вважаю, і це, можливо, дивна річ: революція – це надзвичайний момент в житті людей. Водночас вона є ознакою провалу і невдач. Революція відбувається, коли справи настільки погані, що єдиний вихід – це масове повстання. Це означає, що процеси після подій революції будуть також надзвичайно складними. Не варто очікувати, що після все піде, мов по маслу. Важливе питання полягає в тому, де брати надію під час складних часів. Потрібно завжди бути оптимістичним, бо без цього не буде і змін. Через три роки після повалення режиму Хосні Мубарака ми багато говоримо про постреволюційні проблеми, зокрема про те, чого революція не досягла, адже система не змінилася, корупція, свавілля не зникли. А чи є позитивні результати, які вони? - Досягення просто дивовижні. Вони є, але зараз надто рано визначати їхній масштаб. Згадайте подібні визначні події в історії людства. Жодні з них не досягли успіху та не потерпіли краху в такій короткій перспективі. Йдеться про якихось три роки. Найбільший успіх – це масовий культурний злам, який пережив народ, це вперше за десятиліття трапилося в Єгипті. Люди відчули, що це саме вони керують власним майбутнім. Якщо ж говорити про суттєві зміни, подивімось на останні три роки в Єгипті, на історію цих подій. Відбулася ротації урядів і подібних формувань. Ніхто раніше навіть не уявляв, що таке можливо. Спочатку ми мали поліцейську державу на чолі з Мубараком, потім його змінили "Брати мусульмани", потім, після військового перевороту, прийшла третя сила. Моя політична ідеологія полягає в тому, що варто контролювати управління державою. Не повинно існувати панівної ідеології, що викреслює певних людей із усіх процесів життя. Багато позитивних змін також сталося на рівні національної свідомості, вона взагалі має здатність еволюціонувати. Наскільки я розумію, у вас це відбувається вже 10 років, зміни все ще тривають. Гадаю, що власне дуже важливий процес навчання. Варто зрозуміти, що ми боремося за зміни, що все залежить від людей. Потрібно, щоб люди зробили уряди підконтрольними собі. Що мені подобається в фільмі "Майдан", то це те, що у ньому показано не те, як повалено владу, керівництва, а, як а люди роблять керівництво підзвітним собі. На жаль, будь-яка революція – це заплутаний і дещо хаотичний процес, але об'єднавчі почуття створюють критичну масу людей, яка впливає на все, що відбувається. У будь-якому разі, на прикладі Єгипту можу сказати, що революції просто так не минають. Про це будуть знати наступні покоління і це лишиться в їхній свідомості. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f621531f205/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f3873128e42/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Thu, 06 Feb 2014 13:59:29 +0200 Енн Епплбом – американська письменниця, журналістка, лауреатка Пулітцерівської премії за книгу "Історія ГУЛАГу". Зайняла 27-му позицію у переліку найвпливовіших мислителів 2013. В минулому член редакційної ради "The Washington Post", редактор "The Economist". Досліджує суспільні й політичні зміни у Східній Європі. Є дружиною польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського. В інтерв'ю Hromadske.TV Енн розповіла про ефективні, на її погляд, дії для Заходу та українців. Зокрема у випадку з бойкотом Росією товарів закликає бойкотувати російські товари. Тоді як українцям радить не обмежуватися вуличними протестами, а створювати потужний рух, який би насправді боровся з корупцією, тиснув на суди й міліцію, а не просто намагався позбутися "кількох поганих хлопців". У своїй статті для The Washington Post ви детально описали перестороги, які викликала закони 16 січня, ви також закликали Європу та США до дій. Все ж ви вважаєте ваш заклик досі актуальним? Які основні ідей вашого звернення? Енн Епплбом: По-перше, ця стаття була написана для західної аудиторії, для аудиторії, яка все ще очікує, що всі все, що відбувається на території колишнього Радянського Союзу відбуватиметься за тим самим механізмом, як так звані "кольорові революції". Погляд такий: існує певний період корупції, пострадянського диктаторства, а після цього відбувається вулична революція, яка врешті призводить до демократії. Основна ідея моєї статті полягає в тому, щоб показати, що така модель більше не працює. Події у цих країнах відбуваються не зовсім так. Такі речі, як корупція та пострадянський авторитаризм набагато сильніші, ніж ми вважали, тож самої вуличної революції недостатньо. Звичайно, це було хороше навчання на шляху до змін у всіх пострадянських країнах (особливо в Україні, де вже була кольорова революція). І частину статті, де йдеться про це, я вважаю досі актуальною. Я ж прагнула звернутися до американців і закликати змінити парадигму, більше думати про те, що потрібно зробити в Україні, мати глибше розуміння ситуації загалом. Сам факт, що люди вийшли на вулицю зовсім не означає, що все зміниться. Натомість потрібні глибокі реформи, Захід повинен залучатися активніше й зрозуміти джерела корупції в Україні. Йдеться не просто кількох поганих хлопців десь зверху, які керують корупційною системою та застосовують репресії. Йдеться не лише про участь Росії. Саме це я старалася пояснити своїм американським колегам. "Досить гасел, час діяти", – так завершується ваша стаття. Ви також писали, що Заходу час "повернутися на ковзанку", бо досі в цій грі лише Росія. Протягом останніх відбулося чимало: президент США Барак Обама згадав про Україну у своєму щорічному зверненні до народу, держсекретар США Керрі зустрівся з опозицією, були розмови про фінансову допомогу Україні, єврокомісар Штефан Фюле згадав про потребу надати Україні перспективу членства в ЄС? Чи вважаєте Ви, що цих заходів було достатньо? Чи гасла досі лишаються самими гаслами? Енн Епплбом: Так, це правда. Останні тижні справді були досить насиченими та багатими на розмови. Важливо, щоб Захід залучався серйозніше та краще розумів події в Україні. Що мене турбує – це довгострокова перспектива. США та Європа повинні розуміти, що в Росії є довгострокові плани на цей регіон. Також є дуже глибока зацікавленість у тому, щоб в Україні не було демократії, щоб вона не була прикладом для Росії. І тому ми маємо взяти на себе більшу відповідальність та віддано допомагати демократії в Україні, допомагати реформуванню цього регіону. Нам потрібно долучатися, потрібно розуміти, а також серйозно думати про наші стосунки з Росією. Наприклад, протягом останнього року був ряд торгівельних бойкотів зі сторони Росії. Це не тільки стосувалося України, а й балтійських країн, також Грузії та Молдови. Відповідати на такий бойкот потрібно було бойкотом. Це мають бути жести, які використовуються торговельними організаціями, зокрема СОТ. Проте досі Захід дуже неохоче йшов на подібні кроки. У цьому проблема. Нам потрібно розуміти, що це дуже глибока проблема. Такі торгівельні бойкоти – це серйозний інструмент політичної агресії і на них потрібно правильно відповідати. Саме це я мала на увазі. Звичайно, я дуже рада, що пані Ештон приїжджала до Києва і пан Кері також говорив про Україну. Все ж я не впевнена, чи люди в США, особливо в Європі, готові ментально до довгострокової боротьби з Росією за ті ідеї та цінності, які домінують у цій частині світу. Я ще не знаю, чи думають вони про це і чи розуміють тактику, яку потрібно використовувати. Це правда, що на цьому та минулому тижнях ситуація поліпшилася. Зупинилося насилля та напади, але все ж ми не знаємо, яким є довгостроковий план і що станеться після олімпіади в Сочі протягом наступних місяців. Чимало європейських країн, в тому числі Польща, Швеція, балканські країни, залученими в українські події. Напередодні у цій студії професор Тімоті Ґартон Еш зауважив, що нічого суттєвого не може статися без залучення Франції, Великої Британії. Чи ви поділяєти таку думку? що саме можна зробити, щоб залучити саме ці країни, які,доволі обережні у своїх відносинах з Кремлем? Енн Епплбом: Зараз у Європі інтерес до України значно більший, ніж був коли-небудь раніше за останні двадцять років. До вас приїздили очільники урядів та дипломати таких країн, як Польша, Швеція, Німеччина, також балтійські країни. Вони повністю залученні, займаються, розбираються та цікавляться Україною, що є однозначно дуже новим. Що стосується Франції, я знаю, що польський прем'єр протягом останніх тижнів багато їздив Європою та спілкувався з різними колегами, старався їх долучити. Також, я вважаю, що мудрою є ідея про те, щоб лідери української опозиції також здійснили схожу подорож. Я не знаю, як саме ми можемо зацікавити Францію, оскільки у них зараз теж досить багато внутрішній проблем. Велика Британія має тривалі традиції і проявляє інтерес до Сходу Європи. Можливо, не до України, але вони займали активну позицію під час Холодної війни, добре знають Росію та вбивства, які мали місце після холодної війни. Гадаю, що повноцінна участь Великої Британії була б дуже корисною. Не потрібно недооцінювати тих союзників, які є станом на сьогодні. На вашому боці Німеччина, Польша, Швеція, а також балтійські країни – я не знаю, чи може бути кращою підтримка Європи. Ви дуже добре знаєте регіон, людей та їх ментальність, проводили багато досліджень про ГУЛАГ, про комуністичне минуле регіону. Що самі люди в могли б зробити самостійно? Що необхідно зробити українцям у короткостроковій та довгостроковій перспективі, щоб якось просунутися уперед? Енн Епплбом: Боротьба проти корупції починається на найнижчому рівні: на рівні того, як люди взаємодіють одні з одними та що вони дозволяють бюрократам. Успішні рухи у всьому світі борються з корупцією не "згори донизу" Звісно, це теж важливо. Насамперед "знизу догори". Наприклад, у Індії діє дуже успішний та цікавий, масовий антикорупційний рух, який почався знизу. Потрібно створювати web-сторінки, які звітують про факти корупції, а також щоденно змінюють поведінку людей. Це те, що зможе змінити країну загалом. Я також сподіваюсь, що українська опозиція почне думати довгостроково, розробляти стратегію приходу до влади та як можна зорганізуватися у більш широкий рух. Як розробити програму соціального та економічного оновлення. Також потрібно серйозно подумати про стратегію після приходу до влади. Після Помаранчевої революції люди дуже розчарувалися, адже не були готовими до серйозних та глибоких змін. Вони не зосереджувались на тому, що найкраще для країни та не думали про довгострокову перспективу. Потрібно провести серйозну та ширшу розмову серед усіх союзників. Назва вашої статті на перший погляд доволі провокативна: "Україна довела, що модель кольорової революції мертва". Багатьох непокоїть загрода насильства, тоді як такі поняття, як "кольорова"/"оксамитова" революція сприймаються, як мирний протест. Що саме не працює? Чи роз'ясните, що мали на увазі? Енн Епплбом: Я в жодному разі не мала на увазі зміну мирної революції на насильницьку. Це було б страшне лихо. Моє питання полягає лише в тому, чи достатньо просто мирного протесту, а саме виходу людей на площу? Тільки цього не достатньо для глибоких соціальних змін, потрібні інші методи, рух, яким має розширюватися. Щось подібне на те, чим був свого часу Народний Рух. Для того, щоб досягти глибоких соціальних змін потрібен ширший діалог, потрібно інакше підходити до боротьби з корупцією. Українському суспільству потрібна ширша дискусія про джерела корупції, варто також подумати, як змінити судову систему, зосередитися на тиску на суди, тиснути на міліцію. Чи достатньо просто вивести людей на вулиці? Чи достатньо цього для глибоких змін, яких хоче українське суспільство? Я ж думаю, що українці хочуть саме системної зміни. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f3873128e42/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f36bd0b2969/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Thu, 06 Feb 2014 12:02:40 +0200 Тімоті Ґартон Еш - один з найвпливовіших гуматінарних мислителів сучасності, автор багатьох книг та публікацій, присвячених політиці та "історії теперішнього часу", які змальовують трансформацію Європи протягом останньої чверті століття. Про те, що майдан має привернути увагу Великої Британії та Франції, про реальністичність ефективності санкцій та так званого "Плану Маршала для України" Тімоті розповів Hromadske.TV http://www.youtube.com/watch?v=9p-31O67XW8&feature=sharenoembed&list=UU2oGvjIJwxn1KeZR3JtE-uQ&index=50 - У вашій останній статті "Україна на краю, Європа має її повернути. Це не Оксамитова революція, але й не повстання козаків-фашистів чи гра на виліт з безвиграшним варіантом. Європа має захистити права людини " ви закликаєте британське керівництво звернути увагу на власність Ріната Ахметова у Лондоні, на Дмитра Фірташа, який спонсорує Кембриджський університет. Наскільки дієвими ви вважаєте санкції? Яким ще може бути залучення Заходу? Тімоті Ґартон Еш: Я думаю, що насилля, явне насилля, особливо щодо чоловіка, якого викрали, роздягнули та катували, дуже вплинуло на формування громадської думки на Заході. Виник потужний інтерес до України у США та у декількох країн Західної Європи: Німеччини, Польші та Швеції. Що можна зробити в найближчій перспективі? Я не вважаю, що самі тільки санкції вплинуть на причетних до влади. Думаю, що потрібно поєднувати різні методи й інструменти. Проблема ЄС, як ви знаєте, полягає в тому, що вони не готові запропонувати великий пряник, але й не хочуть застосувати довгу палицю. - Ви були одним і з тих, хто підписав лист світових інтелектуалів на підтримку України. Було декілька таких звернень, в одному з них йдеться про так званий план Маршала – фінансової підтримки – для України. Наскільки це реалістично? Тімоті Ґартон Еш: Я думаю, що сама формула плану Маршала – дуже цікава і привернула увагу всього світу. Однак Євросоюз складається з багатьох країн. У Греції є люди, які отримують їжу з благодійних кухонь. Тож через цінову політику виникає складність з домовленостями. Поки не існує реалістичних перспектив застосування і розробки плану Маршала в Україні. У США після Другої світової війни він був застосований до сильних країн світу. Таким чином Європа тоді вирішила кризу. Я вважаю і говорив про це ще коли був у Києві під час Помаранчевою революції, Євросоюз має чітко зазначити, що хоче, щоб Україна була членом Європейського Союзу. Я думаю, що це дуже важлива заява і в довгостроковій перспективі членство в ЄС, а також Угода про вільну торгівлю будуть важливіші речі, аніж самий план Маршала. Що тоді має бути зроблено в Україні та Україною, щоб переконати британських, німецьких та французьких лідерів, які мають більше впливу ніж інші країни Європейського Союзу? Тімоті Ґартон Еш: Досі ані Велика Британія, ані Франція насправді не долучалися до вирішення цієї кризи. Симптоматично, що за день перед тим, як я написав свій матеріал, британський прем'єр-міністр Девід Камерон, а також французький президент Франсуа Олланд провели довгу зустріч. У них була довга розмова про Україну. Це таки дуже показово. Мій головний посил – потрібно знайти шляхи, щоб розбудити політичну думку у Франції та Великій Британії. Саме їхні політичні еліти мають долучитися до того, що відбувається в Україні, так як це зробили поляки, німці чи шведи. Ну і ви знаєте, що наприклад, я намагаюся бути одним із тих голосів, що прагнуть щось зробити. Це має будь-що, що викличе необхідний резонанс у Франції, у Великій Британії. Інша вкрай важлива річ: нині серйозний стереотип, і він лише посилюється, що на Майдані фашисти, націоналісти. Потрібно зробити все можливе, щоб розбити цей стереотип, вам потрібно зробити все можливе. Як Європа та Сполучені Штати Америки повинні комунікувати з Росією в українському питання? Оскільки зараз є багато людей, які використовують риторику "холодної війни", яка виглядає тупиково. Якою має бути їхня позиція та риторика по відношенню до Кремля? Тімоті Ґартон Еш: Насамперед вони повинні наполягати на припиненні насилля зі сторони режиму Януковича та міліції. Алй й також застерігати від застосування зброї з боку протестантів. Важливою є готовність пана Путіна, особливо після Олімпійських ігор у Сочі, прислухатися до думки Заходу. Пам'ятайте, що Помаранчева революція стала для нього великою драмою. Це все має доповнювати те, що робить Кетрін Ештон у Києві. Ви досліджували соціальні рухи, революції по всьому світу. Якою є особливість українського протесту? Які уроки ми можемо почерпнути з подій в Україні та чи бачите Ви щось нове для себе, як дослідник та історик? Тімоті Ґартон Еш: Насамперед треба далі демонструвати, що українські події відбуваються в рамках Оксамитових революцій, що цей протест мирний. Бо коли ми бачимо насилля проти людей – це руйнує наративи, які сприймаються на Заході. Тому потрібно підкреслити і поєднати вашу історію мирних протестів, якою була Помаранчева революції та інші мирні революції, і продовжувати в тому ж напрямку. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52f36bd0b2969/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52e689609a2c1/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Mon, 27 Jan 2014 17:29:20 +0200 "Майбутнє України залежить передовсім від самих українців. Десять років тому, під час Помаранчевої революції, українське суспільство виступило на захист демократії, встаючи на боротьбу за гідне майбутнє. Сьогодні українці захищають ті самі цінності. Попри мінорні настрої в самій Європі, українці борються за європейські ідеї і своє європейське майбутнє. Захист України від авторитарних уподобань її корумпованих владоможців в інтересі демократичного світу. Не можемо відвернутися від України. Авторитарні сили в Києві повинні почути, що за репресивну політику і нехтування європейських прагнень народу їм доведеться заплатити високу ціну. Ще не пізно, аби запобігти сповзання України в диктатуру і позитивно вплинути на політичні процеси в цій країні. Байдужість перед спробами встановити в Україні авторитарну владу і знову включити її в орбіту імперських інтересів Росії становить загрозу для Європейського Союзу. Ця загроза стосується не тільки його моральної цілісності, але також внутрішньої інституційної інтегральності. Поза дипломатичними й економічними діями окремих держав і Європейського Союзу, незалежні демократичні ініціативи насамперед повинні бути спрямовані на захист репресованих, підтримку громадянського суспільства і зміцнення незалежних медіа. Якість демократії значною мірою залежить від знань громадян про країну та світ. В Україні образ дійсності формує передовсім влада, яка контролює більшість засобів масової інформації, а також російські медіа, що перебувають в руках Путіна. Для добра демократії ми повинні зміцнювати українські незалежні плюралістичні медіа. Необхідна підтримка громадянського суспільства, в тім числі нових ініціатив, народжених довкола Майдану. Всупереч інсинуаціям влади, ті, що борються за забезпечення відкритого майбутнього для країни, не є іноземними агентами. Такої назви заслуговують хіба ті, хто придушує надії українців на демократичне майбутнє в колі європейських держав і прагне ввести масові репресії." На цей час лист підписали: 1. Шломо Авінері (Shlomo Avineri), професор політичних наук, Єврейський Університет, Єрусалим, Ізраїль 2. Ендрю Арато (Andrew Arato), професор політичної і соціальної теорії, Нова Школа Соціологічних Досліджень, США 3. Паоло Флорес д'Арке (Paolo Flores d'Arcais), філософ і журналіст, редактор часопису "MicroMega", Італія 4. П'єр Асне (Pierre Hassner), директор Національної Фундації Політичних Наук, Франція 5. Люїс Бассетс (Lluís Bassets), віце-директор, El País, Іспанія 6. Зиґмунт Бауман (Zygmunt Bauman), професор соціології, Університет Лідса, Велика Британія 7. Джанні Бонвічіні (Gianni Bonvicini), директор Інституту Міжнародних Відносин, Італія 8. Джордж Вайґель (George Weigel), автор, політичний і громадський активіст, Центр Етнічної і Громадської Політики, США 9. Анджей Вайда (Andrzej Wajda), режисер, Польща 10. Хорді Вакуер (Jordi Vaquer), директор Відкритого Суспільства Європейських Ініціатив, Іспанія 11. Томас Венцлова (Tomas Venclova), поет і письменник, Єльський Університет, Литва-США 12. Мішель Вєвьорка (Michel Wieviorka), директор Вищої Школи Соціальних Наук, Франція 13. Антоніо Віторіно (António Vitorino), колишній єврокомісар, президент Інституту Нашої Європи Жака Дельора, Франція 14. Томаш Галік (Tomáš Halík), професор соціології, Карлів Університет, Прага, Чехія 15. Вільям Гант (William Hunt), професор історії, Університет Св. Лоренса, США 16. Аґнєшка Голланд (Agnieszka Holland), режисерка і кіносценаристка, Польща 17. Карлос Ґаспар (Carlos Gaspar), голова Португальського Інституту Міжнародних Відносин (IPRI), Португалія 18. Карл Ґершман (Carl Gershman), голова Національного Внеску для Демократії, США 19. Карло Ґінзбурґ (Carlo Ginzburg), професор історії, Scuola Normale Superiore di Pisa, Італія 20. Андре Ґлюксман (André Glucksmann), філософ і письменник, Франція 21. Джеф Ґольдфарб (Jeff Goldfarb), професор соціології, Нова Школа Соціологічних Досліджень, США 22. Чарлз Ґрант (Charles Grant), директор Центру Європейських Реформ, Велика Британія 23. Андреа Ґраціозі (Andrea Graziosi), професор історії, Університет Наплес Федеріко ІІ, Італія 24. Алесь Дебельяк (Aleš Debeljak), поет і критик культури, Словенія 25. Тібор Дессевфі (Tibor Dessewffy), президент DEMOS, Угорщина 26. Норман Дейвіс (Norman Davies), професор історії, Лондонський Університет, Велика Британія 27. Тімоті Ґартон Еш (Timothy Garton Ash), професор європейських студій, Оксфордський Університет, Велика Британія 28. Уфе Елеман-Єнсен (Uffe Ellemann-Jensen), екс-міністр закордонних справ, голова Балтійського Форуму Розвитку, Данія 29. Яцек Жаковський (Jacek Żakowski), колумніст тижневика "Polityka", Польща 30. Славой Жижек (Slavoj Žižek), директор Гуманітарного Інституту Беркбека, Лондонський Університет, Словенія-Велика Британія 31. Адам Заґаєвський (Adam Zagajewski), поет і есеїст, Польща-США 32. Кристина Захватовіч (Krystyna Zachwatowicz), сценограф, Польща 33. Хосе Казанова (José Casanova), професор соціології, Університет Джорджтауна, США 34. Іра Кацнельсон (Ira Katznelson), професор політичних наук та історії, Колумбійський Університет, США 35. Суат Кінікліоглу (Suat Kiniklioglu), виконавчий директор Центру Стратегічних Комунікацій, Туреччина 36. Йонос Кіс (János Kis), професор філософії та політичних наук, Центральноєвропейський Університет, Угорщина 37. Зенон Когут (Zenon E. Kohut), професор історії, Центр Українських Досліджень Петра Яцика, Альбертський Університет, Канада 38. Давід Корані (David Koranyi), дипломат, колишній заступник державного секретаря, заступник директора Євразійського Центру Діну Патріцію, Угорщина-США 39. Іван Крастев (Ivan Krastev), голова ради Центру Ліберальних Стратегій, Болгарія 40. Марцін Круль (Marcin Król), професор історії ідеї, Варшавський Університет, Польща 41. Бернар Кушне (Bernard Kouchner), екс-міністр закордонних справ, Франція 42. Марк Леонард (Mark Leonard), голова Європейської Ради Міжнародних Відносин, Велика Британія 43. Томаш Ліс (Tomasz Lis), шеф-редактор тижневика "Newsweek Polska", Польща 44. Соня Ліхт (Sonja Licht), президент Белградського Фонду Мистецтва Політики, Сербія 45. Марі Мендрас (Marie Mendras), професор Національного Центру Наукових Досліджень (CNRS), Франція 46. Адам Міхнік (Adam Michnik), шеф-редактор щоденної газети "Gazeta Wyborcza", Польща 47. Олександр Мотиль (Alexander J. Motyl), професор політичних наук, Університет Ратґера, Ньюарк, США 48. Домінік Муазі (Dominique Moïsi), спеціальний радник Інституту Міжнародних Відносин (l'IFRI), Франція 49. Пйотр Мухарський (Piotr Mucharski), шеф-редактор тижневика "Tygodnik Powszechny", Польща 50. Ар'є Найєр (Aryeh Neier), почесний голова Фонду Відкритого Суспільства, США 51. Тон Нейхайс (Ton Nijhuis), директор Німецького Інституту, Нідерланди 52. Каліпсо Ніколаїдіс (Kalypso Nicolaïdis), професор міжнародних відносин, Оксфордський Університет, Велика Британія 53. Збіґнєв Носовський (Zbigniew Nosowski), шеф-редактор часопису "Więź", Польща 54. Моніка Олейнік (Monika Olejnik), журналістка, Польща 55. Анджей Олеховський (Andrzej Olechowski), екс-міністр закордонних справ, Польща 56. Андрес Ортега (Andrés Ortega), автор і журналіст, колишній директор департаменту планування політики кабінету прем'єр-міністра, Іспанія 57. Клаус Оффе (Claus Offe), професор політичної соціології, Школа Управління Герті, Німеччина 58. Ана Паласіо (Ana Palacio), екс-міністр закордонних справ, колишній віце-президент і головний консультант Світового Банку, Іспанія 59. Шимон Панек (Šimon Pánek), директор організації "Люди в потребі", Чехія 60. Антон Пелінка (Anton Pelinka), професор політології, Центральноєвропейський Університет, Австрія-Угорщина 61. Віктор Перес-Діас (Víctor Pérez-Díaz), президент Центру Соціально-Політичної Аналітики (ASP), Іспанія 62. Марк Ф. Платнер (Marc F. Plattner), редактор часопису "Journal of Democracy", США 63. Рупрехт Поленц (Ruprecht Polenz), екс-голова Комітету Міжнародних Відносин Бундестаґу, Німеччина 64. Адам Поморський (Adam Pomorski), президент польського PEN-Клубу, Польща 65. Ласло Райк jr. (László Rajk jr.), архітектор, дизайнер, політичний активіст, Угорщина 66. Йоахім Роґаль (Joachim Rogall), виконавчий директор Фундації Роберта Боша, Німеччина 67. Адам Даніель Ротфельд (Adam Daniel Rotfeld), екс-міністр закордонних справ, Польща 68. Жак Рупнік (Jacques Rupnik), директор Центру Міжнародних Досліджень (CERI), Франція 69. Саскія Сасен (Saskia Sassen), професор соціології, Колумбійський Університет, США 70. Даніель Саш (Daniel Sachs), член ради Фундації "Proventus", Швеція 71. Річард Сенет (Richard Sennett), професор соціології Нью-Йоркського Університету, США 72. Франк Сисин (Frank E. Sysyn), директор Центру Українських Досліджень Петра Яцика, Альбертський Університет, Канада 73. Павел Свєбода (Paweł Świeboda), президент Центру Європейських Стратегій demosEUROPA, Польща 74. Нарсіс Серра (Narcis Serra), директор Барселонського Інституту Міжнародних Досліджень, Іспанія 75. Славомір Сєраковський (Sławomir Sierakowski), директор Інституту Перспективних Досліджень, Польща 76. Александер Смоляр (Aleksander Smolar), голова ради Фундації ім. Стефана Баторія, Польща 77. Тімоті Снайдер (Timothy Snyder), професор історії, Єльський Університет, США 78. Анджей Стасюк (Andrzej Stasiuk), письменник, Польща 79. Кріс Стоун (Chris Stone), голова "Open Society Foundation", США 80. Поль Тібо (Paul Thibaud), філософ і письменник, Франція 81. Наталі Точчі (Nathalie Tocci), віце-директор Інституту Міжнародних Відносин, Італія 82. Карл Генрик Фредріксон (Carl Henrik Fredriksson), головний редактор "Eurozine", Швеція-Австрія 83. Уте Фреферт (Ute Frevert), директор Центру Історії Емоцій Інституту Гуманістичного Розвитку Макса Планка, Німеччина 84. Боґуслав Хработа (Bogusław Chrabota), шеф-редактор щоденної газети "Rzeczpospolita", Польща 85. Єжи Шацький (Jerzy Szacki), професор соціології, Варшавський Університет, Польща 86. Ґесіне Шван (Gesine Schwan), президент Школи Управління Гумбольд-Віадріна, Німеччина 87. Мартін М. Шімечка (Martin M. Šimečka), автор і журналіст, редактор тижневика "Respekt", Чехія 88. Моніка Шнайдерман (Monika Sznajderman), видавець, видавництво "Czarne", Польща 89. Роман Шпорлюк (Roman Szporluk), професор української історії, Гарвардський Університет, США 90. Фріц Штерн (Fritz Stern), професор історії, Колумбійський Університет, США https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/52e689609a2c1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5294ef40d5fcf/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Tue, 26 Nov 2013 19:58:08 +0200 Взагалі мені не подобається прапор Європейського Союзу в якості протестного символу. Так само не подобається "Ода радості", слово "євроінтеграція" і хештег #євромайдан, хоча сама вже використала його кількасот разів. Не подобаються, бо не викликають жодних емоцій, як не чіпляє будь-яка офіційна символіка МВФ, ООН, ОБСЄ, ЄБРР. Не подобаються, бо на відміну від прапорів чи власноруч намальованих плакатів створювалися чи обиралися в кабінетах. Так само не хочеться ставити на аватарку позначку європейської валюти. Бо до чого тут валюта? Водночас розумію, що говорити про символи без контексту – буквоїдство. Для нас – #євромайданців – частка "євро" означає не Європейську Комісію, не кабінетні засідання в Брюсселі, не баронесу Ештон чи євробанктноти. Я не встигаю відповідати на повідомлення від західних журналістів, які мов у 2004-му перепитують про Росію та ЄС. Справді, якщо не пояснювати, що саме закладають в поняття "євро" українці з-за кордону протест за євроінтеграцію може виглядати дивно. Так само з-за кордону не розуміли, чого це турків настільки роздратувала забудова крихітного парку, чому мільйони бразильців готові лізти під кийки через підняття цін на автобус. Логічно узагальнити, що українці підтримують не Європейський Союз, а європейські цінності (в тому числі й матеріальні). Однак в 2013-му не існує якихось особливих європейських цінностей, як і не буває суто європейських прав людини. Вони – права людини – загальнолюдські, універсальні від Токіо до Ріо, від Нью-Йорка до Делі. І якщо дивитися не на букву, а дух #євромайдану, то #євро, як і Росія, тут вторинні. Саме тому так складно знайти адекватних противників майдану. Адже справа не так в "геополітичному виборі" в буквоїдському розумінні цього слова, не в любові до ЄС чи антиросійських настроях, а у праві громадян вийти на вулиці, коли їхньою думкою нахабно нехтують, тоді як "єдине джерело влади – народ". Зробити те саме, що робили громадяни Туреччини, Бразилії, США чи Тунісу, захищаючи цінності спільні для всіх нас. Так вже сталося, що відмовитися від "євровибору" в Україні – значить залишитися на території беззаконня й свавілля, клептократії й невігластва. Відмовитися від "євровибору" в Україні – зависнути у сірій зоні, де освіта й професійність – порожні слова, а за інакшість можна отримати по голові. Відмовитися від "євровибору" саме зараз – означає зробити це у час, коли ми опинилися на краю прірви, де кожен день – це Врадіївка та Індило, де освіта – це Табачник й Фаріон, медицина – Слюсарчук та препарат "Україн", а мистецтво – чорний квадрат Заболотної. (автор інсталяції "Вода камінь точить" Микола Рідний) Cаме тому цього разу присутність на майданах журналістів не викликає питань, бо прапор ЄС – таки не вибір між ЄС та Росією, коли існують логічні аргументи "за" чи "проти", а виступ проти усього того, що повинна викривати журналістика, але що перетворилося на буденність. Саме тому на #євромайдані так ріже вухо "смерть ворогам", присутність псевдополітиків, які ще не зрозуміли, що протести "опозиція проти влади" залишилися у столітті минулому. Саме тому мені байдуже до того, що вони говорять, бо перемога для #євромайдану – не прихід до влади, а зміна правил. Тож просто перетворити "Гань-бу!" на "Шен-ген!", як іронічно пропонував Вова Воротньов, не вийде Хоча на західному кордоні в нас досі стоїть мур, що став Стіною плачу для безшенгенних українців. Саме тому для мене так багато значив виступ Ярослава Грицака, завдяки якому вдалося відчути себе рівнозначною частинкою світу, а не людиною, яка "усі надії покладає на те, що стане частиною політекономічного утворення" (яке я дійсно поважаю за повоєнне примирення). І хай "революція ровесників незалежності" звучить занадто пафосно, Грицак говорить про революцію, яка має інші суспільні цілі і "схожа не на Помаранчеву революцію чи Революцію троянд у Грузії, а Occupy Wall Street, події на Болотній, чи те, що робилося у Стамбулі. Це революція молодих освічених людей, які мають освіту, але не мають майбутнього. Це бунт людей, які мали би жити, як середній клас... А мають єдиний вихід ставитися зі скепсисом до старих політиків і старої політики". У матеріалах про інші такі самі території свавілля й хабарництва я часом додавала "назву країни можна замінити". Слова Ярослава Грицака зрезонували, бо чи не в перше назву країни можна замінити і в цьому дописі про арабське покоління революційних змін: "Покоління тих, хто ставить все під сумнів: віру, владу, систему, медіа, авторитети, традиції, нації, кордони, усі існуючі ідеології, правила гри, потребу гратися в ігри. Покоління, для якого Захід і Схід не константи, які змушують обирати, на чиєму ти боці. Покоління, для якого немає чорного і білого, бо спершу у всьому треба розбиратися, і щомиті ставити питання, а отримані відповіді одразу ж ставити під сумнів." Звісно, знайдеться, той, хто говоритиме про нерезультативність масових виступів, адже на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Та упродовж року в Арабському світі, Туреччині, Греції, Бразилії, а також Сполучених Штатах, спілкуючись з громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами дійшла думки, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав. Засади успіху одні – організація, винахідливість, наполегливість та час. На #євромайдан я приїхала з Бейрута, звідки повернулася дуже спокійна, не помічаючи причин для розпачу й зневіри. Просто збільшилися причини працювати активніше й робити більше. У Бейруті я говорила з молодими сирійцями: діджеями, телевізійниками, музикантами, з якими у нас ті самі спільні цінності, які ми звикли називати людьськими. Вони – молоді хлопці – залишили Сирію не тому, що їхній країні гаплик (так і є), а бо не мали вибору не воювати і не вбивати (воєнний призов). Понад два роки вони переживають жахи, які годі собі уявити. Вважається, що не варто рівнятися на гірших, але це не той випадок. Чимало з них знайшли спосіб триматися, не перебувати в депресії, не казати "все пропало", адже далі є, і далі буде. Вони знають, що "як би ти не хотів вселенську несправедливість враз не зміниш ", але знайшли простий вихід: кожен має робити свою справу, яка хоч трошки змінює речі довкола. Без розпачу, без зневіри. Минулого четверга ми трохи переживали, адже хотіли бути готовими, щоб видати перший ефір www.hromadske.tv, яке мало б вийти аж за тиждень, але вийшло з коліс наступного дня. Не тому щоб підтримати євроінтеграцію, а тому що hromadske – громадське. Ще тиждень тому найпопулярніший статус у Фейсбуку був "валить" та скаржитися на всеохопний цинізм. Сьогодні друзі влаштовують КіноМайдани, збирають підписи за "Особисту асоціацію", організовують простір Голос вулиць на Майдані, замість того, щоб голосно говорити про кризу ЄС, влаштовують альтернативну ходу, і замість того, щоб обурюватися в Фейсбуку, що їхній протест хочуть вкрасти, у Львові вимикають мікрофон перед свободівцем. І справа тут не в євроінтеграції. І хай мені далі не подобається офіціозний прапор ЄС, на відміну від, скажімо, уже заюзаної маски Гая Фоукса, бюрократичне слово "євроінтеграція", здається хештег #євромайдан став людянішим і справжнішим. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5294ef40d5fcf/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5252fff0c5a16/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Mon, 07 Oct 2013 21:39:44 +0300 У вівторок, 8 жовтня, о 18:00 в "Мистецькому Арсеналі" за ініціативи українських художників збереться Асамблея творчих працівників, щоб відкрито обговорити конфлікт, який стався на виставці "Велике і величне". Цікаво, що Асамблея творчих працівників має низовий, самоорганізований характер. Хоча дискусія пройде у "Мистецькому Арсеналі", ця інституція лише надає приміщення. Умовою зустрічі було проведення Асамблеї у відкритому форматі, а також участь усіх охочих. 25 липня напередодні відкриття виставки у "Мистецькому Арсеналі" було знищено роботу Володимира Кузнецова "Коліївщина: Страшний суд". На ній художник зобразив, як горять у котлі "брехливі судді, п'яні мажори, продажні священики, депутати. " Замалювання картини, а також подальші заклики чиновників "задуматися над межами творчого висловлювання" стали приводом закликати до бойкоту інституції, зокрема Ініціативою самозахисту трудящих мистецтва. Активніше протистояти наступу цензури в українському мистецтві закликали інші художні та активістські спільноти. Щоб шукати шляхи вирішення конфліктів у культурі під час публічних обговорень у серпні зібралася Асамблея творчих працівників. Тоді однією з ідей було проведення якісної відкритої публічної дискусії. Тож 8-го жовтня Асамблея творчих працівників збереться знову – цього разу в "Мистецькому Арсеналі". Одна з цілей цього заходу – встановлення прозорих відносин між інституціями культури та творчими працівниками. Теми для обговорення: повноваження та відповідальність інституції, цензура та вандалізм, свобода художнього жесту, свобода кураторського вибору та ін. Водночас у понеділок, 7 жовтня, відомий куратор Борис Гройс заявив, що відмовляється від посади куратора дискусійної платформи Другої бієнале сучасного мистецтва, яку Мистецький Арсенал організовує в 2014 році. Приводом для відмови став конфлікт навколо знищення роботи Володимира Кузнецова "Коліївщина. Страшний суд". https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5252fff0c5a16/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5201194d9b261/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Tue, 06 Aug 2013 18:42:05 +0300 Заступник глави фракції Партії регіонів Олег Царьов в інтерв'ю виданню Fobes.ua заявив, що має "висновок юридичної компанії про те, що шість пунктів Угоди про асоціацію суперечать Конституції України. Якщо група народних депутатів від ПР зробить подання до Конституційного суду, він винесе рішення про неконституційність угоди з ЄС". Говорити щось не пояснюючи самих претензій до Угоди щонайменше некоректно. Це черговий пошук сенсації там де її немає, тролінг, а не нормальна дискусія. Те, що громадською думкою маніпулюють видно з того, що: - статті, які викликали сумнів, не названо; - компетенції і процедури в Конституційному суді перекручено; - зрештою, якщо Угода про асоціацію з ЄС суперечить Конституції, то за викладеною депутатом логікою, їй так само суперечить і вступ до Митного союзу. Коли йдеться про інтеграційні об'єднання, Конституцією в Україні маніпулюють постійно. І справді напередодні вступу до ЄС і Польща, і Угорщина, а також інші країни робили конституційні зміни. Тільки так можна забезпечити функціонування нормативних актів ЄС в національному правовому порядку. Зміни в Конституцію України доведеться вносити незалежно від того, приєднається вона до ЄС чи Митного союзу. Водночас Угода про асоціацію з ЄС не містить положень про передачу повноважень наднаціональним органам. Усі процедури моніторингу, прийняття рішень та їх впровадження створені таким чином, щоб не порушувати передбачених Конституцією повновження органів української влади. Ніщо не заважає юристам перевіряти відповідність міжнародної угоди вимогам Конституції. Слід звернути увагу на статтю 151 Конституції України: "Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість." Тобто мова йде про перевірку за поданням Президента чи уряду, а не Верховної Ради, як пропонує Царьов. По-друге, така процедура застосовуєтья або до чинних угод або до тих, які подаються до Верховної Ради на ратифікацію, тобто вже підписаних. Тому жодні подання не можуть заблокувати підписання Угоди. Ратифікацію так, але не підписання. А отже депутат перекручує. Аргумент невідповідності конституції "євроскептиками" в ЄС використовується часто. У цьому немає сенсації. У Польщі це безуспішно робили депутати "Права і Справедливості". Чеський президент Вацлав Клаус зумисне використовував перевірку Лісабонської угоди на відповідність конституції, щоб затягнути процес підписання. Конституційний суд Німеччини визнавав неконституційними певні елементи голосування про ратифікацію Лісабонського договору. До речі, це лише посприяло майбутньому розвитку права у Євросоюзі, адже було уточенно, що можна, а що ні. Дискусія про відповідність угоди ЄС Конституції в українському вимірі є беззмістовною і маніпулятивною і більше нагадує тролінг. Звісно, можна слідувати головному правилу – не сперечатися. Та інколи відповідати доводиться. Особливо, коли на гачок упіймалися медіа, розмістивши заяву депутата в заголовках. А це вже річ небезпечна, адже частина аудиторії читає і запам'ятовує лише заголовки. Справа не лише в українських ЗМІ. Під час останнього відрядження до Лондона я мала зустріч у місцевому парламенті. Того дня депутати з Консервативної партії уперше в історії виступили проти щорічної промови Королеви, зокрема того, що Єлизавета ІІ не згадала про референдум щодо виходу Великої Британії з ЄС. Деяким медіа (в тому числі українським) цього було достатньо, щоб написати про вихід Британії з Євросоюзу. Та старожили парламентської журналістики пояснили, чому не звертають уваги на такий демарш. Вони хіба посміялися, назвавши протест абсурдним. Щорічну промову Королеві пише і затверджує прем'єр-міністр, а та лише її зачитує. Неактуальним референдум визнала сама правляча Консервативна партія, а отже подія мала символічне внутрішньопартійне значення. Протягом наступних місяців аж до саміту у Вільнюсі у листопаді, на якому мають підписати Угоду, таких "гучних" цитат буде багато. Тут вже завдання журналістів розуміти, де їх "тролять", а де має місце справжня критика. Не менш уважно варто ставитися й до дискусій щодо Митного союзу. Звісно, його можна демонізувати і розпалювати пристрасті, а можна перевести дискусію в іншу площину. Кілька місяців тому мені довелося побувати на Євразійському форумі в Астані, де перспективи Митного союзу окрім місцевих політиків обговорювали зірки російської журналістики, а також зумисне зібрані євроскептики з країн ЄС. "Дарма, ви критикуєте Європейський Союз. Нині це найуспішніше політичне й економічне утворення у світі", – відповів віце-прем'єр Казахстану Кайран Келімбетов колишньому віце-прем'єру Греції. "Створюючи Митний союз ми намагаємося у всьому наслідувати те, як формувався Європейський. Звісно, у нас не все вийде одразу, адже європейці робили це роками, але ми будемо старатися," – продовжив казахський політик. Євразійський форум не був самітом за участі перших осіб, а дискусії велися не заради гучних телевізійних заяв, а щоб зрозуміти, наскільки життєздатним є таке утворення, як Митний союз. Чимало експертів з Росії та Центральної Азії сумніваються у його ефективності через серйозні конфлікти між центральноазійськими лідерами. Через географічне розсташування Казахстан та Киргизстан не мають шансів потрапити до Союзу Європейського. Як будь-яке інтеграційне об'єднання Митний союз може виявитися корисним для економіки республік. Цікаво, що протягом Форуму про Україну не йшлося. Навіть у кулуарах. Якщо змінити підхід, придивитися уважніше, а головне не мислити категоріями "чорного і білого", "добра і зла", що лише загострює суперечку і змушує сторони кричати голосніше, як це роблять інтернет-тролі, Митний союз – нефункціонуюче утворення, яке має спершу використати досвід Союзу Європейського. Йдеться не про протиставлення. У такому разі розмови про вибір між Угодою про асоціацію з ЄС та співпрацею з Митним союзом видаються нелогічними. Це те саме, що й вибір між оригіналом і копією, якої ще не існує і на яку не поширюються жодні гарантії якості. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5201194d9b261/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/51f26c5cf0d82/ ukrpravda@gmail.com (Наталя Гуменюк) Fri, 26 Jul 2013 15:32:28 +0300 Коли я вперше у свідомому віці поїхала за кордон десять років тому, вирішила, що відвідаю усі музеї Стокгольма. У переліку їх було 76. Вони суттєво відрізнялися можливістю щось робити, доторкнутися, стати частиною експозиції. Тоді найбільше мені вразив Нобелівський музей. Там показували документальні фільми про помилки Нобелівського комітету. Про те, як те чи інше відкриття, за яке вручили премію, згодом виявлялося не таким уже й знаковим, тоді як того ж року було зроблено чимало куди важливіших досягнень. Інші стрічки розповідали про непрості долі письменників, які мали б отримати Нобелівську премію, але нагороду присуджували посереднім авторам, про яких згодом усі забували. Тоді подумала, що це питання часу. Колись в Україні в музеї Шевченка зможуть критикувати Шевченка, як і в музеї Булгакова з того не робитимуть ікону. Кілька місяців тому на експозиції в музеї Лондона мені здалося, що там забагато кітчу: позолочені карети, перуки, годинники, костюм Мері Поппінс, лондонські кеби й червоні телефонні будки. Одним словом сувенірний кіоск, а не музей. Водночас там показували фільми про те, як різні професійні чи етнічні громади Лондона свого часу боролися за свої права. Більшість історій мали щасливий оптимістичний кінець і були покликані продемонструвати гордість за Лондон й лондонців. Однак останній фільм розповідав про існуючий нині расизм у місцевій гей-спільноті. Через те, що обидві групи свого часу переслідували, може видатися, що ті за визначенням проти будь-якої дискримінації, а всі проблеми в минулому. Немає межі того, наскільки критичним може і має бути сприйняття усього, що існує й відбувається довкола. Наталя Заболотна – директор "Мистецького Арсеналу" замалювала чорною фарбою картину Володимира Кузнєцова "Коліївщина: Судний день". На ній художник зобразив, як горять у котлі "брехливі судді, п'яні мажори, продажні священики, депутати. Все як у класичному сюжеті Страшного Суду, де завжди присутні всі провладні елементи." Коментуючи свій вчинок (який є звичайнісінькою цензурою) Наталя Заболотна сказала: "Виставка "Велике та величне" має викликати гордість за державу, в якій ми живемо, за те, що у нас є художники, які будуть виставлені у рамках цього проекту. Не можна критикувати батьківщину, як не можна критикувати матір. Все сказане проти батьківщини я вважаю аморальним". Критикувати варто все, адже критика – спосіб діагностувати, що не так. Я б, наприклад, розкритикувала цей запис. Писати про критичну думку і те, чи музей може бути критичним до себе, коли йдеться про вчинок, який нагадує Середньовіччя, щонайменше дрібно й наївно. Цензура – це погано. В одному не можу не погодитися з Наталею Заболотною. "Виставка таки викликає гордість за те, що у нас є художник, чия робота робилася в рамках цього проекту". Спасибі Володі Кузнєцову, а ще спасибі заступику гендиректора Мистецького Арсеналу Олександру Соловйову, а також шеф редактору журналу "Art Ukraine" Катерині Стукаловій, які написали заяву про звільнення виступивши проти цензури. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/51f26c5cf0d82/