https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a0cd32db5045/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Wed, 20 May 2026 00:16:29 +0300 Все ж, війна як у тому числі обвал світопорядку та правил регулювання, змушує ті країни та альянси, які ближче всього відчувають загрози, шукати адекватні відповіді на існуючі виклики. Йдеться про Європу, перш за все. Якщо ще зовсім нещодавно ми спостерігали обʼєднання двох складових – євроскептичності та одночасно лояльності до РФ – то нові реалії розʼєднують їх. Починаючи з 2014 року, Кремль почав активно застосовувати практику гібридності, використовуючи політичні реалії та настрої у ряді європейських країн, коли порядок денний та риторика ультраправих ставали предметом роз'єднуючих дезінформаційних кампаній та підґрунтям для спроб політичного підкупу з метою розхитування західних альянсів зсередини. Особливо, коли Кремль навчився використовувати демократичні інструменти на Заході, скорочуючи при цьому будь-які можливості комунікації в самій РФ (навіть, зараз побутової/сервісної через заборону різних інтернет-додатків). Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну така паралельність цих двох компонент стала поступово розʼєднуватись, хоча й не одразу. Ну а поразка Віктора Орбана на виборах, фактично, показала зворотній процес, коли євроскептичність починає відхрещуватися від проросійськості. Відтак, можна прогнозувати відновлення більш активної взаємодії, наприклад, "Вишеградської четвірки", "Веймарського трикутника", "Бухарестської девʼятки" та інших форматів всередині Європи. Також є сподівання, що українсько-угорські консультації уже з новим лідерством в Угорщині матимуть конструктивне спрямування – при збережені складних питань, все ж, з орієнтацією на їх вирішення, без політичної упередженої псевдоаргументації. Це означає, що новий світопорядок та повернення до правил як важливої складової мирних реалій залежатимуть не лише від країн-гегемонів (США чи Китаю). А й від того, як безпосередньо кожен регіон (зокрема, Європа) бачитимуть виклики, їх способ вирішення та перспективу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a0cd32db5045/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a0b7042f1b0b/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 18 May 2026 23:02:10 +0300 Зрозуміло, що всі ми (маю на увазі різні географії уваги) спостерігали за візитом американського президента до Пекіна. І не лише через персоналії Дональда Трампа та Сі Цзіньпіна, і проблематику двосторонніх взаємовідносин США та Китаю. Але й через очікування, що в умовах загальної турбулентності та порожнечі світопорядку, перспектива обернення до нових правил, появи нового колективного "Атланта" ставатиме більш чіткою по мірі узгодження позицій між цими двома геополітичними гігантами, які, поза сумнівом, мають великий вплив на різні регіони та сфери світової політики/економіки. Але, мабуть, це ілюзія, яку ми переносимо із 20-го століття у наші сьогоднішні реалії, які змінилися, коли вважалося, що великі держави з ядерною зброєю на підставі принципу багатосторонності забезпечують світопорядок і безпеку дрібнішим, без'ядерним державам. Під це, власне, було вибудувано всю систему – від Радбезу ООН до концепції "мирного атома". Того світопорядку немає (як кажуть, "інших уже немає, а ті далече"), до початку його розвалу приклалася Росія (незрозуміло for what – адже кращих умов, нової Ялти, в неї все одно не буде). Але повернення до правил – тема, яка рефреном звучить практично на всіх міжнародних майданчиках, незалежно від географії. Помпезність, навіть пишність, у якій відбувався візит Трампа до Пекіна, не лише зовнішній (маю на увазі сам дипломатичний раут та заходи), а й на рівні стилістики та "німбу" слів. І Трамп, і Сі говорили про дві великі держави, що так і є. І, навіть, про важливість не потрапити до "пастки Фукідіда". Але, за фактом, внутрішній порядок денний двох держав (торгівля та Тайвань, Ормуз теж обговорювався через призму розблокування торгівлі) домінували, і, більше того, залишили враження, що кожна зі сторін залишилася "при своєму". Більше того, що це не лише прояв зовнішньої конкуренції, а й внутрішніх процесів – що у США, що у Китаї. У якомусь сенсі (у сенсі загальних очікувань), вийшло "Багато шуму з нічого". А що ж світопорядок? Думаю, в чергове стало зрозуміло, що фундамент для виникнення та дієвості нових правил неможливий без спільності базового набору цінностей та принципів. А це означає, що ті дрібніші держави, внаслідок гострішого відчуття загроз і викликів, їх смертельності фактично (як у разі війни Росії проти України) будуть просто змушені ставати "Атлантами" разом із країнами регіону, за принципом "Роби, що маєш". Тому що будуть об'єднані спільним усвідомленим інтересом, і, хотілося б сподіватись, спільним баченням перспективи. "Шукайте і знайдете" в цьому випадку про цілком обгрунтоване прагнення невразливості, яка, в результаті, зупинить війну (через її подальшу безглуздість для РФ) і дозволить перейти до мирних реалій. Саме тому так важливо, як відбуватиметься вихід із війни, розпочатої РФ. У цій війні немає релігійного чи етнічного чинників (складних для взаєморозуміння сторін). Тут є виключно пропагандистсько-політичний конструкт, надбудова, з боку того, хто в якийсь момент звихнувся і вирішив, що нішу великої, ядерної держави можна використовувати для війни та зламу загальних правил. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a0b7042f1b0b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a02dbc042ff4/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 12 May 2026 10:50:24 +0300 Багатосторонні заяви щодо умов, вимог, учасників переговорів свідчать не стільки про "мирний момент", скільки про те, що "вхідні дані" можливого наступного раунду переговорів дещо змінились. Заяви Володимира Путіна про Герхарда Шрьодера як бажаного представника від Європи – це маячня. Бо навіть наступні покоління канцлерів, зокрема, період канцлерства Ангели Меркель були визнані у Німеччині помилковими в частині повної енергоорієнтаціі на Росію. Шрьодер же взагалі був представником тієї далекої епохи, коли ще жив дискурс великої Європи, трикутника співпраці Україна-Росія-Європа (російські ресурси, європейські технології, український транзит), який далі зруйнувала сама ж РФ, звернувши на шлях реваншизму, війни та небажання власної модернізації. Але те, що участь Європи у переговорах збільшуватиметься – факт. Відтак, єдність та чіткість позиції зараз має особливе значення. Досвід попереднього року показав, що Кремль уміє забалакувати процес. Але й українська оборонна компонента не стоїть на місці, пришвидшуючи таким чином реальні переговори та впливаючи на майбутні умови. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/6a02dbc042ff4/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69f325920dbed/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Thu, 30 Apr 2026 12:49:06 +0300 В якомусь сенсі візит британського монарха до США, точніше, стиль публічної розмови короля Чарльза ІІІ, зверненого, перш за вса, до президента Дональда Трампа та американського істеблішменту, можна вважати новим етапом вибудовування взаємовідносин Європи та США. Нещодавно (а саме – у ході обговорення теми Гренландії) у західних ЗМІ у продовження дискусії всередині європейців виникла тема прийнятності двох типів підходу. Один – це daddy-style (тобто не сперечатися, а погоджуватися з Трампом, щоб виграти час; особливо, якщо врахувати, що Кремль добре осідлав тему лестощів). Другий – вміти говорити "ні" (там, де пропозиції та підходи Трампа входять у явне протиріччя із баченням Європи). Тема Гренландії лише додала тоді до комплексу протиріч, які накопичились на той момент. У результаті, вирішили поєднати обидва ці підходи, розуміючи, що європейським державам і лідерам, які опинилися в ситуації необхідності прояву більшої активності/суб'єктності (принаймні – у частині своєї долі), зі свого боку потрібен певний час для перебудови до нових реалій (зокрема, у сфері безпеки та оборони). Та й важливість збереження трансатлантичної взаємодії також визнається усіма. При цьому нові виклики автоматично актуалізували питання розуміння "сили" та "слабкості". У цьому сенсі розгортання ситуації на Близькому Сході з Ормузькою протокою якраз показало взаємозалежність і важливість трансатлантичної координації зусиль. Промова Чарльза у США, місцями іронічна, якраз дуже точно відображає і питання "сили та слабкості", і особливостей демократій та автократій (в контексті історичного реваншизму), і вкорінення довгострокових спільних інтересів, і продовження пошуку прийнятного формату взаємодії. Окрема увага тут – до заклику більшої участі у допомозі Україні. Інша річ, що явно персоналістський підхід Трампа, коли так багато особистого займенника (як тут не згадати поему символіста Малларме "Післяполудневий сон Фавна"), на який опосередковано вказав стиль промови Чарльза, виникла не лише через особливості політичної особистості чинного американського президента. Але й через тривалий період "забуття" європейських лідерів щодо реагування та запобігання існуючим загрозам (частина європейських лідерів та суспільств подовжують перебувати у цьому стані). Звідси – необхідність "прокинутися". Спочатку Трамп своїми новими підходами (а не тільки війна РФ) змусив Європу прокинутися, а тепер європейські лідери в хорошому розумінні (маю на увазі низку висловлювань і порівнянь Чарльза) – закликають прокинутися (озирнутися та схаменутися, у Малларме є фраза "Схаменися, Фавн") Трампа. Американський президент розворушив трохи "усипальницю". Але як діяти далі, і перевести "розворот" до творення – багато в чому, завдання і для Європи. Підсумовуючи, і повертаючись до "Фавна" Малларме, вважається (так вважали багато хто досліджував його творчість), що основне значення поеми, в якій так багато маньєризму – це "за допомогою невирішеної проблеми підтримувати існування суб'єкта". Так ось, хотілося б, щоб довга війна, розтягнута в часі, все ж таки, мала своє вирішення, а мирні кроки – стали предметом спільних зусиль, що згодом справді могло б призвести до справедливого миру. Адже справедливий мир – це не тільки про Україну та Росію. Це й про повернення до світопорядку, що ґрунтується на принципі багатосторонності, коли сила – це і ресурси, і технології, і принципи. Інакше – продовжуватиметься парад амбіцій (що автократів, що демократів) та нескінченна повторюваність воєн на нових етапах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69f325920dbed/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69ef3ed32384e/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 27 Apr 2026 13:47:47 +0300 Колись давно, коли в Кремлі ще не розглядався план повномасштабного вторгнення в Україну та розхитування західних альянсів як єдино можливий, Володимир Путін озвучив три варіанти політичних систем на пострадянському просторі з погляду без/перспективності держав. То був 2010 рік. Путін, у ліку прем'єр-міністра тоді, заявив на засіданні, де обговорювалися стан і перспектива реформування політичної системи Росії (у той короткий період тема модернізації була політично модною), що політична система в РФ повинна змінюватися, однак у процесі можливих трансформацій не можна допустити ні "українізації", ні тоталітаризму. Фактично, було озвучено три можливі варіанти розвитку політичної системи на пострадянському просторі: 1). "українізація" (у розумінні Росії це політична нестабільність та некерованість); 2). "жорсткий авторитаризм" (політичні режими окремих лідерів країн Центральної Азії та Кавказу); 3). "Путінізм", або напівавторитаризм (керована/суверенна демократія, система, в якій керованість забезпечується через обмеження конкуренції, контроль за ЗМІ, корпоративну єдність правлячої еліти як класу). Тоді, мабуть, уперше чітко було окреслено своєрідну політичну філософію Путіна, в якій система влади в Росії, природно, подавалась як оптимальна на пострадянському просторі, навіть якщо вона прямо суперечила модернізації. Хоча вже тоді, вивчаючи світовий досвід різних країн, можна було стверджувати, що російський варіант видимості демократії, а насправді автократії на користь вузького кола держиморд – найменш успішний, з погляду перспективи країни. Тому що модернізація можлива лише за "українізації" (коли політики мотивовані суспільством), та/або за сильного лідера, але коли є завдання модернізації країни. Тобто або конкуренція (політична, економічна, інша), і все відбувається знизу, де найважливіше значення мають громадянська ініціатива та контроль. Або вертикаль, коли модернізація відбувається згори, під жорстким контролем харизматичного лідера. За підсумками, у Росії всі розмови про модернізацію тих часів (2008-2012 роки) виявилися гучним порожнім процесом. Більше того, згодом заклали проблеми на майбутнє, які завершилися війною (зовнішньою та внутрішньою). Імітація демократії (та сама керована демократія) вбила конкуренцію всередині РФ, при цьому приспавши пильність і російських громадян, і Заходу. Авторитаризм без мети модернізації країни виродився у персоналістський режим (є Путін – є Росія), мета якого – сам режим, а не перспектива власних громадян. Такий собі дрімучий авторитаризм, без просвітництва. У тому числі й через це сталася війна як зовнішня форма продовження дикунської внутрішньої політики. Станом на зараз можна повернутися до цієї класифікації і подивитися на її результати на пострадянському просторі, уже точно поліцентричному, а не моноцентричному. Якщо навіть дуже коротко, то Україна стала центром демократичної спрямованості, а низка колись лояльних до Кремля лідерів Центральної Азії та Кавказу (яких, як я розумію, Путін і характеризував як автократів) відкрито вказують РФ на російські тоталітарні замашки та помилковість відходу до військового курсу. Ну, а російський гібридний підхід показав, що справжня політика – це не гібридність. Справжня політика – це системність, вивчення реальних інтересів та розвиток. Але якщо РФ обрала гібридність, і війну як одну з форм заміни реальної політики, яка вимагає зусиль і реальної роботи, то Росія незмінно втрачатиме партнерів, звичні ніші впливу, час і власних громадян. Але нас це не повинно розслабляти. Наскок з примушуванням України до односторонніх поступок не вдався, але це не означає, що Кремль зупиниться у своїх подальших спробах і після зупинки військових дій. Бо реальна перемога, про що я часто пишу, формуватиметься у поствоєнний час, коли внутрішня невразливість, розуміння власної перспективи та вміння діяти стануть вагомими маркерами. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69ef3ed32384e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69db944fc3df6/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Sun, 12 Apr 2026 15:47:11 +0300 Одна відома людина якось написала про іншу відому людину: "Підошви його черевиків грузнули у трясині буденного життя, а думки обіймали весь світ, деміургом якого він був". Я це до того, що на цьому етапі війни РФ проти України/війн, конфліктності у світі загалом багато сподівань щодо термінів, темпів, легкості/складності тих чи інших завдань себе не виправдали. Зате поменшало ілюзій. Та й поняття "сили" та "слабкості" (уразливості) набули різноманітного прояву та ширшого сприйняття. Війна в Україні та на Близькому Сході може бути не останнім гарячим конфліктом у світі. Потенційний спалах може проявитися й у інших регіонах – принаймні, вразливими щодо напруження є як Азіатсько-Тихоокеанський регіон, так і Центральна Азія (хоч і з інших причин). Одна непокарана війна (Росії проти України) автоматично спонукає до активності інші агресивні авторитарні режими, що робить силу визначальним фактором – як для автократій, так і демократій, що мають захищатися. У цьому сенсі хочеться сподіватися, що наступний раунд переговорів Україна-США-Росія (плюс, можливо, Європа), який, впевнена, відбудеться, формуватиметься з урахуванням досвіду, який ми пройшли. У частині постановки реалістичних завдань та способів їх досягнення. Без "першопричин" від РФ, односторонніх ультиматумів та розрахунку на необґрунтовані поступки з боку України. Не дивлячись на паузу у переговорному процесі (Україна-США-Росія), заяви що, стосуються складних питань, де немає компромісу, активно обговорюються. Це значить, що йде підготовка до наступного раунду переговорів, який неодмінно буде. Питання у тому, з якими підходами буде відбуватись новий раунд переговорів, і чи буде врахований попередній досвід – як у частині не/працюючих важелів впливу, так і в частині самого змісту. Увага спрямована на США (в частині боротьби за дипломатичний підхід). Якщо Кремль, не відступаючи від прагнення навʼязати односторонні поступки Україні, можливо, частково змінить/розширить свою переговорну групу (відповідальну за американський напрямок), то для України важливо довести: 1. згубність довгої війни, розтягнутої у часі; 2.необхідність постановки реалістичних цілей (перемирʼя/зупинка військових дій на компромісній основі); 3.посилення української сторони, бо на РФ діє лише сила. Переконана, що вихід із "геополітичного блуду", який розпочався з російської війни, можливий саме після припинення цієї війни. А блуд можна подолати лише через справедливі умови миру, які передбачають компроміс, а не ультиматуми та шантаж. За територіальними вимогами РФ приховується не просто прагнення легітимізувати окупацію українських територій, а прагнення зняти з себе відповідальність за війну, злочини та унеможливити у майбутньому будь-який зовнішній контроль за ситуацією на окупованих територіях. Це важливо розуміти. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69db944fc3df6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Tue, 17 Mar 2026 12:12:52 +0200 Днями міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі заявив в інтервʼю, що Росія та Китай є стратегічними партнерами Ірану, і продовжують підтримувати хороші стосунки – політичні, економічні, військові. Він уточнив, що Москва та Пекін надають зараз Тегерану допомогу різними способами, у тому числі у вигляді "військової співпраці". Ну, що ж, як би не розмивався "вододіл" між автократіями і демократіями (частково – через підхід чинної американської адміністрації, відмінний від його попередників, коли, вважається, що прямо навпаки – треба вести діалог з автократіями; частково – через проблеми, що накопичилися в західних демократіях, розслаблених десятиліттями мирного процвітання і повільно реагуючих на характер нових викликів), межа цього "вододілу" має свої межі. У природі є таке явище, як галоклін. Кордон між океанами, морями, річками, коли води різної солоності, щільності, температури не поєднуються, утворюючи певний бар'єр. Води, звичайно, поєднуються, але повільно і лише частково розбавляючи "текстури", при цьому візуально цей бар'єр (хто бачив фото) чітко видимий, навіть за кольором. Так і зараз, користуючись порівнянням як пінцетом для схоплювання суті, можна побачити певний "галоклін" – між демократіями та агресивними автократіями. Після зламу світопорядку (першим чоботом якого стала війна РФ проти України), коли зловмисність маскується під чесноту, а гібридність трактувань розмиває будь-яке писане право, фактор сили став домінуючим. Насамперед, військової сили/військового ресурсу (ядерної зброї у тому числі). Агресивні автократії повністю пішли у логіку шантажу та погроз. Демократії, у свою чергу, виявилися у реаліях (і це вже зрозуміло), коли протистояти силі шантажу може лише сила протидії. У таких реаліях ключове, що відрізняє носіїв сили – це задачі, мотивація та кінцева мета. Одним словом, руйнація проти творення. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69b9373495a5b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 02 Mar 2026 15:43:25 +0200 Приклад Ірану наочно показав: автократія, орієнтована виключно на силову компоненту/загрозу/шантаж, коли наявність силової компоненти – це не інструмент для досягнення адекватних цілей (наприклад, внутрішньої модернізації чи забезпечення миру у регіоні), рано чи пізно, буде зупинена. Альфонс Алле, у цьому сенсі, має повчальну казку. Східну. Якось нудьгуючому султану головний візир привів незвичайну дівчину, що танцювала танець із покривалами. Щоразу, коли вона зупинялася, з неї знімали одне з покривал. І ось вона вже зовсім оголена, а султан за інерцією продовжує наказувати знімати з неї покривала. І прислужники на виконання наказу почали здирати з неї шкіру. Це такий французький "чорний гумор" на "Тисячу та одну ніч". Але я зупинилася на цій притчі з іншої причини, якщо говорити про набуття розуміння стосовно сьогодення. Древні казали, що останній і найвищий дар богів людині – це почуття міри. У політичному лідерстві це особливо важливо, тому що доля лідера та доля держави завжди тісно переплетені. Насамперед, на рівні постановки лідером завдань – відповідних інтересам держави/громадян чи ні. Якщо для демократій проблема часто виникає на рівні реалізації завдань (маю на увазі перешкоди/розтягнутість у часі), то для автократій – на стадії формування завдань (іноді вони повністю суперечать інтересам і перспективам власної країни). Оскільки в автократіях немає системи стримування та противаг, механізмів, які могли б зупинити волюнтаризм автократа, дуже часто збої відбуваються саме на рівні цілей. Загалом їх розуміння. Проблема з почуттям міри бере початок у голові, і потім продовжується на рівні дій. Тож приклад із Іраном можна вважати показовим для всіх автократій, орієнтованих на війну та силовий шантаж як мету. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69a5a20d09c9d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 23 Feb 2026 18:48:11 +0200 Уже навіть генсек ООН Антоніу Гутерреш визнав, що "ми живемо в період хаосу та змін" і закликав до "оновлення архітектури міжнародної безпеки". Але, мабуть, це процес не прогнозований за таймінгом. Тому що йдеться не лише про рамку демократії vs автократії. Але й про те, що всередині двох систем відбуваються трансформації. Є приклади безперспективності великих автократій (які претендують на лідерство виключно через шантаж та погрози іншим). А є приклади викликів та складнощів усередині демократій. Та ж тема тарифів вже має подвійний вимір. І як внутрішня тема у США (після рішення Верховного суду про відміну рішень Дональда Трампа в цій частині). І як зовнішня тема – у контексті вибудовування взаємин США з рештою світу. Колись давно, ну, не так, щоб аж, у 1835-1840 роках, Алексіс де Токвіль написав роботу "Демократія в Америці". Це двотомник, який, вважається, започаткував сучасне дослідження демократії. Але я чомусь згадала про цю книгу? Тому що перший том книги – оптимістичний, там перераховується багато переваг та важливих складових демократії (механізми врегулювання конфронтації, система стримувань та противаг, орієнтація на суспільне благо). Але том другий – швидше, песимістичний, він про ризики повзучої демократичної ерозії, і про те, як прийти до нових регуляцій у разі порушень установленої угоди між владою і суспільством (усередині них). Ну, що ж, мабуть, ми живемо у цих двох реаліях одночасно – і оптимізму (як можливостей), і песимізму (як ризиків). А оскільки демократія, звичайно, недосконала, але "нічого кращого люди поки що не вигадали", то хочеться сподіватися, що оновлення незмінно прийде на зміну розхитаному світопорядку. У цьому сенсі повторю те, про що часто пишу/говорю: вихід з російсько-української війни та рух до миру – це не тільки про Україну та РФ, а й, багато в чому, про вектор напряму нового світопорядку та регуляцій – у бік творення або руйнування. Справедливий світ – це творення, оскільки він забезпечує довгостроковість. Силовий шантаж, нав'язування хибних вимог – це тимчасова пауза перед новими руйнуваннями. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/699c92dbb6681/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/ ukrpravda@gmail.com (Олеся Яхно) Mon, 16 Feb 2026 14:37:53 +0200 Є чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ. 1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що в значній мірі була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським. 2. Тактика рішень в окремих сферах (гуманітарні питання, короткострокові перемирʼя); технічні переговори. 3. Всеосяжне військове перемирʼя, як перший етап руху до миру. Позиція, сформульована Україною, Європою, США у березні минулого року в Джидді, і яку блокує РФ. 4. Комплекс політичних рішень, більшість із яких (якщо ми говоримо про вимоги РФ) носить надуманий/гібридний характер, мета яких – не сталий мир, а зневолення (політичний контроль) України та ослаблення Європи/західних альянсів. Саме тому українсько-європейська позиція полягає у тому, що спочатку – перемирʼя, потім – пошук політичних рішень щодо реальних питань. Цілком прогнозовано, що Росія традиційно впадає у перший та четвертий пункти. Бо перший тип поведінки – імітація переговорного процесу – мав на меті виключно затягування часу та уникнення більших санкційних інструментів. Четвертий же – зводиться до тих самих "першопричин", які, по суті, є відмовкою від зупинки військових дій та продовження війни під надуманими приводами, яким був і її початок, коли винуваті усі, окрім самої РФ. Але ресурс забалаболювання та імітації переговорного процесу з боку РФ не безкінечний. У цьому сенсі нещодавні "технічні" (як сказали в РФ) переговори в Абу-Дабі можна віднести до пункту 2, коли потрібно було продемонструвати результат в окремих сферах (зокрема, гуманітарній, хоча на обмін "всіх на всіх" РФ не йде) та проговорити комплекс питань, повʼязаних з можливою зупинкою військових дій. Власне, тоді усі делегації, коментуючи результат переговорів, повідомили про розподілення питань на дві групи (політичні та військові), і про те, що просунутись вдалось саме у обговоренні групи військових питань. По ідеї, наступним кроком, після погодження "технічних складових", мав би стати пункт 3 – всеосяжне перемирʼя, будь на то політична воля з боку РФ. Але ж ні. Кремль знову відряджає Мединського на чолі з російською делегацією на переговори 17-18 лютого у Женеві, хоча у складі делегації буде присутній і замміністра закордонних справ РФ Михаїл Галузін. Про що це свідчить? Про те, що РФ знову намагатиметься проскочити пункт 3, і спробує черговий захід через "першопричини". Можливо, це буде останній такий захід, коли Росія, як точно сказала глава європейської дипломатії Кая Каллас, "прагне отримати за столом переговорів більше, ніж досягла на полі бою". Бо усі, думаю, погоджуються із тим, що переговорне коло питань на цьому етапі звузилося до максимально вузького – найнеобхіднішого, але водночас і найскладнішого. І якщо стане зрозуміло остаточно, що є декілька питань, де позиція сторін є безкомпромісною (Україна, при цьому, аргументує свою позицію, а РФ впадає в псевдоісторичні лекції), то єдино можливий варіант – це зупинка військових дій, тобто, пункт 3. Нагальність же, а головне притомність, тих чи інших політичних вимог, спростує або, навпаки, доведе необхідність сам час, і мирні реалії. Україна показала, що у війні не має іншого варіанту як оборонятись, а у мирі – хоче мати можливість відбудови та розвитку, тобто, мирними способами досягати перемоги. Росія ж чіпляється за логіку перемоги через шантаж, руйнування та геноцид. Бо знає, що мирні реалії – це і про те, що відбуватиметься всередині самої РФ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/yakhno/69931db1dfe9c/