https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/664dc05358064/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Wed, 22 May 2024 12:52:19 +0300 З В Е Р Н Е Н Н Я 15 листопада 2023 року я без жодного офіційного пояснення у блискавичний спосіб за підписом ректора НУ Львівської політехніки під тиском міністра освіти і науки О. Лісового була звільнена з посади професора начебто за "аморальний проступок", що випливав із невідомо яких для мене висловлювань в моєму інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву") від 4 листопада 2023 р. Ці невідомі для мене слова, що не зазначені в жодному з обвинувачувальних мене документах, є "аморальним проступком", оскільки, на думку, членів ректорату, вони "принижують честь і гідність військовослужбовців України, порушують загальноприйняті норми і правила, а також суперечать моральним засадам та цінностям сучасного українського суспільства, а відтак дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції". Натомість основний посил цього інтерв'ю полягав у моїй наполегливій вимозі – як політика та ініціятора скасування путінського мовного закону горезвісного авторства С. Ківалова та В. Колесніченка через Конституційний Суд 2018 року – дотримуватися мовного законодавства: "Виконуйте закон – це по-перше. Друге, вчіть українську мову, це, по-друге, по-третє, припиніть вигадувати для себе відмази. Чому ви цього не робите? Є Конституція 10, українська мова державна, далі є Статут про Збройні Сили, є закон про українську державну мову, дуже недосконалий; стаття, здається, зараз вам точно скажу, стаття 13. Все, один єдиний посил для них всіх – виконуйте, хлопці, закон – і тоді буде перемога..." (зі стенограми інтерв'ю 00:09:48). Ніхто за жодних обставин не має права порушувати закон, а будь-яке висловлювання, упереджено вирване з контексту, не містить і не може містити цілісно правдивої і неупередженої інформації. Крім того, відповідно до частин другої та третьої статті 34 Конституції України і статті 10 Европейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (що є юрисдикцією Европейського суду), "кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств". Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції, свобода вираження поглядів як одна з важливих засад демократичного суспільства, стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (з рішення Верховного суду у моїй справі N466/4078/20 від 13 квітня 2022 р. за позовом до мене Лубинського Б.Б. про захист честі і гідності, с. 8-9). Натомість, базуючись на вирваних із контексту висловах, проти мене як людини, що впродовж 30 років як мовознавець-соціолінгвіст і політик системно і невідступно вивчає, розвиває і утверджує державний статус української мови розпочалась нечувана медійна кампанія цькування, очорнення, наклепів та дискримінації, що врешті вилилося в абсолютно незаконне рішення Галицького районного суду (суддя В. Стрельбицький) від 07 лютого 2024 року в особі про відмову мені у визнанні незаконним та скасування наказу про моє звільнення. Вважаю це показовою дискримінацією за захист української мови відомого громадсько-політичного діяча, що є вкрай небезпечним сигналом демонстрації антиукраїнської політики в середині держави в час московсько-української війни. Дискримінуючи мене, відбувається насправді дискримінація української суті нашої держави і заперечення самого національного розвитку держави. На мій захист повним складом виступила катедра української мови, заначивши, що "колектив катедри української мови висловлює свою незмінну позицію щодо маніпулятивного ажіотажу довкола професора Ірини Фаріон і її звільнення зі Львівської політехніки" і вважає рішення керівництва Львівської політехніки щодо її звільнення необґрунтованим й безпідставним: "Спровоковане й інспіроване збурення в суспільстві через інтерв'ю громадсько-політичного діяча Ірини Фаріон особливо вигідне нашим ворогам – московським окупантам, які вміло спекулюють на таких чутливих для українців темах, як мова і армія" (підсумки голосування "за" – 19, "проти" – 0, "утримались" – 1, протокол N4 від 17 листопада 2023 р.). Не менш промовистим було Звернення громадськости до керівництва Львівської політехніки, до Кабінету міністрів, до Верховної Ради, до міністерства внутрішніх справ та СБУ за підсумками акції "Збережімо державну українську мову – підтримаймо Ірину Фаріон" припинити цькування Ірини Фаріон і скасувати наказ про її незаконне звільнення. У цьому Зверненні наведено припис з Рішення Конституційного Суду від 14.07.2021 р., яке є остаточним і оскарженню не підлягає: "...російськомовні громадяни" України не становлять одноцільної соціальної одиниці – такої, що як група осіб (коло осіб) має право на юридичний захист як етнічна або мовна одиниця (група), а є політичним конструктом, а не юридичною категорією, на яку може поширюватися режим юридичного захисту, гарантований відповідними приписами Конституції України та інструментів міжнародного права. Словосполука "російськомовні громадяни" є виразом зі сфери політичної риторики, що перейшов у побутове використання, проте йому бракує не тільки юридичної, а й семантичної визначеності". Показовим є Звернення Управи Шкільної Ради (32 школи українознавства) при Українському Конгресовому комітеті в США (голова Юрій Косакевич): "Надворі ХХI століття, а ми наче знову повернулись у ті "прокляті роки", коли за слово убивали". Про категоричне засудження дискримінації за захист української мови свідчать Рішення і Звернення до Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Голови СБУ, Міністерства освіти і науки, Міністерства оборони України Івано-Франківської (від 16.02.2024 р., N836-29/2024), Львівської обласних (N537 від 06.02.2024) рад, Івано-Франківської (від 15 12.2023 р.) і Львівської (N0001-вих.-47936 від 09.04.2024) міських рад, Долинської міської ради (від 15.11.2023 N2475-38/2023): "Історія ганебного цькування мовознавиці, професорки Ірини Фаріон – разючий приклад репресій проти тих, хто рішуче обстоює державний статус української мови та національний розвиток України...Закликаємо не допустити, щоб в Українській державі карали українців за українську мову" (з рішення Львівської обласної ради від 06 лютого 2024 р. N537). На 29 травня 2024 року призначено чергове засідання Львівського апеляційного суду у справі моєї апеляційної скарги на рішення Галицького районного суду м. Львова від 07.02.2024 (справа N461/10285/23). Звертаюся до Вас як Уповноваженого з захисту державної мови України з проханням взяти участь у цьому судовому засіданні або скерувати публічного листа підтримки, аби спільно боротися проти дискримінаційних дій, застосованих щодо мене з метою не лише ухвалення судом справедливого рішення, але й попередження аналогічних прецедентів на майбутнє з будь-ким і за будь-яких обставин. Захист державної мови – це захист самого існування української нації. Політик, доктор філологічних наук, професор Ірина Фаріон https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/664dc05358064/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/664a1060446d7/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Sun, 19 May 2024 17:44:48 +0300 Хто вміє ненавидіти, той вміє й любити... Ворог навчив нас ненавидіти, він примусив нас полюбити Вітчизну. І тому я кажу, що наше вигнання з рідних хат, недоля десятків і сотень тисяч українців була потрібна, аби дати сильну і глибоку підставу ідеї національної боротьби. Вони поборюють в нас раба, перевернуть психіку тих, що виростають серед тої боротьби, і дадуть сильні підстави для нової України, яких не зупинить ніяка сила. Микола Євшан, "Великі роковини", 1919 р. Народився 19 травня 1890 року в смт. Войнилові Калуського району Івано-Франківської области. Відійшов у Вічність, маючи всього лиш 29 років: 23 листопада 1919 року у Вінниці. З них 12 років активної літературознавчої, публіцистичної та мілітарної діяльности від 1907 до 1919 року: від літературознавчої розвідки "Петро Карманський. Проба єго характеристики" 1907 р.) до ідеологічно визначальної праці "Національне виховання" (1919 р.): "Пробудження і витворення історичної свідомости – освідомлення та показання історичної ролі нації – се головне завдання національного виховання" (2, с. 639). Літературознавець і перекладач. Воїн і мислитель. Предтеча українського мілітарно-інтелектуального націоналізму. За 10 років він написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав українською мовою низку філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів. Найплідніший період від 1909 до 1914 року у віці 20-25 років...ніби хотів встигнути до війни сказати своє високе Слово. Автор трьох книжок "Під прапором мистецтва" (Київ-Львів, 1900), "Куда ми прийшли?" (Львів, 1912), "Шевченко" (Київ, 1913) і посмертна брошура "Великі роковини" (Винниця, 1919). "Серед знайомих він залишав вражіння людини твердої, різкої, безкомпромісової, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність" (1, с. 156). Народився він в типовій галицькій національно свідомій родині. Батько – Осип господарював на землі. В родині було ще двоє дітей, проте Микола вирізнявся особливим розумовим даром. Розпочав навчання в Станиславській гімназії, а відтак студіював германістику у Львівському університеті, з якого відрахований через участь 1910 р. в акціях за Український університет (процес 101). Завершував освіту у Віденському університеті. Проте навчання у Львівському університеті подарувало йому зустріч із професором М. Грушевським, який, оцінивши його обдаровання, посприяв з працевлаштуванням. Микола Федюшка став працівником бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка, адміністратором "Академічного Дому" (українського студентського гуртожитку), урядником "Української Видавничої Спілки", секретарем НТШ, особистим секретарем Михайла Грушевського (2, с. 778). Його світогляд формували титани Романтизму: Й-В. Ґете, А. Шопенгавер, Новаліс, Ф. Шлеґель, Г. Кляйст, Ф. Шляєрмахер, Штирнер; відтак О. Вальд, Е. Гартман, Р. Демоль та ин. Саме тоді розгорнулася активна літературно-критична діяльність Євшана, він публікувався в журналах "Бджола", "Будучність", "Літературно-науковий вісник", став одним із провідних авторів київського журналу "Українська хата". Серед предмету його зацікавлень: портретні статті про українських письменників (І. Франко, Леся Українка, М. Яцків, О. Кобилянська, В. Стефаник, Б. Лепкий, А. Кримський та ин.); культурологічні статті: "Шевченко і ми": "Як за життя поета, так і тепер люблять Шевченка однаково! Любить маса, юрба...Читає "Кобзаря" – і московствує, править панахиди по поетові – і московствує, дає на пам'ятник – московствує. Люблять Шевченка – і вбивають Україну..." (2, с. 583). есеї про польську літературу та европейських класиків: "Болеслав Прус", "Редьярд Кіплінґ": "Головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми, хоч би й як вони були принадні, щоби, замість скраплення літератури елементами чужих течій, не вносити розклад та отрую" (2, с. 15-16). 1910 року відвідав Київ, де познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Ганною Барвінок, Миколою Сріблянським: "Ясна річ, аби створити українську культуру, не треба їхати ані до Москви, ані до Берліна, ані до Америки: то значить можна їхати, але перш усього треба міцно притулити вуха до рідної землі: розуміти її мову. Хто тої мови не розуміє і не годен зловити душею тих звуків, якими промовляє українська природа, українська земля – той чужинець, хоч би сто раз називав себе українцем" (2, с. 641) 1912 року Євшан переклав і видав "Промови до німецької нації" Й. Ґ. Фіхте, які вважали першим концептуальним маніфестом націоналізму в европейській філософії та культурі, заклавши цим основи українського вольового націоналізму, найповніше розвинутого в спадщині Д. Донцова (1883-1973): "Перемогу здобуває не сила рук і не досконалість зброї, а сила духу" (3, с. 54). Саме Євшан став предтечею вісниківства – феномену, що вибухнув у 1920-1940-х рр. під впливом ідейно-естетичної лінії журналу "Літературно-науковий вісник" за редакцією Д. Донцова. Напрямна його діяльности – зв'язок художньої творчости з ідеєю національного служіння: "Культура нації – се її свідомість власної сили, се творення своїх питомих життєвих форм. Се організування, плекання, будування одної, спільної всім, колективної волі, се змагання до установлення своєї окремішности перед цілим світом" (2, с. 622). ВІЙНА і ЗУНР Під час Першої світової війни, не змігши потрапити до Січових Стрільців, добровільно вступає до австрійського війська. Поміж тим навчається в офіцерській школі біля Відня. Воює на московському, румунському та італійському фронтах. Зазнає поранення. Розпад Австрії 1918 р. застав Федюшку як австрійського офіцера в 9-му полкові під Перемишлем. Він встановлює контакти з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі та Перемишлі (етнічні українські землі, що тепер у складі Польщі), та очолює їх. Вояки-українці складають присягу на вірність ЗУНР, роззброюють поляків 9-го полку, заарештовують польських офіцерів. Полк передислокувався до Перемишля і став на західних кордонах України, готовий обороняти їх збройною силою. Проте Українська Національна Рада домовилася з поляками, здавши їм Перемишль та інші міста, та змусила відпустити арештованих поляків. Деморалізація полку була очевидна. Федюшка мусів рятуватися втечею. Цей тяжкий досвід лише посилив його радикальні оцінки українського інфантильно-оспалого й угодовського суспільства, що показало свою неготовність скористатися шансом історії: "Безхребетність не давала нам змоги держатися на ногах своїми власними силами, мусили шукати все "опертя", хоч самі називали себе "великанами", ми не мали ніколи горожанської відваги на своїй власній землі і боялися тупнути ногою, аби не вразити "сусідів", ми були чужими у себе вдома і не робили для себе передовсім, а були радше, як каже Франко, погноєм для буйного розквіту чужих культур і чужого права...І тому ми були, властиво, лише інстинктом, а не свідомо українцями" (2, с. 587). На запитання Олеся Бабія, чи будемо мати колись державу чи ні, "Федюшка схопився з крісла, зареготався цинічно і з його уст впало грубе, лайливе слово на адресу українського народу. Слова того повторити тут не можу" (1, с. 163). Повертається до рідного Войнилова, де призначений комендантом військової округи. Там літературний критик виявив себе прекрасним адміністратором урядового життя. Відтак президія Державного Секретаріату ЗУНР покликала Євшана до участі в урядовому часописі "Републіка". Проте не сприймаючи угодовської політики зунрівської влади, паралельно стає до публіцистичної праці в опозиційних органах соціялістичного спрямування "Нове життя", "Народ", що засновані 1919 року після створеного "Селянсько-робітничого союзу". Коли з'явилися чутки, що "Селянсько-робітничий союз" організовує державний переворот, комендант міста Станіслава заарештував Євшана разом з Микитою Шаповалом та Василем Пачовським (хоча сам Євшан згодом згадував, що заарештували його більше через непорозуміння). Поміж тим катастрофа ЗУНР і УНР наближалася. Євшан повертається до служби в УГА, де очолює архів Начальної Команди. Разом з УГА переходить за Збруч, цілком замовкаючи як літературний критик чи публіцист, глибинно усвідомлюючи історичний шанс для нації: "Се ангел проїздить тепер колісницею огненною – кого той огонь не зачепить і не запалить в нім нової іскри, не збудить в нім волі до життя – тому вже хіба ніколи не встати. Останній се час, щоби ми збудили в собі волю і захотіли бути нацією, яка сама собі диктує закони" (2, с. 627). Проте в роковини проголошення ЗУНР (31 жовтня 1919 р.) він виголошує на святі Галицької Армії у Вінниці свою знакову лебедину промову "Великі роковини України", що стала вершиною його творчости. Тоді ж промова вийшла другом у Вінниці та Відні: "Це немов голос всього поляглого покоління з-поза гробу до нас" (очевидець промови Євшана П. Лисяк, 2, с. 761): "По хорі виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками і рудою борідкою, тонкі стиснуті уста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло. І справді, слова Євшана були важкі, важкі...Нам осталось бути лиш погноєм для майбутніх поколінь..." (1, с. 158) "Наша функція серед того переломового часу – бути гноєм, який дає родючу силу облогови. Не ображуймося такою непочесною функцією, вона навпаки дуже почесна. Сімсот літ ми були плодючим гноєм для чужих історій на нашій землі, своїми кістками будували греблі для всяких імперіялізмів і гинули анонімно, ніким ніде не признані. А тепер ми маємо зогнити, аби тим буйніші могли вирости нові нарости нашого, українського, життя, української культури і державности. Хіба се не почесна роля?..." (2, с. 656). Відтоді мине лише три тижні, як 23 листопада 1919 року Микола Євшан помре від епідемічного висипного тифу у Вінниці (у цей час тут померли від цієї хвороби майже 10 тисяч вояків УГА): "...поховали Євшана поруч з іншими жертвами тифу...Лежав у яловій трумні з простих дощок, у тім самім витертім однострою, в якім читав реферат" (1, с. 158). Похований на горі за казармами у Вінниці. "Що ліки не лікують – лікує залізо. Що залізо не лікує – лікує вогонь (лат. прислів'я). Залізо й огонь лічать і очищують, перетоплюють душі. Світова війна розколисала уми, потрясла до основ психіку, огонь революції зробив своє, перевернув догори ногами все, і полуда з очей починає спадати. Хто скорше прозрів – той скорше і зцілився. Серед огня і бурі й наша національна психіка перетопиться, викристалізується і перестане бути чимсь половинним, гнучким і без форми...Україна вже народилася" (2, с. 618-619). Згодом у Винниці у квітні 1920 року Олесь Бабій, автор славня націоналістів, відвідає могилу Євшана і почує від стрільця-гробокопача: "Добрий був чоловік! Твердий, як сталь, а добрий, як брат. Ось цею лопатою я викопав йому гріб" (1, с. 163). Література Бабій Олесь. Зродились ми великої години. Спогади. Матеріали Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1997. 208 с. Вибрані поезії... Євшан Микола. Вибране. Літературна критика. Публіцистика. Листи. Івано-Франківськ, 2020. 887 с., с. 639. Націоналізм. Антологія. Упорядники Олег Проценко, Василь Лісовий. Київ: Смолоскип, 2000. 872 с. Блог зроблено за програмою "Ген українців: Микола Євшан". Див.https://www.youtube.com/watch?v=vmHwW4eWyU4&t=1749s https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/664a1060446d7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/6649edf57098f/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Sun, 19 May 2024 15:17:57 +0300 Від часу Тараса Шевченка аксіомою є слова "і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь", "бо хто матір забуває, Того Бог карає". Українське суспільство давно перестало усвідомлювати кару Господню за зраду свого, за переступ, за вихваляння всього іноземного. Українські очільники вважають за доречне орієнтуватися на закордонну систему освіти й іншомовні слова та забувають про свою національну самобутність, відриваючи таким способом дитину від її генетичного коріння... Варто нагадати, що сучасник Шевченка, харківський учений Олександр Потебня (уже в науковому стилі) ще в ХІХ ст. наголошував на виборі свого національного слова. У статті "Про націоналізм" академік пояснює, що про запозики "можуть правильно судити ті, що запозичають, а не ті, в кого запозичають; якщо ж останні беруть на себе роль суддів у чужій справі, то судження їх всуціль та повністю бувають конче однобічні. Їхня вимога від запозичальників подібна на те, як би хтось, зваривши каші для себе та для інших, вимагав, щоб ті інші з подяки разом з кашею з'їли і глечик, в якому вона варилася" (Потебня, 1992, с. 120). Ідея про запобігання перед іноземним відома і серед народних висловів, бо пам'ятаю, як мій тато зневажливо казав: "Що заграничне – то величне? Невже так?". На жаль, зараз існує хибна тенденція захоплюватися недоречними англійськими словами та нехтувати своїми. Проте в історії українського мовознавства завжди існувала проблема балансу між українським та іншомовним словом (не йдеться про ті запозики, які вмотивовані та доречні). Період 20-30-х років ХХ століття – це вироблення теоретичних засад розвитку української науково-технічної термінології, тому всі тогочасні наукові інституції торкалися питання вибору українського чи іншомовного терміна. Наприклад, Степан Риндик (Українська господарська академія в Подєбрадах, Чехія) писав, що інтернаціональна термінологія – це "просто божок, фетиш, якому ми звикли поклонятися, надавши йому святости, що її він не має" (цит. за: Наконечна, с. 9-18, 54-55). Діячі НТШ – Іван Верхратський, Іван Пулюй, Володимир Левицький (Львів, 1873-1939) – також намагалися звільнити науку від "запозиченої, зайшлої термінології і наблизити її до мови народної" (Шелудько, 1928, с. ІХ). Члени Інституту української наукової мови (Київ, 1921-1933) вважали, що термін має бути зрозумілим, доброзвучним та побудованим на національній основі (про це див.: Микитюк, 2023, с. 99-102). Рівновагу межи своїм та чужим у соціокультурному та політичному аспекті, позамовні та внутрішньомовні причини запозичень крізь призму власної ідентичности відтворює пропоноване дослідження доктора філологічних наук Ірини Фаріон. "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті". Ця монографія є невичерпним джерелом для вивчення української тожсамости та англійської неповторности, бо різні мови – це різний погляд на світ, це різний спосіб мислення. А кожна мова є неповторною цінністю. Водночас рецензована праця доводить, що жодній нації не піде на користь будь-що чуже, а тільки власне добре. Отже, якщо є слово поклик, то навіщо вживати лінк, якщо є знеструмлення, то навіщо нам блекаут. Монографія зі словником "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті" – це той дороговказ для українців, якого вони потребують, щоб розвиватися, мислити, аналізувати. Позицію, що "українці бояться думати" (Сварник, 2000, с. 512) висловив свого часу Леонід Мосендз. Український письменник та державний діяч зауважує, що саме через небажання думати та аналізувати складно є розповсюджувати "Вістник", який і будив з бездіяльности українців. А великий знавець української мови Борис Антоненко-Давидович впевнений: "Трагедія українців у незнанні самих себе" (Доскоч, 2019), тому варто навчити українців пізнавати себе. Отож думати та пізнавати себе вчить українців монографія "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті". Ще одна особливість книжки – це те, що вона долає відстань між минулим та майбутнім та присвячена внукам Ірини Фаріон – Еві та Дмитрикові. Вони – найбільше щастя її життя – йдуть до школи та отримують такі лексичні одиниці, які пропонує НУШ: мати свій брендинг (символіку), робити дайджест творів (огляд), даунлодити документ (завантажити), мати зі собою драфт (проєкт, чернетку, план), переходити з одного левелу на інший (рівня), заходити в ZOOM за лінком (покликом), приносити скетчбук (замальовник), отримувати за добре навчання стикери (наліпки, наклейки, етикетки), урок хендмейку (рукоділля, ручної роботи, рукотвору, праці), стояти перед челенджем (викликом). Можна лише знітитися від такого засилля незрозумілих для більшости слів, які абсолютно не збагачують рідної мови, а лише занечищують її. Праця "Англізми і протианглізми..." виховує характер та дає знання. Про потребу таких моральних чинників говорить Дарія Віконська. Авторка зазначає, що саме недоліки в характері української нації призвели до втрати державности. Її есе "Нація, мистецтво та наука" містить такі рядки: "Енергія й сильна воля без відповідної підстави знання є немов добрі коні, які не мають що тягнути й розбігаються манівцями" (Віконська, 2015, с. 310). Отже, пропонована вам праця не просто дає енергію й сильну волю, вона вчить волею та енергією керувати через знання та характер. Монографія цілісна та ціннісна щодо побудови. Розділ "Терміни – фокуси засадничих понять та ідей" – це ключ до розкриття проблеми англіїзації. Терміни нація, націоналізм, ідентичність, глобалізм, інтернаціоналізм, англізм не лише пояснено, а й запропоновано читачам знакові постаті, які долучені до розуміння мовознавчо-політичних понять. Зокрема: • Мелетій Смотрицький – автор "Граматики слов'янської" (1619 р.), яка понад 200 років слугувала посібником для вивчення церковнослов'янської мови на всіх слов'янських землях; • Степан Ленкавський – автор "Декалогу ОУН" ("Десять заповідей українського націоналіста", 1929). Серед тих заповідей є злободенні для сучасників: "Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї" (перша заповідь), "Пімсти смерть Великих Лицарів" (п'ята заповідь); • Олекса Тихий – український дисидент, учитель з Донецька, книжка якого "Мова – народ" є криницею для розуміння мовної свідомости; • Алла Горська – шістдесятниця, що 1964 року в співавторстві з Панасом Заливахою та іншими митцями створила в корпусі Київського університету вітраж "Шевченко. Мати", який знищила адміністрація університету за вказівкою партійного керівництва; • Емма Андієвська – авторка 29-ти поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів та понад 9000 картин, письменниця, яка, живучи в еміграції, обрала рідну українську мову як мову серця. Ці постаті лише з одного розділу формують вертикаль, яка додає сили у підкоренні вершин знань. Розділ монографії про історію запозичень ("Сприйняття запозичень та чужої мови в діахронії") – це дорога нації до української ідеї. Ірина Фаріон починає аналіз англіїзації як явища від "Слова о законі і благодати" Іларіона" та "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям" (ХІ століття). На тлі діяхронії доведено, що ні церковнослов'янська, ні польська, ні московська мови не допомогли нам побудувати державу. Ми змогли створили самостійну Україну тільки силою своєї мови. Розділ "Соціолінгвальний контекст англобарбаризації" містить інформацію про те, чому суспільство ковтнуло цю наживку англійської мови. У той час, коли ми ще не утвердили своєї мови, наш лет вже збиває англіїзація. Для прикладу, в Італії 2023 року прем'єр-міністр Джорджа Мелоні запропонувала законопроєкт, який передбачає штраф 100 тис. доларів за недоречні англізми на місці національних слів, бо сила мови – це насправді сила нації. Натомість у День Конституції, 28 червня 2023 року, Президент України Володимир Зеленський подав до Верховної Ради законопроєкт "Про застосування англійської мови в Україні", де передбачено офіційно закріпити статус англійської мови як однієї з мов міжнародного спілкування в Україні у трьох базових царинах: 1) в офіційно-діловій; 2) в освітній; 3) в культурній. Отже, українцям спершу насаджували церковнослов'янську, грецьку, латинську, польську, московську мови, тепер англійську. І зазвичай за мовне яничарство ще й платили чи доплачували. Відтак монографія пропонує шукати свої слова серед чималого виру запозик, подекуди абсолютно невмотивованих. Розділ "Внутрішньомовний контекст англобарбаризації" дає поділ мовосвіту на барабаризми (те, що очужує мову) та запозичення (те, що збагачує) мову, містить опис причин запозичень, таблиці, що допомагають усвідомити текст. Найбільший за обсягом розділ – це "Англізми та протианглізми: історія слів – історія нації". Унікальність його полягає в аналізові 100 англійських лексичних одиниць, до кожної з яких є національні відповідники, та вміщених 100 графічних зображень англізмів з поданими до них філософськими есе. Неповторність монографії творять шмуцтитули, які налаштовують на сприйняття того чи того матеріялу. А зорові маркери – меч та бавовна – увиразнюють потребу боротьби за свою державу, бо від Тараса Шевченка йде ідея перекувати рало на меч, коли того вимагає війна. Графічну частину монографії та філософування на теми англізмів подала Галина Помилуйко-Недашківська, а етимологію англізмів відшукала колишня студентка Ірини Фаріон – Анна Бордовська. Аби найлегше сприймати написане, читачам запропоновано словник-показник, подано використані джерела та іменний показник – усе, щоб пошук певного слова був найзручнішим. Це не просто книжка, це мандрівка життям англізмів (та їхніх відповідників) у лексико- семантичному, етимологічному та соціокультурному аспектах, щоб кожен міг знайти свою стежку-доріжку до серцевини українського слова. Монографія, написана в час війни, часто в період повного знеструмлення України, дозволяє відчути промені світла для українського слова. Недаремно Ірина Фаріон часто розповідає історію про кінорежисера, сценариста Юрія Іллєнка (одна з перших величних операторських робіт – "Тіні забутих предків") та геніяльного актора Івана Миколайчука (Фаріон). Один епізод з життя великих майстрів був знаковим, бо Іван Миколайчук на стіні в помешканні Юрія Іллєнка написав:: "А ти, дзвонарю, дзвони, і не питай, чи буде світанок!". Монографія Ірини Фаріон про світанок. Світанок український! ЛІТЕРАТУРА Потебня О. Мова, національність, денаціоналізація: статті і фрагменти / упорядкування і вступна стаття Ю. Шевельова. Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1992. 156 с. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія. Історія і сьогодення. Львів: Кальварія, 1999. 106 с. Шелудько І. Переднє слово. Шелудько І. Словник технічної термінології. Електротехніка. Київ, 1928. С. VІІІ-ХV. Микитюк О. Сучасна українська мова: самобутність, система, норма: навчальний посібник. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2023. 440 с. Сварник Г. Листи Леоніда Мосендза до Дмитра Донцова за 1931-1934 роки. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том ССХXХІX. Праці Філологічної секції. Львів, 2000. С. 479-541. Доскоч В. Антоненко-Давидович: На його похороні було більше кадебістів, аніж друзів. 2019. URL: https://iprosvita.com/antonenko-davydovych-na-joho-pokhoroni-bulo-bilshe-kadebistiv-anizh-druziv/ (дата звернення: 26.01.2023). Віконська Д. Ars Longa...: Літературознавство. Мистецтвознавство. Культурологія. Есеї. Львів: Піраміда, 2015, 352 с. Фаріон І. Велич особистості. Іван Миколайчук. 15.06.1941-3.08.1987. 2016. URL: https://www.youtube. com/watch?v=GuLctHmz3ic&t=18s (дата звернення: 26.01.2023). Оксана Микитюк, доцент катедри української мови НУ "Львівська політехніка Книжку можна придбати тут: https://svichado.com/novynky/anglizmi-i-protianglizmi https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/6649edf57098f/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/6649edd7f0ec8/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Sun, 19 May 2024 15:17:27 +0300 Від часу Тараса Шевченка аксіомою є слова "і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь", "бо хто матір забуває, Того Бог карає". Українське суспільство давно перестало усвідомлювати кару Господню за зраду свого, за переступ, за вихваляння всього іноземного. Українські очільники вважають за доречне орієнтуватися на закордонну систему освіти й іншомовні слова та забувають про свою національну самобутність, відриваючи таким способом дитину від її генетичного коріння... Варто нагадати, що сучасник Шевченка, харківський учений Олександр Потебня (уже в науковому стилі) ще в ХІХ ст. наголошував на виборі свого національного слова. У статті "Про націоналізм" академік пояснює, що про запозики "можуть правильно судити ті, що запозичають, а не ті, в кого запозичають; якщо ж останні беруть на себе роль суддів у чужій справі, то судження їх всуціль та повністю бувають конче однобічні. Їхня вимога від запозичальників подібна на те, як би хтось, зваривши каші для себе та для інших, вимагав, щоб ті інші з подяки разом з кашею з'їли і глечик, в якому вона варилася" (Потебня, 1992, с. 120). Ідея про запобігання перед іноземним відома і серед народних висловів, бо пам'ятаю, як мій тато зневажливо казав: "Що заграничне – то величне? Невже так?". На жаль, зараз існує хибна тенденція захоплюватися недоречними англійськими словами та нехтувати своїми. Проте в історії українського мовознавства завжди існувала проблема балансу між українським та іншомовним словом (не йдеться про ті запозики, які вмотивовані та доречні). Період 20-30-х років ХХ століття – це вироблення теоретичних засад розвитку української науково-технічної термінології, тому всі тогочасні наукові інституції торкалися питання вибору українського чи іншомовного терміна. Наприклад, Степан Риндик (Українська господарська академія в Подєбрадах, Чехія) писав, що інтернаціональна термінологія – це "просто божок, фетиш, якому ми звикли поклонятися, надавши йому святости, що її він не має" (цит. за: Наконечна, с. 9-18, 54-55). Діячі НТШ – Іван Верхратський, Іван Пулюй, Володимир Левицький (Львів, 1873-1939) – також намагалися звільнити науку від "запозиченої, зайшлої термінології і наблизити її до мови народної" (Шелудько, 1928, с. ІХ). Члени Інституту української наукової мови (Київ, 1921-1933) вважали, що термін має бути зрозумілим, доброзвучним та побудованим на національній основі (про це див.: Микитюк, 2023, с. 99-102). Рівновагу межи своїм та чужим у соціокультурному та політичному аспекті, позамовні та внутрішньомовні причини запозичень крізь призму власної ідентичности відтворює пропоноване дослідження доктора філологічних наук Ірини Фаріон. "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті". Ця монографія є невичерпним джерелом для вивчення української тожсамости та англійської неповторности, бо різні мови – це різний погляд на світ, це різний спосіб мислення. А кожна мова є неповторною цінністю. Водночас рецензована праця доводить, що жодній нації не піде на користь будь-що чуже, а тільки власне добре. Отже, якщо є слово поклик, то навіщо вживати лінк, якщо є знеструмлення, то навіщо нам блекаут. Монографія зі словником "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті" – це той дороговказ для українців, якого вони потребують, щоб розвиватися, мислити, аналізувати. Позицію, що "українці бояться думати" (Сварник, 2000, с. 512) висловив свого часу Леонід Мосендз. Український письменник та державний діяч зауважує, що саме через небажання думати та аналізувати складно є розповсюджувати "Вістник", який і будив з бездіяльности українців. А великий знавець української мови Борис Антоненко-Давидович впевнений: "Трагедія українців у незнанні самих себе" (Доскоч, 2019), тому варто навчити українців пізнавати себе. Отож думати та пізнавати себе вчить українців монографія "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті". Ще одна особливість книжки – це те, що вона долає відстань між минулим та майбутнім та присвячена внукам Ірини Фаріон – Еві та Дмитрикові. Вони – найбільше щастя її життя – йдуть до школи та отримують такі лексичні одиниці, які пропонує НУШ: мати свій брендинг (символіку), робити дайджест творів (огляд), даунлодити документ (завантажити), мати зі собою драфт (проєкт, чернетку, план), переходити з одного левелу на інший (рівня), заходити в ZOOM за лінком (покликом), приносити скетчбук (замальовник), отримувати за добре навчання стикери (наліпки, наклейки, етикетки), урок хендмейку (рукоділля, ручної роботи, рукотвору, праці), стояти перед челенджем (викликом). Можна лише знітитися від такого засилля незрозумілих для більшости слів, які абсолютно не збагачують рідної мови, а лише занечищують її. Праця "Англізми і протианглізми..." виховує характер та дає знання. Про потребу таких моральних чинників говорить Дарія Віконська. Авторка зазначає, що саме недоліки в характері української нації призвели до втрати державности. Її есе "Нація, мистецтво та наука" містить такі рядки: "Енергія й сильна воля без відповідної підстави знання є немов добрі коні, які не мають що тягнути й розбігаються манівцями" (Віконська, 2015, с. 310). Отже, пропонована вам праця не просто дає енергію й сильну волю, вона вчить волею та енергією керувати через знання та характер. Монографія цілісна та ціннісна щодо побудови. Розділ "Терміни – фокуси засадничих понять та ідей" – це ключ до розкриття проблеми англіїзації. Терміни нація, націоналізм, ідентичність, глобалізм, інтернаціоналізм, англізм не лише пояснено, а й запропоновано читачам знакові постаті, які долучені до розуміння мовознавчо-політичних понять. Зокрема: • Мелетій Смотрицький – автор "Граматики слов'янської" (1619 р.), яка понад 200 років слугувала посібником для вивчення церковнослов'янської мови на всіх слов'янських землях; • Степан Ленкавський – автор "Декалогу ОУН" ("Десять заповідей українського націоналіста", 1929). Серед тих заповідей є злободенні для сучасників: "Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї" (перша заповідь), "Пімсти смерть Великих Лицарів" (п'ята заповідь); • Олекса Тихий – український дисидент, учитель з Донецька, книжка якого "Мова – народ" є криницею для розуміння мовної свідомости; • Алла Горська – шістдесятниця, що 1964 року в співавторстві з Панасом Заливахою та іншими митцями створила в корпусі Київського університету вітраж "Шевченко. Мати", який знищила адміністрація університету за вказівкою партійного керівництва; • Емма Андієвська – авторка 29-ти поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів та понад 9000 картин, письменниця, яка, живучи в еміграції, обрала рідну українську мову як мову серця. Ці постаті лише з одного розділу формують вертикаль, яка додає сили у підкоренні вершин знань. Розділ монографії про історію запозичень ("Сприйняття запозичень та чужої мови в діахронії") – це дорога нації до української ідеї. Ірина Фаріон починає аналіз англіїзації як явища від "Слова о законі і благодати" Іларіона" та "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям" (ХІ століття). На тлі діяхронії доведено, що ні церковнослов'янська, ні польська, ні московська мови не допомогли нам побудувати державу. Ми змогли створили самостійну Україну тільки силою своєї мови. Розділ "Соціолінгвальний контекст англобарбаризації" містить інформацію про те, чому суспільство ковтнуло цю наживку англійської мови. У той час, коли ми ще не утвердили своєї мови, наш лет вже збиває англіїзація. Для прикладу, в Італії 2023 року прем'єр-міністр Джорджа Мелоні запропонувала законопроєкт, який передбачає штраф 100 тис. доларів за недоречні англізми на місці національних слів, бо сила мови – це насправді сила нації. Натомість у День Конституції, 28 червня 2023 року, Президент України Володимир Зеленський подав до Верховної Ради законопроєкт "Про застосування англійської мови в Україні", де передбачено офіційно закріпити статус англійської мови як однієї з мов міжнародного спілкування в Україні у трьох базових царинах: 1) в офіційно-діловій; 2) в освітній; 3) в культурній. Отже, українцям спершу насаджували церковнослов'янську, грецьку, латинську, польську, московську мови, тепер англійську. І зазвичай за мовне яничарство ще й платили чи доплачували. Відтак монографія пропонує шукати свої слова серед чималого виру запозик, подекуди абсолютно невмотивованих. Розділ "Внутрішньомовний контекст англобарбаризації" дає поділ мовосвіту на барабаризми (те, що очужує мову) та запозичення (те, що збагачує) мову, містить опис причин запозичень, таблиці, що допомагають усвідомити текст. Найбільший за обсягом розділ – це "Англізми та протианглізми: історія слів – історія нації". Унікальність його полягає в аналізові 100 англійських лексичних одиниць, до кожної з яких є національні відповідники, та вміщених 100 графічних зображень англізмів з поданими до них філософськими есе. Неповторність монографії творять шмуцтитули, які налаштовують на сприйняття того чи того матеріялу. А зорові маркери – меч та бавовна – увиразнюють потребу боротьби за свою державу, бо від Тараса Шевченка йде ідея перекувати рало на меч, коли того вимагає війна. Графічну частину монографії та філософування на теми англізмів подала Галина Помилуйко-Недашківська, а етимологію англізмів відшукала колишня студентка Ірини Фаріон – Анна Бордовська. Аби найлегше сприймати написане, читачам запропоновано словник-показник, подано використані джерела та іменний показник – усе, щоб пошук певного слова був найзручнішим. Це не просто книжка, це мандрівка життям англізмів (та їхніх відповідників) у лексико- семантичному, етимологічному та соціокультурному аспектах, щоб кожен міг знайти свою стежку-доріжку до серцевини українського слова. Монографія, написана в час війни, часто в період повного знеструмлення України, дозволяє відчути промені світла для українського слова. Недаремно Ірина Фаріон часто розповідає історію про кінорежисера, сценариста Юрія Іллєнка (одна з перших величних операторських робіт – "Тіні забутих предків") та геніяльного актора Івана Миколайчука (Фаріон). Один епізод з життя великих майстрів був знаковим, бо Іван Миколайчук на стіні в помешканні Юрія Іллєнка написав:: "А ти, дзвонарю, дзвони, і не питай, чи буде світанок!". Монографія Ірини Фаріон про світанок. Світанок український! ЛІТЕРАТУРА Потебня О. Мова, національність, денаціоналізація: статті і фрагменти / упорядкування і вступна стаття Ю. Шевельова. Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1992. 156 с. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія. Історія і сьогодення. Львів: Кальварія, 1999. 106 с. Шелудько І. Переднє слово. Шелудько І. Словник технічної термінології. Електротехніка. Київ, 1928. С. VІІІ-ХV. Микитюк О. Сучасна українська мова: самобутність, система, норма: навчальний посібник. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2023. 440 с. Сварник Г. Листи Леоніда Мосендза до Дмитра Донцова за 1931-1934 роки. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Том ССХXХІX. Праці Філологічної секції. Львів, 2000. С. 479-541. Доскоч В. Антоненко-Давидович: На його похороні було більше кадебістів, аніж друзів. 2019. URL: https://iprosvita.com/antonenko-davydovych-na-joho-pokhoroni-bulo-bilshe-kadebistiv-anizh-druziv/ (дата звернення: 26.01.2023). Віконська Д. Ars Longa...: Літературознавство. Мистецтвознавство. Культурологія. Есеї. Львів: Піраміда, 2015, 352 с. Фаріон І. Велич особистості. Іван Миколайчук. 15.06.1941-3.08.1987. 2016. URL: https://www.youtube. com/watch?v=GuLctHmz3ic&t=18s (дата звернення: 26.01.2023). Оксана Микитюк, доцент катедри української мови НУ "Львівська політехніка Книжку можна придбати тут: https://svichado.com/novynky/anglizmi-i-protianglizmi https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/6649edd7f0ec8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/663deb6fe75f1/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Fri, 10 May 2024 12:39:59 +0300 1. Про своє звільнення я довідалася з інформації, розташованої в мережі 15 листопада 2023 року приблизно о 20.00 у середу. Жодних попередніх розмов з керівництвом Політехніки, де пропрацювала 32 роки і жодних конфліктів із будь-ким: чи студентами, чи викладачами, – не мала. Навпаки, провадила дуже активну публічну патріотично-виховну роботу через багаторічні проєкти мовно-політичного плаката "Мова – твого життя основа" (1998-2012 рр.) та популяризації української націєцентричної книжки "Від книги до мети" (2011-2019 рр.), а також відзначена численними грамотами від Політехніки, остання з яких Почесна грамота від 07.07.2022 року N3411-3-10 "за успіхи в науково-педагогічній діяльності та наполегливу академічну і просвітницьку діяльність". Від сторонніх осіб довідалася, що за Наказом ректора від 13 листопада 2023 року створено тимчасову робочу комісію "з метою перевірки дотримання норм професійної етики, правил і норм спілкування та моральних принципів у висловлюваннях доктора філологічних наук, доцента кафедри української мови професора Ірини Фаріон в інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву" на "5 каналі" від 04 листопада 2023 р.) з терміном виконання до 22 листопада включно. На засідання цієї комісії мене ніхто не запрошував і про її роботу ніхто НЕ повідомляв. Перевірка комісії, це, по-перше, розгляд скарг на мою адресу; по-друге, замовлена лінгвістична експертиза моїх слів на предмет їхньої "аморальности"; по-третє, це голосування за відповідну оцінку моїх дій. Всього цього НЕ зроблено. Комісія, з огляду на її акт, засвідчений від 22.11.23 р., ухвалює БЕЗ ПРОВЕДЕННЯ ГОЛОСУВАННЯ рішення ЗАГАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ. Комісія не ухвалювала ЖОДНИХ рішень щодо мого "аморального проступку", не наводила і не аналізувала моїх конкретних висловлювань, а обмежилася ЗАГАЛЬНИМИ РЕКОМЕНДАЦІЯМИ (Увага! для академічної спільноти), тобто формулюваннями на зразок "не використовувати висловлювання, які можуть спричиняти шкоду і послаблювати імідж НУ "Львівська політехніка" та дотримуватись "Кодексу корпоративної культури Політехніки", за порушення якого НЕ передбачено виносити рішення про звільнення з роботи (с. 13-14), а передбачено застосовувати такі заходи: зауваження, попередження в письмовій або усній формі у встановленому порядку, рекомендація принести публічні вибачення, розгляд питання на зборах органу громадського самоврядування, засіданнях Вченої ради, колегії студентів, за потреби клопотання перед адміністрацією університету про застосування засобів дисциплінарного впливу відповідно до Правил внутрішнього розпорядку НУ "Львівська політехніка". Звертаю увагу Суду: комісія не ухвалювала рішення персонально щодо мене і не давала жодної рекомендації щодо мого звільнення! (див. документ нижче). В Акті при перелічених прізвищах тимчасової робочої комісії нема жодного підпису, а також протоколу голосування. Акт комісії має бути ОБОВ'ЯЗКОВО засвідчений підписами і з ним ОБОВ'ЯЗКОВО потрібно ознайомити працівника, якого визнано винним. Проте з якоїсь причини керівництво університету НЕ ДОЧЕКАЛОСЯ будь-якого рішення комісії, створеної з розпорядження ректора, а натомість надтерміново видало ще один документ – протокол ректорату від 15 листопада. Тобто роботою і рішенням комісії демонстративно знехтувано. Чому? 2. Долучена відповідачем копія протоколу засідання ректорату, про яке мені не було відомо, від 15 листопада 2023 року "Про дотримання моральних принципів та етики доктора філологічних наук, доцента кафедри української мови, професора Ірини Фаріон в інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву"): а) не містить тексту звернень громадян України "щодо звільнення професора Ірини Фаріон від навчального процесу у зв'язку з її висловлюваннями в інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву") ", про що зазначає проректор Л. Жук, і які, власне, є причиною засідання ректорату; чому це звернення від конкретних громадян не надане для спеціяльно створеної комісії?; б) копія протоколу НЕ містить інформації, що згадане відео було переглянуте на ректораті, лише йдеться про пропозицію проректора Жук "переглянути запис інтерв'ю та встановити факт наявності або відсутності аморального проступку професора Ірини Фаріон". Протокол НЕ містить інформації, що, ПЕРЕГЛЯНУВШИ ВІДЕО, той чи той КОНКРЕТНИЙ учасник засідання каже, що він вважає конкретні висловлювання аморальними і виступає з пропозицією поставити на голосування питання щодо визнання їх за "аморальний проступок". Натомість троє осіб, що виступили, Р. Корж, О. Давидчак, П. Жежнич, говорять ЗАГАЛЬНІ фрази, ані не згадуючи при цьому прізвища Фаріон. Зверніть увагу на формулювання пункту протоколу "Виступили". А що далі? Далі пункт "Ухвалили". Чим ухвалили? Яким методом ухвалили? Ухвала передбачає голосування. Та це знають навіть школярі, а засідає поважна професура, що виносить вердикт, наслідком якого є звільнення професора. Де процедура голосування? Як ухвалили? Одностайно? Більшістю голосів? Цього не зазначено. Всі погодилися із формулюванням п. Жук, не переглянувши відео? Тобто копія протоколу не містить жодного підпису осіб, що мають право бути присутніми, та не містить голосування за питання, яке обговорено на засіданні ректорату; в) копія протоколу не містить аналізу конкретних висловлювань з інтерв'ю, що мали б бути визначені як "аморальний проступок", а натомість наводить загальне абсолютно не доведене формулювання, що "висловлювання доктора філологічних наук, доцента кафедри української мови, професора Ірини Фаріон в інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву") "є аморальним проступком, оскільки вони принижують честь і гідність військовослужбовців України, порушують загальноприйняті норми і правила, а також суперечать моральним засадам та цінностям сучасного українського суспільства, а відтак дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції". У цьому формулюванні не вказано і не доведено, честь і гідність яких конкретно військовослужбовців невідомі слова Ірини Фаріон принизили і які це мало наслідки для них як умови правового формулювання "аморального проступку". Не з'ясовано, які "загальноприйняті норми і правила" я порушила та які мої висловлювання "суперечать моральним засадам та цінностям сучасного українського суспільства, а відтак дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції" (у чому конкретно вони суперечать і як саме дискредитують виховну роль науково-педагогічного працівника університету та суперечать змісту його трудової функції). Я діяла в межах пункту 1 статті 3 Закону України "Про вищу освіту", яка визначає, що державна політика у сфері вищої освіти ґрунтується на принципах сприяння утвердженню української національної та громадянської ідентичності, вихованню патріотизму, формуванню оборонної свідомості; г) ректорат не наділений повноваженням надавати оцінки діям працівників університету щодо їхньої відповідності нормам моралі та, як наслідок, визнавати такі дії аморальними (відповідно до статті 7.32 Статуту Національного університету "Львівська політехніка" – зазначено в Апеляційній скарзі), бо це компетенція суду. А перед звільненням такого рішення суду НЕ було. Тобто звільнення відбулося без встановлення "аморальности проступку"; ґ) як бачимо зі Статуту, форма засідань ректорату – це не протокол, який видано 15 листопада 2023 року, а рішення, що набувають чинности за наказами ректора. д) "Протокол засідання ректорату Національного університету "Львівська політехніка" – це штучно написаний "доказ", створений вже після звільнення, з огляду на сам Наказ ректора від 13 листопада 2023 року "Про створення тимчасової робочої комісії з метою перевірки дотримання норм професійної етики, правил і норм спілкування та моральних принципів у висловлювання доктора філологічних наук, доцента, професорки кафедри української мови Національного університету "Львівська політехніка" Ірини Фаріон в інтерв'ю журналістці Яніні Соколовій (програма "Рандеву" на "5 каналі" від 04 листопада 2023 року), керуючись ст. 34 Закону України "Про вищу освіту"). В Наказі зазначено про потребу "результати перевірки узагальнити, оформивши відповідним актом та в термін до 23 листопада 2023 року включно надати його ректорові університету разом із висновками і пропозиціями". Чомусь не дочекавшись Акту перевірки до 23 листопада, ректор начебто скликає ректорат і виникає протокол засідання ректорату без голосування, без жодного підпису, але з присудом "аморального проступку" Ірини Фаріон. 3. Витяг з наказу про моє звільнення (від 15.11.2023 N4354-3-10) не містить жодної інформації, в чому полягав мій "аморальний проступок", крім як поклику на КЗпП України п. 3 ст. 41, а відтак, з огляду на лікарняний, від 23.11.2023 р. (витяг з наказу 28.11.2023 р. N4583-3-10). 4. Рішення Суду (суддя В. Стрельбицький) від 07 лютого 2024 року у справі N461/10285/23 незаконне та необґрунтоване і підлягає скасуванню, з огляду на таке: а) "аморальний проступок" не доведено, бо не наведено самого факту засудження, тобто жодних моїх висловлювань з вказаного інтерв'ю не аналізовано на предмет "аморальності проступку". Лише зазначено, що "інтерв'ю перебуває у вільному доступі у мережі "Інтернет" та доступне для перегляду кожному бажаючому", а відтак додано, що "суд свідомо не наводить детального змісту тверджень позивача, задля того аби повторно не ретранслювати вислови, які кваліфіковано як аморальний проступок і які містять ознаки приниження та нетерпимості до військовослужбовців". Зауважу, що інтерв'ю тривало близько години. То ж про які вислови йдеться? Чи не ось ці вислови про військовослужбовців: "...наші воїни – святі герої, це титани. Вони звільнили Київ. Це найважливіше. Вони, ми встояли на Чернігівщині святій, іде битва за святе Запоріжжя. А це історична пуповина нашої святої землі і Каховська ГЕС підірвана про це засвідчила. Пам'ять вийшла на поверхню. Вони реально бояться сили цієї пам'яті, вони вже не так бояться москалів, як вони бояться сили українців..."? 00:17:02. Чи, наприклад, ось це: "Вони такі великі патріоти, покажи свій патріотизм – вивчи мову Тараса Григоровича Шевченка, який усе своє життя практично прожив за межами України, але створив з цієї української мови пам'ятник нашому життю". 00:09:48 Ось що я прошу і наполегливо рекомендую в цьому інтерв'ю: вивчити мову Шевченка! Бо я, як і ми всі, бачила, з якими емоціями військові в Балаклії здирали наліплений окупантами московський триколор на великому щиті, з якого проступило зображення зі словами Шевченка. Того, хто закликав свого не цуратися, говорив, що "хто матір забуває, того Бог карає"... То чи треба ще щось говорити? Воїни, вивчіть мову Шевченка! ЩО АМОРАЛЬНОГО В ЦИХ СЛОВАХ? Відтак абсурдно вказано, "що першопричина зазначеного звільнення є не дії відповідача, а саме поведінка позивача", – себто НЕ наведені і НЕ доведені, але оскаржувані висловлювання позивача суд трактує як причину звільнення – "поведінку позивача". Це те ж, що свого часу сказав розпіярений історик Грицак про Степана Бандера, який, за його логікою, сам винен у тому, що його вбив московський агент. Отже, суд самоусунувся від фактичного аналізу конкретного вислову, а перейшов на оцінні судження політично упередженого характеру: "такі висловлювання розпалюють ворожнечу у суспільстві" (не вказано, які саме), "образливі висловлювання позивача є аморальним проступком несумісним із продовженням роботи, що має виховну функцію" (не сказано, кого я власне образила і чи є скарги про це від конкретних осіб – звинувачення не персоналізовано), "мало місце існування "нагальної суспільної потреби" для такого втручання та воно пропорційне легітимній меті" (як доведено цю "нагальну потребу"?), "суд вважає категорично неприйнятним у демократичній країні прояви нетерпимості до певної групи чи категорії населення (у даному випадку військовослужбовців) за будь-якою ознакою, зокрема віком, статтю, національністю чи мовою спілкування") (у чому полягали ці "прояви нетерпимості"? – у закликові дотримуватися закону? Це нетерпимість?) і водночас суд позбавляє мене права вільно висловлювати свої думки, зазначаючи: "вона у публічній площині дозволяє собі за певним критерієм (у даному випадку мова спілкування) негативно оцінювати людей". Нагадаю, що, відповідно до частин другої та третьої статті 34 Конституції України і статті 10 Европейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (що є юрисдикцією Европейського суду), "кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств". Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції, свобода вираження поглядів як одна з важливих засад демократичного суспільства, стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (з рішення Верховного суду у моїй справі N466/4078/20 від 13 квітня 2022 р. з позовом до мене Лубинського Б.Б. про захист честі і гідності, с. 8-9). "...позивач своєю поведінкою скомпрометував себе перед студентами та іншими особами" (де задокументовано судом свідчення конкретних студентів Львівської політехніки та інших осіб про компрометацію?), "не викликає жодного сумніву у суду те, що така поведінка позивача може демотивувати захисників країни" (суд не має права через модальне слово "може" (значення "припущення") формулювати рішення, і де докази про моє демотивування конкретного військовика? Де ці конкретні військовики, яких я демотивувала і вони покинули фронт?), "вивчення мови є процесом складним" (який стосунок це формулювання має до предмета спору "аморального проступку"?); б) Вершиною оцінного судження і неприпустимістю в судовій практиці є апелювання до ухвалення рішення на основі припущень про майбутню поведінку позивача і реакції суспільства: "...адже очевидним є те, що залишення позивача у трудових відносинах могло бути оцінено суспільством як схвалення її дій та поведінки колективом цього навчального закладу" (у чому полягає "очевидність"?). Натомість суспільство задемонструвало знакову підтримку саме моїх моделей поведінки і висловлювань, про що показово свідчать Рішення і Звернення до Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, Голови СБУ, Міністерства освіти і науки, Міністерства оборони України Івано-Франківської (від 16.02.2024 р., N836-29/2024), Львівської обласних (N537 від 06.02.2024) рад, Івано-Франківської (від 15 12.2023 р.) і Львівської (N0001-вих.-47936 від 09.04.2024) міських рад, Долинської міської ради (від 15.11.2023 N2475-38/2023), а також протокол засідання катедри української мови НУ "Львівська політехніка" від 17 листопада 2023 року з вимогою припинити "ганебне цькування" Ірини Фаріон як "разючий приклад репресій проти тих, хто рішуче обстоює державний статус української мови та національний розвиток України" (зі Звернення до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України щодо неприпустимості переслідування захисників української мови, прийнято на ХХI позачерговій сесії Львівської обласної ради VIII скликання 06 лютого 2024 року). У Зверненні Львівської міської ради до прем'єр-міністра Д. Шмигаля депутати вимагають "вжити усіх дієвих заходів для унеможливлення подальшого переслідування громадян України, які захищають національний розвиток нашої держави. Закликаємо Вас не допустити, щоб українців дискримінували, цькували чи переслідували за українську мову, історію та культуру. Державна мова в Україні одна – українська!" (N0001-вих.-47936 від 09.04.2024). в) Суд абсолютно бездоказово, упереджено та на догоду московській пропаганді та внутрішнім колаборантам стверджує, що "висловлювання позивача щодо російськомовних військовослужбовців значною частиною суспільства цілком обґрунтовано сприймаються як аморальні" (суд не довів, який вислів є аморальним з усіма наслідками цієї аморальности, як і документально не підтвердив цієї так званої "частини суспільства"). г) Суд в особі В. Стрельбицького відмову в задоволенні заявлених позовних вимог називає такою, що "відповідає засадам справедливости", не наводячи при цьому жодного мого конкретного вислову, що свідчив би про "аморальний проступок". д) Суд не взяв до уваги жодного з наших аргументів, зокрема, витягу з протоколу N4 засідання катедри української мови НУ "Львівська політехніка" від 17 листопада 2023 р. про те, що "колектив катедри української мови висловлює свою незмінну позицію щодо маніпулятивного ажіотажу довкола професора Ірини Фаріон і її звільнення зі Львівської політехніки" і вважає рішення керівництва Львівської політехніки щодо її звільнення необґрунтованим й безпідставним: "Спровоковане й інспіроване збурення в суспільстві через інтерв'ю громадсько-політичного діяча Ірини Фаріон особливо вигідне нашим ворогам – московським окупантам, які вміло спекулюють на таких чутливих для українців темах, як мова і армія" (підсумки голосування "за" – 19, "проти" – 0, "утримались" – 1). Суд не взяв до уваги і Звернення громадськости до керівництва Львівської політехніки, до Кабінету міністрів, до Верховної Ради, до міністерства внутрішніх справ та СБУ за підсумками акції "Збережімо державну українську мову – підтримаймо Ірину Фаріон", що відбулася під стінами Львівської політехніки 20 листопада 2023 року, а також Звернення Управи Шкільної Ради (32 школи українознавства) при Українському Конгресовому комітеті в США (голова Юрій Косакевич). Суд не проаналізував, не взяв до уваги фактів ГРУБИХ порушень процедури звільнення працівника за начебто вчинення "аморального проступку". Чим керувався ректор підписуючи наказ? Протоколом ректорату? Якою була причина скликання ректорату (якого де-факто і не було), якщо в цей час працювала комісія?? Чому перший наказ про звільнення підписано за тиждень до завершення роботи (увага) спеціально створеної комісії? Чому допущено таку халатність і цинічне нехтування трудового законодавства і послідовности процедури звільнення? Як може суд за таких обставин вважати, що накази про звільнення є законними? Отже, жодного конкретного формулювання, жодного доказу, які б дозволяли апеляційному суду зрозуміти, яке висловлювання чи дії слугували підставою для звільнення, в матеріалах справи не має. Є лише політичні кліше з інформпростору московської пропаганди. Суд ухвалив своє рішення без аналізу предмету суду – самих моїх висловлювань. Це зговір судді і відповідача. А дії відповідача – це наслідок тиску Міністерства освіти і науки, яке очолює НЕУК, ПЛАГІЯТОР, а отже, аморальна істота Лісовий. Тобто, рішення ректорату і суд не вказали, в яких саме моїх висловлюваннях міститься "аморальний проступок", а будь-яке висловлювання, упереджено вирване з контексту, не містить і не може містити цілісно правдивої і неупередженої інформації. Натомість лінгвістична експертиза про повну стенограму та відеоматеріали програми "Рандеву" з Інституту української мови Національної академії наук України у своєму висновку свідчить про протилежне: "У висловлюваннях І.Д. Фаріон відсутні контексти, які принижують честь і гідність військовослужбовців за будь-якою, зокрема, за мовною ознакою, відсутні заклики до будь-яких форм насильства щодо військовослужбовців та членів їхніх сімей; водночас висловлювання І.Д. Фаріон стимулюють прагнення оволодіти українською мовою, глибшого розуміння феномену і призначення української мови в будівництві держави і ментальному використанні й розвитку особистості" (висновок експерта на дев'ятьох сторінках). Висновок. Суддя Стрельбицький перевищив свої судові повноваження, порушив присягу судді, встановлюючи аморальність вчинку без жодних доказів. А це порушення ст. 106 Закону Про Судоустрій і статус суддів. Зокрема: б) незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору; г) порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 4) умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків; 5. У відзиві на апеляційну скаргу не наведено жодних додаткових фактів про предмет "морального проступку", тобто конкретні мої висловлювання, а лише неправдиво стверджено, що на засіданні ректорату, на відміну від засідання катедри української мови, переглянуто відеоінтерв'ю позивача журналістці Я. Соколовій (програма "Рандеву"). Перегляд інтерв'ю передбачає аналіз конкретних висловлювань на предмет "аморальности проступку", чого нема в матеріялах справи. ПРОШУ 1. Скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 07.02.2024 у справі N461/10285/23 та ухвалити нове, яким задовольнити Фаріон Ірині Дмитрівні позовні вимоги в повному обсязі. 2. Стягнути з Національного університету "Львівська політехніка" на користь Фаріон Ірини Дмитрівни всі завдані під час розгляду справи судові витрати. П.Н. Долучаю Акт перевірки від тимчасової робочої комісії... https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/663deb6fe75f1/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/663bb60d4243e/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Wed, 08 May 2024 20:27:41 +0300 Шановне панство! Прошу про підтримку! Незаконне звільнення з політичних мотивів – це повернення в репресії 30-70-х років 20 ст. Це знищення України зсередини. Не даймо перетворити право у хвойду збоченої політики. Буду вдячна за Вашу позицію. Текст відкритого листа долучаю нижче. "Доктор філологічних наук Ірина Фаріон – надпотужний професійно-інтелектуальний діяч українського освітнього, культурного та політико-націоналістичного руху. У її доробку: 1) Від 1998-го в межах НУ "Львівська політехніка" розпочала конкурс політичного плаката і малюнка "Мова – твого життя основа" (1998-2008 рр.). У висліді: чотири добірки мовних плакатів: "Мова – твого життя основа" (2001 р.), "Я на сторожі коло їх поставлю Слово" (2002 р.), "Мова – краса і сила" (2007 р.), "Слово – меч духовний" (2012 р.). Усі плакати стали основою для показу сили та непереможности української мовної дороги. 2) Від 2011 започаткувала проєкт популяризації української книги "Від книги до мети" (2011-2019 рр.), в межах якого до Львівської політехніки щомісячно запрошувала знакових особистостей україноцентричного світогляду з презентацією їхніх праць. У висліді представлено 55 авторів і 48 презентацій. Видано шість підсумкових альбомів. 3) Упродовж 1998-2004 років очолювала мовну комісію "Просвіти" НУ "Львівська політехніка", була головою наглядової ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імени Петра Яцика. 4) Упродовж 2014-2019 рр. започаткувала телевізійний культурологічний проєкт "Велич особистости" з метою популяризації видатних постатей України. У висліді: понад 160 програм. 5) Від 2019 на телеканалі НТА з метою прослави українською мови, культури, історії крізь долі видатних особистостей, розпочала інтелектуально-культурологічний телевізійний проєкт "Ген українців". На сьогодні: 130 студій. 6) Від 2022р. на ютуб-каналі "Студія Фаріон" впровадила щотижневі "Мовно-літературні виклади" у вільному доступі для всіх, хто воліє заглибитися в українську мову та літературу. На сьогодні: понад 60 лекцій. 7) Опублікувала 7 одноосібних монографій, 8 монографій у співавторстві та понад 400 статей в українських та закордонних виданнях. У 2006-2012 роках як депутат Львівської обласної ради від ВО "Свобода" і заступник голови комісії з питань освіти та науки у Львівській обласній раді Ірина Фаріон зініціювала низку резонансних мовно-політичних акцій та рішень: а) започаткувала рекламний проєкт "Скарб нації" для популяризації на світловій рекламі визначних постатей нашої культури (створено понад 100 рекламозображень); б) створила рекламний проєкт з культури мовлення в транспорті "Мова на колесах" з метою популяризації культури спілкування у публічних місцях; в) поширила у дитячих садочках плакати на мовну тематику і провела низку заходів у дитсадках із культури використання питомих форм власних назв (антропонімів); г) напрацювала рішення Львівської обласної ради про заборону музичного супроводу в транспорті (рішення N325, п.3.6.5 від 20.12.2011 р.); ґ) як депутат ініціювала створення постійних курсів вивчення української мови (рішення N818 від 23.01.2009 р.); д) започаткувала десятихвилинки з культури мовлення на сесіях Львівської облради, на основі яких написано монографію "Мовна норма: знищення, пошук, віднова", що вийшла багаторазовими виданнями та тисячними накладами. Ірина Фаріон ініціювала Подання до Конституційного Суду України про неконституційність ухвалення 3 липня 2012 року у Верховній Раді закону "Про засади державної мовної політики" В. Колесніченка та С. Ківалова і виступила з доповіддю в КС 13 грудня 2016 року як суб'єкт цього подання. Врешті 28 лютого 2018 року КС України проголосував за скасування путінського мовного закону. Як депутат Верховної Ради Ірина Фаріон напрацювала знакові законопроєкти: про запровадження мита на російськомовну книжку (N2978, 2979, 2980), про кримінальні покарання за дії, спрямовані проти державної мови (N2601), про викладання винятково державною мовою у вишах (N1187-1), про утвердження державної мови (N1233), про внесення змін до закону про нацменшини з метою їхнього облікування та інтегрування в український простір (N2127а), про вилучення з науково-правового простору терміна "велика вітчизняна війна" (N2231а), про звільнення Д. Табачника з посади міністра освіти і науки (N4175), про посмертне надання Героям Небесної Сотні звання "Герой України" (N4213 від 23.02.2014) та ін. З огляду на надплідну й жертовну працю у вищезазначених царинах, стверджуємо, що Ірина Фаріон веде системну та цілеспрямовану боротьбу проти змосковщення українського простору та домагається дотримання чинних українських законів. Це засвідчують численні нагороди: 2001 р. – Почесна грамота ім. президента НТШ Михайла Грушевського від Управи Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці за "невтомну академічну діяльність у галузі українознавства". 2004 р. – Міжнародна премія Ліги українських меценатів ім. Олекси Гірника за національно-патріотичне виховання молоді. 2008 р., 2023р. – Всеукраїнська премія ім. Б. Грінченка за просвітницьку діяльність. 2013 р. – Міжнародна премія Ліги українських меценатів ім. Дмитра Нитченка "За несхибну позицію в житті, за бійцівські якості й за чин", за проєкт "Від книги до мети". 2014 р. – Почесна грамота Верховної Ради України за вагомий внесок у розвиток вітчизняної освіти, удосконалення сучасної нормативно-правової бази освіти і науки (розпорядження N362 від 19.06.2014 р.). 2016 р. – Всеукраїнська премія ім. Івана Огієнка за наукові досягнення (монографія "Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV – XVII ст.: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива", 2015). Отже, вважаємо, що висловлювання Ірини Фаріон у програмі "Рандеву з Яніною Соколовою" від 4.11.2023, які бездоказово й свавільно потрактовані як так званий "аморальний проступок", аби бути використані як привід для безпрецедентного, безпідставного та незаконного звільнення з НУ "Львівська політехніка", аж ніяк не порушують законодавства, а навпаки, закликають його виконувати. Брутальна і спланована інформаційна кампанія проти доктора філологічних наук, багаторічного борця за українську мову є знаком дуже небезпечної тенденції деукраїнізаційних процесів, за якими неминучі репресії щодо кожної людини націоналістичних поглядів. Ми не маємо програти мовно-ідеологічної війни в тилу, щоб з упевненістю перемогти на фронті. Висловлюємо підтримку професорові Ірині Фаріон і закликаємо активно захищати нашу мову у супротиві до чергової навали московського язика в часі національно-визвольної війни". Підписати можете за покликом. Дякую. Борімося – поборемо! Я НІКОЛИ НІКОМУ НЕ подарую зневаги до МОВИ! https://docs.google.com/forms/d/1eKCypUaMveFJDpEWyZac6zfKun-JfxZVa-ugPnGA0hQ/edit https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/663bb60d4243e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/66290b027ed2c/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Wed, 24 Apr 2024 16:37:06 +0300 Про те, як ухилянство прямим шляхом веде Україну до поразки. Про те, як будь-який захист ухилянта – це насправді захист москви. Ухилятися від служби у війську в час війни – це те ж, що й десятиліттями ухилятися від української мови, шукаючи для себе найбожевільніші виправдання. Це весь час здавати територію Духу ворогу. Обструкція ухилянтам – це підтримка Воїнам. Про історичні паралелі столітньої давнини. 1. Ухилянт – це людина, яка ухиляється від чогось (переважно від служіння в армії). У час війни – це військовозобов'язаний, який ухилився від повістки для звірення військово-облікових даних, та той, хто уникнув відправлення до армії. За це йому загрожує або адміністративна, або кримінальна відповідальність. Ухилятися від армії – це те ж, що ухилятися, наприклад, від своїх батьківських обов'язків, від обов'язку працювати, від обов'язку знати мову і культуру держави, де живеш. Чим завершується таке ухилянтство персонально для людини? Поразкою. Мені байдуже до особистої поразки таких людей. Вони стають маргіналами. Натомість ухилянство у службі у війську під час війни – це загроза для існування нас всіх, нашого державного дому. Отже, такі люди – загроза для національної безпеки. За це слід жорстко КАРАТИ. Непокараний злочин відтворюється і наростає, збиваючи чесних і відданих людей. Не мають одні воювати, а инші жирувати. Це НЕСПРАВЕДЛИВО, як і те, що першим найвідомішим ухилянтом був сам Зеленський. Він посіяв цю заразу ухилянтства і зневагу до Конституції! Ті, які заявляють про права ухилянтів, забули про їхні обов'язки. Ті, хто говорить про права ухилянтів, – їхні співучасники: аморальні, безхребетні і безпринципні. Такою, наприклад, на сьогодні є Гельсинська спілка, що скотилася у своєму лібералізмі до самозаперечення. Тому її представник з УКУ у Львові – Маринович – криве дзеркало в захисті зради, підлости і нікчемства. Отже, про обов'язок: "Захист Вітчизни, незалежності та її територіяльної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону" (ст. 65 Конституції України). 2. Закон про мобілізацію ухвалено надто пізно, що і спричинило цілий комплекс проблем, а передусім неможливість належної ротації наших героїчних воїнів з лінії фронту. Бо думати треба передусім про них, а не про тих, хто ховається від війська в студентських авдиторіях та закордоном. Влада провалила мобілізацію і тепер заледве латає дірки. Чому вони це провалили? Бо для них ніколи Україна не була країною ПОНАД УСЕ, а лише територією для заробляння грошей, тупої ржачки у 95 кварталі і глузливого стібання з українських, передусім націоналістичних цінностей. Ми своєю безхребетністю дозволи їм нас ненавидіти. Відтак ця влада вже не має довіри у суспільстві, а в час війни це дуже небезпечно. Це вічна проблема, а, може, щастя українців, коли вони, обравши владу, завжди її натужно зносять! 3. Щодо обмеження консульських послуг для ухилянтів за кордоном. Ідея прекрасна, про що свідчить реакція ухилянтів: це влучає в їхню ахіллесову п'яту. З них публічно вирвало всю їхню гидоту. На жаль, це бачить світ. Але без примусу до обов'язку навіть усілякої гидоти неможлива ні держава, ні втримання фронту. Для них обов'язково знайдеться робота на лінії вогню. Всі аргументи на користь ухилянтів насправді на користь москви. Моя найглибша зневага кожному, хто це робить. Таки складно тепер боротися за закордонних ухилянтів, коли їх преспокійно випустили з країни, чи не так? Де Арестович, де діти порошенка і гардона, де вся ця нечисть, що мала рити криївки для наших воїнів??? Демократія – це не те, що зв'язує руки, а те, що є інструментом справедливости. Не може один воювати, а инший – розкошувати. 4. Чому толерування ухилянства – це програш? Наведу два історичні приклади, суть яких убивча: ми програли, бо не хотіли воювати. Згадує наш блискучий поет, мовознавець, багатолітній в'язень московських концтаборів донбасець, моколаївець і одесець Олекса Різників. Роздумуючи над нашими поразками 1917-1921 року, він цитує свого дядька Дем'яна: "Прийшли до нас у село в 1918 чи 1919 році гайдамаки. Скликали сход і кажуть: "Ми боремося за самостійну Україну! Хто до нас хоче йти, давайте записуйтесь, ми вас побриємо, буде оселедець у вас на голові"... Тато, який уже знав про звірства більшовиків, це як почув: "Ти що здурів? Як так? Іди сюди!". Загнав його у підвал, зачинив там, поки ті гайдамаки не бачили, що він бритий. А трохи пізніше заходять більшовики, зібрали сход і всіх чоловіків, які були, забрали з собою. Вони не просили: хто хоче, йдіть з нами. Вони силоміць забрали всіх, і пішли хлопці, і воювали за більшовиків – така у московитів була тактика. А ми, українці, так м'якенько, ніжно: "Хто хоче – то йдіть воюйте" Як от в пісні: А хто піде з нами, буде славу мати! - Ми йдем за Вкраїну воювати! А якби ми були всіх юнаків мобілізували тоді, то в нас була б армія, в нас була б сила. Зашкодила м'якотілість українська...І соціялізм Винниченка та тодішніх провідників. А яку б ми мали тепер красиву державу! І не було б голодомору і збереглося б мільйонів 50 нашого народу" (Олекса Різників. Під пресом репресій. Спогади поета-дисидента. Київ: Вид-во М. Мельника, 2023. 344 с., с. 17-18). 5. А це не менш важлива аналітика з того ж часу сотника Армії УНР, видатного українського історіософа і поета Евгена Маланюка: "Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріял. Була територія. Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не "грали" – ми не хотіли воювати. Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґрунту, такого здоров'я роси. "Нема на світі України, Немає другого Дніпра!". Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити "на дурничку". Не можна довго існувати "в кредит". Не можна існувати історично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов'язків, що їх та Земля покладає на насельників її. Обов'язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть історіософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували. Грушевськихй залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади. Драгоманов підвів під те все "ідеологію", а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська. Але ніхто з того покоління не розповів "масам", що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані "Схід" і "Захід" – за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр. Бо ми мусили "пазурями й зубами" робити те все, що Війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашого – ми воліли в них вдивлятися, як в справжніх людей і виконувати їхні отруєні рабством накази. Навіть Великий Василь Тютюнник винен, як винен менший Тютюнник Юрко. Винен – і страшно – Павло Скоропадський. Винен – мазепинською своєю запізненістю – Симон Петлюра. Винна – вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші. Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього – немає майбутнього" (Є. Маланюк. Нотатники (1936-1968). Києв: Темпора, 2008 336 с., с. 117-118). Не будемо кому воювати – то і не будемо мати ні України, ні себе, вільного і сильного. https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/66290b027ed2c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/66281b3e16819/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Tue, 23 Apr 2024 23:34:06 +0300 Мікроавтобус з Ужгорода до Львова у понеділок заповнити вдалося. І в цій жменьці людей найвища концентрація українського буття: війна і віддалений відносний спокій Срібної землі. Водій робить перекличку. Прочитавши моє прізвище, здивовано шукає мене очима: - Це справді Ви? Я рускоязичний, який вчить мову за Вашими програмами...сідайте поряд... для Вас найкраще місце. Я вражений, що Ви тут. Дякую. Відмовляюся пересісти поряд з водієм. Не хочу привертати уваги і понад то якоїсь винятковости. Зіщулююсь над Дмитриком... Заходить молода пара. В пана дуже спотворене обличчя. Мимовільна думка: травмований воїн. Бачу замість руки протез...Лють. Біль. Співчуття. Подяка. Всі ці почуття заливають водночас. У Мукачеві на зупинці інший Воїн прощається, очевидно, з дружиною і двома хлопцями-підлітками. Пані плаче. Обіймає воїна. Він похапцем обціловує своїх. Заходить до маршрутки на задні місця. Відчуття наповненої гідности й обов'язку. В мені трепет, повага і безпека. У Мукачеві підсідає ще один пан. Ніби пригнічений, непоказного вигляду. Сідає майже поряд. Рушаємо. Тишу протинає хаотична музика з його мобільного, московська зокрема...потрохи закипаю зсередини і не тільки тому, що внук дрімає на моїх колінах. Не витримую. Чемно прошу зробити тихіше, бо спить дитина. Відповідає по-московському "да конєшно" і стишує звук. Голову стискає ніби ланцетом. Доки буде оце нарєчіє лунати довкруж... Зупиняємося в Сколе на заправці. Стаємо в чергу по смаколики. Бачу пана, що слухав музику, і пропоную йому чергу переді мною, бо внучата довго обирають цукерки. Він суржиком відмовляється. Я наполягаю, аби ми його не затримували. При виході з заправки знову зіштовхуємося у дверях. Пан каже: "Ви так пахожи на Іріну Фаріон...". - Це я і є... Пан переходить на плутаний суржик і неймовірну щирість почуттів і повідомляє, що я, виявляється, кумир Його дружини, яка зараз у Рівному. Він з Миколаєва. Син загинув...розірвало на шматки. Набирає дружину, дає телефон мені. Вітаюся. Чую премилий жіночий голос. Співочу українську мову. Пані розповідає, що підписниця моїх ютуб-каналів...Знічуюся. Дякую. Обіймаємося з паном Олексієм. Вмить зникає будь-яка неприязнь чи претензія. Є ми – українці – легіон сили, скроєний з усіх частин України в єдиному пориві знищити московита...Заходимо до маршрутки вже друзями. При вході воїн з ручним протезом. Поступаюся, аби Він зайшов першим. Він простягає руку-протез як знак, ні – ви, будь ласка...Скоряюся. Заходжу перша. Падаю в крісло, як на коліна небу...заплющую очі...які ж люди величні, думаю... Пан з Миколаєва вже не вмикає мобільного. Їдемо в тиші. Лише з перших сидінь, де тавмований воїн, долинає сміх і його розмова по телефону дуже вишуканою українською мовою. З фонетики розумію, що це Велика Україна... Ось і Львів. Виходимо на Стрийському вокзалі. Дякую водієві за блискуче доправлення додому. Водій каже, що розповідатиме друзям про нашу зустріч. Обіймаємося з паном Олексієм з Миколаєва. Обмінюємося телефонами. Подумки дякую Богові, що ми так несподівано знаходимо один одного. Ми, віднайдені, і є найбільшою цінністю один для одного. Шкода, що лиш війна вчить нас цієї найбільшої цінности побачити – українця для українця. П.Н. Щойно пан Олексій написав мені на телеграм зливу подячних слів – суржиком. Але дай Боже, аби літературна мова наших псевдопатріотів не була тим плащиком, за яким сховано мертві й лицемірні душі бобалів та лісових. Сьогодні суржик – це шлях до мови. Реверсний процес не спинити. Дякую, пане Олексо. Ви не відпускаєте мене досі своєю щирістю. Як з'ясувалося, пан Олексій асирієць... [22.04.2024 21:29] Ирина мы Дуже Вам Вдячни за каждое слово ваше,Вы настоящая Сильная Женщина и Главное Настоящий Патриот Нашей Ридной Украины,Мы Крепко Вас Обнимаемо Дуже Вам Вдячни Что Ви Их всех врагов Нации Ви их Дийсно Разриваете, и Так повинно бути,Ми Завжди з Вами и Ещё Дуже Вам Вдячни за то что ви дали свой номер телефона,поймите нам простим людям це Дуже Важно [22.04.2024 21:32] Дякуемо за Всё и Ви Всегда знайте что я и Моя жена Инес Ваши поклонники и Ваши Потдерживаеми люди Ми Крепко з Вами Дорогой Ви Нашего Народа ЧЕЛОВЕК [22.04.2024 21:32] ДЯКУЕМО [22.04.2024 21:33] БОЖЕ ХАЙ ХРАНИТ ВАС И ВАШУ СЕМЬЮ ГОСПОДЬ И КОНЕЧНО ВЕСЬ НАШ РИДНИЙ НАРОД УКРАИНИ [22.04.2024 21:40] ВДЯЧНИ ВАМ КАК ВЫ ТЯЖЕЛО БОРИТЕСЯ З ВНУТРЕННИМИ ВРАГАМИ НАРОДА В УКРАИНЕ И САМОЕ ГЛАВНОЕ ДУЖЕ ВАС ПРОСИМО И Я И МОЯ ЖЕНА ВИ ДУЖЕ ЗНАЙТЕ ЧТО МИ ПРИДЁМ ДО ВАС НА ПОМОЩЬ ЗАВЖДИ ЗНАЙТЕ БУДЬ ЛАСКА БО ВОНО ТАК И Е, ИРИНА БУДЬ ЛАСКА ВИ МЕНЯ ВИБАЧТЕ ЧТО Я ТАК РАЗМОВЛЯЮ, бо я сам АССИРИЕЦ ЦЕ ДУЖЕ ДРЕВНЯЯ НАЦИЯ ЩЕ З ВРЕМЁН АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСКОГО,МОЯ ЖЕНА УКРАИНКА И Я ДУЖЕ ЕИ ПОВАЖАЮ, МЫ АССИРИЙЦЫ ДРЕВНЯЯ НАЦИЯ ГДЕ РЕКА ТИГР ТИГР И ЕФРАТ ПРОТЕКАЮТ МИ ТАМ ЖИЛИ И МИ ХРИСТЬЯНИ [22.04.2024 21:42] А Я МНОГО ЛЕТ ЖИВУ В НЕНЬКОЙ УКРАИНИ НАШЕЙ ЛЮБИМОЙ СТРАНЕ И Я ВЕРНИЙ УКРАИНЕ ЯК И МОЯ ИНЕС ОНА ДУЖЕ ЛЮБИТ ЦВЕТИ И ДОМА У НАС ВСЁ У ЦВЕТАХ ВЕЛИКИХ [22.04.2024 21:46] ВИБАЧТЕ БУДЬ ЛАСКА ЧТО ТАК О НАС ВАМ ПРОМОВИЛ ПРО НАШУ СЕМЬЮ И ИРИНА БУДЬ ЛАСКА ЗАВЖДИ ЗАВЖДИ ЗНАЙТЕ ЧТО У ВАС Е МИ РЯДОМ З ВАМИ СТОИМО КРЕПКО И ПРИЕДЕМ СРАЗУ КУДА ПОТРИБНО ЧТОБЫ ЗАХИСТИТИ ВАС И СЕМЬЮ ВАШУ ВДЯЧНИ ВАМ ДУЖЕ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/66281b3e16819/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/661ee8d9dc80c/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Wed, 17 Apr 2024 00:08:41 +0300 Апеляційний суд у справі безпрецедентного звільнення професора Ірини Фаріон на вимогу нечуваної злучки – верескливої юрби юних більшовиків, ницих неуків у владі і застрашеного керівництва Львівської політехніки. І...,традиційно, ЗАВДЯКИ переляканому мовчанню освітян по ВСІЙ країні. Тоді 14 листопада під стінами Львівської політехніки "бунт черні" явив себе у всій красі. Як і агонія вищої освіти в Україні. Збіговисько студентів, левова частина яких не мала стосунку до Політехніки, ані була львів'янами (про організаторів ліво-ліберальних "Пряму дію" і "Українські студенти за свободу" розлого див. http://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/655fce74204aa/) "озброєне" плакатами з лайливими гаслами й відповідними звіриними вигуками, ВИМАГАЛО звільнення доктора філологічних наук, єдиного професора катедри української мови університету з понад 30-літнім стажем (опріч того: автора 7 одноосібних і 8 колективних монографій, понад 300 наукових статей, 160 студій Величі особистості та 130 Гену українців, що стали невід'ємною складовою навчальної програми катедри української мови Львівської політехніки й безлічі навчальних закладів по всій країні, творця понад 65 мовно-літературних викладів (щотижнево впродовж 2 років Великої війни, у вільному доступі для кожного, хто бажає зайти вглиб рідної мови), понад 300 авторських блогів на суспільно-політичні теми, лавреата кількох премій за ПРОСВІТНИЦЬКУ діяльність, зрештою, не суто освітянина, а єдиного мовознавця, що своєю послідовною політичною діяльністю скасувала в Конституційному суді рабський мовний закон Ківалова-Колесніченка). Ще раз: безіменна недо- або геть неосвічена юрба супроти особистости такого масштабу і стількох плодів її багаторічної праці. Коли ви не бачите цю ієрархію, коли не здатні відділити горизонталь від вертикалі, ви не маєте права бути частиною освітнього процесу, бо вбиваєте його власноруч. Перелякане керівництво Політехніки саме так і забило цвях у труну власної репутації та вищої освіти в Україні. Замість того, аби поставити собі питання, КОГО і ЯК вони вчать, якщо вислід має таку здеградовану форму з відчутним червоним смородом штибу 1917 року, проректори відчинили двері Головного корпусу, щоб зграя з лайливими гаслами перейшлася сходами, де колись ходили недосяжні для них Бандера, Шухевич, Зарицька, Петро Франко...ще й радо включили студентських представників до складу комісії, яка, як виявилося згодом, без жадного професора філософії у своєму складі мала винести рішення про філософські у своїй основі поняття "моралі", "етики", "аморальности", "морального проступку". Від останнього, правда, вмент віє совєцьким присмаком. 15 листопада – відкриття 4 кримінальних проваджень, візита СБУ до заляканого ректорця Бобала, відтак – сливе проти ночі сумнівний за формою і змістом наказ про звільнення за той-таки "моральний проступок". Сміховинна комісія, звісно, не засідала. "Привід" до звільнення клепали пост-фактум. Ця дата – поворотна. Ці перші листопадові тижні явили кожного тим, ким він є насправді. Подобається вам це чи ні. І безвідносно до того, що вони чи Ви робили потім – тоді коли стало зрозуміло, що за публічну підтримку Ірини Фаріон зі своїх теплих крісел не полетите і такої забави, як розмова з СБУ не матимете. Я надто добре пам'ятаю нице перестрашене мовчання науковців, очільників катедр, частини інтелігенції та політиків, що доти стелили Ірині Фаріон червоні килими й засипали компліментами, а в ті перші найжорсткіші дні хіба наважувалися написати кілька слів в особисті. Бо хто ж дізнається. Можна зручно сидіти на двох стільцях. І то тоді, коли публічна солідарність була вирішальна. Все як колись у криваві 30-ті. 20 листопада – коло стін Політехніки ми провели акцію супроти ганебного звільнення Ірини Фаріон. Ректорат мовчав. Поліціянтів нагнали не менше, як тиждень тому студентських недомітингарів. Долучився словом і присутністю прошарок львівської інтелігенції, освітян, катедралів, студентів, воїнів і пресвітлих людей, що не застрахалися в ці дні ПУБЛІЧНО й ВІДКРИТО, незважаючи на можливі наслідки, заявити свою підтримку Ірині Фаріон й огиду діям чи не найрейтинговішого навчального закладу України. Очікувано, нас було менше за нагнану юрбу, але кожне обличчя тоді в моїй пам'яті на вагу золота, бо це відчуття ієрархії, справедливости, вірности й глибини. У горизонтальному світі плебейства ці якості вимирають, хоч саме на них тримається цивілізація. І те, за що змагають воїни на наших кривавих фронтах. З 7 грудня по 8 лютого – Львівський Галицький районний суд розглядав позов Ірини Фаріон. Суддя з промовистим прізвищем Стрельбицький, НЕ вимагаючи ані лінгвістичної, ані філософської експертизи слів у легендарному інтерв'ю, і не воліючи виклику сторін на живі судові засідання, відмовив Ірині Фаріон у поновленні на посаді професора. О диво, в судовому рішенні за політехнічною традицією суть "морального проступку" аж ніяк не розкрита. Натомість води налито відра зо три. Нині Настав час ВІДКРИТОГО ЗАСІДАННЯ в апеляційному суді. Тому, панство! За ці кілька місяців усупереч політехнічно-владно-судовій брутальщині, Ірину Фаріон численно й тепло стрічали по всій країні. Запрошували скрізь, і то так, що їй не ставало часу приїхати всюди. Не менше підходите до неї на вулицях рідного Львова. Дякуєте і говорите слова підтримки. Але щоб слова Ваші не були лишень словами, потрібні дуже конкретні ДІЇ. Бо каже Святе Письмо, "віра без діл мертва". Як і любов. Як і шана. Як і поміч. Це жорстко, але правда така: Ви хочете чути і бачити Ірину Фаріон, вона їде у Ваші міста, ба навіть містечка, дарує Вам стільки свого часу й сил, скільки Ви потребуєте. Тому нині черга за Вами. Мешканці Львова і Львівщини, що заявляють про підтримку Ірини Фаріон у цій мовній війні, просто не мають виправдання не засвідчити її конкретними діями. Але не лишень! Коли глибоко шануєте, приїдете скрізь. Будьте ж консеквентні! Мовчання бо – це завжди вибір потурати злу. І я би дуже не хотіла, аби слова були лицемірними. Відсутність дії – це також дія. 18 квітня. 12:00. Площа Соборна, 7. Галина Помилуйко-Недашківська https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/661ee8d9dc80c/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/65da1756ca372/ ukrpravda@gmail.com (Ірина Фаріон) Sat, 24 Feb 2024 17:20:38 +0200 ОДЕСА. Виїздила з гостинця у Львові, що зганьблений безголовою скульптурою голого хлопа на постаменті. Мабуть, то садовий. В'їхала в обійняту вранішнім серпанком Одесу, ніби в чар очікуваного відпочинку, затишку і світлої новизни. Хоч довкруж війна і триразова тривога над Одесою з шахедами і героїчною роботою ППО. Але це нас не зупиняє! Бо це наснажливий відпочинок-праця, затишок однодумців і синьо-жовта новизна від Одеси на кожному кроці. Себто чар туману не розвіявся, а зайшов у серце розширенням рідного дому всюди – від Заходу до Сходу, від Півдня – до Півночі. Війна не тільки вбиває. Вона творить нові смисли: заглиблює в суть, витягує з нас запилену добрість і служіння, ліпить із нас, розрізнених дрібницями, моноліт в головному. Це головне сьогодні: працювати кожному задля перемоги – кулями, словом, грошима. Задля цього приїхала до Одеси в своєму загальноукраїнському турі по Україні з моїми монографіями, і зокрема, з останньою "Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті" (у співавторстві Галина Помилуйко-Недашківська, Анна Бордовська) та з інтерактивним відео про кожен англізм на моєму youtube-каналі (https://www.youtube.com/results?search_query=%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC%D0%B8%2C+%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC%D0%B8) від Василя Особи – воїна бригади "Рубіж", "Сила Свободи". Це книга, задумана в час миру, але написана під час війни. Це мої набої, що піднімають з надр української підсвідомости національну свідомість і гідність. Не вийшовши з московсько-українського суржика, ми потрапили в англо-український! Своя мова – це дім. Всі решта – гостина і туризм. Про своє треба дбати найбільше, чуже вчити і пізнавати. Книгу створено на засадах незнищенного українського націоналізму, який єдиний прорве нашу вічну оборону й прогру і виведене до перемоги та розширення нашого Духу. І той розширений наш Дух я в Одесі побачила, йдучи синьо-жовтими вулицями, що промовисто позначені (хоч ще не всюди) видатними українськими постатями від Івана та Юрія Лип, Є. Чикаленка, С. Шелухіна, І. Луценка, М. Комарова, М. Слабченка, І. Бондаренка, С. Караванського, Н. Строкатої та багатьох інших українотворців...до пам'ятника І. Франкові, а відтак до оселі патріярха дисидентського руху, освяченого школою ОУН-УПА, сьогоднішнього уродинника письменника і мовознавця Олекси Різникова. І все це під інтелектуально-пасіонарну музику доктора історичних наук Олександра Музичка – натхненника і співорганізатора цієї зустрічі. Я наповнилася українською силою Одеси, як море хвилями. Після україноцентричних доріг Одеси були хвилі довгожданої зустрічі з одесцями у знаковому освітньому закладі – ліцеї "Надія" (виняткова подяка за розкішну залу паням директорові Наталії Батаєвій та заступникові директора Марії Оробець) з понад тригодинним спілкуванням. І в укритті зокрема. Знаково, що на цій зустрічі були й рідні люди, що не забули нашу над'яскраву зустріч в Одесі в червні 2013 року, на яку мені доводилось заходити через законспірований вхід, а людей, що масово йшли у вишиванках і з квітами, оскаженілі "вітренківці", комуністи і просто рашисти закидували помідорами і всілякою нечистю, якою наповнені їхні нутрощі (блог про це "До Одеси по "Призначення України" від 17 червня 2013 року https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/51bf490147a86/). То де вони всі сьогодні – ці автори війни в Україні? А Фаріон знову в Одесі в переповненій залі з набагато вищим рівнем національного самоусвідомлення та непереборною потребою спільно зустрічатися і творити Україну, вільну від московської нечисті і питомих зрадників. Саме про це говорила зворушлива зала, якій я дуже дякую за подарований час і спільний надих до боротьби – зала усіх вікових зрізів: від студентів (переважно педагогічного університету ім. Ушинського), їхніх батьків до людей зрілого віку, досвід яких не переважать жодні абстрактні теорії в загальному політикуванні. І найголовніші люди в залі – це наші Воїни. Дякую Вам, непереможний ланцюг поколінь українців, що понад тисячоліття живить один одного, хоч як намагаються нас оббрехати, розз'єднати і вбити. Ми є не лише в цій залі, ми є всією великою нескореною Україною, що бореться і переможе. Виняткова подяка за організацію цієї надважливої зустрічі Катерині Мусієнко (ГО "Робимо нерви") за пропрацьований кожен крок нашої спільної безпеки і результативної праці, подяка її колегам Олександрі Гавронській @o_havronska, Наталі Федонюк @NataliiaFedoniuk та п. Світлані @ats_ug за можливість швидкого пересування, а казковому готелеві, де на рецепції чарівна панночка з Трускавця, а в барі – одесець, за чар миттєвого проживання без тривог, хоч із шахедами... Проте не мала б ця зустріч особливої ваги, якщо б ми не організували збору для бригади швидкого реагування "Рубіж" 4-го батальйону "Сила Свободи", яку успішно провів мій побратим Іван Ярема. З аукціонного продажу картини воїна-художника Богдана Салія "Чорногора" (купив п. Теодор Оробець за 10 тисяч), з лоту монет "Рідна мова", які придбали п. Владислав Михайленко (5.500), Ларіна Іванцова (5.100) та Анна Сенченко – 3.800. Нагадаю, що з продажу монографії, завдяки видавництву "Свічадо", на допомогу нашим воїнам скеровуємо 30%. А ще вдячна панові зі Львова, що попросив не називатися, за повну пожертву за всі інші мої книги – 2.160 грн. До цієї суми долучаю також 200 доларів США, які системно через мене надсилає нашим воїнам з бригади "Рубіж" п. Галина Попер з Ізраїлю, та 350 еврів від п. Тетяни Меркель з Німеччини. Загальна сума збору 54.568 грн. Хто хоче ще долучитися до збору: Реквізити для внесків на дрони👇 Моно 🔗https://send.monobank.ua/jar/5a2KkkrRXR 💳5375 4112 0282 6553 Приват 🔗https://www.privat24.ua/send/bi8mp 💳5168745023875153 📧PayPal: olha.albert.ukraine@gmail.com З Півдня будемо в наших зустрічах рухатися на Північ...до Чернігова та Конотопу. Звісно, ще дещо маю встигнути у Львові, зокрема 29 лютого в ліцеї ім. Івана Пулюя, 14 березня у Львівській науково-педагогічній бібліотеці і 12 березня в одній із Львівських ОТГ (Зимна Вода, ліцей). Відтак плануємо Чернівці і Кам'янець-Подільський, а між тим Біла Церква. Тоді знову благодатна Франківщина. Дякую, пасіонарна, незламна, мужня, натхненна Одесо. Дякую, Катерино Мусієнко і Олександре Музичко. Ви були базою, що це все втримала і розпросторила. Особливо вдячна студентам! https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/65da1756ca372/