https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/69b5bba845680/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Sat, 14 Mar 2026 20:48:56 +0200 Німецький філософ і соціолог зі світовим ім'ям Юрген Габермас помер цієї суботи в Штарнберзі у віці 96 років, про що повідомила його родина та оприлюднило у короткому некролозі відоме німецьке видавництво Suhrkamp Verlag. Про його видатну спадщину вже написана численна література, його філософські і соціологічні погляди ще будуть обдумувати та сперечатися щодо них покоління філософів світу. Розуміючи всю небезпечну вагу наслідків наступної оцінки, дозволю собі лише сказати, що світ вратив, можливо, останнього філософа Просвітництва. Втратив великого інтелектуала, який спромігся зберегти космополітичний світогляд мислителів Модерну через комунікативну інтерпретацію універсальної, тобто не обмеженої ані персональними упередженнями, ані національними кордонами, здатності колективного розуму. З самого початку російської повномасштабної агресії проти України, у 2022 та 2023 роках Габермас виступив як експерт щодо цієї війни. Він прямо наполягає, навіть благає, про переговори як єдиний спосіб раціонального вирішення  військового конфлікту між російським агресором і українською стороною. За його філософським та життєвим переконанням, ліберально-демократична політика набуває у світі універсального значення.  Відповідно, партикулярні  форми життя, життєві світи, за всієї їх національних особливостей не можуть і не здатні бути перепоною для формування спільного всесвіту людства. Як відомо та як оприлюднено Suhrkamp Verlag, "його головною працею вважається "Теорія комунікативної дії", опублікована в 1981 році. Він став одним із найвпливовіших мислителів Федеративної Республіки Німеччина завдяки своїм теоріям про демократичне прийняття рішень, "дискурс без домінування" та досягнення консенсусу в дебатах. Габермас базував свою роботу на ідеалізованій дискусійній ситуації, не порушуваній насильством, у якій має значення лише кращий аргумент." Досвід війни російського світу проти України – війни, у який йдеться про саме існування її національного цілого і кожного з нас як саме українського громадянина поставив під сумнів саму можливість досягти справедливого миру лише шляхом переговорів – завдяки аргументованій комунікації. В цій, екзистенціальній, війні немає жодних "гуманних" обмежень. Як точно сказано – цей "вибір між виживанням і знищенням залишає не надто багато варіантів для переговорів; і якщо постає такий вибір, все, що може зробити справжня людина, це боротися з усією люттю, хитрістю та силою, які вона може зібрати. Зробити щось інше означає позбавитися життя та бути виключеною" (Mackenzie). Ця війна остаточно засвідчила, що вмерло навіть те місце, у мирному спокої якого під майже 80-річною військовою парасолькою США і НАТО Європі, й, до речі, нам також, можна було думати про непереборну силу ще незавершеної просвітницької раціональності. Демократичний світ, побудований на засадах дискурсивної етики, залишився регулятивним ідеалом. Що далі? Як ніколи це збігається – що далі для нас і що далі для філософської думки. Для нас – це, безумовно, перемога достойного нації завершення кривавої бійні з 'русскім міром'. Дозволю собі претензію і на філософський діагноз: завершено добу універсалістської позиції у мисленні про людство. Зі засадничо мирного Просвітництва та юдеохристиянської думки, з європейських міждержавних війн доби Модерну до світових війн минулого століття ми опинилися у іншому часі глобальної взаємодії національних світів як самостійних суб'єктів світового цілого. Виявилось, що сьогоднішні засади мирного співіснування множини автономних націй та окремих культурних світів ще не продумані до практичних наслідків і вимагають глибшого чи іншого розуміння. Замість переговорної дипломатії і анемічної ООН народи відстоюють власну свободу силою ідентичності та зброї у екзистенціальних війнах культур кінця минулого та вже цього століття. А це означає, що національна ідентичність – підкреслю: національна ідентичність у її національно-культурній і громадянській єдності або єдності культури і демократії, етнічних і універсальних прав людини – це не лише паспортна ідентифікація на міжнародних кордонах, а вихідна позиція філософської думки "тут і тепер". І лише комунікації, як виявляється, замало для мирного співіснування. Відхід Юргена Габермаса у вічність зі споглядального життя філософа та до кінця його днів активного громадянина, експерта-журналіста збігся у часі зі все глибшим усвідомленням зрушень планетарного масштабу. Геній "одного із найчитаніших філософів та соціологів сучасності" Юргена Габермаса, завдяки його видатному захисту та вірі у людський розум, катастрофічно зіткнув нас з несумірною реальністю – варварською, поза будь-якого людського сенсу війною національних світів замість комунікативної раціональності. На цьому шляху перед нами попереду подальша праця осмислення його інтелектуальної спадщини у всій її повноті і суперечливості. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/69b5bba845680/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/69623a5f1379e/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Sat, 10 Jan 2026 12:39:11 +0200 На запитання у нещодавному інтерв'ю The New York Times, чи є якісь обмеження його глобальних повноважень, президент Трамп сказав: "Так, є одна річ. Моя власна мораль. Мій власний розум. Це єдине, що може мене зупинити". Тут Трамп несподівано говорить словами Канта. "Майте мужність використовувати власний розум!", пропонує Кант. 'Виходьте зі стану неповноліття, коли ви керувалися уявленнями інших, а не власним розумом'. Філософи добре знають, у яку 300-річну добу розкрив двері та у яку запросив нас Імануїл Кант. Виходьте у світ свободи кожного, у космос наукового розуму, до радості віри у кінцевий прогрес людства, у щастя людяності і безумовної моральності. Починається велика нова доба Просвітництва або час Модерну. Навіть дві світові війни та її проголошені "ізми" – імперські, нацистські, комуністичні – з їх сотнями мільйонів жертв, навіть проголошена смерть Бога разом з Постмодерном та його деконструкцією універсальних засад модерності до стану естетської гри – все це не змогло зруйнувати віру у всесвітній прогрес, намертво оспіваний фукуямою. Тобто, скажете ви, у тебе виходить, що Трамп зовсім і не емоційно-випадковий, як багатьом здавалось. Що він зовсім не Трампусик, а мощний старий, Кант-в-дії, який керує світом, керуючись лише власним розумом. І ви не сильно помилитесь. Обидва великі, хоча і зовсім по-різному – один великий мислитель, другий – волею долі президент великої, всесвітньо значимої, нації. І, немов практикуючий кантианець, покладається на власний розум, щоб керувати глобальними повноваженнями – вирішувати і діяти, карати і вибачати. Приєднувати канади і гренландії та мирити злочинців проти людяності з їхніми жертвами. Обидва великі апелюють до вчиників за власним розумом. Але, як на мене, головне, що їх об'єднує у гранд-історії – це те, що обидва знаходяться на полюсах великої доби віри в автоматичний прогрес та кінцеву моральність людства. Кант відкриває задум цього людського проекту Модерну. Трамп його закриває. Я б додав "на жаль", втім, тут не до жалю. Тут – до моралі. Так, Кантова мораль ґрунтується на власному розумі. Втім, Кант говорить про судження розуму задля згоди вільних громадян, кожен з яких має право висловлювати свою позицію, навіть власне вето, без обмежень. Це космополітичний, просвіщенний, розум всіх і кожного. Натомість, мораль президента-Трампа – це, так, його мораль як кожного, втім мораль лише для його власної нації. Трамп, не сильно думаючи, проговорює головне. Він – легітимний голос нації Great again, найбільш потужної спільноти світу. Голос, який апелює до "власної моралі" легітимно обраного президента, яка, напевно, збігається з більшістю тих, хто поділяє таку мораль. І це зовсім не Кантове моральне законодавство для всіх на світі. "Мені не потрібне міжнародне право", – каже Трамп у цьому ж інтерв'ю. "Я не хочу нашкодити людям"., морально зазначає він. "Коли його запитали про те, чи потрібно його адміністрації дотримуватися міжнародного права, Трамп сказав: "Так". Але він дав зрозуміти, що буде арбітром, коли такі обмеження застосовуватимуться до Сполучених Штатів. "Це залежить від вашого визначення міжнародного права". Мораль президента-Трампа – це, так, мораль його власного розуму та також мораль його або для його власної нації. В цьому ж інтерв'ю: "Оцінка паном Трампом власної свободи використовувати будь-який інструмент військової, економічної чи політичної влади для зміцнення американської переваги була найбільш відвертим визнанням його світогляду. В його основі лежить концепція, що національна сила, а не закони, договори та конвенції, повинні бути вирішальним фактором у разі зіткнення влади". Так який висновок щодо цієї невигаданої віртуальної зустрічі двох різновеликих – Трампа і Канта. Так, вони цілком різнІ. Але, як на мене, головне, що їх об'єднує у великій історії – це те, що обидва знаходяться на полюсах великої доби віри в автоматичний прогрес та кінцеву моральність людства. Кант відкриває задум цього людського проекту Модерну. Трамп його закриває. Сила моралі проти моралі сили. Я б додав "на жаль", втім, тут не до жалю. Нам тут до моралі. Моралі сили. Якщо ви запитаєте чому, то я маю відповідь. Потім. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/69623a5f1379e/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/68b1695658fcb/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Fri, 29 Aug 2025 11:48:22 +0300 (Міжнародна премія імені Каменяра існує. Державним інституціям – Міністерству освіти і науки, Міністерству культури та стратегічних комунікацій України, НАНУ – варто знайти спосіб для сприяння її незалежному, громадському, розвитку у ГОЛОВНУ національну відзнаку імені Франка.) Саме 12 членів журі – істориків, мовознавців, славістів і ще філософ – напередодні 27 серпня, 169-ї річниці від дня народження Івана Франка протягом 5 годин мали закриту напружену дискусію, кому належатиме цьогорічна чимала премія (275 тисяч гривень). Як досвідчений у захистах та ВАКівських оцінках дисертацій, можу гарантувати, що я б не позаздрив пошукачам звань, якби вони попали в епіцентр такого критичного, вдумливого обговорення. Війна додала важливих політичних оцінок до суто академічних зауважень та похвал. Ось 3 рівноправних лауреати, відібраних науковими експертами для кінцевого визначення з численних робіт, поданих на конкурс: *** АНДРІЙ ДАНИЛЕНКО "Від Біблії до Шекспіра: Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови" (пер. з англ. Петра Таращука; Наукове товариство ім. Шевченка в Америці; Інститут джерелознавства НТШ-А; Інститут Критики. Київ: Критика, 2023. *** БОГДАН ЛАЗОРАК, БЕАТА СКВАРЕК, ТЕТЯНА ЛАЗОРАК "Країна солі і нафти": описи подорожей Дрогобиччиною у 1768 – 1914 роках. Студії. Документи. Матеріали. Collegium dr hab. Natalia Witelona Probirchenko Uczelnia Państwowa. Лєгніца – Дрогобич – Нагуєвичі 2024. *** ІГОРЬ НАБИТОВИЧ "Gloria et sacrum: історична проза української еміграції" (Люблін, 2022). Критика Київ 2023. Ось 12 академічних "апостолів" премії імені Івана Франка, які гаряче дискутували за правилами Chatham House: ТАРАС ВІНЦКОВСЬКИЙ – доктор історичних наук, проф., Одеський національний університет ім. Іллі Мечникова ЯРОСЛАВ ГАРАСИМ – доктор філологічних наук, проф., Львівський національний університет імені Івана Франка АНАТОЛІЙ ЗАГНІТКО – доктор філологічних наук, Донецький національний університет імені Василя Стуса МІХАЕЛЬ МОЗЕР – доктор славістики, проф., Віденський університет ІВАН МОНОЛАТИЙ – доктор політичних наук, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника ГАЛИНА НАЄНКО – доктор філологічних наук, проф., Київський національний університет імені Тараса Шевченка РОМАН ОФІЦИНСЬКИЙ – доктор історичних наук, проф., Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти ІГОР СЕРДЮК – доктор історичних наук, проф., Київська школа економіки ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО – доктор історичних наук, проф., Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка АЛЛА ШВЕЦЬ – Секретар журі, доктор філологічних наук, Інститут Івана Франка НАН України ФЕЛІКС ШТЕЙНБУК – доктор філологічних наук, Київський національний лінгвістичний університет та АВТОР цього посту, Голова журі Що для поважного журі було головним: Найперше – науковість та значення праці для нашого національного само розуміння. Перспектива минулого і майбутнього, яку відкривають лауреати для міжнародного визнання української культури. Контекст війни корегував наші оцінки. Тому переможцем став АНДРІЙ ДАНИЛЕНКО з працєю "Від Біблії до Шекспіра: Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови". Додам від себе. Міжнародна премія імені Івана Франка – це українська, громадська, ініціатива, яка спирається на експертний потенціал академічної спільноти науковців, які є незалежними експертами. Її засновники, організатори та її поважні спонсори складають фундамент для її особливої ролі НАЦІОНАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ відзначення кращих від пам'яті постаті Великого Каменаря. Це, певний, здатне скласти інтригу для бажаючих так чи так вибороти матеріальне місце під його духовним пам'ятником. Втім, Міжнародна премія імені Каменяра вже існує і далі буде. Державним інституціям – Міністерству освіти і науки, Міністерству культури та стратегічних комунікацій України, НАНУ – варто знайти спосіб для сприяння її незалежному, громадському, розвитку у ГОЛОВНУ національну відзнаку імені Франка. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/68b1695658fcb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/686cd61e617d8/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Tue, 08 Jul 2025 11:26:06 +0300 Сьогодні стає все більше і більше зрозумілим, що ця війна – це, насамперед, екзистенціальна війна культурних світів. Тобто війна за те, чи бути або не бути нашому, українському, світу культури. Не бути поглиненим та/або вбитим разом зі всіма нами примітивним фашизмом русскіх скрєп. Втім, війна світів, як це відомо ще з часів Герберта Велса, не відбувається без нашестя дивних прибульців. Щоправда, наш час ускладнює класичний сюжет. Наші прибульці, на відміну від вельсівських героїв – це не ті, хто безпосередньо вбиває нас. Це новітні треті учасники війни національних світів. Вони використовують війну для самопіару та просування саморобних ідей, які, здається, здатні зробити те, що не вдастся клятому рашизму – вбити дійсну культуру. Так от, "у [минулу] п'ятницю до Києва на запрошення Міністерства культури та стратегічних комунікацій завітав бельгійський нейробіолог і мистецтвознавець, професор Вільного університету Брюсселя Ян Де Маєр. Він представив своє дослідження "Ідентичність і мозок", яке проливає нове світло на те, як наш мозок формує відчуття приналежності до національної ідентичності, що особливо важливо нині в ході війни" – Укрінформ. А там, де суть національної ідентичності нам пояснює такий видатний європейський вчений, там не обійдеться без нашого міністра культури. ""Дослідження, яке стане повноцінною книгою про ідентичність і мозок, торкається ключових питань станом на сьогодні сучасного людства. Як формується наша ідентичність, як мозок, культура, мова і пам'ять творять наше я. І як ці механізми діють у суспільствах. Як будь-яке суспільство, керуючись основними елементами мови, культури, топоніміки, все ж таки має глибокі трансформації, а особливо в період війни", – чудово презентував міністр. Можна бачити по коментах у ФБ, що у багатьох зародилася підозра щодо вирішення, нарешті, віковічної проблеми поєднання точної науки з мистецтвознавством та естетикою прекрасного. Нейробіології, роботи мозоку, та національної ідентичності. Можливо Мінкультури, разом з поклонінням перед бельгійським прибульцем, на вірному шляху розкриття для всього світу таємниці національної ідентичності. Якщо для Мінкультури тут і тепер немає авторитетних експертів, то варто скористатися Штучним Інтелектом (ШІ), і просто запитати, Як оцінюють європейські філософи доробок нейробіолога і мистецтвознавця Ян Де Маєра. І ось що досить розлого відповідає пан ШІ: "Наразі немає широко задокументованого чи відомого філософського дискурсу, який би спеціально звертався до Ян Де Маер на ім'я, у працях основних європейських філософів. Хоча галузі філософії та нейронауки часто перетинаються... У випадку з Ян Де Маер немає суттєвих записів про те, що європейські філософи прямо посилаються, критикують чи аналізують його наукову роботу у своїх опублікованих працях чи лекціях. Натомість, філософська взаємодія з нейронаукою в Європі зазвичай зосереджена навколо таких постатей, як Антоніо Дамазіо, Жан-П'єр Шанже або Олівер Сакс, чиї праці безпосередньо вплинули на філософські дебати про розум і мозок. Якщо дослідження Ян Де Маер не потрапить у ширший публічний чи філософський дискурс, навряд чи знайдеться цілеспрямований філософський коментар щодо його внеску. Наявні джерела вказують на те, що європейські філософи досі не зробили Яна Де Маера предметом помітної філософської дискусії. Щоб зрозуміти, як філософія взаємодіє з нейронаукою в ширшому сенсі, можна звернутися до праць з філософії розуму або філософії науки, але згадки про самого Де Маера в цій літературі залишаються відсутніми." Тобто, так – бельгійський, європейський, але не відомий і не видатний та, можливо, вчений. Можна зрозуміти натхненне бажання Мінкультури бути корисними країні. Зокрема, якщо дешифрувати таємницю того, що наш поетичний геній точно назвав чуттям єдиної родини. Чуттям саме національної ідентичності. Втім, міністр культури сказав красивше поета. "Я сподіваюсь, що кожен з вас зможе, можливо, не з першого разу, долучитися до розуміння того, що є для нас наш мозок у сучасному мистецькому історичному просторі. Найважливіше – це презентація того, як людина здатна мислити об'єктивно, базуючись на фактах історії і мистецтві". А ось Кант вважав інакше. Про мистецьке чуття (sensus) він казав, що це цілком суб'єктивна здатність судження, а об'єктивний принцип [художнього] смаку неможливий. Хоча таланти і генії у мистецтві здатні створювати загальнозначуще, тобто єдине, чуття. Родини, нації, додам вже я, між іншим. Міністр спростовує Канта, чиє 300-річчя зовсім нещодавно досить широко святкувалося й українською культурною громадськістю. Можливо, святкували і у Мінкультури. Хто б порадив Мінкультури не шукати випадкових пригод на стороні. А звертатися до своїх експертів перед тим, як запрошувати марсіанських прибульців. Як радить ШІ варто звернутися до праць з філософії розуму або філософії науки. Додам: і до філософії культури. Якщо у Мінкультури немає на це ані знання, ані часу, то ми допоможемо консультаціями. З повагою. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/686cd61e617d8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/67ae0d87e7051/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Thu, 13 Feb 2025 16:19:35 +0200 Демократія у її перекладі українською "Слугами народу" перетворена у "народовладдя". Цей безумовно популістській переклад давно вживаного поняття демократії перетворили на ідеологему немов прямого контакту влади з народною масою. Хвалилися та уповали на діджеталізацію влади: ми, мов, будемо спілкуватися зі всіма нужденними через гаджети, збиратимемо всі проблеми населення та приматиме потрібні народу рішення. Самі. З самого початку гасло "народовладдя" містило у собі зародок авторитаризму, якщо не диктатури "моновлади". Демократичний розподіл влад і, особливо, роль громадянського суспільства як обов'язкового посередника, містка, між владою і народом, були з самого початку викинуті з політичного процесу. Хоча громадянський активізм з перших годин російської агресії – це воїни-добровольці та волонтери, які спасали й досі спасають Україну власним життям. Не кажучи вже про постійну громадську фінансову підтримку армійських прогалин з насиченням нагальних потреб. Діалог влади з громадянським суспільством практично провалений. Влада чує лише себе, а її очільник став дипломатичним одинаком, чий міжнародний авторитетний голос, як голос всієї країни, заслаб. Замість створення певної платформи національного спасіння, яка б мала слугувати основою спільного діалогу влади, опозиції та громадянських експертів, що мало б донести найефективніші політичні рекомендації до керівних осіб влади, всім, стосовно політики війни, економіки і суспільства, став де факто одноосібно рулити ОП. З концентрації влади "народовладдя" випливають всі її регресивні кроки для встановлення не-демократії. Лише згадати початок – медіа-марафон та закриття відомих опозиційних ЗМІ, заборону відряджень для авторитетних для Заходу політиків-народних депутатів, які здатні доносити до західних партнерів та переконувати їх у рішучості України захиститися і перемогти їхнєю мовою. Лише вказати на невміння достатньо швидко реформувати післярадянську армійську бюрократичну машину у сучасне, динамічне та внутрішньо демократичне армійське управління. Механізм створення численних паперів та журналів обліку, які замінили інститут довіри між бійцями, які кладуть життя за єдину справу, та вищими командирами і ще вищим начальством. І ще – це мерехтіння неминучих виборів, поціленість на які переважала останні два роки цілеспрямованість влади на вирішення головних питань війни, а також, очевидно, мерехтіння небезпеки для неї від потужних постатей мовчазного Залужного та, стає очевидно, і публічного Порошенка. Чи варто ще згадувати про нездатність влади зменшити кричущі несправедливості мобілізації, блокування прийняття закону про перспективи демобілізації, необхідного для саморозуміння перспектив, для певності воїнів-захисників. Тепер, у час, найскладніший для захисту незалежності країни, під прикриттям шумової завіси від неясності позицій на можливих, так званих мирних, переговорах, заявлених Трампом, взялися за повне знищення політичної опозиції. Політичне нищення в особі найбільш визнаного лідера національно орієнтованої фракції. Під прикриттям атмосфери великої небезпеки, яке відчуває виснажене і психологічно, і втратами рідних суспільство. Все це відбувається у той надкритичний час для долі країни та самого українства, коли треба опертися на максимальну єдність громадян та всіх конституційно розподілених гілок влади. Підійшли до краю. Тепер або стоп, або... що? https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/67ae0d87e7051/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/66952d73a3031/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Mon, 15 Jul 2024 17:08:51 +0300 Ще до повномасштабної війни, але вже після російської окупації двох східних областей і Криму у 2014, я мав нагоду зустріти серед, здавалося б, старих знайомих "глокалізаторів". Хоча, насправді, лише один з них свідомо вживав цей маловідомий термін глокалізація у політичному значенні. Що це означає? Народжена в сфері глобальної торгівлі, глокалізація означає адаптацію споживацьких продуктів, які мають універсальне значення практично для всіх на глобусі Землі, до місцевих, локальних, ринків і культур. Вказує на єдність глобального і локального, Глобусу і Локусу. Китайці виробляють не лише вишиванки для нас, незважаючи на досить суттєву різницю у наших культурних ідентичностях. Потрібні чіпи для ракет, якими, можливо ІГІЛ, вбиватиме американців на їхних військових базах, постачаються комусь кінцево американськими фірмами. Справа лише в тому, як ті чи ті фірми або споживачі адаптують той самий льон чи ті самі напівпроводники для потреб їхнього національного світу. Мій знайомий, свідомий терміну глокалізація, зробив немов логічний висновок про ефективність створення цілої ідеології глокалізації. Зробив і сам, і в течії існуючого в світі інтелектуального "глокалізаторського" руху. Варто лише прийняти Прогрес – неуникнений факт всепроникнення глобальної цивілізації у локальну колективну ідентичність, і теоретично для таких стають немов очевидними "провінційність та заскорузлість" національного опору глокалізації, отже взаїмопроникненню "в нас" інших культурних ідентичностей. Інші, не лише мої знайомі, серед яких є політичні експерти, історики та любителі софії, просто глокалізатори за їхньою життєвою позицією. Їх не важко ідентифікувати. Вони говорять про "полікультурність" як чудову поліфонію спільного оркестру різних культур, різних культурних ідентичностей. Вони жалкують за чудову первинну позицію "какая разніца", яку перша особа держави "здала" під тиском якогось мільйону "радикальних націоналістів". Адже певна частина українців – російськомовна і є вихідцями з радянського "інтернаціонального" минулого та максимально русифікованої культури зі старою комуністичною версією нової ідеології глокалізму у її позаторгівельному розумінні. Свідомо або за вихідною життєвою позицією глокалізатори природньо є лизаторами та облизаторами російської культури. Найвідоміший з них – за переговори задля завершення війни на простих засадах глобалИзаторства. А саме: варто лише прийняти політику "полікультурності", втраченої "какой разніци" і тоді у диктатора-вбивці та у всього агресивного руського миру не залишиться ідеологічних підстав продовжувати війну. Найсмішніше те, що цей тип глобализатора ототожнює себе з Прогресором від братів Стругацьких. Прогресор – це той, за задумом фантастів, представник "розумного" людства, подорожний Страннік, котрий має цивілізувати відсталі космічні цивілізації. Стругацькі знали, про що йдеться. Глобалізувати і тоді не вдалося, не вдасться вже і в сьогоднішньому світі ідентичностей. Тому їх головний і улюблений герой Максим чітко формулює його власне моральне завдання – за будь-яку ціну не дозволяти жодним прогресорам будувати щастя інших. Навіть з найкращими намірами. Найтупіше у цій грі в глобального Прогресора – це повне нерозуміння головного висновку з сьогодення: не можна мислити вірно, якщо ти невкорінений у національний контекст. Щоб зачепитися за думку, треба мати свій локус – коріння, тутешність. Глобус – він круглий, не зачепитися, сповзеш нах. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/66952d73a3031/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/65fd2bf09038a/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Fri, 22 Mar 2024 07:57:52 +0200 Як давній кріт громадського активізму, буду чесним: не люблю, скажу так стримано, хвалити владу. Це, певний, набутий за роки незалежності, зокрема і майданів, демократичний інстинкт небайдужого громадянина супроти косної системи-держави. Він нікуди не дівся, цей громадський інстинкт недовіри і критики. Хоча, в часи смертельно небезпечної війни і дотримується суворої вимоги вибачаючої єдності з політичним супротивником. Втім, важлива подія – проведення 19 березня потужного 7-го Міжародного форуму зі сміливою назвою: "Креативна України. Переосмислення. Культура" свідчить, принаймні мені, про протилежне. Дієве переосмислення того, що варто і треба зберігати, трансформувати і розвивати в сфері креативних індустрій нашої культури, цілком долає звичну недовіру. І, навпаки, вимагає сказати слова підтримки мінстерству культури і інфополітики та, зокрема, теперішньому в.о. міністра. У своєму немалому ФБ пухирі щось не побачив багато відгуків на Форум. Так, його організувало і здійснило Міністерство культури і інформаційної політики за сприяння і підтримки Українського фонду культури, інших громадських організацій та промислових компаній. Так, зібрала чудових представників креативного класу культури і організувала форум їхніх презентацій влада. Але це було, дійсно, важливе креативне переосмислення місця, ролі і значення культури для України і української культурної індустрії для світу. Про весь Форум ви можете скласти власну оцінку, переглянувші відкрите для всіх відео його подій – цікавих і надцікавих модулей, панелей, виступів та зауважень, якісних, як правило, спікерів – дієвих пані і панів трансформаторів культури (є відкрите видео всього Форуму). Тут лише два-три нотатки, зроблених під час виступу де факто міністра культури Ростислава Карандеєва. "Як від красивих і патетичних слів переходити до конкретних дій" – цікаво, як? Він пропонує заповнювати триаду "Збереження. Трансформація. Розвиток" фактичними справами. Так, максимальне збереження нематеріальної культурної спадщини і народних промислів. Так, "трансформація – це професійна переорієнтація" ще радянських компетенцій службовців культури на сучасні виклики "зміни ринків культурних послуг". Дуже вірно: йдеться про "модернізацію культурного продукту" (за всієї уваги до нашої історичної "нематеріальної культурної спадщини") – про те, що митці можуть заробляти гроші і для себе, і для сплати податків країні. А "національний культурний продукт має спрйматися як світовий культурний продукт" через його міжнародну експансію – просування на ринки інших країн ("культурна інтервенція в локальні культури"). До речі, навів цікаві цифри: вкладення бізнесу в сфері креативних індустрій дає вищий прибуток, ніж, скажімо, сфера будівництва. Так, і особливо: "державна підтримка культури має бути збільшена, наше переосмислення ролі культури, зараз всього 12-13 млрд гривень на все про все." Так, для підтримки культурних ініціатив замало мати систему випадкових грантів. "Для інститутів перманентного вироблення сталого культурного продукту" (вибачимо, хоч і бюрократичну, але вірну термінологію) – театри, філармонії, концертні організації тощо – потрібно інше. Щоб підтримати нашу культурну спадщину, має бути побудована система "державно-приватного партнерство, що є питанням мотивації [постійного] приватного інвестора в сферу культури". Потрібен "національний інвестор і меценат". "Для впорядкування такого процеса ми розробляємо закон про меценатство для сфери культури – після громадського обговорення ми його подамо до ВРУ". Так, обережно сказано "подекуди ми керуємося радянськими нормами" та треба "долати архаїзми" керування. Саме головне: вірні слова: "Культура є справою спільного творення", які нагадують мені позицію другого міністра культури незалежної України. Так, коли він був міністром, інтелектуал Іван Дзюба не обмежував культуру лише "креативними індустріями", а усвідомлював "національну культуру як ЦІЛІСНІСТЬ". Це спільна, громадська і сфера, і справа. Ця війна як захист нашого національного існування особливо підкреслює центральне значення і роль сфери культури у сучасному світі. Це культура з'єднує нас в цілісну націю. Це за неї, отже і за свою ідентичність віддають життя наші. Адже вони і ми захищаємо своє життя, захищаємо свій культурний світ проти його нищення – поглинання варварським "русскім міром". На панелі ми підкреслили неможливість ліквідації міністерства культури як окремої надважливої державної інституції. Здається, і міністр, який йде на достатньо відкритий діалог з громадськістю, вже є. *** Дякую американській колезі Ярославі Бабенчук за цю ідею публічно підтримати Форум. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/65fd2bf09038a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/6480347e007c0/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Wed, 07 Jun 2023 10:40:45 +0300 Рік тому всесвітньо відомий філософ ліберальної демократії та процедурної справедливості, Юрген Габермас, виправдовував кончу необхідність мирних перемовин з Росією. Його головним аргументом була "асиметрія" між демократичним Заходом і росією путіна. Адже у путіна є і атомна бомба, і, крім цього, він досить скажений диктатор, який діє свавільно. А у нас демократія, і ми діємо розважливо, мирно і деліберативно. Очевидна асиметрія. Тому іншого виходу, як мирні переговори, не має. Пройшов рік. Рік нашого Великого спротиву, героїзму і перемог, великих трагедій, стриманих сльоз і невимовної ненависті до орди загарбників. І півроку жорстокого бахмутського балансування по всій лінії окупації в очікуванні та поступовому накопиченні обіцяної зброї від наших партнерів. Півроку утримання кривавої симетрії ціною життя найкращих. Тепер завдання наступу – це якраз завдання зламу цієї симетрії. На користь нашої перемоги за допомогою зброї Заходу. На користь асиметрії нашої сили для захисту розважливо діючої світової демократії. Так, демократія – це симетрія. Симетрія різних інтересів, баланс гілок влади, рівність прав, інклюзія менших. Вільний суспільний договір рівних. Звичний режим домовлянь та голосувань – просто достатньо мирна суспільна симетрія. Коли ви чуєте: "Лише не треба ескалації!" – це проговорює саме принцип симетрії. Найслабше місце демократії під час війни з асиметричною диктатурою невигласа. До чого є симетричними Буча і Маріупіль, повністю зруйновані Бахмут і Марїнка. Чому є симетричною смерть тисяч українців. Смерті симетрії немає. Не знайдете. Втім, демократичні розумники її, нарешті, знайшли. Ось типове "симетричне" судження про підрив Каховської ГЕС та трагедію екоциду потопу. Такий підзаголовок дає консервативна The Wall Street Journal: "Russia and Ukraine blame each other for incident as thousands face imminent flooding" – "Росія та Україна звинувачують одна одну в інциденті, оскільки тисячам людей загрожує неминуча повінь". І це повторюють інші провідні західні видання. Тисячам українських громадян "загрожує повінь", а "обидві сторони" немов рівно винні! Хто розв'язав війну вже не важливо, оскільки рівно відповідальні "Росія і Україна", обидві сторони. Це небезпечний рух світової громадської думки демократій. Думки, яка втомлюється від напруги асиметрії війни та схиляється у бік звичних пошуків збалансованого вирішення політичних конфліктів. Крім нашого наступу на фронті, є лише одна можливість протистояти цій грі в симетрію. Це – активна дипломатія та радикальне посилення української інформаційної і культурної (інтелектуальної) присутності в просторі громадської думки демократій. Очевидно, що для цього зусиль представників самої моновлади вже недостатньо. Але це потребує її співпраці з політичними опонентами, які мають досвід міжнародної дипломатії. І далеко не менш важливою є державна підтримка громадянського активізму у культурній та інтелектуальній комунікації наззовні. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/6480347e007c0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/63c6a4e8523ac/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Tue, 17 Jan 2023 14:38:48 +0200 У близькій до мене кофейній ятці на прилавку стоїть скляна банка-копілка для маленьких пожертв, на який написано: "На нерви, як у Арестовича". Ця кафешка працює з генератором, там п'ють каву навіть у дні повітряних тривог. Ковток кави з італійського апарату віддаляє війну на безпечну відстань. Полегшує постійну напругу хвилювання за рідного на фронті, дистанцює пам'ять смертей та тортур – мерзенних жахів, принесених до нас нелюдьми. Все це працює на полегшення. Ось при чому тут "нерви Арестовича". Його явлення на ютюбканалі-мільйоннику полегшує масове переживання війни. Він має непересічну здатність немов філософські піднятися над картографічними деталями військових операцій до узагальнень, які пояснюють наш обов'язковий стратегічний успіх та стратегічну бездарність ворога. Це зміцнює надію і наближає образ перемоги та спокою мирного життя в контексті постійної тривоги. Промоутерський та аналітичний талант говіркого Марка Фейгіна доносить іронічну легкість оптимізму позаштатного радника ОПУ до російського натовпу. В сучасних умовах інформаційної війни екранна легкість оцінки перебігу війни з боку українського експерта, безумовно, вказує на тупу безнадійність планів її божевільного прізвідника та збільшує мовчазний опір його владі. Ютюбівський авторитет мільйонної аудиторії не дається дарма. Він завойований "нервами, як у Арестовича". Придбаний непростим вмінням легко сказати про нестерпну важкість війни. Де та межа, коли легкість думки не лише радника ОПУ переходить у легковажність поведінки та злоякісні помилки? Відповідь надав він сам. Спочатку, коли легковажно зробив помилку, близьку до злочину – надав інформаційний привід ворожій пропаганді відвести пряме звинувачення російських військових у скоєнні чергового величезного військового злочину, у невинних жертвах цивільного населення, у міжнародному тероризмі. А потім, коли зовсім не легковажно звернувся до його і Фейгіна аудиторії не стільки з покаянням за легковажність, скільки з важким звинуваченням політичних опонентів у перебільшенні його власної провини. Її роздмухуванні політичною опозицією до такого ступеню публічності, який вона, ця провина, немовби, ніколи не мала б. З притаманною йому легкістю узагальнення ще радник ОПУ зліпив для свого виправдання цілком різні страшилки в одну страшну загрозу. Страшилка від вічно мрачного Іларіонова – прорицателя нової найнебезпечнішої стадії війни – була приліплена до немовби спільної політичної війни, яку "вільно чи невільно" ведуть проти президентської раті разом, медведчуківці та порошенківці. Ці небезпечні опоненти влади неприпустимо використовують "мою помилку", щоби нищити успішну владу. Адже треба, навпаки, працювати на національне єднання, яке б об'єднувало всіх, незважаючи на різні точки зору. Ну, що тут скажеш. І помилку визнав, і її вірну, а також дурну і злобну (такого добра вистачає у нас), критику відвів від себе. Втомлений радник ОПУ використав масову аудиторію, щоб перевести власну помилку у звинувачення проукраїнської політичної опозиції у її, немовби, боротьбі проти всього ОПУ – проти всієї влади. Пожалівся всьому світу, зокрема нестійкій аудиторії нашого ворога, на наш, зокрема і вигаданий ним самим, політичний розбрат. Навіщо. Так, з боку опозиції наговорено багато зайвого і несправедливого у бік нашого оптимістичного і популярного експерта. Втім, це справедлива вимога з її боку – відділити його блогерську легкість та завойовану популярність від причетності до влади. Добре, що він та його керівники це зрозуміли. Було б ще краще, якби вони додатково зрозуміли власну частку провини за свої дії протиставлення себе національно орієнтованій опозиції як в офіційному інформаційному полі, так і залученні її у прийняття державних рішень. Навіть у якості порадників. Стає ясним, і для легковажних також, що війна не є і не буде легкою. Що треба мобілізувати і всі патріотичні політичні сили. Є в цій дурній і страшній війні її нестерпна легкість, що мучає совість. Це коли ті з нас, хто досить убезпечені від її прямої загрози, дозволяють собі забувати смертельну важкість випробування війною. Ця легкість стає особливо нестерпною, коли її дозволяють собі публічні постаті. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/63c6a4e8523ac/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/6382351a9cf1c/ ukrpravda@gmail.com (Євген Бистрицький) Sat, 26 Nov 2022 16:47:38 +0200 Досі дипломатично коректні європейські керівники намагаються відокремити два злочини – Голодомору/Геноциду 1923-33 від злочину Холодомору/Геноциду 2022-23 рр. Перший, кажуть, – це провина політики [комуністичної влади] радянського союзу, як, наприклад, було сьогодні сформульовано Прем'єр-міністром Польщі. А вже другий – сьогоднішня війна проти Україні і її населення – визнається за своєю невмолимою очевидністю прямим злочином терористичної РФ проти людяності в обличчі українців. У такий спосіб не вбачається зв'язок між провиною політики тоталітарного комуністичного режиму та колективною провиною сьогоднішнього злочинця – русского народу як головного знаряддя у так званому захисті "русского мира". Втрачається розуміння, що злочину Голодомору комуністичного режиму не існувало б, якби цей режим не міг опертися на покору і підтримку переважаючого русского населення. Так само, як не існувало б зараз російської агресії проти України без покори та мовчазної згоди на цю криваву війну більшістю росіян. Чи існує такий зв'язок, крім так званого російського правонаступництва СРСР? Чи це справедливо, що українці, які пережили віковічний гніт з боку росії, звинувачують в радянському Голодоморі колективне-Ми русскіх? Чи не був це переслідуваний "нацоналізм" українців? Чи не суперечить правам людини діагноз, що ми маємо справу з колективною провиною як провиною кожного в історично спотвореній імперській ідентичністі "русского мира"? Сьогодні українці певні, що такий часовий зв'язок не лише існує, а й живить масові злочини російської агресії проти нас. Його підтверджує естафета геноциду з боку колективних носіїв ідеї "русского мира". Історична естафета – невидима оку передача від покоління до покоління вірусу чи генома? – злочину геноциду протягом, принаймні, 90 років. Цю сув' язь колективної ідентичності з війною і геноцидом ще далеко не збагнула більшість наших західних партнерів. Її коріння набагато глибші, ніж персональне зло путіна. Національна ідентичність це далеко не лише щастя. У росіян це стало колективним злом. І віповідальність має бути колективною. Саме в цьому – найскладніше і головне питання завершення цієї варварської війни, на яку погодився колективний Русскій мір. На полі бою, у війні, перемога буде за нами. Щодо перемоги у вирішенні питання колективної провини і спільної відповідальності росіян – це складна солідарна справа всього демократичного світу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/6382351a9cf1c/