https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/526ab5dc902a6/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Fri, 25 Oct 2013 21:18:04 +0300 Видавництво "Грані-Т", де я працюю літературним редактором, отримало запрошення номінувати своїх авторів на Премію Лесі Українки. "Ми б залюбки – якби знаття, що це насправжки, а не просто для того, щоб бути статистами в сумнівних чиновницьких іграх..." – така реакція на цю пропозицію з'явилася на видавничому сайті. Далі – із "Актуальної теми" видавництва: Цими днями наше видавництво – так само, як і інші колеґи, які працюють із сучасною українською дитячою літературою, – отримало офіційного листа ось такого змісту: "Державний комітет телебачення і радіомовлення України продовжує прийом творів на здобуття Премії Кабінету Міністрів України ім. Л.Українки у номінаціях: "Літературні твори для дітей та юнацтва", "Художнє оформлення книжок для дітей та юнацтва", "Театральні вистави для дітей та юнацтва", "Кінотвори для дітей та юнацтва". Документи про претендентів слід подати до Держкомтелерадіо України до 1 грудня 2013 року". І тепер ми в роздумах... Звісно, про кіно й театр не скажемо, бо це не наша компетенція. Але ми працюємо з найкращими дитячими письменниками і художниками України. Це засвідчила ціла низка відзнак, у тім числі міжнародних, а головне – щира любов маленьких читачів до творчості наших авторів. Тож, здавалося б, логічно було б нам зараз думати про те, кого саме з авторів висувати на здобуття головної – і чомусь єдиної – державної премії в царині творчості для дітей (незважаючи на те, що розмір цієї премії знущально неспівмірний із тією колосальною роллю, яку відіграє в суспільстві дитяча книжка і дитяча література зокрема). Але роздумуємо ми, на жаль, не про це... Виходить так, що нам доводиться зважувати, чи готувати таке подання взагалі – в ситуації, коли найкращих дитячих письменників і художників України роблять статистами в чиновницьких корупційних іграх. Бо й справді: навіщо номінувати автора на премію, якщо усвідомлюєш, що в Державного комітету телебачення і радіомовлення України, який офіційно, від імені держави цією премією опікується, дуже своєрідні критерії відбору – і шанси є лише у членів журі! Адже саме так сталося на X Міжнародному конкурсі країн-учасниць СНД "Мистецтво книги", де голова департаменту Держкомтелерадіо Олексій Кононенко був від України членом журі – і перемогла в конкурсі книжка його авторства з малюнками його ж брата, який так само є працівником Держкомтелерадіо... І як саме ця книжка туди потрапила, після якого відбору – про це не знає жоден видавець... І ось тепер той же Кононенко запрошує видавців номінувати своїх найкращих авторів на Премію Лесі Українки – чи не для того, що б лише створити вигляд конкурсного відбору, "фон" для просування власної книжки? До 1 грудня є ще час, тож ми вирішили звернутися за до вас, дорогі читачі. Що порадите: все ж готувати подання, покладаючись на те, що оприлюднення в ЗМІ цієї інформації трохи "заспокоїть" надміру захланних чиновників, – чи не грати з ними в "азартні ігри"? https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/526ab5dc902a6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/520a02a066a91/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Tue, 13 Aug 2013 12:55:44 +0300 Доброго дня, шановні читачі! Поклавши собі періодично розповідати вам про ті нові книжки, які справили на мене серйозне враження, я сам тепер дивуюся з того, що таких книжок з'являється в нас напрочуд мало, а до того ж, відповідально говорити про них виявляється так складно... Тож у висліді вже кілька місяців "ношуся" з романом Степана Процюка "Чорне яблуко" (видавництво "Академія", серія "Автографи часу) – і аж досі не міг дібрати до нього "ключика". Бо далеко не все так просто з цим текстом, як видається на перший погляд, – зрештою, як і з попередніми Процюковими романами цього ж циклу, які складають своєрідну трилогію: "Троянда ритуального болю" про Василя Стефаника і "Маски опадають повільно" про Володимира Винниченка. Ці тексти прийнято визначати як біографічну прозу (у такій видавничій серії вони й вийшли), а точніше, як психоаналітично-біографічну (на чому наголошує і сам автор), – проте критика не раз відзначала, що власне біографічність тут вторинна, а подекуди й містифікована ("Чорного яблука" це стосується передовсім, адже тут у центрі сюжету любовний роман Архипа Тесленка, в якого... не було любовних романів). Різні рецензенти – одні доброзичливо, а інші й відверто розлючено – наголошували на тому що Процюкові Стефаник і Винниченко мають зі Стефаником і Винниченком реальними не так багато спільного, як цього вимагає канон жанру біографічної прози (про Тесленка в цьому контексті говорилося менше лише тому, що нашим сучасникам аж надто мало про цю особистість відомо); а дехто навіть єхидно резюмував, що вони більше схожі на Процюка, ніж на самих себе, – притому фахові літературознавці не могли не добачити, що автор прописував текст аж ніяк не "з пальця", а дуже ретельно проштудіював першоджерела, передовсім щоденники й листи своїх героїв, і зазвичай вибудовував власні візії їхніх душевних драм, відверто базуючись на тих образах, які в цих першоджерелах залишили самі його герої. Звідси випливає цілком логічне запитання: хто ж має рацію? Чи Процюк відкрив своїх героїв такими, якими вони були насправді, а це вже в суспільній уяві їхні образи викривилися під упливом часу та історичних обставин, – а чи автор злукавив, називаючи своїх вигаданих героїв чужими іменами славетних людей, які колись реально існували і про життя яких цікаво було б дізнатися сучасній читаючій публіці? На цьому дражливому питанні здебільшого й зациклилися дискусії навколо Процюкової трилогії, – хоча очевидно, що це шлях у нікуди. Адже таким чином розмова про художній твір зводиться до категорій "було насправді – не було насправді", які взагалі не є і не можуть бути критерієм художності. Як же вирватися з цього "зачарованого кола"? Гадаю, що для цього треба, врешті-решт, наважитись відмовитися від штучно нав'язаного цим романам визначення "біографічна проза" і поглянути на них власне як на художні твори. Що це змінить? А те, що таким чином одразу ж приверне до себе увагу напрочуд цікава структуральна особливість цих текстів: вони побудовані за канонами не так жанру роману, як радше жанру поеми. Тут немає фабули у традиційному розумінні цього поняття, сюжетні "нитки" лінійні й передбачувані – властиво, "зовнішній" сюжет поверховий і не відіграє в тексті ключової ролі, як це мусило би бути в "канонічному" романі з його неодмінним заплутуванням-переплутуванням-розплутуванням одразу кількох сюжетних "ниток". Одначе це аж ніяк не означає, що в цих текстах узагалі немає сюжету. Він є, та ще й який! Проте погляньмо, з чого він "зітканий" – із того, що в звичних, традиційних романах, як правило, іменується "ліричними відступами": роздумів, переживань, внутрішніх монологів і внутрішніх діалогів героя самого з собою, описів ліричних станів тощо. І навіть коли в тексті бачимо діалог, то це зазвичай аж ніяк не розмова двох чи більше людей – "звичайні люди" так не розмовляють – це "діалог" образів, символів, типів... коли хочете, архетипів... Притому завважмо ще одну ключову, визначальну особливість: Процюкова проза дуже добре ритмізована, кожен період у ній чітко відповідає ритму дихання, й інтенсивність цього ритму виразно залежна від психологічного стану ліричного героя в той конкретний сюжетний момент, про який іде мова. Нерідко буває так, що текст буквально "сам проситься", щоб його розбили на рядки, як у верлібрі – й часом автор навіть дослухається до цього "прохання" свого тексту... Про що свідчать усі ці факти? Очевидно, про те, що перед нами текст, який тяжіє до родового визначення не так "епос", як "лірика". Сучасне літературознавство далеко відійшло від канонів Максима Горького, який вважав, що лірика від епосу відрізняється тим, що в ній немає сюжету. Змінився світ і змінилася література – текстами на межі не лише жанрів, а й родів тепер навряд чи можна когось здивувати. Зрештою, ще академік Олександр Білецький писав: "Літературний твір уявляється нам неможливим без "героїв", без дійових осіб, якого б із трьох традиційних родів він не стосувався. У ліриці... героєм для нас виступає сам поет, який відкриває з того чи іншого боку сферу свого внутрішнього світу". Ось звідки беруться закиди про те, що Процюк "пише про себе" – у тій парадигмі, в якій "живе" його текст, інакше й бути не може! То що ж виходить – що наш автор таки злукавив, називаючи своїх ліричних героїв Василем Стефаником, Володимиром Винниченком і Архипом Тесленком? Ясна річ, ні – оскільки базовані ці тексти на зафіксованих у документальних джерелах (спогадах, щоденниках, листах) переживаннях згаданих реальних людей. Інша річ – притому це зовсім не лукавство, а радше невдале, з літературного погляду, позиціонування, – що ми маємо справу все ж не зовсім із біографіями. Хоча, по правді кажучи, я не беруся стверджувати, що з інших поглядів це позиціонування аж таке невдале – принаймні як маркетинґовий хід видавця воно себе цілком виправдовує: про ці романи говорять, дискутують, а отже, до них є більший читацький інтерес, аніж він був до "просто собі" романів-поем про душевні стани. А в нашому світі такий промоційний аспект так само доволі важливий – тим паче, коли йдеться про такі складні, глибокі, по-справжньому потужні тексти на межі літературних родів, які не мають аналогів принаймні у вітчизняній літературі. https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/520a02a066a91/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/51d30bfeb6bca/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Tue, 02 Jul 2013 20:21:02 +0300 Цього літа моя сім'я долає стихійне лихо з трьох літер: старша дочка закінчила школу і вступає в університет – а отже, складає тести ЗНО. Ясна річ, як і всі притомні батьки, ми переживаємо цю малоприємну процедуру разом із дитиною (так, уже ніби й дорослою, та все ж дитиною), – і це той досвід, який варто ґрунтовно обговорити й осмислити. Адже насправді малоприємного в цій процедурі цілком могло би – а насправді й мусило би! – бути набагато менше, якби... Одне слово, саме на цьому "якби" й пропоную зосередитися зосередитися тепер, коли самі іспити вже позаду, а попереду власне процедура вступу. Коли було написане "Слово..." У нас мало хто знає, як добре робити свою роботу, але геть усі досконало знаються на тому, як треба писати книжки й картини, ставити спектаклі, грати й співати, а головне – якими мають бути мовні норми і як треба вчити дітей. Тому змісту тестів, які складала дочка, – з української мови й літератури, англійської мови, історії та зарубіжної літератури (яку в нас невідь чому обізвали "світовою") – я принципово не коментуватиму. Бо тести як тести – не ідеальні, але й не безпросвітні. Є підстави для ґрунтовної фахової розмови, але не "проскочило" нічого такого, що варто було б виносити на публічне обговорення й кричати "дайте укладачам медаль" чи "зацькуйте їх". Утім, один "сюжет" я все ж не можу оминути увагою, – на щастя, в самих тестових питаннях він не був відображений. Справа в тому, що наші історики, виявляється, встановили (!!!) точну дату (!!!) написання (!!!) "Слова про Ігорів похід"! Принаймні в програмі підготовки до ЗНО з історії України, розміщеній на офіційному сайті Українського центру оцінювання якості освіти, з-поміж дат, які абітурієнт має обов'язково знати, є й ця – 1187 рік! Ясна річ, від такої химери мені очі полізли на лоба – і я, у свою чергу, "поліз" у Фейсбук, щоб "допитати" френдів-істориків. І вони навперебій кинулися запевняти мене в тому, що ця дата "вичислена" за описаним у тексті "Слова..." сонячним затемненням! Я на це схопився за голову і чемно запитав: хлопці, невже ви там, у своїй історії, геть подуріли?! Та ж філологам добре відомо, що датування "Слова..." ось уже два століття є предметом наукової дискусії, притому досі мова йде про те, чи це XII, а чи XVIII століття, – то в яку стелю ви вмочали палець, щоб висмоктати з нього дату з точністю до року?! Зрештою, затемнення підтверджує дату походу князя Ігоря на половців – доводить, що це справді історичний факт, а не художня фантазія невідомого автора; але ж на основі цього історичного факту автор може написати твій твір хоч і в 2187 році! Як історики можуть таких елементарних речей не розуміти?! А головне: навіщо змушувати дітей під виглядом історичного факту завчати відверту брехню?! Абітурієнте, "руки за голову"! Отож, підстави для фахової розмови все ж є – у тім числі й щодо наукової компетентності тих чиновників від освіти, які укладають програми й тестові завдання. Проте в самих тестових запитаннях (принаймні в тих тестах, які складала дочка) без таких кричущих казусів нібито обійшлося – і бодай це добре. Інша справа – організація тестування. Тут уже з перших днів зринуло так багато питань, що впору хапатися за голову! Передовсім, до самої "офіційної" риторики, якою все це супроводжувалося. Від очільників Міністерства освіти й Українського центру оцінювання якості знань абітурієнти й батьки не почули напередодні жодного людського слова – самі лише погрози, "металодетектори", "шмони", мало не "руки за голову"... Таке враження, що ЗНО в нас проходить десь "на зоні" й зареєструвалися на нього винятково "злодії в законі". Звісно, я розумію, що правляча нині в Україні партія так звикла мати справу із зеками, що більше ні на кого в цьому світі вже не зважає, – але побійтеся Бога, це ж діти! Начитавшись таких "офіційних коментарів", вони йшли на перші тестування як на заклання! І щастя, що зустрічали їх там поки що не члени "єдино правильної партії", а нормальні вчителі – добрі, ввічливі, людяні, які здебільшого щиро намагалися бодай почасти зняти цю нікому не потрібну напругу. По-друге, організатори зробили все можливе й неможливе, щоб якомога дужче ускладнити життя абітурієнтам із сіл і містечок. Це ж яким нелюдом треба бути, щоб призначати таким дітям тестування в населеному пункті, з яким їхнє село чи містечко не має прямого транспортного сполучення! Це ж який нелюд постановив, що така дитина мусить долати півтори сотні кілометрів трьома-чотирма видами транспорту, або ж ночувати десь у чистому полі чи на вокзалі в чужому місті, щоб устигнути на призначений час?! Не голослівно кажу: тестування з англійської мови нам призначили аж у Броварах, куди з Березані, де ми мешкаємо, можна доїхати: а) маршруткою чи електричкою до Баришівки, відтак маршруткою із Баришівки на околицю Броварів, далі маршрутками по власне Броварах; б) маршруткою чи електричкою до Києва, відтак двома гілками метро чи двома маршрутками до зупинки, звідки йдуть маршрутки на Бровари, далі знову маршруткою по Броварах. Неважко уявити собі, в якому фізичному стані буде дитина, здолавши такий маршрут, – а їй же ще треба зосередитися на виконанні тестових завдань! Тим часом деяким абітурієнтам – не знаю, випадково чи ні – випало тестуватися в рідній школі, щоб потрапити до якої, досить перейти дорогу. Одну дівчинку в тих же Броварах навіть супроводжував вірний домашній улюбленець – і чемно чекав на неї дві години перед дверима школи. Це, звісно, розчулює – але... І ще я не розумію, чому організатори тестування виявили відверто дике ставлення до гуманітаріїв – притому найдикіше, як це не парадоксально, до русистів, які в четвер складали українську, в суботу – англійську, а вже в понеділок – російську мову?! І це після випускних іспитів у школах, які очевидно нікому не потрібні й лише зайво мордують дітей. Невже хтось задався метою довести їх до нервового зриву?! І ще. Реєструючи своїх дітей для проходження ЗНО, батьки нерідко – і це цілком природно – вказували власні номери телефонів. А відтак, під час тестування, на ці номери приходили есемески з погрозами "анулювати результати". Чому абітурієнти та їхні батьки не були офіційно попереджені заздалегідь про те, що вимкненими в той час мусять бути не просто їхні телефони, а саме ті, що вказані в реєстраційних документах? Хто і які технічні можливості використовував для того, щоб установлювати, чи увімкнений під час тестування той чи інший телефон? Чи раціональним є таке використання бюджетних коштів? І взагалі, наскільки законним є сам факт такого відстеження? Про речі засадничі І насамкінець – про кілька речей, так би мовити, засадничих. Я переконаний, що тестування аж ніяк не є найоптимальнішою формою оцінювання знань абітурієнта з літератури. З негуманітарних дисциплін – так, тут заперечень не виникає; з мови – сумнівно, але можливо; однак тест із літератури – це знущання, бо він перекреслює саму суть – живе розуміння дитиною художнього твору, яке в жодні тести увібгати годі, бо воно аж ніяк не обмежується знанням сюжетних деталей чи набору лексико-стилістичних маркерів. З літератури годі придумати щось краще, ніж старий добрий твір – не той куций, що є мовби додатком до тесту, а повноцінний. Проте зрозуміло, що нині – в умовах, коли теперішні очільники Міністерства освіти прагнуть скасувати ЗНО єдино для того, щоб повернутися до корупційних схем, – така розмова не на часі. Однак уже зараз варто було б подумати про те, що твори принаймні тих абітурієнтів, які планують вступати на гуманітарні факультети вишів, мали би перевіряти не вчителі, а самі вишівські викладачі. Я впевнився в цьому, аналізуючи так звані колекції ляпів, які встигли викласти в інтернет учителі, що перевіряли роботи. Далеко не все, що було в цих колекціях, справді слід розцінювати як ляпи, – там були й дуже цікаві, однак нестандартні думки. Учителів зазвичай лякає учнівська нестандартність, більшість із них схильна несправедливо занижувати таким дітям оцінки, – а вишівський викладач, навпаки, зацікавлений у тому, щоб до нього прийшли студенти з живим, а не "зашпакльованим", "тупо правильним" мисленням. І взагалі: я не розумію, чому обов'язкові тести – скажімо, з української мови і літератури – мають бути однакові для тих дітей, які вступають на філологію, і для тих, які своїм майбутнім фахом бачать математику чи хімію. Мені видається, що набагато розумнішим було б зробити з української мови і літератури, а також із інших популярних дисциплін, які потрібні для вступу на різноманітні, нерідко полярні спеціальності – історії України, іноземної мови, математики – тест загальний і тест спеціалізований. При цьому спеціалізовані тести мали би розробляти, а тим паче перевіряти вишівські викладачі – це відкривало б додаткові можливості саме перед талановитими дітьми, які обирають для себе фах за покликом душі. Отакий досвід моя сім'я почерпнула із цьогорічного ЗНО. А ваша? https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/51d30bfeb6bca/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5176b191783ca/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Tue, 23 Apr 2013 19:06:41 +0300 Є в нашому рідному книжково-видавничому світі речі, яких мені, за всього бажання, ніяк не вдається збагнути. Нібито, на перше око, воно й добре, – та якщо подумати, то неодмінно зринає ключове питання: навіщо? Цими днями мені саме так і думається – і ось із якого приводу. Якщо дитину цілий рік тримати, як то кажуть, у чорному тілі, але при цьому виділяти якийсь один день – скажімо, день народження чи інше свято, – коли її добряче балувати й розповідати про те, як її всі люблять, – але відтак знову цілий рік на цю дитину не дуже звертати увагу, – то чи можна такий підхід вважати притомним і адекватним? Чи коли жінці лише раз на рік, на якого-небудь (sorry) 8 березня, дарувати квіти й розповідати, яка вона єдина-преєдина, – а решту триста шістдесят чотири дні на неї не дуже й зважати? Ото й мені здається, що якось воно не теє то як його... Так і в нашому рідному книжково-видавничому світі: протягом року нікому, крім вірних читачів, ми не потрібні, – але є в році хай не один, а два-три, та однак лічені дні, коли на нас раптом з усіх боків так і сиплеться увага й затребуваність. Судіть самі: - з 16 по 19 травня Державний комітет телебачення і радіомовлення України (це наш "державний куратор", із назви якого цілком правдиво випливає, що книжка в нашій країні офіційно загублена десь поміж телебаченням і радіомовленням) проводить в Українському домі IX Київську міжнародну книжкову виставку; - з 17 по 19 травня громадська організація "Форум видавців" у партнерстві з Львівською міською радою проводить Сьомий Львівський Міжнародний Дитячий Фестиваль, головною подією якого так само є книжкова виставка-ярмарок; - нарешті, з 24 травня по 1 червня у Національному культурно-мистецькому і музейному комплексі "Мистецький Арсенал" пройде III Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал", де все також "обертатиметься" довкола книжкової виставки-ярмарку. Анічогісінько не маю проти жодного з цих прекрасних заходів. Навпаки: я дуже радий, що вони відбудуться, і з величезною охотою взяв би участь у кожному з них, бо знаю, що там на мене чекатимуть мої найкращі в світі маленькі читачі. Але навіщо робити так, щоб усі вони проходили практично одночасно? НУ НАВІЩО???!!! Га?... https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5176b191783ca/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5167020e42872/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Thu, 11 Apr 2013 21:33:50 +0300 Дорогі друзі! У неділю, 14 квітня, о 12:00 запрошую вас із малятами у букарню "Бабуїн" (вул. Симона Петлюри, 10), де я презентуватиму свою нову книжку "Пінгвінік" – "садочкову" повість для дошкільнят. Це дуже весела – але водночас і дуже серйозна історія про те, як дитина уперше в житті йде в садочок, що вона переживає, як учиться спілкуватися з іншими дітками й дорослими, з усім "світом поза домом". Це, зрештою, історія про перші конфлікти, перші симпатії й антипатії, перші капості, перші проблеми в житті маленької людини – і їх вирішення. У "Неділю татусів і пінгвініків" я, видавництво "Грані-Т", букарня "Бабуїн" та арт-студія "Азур" запрошуємо маленьких читачів разом із татусями – зробимо веселе татячо-дитяче свято! І я також прийду з молодшою донькою Стефою, прототипом головної героїні Катрусі з "Пінгвініка". Ми приготували чимало цікавинок для наймолодших читачів: разом із арт-студією "Азур" навчимося робити паперових пінгвінів, а відтак, зголоднівши, скуштуємо справжньої пінгвінячої страви від букарні "Бабуїн"! А головне: всіх дівчаток і хлопчиків, які приведуть із собою тата, чекатиме добрий сюрприз від видавництва "Грані-Т"!;) Вхід вільний Реєстрація: 067 24 75 960 https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5167020e42872/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/514b4fb7e07cb/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Thu, 21 Mar 2013 19:21:43 +0200 Оскільки сьогодні Всесвітній день поезії, то не можу втриматися, щоб не поділитися з вами, дорогі читачі, віршем, який мене з прочитаного останнім часом вразив чи не найдужче. Усміхніться – добра усмішка ніколи й нікому не зашкодить:) *** Козаку удень не спиться: з кимось хочеться побиться. Зирк! – аж ось чужинці люті підкрадаються до люлі, попід штори манівцями, прикидаються стільцями. Тож козак бере шаблюку - і збиває з них пилюку, а потому, весь в пилюці, переможно йде на руці. ------------ Авторка цього вірша – молода поетка Олеся Мамчич. Він увійде до майбутньої Олесиної книжки "А на нас упав ананас", яка готується до друку в серії "Сучасна дитяча поезія" видавництва "Грані-Т" ---------- Щоправда, жаль, що тут немає змоги витримати текстову графіку – в ориґіналі вірш ділиться на строфи, та ще й красиво "ламаються" рядки:) https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/514b4fb7e07cb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/51407abeef229/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Wed, 13 Mar 2013 14:10:22 +0200 Дорогі друзі! У найближчу неділю ви маєте змогу неабияк потішити своїх діток: одна з най-най-найкращих дитячих письменниць Леся Воронина (відверто зізнаюся: моя улюблена письменниця:)) і одна з най-най-найкращих дитячих художниць Катерина Штанко даватимуть справжній казковий майстер-клас. Не проґавте!:) ........................ 17 березня о 12:00 у столичній букарні "Бабуїн" (вул. Симона Петлюри, 10) письменниця Леся Воронина й художниця Катерина Штанко розкажуть найменшим читачам все, що вони знають про фантастичні пригоди, в "Неділю нямликів і хлюсів"! На дітлахів, котрі й досі вірять у дива, чекає справжнє свято – секрети нямликової магії, майстер-клас із виготовлення балакучих квітів, стіногризів, діркокрутів, перевертайчиків, плавунців, не кажучи вже про нямликів; а ще чарівне меню і спеціальний гість – пані Ґава! Чи знаєте ви, що у стіні дитячої кімнати живуть маленькі чарівні істоти нямлики? І що від звичайнісінької манної каші можна стати здорованем і навіть навчитися літати? А що мильна булька може стати чудовим засобом для пересування в екстрених умовах? Не знаєте? Тоді запрошуємо вас на "Неділю нямликів і хлюсів" – у цей день Леся Воронина й Катерина Штанко познайомлять маленьких читачів із персонажами перевірених часом улюблених дитячих книжок "Прибулець з країни Нямликів", "Нямлик і Балакуча Квіточка", "Хлюсь та інші", навчать робити їх із чарівної манної каші, а малеча матиме змогу загадати бажання у спеціальної гості заходу – пані Ґави. А щоб вистачило сил здійснити все задумане, у пригоді стане казкове меню від букарні "Бабуїн": тільки в "Неділю нямликів і хлюсів" дітлахи матимуть нагоду скуштувати Чарівну Страву нямликів та "лоскітливий" напій водяника Хлюся, а на меню для дорослих шукачів пригод діятиме знижка! Також зверніть увагу, що на всіх-всіх дівчаток із найменням Мар'яна чекатиме сюрприз! Творчий тандем письменниці Лесі Ворониної та художниці Катерини Штанко існує вже багато років. Разом вони створили багато чудесних книжок і вибороли не одну престижну нагороду. Так, "Сни Ганса Християна" Лесі Ворониної, проілюстровані Катериною Штанко, посіли перше місце у номінації "Книга для дітей та юнацтва" на Міжнародному конкурсі "Мистецтво книги" в Москві. Письменницю Лесю Воронину знають і люблять не лише читачі, а й критики й журі престижних літературних конкурсів: зокрема, друга частина дилогії про нямликів "Нямлик і Балакуча квіточка" потрапила до короткого списку "Книжки року Бі-Бі-Сі 2008", а книжка "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів" здобула перемогу в цьому ж конкурсі у 2012 році. Вхід вільний. Реєстрація: 067 24 75 960 https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/51407abeef229/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5139a110c3305/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Fri, 08 Mar 2013 09:28:00 +0200 Отож, цього року Україна знову має двох "Білих ворон": - мою повість "Вісім днів із життя Бурундука", ілюстровану Ганною Осадко, яка вийшла в серії "Книготерапія" видавництва "Грані-Т"; - мистецький проект творчої майстерні "Аґрафка" – видання Франкового переказу народної казки "Ріпка", яке вийшло у "Навчальній книзі – Богдані". Якщо ви не знаєте, що таке "Білі ворони", прошу заглянути хоч би й сюди. Для обох видавців це вже друга така відзнака: позаторік до каталогу "Білих ворон" потрапила збірка "Віршів повна рукавичка" Василя Голобородька в оформленні Інґи Леві (серія "Сучасна дитяча поезія" видавництва "Грані-Т"), а торік – "Богданове" видання казки "Рукавичка", мистецький проект тієї ж "Аґрафки". Також по одній "Вороні" мають "Видавництво Старого Лева" – за "Казку про Старого Лева" Мар'яни Савки в оформленні Володимира Штанка, і видавництво "Розумна дитина" – за "Піратські історії" О. Комової в оформленні Євгенії Гапчинської. Це лише за останні чотири роки – а ще раніше, на початку 2000-х, була відзначена низка книг "А-ба-ба-га-ла-ма-ги", зокрема "Снігова королева" й "Казки Туманного Альбіону" в оформленні Владислава Єрка і "Козак Петро Мамарига" Миколи Вінграновського, ілюстрований Костем Лавром. Оскільки я є автором однієї з відзначених книг, а ще однієї, збірки Голобородька, – редактором, то мені, як кажуть у Гуцульщині, не пасує виказувати з цього приводу якихось більших емоцій, крім цілком природної радості. І, певно, я не писав би про це тут, у блоґу, – якби не надибав у Фейсбуку декілька міркувань з цього приводу, які видалися мені напрочуд важливими для всіх нас, дорогі читачі, так що я просто не можу ними тут не поділитися. Отож: Валентина Вздульська, письменниця, критик, редактор блоґу про дитячу літературу "Казкарка": "...це означає не тільки те, що був гарний автор, який написав гарну книжку. І не лише, що був гарний ілюстратор, який цією роботою схопив європейську хвилю. Це означає, зокрема, що поряд з ними було кілька небайдужих людей, які схотіли показати в Європі кілька книжок. Вони зробили всю необхідну для цього роботу, не забили й не сказали "Та... Кому воно нада?!" І повірте, в Європі теж спокійнісінько могли забити на українські книжки. Але не забили. І це означає, що до нас відкриті, що ми маємо шанс зацікавити. Було б лише що показувати. І було б кому працювати". Олександр Афонін, президент Української асоціації книговидавців: "Українська дитяча книжка навіть у кризових умовах витримала і продемонструвала найменше падіння. Ба більше, наприкінці 2011 і упродовж 2012 років продаж дитячої книги навіть збільшився. Та все ж на майже 8 мільйонів малюків та дітей молодшого шкільного віку в Україні припадає лише... половина книги". Оксана Забужко: "А тепер, дорогі батьки, впору хором і спитати з мат-тері-нашої-держави: чому, маючи таку класну дитячу літературу – раз (а вона в нас дійсно класна, і не тому, що тільки в одного видавництва за кілька років аж два "Білі Круки" на рахунку!), і таку класну анімаційну школу – два (а вона в нас дійсно гіперкласна, українські аніматори – це бренд, і всі привезені ними додому Ведмеді-й-Клермон-Феррани – то лиш тінь їхньої міжнародної запотребованости!), – ви мусите з року в рік натикатися в читанках своїх малят на все того самого колгоспного "тата, який веде трактор", збиватися з ніг у пошуках якісних дитячих мультів, у супермаркетах, замість "Віршів повної рукавички" й "Бурундука", купувати всіляких "перемахаонених" українською "Васьків Трубачових со товаріщі", – і такі хіти, як "Черепаха-Аха" Ганни Чубач, ширяться хіба по інтернету, тимчасом як в "Антошці" вам пропонують вашим 5-літкам – "машину для перевезення в'язнів" (sic!!!)? Словом – "доколє", і чи не час створювати які-небудь групи Громадського Контролю Батьків – за тою "розвиваючою продукцією", що масово впарюється нашим дітям?" https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/5139a110c3305/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/513239cf21cfb/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Sat, 02 Mar 2013 18:41:35 +0200 Із "держзамовними" книжками завжди той клопіт, що їх годі знайти – у книгарні вони не потрапляють, а за яким принципом розподіляються по бібліотеках, збагнути годі. Коли йдеться про опус якогось графомана, який друг-брат-сват "держблінкомівському" чиновнику, то зрозуміло, чому таку книжку людям не показують, – але ж іноді там і гарні книжки виходять. Одна з них оце втрапила мені на очі цілком випадково – і неабияк зацікавила. Ця книжка – есей-біографія славетного художника Івана Марчука "Я єсмь...", писана відомим журналістом і мистецтвознавцем Олександром Климчуком. Писана, вочевидь, протягом багатьох років і з різних нагод, але неодмінно з великою любов'ю – майже семисотсторінковий том склали нариси, есеї, й інтерв'ю, які, "в'яжучись" одне з одним, мовби з різних ракурсів "вимальовують" читачеві художній портрет одного з найбільших художників сучасності, за життя "офіційно" визнаного генієм. А оскільки генії, як правило, є неабиякими диваками, які чинять здебільшого всупереч тому, як чинять "звичайні" люди, та ще вони вкрай рідко бувають приємними в спілкування людьми, то відверто й повноцінно комунікувати з ними, а відтак і "відкривати" їх читачеві можуть лише близькі й довірені друзі. Коли ж цим довіреним другом є такий тонкий знавець мистецтва образотворення й мистецтва слова як Олександр Климчук, то можна без перебільшення сказати, що генієві неабияк пощастило. Про нього, зрозуміло, пишуться – і писатимуться – мистецтвознавчі монографії, – однак есей є тим жанром, який дає змогу відчути й пізнати не лише фаховий, а й людський вимір особистості. Звісно, якщо не провідною, то принаймні однією з найважливіших тем книжки є становлення митця: його рідна Москалівка на Тернопільщині з її на височенних деревах воронячими гніздами, що зазнали неабияких руйнувань у пору Марчукового дитинства; відтак Львівський інститут прикладного мистецтва і складні взаємини зі славетними вчителями Романом Сельським і Карлом Звіринським (неодмінне для великого митця: шануючи своїх наставників, він мусить їх перевершити, мусить піти своєю дорогою, бо їхні дороги прекрасні – але їхні, а його хай тернова – але своя, бо лише вона приведе його до самого себе); відтак довгий шлях до визнання – через Москву, Австралію, Канаду, США, – і скрізь ніби успіх, але ніде не вдається "нагріти собі місце", коли не "теплого місця" шукаєш, а самого себе; нарешті, відкриття власного творчого методу, цілком ориґінального, який неможливо повторити, – "пльонтанізму"... І тут же – такі дивовижно парадоксальні, такі "романні" деталі, як історія з Климчуковими собаками, одна з яких свого часу мала необережність легенько дзябнути Марчука за штанину – і він як сказав, що ноги його не буде в цьому домі, доки тут будуть оці собаки, то тепер лише єдина з них, уже геть старенька, залишилася, – а Марчук слово своє тримає. Направду, колосальний сюжет, вартий пера хоч би й геніального Григора Тютюнника! Та головне, звісно, – Марчукові "привідкриття себе": "Люблю проростання землі, музику буйнолисту, відпускаю фантазію у вільний політ – хай шукає красу, хай приносить мені відчуття того, що живе, дихає, переливається, як у тиші спогади ростуть і прозоряться. Ніколи не пишу з натури. Художні видіння теж збагачують світ..." І тут же – напрочуд важливі для осмислення цього феномену Климчукові розмисли: "У Марчукових притчах нема безвиході, він роздумує про смерть не як про одвічну рокованість усього сущого на землі, а про відповідальність, надзавдання людини не змаліти перед біологічною невблаганністю, не стати передчасу духовним нерухом, мертв'яком. Марчук-філософ не категоричний. Він не драматизує життя, але й не присипляє уявлення про нього. Життя – тривога, життя – іронія. Життя – диво, велике благо. Тут – етика Марчука. Тут і його естетика. Із закоріненням у фольклорну традицію, в якій смерть – персонаж, а не трагедія чи та ж таки невблаганність". Таких спостережень і завваг у книжці чимало – і, в гармонійному поєднанні з "каверзами й казусами", вони майже по-бароковому дають читачеві "високе" й "низове" бачення феномену Марчука. І ще один напрочуд важливий зріз, який годі оминути увагою, – поетичний. Книжка щедро "пересипана" епіграфами й цитатами як із класиків, так і з сучасних поетів. У такий спосіб "синтезу мистецтв" автору вдається досягнути цікавущого "багатоголосся", чи то пак, поліфонічного звучання, подаючи не просто художньо-документальний портрет геніального художника Івана Марчука, а й культурний контекст, у якому геній реалізовується і з яким напрочуд виразно і яскраво резонує. Одне слово, в контексті цієї книжки справді можна пошкодувати лише про те, що вийшла вона на держзамовлення, а отже, у вільний продаж не потрапила. Утім, хай це буде для вас, дорогі читачі, доброю нагодою відвідати найближчу бібліотеку. https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/513239cf21cfb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/512b2b0ec8ce1/ ukrpravda@gmail.com (Іван Андрусяк) Mon, 25 Feb 2013 10:12:46 +0200 Дорогі читачі, не можу не привернути вашу увагу до цієї дискусії на цікаву всім і актуальну завжди тему: 26 лютого у креативному просторі "Часопис" філософи Анатолій Дністровий та Володимир Єрмоленко дискутуватимуть про парадокс любові. Приводом до дискусії стала однойменна книжка сучасного французького філософа і письменника Паскаля Брюкнера. "Любов – це капітуляція перед іншим та зв'язування себе з іншим. Це єдина насолода від несвободи, яку можна витерпіти", – вважає Єрмоленко. "Кохання – це біохімічний стан організму, в процесі якого свідомість здатна мислити "навпаки" і, відповідно, проектувати "навпаки" поведінку. Наприклад, це добровільне зречення від майна, грошей і навіть власного життя", – наполягає Дністровий. А тим часом Брюкнер відстоює свою парадоксальну думку: "Не варто увінчувати кохання цими лаврами – воно пречудово існує саме. Існує поступ у становищі чоловіків та жінок, існує змога удосконалення особистості, проте в коханні поступу немає. Воно завжди буде належати до розряду несподіванок. І це добра новина початку цього століття". На дискусію запрошуються всі, хто вміє любити, хто вірить у любов, хто страждав від любові й народжувався знову під її впливом, хто шукає любов чи уже її знайшов. Свої запитання дискутантам ви зможете поставити під час самого заходу або на сторінці зустрічі у мережі Facebook. Звертаємо увагу, що вхід на презентацію за умовами креативного простору "Часопис" коштуватиме 30 грн за першу годину та 15 грн за кожну наступну. Кава, чай, солодощі, wi-fi – за рахунок закладу. Реєстрація за телефоном 067 2475960 або на сайті креативного простору "Часопис". https://blogs.pravda.com.ua/authors/andrusiak/512b2b0ec8ce1/