https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 17 Mar 2026 12:12:52 +0200 Днями міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив в інтервʼю, що Росія та Китай є стратегічними партнерами Ірану, і продовжують підтримувати хороші стосунки – політичні, економічні, військові. Він уточнив, що Москва та Пекін надають зараз Тегерану допомогу різними способами, у тому числі у вигляді "військової співпраці". Ну, що ж, як би не розмивався "вододіл" між автократіями і демократіями (частково – через підхід чинної американської адміністрації, відмінний від його попередників, коли, вважається, що прямо навпаки – треба вести діалог з автократіями; частково – через проблеми, що накопичилися в західних демократіях, розслаблених десятиліттями мирного процвітання і повільно реагуючих на характер нових викликів), межа цього "вододілу" має свої межі. У природі є таке явище, як галоклін. Кордон між океанами, морями, річками, коли води різної солоності, щільності, температури не поєднуються, утворюючи певний бар'єр. Води, звичайно, поєднуються, але повільно і лише частково розбавляючи "текстури", при цьому візуально цей бар'єр (хто бачив фото) чітко видимий, навіть за кольором. Так і зараз, користуючись порівнянням як пінцетом для схоплювання суті, можна побачити певний "галоклін" – між демократіями та агресивними автократіями. Після зламу світопорядку (першим чоботом якого стала війна РФ проти України), коли зловмисність маскується під чесноту, а гібридність трактувань розмиває будь-яке писане право, фактор сили став домінуючим. Насамперед, військової сили/військового ресурсу (ядерної зброї у тому числі). Агресивні автократії повністю пішли у логіку шантажу та погроз. Демократії, у свою чергу, виявилися у реаліях (і це вже зрозуміло), коли протистояти силі шантажу може лише сила протидії. У таких реаліях ключове, що відрізняє носіїв сили – це задачі, мотивація та кінцева мета. Одним словом, руйнація проти творення. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 02 Mar 2026 15:43:25 +0200 Приклад Ірану наочно показав: автократія, орієнтована виключно на силову компоненту/загрозу/шантаж, коли наявність силової компоненти – це не інструмент для досягнення адекватних цілей (наприклад, внутрішньої модернізації чи забезпечення миру у регіоні), рано чи пізно, буде зупинена. Альфонс Алле, у цьому сенсі, має повчальну казку. Східну. Якось нудьгуючому султану головний візир привів незвичайну дівчину, що танцювала танець із покривалами. Щоразу, коли вона зупинялася, з неї знімали одне з покривал. І ось вона вже зовсім оголена, а султан за інерцією продовжує наказувати знімати з неї покривала. І прислужники на виконання наказу почали здирати з неї шкіру. Це такий французький "чорний гумор" на "Тисячу та одну ніч". Але я зупинилася на цій притчі з іншої причини, якщо говорити про набуття розуміння стосовно сьогодення. Древні казали, що останній і найвищий дар богів людині – це почуття міри. У політичному лідерстві це особливо важливо, тому що доля лідера та доля держави завжди тісно переплетені. Насамперед, на рівні постановки лідером завдань – відповідних інтересам держави/громадян чи ні. Якщо для демократій проблема часто виникає на рівні реалізації завдань (маю на увазі перешкоди/розтягнутість у часі), то для автократій – на стадії формування завдань (іноді вони повністю суперечать інтересам і перспективам власної країни). Оскільки в автократіях немає системи стримування та противаг, механізмів, які могли б зупинити волюнтаризм автократа, дуже часто збої відбуваються саме на рівні цілей. Загалом їх розуміння. Проблема з почуттям міри бере початок у голові, і потім продовжується на рівні дій. Тож приклад із Іраном можна вважати показовим для всіх автократій, орієнтованих на війну та силовий шантаж як мету. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 23 Feb 2026 18:48:11 +0200 Уже навіть генсек ООН Антоніу Гутерреш визнав, що "ми живемо в період хаосу та змін" і закликав до "оновлення архітектури міжнародної безпеки". Але, мабуть, це процес не прогнозований за таймінгом. Тому що йдеться не лише про рамку демократії vs автократії. Але й про те, що всередині двох систем відбуваються трансформації. Є приклади безперспективності великих автократій (які претендують на лідерство виключно через шантаж та погрози іншим). А є приклади викликів та складнощів усередині демократій. Та ж тема тарифів вже має подвійний вимір. І як внутрішня тема у США (після рішення Верховного суду про відміну рішень Дональда Трампа в цій частині). І як зовнішня тема – у контексті вибудовування взаємин США з рештою світу. Колись давно, ну, не так, щоб аж, у 1835-1840 роках, Алексіс де Токвіль написав роботу "Демократія в Америці". Це двотомник, який, вважається, започаткував сучасне дослідження демократії. Але я чомусь згадала про цю книгу? Тому що перший том книги – оптимістичний, там перераховується багато переваг та важливих складових демократії (механізми врегулювання конфронтації, система стримувань та противаг, орієнтація на суспільне благо). Але том другий – швидше, песимістичний, він про ризики повзучої демократичної ерозії, і про те, як прийти до нових регуляцій у разі порушень установленої угоди між владою і суспільством (усередині них). Ну, що ж, мабуть, ми живемо у цих двох реаліях одночасно – і оптимізму (як можливостей), і песимізму (як ризиків). А оскільки демократія, звичайно, недосконала, але "нічого кращого люди поки що не вигадали", то хочеться сподіватися, що оновлення незмінно прийде на зміну розхитаному світопорядку. У цьому сенсі повторю те, про що часто пишу/говорю: вихід з російсько-української війни та рух до миру – це не тільки про Україну та РФ, а й, багато в чому, про вектор напряму нового світопорядку та регуляцій – у бік творення або руйнування. Справедливий світ – це творення, оскільки він забезпечує довгостроковість. Силовий шантаж, нав'язування хибних вимог – це тимчасова пауза перед новими руйнуваннями. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 16 Feb 2026 14:37:53 +0200 Є чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ. 1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що в значній мірі була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським. 2. Тактика рішень в окремих сферах (гуманітарні питання, короткострокові перемирʼя); технічні переговори. 3. Всеосяжне військове перемирʼя, як перший етап руху до миру. Позиція, сформульована Україною, Європою, США у березні минулого року в Джидді, і яку блокує РФ. 4. Комплекс політичних рішень, більшість із яких (якщо ми говоримо про вимоги РФ) носить надуманий/гібридний характер, мета яких – не сталий мир, а зневолення (політичний контроль) України та ослаблення Європи/західних альянсів. Саме тому українсько-європейська позиція полягає у тому, що спочатку – перемирʼя, потім – пошук політичних рішень щодо реальних питань. Цілком прогнозовано, що Росія традиційно впадає у перший та четвертий пункти. Бо перший тип поведінки – імітація переговорного процесу – мав на меті виключно затягування часу та уникнення більших санкційних інструментів. Четвертий же – зводиться до тих самих "першопричин", які, по суті, є відмовкою від зупинки військових дій та продовження війни під надуманими приводами, яким був і її початок, коли винуваті усі, окрім самої РФ. Але ресурс забалаболювання та імітації переговорного процесу з боку РФ не безкінечний. У цьому сенсі нещодавні "технічні" (як сказали в РФ) переговори в Абу-Дабі можна віднести до пункту 2, коли потрібно було продемонструвати результат в окремих сферах (зокрема, гуманітарній, хоча на обмін "всіх на всіх" РФ не йде) та проговорити комплекс питань, повʼязаних з можливою зупинкою військових дій. Власне, тоді усі делегації, коментуючи результат переговорів, повідомили про розподілення питань на дві групи (політичні та військові), і про те, що просунутись вдалось саме у обговоренні групи військових питань. По ідеї, наступним кроком, після погодження "технічних складових", мав би стати пункт 3 – всеосяжне перемирʼя, будь на то політична воля з боку РФ. Але ж ні. Кремль знову відряджає Мединського на чолі з російською делегацією на переговори 17-18 лютого у Женеві, хоча у складі делегації буде присутній і замміністра закордонних справ РФ Михаїл Галузін. Про що це свідчить? Про те, що РФ знову намагатиметься проскочити пункт 3, і спробує черговий захід через "першопричини". Можливо, це буде останній такий захід, коли Росія, як точно сказала глава європейської дипломатії Кая Каллас, "прагне отримати за столом переговорів більше, ніж досягла на полі бою". Бо усі, думаю, погоджуються із тим, що переговорне коло питань на цьому етапі звузилося до максимально вузького – найнеобхіднішого, але водночас і найскладнішого. І якщо стане зрозуміло остаточно, що є декілька питань, де позиція сторін є безкомпромісною (Україна, при цьому, аргументує свою позицію, а РФ впадає в псевдоісторичні лекції), то єдино можливий варіант – це зупинка військових дій, тобто, пункт 3. Нагальність же, а головне притомність, тих чи інших політичних вимог, спростує або, навпаки, доведе необхідність сам час, і мирні реалії. Україна показала, що у війні не має іншого варіанту як оборонятись, а у мирі – хоче мати можливість відбудови та розвитку, тобто, мирними способами досягати перемоги. Росія ж чіпляється за логіку перемоги через шантаж, руйнування та геноцид. Бо знає, що мирні реалії – це і про те, що відбуватиметься всередині самої РФ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6991c41f6b031/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Sun, 15 Feb 2026 14:03:27 +0200 1. На відміну від попередніх років до 2022 року (навіть, уже після 2014-го), ця конференція проходила під знаком обговорення не окремих деталей та протиріч в рамках існуючого світопорядку, а з розумінням того, що колишніх правил немає, і формуються нові. Попри партнерські заяви Марко Рубіо про вкоріненість єдності США та Європи, все ж, думаю, європейські лідери усвідомили, що трансформації (з точки зору викликів для європейського регіону і необхідності посилелення за рахунок власних зусиль та ресурсів) триватимуть (про що сказав Жан Ноель Барро). І питання мирного врегулювання російської війни проти України в значній мірі стане маркером того, на яких засадах будуватимуться нові правила загалом. 2. Безпека Європи (як з точки зору поточних загроз, так і довгострокового бачення) як одна з головних тем. Природньо, що основна увага була прикута до трансатлантичної складової виступів – позиції США і реагування Європи, і навпаки. Природньо, бо минулорічна промова Джей Ді Венса дійсно ознаменувала розворот від звичної ситуації американського безпекового даху для Європи до необхідності посилення відповідальності європейців за власну безпеку. Але не менш цікавими були виступи європейців у рамках суто європейської позиції. Бо в найближчі місяці, думаю, саме це стане предметом активних дискусій/ рішень всередині Європи. Це і про те, хто і як має/може представляти Європу у переговорах (тут варто згадати слова Володимира Зеленського про важливість єдиної позиції, щоб Кремль не намагався використати кожну країну окремо; сюди ж можна віднести слова про те, що зволікання з перспективою членства України у Євросоюзі буде мотивувати РФ до блокування не лише процесу, а й самої перспективи). Чи здатна Європа на надання більших далекобійних можливостей для України уже зараз (без американських томагавків). Як довго Європа залишатиметься сплячим гігантом, про що сказав Кір Стармер. Та інші питання, повʼязані з необхідністю рішень країн безпосередньо європейського регіону. 3. Взаємововязаність обговорюваних тем, як і проблем. Війна РФ проти України (як і рух до миру) уже давно не сприймається як локальна тема, і має чимало глобальних проявів. Один із них – тема ядерного стримування. Після завершення договору між США та РФ було анонсовано, що розпочнеться напрацювання договору в рамках існуючих реалій, коли тема стримування є актуальною не лише по лінії РФ-США. У той же час, саме російська війна спровокувала обговорення розширення ядерної парасольки у безядерних демократичних країн та більш активні ядерні зусилля/нарощування/випробування в автократичних країнах. Що ще раз демонструє: невирішена проблема/загроза на початковій активності незмінно призведуть до нових проблем/більших загроз. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6991c41f6b031/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/698b505954037/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 10 Feb 2026 16:35:53 +0200 Ну, що ж, дискусія "Так/Ні" всередині Європи, яка активізувалась після Давосу (Гренландії, "Ради миру" Трампа та збереження ризику Росії) щодо стилістики взаємодії із США, матиме продовження і на Мюнхенській конференції. Що закономірно. Маю на увазі дві лінії, які усе чіткіше проявляються всередині Європи: одна орієнтована на якомога довше збереження співпраці із США, і уникання казати Трампу "ні"; інша – на відхід від спілкування у daddy-style, і можливість заперечень. Цьогоріч традиційна доповідь напередодні Мюнхенської безпекової конференції має назву "У стані руйнування". Звісно, ця тенденція стосується процесів загалом у світі, коли "коли руйнування наявних інституцій і правил дедалі частіше переважає над поступовими реформами та корекцією політик", і тут також акцентується увага на ситуації всередині демократій. Але значна увага приділяється саме Європі, тим викликам та трансформаціям, які повʼязані зі змінами у трансатлантичній взаємодії. У доповіді, зокрема, констатується, що американська невизначеність щодо безпеки, коли США надсилають "змішані сигнали щодо швидкості та масштабу свого відходу", а також загального підходу до європейської безпеки, який "коливається між заспокоєнням, умовністю та примусом", "психологічно загнала європейців у пастку між запереченням і прийняттям". Тобто, підхід США є волатильним, як зазначається у доповіді. У цьому контексті, європейські країни, прагнучи утримати присутність США в безпековому порядку, "відкладали важче завдання – підготовку до майбутнього, в якому США відійдуть незалежно від обставин". Також констатується, що "ера, в якій Європа могла покладатися на США як на беззаперечного гаранта безпеки, закінчилася", і подальше зволікання з рішеннями може залишити континент у "сірій зоні між конкуруючими сферами впливу" та "поступово підірвати його здатність самостійно формувати власне майбутнє". Подивимось. Можливо, цього Мюнхена на конференції увага буде прикута саме до промов європейських лідерів, коли уже необхідне "алаверди" не лише на минулорічну промову Венса, яка тоді стала для багатих європейців шокуючою, а на реалії, які стають все більш реальними (соррі за тавтологію). "Стан руйнування", зафіксований у доповіді, вимагає зібраності та бачення. Тому повторюсь, показовими будуть виступи європейських лідерів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/698b505954037/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69846aada3de0/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Thu, 05 Feb 2026 11:02:21 +0200 У поета Квінта Гораціо Флакка є такий вислів "Нічому не дивуватися" (Nil admirari). Ця фраза, що спочатку позначала стан незворушності (ні поганим, ні хорошим), характерний для стоїків та епікурійців (така собі нірвана), згодом у літературній традиції стала використовуватися для опису аристократичної стриманості, а то й часом снобізму. Ніщо не нове в цьому світі, як то кажуть. Але є нюанси. Зараз, схоже, ми всі перебуваємо в процесі "Нічому не дивуватися", але в односторонньому прояві – коли погане ("дурна повторюваність") не тільки розсуває нові грані розповзання, а й стає нормою. У цьому сенсі всі "червоні лінії", про які періодично ще згадують (за інерцією з епохи після Другої Світової війни, коли вони виконували функцію попередження та запобігання, у тому числі великих війн та конфліктів), давно відсунуті, потім закреслені; натомість – відбувається не/нормалізація злочинів та волюнтаризму без будь-яких "ліній". У 21 столітті вони остаточно втратили свій первісний зміст. По-перше, гібридні підходи, найрізноманітніші (від "зелених чоловічків" та "військових за спинами жінок та дітей" – до штучних міграційних криз на російських та білоруських кордонах із західними альянсами та "нічийних" дронів над небом Європи), ускладнюють виявлення і, відповідно, покарання порушника. Усі, звісно, розуміють, хто і як порушує. Але оскільки порушник завжди маскується в тилу/у тилів того/тих, де він хоче зламати ситуацію, то й задіяти маркер "червоних ліній" і далі інструменти міжнародного права не завжди є можливим. По-друге, повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке триває майже чотири роки – це апріорі порушення всіх "червоних ліній", коли одна країна відкрито намагається знищити іншу, і робить це по наростаючій. Логіка вирішення проблеми на упередження тут уже не працює. Проблема вже є. І йдеться вже не про "червоні лінії", а про те, як зупинити маньяка і вийти на справедливий мирний процес, тобто в рамках будь-яких правил взагалі. Не можна допустити нормалізації злочинів, саме це хоче закласти РФ у свій переговорний підхід. Інакше – агресія, через якийсь час, неминуче відтвориться, на новому рівні і в новому обсязі. Навіть тема "ядерної зброї" (як "червона лінія" ще зовсім недавно для всього світу) поступово через нескінченне юзання Росією перетворюється чи не на повсякденну загрозу на рівні обговорення теми. Напередодні другого раунду переговорів в Абу-Дабі, а також візиту генсека НАТО до Києва, Росія вкотре здійснила масовану комбіновану атаку по Україні (рекорд з балістики) з метою використання шантажу цивільного населення як інструмент тиску в переговорах. І це також та злочинна "нормалізація", яку давно нав'язує РФ. Саме тому важливо, яким буде вихід із війни та рух до миру. Гібрида треба зупинити. Інакше, повторюся, "дурна повторюваність" війни як зовнішнього та внутрішнього курсу РФ (за відсутністю інших напрямів) проявлятиметься у нових руйнівних гібридностях. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69846aada3de0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6980cb1bbcaf4/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 02 Feb 2026 17:04:43 +0200 За минулий рік відомий розрахунок Кремля щодо Європи "пересидіти Захід" набув явно-очевидно не тільки характеру ставок на внутрішньополітичні та внутрішньоекономічні процеси в окремих країнах західних альянсів. Але й характер виклику, пов'язаного із трансформацією взаємин між адміністрацією США та європейськими лідерами. Назад тому днів кілька у ЗМІ вийшли публікації, що відображають дві лінії. З одного боку, є озвучена позиція генсека НАТО Марка Рютте, яка полягає в тому, що Європа на сьогодні не може самостійно (без США) забезпечити власну безпеку. З іншого боку, на фоні уваги до Гренландії та "Ради миру" Дональда Трампа, яка за своїм форматом явно виходить за рамки Гази, а тепер ще й спільний фото-портрет Трампа з Путіним у Білому Домі, в Європі загострилися голоси тих, хто вважає, що добігає кінця початкова готовність підлаштовуватися під Трампа, daddy-style. І далі, мабуть, різних проявів буде більше. Наприклад, реакція Трампа на підписану нещодавно угоду про економічну співпрацю між Євросоюзом та Індією. Але, якою б не була стилістика, у будь-якому разі трансформація американо-європейських взаємин триватиме. І тут, якщо ми говоримо про Європу, має значення, все ж таки, насамперед сам зміст політики. Адже тема "daddy" виникла як запит виграти час, необхідний для посилення власної обороноздатності, щоб не дозволити Кремлю "пересидіти Захід". У сенсі використовувати існуючі в Європі вразливості. Тому наступний, і головний рівень дискусії в Європа: не навколо стилістики, а навколо змісту, усвідомлення/посилення власної суб'єктності. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6980cb1bbcaf4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6978afefd72a5/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 27 Jan 2026 13:30:39 +0200 Судячи з усього, це лише старт реального переговорного процесу (якщо ми говоримо про участь РФ). Звісно, це не означає, що ми уже на шляху визначення часових рамок припинення військових дій, або що Росія сприйняла підхід, який передбачає компромісність, і не факт, що сприйме. Намір РФ використовувати подальший терор проти цивільного населення України нікуди не зник, що ми усі щодня спостерігаємо та проживаємо. Але і період гібридності у переговорному процесі для РФ теж вичерпується, "балалайка" не може безкінечно програвати одне і те ж. Показовими у даному разі є склад делегацій, теми обговорень і формат, які дозволять робити певні висновки. 1. Замість псевдоісторичного скомороха російську делегацію цього разу очолив керівник відомства, яке принаймні має відношення до того, що повʼязано з військовим курсом та діями РФ. 2. Попри закритість переговорного процесу, все ж, усі сторони окреслили коло питань, які якраз відносяться до складових та умов саме перемирʼя. Маю на увазі обговорення, перш за все, військової компоненти. Значимою у цьому сенсі для нас є інформація про можливий моніторинг з боку США дотримання режиму перемирʼя у разі його досягнення. 3. Наявні робочі групи, що означає розподілення за тематикою по конкретним питанням, і уже анонсоване продовження переговорів. Звісно, найскладніші теми можуть залишитись без руху. Але є сподівання, що по іншим складовим, можливо, будуть результати, і, можливо, таким чином буде напрацьовано певний алгоритм. Звісно, повторюсь, це не означає, що сам факт переговорів – це уже перенаправлення руху/проходження розвилки від війни до миру. Але без реального переговорного процесу такого руху теж не буде. Для нас, як і раніше (якщо ми говоримо про переговори саме з РФ), принциповим є коло питань, яке стосується безпосередньо припинення військових дій та умов, які забезпечили б його сталість. Бо це стосується якраз того самого підходу: спочатку перемирʼя, потім – спектр політичних питань. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6978afefd72a5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/697363e493929/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Fri, 23 Jan 2026 13:04:52 +0200 "Дух діалогу" – так була сформульована основна тема цьогорічного форуму у Давосі, присвяченого тому, "як зробити світ кращим". А ще, не так давно, зʼявилось формулювання "Дух Анкориджу", яке запустив Кремль після зустрічі лідерів США та РФ Дональда Трампа і Володимира Путіна на Алясці, як спробу усунути Європу/Україну від переговорного процесу. Тобто, тема "духу" (поки що не "букви") фіксує наявність прогалин не просто в міжнародній системі дій на упередження, стримування, реагування на ту чи іншу проблему (тих самих дієвих правил, про що частково говорив у своєму виступі премʼєр-міністр Канади Марк Карні), а й підходів, на яких може бути сформований новий регуляторний механізм. Це не тільки про констатацію правил, що не працюють на глобальному рівні (правила перестали бути регулятором і, тим більше, виконувати функцію запобігання війнам і конфліктам), а й про те, що відбувається втрата принципів/загальної платформи, того самого "духу", який є основою для юридичних приписів. Звідси – російська фраза про "Дух Анкоріджу" як спробу в обхід цінностей, норм в рамках існуючої системи нав'язати право сили через ілюзію вигоди для США. Як би багато персоналістсько-егоцентричного не звучало у промові Трампа, коли акцент робився на "Я" (і тут, звісно, не можна не задатись питанням: а що таке сила країни/лідера, і чи зводиться вона лише до можливостей та ресурсів, чи також має містити бачення; те, на що має бути спрямована сила і лідерство), все ж, очевидно, що в ініціативах президента США є не лише його особистісна складова. У якісь мірі сама ініціатива змін – це фіксація наявних проблем на рівні міжнародних інституцій/системи, які уже давно не можуть справлятися з поточними викликами. Як і США, які не можуть бути і далі майже одноосібним локомотивом витрат щодо безпеки Заходу. Сам той факт, що на рівні НАТО у якийсь момент виникло питання, а чи буде застосована стаття про колективну безпеку у разі її необхідності – уже є показовим. Так само як і тема міграційної політики, яка десятиліттями до цього була вразливою для штучних міграційних хвиль, спровокованих РФ (що стало однією із причин того ж брекзиту у Великобританіі) – теж давно не відкриття. Тому європейським політикам нема чого нарікати. Треба брати більше відповідальності у питаннях власної долі. Така ситуація, з огляду на процеси цього року, що за словами/намірами точно мають бути дії. Про що у тому числі говорив у своєму виступі президент України Володимир Зеленський. Давос за своєю проблематикою (Рада миру Трампа, Гренландія, Іран, російсько-українська війна, трансформація американо-європейської співпраці тощо) виявив глобальний масштаб викликів та взаємопов'язаність тем. Одна невирішена проблема "намотує" далі клубок нових проблем та породжує ще більші виклики/ризики. У цьому сенсі до діалогу (як балансу інтересів, щоб повернутися до принципу багатосторонності) ще далеко. Але саме проговорювання складних тем та озвучування позицій, фіксація реалій, хочеться сподіватись, стали предтечею діалогу, за яким має бути дорога до пошуку не лише зупинки війни Росії проти України і далі стабільного миру, а й рухом до системи правил на глобальному рівні загалом. Але до цього – ще великий шлях і робота, яку (що, думаю, уже зрозуміло в усіх куточках світу) ніхто ні за кого робити не буде, окрім тих, для кого це є життєво важливим інтересом. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/697363e493929/