https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/5333d9657704d/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Герасим'юк) Thu, 27 Mar 2014 08:55:17 +0200 Зустрілися з в Страсбургу з Комісаром із прав людини паном Нілсом Мужнієксом разом із колегою з Bridge Ukraine -EU Наталі Севідовою. Комісар щойно поширив Доповідь по Украіні, куди прилетів одразу після нашоі минулоі зустрічі, в січні. Ми тоді попереджали про Майдан і просили про моніторинг брутального владного злочину проти народу Украіни. Обставини змінюються так швидко, що пан Мужнієкс уже й сумнівався, чи актуальні його висновки за минулий місяць перебування в Украіні. Сьогодні ми говорили про Крим. Про те, які загрози несе анексія півострову. І це набагато більше, ніж ми собі зараз уявляєм, і ніж це собі уявляли й ті, хто справді проголосував на невизнаному світом так званому референдумі. Крім геополітичних тектонічних зсувів, крім створення воєнного плацдарму на півострові, що може бути постійною загрозою материку, крім знову поставлених під виклик прав кримських татар, крім того, що у них таки почнуть відбирати землі, крім можливого протистояння православного світу, який у Росіі користується беззаперечним пріоритетом, й мусульманства – оце може стати надзвичайно вибуховою історією... Крім заборони на украінську мову в школах і вузах, крім невизначеного статусу атестатів і дипломів тих, хто вчився по-украінськи. Крім біженців, яким треба не лише житло, звісно, – все життя розпанахане враз...Крім родин військових і самих військових... Ми говорили, – а що може статися з сиротами Криму? Адже в Украіні ім шукали сім'і- у нас принципово було важливо, щоби назавжди зникли дитячі будинки, а в кожного самотнього малюка з'явилися батьки. Це була державна політика, іі потужно запроваджували, зокрема, за підтримки приватних благодійників. Тепер, якщо в Криму настає російський закон, то приходить сюди й їхній дискримінаційний " закон Діми Яковлєва" і іхні казарми сирітських будинків... Що буде з людьми з особливими потребами? Що буде з такою нещасливою категорією, як хворі? Наприклад, залежні... Більше 11 тисяч наркозалежних Криму підтримувалися програмою замісноі метадоновоі терапіі. Це тримало хворим життя... Вже зараз " новий хазяїн" російський чиновник зробив заяву, що програма буде припинена, бо в Росіі метадонова терапія не визнається. Отже у 11 тисяч хворих є варіант втекти якось на континентальну Украіну або вмерти в страшних муках. Вперше взагалі в історіі стикаємося з фактом відмови окупаційною владою відмови в наданні ліків хворим... Те ж саме чекає на тисячі хворих на СНІД... Росія в цих сферах, як законодавчо, так і практично кардинально відрізнялася від украінців. Хоч як ми не були незадоволені становищем наших незахищених верств, та тепер для тих настає справжнє пекло... Що буде з інститутом сім'і? Теж буде законодавчо регулюватися в спосіб, нещодавно скандально запропонований думськими "зірками", – коли втручання держави в сім'ю є нормою, а права жінки поставлені у пряму залежність від "супруга"?... Що зрештою буде з самим законом, з юристами, які з ним працюють, з судами, з поліцією і іі методами – починаючи з того, що законодавство категорично інше, а його застосування залежить ще й від того, як швидко перевчаться колишні фахівці з права? Це візьме час... Цей час для історіі – незначний, для відрізку людського життя- драматично поглинаючий. Пан Мужнієкс планує скоро знову приіхати в Украіну, хоча ніхто тут не може передбачити, що з нею буде хоча би на наступнім тижні...Та для нас ясно, що ми руки не складем, як би іх не зв'язували північні " визволителі". І ми говорили з Комісаром про те, що статус жертви – не український, Украіна бореться, вона сильна духом людей- це показали всьому світу останні чотири місяці, що помістяться в цілий історичний том. Це означає, що світ має підтягнутися до нас і за нами. Це означає, що героі не вмирають, а Украіна не здається. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/5333d9657704d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532ef3f89e152/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Герасим'юк) Sun, 23 Mar 2014 15:47:20 +0200 Чому викрали й тримають у полоні полковника Мамчура? Тому, що він – символ непокори. Він беззбройний повів за собою офіцерів на автомати, він один, сам, одним маршем, підняв тоді бойовий дух у тисяч чоловіків по всій Украіні, що одразу пішли в воєнкомати заявити про свою готовність до бою! Тому викрасти й ув'язнити Юлія Мамчура- це навіть важливіше, ніж забрати усі кораблі і єдину підлодку! Це – вдарити під дих усім непокірним, це – спустити прапор Украіни, з яким вмирали на Майдані, це – крикнути, як ті беркутівці на Банковій: "на колєні, мразь!" Кремль знає толк на приниженні духу. Він знає, що ув'язнений герой, герой у клітці, знерухомлений воїн – це головне для того, щоби випустити дух із тих, хто за ним пішов! Кремль віками тренований це робити! "Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія... ... Нас годували легендами, а потім дехто з нас сам почав іх вигадувати. Так було легше. Я ж вірив лише в одну легенду – ту, яку ми залишимо по собі нащадкам. Що довше протримаємося проти окупанта, то більша надія на майбутні сходи нашоі боротьби. А якщо зараз складемо зброю – то це вже на віки вічні" Я це зараз по-новому прочитала в " Чорному вороні" Шкляра. Ще кілька місяців тому ці слова не читалися мені так, як зараз. Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія! Визволити Мамчура! Жити тихо, знаючи, що Мамчур у неволі, – неможливо! Припинити ворожити на кавовій гущі – "хтосьдеськомусьнамайданісказавщодесьчувщовіннаволі"...! Дати зараз Полковнику звання Героя України – вже скільки говорити про це? Панове "компетентні органи", може, знімемо з ручного гальма? Чи ми кому пороздавали ці звання? Він живий! Він знатиме там, де його тримає окупант, що всі, кого він підняв тоді на опір агресору, не кинулися врозсипну, стоять, як він, до останнього – і йдуть на допомогу! Не дати поглумитися над Честю – цього вимагає пам'ять тих, хто недавно поліг за неі. Ще не минуло й сорок днів, як застрелили сотню наших небесних надій. Їхні душі ще тут витають. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532ef3f89e152/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532754ea4a95b/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Герасим'юк) Mon, 17 Mar 2014 21:02:50 +0200 Покрутила в руках свій воєнний білет... Сержант. Медична сестра громадянської оборони (казав наш майор – "на случай ядерной войны"). Відмітка – "знятий з обліку"...От як у анекдоті – "а куди ж уміще подіти?" Я прекрасно знаю, як надавати допомогу, не боюся вигляду крові, непогано бігаю й умію метати гранати, пам"ятаю стрілять, в мене на воєнній кафедрі було "п"ять". Тому – будьте ласкаві, поновлюйте на обліку. Мені про це нагадав син – "мам, медсестра, згодишся!" Як медсестра, а не як лікар, звичайно, весь час пориваюся надати першу допомогу... І хай потім фахівці все це краще розрулять – але я поки що дещо маю сказати. Особливо, бачу, це навалюється на людей вечорами...Можливо, тому, що нас підриває недавня, зовсім свіжа, кількамісячна, звичка чекати від ночі страшних новин...Можливо тому, що перед настанням темряви людина взагалі завжди вразливіша й беззахисніша, ніж вдень...Але відкриваєм Фейсбук: "я не готова до війни", "друзі, дуже помагає гідазепам і афобазол", "мне даже скорую в редакцию вызывали", "что делать обычным херсонцам, если по проспекту Ушакова будут маршировать русские? Не, ну реально? Выходишь – а они идут навстречу...? А? – Не махать на них флажками, во-первых!", "дитина каже – тепер я переживу й війну..."... Абсолютно притомні люди, знайомі, без видимої паніки в рухах, але дещо здивовані собою самими, щовечора збирають "тривожний рюкзачок" і діляться списками необхідного від бувалих... (особливо зворушує – "12 презервативів, вони багатофункціональні") Ходить у мережах перелік бомбосховищ у Києві, і когось там вразило, що його Оболонь взагалі, виявляється, гальмувала по життю – до війни не готувалась: жодного бомбосховища нема... Час уповільнився... Чотири місяці – як чотири сезони містичного триллера...З серії в серію нас викидає в щоразу іншу реальність – людинка зіщулилися й летить, випущена з рогатки обезумілої історії-перевертня, її плющить, з неї кров юшить і мозок, вона з виду спокійна, але, хто може, – нервово відстукує в мережах пости, з яких стирчать вуха неврозу... На стіні у нашому домі висить портрет юної дівчини в гімнастерці – воєнна медсестра моя тьотя Оля. Вона потім дуже часто в житті носила саме такий берет, як на тому фото. І ніякої смерті не остерігалася – навіть рак, який її все ж в результаті зжер, не зміг видавити з неї жодного нарікання... Її життя я вже могла спостерігати – й точно можу сказать, що все найстрашніше можна пережить. Крім смерті. І от зараз дивлюся на її чисте лице на карточці подумки й знаю – треба одягнути сьогодні такий самий берет, сумку з хрестом через плече – і спокійно йти! Все колись все одно буде добре! Але цей момент не можна перегорнути, як страшну сцену в романі, – за правилами життя це треба пережити достойно. Інакше казка не завершиться – а застрягне на самому зовсім неняшному місці... Моя мама в ці дні розказує, що, коли почалася посеред ночі війна – малій їй було десять років, – з полиць полетіли тарілки, зі стіни впав радіорепродуктор, і вже з підлоги голосом Левітана трагічно -урочисто повідомив "началась война!". Мама каже, що вона була мала, і,здається, було нестрашно. Але вона ніби зразу стала дуже дорослою...Я спостерігала життя моєї мами – й знаю, що війна зробила все в її житті, і знаю, коли вона зіщулюється від чогось, – то це вона чує холод дула автомата в худеньку спинку, хоч і не скаже, як спитать...І зараз вона весь час плаче біля телевізора...Каже – коли жили в окупації, то таке з людьми не робили, як оце показують тих тітушок...А ще розповідає, як її бабуся, моя пра-, вчепилася в гаптоване рядно, яке німець тяг із скрині. Так вчепилася, що він уже автоматом переклацнув. То вона кинула йому ту ряднину межи очі "Та бери, чортяко, може, очі нею собі накриєш!" Мама цю історію розказувала чомусь, коли ми обговорювали з нею аннексію Криму... До чого я все це кажу. Просто думаю про ці щовечірні розмови й зізнання в нестабільному тривожному стані...І як медсестра запасу стверджую, що, крім "тривожних рюкзачків" нам треба негайно визнати стан, у якому люди перебувають нині й почати надавати собі й навколишнім першу допомогу. Ми давно не переживали війни. Ми всі – і хто був під кулями, й хто дивився на це по стрімах, хто возив їжу на майдан, хто просто жив поряд із місцем, де рвалися петарди, хто проходив повз колони свіжозвезених тітушок, хто бився в конвульсіях горя, коли під "пливе кача..." Хрещатиком пливли гроби, хто сидить і досі над понівеченими пораненими в лікарнях, хто... жив ці місяці в Україні... – ми всі маємо травму війни. Коли транспорт не ходить, люди зникають, все горить – хто з нас, прокинувшись уранці не просив Бога, аби все навколо зникло! Було таке бажання: ввімкнув телевізор – а всі щезли! Це пекуче бажання називається просто, в підручнику написано – анігіляція. Тобто бажання зруйнувати або себе, або світ. І коли прочитаєш це в підручнику, то це звучить страшніше, аніж тоби здавалося, що ти просто так цього хочеш... Визнавати це не кожен може. Дехто навпаки каже – "а я взагалі тупо не волнуюсь!" – і цьому вірити треба рівно навпаки. Це вибухне. Ми щодня бачили – хто в житті, хто в безкінечному повторі по телевізору – як комусь відстрілюють голову. Ми дивимося на це в повторі цілий день – а потім знову й знов... І думаємо, що поки відчуваємо жах, ми, отже живі... А потім втомлюємося часто, перестаємо відчувати жах, лише – загальмованість і втому...Це і є та травма: втрата чуттєвості й загальмованість. Нам важко включатися в те, що раніше було дуже легко... А ще помічаємо, що діти не сидять біля компа зі своїми "танчиками" – вони грають тепер у дворі в ці ігри, і це – страшніше, ніж те, що ми передрікали їм, коли злилися, що вони звикають до віртуальних вбивств. Вони почали в це грати в реалі. А реал небезпечний конкретно фізично... На цю тему більше скажуть психологи й лікарі – яких катастрофічно мало, щоби вистачило на всіх українців. Та ще й ми досі жили в похмурім невігластві, плутаючи психолога з "психіатором" й усіляко уникаючи зустрічі з ним, як із дурдомом... А сьогодні кожному потрібен хтось такий, хто вислухає, розрадить, підкаже й допоможе. Бо кожен з нас, хай він навіть у цьому не признається, бо гордий, – втратив відчуття контролю над своїм життям. Втрата відчуття того, що ти сам щось можеш, можеш сам щось вибирати, що ти в безпеці, що від тебе щось залежить взагалі. З гніву – у депресію. Цей маятник розхитується так, що скоро відірветься й кудись полетить разом із твоїм дахом. Своє безсилля пережити важко, свою лють визнати нелегко. Пости в ФБ, зухвалі чи сумні, веселі чи меланхолійні – лише мала частина того, що можеш визнати перед людьми, несмілива форма зізнання. Про все це краще напишуть і скажуть лікарі й психологи. Як медсестра запасу я лише почну перев"язку: по-перше, ми всі будемо жити так довго, поки не помрем! Кожен піде звідси в свій час, і не треба думати, що завтра. Бог дав нам життя, не пояснивши його сенсу, – бо цей квест ми повинні пройти самостійно й з блиском! Не всі мають бути героями, але цілком природньо – боятися, і визнавати це, й шукати захисту й перехожих героїв поряд. На всіх всього вистачить, як не гребти зайве! Перше треба зробити, щоби не вмирати від думки "а як завтра війна?" – це повернути собі здатність контролювати своє життя, робити вибір. Для цього треба щодня відривати себе від дивайсів, моніторів, і робити навіть найменші справи, які дадуть відчуття, що це те, що залежить лише від вас. Наприклад, мами, – (не сміятися!) переставити на полицях тарілки так, як хочеться! Піти й посадити нові лілеї й підрізати кущі – життя завтра буде, й воно має зеленіти й пахнуть! Чоловіки, а що за безлад у гаражі? Пора розчистити дорогу – а що як треба буде швидко виїжджать? Так, треба дістати книжки з медпідготовки (я не одна ж у запасі),нагадати про правильне накладання жгута й безболісний укол у верхній правий квадрант сідниці. А ще краще – піти на курси надання допомоги, їх відкрилося багато! Зібрати в шафі зайві светри й сорочки – й однести в лікарні! Там хлопцям треба! Почати робити зарядку, чого не робив ніколи – а тепер здоров"я нам знадобиться надовго! Згадати про розповідь десятирічної мами, яку війна застала вночі – й почати займатися своїм малюком чи малючкою. Треба зрозуміти й прийняти той факт, що нашим малим випало знати війну – чого ми у дитинстві не знали! Говорити з ними, читати їм, обнімати їх, розповідати, що є на світі багато сильних і хороших людей, але є й недобрі – та з ними можна справитися, якщо бути розумним і готовим. Хижака можна обдурити, якщо його не боятися, не палити зайве адреналін й пам"ятати правила поводження з агресором: не дивитися йому в порожні очі, не махати руками, бити, раптом що просто в пах, або в колінну чашечку (ну, це вже дітям старшим, звісно). Не приховувати від них нічого – щоби невідоме їх не застало зненацька, але й не показувати їм фото розчавлених трупів – це може зламати на самому старті. Психіка має межу. Для цього – треба серйозно порозумнішати самому. Дітям треба розказувати про героїв, – але не про те, як їх убили, а як вони світло жили, і як треба жити тому, хто хоче на такого бути схожим (для цього треба написати нову книжку, не про Чапая й Павлика Морозова – а про Небесну сотню. Це я, припустимо, беру на себе). Від нас залежить, ви в процесі пошуку зрозумієте, – дуже багато на цьому світі! Наприклад, – захист тих, кому може бути ще страшніше. Я ніколи не забуду свою подорож у Місто незрячих. Воно на Закарпатті. Там майже все місто – незрячі. Бродиш серед них, як привид – вони тебе не бачать, можуть лише відчути, наштовхнутися й взнати, що тут хтось є... Один так наштовхнувся й тихо про себе лайнувся – "от, курчібИки..." Смішна така лайка...Все життя, коли думаю, як мені, бідній, не поталанило в тому чи в тому, згадую їх – як вони, не відчуваючи напасті, довірливо йдуть містом свого життя... І сьогодні про них думаю. І лаюся – "от, курчібИки!", маючи на увазі себе – розслабилася, бачте, важко їй у цьому хаосі. Але ж їм, напевно, страшніше – вони лише вслухаються в те, що навколо вибухає й горить! І лише окремі слова дають їм зрозуміти, що це щось діється небезпечне!! і невідомо звідки підкрадається до них який-небудь зрячий привид! Я думаю, дур з голови швидко вилетить, як підеш до таких людей і почнеш їм помагать сьогодні! Або до тих, хто нічого не чує... (І субтитри, нарешті, давайте робити на всіх новинах, – хай вони розуміють, що ми кажемо!) І до тих, хто в інвалідних поламаних візках – сидять вдома й не можуть визирнути за поріг! І вмирають з жаху – що робити, як бомбитимуть? І до вагітних – їм треба думати про красиве й нюхати фіалки з настурціями! Вони носять малюків, які вже там, у мами в животі, чують, що навколо щось гримить не по-дитячому,, і п"ють разом із мамами валер"янку, як ніби вже на світ народилися, й ніби дорослі... І треба накласти мораторій на зради. Йти додому – там мають знати, що ти в них є, і що ти не покинеш в страху і в небезпеці! (я може занадто, бо це таке особисте, а я ніби зовсім не ханжа... Але в умовах воєнного часу я би вважала такий мораторій лікувальним.) І почати слухати хорошу музику! І намалювати, нарешті, картину, яку давно хотів, та вже дорослий, і "то вже не про мене таке малювання"). І вичистити дім – щоб усе блищало! Щоби віник стерти – до пилинки все вимести!Щоби кожен листочок фікуса був протертий м"якою ганчіркою і сяяв! Фікус, до речі, – символ добра у домі! Я от пішла й купила. Хай буде символ! Не хочете – підберіть кошеня чи песика. Або погуляйте, нарешті, зі своїм стільки, скільки йому треба, а не лапку задрав під кущем – і швидко в дім, бо інтернет! І щоби пирогом пахло з кухні – як хто двері відкриє! І можна співать голосно, коли відкриваєш вікна – яку-небудь "Я не здамся без боюууууу!" І почати на вулицях посміхатися всім перехожим, а, заходячи в крамницю, – казати всім "добрий день!" Так. І начистити рушницю. І підкачати м"язи. Покинути палить. Подзвонити мамі й бабусям. Вислухати все, що вони розповідають, не перебиваючи, до кінця, хоч годину. Хай їм буде спокійно на душі. В цей час можна смажити млинці чоловіку, другу, чи махати гантелею. І віднести в воєнкомат харчі й білизну для тих, кого вже позвали. Подзвонити в Крим – раптом кому треба переїхать, то можна допомогти людям. Щодня сміятися. Помічати сонце, Не репетувати на вітер і дощ. Як радить одна моя знайома міська маленька дівчинка, яка городи тільки бачила в селі, – "треба посадити помідори, бо найважливіше – підтримувати життя!" Треба навести лад у сумочці, в кишенях, у дворі, в житті, в стосунках, на роботі! Це – те, що повертає людині втрачену за останні кілька місяців здатність керувати життям й крутити сонцем. Наводиш лад і розумієш – ти хазяїн ситуації! Війну треба зустрічати в повній готовності. А тим більше – нам зараз тільки й жить!!!! Моя мама, що плаче біля телевізора, дивлячись щодня новини, Верховну Раду, повтори, хроніки, – вона сказала мені: "а все ж дивлюся я на оцей жах і думаю – у який чудовий час ми живем, Оля! До якої святої хвилини я дожила! Хто би ще недавно знав, що Україна така героїчна, така прекрасна! Хто би думав!" Як медсестра громадянської оборони завершую свій блог рекомендацією зробити з усього саме такий регенераційний висновок – і зробити негайно щось таке, що залежить лише від тебе! Понюхати квітку, яку любиш, наприклад, чи підкласти руки під того, кому важче, ніж тобі! https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532754ea4a95b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532459a664382/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Герасим'юк) Sat, 15 Mar 2014 14:46:14 +0200 Говорю по телефону з кримським другом. "Привіт, Криме!" – "Привіт, Україно!" "Украіна -это Крым!"... сегодня, может быть, последний раз... Да..." Він місцевий росіянин. Аграрій. За переконаннями – українець. Тобто – громадянин. Каже: "Вот по дороге передо мной из аэропорта едет вертолет...Сюрреализм чистый..." Я дзвоню йому останнім часом частіше, ніж завжди. Колись, років шість тому, возив мене Кримом, захищав... Тобто, захищав від "случайного попаданія", як він казав, – мене там попри все знали трохи, бо Без табу робило таки свою роботу, героїв своїх мала там досить, і глядачів. Тому "попаданія" були, але так, легкі ушкодження... Та все ж відчуття чужинства ніколи не залишало: "вы там, на Украине, скажите им!" – це була абсолютно не ворожа фраза, а рельність, з якою треба було не розправляться гострими реагуваннями, а щось намагатися змінити... Застряглий у безнадійному совку Крим не відчував себе частиною України, його справді лише потрошили всі українські влади, а ніколи не думали про нього хоча би по-хазяйськи, як не політично. Ніхто разом із працівниками заповідників не плакав із жалю біля пощерблених морд левів у кримських прекрасних парках, не скипав люттю на мародерів біля пеньків у вирубаних ботсадах...Щедро всипані пластиком і різним хламом узбіччя алей і доріг, загиджені смердючі кущі рідкісних порід у Воронцовському парку, з-за яких весь час стояла перекличка типу" Мань, ты там как? Уже? Доганяй папу, пайдьом на фонтан смарєть". Середньоросійський турист по-хазяйськи тут освоїв давно всі об"єкти... "Россия" будувала храми й проводила політгуртки для молодих людей, куди не раз кликав "паслушать людєй" мій давній опонент по ПАРЄ, абсолютно без гальм Сергей Марков – він вважав Крим своїм і щоліта запрошував туди в гості...А з Києва, чужого Криму "центру", ніхто не міг нічого зробити з запущеними санаторіями, де відпочивали різні привілейовані совкові верстви...Їх обслуговували за дві з половиною копійки зарплати місцеві люди, що дуже дорожили цим крутим робочим місцем і, може, лише тому стримувалися, щоби не втопити в цілющій трав"яній ванній цих вреднючих депутатских пань з України... І їм вони всі були бандєри – хай і з Донецька...Бібліотеки там давно стужилися за читачами, й старі томики як Паустовського,так і Коцюбинського однаково й рівноправно пахли цвіллю...Спікер українського парламенту комуніст Адам Мартинюк проходив до пляжу у супроводі вдвічі вищих за нього боді-гардів – воно ніби ніхто на спікера не нападав, але так він був більше схожий не на коротунчика, а все ж на пана. Його теж тут вважали наглим укрАінцем, різниці не було. Свої спікери і депутати ненавиділися теж, але "чужі", "укрАинские" допікали ще більше за чужинність. Мій друг захищав мене й попереджав, де краще не говорити по-українськи – просто для порозуміння, просто для незагострення, Він пояснював – "знаете, попадется ненормальный – долго придется доказывать, понимаете, лучше сразу про дело – а то застрянем". Відчуття чужинства це було болісним, але я його прийняла тоді й зрозуміла: вони інакше не могли – бо іншого не знали. І я теж не могла нічого з цим зробити – приїздила до Києва, говорила про це, та на мене дивилися співчутливо, мовляв, ну ти тут ще давай Сартра процитуй... ну, да, казали, і шо тепер? Словом, ми з моїм другом, кримським українським громадянином, пішли дорогою "малих справ" – просто робили свої речі, які вважали правильними. Він – помагав усім навколо, возив дітей, хворих на ДЦП у супроводі їхнії замучених мам (батьки в таких випадках залишають родини) на екскурсію в Київ – а я приїжджала до них у гості, "поболтать", він власним коштом лікував туберкульозних приречених, сунув носа в різні побутові проблеми кримчан – я, як могла, тягнула з тюрем приречених онкохворих в"язнів, намагалася відстоювати в судах жебрацькі земельні ділянки бідним кримчанам, відбивалася разом із другом у кримських студіях від шовіністично стурбованих місцевих "звьозд" журналістики, взяла собі, коли була депутатом ще першого свого скликання Крим як свій округ – ну, ясно, що мене розумною ніхто не назвав... Плювки дуже різних виборців я витирала з розумінням історичної несправедливості, яка робила там багатьох людей такими... Ми опалювали з моїм другом космос...Він чудовий – він завжди як ніби обгорілий на сонці, бо аграрій – і не вилазить із своїх хлібних полів, плаче над ними, коли сохнуть, коли добрив мало, коли хліб на молотилки дорого здавать...Він возить туди, в Крим, німців – особливо в місця боїв, п"є там із ними гарне вино, й вони обнімаються там із місцевими на знак безкінечного примирення й всепрощення й теж плачуть...Все життя не опишеш...Словом, нам Крим був дорогий – обом як батьківщина. І обоє знали, як усе між нами не так... Він каже по телефону, що зараз проїжджає ніби по лінії фронту. Журналісти навколо – як на війні. Солдатам він відвозить із друзями провіант у блоковані частини. Каже – "еще разрешают передачи"... Як у зону...Наші воєнні сидять там без наказу, в обнімку з прапором, на чолі з хоробрим Мамчуром, якому, поки живий ще, так і не дали Героя України...Друг каже, що сьогодні он кримські батьки називають сина бандерівцем й виганяють з дому... "Как они потом – после всего – будут жить?"... Лінія фронту пройшла через хати. На одній вуличці в Саках, де ліворуч – татарські хати, а праворуч – російські, сусідки сидять в інтернеті й строчать у Однокласники- Вєра пише: Гулю надо вивезти из Крыма со всеми манатками" – "Гуля читає й питає в чаті: "Вєра – за что?..." Як вони виведуть увечері на вулицю дітей до одного пісочника, як робили це завжди? Друг каже, що "бабушка", яка вже з хати не виходить через старість, просить принести їй завтра урну, "чтобы она проголосовала за Россию..." Їй кажуть -" напишите заявление" – вона каже, що вже не може писать... "Стоя, прости Господи, одною ногою уже не тут, -каже мій друг, -бабушка нас хочет оставить после себя в России. І те бабки, что везут закатки освободителям в Перекопск..." А інший росіянин, що на вибори ніколи не ходив, завтра йде – "против России голосовать пойду!"... ...Люди почали кидатися одне на одного на вулицях, в транспорті... "Фронт пройшов через кожного, – каже мій друг – "Люди тут всегда были зазомбированные. "Янукович – надежда Крыма" писали, теперь – "Путін – надежда..." Но сегодня – особый случай. Пропаганда порвала всех без выстрела. Те, с кем вчера дружил, сегодня смотрят красными глазами и шипят, что вот придет Сашко Белый и оторвет тебе... А Цеков, дословно, обьявляет, что 17-го будет счастье! И все ждут пришествия счастья... Думаю, каже мій друг, нам тут, в Криму, треба знову, ще раз, пережити якийсь досвід. Жебрацтво, на яке ми тут приречені Росією. Голод. Спрагу. Приниження... Я звідси не поїду – он пологовий будинок, де мене мама народила понад півстоліття тому, он там мій дід похований...Я не уявляю, як це мені йти й мінять паспорт на російський...Як жить серед цих пересварених людей...Але бігти – не побіжу... Але ж, кажу я, Україна винувата дуже, ми ж з вами знаємо...Що робитимемо тепер? Знаємо, каже...Щось та робитимемо... - А сіять будете? – Да что сеять, если воды не будет? Вон лук зеленеет, любимый, синий сладкий крымский, он без воды никак – зачем он зеленеет, если воды больше не будет?... https://blogs.pravda.com.ua/authors/gerasimyuk/532459a664382/