https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/564983ba10a27/ ukrpravda@gmail.com (Елена Габриелян) Mon, 16 Nov 2015 08:20:26 +0200 13 ноября ИГИЛ нанес жестокий удар в сердце западного мира. В этот день на улицах Парижа пролилось много крови, а сторонники ИГИЛ на своих страницах в соцсетях ликовали и пригрозили новыми атаками. Серия парижских терактов, жертвой которых по меньшей мере стали 132 человека, вызвали множество вопросов. Неожиданным ли был этот удар? Испугался ли Париж? Что будет делать Франция в Сирии? В эту ужасную пятницу 13 Франции объявили войну. Враг – претендующий называть себя государством, самопровозглашенные "граждане" которого могут где угодно жить, но должны умирать "во благо" халифата. ИГИЛ в очередной раз показал, что готов действовать далеко за пределами контролируемой им территории. В январе этого года, жертвами терактов против сатирического журнала "Шарли Эбдо" и кашерной лавки стали те, кого джихадисты назвали "исламофобами" и "сионистами". После этих ужасов, потрясших весь цивилизованный мир, представители которого собрались на Республиканском марше в Париже 11 января, ряд французских экспертов предупредил: это – еще только начало. Вопрос был не в том, последует ли за терактом против "Шарли Эбдо" новый удар, а в том – когда это случится. Француз-республиканец Это случилось. На этот раз жертвой ИГИЛ стал не тот, кого эта группировка называет "исламофобом" и "сионистом", а обычный француз-республиканец, и не потому, что он нарисовал карикатуру на пророка, а его президент решил бомбить ИГИЛ, а потому, что он живет в стране, которая олицетворяет все то, что ненавидит религиозный фанатик. Здесь можно не верить в Бога, критиковать вслух президента, пить вино на террасе кафе, а женщинам ходить в коротком платье, жить вне брака с любимым и вступать в однополый брак...Здесь бесплатное образование, которое призвано воспитывать на принципах "свободы, равенства, братства", а когда они попираются французы тысячами выходят на республиканские марши. Несмотря на запреты манифестаций в связи с введенным в стране ЧП французы все же вышли с цветами на площадь Республики. Улицы патрулируют военные, погасли огни Эйфелевой башни. Страна погрузилась в трехдневный траур. В воздухе витает страх, порой люди смотрят друг на друга подозрительно, но все же пытаются сохранять единство, к чему и призывают власти. В день теракта пассажиры метро спонтанно начали петь "Марсельезу"...В этом же метро каждый день на нескольких квадратных метрах, можете увидеть сидящего рядом марокканца, алжирца, тунисца, ливанца или сирийца...Одним словом, культурное разнообразие Республики. ИГИЛ добивается раскола, того, чтобы французский мусульманин стал "его гражданином". К сожалению, даже один такой случай свидетельствует о том, что у врага это получается. Одним из смертников, взорвавших себя в Батаклане, был француз алжирского происхождения. До 13 ноября терактов, совершенных смертником, Франция на своей территории ранее не видела. Тюрьмы и мечети превращаются в центры по вербовке, исламистами становятся и через Интернет. Им не составляет труда в Европе найти оружие и "выполнить" порученную им из заграницы работу: расстрелять людей, а потом взорвать себя, – объясняют источники в правоохранительных органах. 13 ноября Париж ранили, но Республика жива и как обещал Франсуа Олланд будет "беспощадной против варваров". Накануне ВВС Франции осуществили массированную бомбардировку города Ракка, находящегося в руках группировки "Исламское государство", а 18 ноября порт Тулон покинет флагман французского военно-морского флота, авианосец "Шарль де Голль" и направится в Персидский залив для борьбы против ИГИЛ. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/564983ba10a27/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53ef6dbc2588b/ ukrpravda@gmail.com (Елена Габриелян) Sat, 16 Aug 2014 17:42:04 +0300 Країни, які ніколи не мали імперського синдрому, часто стають жертвами своєї наївності. Те, що ми спостерігаємо в Україні та пам'ятаємо протягом всієї її історії, – є одним із прикладів того, як в процесі пошуку зовнішніх "друзів" країна може впасти у пастку та заробити собі майбутніх ворогів. В об'єднаній Європі, де розмиваються кордони, а громадяни вільно подорожують та працюють там, де їм хочеться, важко знайти хоч одного лідера, який говорив би про "братські" народи або іншого типу родинні стосунки між країнами. Тут прагматизм та партнерські відносини понад усе, тому розчарування та відчуття можливості бути зрадженим залишилися в минулому. Принаймні вже більше 50 років серед країн старої Європи тенденція не змінилася, а колишні закляті вороги Франція та Німеччина говорять сьогодні про франко-німецьку дружбу як основу об'єднаної Європи. А от у пострадянських країнах, де ще панують постфеодальні цінності, існують територіальні конфлікти, кордони перекроюються, дуже часто доводиться чути про те, що хтось комусь приходиться братом, зятем чи свахою... Радянський менталітет залишив свій відбиток не тільки на політиці, яка збирає навколо олігархічних центрів кумів, братів чи синів, а й на дипломатії. Певний період українська влада пояснювала народові, що Росія – старший брат, хоча пам'ятаємо з історії, що були й кацапи, й ляхи і інші зневажливі слова для означення ворогів. Сьогодні Україна впала в чергову пастку: тільки мова йде тепер здебільшого не про кацапів, а про Путлера х...йло, і братами стають поляки, грузини, прибалти тощо. Щоб не набути собі ворогів, ані псевдобратів, доречніше навчитися жити у власній країні за республіканським принципом "Свобода, рівність, братство". Нагадаю, що цей девіз з'явився в період французької революції 1789 року. Нічого подібного в історії незалежної України ми не побачили, хоч Конституція її, до речі, багато в чому взята із французької. Українська влада систематично винищувала можливості зародження цих принципів у суспільстві, відбирала багатства у власного народу, розкрадала, розділяла на багатих та бідних, на російськомовних чи україномовних, продавала інтереси країни задля своєї політичної життєздатності. Навіть самій Європі знадобився час, щоб зрозуміти, що саме через це наболів Майдан, а не тому, що не була підписана угода з ЄС, з якоюсь чомусь у деяких асоціювався прихід свободи, рівності та братства. Звичайно, такій інтерпретації реальності сприяли своєю присутністю на Майдані і євродепутати, котрі, виступаючи з його сцени, позували перед світовими телекамерами, щоб сказати: "Українці, ми з вами! Саме тут б'ється серце Європи", тоді як українці чекали жорсткої відповіді від Брюсселю на насильство української влади над мирними демонстрантами. Коли в лютому палав Майдан, Захід обмежувався лише дипломатичними заявами баронеси Ештон про своє занепокоєння, крайнє занепокоєння, глибоке занепокоєння та шок. Перші санкції проти української влади Захід ввів лише тоді, коли у жорстокому бою за вільну Україну перестали битися серця десятків українців. В цей день ліва французька газета "Ліберасьон" вийшла із заголовком на першій шпальті " Померли за Європу". В той час, коли єдина Європа переживає кризу ідентичності, політикам потрібно було донести до електорату, що люди готові помирати за ідеали Роберта Шумана і у ХХІ столітті. Українська криза стала в руках деяких політичних партій навіть інструментом кампанії перед виборами до Європарламенту 25 травня. Запізнілі санкції розчарували багатьох українців, які розраховували на підтримку Заходу; і незабаром та ж газета "Ліберасьон" вийшла знову із заголовком на першій шпальті "Розчаровані Європою". Те що в геополітиці не має друзів, а є взаємовигідні інтереси, на Заході вже давно зрозуміли. А Україні ще потрібно навчитись захищати власні. Інакше замість проросійських олігархів з'являться такі, як французький агропідприємець Шарль Бегбедер, який на орендованих за копійки українських чорноземах саджає рапс, а продукцію вивозить за кордон. А те, що потім протягом багатьох років на цій землі нічого не виросте, прагматичного бізнесмена не дуже хвилює. За такою схемою вже багато років працюють китайці в Африці. Тож жертвами битви за ресурси великих цього світу можуть стати ті, хто ще думають, що зникне злий Путін х...йло, а прийде добрий дядя Баррозу. Поки в Україні будуть в це вірити ніколи не зародиться свобода, не будуть громадяни рівними перед законом, а ті, хто розділяють на "правосеків", "укропів" чи "донецьких" назавжди поховають ідею братства, такого потрібного зараз Україні. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53ef6dbc2588b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53e3a0fb0f12b/ ukrpravda@gmail.com (Елена Габриелян) Thu, 07 Aug 2014 18:53:31 +0300 На фоне эскалации украинского кризиса на постсоветском пространстве напомнил о себе один из вялотекущих конфликтов. На прошлой неделе в зоне Нагорного Карабаха между армянскими и азербайджанскими военными произошли столкновения, в результате которых погибли порядка 15 азербайджанских солдат и пятеро армянских, десятки человек получили ранения. Нарушений режима прекращения огня со дня подписания протоколов 1994 года было множество. Однако последний инцидент стал, пожалуй, самым масштабным за последние несколько лет. Пока на границе отсутствуют нейтральные зоны и международные наблюдатели сложно определить, кто первым открыл огонь. Стороны продолжают обвинять друг друга в провокациях. Очевидно, что возрастает риск выхода ситуации из-под контроля. В связи с этим вопрос о том, кто ее контролирует, снова оказался в центре внимание СМИ и экспертов. С 1997 года разрешением нагорно-карабахского конфликта занимается Минская группа ОБСЕ, в которой сопредседательствуют Франция, США и Россия. Однако за все эти годы кроме призывов к сторонам соблюдать договор о прекращении огня и выражения обеспокоенности в случае напряжения ситуации, группе так и не удалось добиться существенных результатов в урегулировании конфликта, который уже давно стал пороховой бочкой под боком у Европы и России. 22 июля сопредседатели провели отдельные встречи с главами МИД двух стран, но, по всей видимости, посадить их за один стол переговоров им так и не удалось. Тем временем, пока идет война в Украине все больше заявлений звучит со стороны западных стран о том, что урегулирование карабахского конфликта должно стать приоритетным. Об этом ранее говорил как президент Швейцарии Дидье Бурхгалтер, приняв председательство в ОБСЕ, так и представитель США в Минской группе Джеймс Уорлик. Попытки организовать встречу двух президентов в Париже предпринимал и французский президент Франсуа Олланд во время своего визита на Южный Кавказ 11-13 мая. Он совпал как раз с 20-летней годовщиной подписания договора о прекращении огня, по случаю которого французский президент в очередной раз напомнил, что конфликт должен быть решен исключительно мирным путем. Выступая перед журналистами, Франсуа Олланд, очертив рамки и цель своего визита, начал свое обращение со следующих слов: "Этот демарш не направлен против кого-то". Очевидно, что эта фраза была адресована не кому-либо в Южном Кавказе, а самому Владимиру Путину, который считает этот регион сферой своих интересов и, судя по украинскому кризису, а ранее грузинскому, относится крайне болезненно, когда кто-то из его партнеров решает сменить курс развития своей страны. Видимо, французам так и не удалось договориться о встрече, судя по тому, что после визита Олланда на этот счет не последовало никаких заявлений. Позднее шла речь о возможной встрече Алиева и Саргсяна на полях заседания Совета Безопасности ООН в Нью-Йорке. Но после резкого обострения конфликта в конце июля глава МИДа России Сергей Лавров поспешил заявить, что в Сочи российский президент встретиться с главами двух государств по отдельности, возможно, состоится и трехсторонняя встреча. Таким образом, Владимир Путин, воспользовавшись сложившейся напряженной обстановкой, решил выступить пожарным и одним ударов убить нескольких зайцев. Во-первых, дать понять Западу, который воспринимает его, как агрессора против Украины, что он способен на миссию миротворца. Во-вторых, прийти к определенным договоренностям с каждым по отдельности президентом о стратегически важных вопросах (энергетическое сотрудничество, евразийская интеграция и т.д.). В-третьих, преподнести урок Грузии, показав, кто "в доме хозяин". Ведь и дата встречи выбрана не случайно 8-9 августа, когда отмечается годовщина южноосетинской войны между Грузией и Россией. В экспертных кругах не исключают, что вопрос о введении в зону российских миротворцев может быть поднят в ходе переговоров. Некоторые высказывают предположения о том, что Москва попытается также привлечь Азербайджан к вступлению в Евразийский союз в обмен на договоренность с Арменией о возможных территориальных уступках. Тут следует напомнить недавний визит главы МИДа России Сергея Лаврова в Казахстан, где он встретился с казахским коллегой. Очевидно, что эскалация ситуации в Нагорном Карабахе обсуждалась. 29 мая во время подписания договора о ЕАЭС президент Казахстана Нурсултан Назарбаев предложил Армении присоединиться к ТС без Карабаха. Гендиректор Института ЕврАзЭС Владимир Лепехин считает, что Карабах может стать камнем преткновения в вопросе интеграции Армении в ЕАЭС, возможным сценарием может стать вхождение в эту организацию и Армении, и Азербайджана, "чтобы гарантом добрососедских отношений со стороны Армении была Россия, а со стороны Азербайджана – Казахстан". Стоит напомнить, что ранее Армения, готовящаяся подписать Соглашение об ассоциации с ЕС, 3 сентября сделала поворот на 180 градусов, и во время визита в Москву президент Серж Саргсян заявил о вступлении в Таможенный союз. Этому предшествовали и повышение тарифов на российский газ для Армении, и продажа вооружения на 1 миллиард долларов Азербайджану, одним словом, механизмы давления, которые в силу отсутствия гарантий безопасности со стороны Запада, вынудили Ереван постучаться в дверь в Таможенного Союза. Очевидно, что кроме всех прочих геополитических прогнозов и предположений относительно встречи в Сочи, самый главный вопрос – удастся ли стабилизировать обстановку в зоне конфликта и как будет вести себя Запад. Несмотря на то, что между Азербайджаном и Арменией военная риторика уже давно пришла на смену дипломатии, к полномасштабным военным действиям это не привело, хоть о готовности воевать говорят, как с той стороны, так и с другой стороны, а на линии соприкосновения погибают солдаты. По всей вероятности, дело до войны вряд ли дойдет, но необходимо не только ее предотвратить, но и не допустить подобных инцидентов. Для этого необходимо договорится об отводе снайперов с линии соприкосновения, и создать механизмы для укрепления режима прекращения огня. Однако вряд ли ключевые партнеры и игроки в регионе согласятся на то, чтобы таким механизмом стало присутствие российских миротворцев. Но факт остается фактом: встреча проходит не в Вене, Париже или Нью-Йорке, а в Сочи, как это было в 2012 году. В ней не принимают участие сопредседатели Минской группы ОБСЕ, которые к тому же даже не посетили регион после одного из самых масштабных инцидентов после 1994 года. А Россия тем временем, по всей вероятности, добивается монополии на урегулирование этого конфликта и пытается возродить формат одного посредника. Нагорно-карабахский конфликт вспыхнул в конце 80-х годов, когда автономная область преимущественно населенная армянами и принадлежавшая в советский период Азербайджану, заявила о своем намерении выйти из ее состава и присоединиться к Армении. В результате войны, которая продлилась с 1991 до 1994 года, Нагорный Карабах и семь окрестных регионов перешли под контроль Армении. Нагорный Карабах имеет статус непризнанной республики. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53e3a0fb0f12b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53d8c8e23080b/ ukrpravda@gmail.com (Елена Габриелян) Wed, 30 Jul 2014 13:28:50 +0300 Кілька місяців тому один мій знайомий науковець-француз, що спеціалізується на обороні, запросив мене на каву. Він розповів, як на одній з конференцій, де він виступав, його роботою зацікавився чоловік, що представився російським дипломатом. Знайомий назвав мені його ім'я й прізвище та спитав, чи знаю я такого. Шукала деякий час, але нічого не знайшла. Потім науковець розказав мені, що зустрічався з ним кілька разів, а через деякий час дипломат почав відправляти йому подарунки. Мій знайомий насторожився, від подарунків відмовився і продовжив "пошукові роботи" про загадкового приятеля. Пізніше повідомив мене, що французька розвідка вже давно стежить за дипломатом та підозрює його в шпигунстві. На якийсь час я про цю історію забула, поки у французькому журналі "Nouvel observateur" не вийшла стаття Венсана Жовера під назвою "Російські шпигуни у Франції". Прочитане дуже нагадало розповідь мого знайомого. Російські кроти нового покоління У центрі уваги автора персонаж, прізвище або призвісько якого Іллюшин. Він цікавився особистим життям однієї з наближених до французького президента Франсуа Олланда людини, її друзями та зв'язками. Сам представлявся дипломатом, військово-повітряним аташе у російському посольстві в Парижі. Насправді, як стверджує Венсан Жовер, Іллюшин працював на ГРУ, а його місія полягала у впровадженні крота у саме серце французької влади. Може, тут переставити порядок слів: "Тридцятирічний полковник із путінської Росії – розвідник нового покоління: холодний та ефективний, як господар Кремля"). Молодого полковника можна було зустріти на важливих заходах у Військовій академії, Інституті озброєння, Фонді стратегічних досліджень, де він намагався налагодити зв'язки із військовослужбовцями, дослідниками, журналістами. Аби спіймати своїх жертв на гачок, полковник запрошував двічі на місяць на вечері, під час яких надавав своєму гостю інформацію про російську армію, військове співробітництво між Парижем та Москвою. Натомість він нічого не вимагав, навпаки, продовжував робити подарунки: дорогу ручку або пляшку віскі. Якщо жертва приймала подарунки, то за логікою Ілюшина, вона була готово до другої фази обробки, а саме, вербування, – пише Венсан Жовер. Автор статті розповідає, як один журналіст попався на гачок Іллюшину. Він раптово надав йому інформацію про особисте життя одного із близьких співробітників Франсуа Олланда. Але коли репортер зрозумів, що перетворюється на російського агента, він проінформував штаб-квартиру DCRI (Центральне управління внутрішньої розвідки), яке на той час вже володіло основною інформацією про агента. "Дипломата" запросили у контррозвідку та попросили зупинити діяльність. Через кілька місяців після серії попереджень, він зібрав речі та повернувся до Москви, де, як стверджує автор, йому присвоїли звання генерала. Масований наступ на Європу Це лише один з прикладів того, як працює в Європі путінська розвідка. Одне із джерел Венсана Жовера зазначило, що масований наступ російських шпигунів на Європу, особливо на Францію, почався після приходу до влади Володимира Путіна. Вони більш агресивні та працюють вдвічі активніше, ніж радянські шпигуни в період Холодної війни. Їх цікавлять наміри Франції у НАТО, ООН, ЄС, промислове та економічне шпигунство. З початком української кризи вони працюють старанніше. Автор, посилаючись на офіційне джерело, повідомляє, що французька розвідка, зокрема служба, що займається Росією (її кодова назва H4), з початку року перебуває у стані максимальної готовності. Французькі спецслужби попередили співробітників МЗС та інших потенційних жертв російських шпигунів про загрозу. Їм порадили відмовитися від запрошень та подарунків від тих, хто представляється співробітниками російського посольства, а також повідомити про це власне керівництво. Французька контррозвідка попереджає також експертів. "DCRI регулярно приходить нас опитувати", – цитує журнал Томаса Гомара із Французького інституту міжнародних відносин. Не залишаються осторонь шпигунських історій і великі промисловці. Так Венсан Жовер нагадує, як у 60-і роки КДБ вкрала плани "Конкорда", які використовувалися для будування "Туполєва". Лише тридцять років потому, у 1992 році, французькій контррозвідці вдалося виявити мережу інженерів, які передали ці плани. Сьогодні, за спостереженням французьких спецслужб, китайці та американці сильніше за росіян у промисловому та економічному шпигунстві. Але останнім такі вдалося нещодавно провести вдалу операцію. Так, завдяки інформованості Служби зовнішньої розвідки Росії про пропозицію французької фірми Areva, її російському конкурентові Росатому вдалося продати атомний реактор одній європейській країні. Активністю російських агентів занепокоївся екс-президент Ніколя Саркозі. Венсан Жовер цитує колишнього співробітника екс-голови Франції, який розповів, що під час зустрічі із Володимиром Путіним віч-на-віч у 2010 році Ніколя Саркозі йому жартівливо сказав: "Замість того аби за нами шпигувати, ти б краще займався терористами". Ця бесіда мала місце після однієї операції, про яку Франція тоді чомусь вирішила відмовчуватись. Журналіст розповідає, як черговий російський "військово-морський віце-атташе" намагався підкупити французького морського офіцера, шукаючи ультра-секретні дані про одне замовлення на французького підводного човна. Шпигун прийшов до офіцера додому з великою сумою грошей, француз їх взяв та натомість передав останньому фальшиві документи, які йому заздалегідь надала військова розвідка Франції. Росіянин був оголошений персоною нон-грата і висланий до Москви. Як повідомляє автор, сьогодні у Франції налічується близько 50 офіцерів розвідки, котрі працюють під дипломатичним прикриттям у Парижі, Ніцці, Марселі та Страсбурзі. Ще близько 40 працюють на Службу зовнішньої розвідки. Їх шеф представляється радником посла. Біля десятка працюють – на ГРУ. Патрон останніх представляється журналістом ІТАР-ТАРС. Є ще група, яку відносять до ФСБ. Крім того у Франції, як і в часи Холодної війни, працюють "таємні агенти". Їх підтримкою займається Служба зовнішньої розвідки. В Н4 вважають, що таких у Франції біля двох десятків. "Кожного разу, коли ми виявляємо російського шпигуна, особливо "резидента", ми попереджаємо наших друзів у Берліні, Лондоні і Варшаві", – цитує Венсан Жовер офіційне джерело. – "Європейські столиці теж перебувають у стані тривоги". Автор статті нагадує, як у квітні цього року директор німецької контррозвідки Ганс-Георг Маассен заявив, що третина російських дипломатів у Берліні – шпигуни. Директор британської розвідки вважає, що діяльність російської агентури перевищує активність часів Холодної війни. Вигідне мовчання Незважаючи на це, французька влада гучних звинувачень не висловлює. Остання публічна справа датована 1992 роком, коли інженер Комісаріату атомної енергетики (CEA) Франсіс Тампервіль був заарештований під час передачі секретних документів про ядерні випробування Франції. У 1997 році він був засуджений до 9 років ув'язнення за зраду. Чому зараз шпигунські справи ховають під килимом? "А як пояснити французькій спільноті, що нам погрожують російські шпигуни, але водночас необхідно поставляти Росії військові кораблі "Містраль"?" – цитує автор офіційне джерело. Венсан Жовер також пояснює, що французька розвідка щільно співпрацює із ФСБ у боротьбі з тероризмом. "У Франції проживає 17 000 чеченців. У нас є гарні можливості, щоб допомогти російським спецслужбам. Так, ми змогли надати важливі відомості, що стосувалися вибуху у московському метро у березні 2010 року. Натомість вони нас теж інформують про інші загрози", – цитує журналіст одного французького високопосадовця. Деякі експерти дотримуються думки, що французька розвідка віддає перевагу тому, аби стежити за російськими агентами, замість того, щоб "руйнувати мурашник". Автор статті наводить останнє пояснення французького мовчання, цитуючи одного експерта: "після анексії Криму дипломатичні відносини між Росією та Францією зійшли майже нанівець, отже контакти між розвідками корисні для збереження каналу зв'язку". Згідно думці високопосадовця, цей канал теж найближчим часом може постраждати від санкцій Заходу проти Росії через українську кризу. У випадку військового вторгнення Росії в Україну, західні столиці можуть скоординовано прийняти рішення вислати російських шпигунів, що працюють на їх території. Операція "Собор" чи новий осередок шпигунства Поки країнам ЄС складно скоординувати свої дії навіть відносно економічних санкцій. Незважаючи на дані США про атаки по Україні з російської території, західні ЗМІ та політики не говорять про військове вторгнення Росії в Україну, мова йде лише про підтримку Росією сепаратистів. Більшість експертів все ж таки стверджують, що Володимир Путін не піде на відкриту інтервенцію в Україну. Тож за логікою, російським шпигунам навряд чи доведеться пакувати валізи, особливо у Франції, де, як стверджує британський історик Крістофер Ендрю, автор книги "Архів Мітрохіна", у часи Холодної війни було більше російських шпигунів, ніж в будь-якій європейській країні. Більше того, найближчим часом у Парижі може з'явитися потужний шпигунський осередок. У 2016 році у самому центрі французької столиці, неподалік від Ейфелевої вежі, з'явиться храм Російської православної церкви, першій з часів Російської імперії. Коли Франція виставила на продаж землю, Росії вдалося у тендері обіграти Саудівську Аравію та Канаду. Передача землі Росії за 70 млн. євро викликала багато питань, а також занепокоєння не тільки в експертів, а й у французької розвідки. Адже територія, де будуватимуть собор, знаходиться в декількох метрах від палацу Альма. Колись він був стайнею Наполеона III, але сьогодні там розташовані багато служб Єлисейського палацу. Йдеться про поштову службу президента, 16 службових квартир співробітників апарату голови держави, а також Вищу раду магістратури. Одним словом, тут працюють і живуть люди, які володіють багатьма секретними даними, а отже представляють неабиякий інтерес для іноземних спецслужб. З радянських часів відомо, що православна церква співробітничала із КДБ, й не виключно, що співробітничає із спецслужбами й зараз. Тому Центральне управління внутрішньої розвідки Франції пильно рекомендувало перенести місце будівництва церкви. МЗС також погоджувалося із рекомендаціями розвідки, але французька влада їх не почула. Про це кілька років тому писали французькі ЗМІ. Які домовленості ховаються за "операцією Собор" – не відомо, але примітно, що за нею особисто слідкував Володимир Кожин, котрий наразі є помічником Володимира Путіна з військово-технічних питань. У листопаді 2012 року патріарх Московського патріархату Російської православної церкви Кирило нагородив його вищим церковним орденом Сергія Радонізького 1 ступеня "за працю на благо Російської церкви". https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/53d8c8e23080b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/535e49e411610/ ukrpravda@gmail.com (Елена Габриелян) Mon, 28 Apr 2014 15:30:28 +0300 Час від часу мене деякі українські колеги запитують, чи правда, що серед європейських країн Франція – кращий друг Росії. Вперше я серйозно над цим замислилася під час прес-конференції колишнього правого президента П'ятої Республіки Ніколя Саркозі на саміті G8 у 2007 році. Після довготривалої зустрічі з Володимиром Путіним французький президент із запізненням вийшов до журналістів та розповів, як "без агресії" піднімав незручні питання, такі як, наприклад, порушення прав людини та запевнив, що Росія готова до діалогу, а Путін "виважений та розумний політик". Пікантний момент: Саркозі ледве стояв перед пюпітром, робив довгі паузи між фразами та намагався стримувати сміх. Тоді коментатори зазначили: схоже президенти пили не тільки воду. Судячи з настрою, може шампань, а то і водку. Кілька років по тому Ніколя Саркозі, вже покинувши пост голови держави після приходу до влади лівих, поїхав в 2012 році з приватним візитом до Путіна та, схоже, згадав старі добрі часи. Він говорив про дружні й довірливі відносини між країнами, а до Путіна фамільярно звертався на "ти". Саркозі, як і Путін, любить позувати перед камерами під час ранкової пробіжки, оточувати себе друзями-бізнесменами, посилювати контроль над ЗМІ. Одним словом, з його приходом преса заговорила про "берлусконізацію" Франції. Путіна також тут часто порівнюють з колишнім прем'єром Італії. Отже, певна схожість поглядів відіграла свою роль у взаєморозумінні Саркозі з Путіним. Дружні жести Путіна Ще один "дружній" Путіну персонаж у французькому політикумі – правий екс-прем'єр-міністр Франсуа Фійон. На початку цього року французький журнал "Експрес" опублікував статтю "Франсуа Фійон та його друг Путін", в якій зазначив, що екс-голова уряду краще за всіх французьких політиків знає російського президента та симпатизує йому. У вересні 2008 року обидва, будучі тоді прем'єрами, разом грали у більярд у Сочі. В 2010 році, коли літак французької делегації через морози в Парижі запізнився у Москву, а французи пропустили спектакль Большого театру, Путін заспокоїв: питань нема, "для друзів можна повторити". Правда, французи ввічливо відмовились. Але найбільш зворушливий жест Путін зробив Фійону, коли у того померла мати. Російський прем'єр подарував своєму французькому колезі пляшку вина 1931 року випуску, року народження матері Франсуа. Відтоді з прем'єрського крісла Путін пересів на президентське, а Фійон став простим депутатом, але це не завадило їхній дружбі. Хто зна, може знову стануть колегами: Фійон не раз казав, що збирається балотуватися в президенти в 2017 році. Путіна він тепло називає "мон шер Владімір" (мій дорогий Владімір). В минулому році, виступаючи в дискусійному клубі "Валдай", Фійон саме так звернувся до Путіна, а свою державу розкритикував за "американську" позицію у сирійському конфлікті. Тоді правлячі ліві висловили своє обурення, а президент-соціаліст Франсуа Олланд звинуватив Фійона у "лакействі", назвавши його висловлювання "безвідповідальними". Дбайлива послідовність Але є певні сфери, в яких праві та ліві у відносинах з Росією демонструють певну послідовність. Наприклад, при правих між Росією та Францією був підписаний стратегічного значення контракт на будування двох універсальних десантних кораблів "Містраль". Доречи, один з має назву "Севастополь". Його передача Чорноморському флоту планується у 2017 році. У зв'язку із анексією Москвою Криму Франція пригрозила, що може заморозити контракт по "Містралях", але міністр оборони обмежився лише обережною та загальною заявою, що таке можливе у випадку ескалації конфлікту. Чи піде на це Париж, коли уряд оголосив про план економії 50 млрд. євро, а працівники заводу відразу висловили занепокоєння і погрожували страйком (як це люблять робити французи)? Навряд чи Франція поступиться своїми інтересами. Яскравих критиків путінської політики серед правлячих лівих у Франції немає. Вони висловлюються стримано та виважено. Судячи з першого візиту президента Франсуа Олланда у Москву в 2013 році, друзями вони з Путіним поки не стали. У них і цінності різні: президент Росії оголосив боротьбу із пропагандою гомосексуалізму, а французький президент із всіх 60 обіцянок передвиборчої кампанії однією із перших узаконив одностатеві шлюби. Олланд – не політик бізнесу, як його попередник, він не такий харизматичний, а в європейській політиці, яка загалом диктується франко-німецьким дуетом, у нього, схоже, роль другого плану. Може і тому з Путіним нема про що домовлятися та й дружити якось не виходить. Правда, в одному вони схожі: обидва тепер холостяки, з жінками розлучилися майже водночас. Його друзі – крайні На фоні холодних відносин із лівими, у Путіна з'явилися вірні друзі серед крайніх. Не перші обличчя республіки, але далеко не останні. Один з них – яскравий персонаж у французькому політикумі, голова ультраправої партії "Нацфронт" Марін Ле Пен. У президентських виборах 2012 року вона набрала 18%, а на останніх муніципальних її партія встановила історичну перемогу в одинадцяти середніх та великих містах. Хоча загалом на цих виборах "Нацфронт" набрав 7%, але Марін Ле Пен продовжує гордо називати себе "третьою політичної силою" в країні. Вона каже, що захоплюється Путіним, вважає, що Франція підкорюється США, а їй необхідно повернутися обличчям до Росії. На її погляд, це країна із правильними, консервативними звичаями. Її, як пише газета "Монд", у Москві зустрічають з розпростертими обіймами. Нещодавно, 12 квітня, вона зустрілася з головою Державної Думи Сергієм Наришкіним, який, доречи, перебуває у санкційному списку США і ЄС через анексію Криму. Марін Ле Пен назвала санкції контрпродуктивними, визнала результати референдуму в Криму та виступила за федералізацію України. "Нацфронт" на кримський референдум відправив "своїх людей". В якості спостерігача на півострів поїхав Емерик Шопрад, дипломатичний радник Марін Ле Пен, який за декілька днів до того побував у Москві. Поряд з ним ще біля сотні представників ультраправих партій із 23 країн Європи. Відразу кидається в очі парадокс: Росія говорить про загрозу від фашистів, антисемітів та націоналістів з українського "Правого сектору" та "Свободи", але на кримський референдум запрошує тих, хто має саме таку репутацію на Заході, яка склалася вже роками. Навіщо Росії такі друзі? По-перше, "Нацфронт" Росію вихваляє, про порушення в цій країні прав людини не говорить. На Заході цю партію вважають популістською, а до її думки ставляться скептично, але це не так важливо, головне, що Марін Ле Пен завжди можна запросити та показати своїй громадськості, що про Росію думає "третя політична сила" Франції. Росії "Нацфронт" потрібен ще й через його євроскептицизм, тим більше, що до виборів у Європарламент залишилося трішки менше місяця. Ця політична сила, як "п'ята колона" Путіна в Європі, яка може розхитати й без того політично ослаблений Брюссель та, таким чином, опосередковано сприяти здійсненню мрії російського президента, створенню Євразійського союзу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/gabriielian/535e49e411610/