<?xml version="1.0" encoding="windows-1251"?>
<rss version="2.0">
<channel>
<image>
<url>https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif</url>
<title>Українська правда - Блоги</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua</link>
</image>
<title>Українська правда - Блоги</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua</link>
<description/>

<item>
<title>Олена Трегуб: Когнітивна війна: європейці, які говорять голосом Кремля</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/690f1293b8d1d/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Sat, 08 Nov 2025 10:51:15 +0200</pubDate>
<fulltext>Уявіть собі панель на міжнародному заході.

Модератор ставить запитання:

- А правда, що в Україні є нацисти? Чому про це говорять?

Панелістка відповідає цілком серйозно:

- Ну, так, у цьому є частка правди. В Україні справді є праворадикальні рухи, і саме цим Росія пояснює, чому вона напала.

До того ж, значна частина українців під час Другої світової війни співпрацювала з нацистською Німеччиною. І тому Росія обґрунтовує, що має право викрадати українських дітей і перевиховувати їх.

Сам же модератор пробує пом'якшити:

- Ну, добре, але ж нацисти є в кожній країні.

А потім бере слово інший журналіст.

- Війна, – каже він, – не чорно-біла, там усе складно. Росію можна зрозуміти. Я, звісно, проти вторгнення, але ж у неї були свої причини. Янукович був найлегітимніший президент – ОБСЄ визнала ті вибори найчеснішими за всю історію незалежної України. А його незаконно вигнали. До Євромайдану більшість українців були проти НАТО, а після – стали "за". Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС в обмін на російські гроші – от і отримав реакцію Заходу і революцію з "печивом на Майдані". Росії ж обіцяли не розширювати НАТО. Їй потрібна буферна зона.

Ви, можливо, скажете: "Та це все давно минуло. Хіба що такі розмови можуть звучати десь у країнах Глобального Півдня".

Але ця конференція відбулася вчора, 7 листопада 2025 року, у країні Заходу та члені Європейського союзу – Ірландії.

Ті, хто виступали, – обидва представники країн – членів НАТО, британо-німецька журналістка Катя Хойєр та британський журналіст Ліам Халліган, – достатньо відомі у своїх країнах.

Вони не виглядали ворожими до України. Вони виглядали щиро переконаними, хоч і не дуже освіченими у темі російсько-української війни. І саме це – найнебезпечніше.

Ось так ми бачимо, як виглядає перемога Росії у когнітивній війні.

Коли європейські медіаінтелектуали, не будучи агентами Кремля, повторюють його наративи – просто тому, що вони здаються "балансованими" або "глибшими".

Бо когнітивна війна – це не про фейки. Це про формування світогляду, про зміщення контексту, про втрату моральної чіткості.

І ми бачимо, наскільки, попри всі наші зусилля – попри кампанії, публікації, зустрічі, поїздки, пояснення – цього все ще недостатньо, якщо у 2025 році в західній Європі публічно звучать фрази про "нацистів в Україні" та "обіцянки не розширювати НАТО".</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/690f1293b8d1d/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Оборонні зміни в уряді: можливість для справжньої реформи?</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/687a619c25c7f/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Fri, 18 Jul 2025 18:00:44 +0300</pubDate>
<fulltext>Напередодні Верховна Рада України призначила Дениса Шмигаля новим міністром оборони. Для мене, як для членкині Громадської антикорупційної ради при МОУ, це рішення є великим позитивом. Скажу відверто: ми задоволені, що Рустема Умєрова зняли з посади й що на його місце призначили Шмигаля. Це велика надія для мене особисто і для всієї Громадської антикорупційної ради, адже ми очікуємо, що Міністерство оборони покращить свою роботу і, зокрема, нарешті налагодить ефективну співпрацю з громадським органом контролю.

Колишній міністр Рустем Умєров відтепер обіймає посаду секретаря Ради національної безпеки та оборони. В уряді відбулися й інші суттєві зміни: Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості (Мінстратегпром) приєднали до Міністерства оборони. Очікується, що Герман Сметанін повернеться до управління ДП "Українська оборонна промисловість".

Які завдання стоять перед новим міністром оборони?

Незалежна антикорупційна комісія впродовж багатьох років надає рекомендації всім очільникам Міноборони. Вони, на жаль, залишаються актуальними й сьогодні. Перш за все, це посилення демократичного цивільного контролю за Збройними силами та чітке розмежування повноважень між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ. Такий підхід не лише запобігає конфліктам у системі управління, а й відповідає стандартам НАТО. Правильні кадрові рішення і прозорий управлінський процес у цивільному сегменті оборони критично важливі для того, щоб армія залишалася підзвітною суспільству.

Посилення демократичного цивільного контролю зокрема важливе й у закупівлях. За Умєрова були нарешті створені наглядові ради обох закупівельних агенцій – Державного оператора тилу та Агенції оборонних закупівель. І якщо з ДОТ, тиловими закупівлями, все відносно зрозуміло завдяки Prozorro, то в АОЗ ще потрібно чимало попрацювати. Адже, з одного боку, збройові контракти засекречені – і це природньо для країни, що воює. А з іншого боку – втрачається підзвітність, грошові потоки стають менш прозорими. Тут криється багато ризиків, і один з ключових – звітність перед партнерами. Адже зараз, через різні інструменти – зокрема "данську модель", в озброєння Україні інвестуються мільйони доларів. І країни, які вкладають ці кошти, мають право знати, як і на що вони витрачаються. Тому одна із задач нового керівництва МОУ – збалансувати секретність та підзвітність у цьому секторі.

Злиття Міноборони та Мінстратегпрому: повернення до старих аргументів

Приєднання Мінстратегпрому до Міністерства оборони виглядає логічним в контексті скорочення бюрократії, однак саме по собі не вирішує системних проблем. Ще у 2020 році ми, в НАКО, застерігали від створення окремого міністерства для управління оборонно-промисловим комплексом. Тоді ми вказували на ризики надмірної концентрації влади, дублювання повноважень та неефективного використання бюджетних коштів.

У країнах НАТО і ЄС немає міністерств, подібних до Мінстратегпрому. Там роблять ставку на партнерство держави й приватного сектору, інновації та прозору конкуренцію. Україна має йти саме цим шляхом. Ми можемо трансформувати оборонно-промисловий комплекс без створення нових бюрократичних структур – за умови впровадження сучасних корпоративних стандартів і залучення компетентних фахівців.

Та злиття міністерств, як і заміна їхнього керівництва – лише інструмент. Реформа оборонної промисловості стане успішною тільки тоді, коли рішення ухвалюватимуться прозоро, а керівні посади отримуватимуть професіонали. </fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/687a619c25c7f/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Про війну, технології та ілюзії перемир'я: враження з конференції Ditchley Foundation у Великій Британії</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/682c66c1574f0/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 20 May 2025 14:25:53 +0300</pubDate>
<fulltext>Цими вихідними я взяла участь у конференції Ditchley Foundation у Великій Британії – закритому заході, що зібрав провідних представників урядів, міжнародних організацій, медіа та громадянського суспільства з країн ЄС, США та НАТО.

Конференція проходила у Ditchley Park – історичному англійському маєтку в Оксфордширі. Під час Другої світової війни тут неодноразово зупинявся Вінстон Черчилль. Саме цей маєток використовувався як безпечне місце для стратегічного планування в часи нальотів на Лондон. У Ditchley Черчилль проводив неформальні консультації з союзниками, де обговорювали ключові питання оборони та дипломатії – ті, що згодом вплинули на хід історії. І сьогодні це місце знову стало простором для серйозних стратегічних розмов.



На відміну від медійних дискусій, у Ditchley Park не звучало оптимістичних заяв про "перемир'я" чи "мир на горизонті". Навпаки – серед учасників, які професійно займаються безпекою, не було жодного, хто б вірив, що Путін може погодитись на справедливий мир добровільно. Риторика була зовсім іншою: скільки ще Росія витримає, і скільки витримаємо ми?

Щодо США, багато хто не вірить, що після того, як Дональд Трамп остаточно переконається у відмові Путіна від будь-якого перемир&amp;#700;я, очільник США ухвалить справді рішучі кроки – як-от запровадження нових санкцій чи масштабне озброєння України. Очікувань щодо жорсткої майбутньої відповіді адміністрації США в залі було небагато.

І водночас усі розуміють: жодна європейська коаліція охочих підтримати Україну на полі бою не буде життєздатною без американського "благословення" – особливо в питаннях ядерного стримування та захисту неба. США залишаються єдиним гравцем, здатним забезпечити стратегічний "бекстоппінг".

Технології проти маси

У Європі дедалі частіше говорять про майбутню війну, в якій битимуться автономні системи без участі людей. Адже на континенті банально бракує населення, готового до мобілізації й до ризику втрат на полі бою. Але, якщо повернутись від футуризму до теперішньої реальності, то бачимо: Росія просувається буквально на метр, але ціною тисяч людських життів. Її перевага – у кількості, у масі. Протиставити цьому Україна може тільки якість: більш професійне, краще підготовлене військо, підкріплене технологіями.

Україна входить у нову фазу війни, де ключову роль відіграватимуть не тільки люди й техніка, а й швидкість інновацій. Вже сьогодні у нас працює понад 700 компаній, які займаються дронами, штучним інтелектом, автономними системами. Наш інноваційний цикл – один із найкоротших у світі: від ідеї до реалізації – лічені тижні.

Але якщо подивитися правді в очі – цієї переваги поки що недостатньо. Ми бачимо, як російські дрони щодня атакують українські міста, як РФ наносить комбіновані удари, в той час як ми обороняємося. Ми не звільняємо території – ми повільно втрачаємо їх. Це означає одне: ми не перемагаємо у цій війні. І для зміни цього нам потрібна перевага – технологічна, інституційна, масштабна. Бо немає жодних гарантій, що Росія вичерпає свої ресурси за рік чи два. Навпаки – краще готуватися до гіршого сценарію, що російська економіка має майже бездонні ресурси.

Ми маємо зосередитися на створенні технологічної переваги, зокрема у сфері безпілотних, автономних, роботизованих систем, штучного інтелекту, кібербезпеки та управління даними. Це і є майбутнє війни – без танків, капітанів, пілотів. І воно вже почалося.

Щодо армії – природно, що після трьох років бойових дій ми стикаємось із втомою, мобілізаційними кризами, радянською спадщиною, корупцією в тилу. Ці проблеми треба чесно і сміливо вирішувати і не зневірюватися. Важливіше – не втратити бачення майбутнього.

Європейська підтримка: сигнал із Лондона

На цьому тлі важливими виглядають новини з Лондона, де 19 травня пройшов саміт ЄС-Велика Британія. Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн оголосила про відкриття нового розділу у партнерстві, що передбачає не тільки спільні замовлення військового обладнання для України, але й прямі інвестиції в український оборонно-промисловий комплекс.Це може стати проривом. Адже якщо ці плани реалізуються, ми отримаємо не лише більше озброєння, а й шанс побудувати свою оборонну спроможність на роки вперед. І що не менш важливо – об'єднання виробництва дозволить підвищити сумісність між арміями європейських країн і України, а також усунути прогалини у спроможностях.

Британія, яка після Брекзиту втратила європейське політичне лобі, шукає способи не випадати з безпекової архітектури Європи. І схоже, знайшла точку дотику – це оборонна промисловість. Примітно, що президентка Єврокомісії також озвучила тезу про можливу участь Британії у SAFE – європейській інвестиційній програмі з безпеки, яка передбачає 150 мільярдів євро у вигляді кредитів для спільного замовлення.

Україна має ставати самодостатньою

Мій головний висновок після участі в заході – Україна має довести частку зброї, виробленої всередині країни, до 90%. Не 40%, як зараз озвучує президент. Лише тоді Росія втратить надію, що зможе "перетерпіти" нас і Захід. І лише тоді в неї з'явиться стимул зупинитися.

Бо поки Москва вірить, що підтримка Україні рано чи пізно впаде, вона воюватиме.

Для розв'язання безпекової проблеми Європи Україна зі своєю армією та технологіями має стати не тягарем, а рішенням. Лише тоді серйозні ресурси Європи спрямують сюди.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/682c66c1574f0/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Оборона як основа демократії: уроки України, які Європа вивчала на Копенгагенському саміті.</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/6825febea3eaa/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Thu, 15 May 2025 17:48:30 +0300</pubDate>
<fulltext>Цього тижня я мала нагоду відвідати Копенгагенський демократичний саміт – одну з найважливіших міжнародних платформ, що об'єднує політичних лідерів, громадських активістів, бізнесменів і технологічних експертів з усього світу для діалогу про демократію, безпеку та свободу. Цей захід, організований Фундацією "Альянс демократій" під керівництвом Андерса Фог Расмуссена, проходив 13-14 травня 2025 року в столиці Данії.



Фото: сторінка у Facebook Андерса Фог Расмуссена

Андерс Фог Расмуссен – політик, який був прем'єр-міністром Данії та генеральним секретарем НАТО, відомий своєю проамериканською позицією та активною роллю у міжнародній безпеці. Після завершення каденції в НАТО, Расмуссен став радником президента України Петра Порошенка з міжнародних питань. Зараз виконує функції радника з міжнародних питань Володимира Зеленського. А ще він знаний в Україні завдяки тому, що розробляв разом з очільником ОПУ Андрієм Єрмаком Київській безпековий компакт. Також Расмуссен одночасно керує і Rasmussen Global (це компанія геополітичного консалтингу), і неприбутковою Фундацією "Альянс демократій".

Колишній генсек послідовно підтримує перемогу України у війні з Росією: наполягає на тому, що наша держава має отримати запрошення до НАТО навіть без повернення окупованих територій; закликає зняти обмеження на постачання зброї, розгорнути системи ППО на східних кордонах Альянсу. А також критикує помилки Заходу у 2014 році, коли реакція на агресію Росії була надто м'якою.

І така позиція Расмуссена – близька його землякам, адже Данія є не просто другом України – вона стала одним із ключових партнерів у нашій боротьбі за свободу та територіальну цілісність. Особливу роль у цьому відіграє "данська модель", започаткована цією країною – інноваційний механізм інвестиційної підтримки української оборонної промисловості. Ця модель дозволяє країнам-партнерам напряму фінансувати виробництво озброєнь в Україні.



На фото: Олена Трегуб, виконавча директорка НАКО; Кріс Ло, депутат парламенту Великої Британії; Леся Оробець, засновниця ГО "Ціна свободи"

У 2025 році Данія зарезервувала близько 130-135 млн євро для закупівель у нашій оборонній промисловості. Загалом за цією моделлю очікується залучення приблизно 1,5 млрд євро інвестицій у ВПК України. Важливо, що Данія підтримує не лише масове виробництво зброї, а й розвиток високотехнологічних систем – далекобійних безпілотників, ракетних комплексів, сучасної артилерії.

Ще в Данії існує потужна спільнота українців, які активно просувають нашу політику, культуру та займаються адвокацією. В Копенгагені працює Український дім – простір, яким опікується директорка Наталія Попович і де на супровідному заході Саміту я розповідала про боротьбу з корупцією під час війни та роботу Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України.



Сам Саміт цього року зібрав провідних світових лідерів, з-поміж них сам організатор заходу – Андерс Фог Расмуссен, висока представниця ЄС Кая Каллас, колишній прем'єр Британії Девід Кемерон, онлайн – голова Офісу Президента України Андрій Єрмак.



Фото: сторінка у Facebook Андерса Фог Расмуссена

Хоча офіційні теми саміту – це штучний інтелект, новий світовий порядок, протидія авторитаризму, слово "Україна" лунало в кожній панелі. Війна в Україні стала символом глобальної боротьби за демократію, свободу і безпеку.

Копенгаген – місто, де демократія відчувається не лише як ідея, а як практика. Тут не потрібно доводити важливість нашої боротьби – люди розуміють і підтримують її на глибокому рівні. Особливо мене вразила увага до оборонної тематики. Як сказав Расмуссен у відкритті: без сильної оборони не буде демократії. Це правда. Ми можемо дискутувати про дезінформацію, соцмережі, вплив штучного інтелекту, але без реальної зброї, яка фізично захищає Україну і Європу, всі ці дискусії залишаться теоретичними.



Фото: сторінка у Facebook Андерса Фог Расмуссена

Саміт став майданчиком для знайомств і налагодження партнерств, де зустрічаються люди, які розвивають оборонну промисловість, стартапи, пов'язані з гібридною та класичною війною, шукають інвесторів і партнерів. Я впевнена, що багато хто вже отримав або отримає підтримку, яка допоможе зміцнити нашу обороноздатність. Це важливо не лише для України, а й для безпеки всієї Європи.

На форумі також лунала критика щодо того, що Україна своєю боротьбою фактично купує час для Європи. І важливо, щоб "коаліція охочих" не перетворилася на "коаліцію очікуючих". Та найбільше враження на мене під час конференції справив гренландський політик Муте Боуру&amp;#769;п Егеде. Його фраза про те, що "не треба бла-бла-бла, а потрібні реальні речі", стала лейтмотивом усієї події.



Коли він це говорив, я подивилася на телефон і побачила, що в Гренландії було мінус 3. Тоді як у більшості столиць світу сяяло сонце і було тепло. Це нагадало мені, що люди, які живуть у таких суворих умовах, не мають часу на порожні балачки – вони щирі, прості, конкретні та надзвичайно сильні духом.

Саме ця простота та конкретність Муте Егеде стали для мене поясненням того, чому така маленька нація у трохи більше ніж 56 тисяч, абсолютно впевнено себе почуває під тиском Трампа і вимагає від нього зміни тональності розмови. Тож між українцями та гренландцями більше спільного, ніж я уявляла.</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/6825febea3eaa/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Тайвань та Україна: чому на далекому острові уважно слухають новини із Києва?</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/67c6d0ff7dabc/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 04 Mar 2025 11:07:59 +0200</pubDate>
<fulltext>Нещодавно я повернулася із Тайваню, де була більше тижня: зустрічалася із представниками уряду, громадськими організаціями, виступала на Halifax International Security Forum, який відбувся у Тайбеї.



Це було повноцінним зануренням у життя найдемократичнішої країни Азії, де про Україну знають набагато більше, ніж ми могли би припустити: люди носять значки із синьо-жовтим прапором та виходять на протести до російського офісу у Тайбеї.



Багато журналістів цікавляться тим, що відбувається в Україні та планують їздити сюди на регулярній основі. Я слухала по радіо новини англійською, і там детально описують все, що відбувається у війні, зокрема позицію США. Тайванцям важливо зрозуміти: якщо Америка зрадить Україну, чи не зрадить вона й Тайвань? Як використати досвід відносин України та США, щоб не опинитися в аналогічній ситуації?



Як ми бачимо, Тайвань уже проактивно діє. По-перше, країна оголосила про намір придбати американське озброєння на значну суму. По-друге, демонструє свою стратегічну важливість для США, зокрема через економічні інвестиції. Наприклад, найбільший тайванський виробник мікрочипів TSMC планує інвестувати додаткові 100 мільярдів доларів у виробництво мікрочипів у США, зокрема у штаті Аризона. Це розширення включає будівництво трьох нових заводів, двох передових виробничих центрів та науково-дослідного комплексу. Таким чином, Тайвань намагається зменшити залежність від власних виробничих потужностей, враховуючи зростаючий тиск з боку Китаю.

Крім того, високопосадовці Тайваню, зокрема представники Ради національної безпеки, здійснили візит до США для непублічних переговорів із представниками команди Дональда Трампа. Метою зустрічей було налагодження контактів з новою адміністрацією, особливо зважаючи на зростання військової активності Китаю в районі Тайванської протоки. Переговори проводилися у закритому форматі, щоб не загострювати відносини з Пекіном, що свідчить про обережний підхід Тайваню до формування подальшої політики щодо США.

Тобто, Тайвань намагається діяти на випередження, використовуючи як військову, так і економічну дипломатію, щоб не втратити підтримку США та їхню "парасольку" безпеки.

Тайванці переймаються проблемами, розуміння яких нас, певною мірою, об'єднує. Перша і ключова – Китай, який вважає острів своєю відколотою провінцією. Наразі Тайвань суверенною державою визнають лише 12 країн: вони мають посольства у Тайбеї і Тайвань, відповідно, делегував туди своїх дипломатичних представників.



Неофіційно Тайвань підтримує понад 60 дипломатичних представництв у країнах, які його формально не визнають. Зокрема у понад 20 європейських державах, США, Канаді, Японії, Австралії та інших. Ці представництва фактично виконують функції посольств. В Україні представницького офісу Тайваню немає.Із 25 лютого 2022 року наша держава належить до сфери відповідальності Представницького офісу Тайбея у Польщі. Однак це не заважає тайванцям допомагати Україні.

За даними громадської організації "Ліберально-демократична ліга України", яка поглиблює співпрацю між Україною і Тайванем, з 24 лютого 2022 року Тайвань надав Україні підтримку у $110 млн. Зокрема, йдеться про 1000 тонн гуманітарної допомоги, а також фінансування відновлення цивільної інфраструктури України, пошкодженої через злочини росіян. У співпраці з містами України, Тайвань успішно фінансує відновлення та розбудову медичних, навчальних, спортивних, та енергетичних об'єктів. Це, зокрема, проєкти в Івано-Франківську, на Київщині та Чернігівщині.



(фото агенції "Укрінформ")

Ще один напрямок, де нам можуть допомогти тайванці – це зменшення потоку закордонної мікроелектроніки, який "живить" російську зброю. Тайванських мікросхем у цьому потоці, за дослідженнями НАКО, 4%, і потрапляють до Росії вони здебільшого через Китай.І є певний відсоток інших іноземних компонентів, які їдуть через Тайвань. Варто відзначити: країна працює над зменшенням цих поставок і така робота триватиме й надалі. Принаймні у цьому мене переконували під час зустрічей у Тайбеї.

Звісно, що допомога найбільш продуктивна тоді, коли сторона, що дає, отримує щось навзамін. Наприклад, українці можуть поділитися своїм досвідом формування впливу, інтеграції громадянського суспільства у процеси, пов'язані із захистом держави. До прикладу, ми разом із НАКО доклалися до ухвалення закону про національну безпеку, де громадянське суспільство прописується як частина сектору оборони. Тобто це навіть можна сказати будь-якому чиновнику Міноборони, будь-якому представнику СБУ – що ми, як і ви, є частиною сектору оборони.

У Тайвані дуже розвинений громадський сектор, але потужної синергії із представниками влади поки недостатньо. Утім, президент Тайваню Лай Цінде нещодавно виголосив промову про перебудову у суспільстві, аби воно було мобілізованим, включеним, переплетеним із оборонним і державним апаратом. У Тайваню є концепт All Nation Defense, тобто захист всієї нації – і вони хочуть його розвивати. Це, по суті, те, що в нас відбулося, особливо починаючи з 2022 року. Тайвань тільки зараз це започатковує, а Україна вже має чим поділитися.

Ще Тайваню дуже цікавий досвід демократії, досвід стійкості суспільства. Як наші watchdog домагаються позитивних змін у секторі безпеки й оборони штабного вторгнення, чого не вдається досягти та чому. Також тайванці готові переймати у нас речі, пов'язані із питаннями територіальної оборони, безпеки цивільного населення, адаптації шкіл до умов воєнного часу, боротьбою із гібридними загрозами, протидією дезинформації. Цікавляться і тим, як ми збільшили відсоток жінок у війську, оскільки їхнє суспільство не має досвіду залучення жінок у силові структури, попри те, що мало жінку-президента. Саме ці теми можуть стати основою для тривалого, ефективного і взаємовигідного діалогу.

Дякуємо за допомогу в організації цього візиту Празькому центру громадянського суспільства та громадській організації "Ліберально-демократична ліга України" та особисто Артуру Харитонову і Марії Макарович.</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/67c6d0ff7dabc/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: ЄС: від миролюбства до оборонного союзу – як російсько-українська війна змінює концепцію об&#700;єдання</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/67a48cc357212/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Thu, 06 Feb 2025 11:19:47 +0200</pubDate>
<fulltext>Кінець січня ми із колегами по ГАР МОУ Тетяною Ніколаєнко та Анастасією Шубою провели у Брюсселі. За три насичені дні зустрілися із депутатами Європарламенту Ріго Террасом, Гельмутом Брандштеттером, Пеккою Товері, Расою Юкнявічене, представниками НАТО та низки аналітичних та благодійних організацій.



(зустріч із Расою Юкнявічене)

Інтерес до України – величезний. Європа розуміє, що ця війна стосується і її безпеки, особливо на тлі невизначеності щодо впливу повернення Трампа на ситуацію в ЄС. Україна може стати надійним партнером – із власною сильною армією та виробничими можливостями, які забезпечують її боєздатність. І ЄС із союзу миру – так передбачалося угодами про створення об'єднання, хоче стати союзом оборонним. Це не паралель до НАТО, не конкурент. Але така особлива структура, притаманна саме Євросоюзу.

У травні 2024 року була ухвалена Європейська оборонна стратегія. У цьому документі зазначено, що ЄС зобов'язався підтримувати український ОПК та інтегрувати українську оборонну промисловість із європейською. Окрім того, важливо нагадати, що 27 червня 2024 року Європа підписала спільні зобов'язання з безпеки між Європейським Союзом та Україною. У цьому документі зафіксовано, що ЄС підтримуватиме реформи у сфері оборони, розвідки та безпеки, які сприяють зближенню України з Євросоюзом. Окремий акцент – на підвищенні прозорості, підзвітності та реформуванні сектору безпеки.

У вересні минулого року міністр оборони України Рустем Умєров та президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн відкрили у Києві Офіс оборонних інновацій ЄС. Щоправда, наразі в інтернеті можна знайти новини лише про його відкриття, а не про діяльність.

За останні місяці в ЄС загалом відбулися ще нові важливі зміни: тепер там є єврокомісар із питань оборони, Андрюс Кубілюс, а також створений комітет з оборони та безпеки в Європарламенті (раніше він був підкомітетом). Зараз на оборону об'єднання через Європейський фонд миру (EPF) виділяється приблизно 2 мільярди євро на рік. Але, за оцінками експертів, для реальної оборонної спроможності ЄС необхідно в десятки разів більше.

Всі ці реформи важливі й в контексті надання нам коштів через European Peace Facility (витрати українців на закупівлю обладнання та озброєнь частково відшкодовуються Європейським Союзом через фонд European Peace Facility. На це Рада ЄС виділила 6,1 мільярда євро). Й в контексті збільшення стратегічного інтересу до прозорості та ефективності українських реформ у цій сфері. Раніше такі інституції, як Європарламент, Єврокомісія, не цікавились, наприклад, роботою НАКО у сфері оборони, оборонній реформі. Тепер ситуація змінилася.

Тому під час зустрічей у Брюсселі ми передусім говорили про оборонну реформу, що триває в Україні. І чимало розповідали про те, що зараз відбувається з Агенцією оборонних закупівель. Призначення керівництва агенції в ручному режимі, без урахування думки наглядової ради підриває довіру та ставить під питання подальше фінансування України за так званою "данською моделлю". Європейці чітко дали зрозуміти: для продовження підтримки нам необхідно забезпечити верховенство права та стабільність інституцій.

За підсумками проведених зустрічей ми з колегами, підготували низку рекомендацій МОУ, щодо розв'язання проблеми довкола Агенції оборонних закупівель. Зокрема – привести статути державних підприємств, змінених у грудні 2024 року, у відповідність до українського законодавства; запропонувати та подати на затвердження Кабміну кандидатури представників від держави до Наглядової ради Агенції оборонних закупівель; організувати належну роботу та проведення аудиту діяльності Агенції.

Наші європейські партнери розуміють, що Україна є "арсеналом демократії" та ключовою частиною безпеки всього континенту. Але водночас вони чекають від нас не тільки мужності на полі бою, а й відповідальності у розбудові інституцій.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/67a48cc357212/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Україна та Давос: відлуння війни у світі багатих та впливових</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/679a7d5ee7558/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Wed, 29 Jan 2025 20:11:26 +0200</pubDate>
<fulltext>55-й, ювілейний Давос для мене – 5-й. Тому можу відстежити, як на одному із найпрестижніших майданчиків світу змінювалися самопрезентація України та ставлення до неї. Пам'ятаю, що відбувалося на цьому заході у 2011-ому, за часів Януковича – він ніде особливо не виступав і взагалі не міг поводитися адекватно. Майбутній "утікач" у хроніках форуму залишився двома "геніальними" цитатами: "Увікни..., увікни..., – вікнить для себе Україну – це слоган промокампанії нашої держави до Євро-2012" та "Для того щоб увікнути Україну, достатньо подивитися на неї власними очима, коли почнуть квітнути каштани в Києві. І у містах українських почнуть роздягатися жінки. Побачити цю красу – це чудово". У Давосі охорона Януковича буквально розштовхувала багатіїв, які спокійно пересувалися територією без охорони.

Тепер ситуація кардинально інша – Володимир Зеленський, без перебільшення – зірка Давосу. Він – один із небагатьох очільників держав, який виходив за межі Конгресцентру (Конгрес-центр – це конференц-центр у Давосі, де проходить сам захід Всесвітнього економічного форуму) і йшов, так би мовити, до простого народу. І коли він виходив, то люди ставали в чергу, щоб подивитися на нього, щоб хоча б сфотографувати здалеку. Приємно, що наш президент такий популярний і серед учасників ВЕФ, і серед швейцарців. Я бачила щонайменше 3 місцеві газети, де були опубліковані статті, де цитується промова Зеленського: про пробудження Європи; про те, що Україна може запропонувати Європі та що потрібно, щоб зупинити війну. Я думаю, що і сам президент, і вся наша делегація зробили добру роботу, представляючи нашу державу у Давосі.

Дуже важливим статусно був "Український дім" – це таке собі символічне "посольство" нашої країни на цьому заході. І туди заходили дуже багато людей, аби взяти участь у заходах чи просто висловити слова підтримки нашій державі. Лише 30 країн світу мають такі "посольства" у Давосі.

Можна однозначно констатувати: тепер ми краще інтегровані в міжнародний простір, ніж раніше – коли нас витісняли росіяни. До нашого голосу тепер більше дослухаються, нас більше поважають. І це дуже важливо, адже чим більше українців буде залучено до таких заходів, тим швидше нас почнуть сприймати не лише як країну у війні, а й як рівноправних партнерів, готових до співпраці. Це взаємопов'язані речі. Але усе це, на превеликий жаль, дається ціною крові, яку наші військові і цивільні щодня проливають у війні. Спротив українців перетворює Україну із об&amp;#700;єкта світової політики, який нікому нецікавий – на суб&amp;#700;єкта, який робить самостійний внесок у розвиток світу.

В інтерв'ю медіа запитували мене про те, як українське безпекове питання було "підсвічено" у Давосі. Насправді воно тут ніколи не стояло на першому місці. І дискусії щодо демократії, автократії; агресивних країн, які хочуть завоювати світ – у Давосі не так часто точилися. Бо форум відбувається у Швейцарії. А сама Швейцарія – це дуже безпечне місце, звідки наша війна не здається загрозливою. Один місцевий інвестор із місту Цуг дивувався, чому я його прошу, щоб він не вкладав гроші росіян, бо не розумів, чому це погано.

Тут у фокусі зазвичай економіка. Цього року – в контексті розвитку штучного інтелекту, технологій блокчейну, різних винаходів у напрямку розвитку квантових комп'ютерів. Ну і, звісно, всі у режимі "stand by" щодо нових рішень президента США. Склалося таке враження, що в Давосі, чекають, що Дональд Трамп буде вирішувати не тільки долю США, а й долю Європи також.

Але це не означає, що тема війни в Україні, миру і безпеки лишилася поза увагою. Просто не домінувала. Зокрема, цього року говорили про інвестування в українські оборонні технології та відбудову. Не йдеться про напрацювання якихось великих ініціатив – утім, є маленькі зрушення. Зокрема, те, що в Давосі ніколи не було заходів, присвячених будь-яким військовим справам, щодо наших нових дронів, приміром. Зараз це з&amp;#700;явилося з ініціативи наших українських активістів й інноваторів.

Тобто, Європа потроху прокидається, цікавиться цим. Інвестори питають, чи треба вкладати гроші в нашу"оборонку", в які саме компанії в Україні.І це позитивний тренд.</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/679a7d5ee7558/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Синьо-жовтий прапор у ''веселковій нації'': як Україна шукає і чи знаходить підтримку у ПАР?</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/6745deeadcaa8/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 26 Nov 2024 15:44:58 +0200</pubDate>
<fulltext>Так звані країни "Глобального півдня" й Африки зокрема – з початку повномасштабного вторгнення – у фокусі уваги України. МЗС регулярно перебуває у турне африканськими країнами, а буквально минулого тижня в Києві відбувся Третій Міжнародний саміт з продовольчої безпеки за участі Конго, Танзанії, Сенегалу, Камеруну, Нігерії, Гани, Південної Африки, Гвінеї, Чаду та Кенії. В Африці відкриваються нові посольства України, обговорюється відкриття українського інституту. Яке саме партнерство Україна може мати в Африці – я намагалася розібратися під час поїздки до ПАР.

Йоганнесбург та інші міста Південно-африканської республіки мені вдалося відвідати завдяки участі у Глобальній Асамблеї Світового Руху за Демократію. Асамблею що два роки проводить американська організація National Endowment for Democracy, яка підтримує громадянське суспільство, розвиток демократії по всьому світу. Цьогоріч Глобальну асамблею, що відбулась вдванадцяте, відвідали близько 600 учасників з-понад 100 країн світу. Із них десятеро українців – представників громадських організацій та медіа.



В межах заходу я об'їздила різні міста, тому цілком можу сформувати як уявлення про ПАР, так і про потенційні точки перетину/не перетину інтересів України та цієї африканської країни.

Про Україну чули та знають, здебільшого в контексті "країни, яка бореться із Росією" – для місцевих це свідчення сили. І допомагає спростувати шкідливий наратив про Україну – країну без суб'єктності, яка відкололася від СРСР і стала маріонеткою Заходу. Взагалі Росія має у ПАР дуже потужний вплив – і як спадкоємиця Радянського союзу, який начебто доклався до повалення апартеїду; і завдяки об'єднанню BRICS. Причому ПАР – єдина держава континенту, що входить до глобальних форумів G20 і BRICS.

Щоправда, такий високий статус не особливо покращує життя мешканцям країни. ПАР хоч і демократична, шанує традиції борця з апартеїдом Нельсона Мандели та правозахисника Десмонда Туту, однак є країною з однією із найбільших нерівностей у доходах громадян у світі.

А населення часто має такий низький рівень освіти та взагалі добробуту, що місцеві не розуміють своїх прав і не знають, як їх можуть покарати, наприклад за вбивство іншої людини – скоєне за 2 долари. Повсюдно велика бідність, не забезпечені базові потреби: немає каналізації, води та електрики. Донедавна незвичні для нас "блекаути" у ПАР – норма, світло регулярно відключають за несплату рахунків. Приблизно 33% населення не працює (хоча неофіційні реальні цифри доходять до 45%), величезний рівень злочинності. Так звана "тиха війна" (конфлікти на вулицях) у ПАР щодня забирає, за свідченням місцевих, ледь не вдесятеро більше людей, ніж російський наступ в Україні. Тому, розповідати про нашу війну, наводячи цифри загиблих – у ПАР справа марна.

Як і через тісні відносини з Росією, марно просити будь-що, пов'язане зі зброєю – хоч ПАР входить у топ двадцятку експортерів зброї у світі. Країна навіть перешкодила поставкам артилерійських боєприпасів з Африки до Польщі, побоюючись того, що це замовлення для України.

Та, попри всі складнощі життя у Південно-африканській республіці – наші країни можуть бути корисні одна одній. Як виконавча директорка Незалежної антикорупційної комісії, на Глобальній Асамблеї я представляла антикорупційну сферу. Жителям ПАР дуже цікаві наші реформи, адже мають спільний із нами біль – нечесних чиновників та корумповані структури. Навіть колишній президент країни, Джейкоб Зума, замішаний у низці корупційних скандалів і ув'язнений за неповагу до суду – намагався йти на новий президентський термін.

Зараз ми із південноафриканськими активістами будемо обмінюватися інформацією – показувати їм, як у нас працює громадянське суспільство, демократія. Їм це цікаво. Одна із ключових тем для співпраці із ПАР – це повернення викрадених Росією українських дітей. Вона має у тамтешньому суспільстві чи не найбільшу підтримку. Нещодавно ПАР заявила про готовність стати посередником у поверненні депортованих росіянами українських дітей. Ще там готові підтримувати нас у питанні недопустимості застосування ядерної зброї.

Не подобається ПАР і те, що Росія посилює конфлікти та вчиняє воєнні злочини на африканському контингенті, зокрема відзначали негативну роль "вагнерівців". А от щодо того, що в ПАР існує велика підтримка Палестини й щодо того, що українці не хочуть об'єднуватися з палестинцями та засуджувати Ізраїль – то згоди марно шукати. ПАР дуже негативно ставиться до Ізраїлю, який не засудив апартеїд, як і до США – які не допомогли повалити апартеїд.

Також адвокаційна стратегія розповідати про "вісь зла" – клуб диктаторів, які співпрацюють між собою, щоб перемогти вільний світ, – абсолютно не працює у ПАР. Адже Китай, наприклад, сприймається, як головний благодійник та інвестор, який розвиває Африку. Росія – як борець з апартеїдом. А Іран та Північна Корея взагалі нічим не загрожують ПАР. Щоправда, місцеві розповідали, що переживають, аби не потрапити у борги перед китайцями. І скаржились, що багатії із КНР приїздять у ПАР корумпувати бідних місцевих й полювати на диких тварин. Адже органи тварин використовуються у традиційній китайській медицині.

У ПАР є доволі велике посольство України, у ньому 12 людей – і це теж свідчить про потенціал для майбутньої співпраці. І на мою думку, однією із ключових задач для наших дипломатів є адвокація участі України у засіданні G20 наступного року. Адже ПАР із грудня головуватиме у цьому об'єднані. Є також певний культурний інтерес до нас – відбувся конкурс поезії, який проводили українці. В Південно-африканській республіці працює спілка українців.



У ПАР жителі називають себе "rainbow nation", "веселковою нацією" – пишаючись різноманіттям рас, відтінків шкіри та національностей. І Україна зараз робить доволі багато для того, щоб у веселковому розмаїтті ПАР були помітні й наші, синьо-жовті кольори. Щоправда, поки що на вулицях Йоганнесбургу, Кейптауну та Преторії наших стягів я не помітила. На відміну від ЄС, США і навіть Південної Кореї. Мешканці Совето, рідного міста Нельсона Мандели, зрадівши, що я у них щось куплю, вигукували, що вони проти Росії та хочуть піти воювати за Україну. Ось і вся геополітика.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/6745deeadcaa8/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: Ми дослідили зброю КНДР: як зупинити ракети Кіма? </title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/671a3d9e775a8/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Thu, 24 Oct 2024 15:29:18 +0300</pubDate>
<fulltext>До 2023-го року новини щодо Північної Кореї, які з'являлися в українських медіа, були далекі від української реальності: ось Кім Чен Ина традиційно вітає екзальтований натовп співгромадян, ось чергові випробування північнокорейської ракети, яка впала десь у Японському морі.І мало хто міг припустити, що Україна теж стане майданчиком для випробування північнокорейської зброї. Яку Пхеньян постачатиме Москві усупереч санкціям та низці резолюцій Ради Безпеки ООН, що передбачають ембарго на торгівлю зброєю з КНДР.

За даними координатора стратегічних комунікацій Білого дому Джона Кірбі, вперше ракети Кім Чен Ина армія Росії запустила по Запорізькій області у грудні 2023-го. З лютого 2024-го російська армія, пише видання Defence Express, цю зброю тимчасово не використовувала. І відновила пуски лише через 5 місяців – у липні.

І це виглядає закономірністю, адже місяцем раніше, у червні – Кім Чен Ин та Володимир Путін підписали договір про стратегічне партнерство, що містить пункт про взаємну оборону. Південна Корея класифікувала цей договір як такий, що "схожий на військовий союз".

"Співпраця" Росії та Північної Кореї в межах повномасштабного вторгення в Україну обросла новими деталями цієї осені: спочатку присутність військових та інженерів Кім Чен Ина, які допомагають запускати ракети з окупованих українських територій, підтвердило британське видання The Guardian. Йшлося про те, що біля Донецька в результаті ракетного удару 3 жовтня загинули понад 20 військових, серед яких – шість офіцерів з Північної Кореї. А потім із відповідною заявою виступив і президент України Володимир Зеленський. Голова української розвідки Кирило Буданов поточнив, що до 1 листопада 11 000 північнокорейських солдатів будуть воювати проти України.

Яку ж саме зброю війська Кім Чен Ина обслуговують в Україні? Йдеться зокрема про ракети KN-23/24, які виробляються на північнокорейському заводі "11 лютого". А в українських медіа їх охрестили "квазііскандерами", за подібність до російської балістичної зброї.Ці ракети із дальністю до 690 км, забезпечують російські сили ще одним інструментом для атак вглиб України.

Через свою балістичну траєкторію, їх важко перехоплювати українській протиповітряній обороні. Українські війська можуть поцілити ракети типу Іскандер-М та Кинджал, однак здебільшого за допомогою зенітних ракетних комплексів Patriot виробництва США. Та український арсенал ЗРК Patriot та інших систем протиповітряної оборони досі дуже обмежений. До того ж ці засоби ППО часто вимушені реагувати на інші повітряні загрози.

Незалежна антикорупційна комісія, яку я очолюю, регулярно досліджує зброю, яку в Україні використовуть країни із "вісі зла" – власне, Росія та Іран. Зокрема – на предмет наявності у ній західної мікроелектроніки. Ми уже аналізували компоненти російських ракет, літаків та іранських безпілотників.

У новому аналізі НАКО описала західні складові у північнокорейській ракеті, яку збили у Полтавській області цієї осені. Вона містить мікроелектроніку, виготовлену у США, Швейцарії, Великій Британії та Нідерландах. Ми виявили сім виробників, зокрема Analog Devices, чиї компоненти (мікрочіпи, підсилювачі, перетворювачі, регулятори напруги, аналогові перемикачі тощо) регулярно знаходять у російському озброєнні. Більшість компонентів були виготовлені американськими компаніями, серед яких Analog Devices Inc. та Broadcom Inc., деякі – швейцарською TRACO Electronic AG, британською XP Power і нідерландською NXP Semiconductors N.V. минулого року.

НАКО відправила запити цим виробникам, і вже маємо 3 відповіді. Так Analog Devices запевняють, що дотримуються усіх санкцій, контролюють рух власних товарів і постійно шукають способи ідентифікувати та запобігати спробам третіх сторін переміщувати свою продукцію на "сірі" ринки. У суворому нагляді за своїми ланцюгами постачання переконують й експерти з NXP Semiconductors. А британці – представники XP Power припускають, що до північнокорейської ракети потрапили їхні підроблені компоненти.



Глобально політика країн, чиї компоненти ми знаходимо у російській зброї – недосконала. У цьому наші дослідники переконувалися неодноразово. Тому ключова думка дослідження проста: північнокорейські ракети (як, власне, і російські, й іранські дрони) без західної електроніки, "мізків" – лише порожні бляшанки, які не несуть смерть тисячам людей в Україні і не тільки. А найкраща оборона починається з конвеєра, на якому триває збірка зброї. І саме він має зупинитись.

Як це зробити? Є кілька побажань з цього приводу: уряди США та ЄС повинні прицільніше контролювати свою санкційну політику і узгоджувати накладання санкцій, виробники мікроелектроніки мають здійснюювати більш всеосяжний контроль за рухом своєї продукції поза межами власних країн. Ну і правоохоронні органи та фінансові установи США та ЄС мають і прицільно розслідувати порушення. Та запобігати продажу мікорелектроніки до країн, де чип може стати частиною ракети, а не ноутбуку.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/671a3d9e775a8/</guid>
</item>

<item>
<title>Олена Трегуб: За що українська держава ненавидить жінку-матір та її дітей?</title>
<link>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/5f202c434a8b9/</link>
<author>ukrpravda@gmail.com (Олена Трегуб)</author>
<description></description>
<pubDate>Tue, 28 Jul 2020 16:46:43 +0300</pubDate>
<fulltext>Судова влада України – гілка державної влади. Належне функціонування цієї гілки є ключовою передумовою демократії. Чомусь ця гілка української держави люто ненавидить мене, як жінку та матір, а також моїх малолітніх дітей.

Судіть самі. Надам цитати із рішень, які представники судової гілки української держави приймають по відношенню до моєї родини.

Мені цікаво чи є прецеденти у цивілізованому світі, де національні суди позбавляють свою громадянку права на судовий захист і своїми рішеннями позбавляють її та дітей усього їхнього майна та заощаджень.

Можливо так судова система висловлює свою ненависть з приводу того, що після більше 10 років проживання у США, я зберегла український паспорт і навіть спробувала використати факт свого українського громадянства, щоб допомогти рідній країні стати щасливішою і багатшою, поборовши корупцію? Чи можливо просто у судовій системі України права чоловіка не привірнюються до прав жінки і дітей, а є набагато вищою категорією. Питання відкрите. Проте те, що дії судової системи України по відношенню до мене і моїх дітей – це знущання і зневага, факт встановлений.

Нагадаю, що після 14 років шлюбу у США я через суд США у лютому 2019, дізналась, що я є нібито розлучена Україною. Спочатку я подумала, що рішення Білоцерківського суду про наше розлучення, яке мій чоловік-американець, подав у процесі розлучення до суду США, – це підробка.

На той момент я у грудні від моєї матері дізналась, що вона отримала із Білоцерківського суду повістку про відкриття провадження. Я подала апеляцію на ухвалу про відкриття цього провадження. Жодних повісток я не отримувала, була з дітьми у США, а у електронному реєстрі світилась інформація навпроти моєї справи, що матеріали передано до апеляційного суду у Києві.

Проте, як з'ясувалось пізніше, білоцерківська суддя Оксана Ярмола перед тим, як передати матеріали до апеляційного суду, встигла мене розлучити. Без моєї присутності і без мого мого відома – заочно.

Американський громадянин, який проживає у Вірджинії, США, звернувся до Білоцерківського суду аби той розірвав його шлюб з українською громадянкою, яка має посвідку на постійне проживання у США. Двоє малолітніх, які народилися у шлюбі, також були громадянами США. Чоловік написав, у чоловіка та дружини зіпсувались стосунки через різні світогляди, діти будуть жити із дружиною, і що між сторонами немає жодних спорів, ні майнових, ні фінансових, ні щодо дітей. Тому шлюб можна просто розірвати навіть не повідомляючи про це дружину, не з'ясовуючи ніяких фактів і не вимагаючи ніяких доказів. Суддя Ярмола позов американця задовольнила у повному обсязі у найстисліші терміни за одне засідання по суті.

Коли я прилетіла із США, дізнавшись про розлучення, я подала на перегляд заочного рішення. Суддя відмовилась скасовувати своє рішення і переглядати справу аби надати мені доступ до суду першої інстанції у справі про моє розлучення. Оскільки наявні докази про те, що я не була повідомлена про судове засідання, на якому мене розлучили і про те, що чоловік через суди США почав використовувати рішення Ярмоли, щоб позбавити дітей та мене нашого дому у США, забрати та розпродати усе наше майно, не мали ніякого значення, адже, на думку Ярмоли:



"Враховуючи категоричну позицію Позивача щодо розірвання шлюбу суд приходить до висновку, що подальше спільне життя сторін і збереження їхнього шлюбу є недоцільним, адже це суперечить інтересам Позивача".

Отже встановлено, що інтереси однієї людини – чоловіка -важливіші за права трьох інших людей, в тому числі дітей. Очевидно, це тому, що це інтереси саме чоловіка – істоти вищої в українській ієрархії, ніж жінки і діти.

Згідно із Висновком від 20 січня 2020 року членкині дисциплінарної палати ВРП, Наталії Краснощокової суддя Ярмола не має притягатись до дисциплінарної відповідальності за те що розлучила мене, не повідомивши мене про справу, адже:



"Зазначене порушення не спричинило для скаржника негативних шкідливих наслідків". 

Мовляв, Ярмола просто надала розлучення, а про наслідки цього розлучення для дітей та дружини на території США ніхто читати докази не бажає, просто інтуїтивно відчувають, що ці наслідки ніяк не шкідливі.

Ярмола пояснила ВРП, що у суду були відсутні підстави в межах розгляду вимоги про розірвання шлюбу, вирішувати спір про визначення місця проживання дітей, чи вирішувати майнові спори сторін, перевіряти їх фінансовий стан, визначати спільне майно подружжя, забезпечувати схоронність їх майна.

Тобто який стосунок має розлучення до прав дітей у шлюбі, їх фінансову захищеність, майно? Ніякий. Україною доведено, що розлучення ніяк не впливає на інтереси, права дітей, які були народжені у шлюбі. Ну а якщо і впливає, то яка різниця, адже діти – це тварини, і на них не розповсюджується права людини, як і на жінок.

У апеляційному суді я повторно пояснила, що мене та моїх дітей не влаштовує, щоб результатом розлучення стало те, мій чоловік та їхній батько забрав усе майно, нажите у шлюбі, не платив аліменти та вивів усі кошти на свою користь. І що я вимагаю аби справу передали до суду США або вирішили в Україні фінансово-матеріальні питання, пов'язані із розірванням шлюбу. Судам трьох інстанцій я надала пакети доказів того, що якщо рішення Ярмоли про розлучення залишиться у силі, то я втрачу право на поділ майна у США та вирішення інших фінансово-матеріальних. Адже за законом у США, якщо чоловік-американець прийняв підсудність іноземного суду для надання йому розлучення, то суд у США уже не може вирішувати матеріально-фінансові питання у шлюбі, який було розірвано іноземним судом. Адже у США, якщо суд іноземної держави виносить рішення про розірвання шлюбу, вважається, що таким чином іноземний суд підтверджує компетенцію та юрисдикцію розглядати справу і повинен надалі вирішувати всі питання, пов'язані з правовими наслідками розірванням шлюбу, зокрема, здійснити поділ майна, визначити аліменти на дружину та дітей та вирішити питання щодо батьківського піклування відносно дітей. Даний підхід США вступає у протиріччя із законодавством України та створює колізію, яка позбавляє мене права на судовий захист. Зрозуміло, що Білоцерківський суд не має компетенції вирішити ці всі питання стосовно шлюбу, який протікав виключно на території США, де також знаходиться усе нерухоме майно. Я надала не просто витяги із законодавства США, але документи із суду США, який закрив провадження щодо усіх цих питань, оскільки вважав нас розлученими, а також свідчення під присягою адвокатів США, що саме такими правовими наслідками є для мене і дітей білоцерківське розлучення.

12 грудня 2020 року судді апеляційного суду Єлизавета Суханова, Наталія Ігнатченко, Світлана Куликова вирішили, що розлучення має лишатись у силі. Адже розлучення – це право особи, надане Конституцією України, хоч ця особа не є громадянином і не знаходиться на території України. Проте також судді вказали, що я позбавляюсь права на судовий захист стосовно усіх інших питань в Україні. Може я б і могла якісь із цих питань вирішити, поки американський Позивач знаходився під юрисдикцією Білоцерківського суду, але після того, як Білоцерківський суд надав розлучення він відразу втратив підсудність розглядати будь-які позови проти чоловіка-іноземця. Хто не встиг, той запізнився, як-то кажуть. А те, що я і не могла встигнути, бо була елементарно неповідомлена про розгляд свого власного розлучення – яка різниця. Головне, що апеляційний суд мені порадив змиритись, що я і діти після розлучення не отримаємо нічого, адже на судовий захист в Україні у мене після розлучення немає права:

"У зв'язку з тим, що Позивач не проживає в Україні, не має місця реєстрації та майна, український суд не має підсудності розглядати позов проти Позивача про поділ майна подружжя, призначення аліментів на дружину, визначення місця проживання дітей, вирішення питань щодо батьківського піклування про дітей (custody)."



На момент коли справа дійшла третьої інстанції, мій чоловік встиг не тільки розпродати і привласнити усе майно, не впускаючи мене та дітей до наших домівок у США, але і навіть подати до суду на мене у Вірджинії, аби отримати усі кошти на свою користь із одного із наших рахунків, який мені вдалося заморозити ще у період, коли американський суд не був переконаний, що ми розлучені Україною.

У Касаційному цивільному суді Ухвалою від 19 червня 2020 року суддя Алла Олійник вирішила зупинити дію рішення про розлучення за моєю заявою оскільки:

"Заява обґрунтована тим, що оскаржуване рішення порушує її майнові та немайнові права, права її малолітніх дітей, порушує її право на володіння майном... Наведені заявником доводи дають достатні підстави для зупинення дії оскаржуваного рішення".

Проте уже 24 липня у Постанові про остаточну відмову задовольнити касаційну скаргу, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Алли Олійник, Сергія Погрібного, Василя Яремка чомусь різко поміняла думку на протилежну, без жодного обґрунтування і не спираючись на наявні докази у справі вирішила, що мої майнові права та права дітей ніяк не порушаться після білоцерківського розлучення:

"Доводи касаційної скарги, що за наслідками цього спору відповідач буде позбавлена права вирішити спір щодо поділу спільного майна подружжя та інших спорів, які у неї можуть виникнути до колишнього подружжя, є невмотивованими, оскільки після розірвання шлюбу відповідач не може бути позбавлена права, право на реалізацію якого вона має незалежно від припинення шлюбу". 

Тільки не зрозуміло у якому суді я буду реалізувати своє право на поділ американського нерухомого майна після припинення шлюбу, якщо дане розлучення унеможливлює звернення з майновими питаннями до суду США. Напевно в українському, адже, як написала, у своєму афідевіті поданому до американського суду адвокатка Зоя Руденко український суд без проблем поділить майно нашого подружжя після розлучення протягом трьох років.

Незрозуміло, що відбулося між 19 червня і 24 липня аби та сама суддя Олійник змінила думку на протилежну і вирішила, що з майном у мене і у дітей все буде окей. Перед Аллою Олійник та її колегами лежали все ті ж самі докази та витяги із законодавства США, що я українським рішенням позбавляюсь права вирішити спори у США, які можуть виникнути до колишнього подружжя. Причому навіть зі сторони чоловіка були надані підтвердження, що я позбавляюсь права вирішити майновий спів у США. Є листи адвокатів чоловіка, є копії документів із суду США, де адвокатами мого чоловіка обґрунтовують для американського суду, чому білоцерківське рішення позбавляє мене можливості поділу майна у США і чому усе майно родини має відійти чоловікові у зв'язку із наданням розлучення Білою Церквою.

Верховний суд теж не бачить як неповідомлення мене про моє власне розлучення негативно вплинуло на мої інтереси і права. Адже як зазначає Верховний суд, їм незрозуміло, чи я дійсно хочу отримати якусь частку майна і фінансовий захист дітей, чи просто погоджуюсь, щоб батько дітей покинув їх без жодної копійки аліментів і без майна. Адже із більше 200 сторінок справи це розуміння моїх намірів і бажань взагалі не промальовується:

"Аргументи касаційної скарги, що Білоцерківський міськрайонний суд Київської області здійснив розгляд справи без участі відповідача та її представника і без належного повідомлення відповідача про розгляд справи, що призвело до порушення принципу змагальності, не є підставою для скасування судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України у справі, яка переглядається з огляду на таке.

Згідно з матеріалами справи, Олена Трегуб не була повідомлена судом першої інстанції про дату, час і місце судового засідання на 25 січня 2019 року.

Водночас у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції відповідач та її представники брали, отже, відповідач реалізувала надані їй законом процесуальні права в суді апеляційної інстанції. Заявник не навела обґрунтованих доводів, що незабезпечення її права на участь у розгляді справи судом першої інстанції призвело до неправильного вирішення спору по суті вимог (зокрема, пред'явлення зустрічного позов про стягнення аліментів, визначення місця проживання дітей тощо) ".

Тобто те, що я була у суді апеляційної інстанції, який не те що не з'ясовував, як вплинуло те, що мене не було не повідомлено про моє власне розлучення у суді першої інстанції, а навіть у своїй ухвалі він взагалі не визнава, що мене не було повідомлено, це і був мій єдиний реалізований шанс доступу до правосуддя в Україні. І те, що в апеляції я продовжувала заявляти про необхідність вирішення інших спорів, тоді як у відзиві до апеляційного суду сторона чоловіка, заявляла, що відмовляється вирішувати будь-які фінансово-матеріальні спори, пов'язані з нашим розлученням, ніяк не наштовхнуло апеляційний суд і касаційний суди на думку, що я хочу повирішувати спори разом з розлученням. Знову не промальовується такий намір ніяк. Тому, оскільки, я дійсно, напевно, не проти, щоб чоловік забрав собі усе майно і гроші, що з того, що я не знала про власне розлучення:



"Недоліки вирішення спору між сторонами у цій справі носять характер формальних міркувань, не призвели до порушення прав і законних інтересів осіб та не впливають на правильність й справедливість постановлених судових рішень".

Отже, те що двоє маленьких дітей, які виявились позбавленими власної домівки і власних речей, абсолютно не порушує їхні інтереси.

Ось таким є стан українського правосуддя сьогодні. Ця справа ілюстструє тваринну ненависть до людини, і особливо до жінок і дітей, яку чомусь виплекали у собі українські судді – представники державної влади. Така система повністю влаштовує усіх, від Президента Зеленського до найдрібнішого регіонального чиновника. Її реформувати ніхто не збирається – вона зручна, особливо тим, хто знає правильні розцінки і має доступи. Єдиним парадоксом для мене лишилось те, чому у суддів немає інстинткту самозбереження, а запущено інстинкт на знищення громадянина, який формує їхні зарплати, сплачуючи податки? Чому натомість вони стіною стоять за злочинні інтереси іноземного чоловіка, який ні копійки не сплатив до бюджету на їхнє утримання? Напевно, ці податки, ці бюджети і ці зарплати – це все-таки дрібно для них.

Як мати хочу подякувати чоловікам і жінкам українського правосуддя: Оксані Ярмолі, Єлизаветі Сухановій, Наталії Ігнатченко, Світлані Куликовій, Аллі Олійник, Сергію Погрібному, Василю Яремку за те, що не порушили права моїх малолітніх дітей і не позбавили їх майна і так доклалися своєю працею аби захистити інтереси дітей, а також жінки-матері, під час розлучення. Принагідно запрошую їх відвідати разом зі мною та дітьми наше майно у США.

</fulltext>
<enclosure url="https://blogimg.pravda.com/images/doc/b/0/b0cfa41-olblog-112.jpg" type="image/jpeg" length="7335"/>
<guid>https://blogs.pravda.com.ua/authors/tregub/5f202c434a8b9/</guid>
</item>

</channel>
</rss>