https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69f325920dbed/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Thu, 30 Apr 2026 12:49:06 +0300 В якомусь сенсі візит британського монарха до США, точніше, стиль публічної розмови короля Чарльза ІІІ, зверненого, перш за вса, до президента Дональда Трампа та американського істеблішменту, можна вважати новим етапом вибудовування взаємовідносин Європи та США. Нещодавно (а саме – у ході обговорення теми Гренландії) у західних ЗМІ у продовження дискусії всередині європейців виникла тема прийнятності двох типів підходу. Один – це daddy-style (тобто не сперечатися, а погоджуватися з Трампом, щоб виграти час; особливо, якщо врахувати, що Кремль добре осідлав тему лестощів). Другий – вміти говорити "ні" (там, де пропозиції та підходи Трампа входять у явне протиріччя із баченням Європи). Тема Гренландії лише додала тоді до комплексу протиріч, які накопичились на той момент. У результаті, вирішили поєднати обидва ці підходи, розуміючи, що європейським державам і лідерам, які опинилися в ситуації необхідності прояву більшої активності/суб'єктності (принаймні – у частині своєї долі), зі свого боку потрібен певний час для перебудови до нових реалій (зокрема, у сфері безпеки та оборони). Та й важливість збереження трансатлантичної взаємодії також визнається усіма. При цьому нові виклики автоматично актуалізували питання розуміння "сили" та "слабкості". У цьому сенсі розгортання ситуації на Близькому Сході з Ормузькою протокою якраз показало взаємозалежність і важливість трансатлантичної координації зусиль. Промова Чарльза у США, місцями іронічна, якраз дуже точно відображає і питання "сили та слабкості", і особливостей демократій та автократій (в контексті історичного реваншизму), і вкорінення довгострокових спільних інтересів, і продовження пошуку прийнятного формату взаємодії. Окрема увага тут – до заклику більшої участі у допомозі Україні. Інша річ, що явно персоналістський підхід Трампа, коли так багато особистого займенника (як тут не згадати поему символіста Малларме "Післяполудневий сон Фавна"), на який опосередковано вказав стиль промови Чарльза, виникла не лише через особливості політичної особистості чинного американського президента. Але й через тривалий період "забуття" європейських лідерів щодо реагування та запобігання існуючим загрозам (частина європейських лідерів та суспільств подовжують перебувати у цьому стані). Звідси – необхідність "прокинутися". Спочатку Трамп своїми новими підходами (а не тільки війна РФ) змусив Європу прокинутися, а тепер європейські лідери в хорошому розумінні (маю на увазі низку висловлювань і порівнянь Чарльза) – закликають прокинутися (озирнутися та схаменутися, у Малларме є фраза "Схаменися, Фавн") Трампа. Американський президент розворушив трохи "усипальницю". Але як діяти далі, і перевести "розворот" до творення – багато в чому, завдання і для Європи. Підсумовуючи, і повертаючись до "Фавна" Малларме, вважається (так вважали багато хто досліджував його творчість), що основне значення поеми, в якій так багато маньєризму – це "за допомогою невирішеної проблеми підтримувати існування суб'єкта". Так ось, хотілося б, щоб довга війна, розтягнута в часі, все ж таки, мала своє вирішення, а мирні кроки – стали предметом спільних зусиль, що згодом справді могло б призвести до справедливого миру. Адже справедливий мир – це не тільки про Україну та Росію. Це й про повернення до світопорядку, що ґрунтується на принципі багатосторонності, коли сила – це і ресурси, і технології, і принципи. Інакше – продовжуватиметься парад амбіцій (що автократів, що демократів) та нескінченна повторюваність воєн на нових етапах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69f325920dbed/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69ef3ed32384e/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 27 Apr 2026 13:47:47 +0300 Колись давно, коли в Кремлі ще не розглядався план повномасштабного вторгнення в Україну та розхитування західних альянсів як єдино можливий, Володимир Путін озвучив три варіанти політичних систем на пострадянському просторі з погляду без/перспективності держав. То був 2010 рік. Путін, у ліку прем'єр-міністра тоді, заявив на засіданні, де обговорювалися стан і перспектива реформування політичної системи Росії (у той короткий період тема модернізації була політично модною), що політична система в РФ повинна змінюватися, однак у процесі можливих трансформацій не можна допустити ні "українізації", ні тоталітаризму. Фактично, було озвучено три можливі варіанти розвитку політичної системи на пострадянському просторі: 1). "українізація" (у розумінні Росії це політична нестабільність та некерованість); 2). "жорсткий авторитаризм" (політичні режими окремих лідерів країн Центральної Азії та Кавказу); 3). "Путінізм", або напівавторитаризм (керована/суверенна демократія, система, в якій керованість забезпечується через обмеження конкуренції, контроль за ЗМІ, корпоративну єдність правлячої еліти як класу). Тоді, мабуть, уперше чітко було окреслено своєрідну політичну філософію Путіна, в якій система влади в Росії, природно, подавалась як оптимальна на пострадянському просторі, навіть якщо вона прямо суперечила модернізації. Хоча вже тоді, вивчаючи світовий досвід різних країн, можна було стверджувати, що російський варіант видимості демократії, а насправді автократії на користь вузького кола держиморд – найменш успішний, з погляду перспективи країни. Тому що модернізація можлива лише за "українізації" (коли політики мотивовані суспільством), та/або за сильного лідера, але коли є завдання модернізації країни. Тобто або конкуренція (політична, економічна, інша), і все відбувається знизу, де найважливіше значення мають громадянська ініціатива та контроль. Або вертикаль, коли модернізація відбувається згори, під жорстким контролем харизматичного лідера. За підсумками, у Росії всі розмови про модернізацію тих часів (2008-2012 роки) виявилися гучним порожнім процесом. Більше того, згодом заклали проблеми на майбутнє, які завершилися війною (зовнішньою та внутрішньою). Імітація демократії (та сама керована демократія) вбила конкуренцію всередині РФ, при цьому приспавши пильність і російських громадян, і Заходу. Авторитаризм без мети модернізації країни виродився у персоналістський режим (є Путін – є Росія), мета якого – сам режим, а не перспектива власних громадян. Такий собі дрімучий авторитаризм, без просвітництва. У тому числі й через це сталася війна як зовнішня форма продовження дикунської внутрішньої політики. Станом на зараз можна повернутися до цієї класифікації і подивитися на її результати на пострадянському просторі, уже точно поліцентричному, а не моноцентричному. Якщо навіть дуже коротко, то Україна стала центром демократичної спрямованості, а низка колись лояльних до Кремля лідерів Центральної Азії та Кавказу (яких, як я розумію, Путін і характеризував як автократів) відкрито вказують РФ на російські тоталітарні замашки та помилковість відходу до військового курсу. Ну, а російський гібридний підхід показав, що справжня політика – це не гібридність. Справжня політика – це системність, вивчення реальних інтересів та розвиток. Але якщо РФ обрала гібридність, і війну як одну з форм заміни реальної політики, яка вимагає зусиль і реальної роботи, то Росія незмінно втрачатиме партнерів, звичні ніші впливу, час і власних громадян. Але нас це не повинно розслабляти. Наскок з примушуванням України до односторонніх поступок не вдався, але це не означає, що Кремль зупиниться у своїх подальших спробах і після зупинки військових дій. Бо реальна перемога, про що я часто пишу, формуватиметься у поствоєнний час, коли внутрішня невразливість, розуміння власної перспективи та вміння діяти стануть вагомими маркерами. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69ef3ed32384e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69db944fc3df6/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Sun, 12 Apr 2026 15:47:11 +0300 Одна відома людина якось написала про іншу відому людину: "Підошви його черевиків грузнули у трясині буденного життя, а думки обіймали весь світ, деміургом якого він був". Я це до того, що на цьому етапі війни РФ проти України/війн, конфліктності у світі загалом багато сподівань щодо термінів, темпів, легкості/складності тих чи інших завдань себе не виправдали. Зате поменшало ілюзій. Та й поняття "сили" та "слабкості" (уразливості) набули різноманітного прояву та ширшого сприйняття. Війна в Україні та на Близькому Сході може бути не останнім гарячим конфліктом у світі. Потенційний спалах може проявитися й у інших регіонах – принаймні, вразливими щодо напруження є як Азіатсько-Тихоокеанський регіон, так і Центральна Азія (хоч і з інших причин). Одна непокарана війна (Росії проти України) автоматично спонукає до активності інші агресивні авторитарні режими, що робить силу визначальним фактором – як для автократій, так і демократій, що мають захищатися. У цьому сенсі хочеться сподіватися, що наступний раунд переговорів Україна-США-Росія (плюс, можливо, Європа), який, впевнена, відбудеться, формуватиметься з урахуванням досвіду, який ми пройшли. У частині постановки реалістичних завдань та способів їх досягнення. Без "першопричин" від РФ, односторонніх ультиматумів та розрахунку на необґрунтовані поступки з боку України. Не дивлячись на паузу у переговорному процесі (Україна-США-Росія), заяви що, стосуються складних питань, де немає компромісу, активно обговорюються. Це значить, що йде підготовка до наступного раунду переговорів, який неодмінно буде. Питання у тому, з якими підходами буде відбуватись новий раунд переговорів, і чи буде врахований попередній досвід – як у частині не/працюючих важелів впливу, так і в частині самого змісту. Увага спрямована на США (в частині боротьби за дипломатичний підхід). Якщо Кремль, не відступаючи від прагнення навʼязати односторонні поступки Україні, можливо, частково змінить/розширить свою переговорну групу (відповідальну за американський напрямок), то для України важливо довести: 1. згубність довгої війни, розтягнутої у часі; 2.необхідність постановки реалістичних цілей (перемирʼя/зупинка військових дій на компромісній основі); 3.посилення української сторони, бо на РФ діє лише сила. Переконана, що вихід із "геополітичного блуду", який розпочався з російської війни, можливий саме після припинення цієї війни. А блуд можна подолати лише через справедливі умови миру, які передбачають компроміс, а не ультиматуми та шантаж. За територіальними вимогами РФ приховується не просто прагнення легітимізувати окупацію українських територій, а прагнення зняти з себе відповідальність за війну, злочини та унеможливити у майбутньому будь-який зовнішній контроль за ситуацією на окупованих територіях. Це важливо розуміти. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69db944fc3df6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 17 Mar 2026 12:12:52 +0200 Днями міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив в інтервʼю, що Росія та Китай є стратегічними партнерами Ірану, і продовжують підтримувати хороші стосунки – політичні, економічні, військові. Він уточнив, що Москва та Пекін надають зараз Тегерану допомогу різними способами, у тому числі у вигляді "військової співпраці". Ну, що ж, як би не розмивався "вододіл" між автократіями і демократіями (частково – через підхід чинної американської адміністрації, відмінний від його попередників, коли, вважається, що прямо навпаки – треба вести діалог з автократіями; частково – через проблеми, що накопичилися в західних демократіях, розслаблених десятиліттями мирного процвітання і повільно реагуючих на характер нових викликів), межа цього "вододілу" має свої межі. У природі є таке явище, як галоклін. Кордон між океанами, морями, річками, коли води різної солоності, щільності, температури не поєднуються, утворюючи певний бар'єр. Води, звичайно, поєднуються, але повільно і лише частково розбавляючи "текстури", при цьому візуально цей бар'єр (хто бачив фото) чітко видимий, навіть за кольором. Так і зараз, користуючись порівнянням як пінцетом для схоплювання суті, можна побачити певний "галоклін" – між демократіями та агресивними автократіями. Після зламу світопорядку (першим чоботом якого стала війна РФ проти України), коли зловмисність маскується під чесноту, а гібридність трактувань розмиває будь-яке писане право, фактор сили став домінуючим. Насамперед, військової сили/військового ресурсу (ядерної зброї у тому числі). Агресивні автократії повністю пішли у логіку шантажу та погроз. Демократії, у свою чергу, виявилися у реаліях (і це вже зрозуміло), коли протистояти силі шантажу може лише сила протидії. У таких реаліях ключове, що відрізняє носіїв сили – це задачі, мотивація та кінцева мета. Одним словом, руйнація проти творення. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 02 Mar 2026 15:43:25 +0200 Приклад Ірану наочно показав: автократія, орієнтована виключно на силову компоненту/загрозу/шантаж, коли наявність силової компоненти – це не інструмент для досягнення адекватних цілей (наприклад, внутрішньої модернізації чи забезпечення миру у регіоні), рано чи пізно, буде зупинена. Альфонс Алле, у цьому сенсі, має повчальну казку. Східну. Якось нудьгуючому султану головний візир привів незвичайну дівчину, що танцювала танець із покривалами. Щоразу, коли вона зупинялася, з неї знімали одне з покривал. І ось вона вже зовсім оголена, а султан за інерцією продовжує наказувати знімати з неї покривала. І прислужники на виконання наказу почали здирати з неї шкіру. Це такий французький "чорний гумор" на "Тисячу та одну ніч". Але я зупинилася на цій притчі з іншої причини, якщо говорити про набуття розуміння стосовно сьогодення. Древні казали, що останній і найвищий дар богів людині – це почуття міри. У політичному лідерстві це особливо важливо, тому що доля лідера та доля держави завжди тісно переплетені. Насамперед, на рівні постановки лідером завдань – відповідних інтересам держави/громадян чи ні. Якщо для демократій проблема часто виникає на рівні реалізації завдань (маю на увазі перешкоди/розтягнутість у часі), то для автократій – на стадії формування завдань (іноді вони повністю суперечать інтересам і перспективам власної країни). Оскільки в автократіях немає системи стримування та противаг, механізмів, які могли б зупинити волюнтаризм автократа, дуже часто збої відбуваються саме на рівні цілей. Загалом їх розуміння. Проблема з почуттям міри бере початок у голові, і потім продовжується на рівні дій. Тож приклад із Іраном можна вважати показовим для всіх автократій, орієнтованих на війну та силовий шантаж як мету. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 23 Feb 2026 18:48:11 +0200 Уже навіть генсек ООН Антоніу Гутерреш визнав, що "ми живемо в період хаосу та змін" і закликав до "оновлення архітектури міжнародної безпеки". Але, мабуть, це процес не прогнозований за таймінгом. Тому що йдеться не лише про рамку демократії vs автократії. Але й про те, що всередині двох систем відбуваються трансформації. Є приклади безперспективності великих автократій (які претендують на лідерство виключно через шантаж та погрози іншим). А є приклади викликів та складнощів усередині демократій. Та ж тема тарифів вже має подвійний вимір. І як внутрішня тема у США (після рішення Верховного суду про відміну рішень Дональда Трампа в цій частині). І як зовнішня тема – у контексті вибудовування взаємин США з рештою світу. Колись давно, ну, не так, щоб аж, у 1835-1840 роках, Алексіс де Токвіль написав роботу "Демократія в Америці". Це двотомник, який, вважається, започаткував сучасне дослідження демократії. Але я чомусь згадала про цю книгу? Тому що перший том книги – оптимістичний, там перераховується багато переваг та важливих складових демократії (механізми врегулювання конфронтації, система стримувань та противаг, орієнтація на суспільне благо). Але том другий – швидше, песимістичний, він про ризики повзучої демократичної ерозії, і про те, як прийти до нових регуляцій у разі порушень установленої угоди між владою і суспільством (усередині них). Ну, що ж, мабуть, ми живемо у цих двох реаліях одночасно – і оптимізму (як можливостей), і песимізму (як ризиків). А оскільки демократія, звичайно, недосконала, але "нічого кращого люди поки що не вигадали", то хочеться сподіватися, що оновлення незмінно прийде на зміну розхитаному світопорядку. У цьому сенсі повторю те, про що часто пишу/говорю: вихід з російсько-української війни та рух до миру – це не тільки про Україну та РФ, а й, багато в чому, про вектор напряму нового світопорядку та регуляцій – у бік творення або руйнування. Справедливий світ – це творення, оскільки він забезпечує довгостроковість. Силовий шантаж, нав'язування хибних вимог – це тимчасова пауза перед новими руйнуваннями. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 16 Feb 2026 14:37:53 +0200 Є чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ. 1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що в значній мірі була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським. 2. Тактика рішень в окремих сферах (гуманітарні питання, короткострокові перемирʼя); технічні переговори. 3. Всеосяжне військове перемирʼя, як перший етап руху до миру. Позиція, сформульована Україною, Європою, США у березні минулого року в Джидді, і яку блокує РФ. 4. Комплекс політичних рішень, більшість із яких (якщо ми говоримо про вимоги РФ) носить надуманий/гібридний характер, мета яких – не сталий мир, а зневолення (політичний контроль) України та ослаблення Європи/західних альянсів. Саме тому українсько-європейська позиція полягає у тому, що спочатку – перемирʼя, потім – пошук політичних рішень щодо реальних питань. Цілком прогнозовано, що Росія традиційно впадає у перший та четвертий пункти. Бо перший тип поведінки – імітація переговорного процесу – мав на меті виключно затягування часу та уникнення більших санкційних інструментів. Четвертий же – зводиться до тих самих "першопричин", які, по суті, є відмовкою від зупинки військових дій та продовження війни під надуманими приводами, яким був і її початок, коли винуваті усі, окрім самої РФ. Але ресурс забалаболювання та імітації переговорного процесу з боку РФ не безкінечний. У цьому сенсі нещодавні "технічні" (як сказали в РФ) переговори в Абу-Дабі можна віднести до пункту 2, коли потрібно було продемонструвати результат в окремих сферах (зокрема, гуманітарній, хоча на обмін "всіх на всіх" РФ не йде) та проговорити комплекс питань, повʼязаних з можливою зупинкою військових дій. Власне, тоді усі делегації, коментуючи результат переговорів, повідомили про розподілення питань на дві групи (політичні та військові), і про те, що просунутись вдалось саме у обговоренні групи військових питань. По ідеї, наступним кроком, після погодження "технічних складових", мав би стати пункт 3 – всеосяжне перемирʼя, будь на то політична воля з боку РФ. Але ж ні. Кремль знову відряджає Мединського на чолі з російською делегацією на переговори 17-18 лютого у Женеві, хоча у складі делегації буде присутній і замміністра закордонних справ РФ Михаїл Галузін. Про що це свідчить? Про те, що РФ знову намагатиметься проскочити пункт 3, і спробує черговий захід через "першопричини". Можливо, це буде останній такий захід, коли Росія, як точно сказала глава європейської дипломатії Кая Каллас, "прагне отримати за столом переговорів більше, ніж досягла на полі бою". Бо усі, думаю, погоджуються із тим, що переговорне коло питань на цьому етапі звузилося до максимально вузького – найнеобхіднішого, але водночас і найскладнішого. І якщо стане зрозуміло остаточно, що є декілька питань, де позиція сторін є безкомпромісною (Україна, при цьому, аргументує свою позицію, а РФ впадає в псевдоісторичні лекції), то єдино можливий варіант – це зупинка військових дій, тобто, пункт 3. Нагальність же, а головне притомність, тих чи інших політичних вимог, спростує або, навпаки, доведе необхідність сам час, і мирні реалії. Україна показала, що у війні не має іншого варіанту як оборонятись, а у мирі – хоче мати можливість відбудови та розвитку, тобто, мирними способами досягати перемоги. Росія ж чіпляється за логіку перемоги через шантаж, руйнування та геноцид. Бо знає, що мирні реалії – це і про те, що відбуватиметься всередині самої РФ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6991c41f6b031/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Sun, 15 Feb 2026 14:03:27 +0200 1. На відміну від попередніх років до 2022 року (навіть, уже після 2014-го), ця конференція проходила під знаком обговорення не окремих деталей та протиріч в рамках існуючого світопорядку, а з розумінням того, що колишніх правил немає, і формуються нові. Попри партнерські заяви Марко Рубіо про вкоріненість єдності США та Європи, все ж, думаю, європейські лідери усвідомили, що трансформації (з точки зору викликів для європейського регіону і необхідності посилелення за рахунок власних зусиль та ресурсів) триватимуть (про що сказав Жан Ноель Барро). І питання мирного врегулювання російської війни проти України в значній мірі стане маркером того, на яких засадах будуватимуться нові правила загалом. 2. Безпека Європи (як з точки зору поточних загроз, так і довгострокового бачення) як одна з головних тем. Природньо, що основна увага була прикута до трансатлантичної складової виступів – позиції США і реагування Європи, і навпаки. Природньо, бо минулорічна промова Джей Ді Венса дійсно ознаменувала розворот від звичної ситуації американського безпекового даху для Європи до необхідності посилення відповідальності європейців за власну безпеку. Але не менш цікавими були виступи європейців у рамках суто європейської позиції. Бо в найближчі місяці, думаю, саме це стане предметом активних дискусій/ рішень всередині Європи. Це і про те, хто і як має/може представляти Європу у переговорах (тут варто згадати слова Володимира Зеленського про важливість єдиної позиції, щоб Кремль не намагався використати кожну країну окремо; сюди ж можна віднести слова про те, що зволікання з перспективою членства України у Євросоюзі буде мотивувати РФ до блокування не лише процесу, а й самої перспективи). Чи здатна Європа на надання більших далекобійних можливостей для України уже зараз (без американських томагавків). Як довго Європа залишатиметься сплячим гігантом, про що сказав Кір Стармер. Та інші питання, повʼязані з необхідністю рішень країн безпосередньо європейського регіону. 3. Взаємововязаність обговорюваних тем, як і проблем. Війна РФ проти України (як і рух до миру) уже давно не сприймається як локальна тема, і має чимало глобальних проявів. Один із них – тема ядерного стримування. Після завершення договору між США та РФ було анонсовано, що розпочнеться напрацювання договору в рамках існуючих реалій, коли тема стримування є актуальною не лише по лінії РФ-США. У той же час, саме російська війна спровокувала обговорення розширення ядерної парасольки у безядерних демократичних країн та більш активні ядерні зусилля/нарощування/випробування в автократичних країнах. Що ще раз демонструє: невирішена проблема/загроза на початковій активності незмінно призведуть до нових проблем/більших загроз. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6991c41f6b031/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/698b505954037/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 10 Feb 2026 16:35:53 +0200 Ну, що ж, дискусія "Так/Ні" всередині Європи, яка активізувалась після Давосу (Гренландії, "Ради миру" Трампа та збереження ризику Росії) щодо стилістики взаємодії із США, матиме продовження і на Мюнхенській конференції. Що закономірно. Маю на увазі дві лінії, які усе чіткіше проявляються всередині Європи: одна орієнтована на якомога довше збереження співпраці із США, і уникання казати Трампу "ні"; інша – на відхід від спілкування у daddy-style, і можливість заперечень. Цьогоріч традиційна доповідь напередодні Мюнхенської безпекової конференції має назву "У стані руйнування". Звісно, ця тенденція стосується процесів загалом у світі, коли "коли руйнування наявних інституцій і правил дедалі частіше переважає над поступовими реформами та корекцією політик", і тут також акцентується увага на ситуації всередині демократій. Але значна увага приділяється саме Європі, тим викликам та трансформаціям, які повʼязані зі змінами у трансатлантичній взаємодії. У доповіді, зокрема, констатується, що американська невизначеність щодо безпеки, коли США надсилають "змішані сигнали щодо швидкості та масштабу свого відходу", а також загального підходу до європейської безпеки, який "коливається між заспокоєнням, умовністю та примусом", "психологічно загнала європейців у пастку між запереченням і прийняттям". Тобто, підхід США є волатильним, як зазначається у доповіді. У цьому контексті, європейські країни, прагнучи утримати присутність США в безпековому порядку, "відкладали важче завдання – підготовку до майбутнього, в якому США відійдуть незалежно від обставин". Також констатується, що "ера, в якій Європа могла покладатися на США як на беззаперечного гаранта безпеки, закінчилася", і подальше зволікання з рішеннями може залишити континент у "сірій зоні між конкуруючими сферами впливу" та "поступово підірвати його здатність самостійно формувати власне майбутнє". Подивимось. Можливо, цього Мюнхена на конференції увага буде прикута саме до промов європейських лідерів, коли уже необхідне "алаверди" не лише на минулорічну промову Венса, яка тоді стала для багатих європейців шокуючою, а на реалії, які стають все більш реальними (соррі за тавтологію). "Стан руйнування", зафіксований у доповіді, вимагає зібраності та бачення. Тому повторюсь, показовими будуть виступи європейських лідерів. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/698b505954037/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69846aada3de0/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Thu, 05 Feb 2026 11:02:21 +0200 У поета Квінта Гораціо Флакка є такий вислів "Нічому не дивуватися" (Nil admirari). Ця фраза, що спочатку позначала стан незворушності (ні поганим, ні хорошим), характерний для стоїків та епікурійців (така собі нірвана), згодом у літературній традиції стала використовуватися для опису аристократичної стриманості, а то й часом снобізму. Ніщо не нове в цьому світі, як то кажуть. Але є нюанси. Зараз, схоже, ми всі перебуваємо в процесі "Нічому не дивуватися", але в односторонньому прояві – коли погане ("дурна повторюваність") не тільки розсуває нові грані розповзання, а й стає нормою. У цьому сенсі всі "червоні лінії", про які періодично ще згадують (за інерцією з епохи після Другої Світової війни, коли вони виконували функцію попередження та запобігання, у тому числі великих війн та конфліктів), давно відсунуті, потім закреслені; натомість – відбувається не/нормалізація злочинів та волюнтаризму без будь-яких "ліній". У 21 столітті вони остаточно втратили свій первісний зміст. По-перше, гібридні підходи, найрізноманітніші (від "зелених чоловічків" та "військових за спинами жінок та дітей" – до штучних міграційних криз на російських та білоруських кордонах із західними альянсами та "нічийних" дронів над небом Європи), ускладнюють виявлення і, відповідно, покарання порушника. Усі, звісно, розуміють, хто і як порушує. Але оскільки порушник завжди маскується в тилу/у тилів того/тих, де він хоче зламати ситуацію, то й задіяти маркер "червоних ліній" і далі інструменти міжнародного права не завжди є можливим. По-друге, повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке триває майже чотири роки – це апріорі порушення всіх "червоних ліній", коли одна країна відкрито намагається знищити іншу, і робить це по наростаючій. Логіка вирішення проблеми на упередження тут уже не працює. Проблема вже є. І йдеться вже не про "червоні лінії", а про те, як зупинити маньяка і вийти на справедливий мирний процес, тобто в рамках будь-яких правил взагалі. Не можна допустити нормалізації злочинів, саме це хоче закласти РФ у свій переговорний підхід. Інакше – агресія, через якийсь час, неминуче відтвориться, на новому рівні і в новому обсязі. Навіть тема "ядерної зброї" (як "червона лінія" ще зовсім недавно для всього світу) поступово через нескінченне юзання Росією перетворюється чи не на повсякденну загрозу на рівні обговорення теми. Напередодні другого раунду переговорів в Абу-Дабі, а також візиту генсека НАТО до Києва, Росія вкотре здійснила масовану комбіновану атаку по Україні (рекорд з балістики) з метою використання шантажу цивільного населення як інструмент тиску в переговорах. І це також та злочинна "нормалізація", яку давно нав'язує РФ. Саме тому важливо, яким буде вихід із війни та рух до миру. Гібрида треба зупинити. Інакше, повторюся, "дурна повторюваність" війни як зовнішнього та внутрішнього курсу РФ (за відсутністю інших напрямів) проявлятиметься у нових руйнівних гібридностях. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69846aada3de0/