https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a4fc7506e358/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Thu, 09 Jul 2026 19:07:44 +0300 У лютому 2022 року біля ТЦК стояли черги. Люди просили зброю. Просили відправити їх на фронт. Просили можливість захищати країну. У липні 2026 року біля групи ТЦК теж зібрався натовп. Але вже для того, щоб нападати на військовослужбовців. За ці чотири роки не змінилася війна. Хіба що вона стала ще жорстокішою. Не змінився ворог. Хіба що він прагне знищити нас ще з більшим бажанням. Змінилися ми. Ми поступово звикли пояснювати власне небажання воювати тим, що винен хтось інший. Я кажу ми, бо у Львові, Одесі чи підзабутому Космачі живуть не якісь завезені особи. Там живуть українці. Ми. Просто ми – з різних черг: черги добровольцв та черги ухилянтів. То що сталося з нами? Починаючи з 22-го в інформаційному просторі послідовно формувався образ головного ворога черги ухилянтів. Ним став не російський солдат. Ним стали ТЦК, мобілізація, окремі військові частини, окремі військовослужбовці. От сьогодні Арестович пояснює небажання людей служити тим, що існують ТЦК чи окремі підрозділи, на кшталт "Скелі". Дуже зручне виправдання для черги ухилянтів. Арестович такий не один. Частина блогерів побудувала свою популярність на нескінченному потоці відео про конфлікти з ТЦК та про окремі скандали у війську. Найгучніші історії отримують мільйони переглядів. І майже ніколи не супроводжуються розмовою про обов'язок, відповідальність чи ціну, яку щодня платять ті, хто вже п'ятий рік воює. У результаті формується дивна система координат. Військовослужбовець, який вимагає виконання закону та обов'язку боронити країну, стає антигероєм. Людина, яка втекла із частини, відмовилася виконувати наказ або роками уникає мобілізації, нерідко отримує співчуття, підтримку і статус мало не народного героя. Саме про це дуже влучно написала сьогодні Ольга Решетилова. Вона поставила медіа, блогерам та інфлюенсерам просте питання: чи відчувають вони бодай частку відповідальності за інформаційний простір, у якому ненависть до ТЦК, поліції та людей, які забезпечують мобілізацію, стала майже повсякденною? Це питання варто поставити всім, хто роками формував таку атмосферу. І хто підхопив це у 26-му. Бо слова теж мають наслідки. Прірва між добровольцем 2022 року та ухилянтом 2026 року виникла не за один день. Це вже дві різні реальності сучасної України. Дві різні черги до України майбутнього. Іноді ці "черги" перетинаються в реальному житті. Коли військовий приїжджає додому у відпустку. І коли до підрозділу після мобілізації потрапляє людина, яка відверто не хоче служити. Ці зустрічі майже завжди дуже болючі для обох сторін. У соцмережах зараз багато пишуть, що нападників у Львові потрібно покарати. Лунають і законні пропозиції, і емоційні заклики просто відправити їх на фронт. Але ті, хто мав досвід командування, знають іншу сторону цієї історії. Людина, яка в тилу готова бити військовослужбовця у формі, дуже часто не стає на фронті надійним побратимом. Вона може стати джерелом нових конфліктів уже всередині підрозділу. Різниця лише в тому, що у Львові натовп ухилянтів може не отримати негайної відповіді. У бойових підрозділах будь-які подібні дії дуже швидко мають наслідки. І парадокс полягає в тому, що коли окремі випадки жорстких конфліктів у війську потрапляють у медіа, значна частина тих самих коментаторів знову стає на бік тих, хто ще вчора відмовлявся виконувати свій обов'язок. Я вже неодноразово стикався з історіями, коли журналісти прямо кажуть: не хочемо їхати знімати бійців, бо цей репортаж не набере багато переглядів. Натомість ці ж самі журналісти активно включаються в конфліктні історії, які швидко набирають лайки в соцмережах. Іноді заради більшого хайпу картинку конфлікту підганяють під більш привабливу, коли замовчується кримінальне минуле постраждалого відмовника, щоб історія виглядала як страждання новоспеченого солдатіка. Ми можемо безкінечно сперечатися про мобілізацію, реформу ТЦК чи помилки командирів. Але доки в українському інформаційному просторі герой війни програватиме герою-ухилянту, прірва між двома чергами буде лише збільшуватися. І це вже проблема не лише війська. Це проблема всього суспільства. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a4fc7506e358/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a313c2a9c3bb/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Tue, 16 Jun 2026 15:06:02 +0300 "Марік", Герой України. Колись ще журналістом я шукав таких бійців з їхніми цікавими історіями. От жив собі хлопець Андрій в Маріуполі, працював на Азовсталі, займався перевезення рідкого металу до конвертерних печей. А потім війна. Місто окуповують пдри, в будинок Андрія прилітає снаряд, квартира матері згорає. Житла не залишається. Один брат служив прикордонником, захищав Азовсталь. Загинув в Оленівці. Інший брат ще до широкомасштабки служив в Азові. Загинув на Донбасі. І от хлопець Андрій змушений покинути своє місто, виїхати на підконтрольну територію. Намагається облаштуватися тут, влаштовується на завод. Але вже не може повернутися до колишнього спокійного життя. Він ніколи раніше не планував ставати військовим. Але в 22-му вирішує йти добровольцем. Йому тричі відмовляють. Потрапити у ЗСУ вдається лише з четвертої спроби. І одразу – ДШВ. Спочатку БЗВП в Британії та офіцерські курси в Одесі. Далі 95 десантна-штурмова і перший бойовий вихід, на який проситься сам. А потім дізнається про Скелю, тоді ще – батальйон. Командир бачить у Маріку перспективу, пропонує взяти під командування роту. Він погоджується. І сьогодні вже заступник командира штурмового батальйону. Бере участь у плануванні операції по Терновому (Олександріський напрямок), підрозділ проривається на 19 км. Чи багато це 19 км? Мірками сучасного етапу війни – це огромний прорив. Мірками повернення до Маріполя – ще замало. А мета в Маріка – повернення в рідне місто. Вірю, що колись ми зайдемо в Маріуполь з українським прапором. Хочеться, щоб Марік відчув та пережив повернення у рідне місто, як я восени 22-го в Херсоні. А поки просто пишаюся тим, що служу з Маріком в одному полку. Полку Героїв. ЧИТАЙТЕ: Заступник командира батальйону полку "Скеля" Герой України Андрій Кіяненко (Марік): "У мене немає тих втрат, про які говорять" https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a313c2a9c3bb/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a2c208b355ab/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Fri, 12 Jun 2026 18:06:51 +0300 Що спільного у моїх колишніх колег по професії та нинішних побратимів з війська? У нас є спільна мета для боротьби. Я це сформулював однією ємною фразою: виборюємо свободу говорити правду. Журналісти говорять правду не лише про війну і не лише під час війни. Але саме зараз військові створюють умови, щоб правда зберегла в Україні право на майбутнє. Журналіст без війська, без сучасних захисників може втратити свободу слова. Військо без журналістів може втратити голос, який розповість суспільству та світу, за що ми воюємо. Росія веде проти нас не лише війну ракетами та дронами. Вона веде війну проти самої правди. На окупованих територіях не мають шансу на існування українські медіа, на ТОТ переслідують журналістів і всіх, хто має внутрішню свободу говорити правду, росія пропагандою замінює факти, події, історію. Тому боротьба за українську землю і боротьба за право називати речі своїми іменами є частиною однієї великої боротьби. Коли журналіст їде на передову, він документує історію. Коли військовий тримає позицію, він дає можливість цю історію розповісти. Один працює зі словом, інший зі зброєю. Але мета в нас спільна. Для мене це ще й особиста історія. Колись я сам був журналістом і розповідав про тих, хто воює. Тепер я служу разом із тими, про кого розповідають журналісти. І я добре розумію, наскільки важливі обидві ролі – журналісти і військовослужбовці. Бо перемога України буде неповною, якщо про неї ніхто не дізнається. Так само як правда не втримається сама собою, якщо не буде людей, готових її захищати. З такими думками днями я їхав на церемонію нагородження переможців конкурсу для журналістів "Війна в об'єктиві". Для мене цей конкурс особливий. Два роки тому, коли ще служив у ТРО Медіа, я був серед його ініціаторів. Тому особливо приємно бачити, що проєкт живе й розвивається. А цього року мав честь уже як військовослужбовець і член журі виступити на церемонії нагородження. Зі сцени я зізнався, що мав власний критерій оцінювання робіт. Додатковий бал від мене отримали ті автори, які для підготовки матеріалів їхали на фронт, у бойові підрозділи, говорили з військовими, бачили війну на власні очі. Сьогодні ми живемо в час, коли і у світі, і в Україні помітна втома від війни. Новини з фронту, репортажі воєнкорів та історії бійців далеко не завжди збирають велику аудиторію. Але справжні воєнні кореспонденти працюють не тому, що це популярно. Вони не слідуються суспільним настроям. Вони допомагають суспільству бачити те, що насправді важливо. Навіть якщо суспільство не хоче цього помічати. Їхня робота потрібна не лише військовим та їхнім родинам. Вона потрібна державі, суспільству та майбутнім поколінням. Зараз триває війна за існування України. Ми є сучасниками українців, про яких колись писатимуть книжки та зніматимуть фільми. І журналістам важливо не просто проживати своє найліпше життя, набирати лайки та перегляди, а й документувати історії Героїв. Я не уявляю, як журналіст минулого століття маючи можливість попрацювати з Героями Крут, відмовився б від цього. Через сто років ми знаємо імена Героїв Крут не лише тому, що вони загинули за Україну. Ми знаємо їх тому, що хтось зберіг їхні історії. Так само сьогодні журналісти документують людей, про яких завтра читатимуть підручники. На жаль, сьогодні далеко не всі редакції готові вкладатися у складні фронтові репортажі. Часто легше писати про конфлікти та скандали, ніж їхати до людей, які творять історію. Але саме такі історії через роки залишаться в пам'яті країни. Мені останнім часом постійно повторюють, що не можна сваритися з журналістами, не можна їх критикувати, не можна вказувати на помилки та відверті маніпуляції. Бо так не мають вчиняти комунікаційники з війська. Але хто знає мене ще з професії, той розуміє: це не набуте у війську, я ж завжди такий був) Тож не втримався вколоти шпилькою колишніх колег зі сцени "Війни в об'єктиві) І хоча ми не завжди погоджуємося одне з одним, це не скасовує головного: журналісти й військові сьогодні працюють на одну мету. Тому був радий бачити гарних знайомих як у залі, так і серед номінантів. Подякував як присутнім, так і іншим воєнкорам, які іноді заїжджають до нашого полку. Окремо пишаюся, що полк "Скеля" цього року став партнером конкурсу. Коли ми підтримуємо один одного, тоді стаємо сильнішими. За зло ворогу. І повертаючись до спільної мети: виборювати свободу говорити правду. Її не зможе досягти окремо військо або окремо журналістика. Військові тримають фронт, від них залежить згадка країни на карті. Журналісти тримають пам'ять, від них залежить згадка Героїв у книжках. І лише разом вони допомагають Україні вистояти та залишитися собою. Офіцер ЗСУ, позивний "Журналіст" https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a2c208b355ab/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a28106326f94/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Tue, 09 Jun 2026 16:08:51 +0300 Уперше потрапив на мотофестиваль. Це був найбільший в Україні фестиваль – "Тарасова гора". Пару днів у Переяслові плюс мотопробіг до Канева. І це був цікавий досвід. Найцікавіше було дивитись на наших хлопців з полку Скеля. Ще вчора вони входили на бойові на своїх мотоциклах по всій лінії фронту, заїжджали на Курщину, а тут – гралися наче діти. І з ними гралися діти. Ну а дорослі стоял в черзі до нашої локації, бо там можна було спробувати на вибір кілька одиниць автоматичної зброї. Коли готувалися до цього фестивалю, то вирішили створити мотоклуб "Скелі" Assault Riders. Тут довідково: Після завершення Другої світової війни саме ветерани стали засновниками перших масових мотоциклетних клубів у Сполучених Штатах Америки. Повернувшись із фронту, вони шукали спосіб зберегти відчуття бойового братерства, взаємної підтримки та свободи, які супроводжували їх під час служби. Саме тоді почала формуватися сучасна культура ветеранських мотоклубів. Ми теж хочемо, щоб бійці "Скелі" зберігали наші традиції братерства, взаємодопомоги та бойового духу. І цей мотоклуб може стати одним з таких місць, де наші штурмовики бдть зустрічатися і після війни. На першому фестивалі не зупиняємось. Уже шукаємо варіанти, де можна покататися наступного разу. Розглядаємо варіанти як в Україні, так і за кордоном. Дуже хочеться, щоб наша колона мотоциклістів зганяла у вільний від рузкіх Крим. Про це розповів нашиим медійникам. "Командир полку Юрій Гаркавий підтримав участь наших бійців у мотофестивалі та ініціативу створення мотоклубу. Він і сам часто сідає за кермо починаючи від мотоцикла закінчуючи бронетехнікою, досконало розбирається у технічних характеристиках, підбирає такі мотоцикли, які допоможуть ефективно виконати бойові завдання. Щодо мотоклубу, то ми плануємо його розвивати. На цей фестиваль приїхали бійці з досвідом операції на Курщині, може наступного разу повернемось з московської операції. А загалом мріємо про мотопробіг до Криму", – жартує офіцер полку з позивним "Журналіст". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a28106326f94/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a1728d69d45d/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Wed, 27 May 2026 20:24:38 +0300 Днями ходив на ефір з одним комбатом нашого полку "Скеля". Серед запитань знову прозвучало: а от Ольга Решетилова про ваш полк каже таке... Далі дійсно була плюс-мінус точна цитата військової омбудсманки. Єдина деталь: тій цитаті вже 8 місяців. І з того часу багато що змінилось. Про все по черзі. Ще наприкінці вересня 2025-го у коментарях Ліга.нет Решетилова казала, що 425 полк – є одним із найбільших порушників дотримання прав людини у Силах оборони. З часу тієї заяви багато що змінилось. От нещодавно військова омбудсманка мала розмову з журналісткою Іриною Сампан в програмі "На лінії вгню". Решетилова згадала, що була однією з тих, хто найбільше критикував полк "Скеля". Але неоднарозово протягом інтерв'ю наголосила: полк змінується, став відкритим до співпраці, Офіс військового омбудсмана допомагає впроваджуватии зміни. "І я реально вірю в ці підрозділи, що вони можуть виправитися, що вони можуть врегулювати ті питання, які у них виникають, і я вже бачу позитивну динаміку. Я думаю, що у них є перспектива взагалі стати такими взірцево-показовими підрозділами", – розповіла Решетилова. Тут треба зробти невеличкий відступ. З Олєю я познайомився років 10 тому, коли ще був журналістом, а вона – правозахисницею. Варто додати – правозахисницею відчайдушною. Тому я добре розумію її прагнення змінити "Скелю" на краще. З іншого боку я вже рік як знайомий і з командиром полку Юрієм Гаркавим. І в ньому також бачу щире бажання змінювати полк на краще та принципову позицію на викоренення порушень прав військовослужбовців. Тому нічого дивного, що після перших складних розмов почалася продуктвна співпраця. І я так само вірю, що з часом посл "Скеля" буде реальною історією успіху і для командира, і Офісу військового омбудсмана. Тепер більше про інтерв'ю Решетилової. 1. Про ефективність У Олі немає сумніву, що у питаннях виконання бойових завдань "Скеля" є ефективною. Цитата: "Будемо відверті, ці підрозділи справді ефективні у конкретних задачах". Окремо Решетилова згадала історію, коли звернулася до нашого полку евакуювати військовослужбовців іншого підрозділу, які майже рік були заблоковані на позиціях. Цитата: "І вони це зробили, і при цьому вони не понесли втрат. Тобто вони можуть бути ефективними". 2. Про найбільше скарг Якщо у вересні 2025 року Решетлова казала просто про найбільшу кількість скарг на полк, то тепер вона пояснює причини потрапляня "Скелі" у "топ". Цитата: "У нас є трійка лідерів по скаргах. І це всі підрозділи, у яких понад 10 000 особового складу. І ось це з одного боку природньо, тому що пропорційно від кількості особового складу і кількість скарг". Простіше. Скарг багато, бо полк великий. Але якщо порахувати в середньому кількість скарг на 100/1000 військовослужбовців, то цей показник не буде сильно відрізнятися від середнього по війську. 3. Про природу скарг Решетилова прямо каже, що у нас є дисципліна. Додам очевидне: у війську без цього ніяк. Цитата: "Тут наша задача проконтролювати, щоб вони не переходили межу, тому що межа між суворою дисципліною і порушенням прав військовослужбовця дуже тонка. Особливо, коли ми говоримо про тих військовослужбовців, які нещодавно мобілізовані". Далі Оля розповідає, що потрібен контроль, щоб не перетинали межу, що її Офіс запровадив адаптаційний курс для новобранців, щоб підготувати їх до сприйняття навчального матеріалу, посилити їхню мотивацію до служби. Робота з мобілізованими у 2025-2026 потребує окремої розмови. Серед них трапляються такі, які 4 роки повномасштабки усіляко уникав ставати на захист держави. Частина новобранців потрапляє до війська без внутрішньої готовності до служби, що створює додаткову напругу у процесі адаптації. Цитата: "Ясно, що до них потрапляють саме ті новобранці, які, можливо, не дуже хотіли проходити військову службу... І через це велика кількість скарг справді". 4. Про смерті від пневмонії Решетилова в інтерв'ю підкреслює, що військовослужбовці померли у лікарні. І її Офіс покроково з'ясовує, що відбулося. І додає, що ці випадки мали місце у лютому-березні. Цитата: "Тоді масово, в принципі, люди хворіли на пневмонії в Україні загалом. Уже з вірусом якась частина з них була мобілізована, і це спричинило епідемію у війську, особливо в навчальних центрах. Тому ця проблема не тільки в Скелі". 5. Про телефони, які забирають Журналістка цікавиться у військової омбудсманки, чи почали роздавати телефони на полігонах. Решетилова пояснює, що робота в цьому напрямку також ведеться. Що кілька разів на тиждень на полігоі дають поспілкуватися з рідними. Цитата: "Ми добиваємося того, щоб це було там щоденно після занять ввечері, щоб вони отримували телефони. Моя пропозиція: зробити їм такі кімнати зв'язку, бо вони дуже переживають за безпекові питання, щоб не було прильотів по полігонах". Пропозиція Олі підтримана. Нещодавно мобілізовані мають можливість на полігонах регулярно зідзвонюватися з рідними. 6. Про відкритість Скелі Неодноразово в інтерв'ю Решетилова говорить про відкритість полку до роботи з нею та її Офісом. Вона наводить прклад, як одна проблема була вирішена за 47 хвилин. Додам: наші представники на зв'язку з Офісом 24/7. Цитата: "Я наголошую на тому, що ми повинні їх бачити в динаміці. Не по кількості порушень, не по якості цих порушень, а по тому, як підрозділ реагує і виправляє ці порушення. І от якраз 425-й, 225-й – це приклади того, що люди готові мінятися. От я це бачу". Як приклад вікдритості Оля згадує розмову з командиром "Скелі" Юріє Гаркавим. Що починалося все з напружених відносин, що вона "заривалася на плігон", але в підсумку все змінилось. І тепер представники Офісу майже живуть у підрозділі, щоб бачити на власні очі все, що відбувається. Цитата: "І мені от Юрій Васильович сказав таку фразу: "Пані Олю, я вам дуже дякую, після вас ми готові до будь-якої перевірки". 7. Про медіа І от у підсумку, коли Оля побачила багато що зсередини, коли у комунікації з нею представнки полку пояснювали своє бачення та свої дії, у неї почалось змінюватся сприйняття "Скелі". Цитата: "Іноді проблема настільки роздувається в медіа, пов'язана з силами оборони. Ну, в тому числі і за допомогою російської пропаганди, що навіть невелика якась проблема стає цілою медійною проблемою". Підсумовуючи цей великий текст І командування полку, і я особисто дуже вдячні Решетиловій та її команді, що вони дійсно професійно розбираються і в окремих скаргах, і в системих історіях, допомагають нам змінюватися. Оля дійсно була однією з наших найбільших критиків. Але відверта та відкрита комунікації пішла усім на благо. Я впевнений, що з часом наш полк стане спільною історією успіху. І таким само шляхом ми можемо пройти і з іншими нашими критиками, зокрема, з журналістами, блогерами, медійниками. Ми для цього відкриті. Відкрита розмова й готовність змінюватися роблять сильнішими і полк, і військо загалом. На зло ворогу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a1728d69d45d/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a1341aeeb7ba/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Sun, 24 May 2026 21:21:34 +0300 Полк Героїв. Нація Героїв. Запроваджуємо в "Скелі" нову традицію: Герої України приймають присягу у новобранців. На сьогодні у полку – 10 Героїв України, з яких 9 продовжують службу. У мирному житті вони були звичайними робітниками, шахтарями, будівельниками. Але прийшов ворог – і вони добровільно пішли захищати країну. Учора, у День Героїв, вони вперше приймали присягу у кількох десятків новобранців – своїх побратимів. Скала, Боєць, Сід, Марік та інші наші Герої. Колись наші діти читатимуть про них у книжках. Вони стоятимуть поруч із козаками, бійцями УПА, Героями АТО. І я впевнений, що серед сьогоднішніх новобранців також з'являться нові Герої. Так склалося, що сусід змушує різні покоління знову і знову народжувати Героїв, які століттями борються за Україну і українців. Сьогодні для мене – честь носити з ними один шеврон, одну форму і стояти під одним прапором. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/6a1341aeeb7ba/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67db16c321cb8/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Wed, 19 Mar 2025 20:10:59 +0200 Які ж це емоційно сильні моменти! Фото Vladyslav Musiienko Ми не знаємо особисто переважну більшість тих, хто повертається з полону. Але на якомусь підсвідомому рівні відчуваємо їхні емоції, які пронизують усе тіло. Як вони радіють українському прапору. Як вони радіють українському повітрю та українській землі. Як вони радіють українському зв'язку, який допомагає їм вперше за тривалий час почути та побачити найрідніших. Усе це неймовірно відгукується. У нашому повсякденному житті можна побачити багато желчі та зневаги до незнайомих. А тут ніби такі самі незнайомці, з якими у звичайних умовах ми могли посваритися у сусідньому магазині, якомусь тролейбусі/автобусі або навіть на сходах в будинку, але ми радіємо за них, співпереживаємо їхньому щастю після тривалого випробування. Це та емпатія до незнайомців, та єдність у моменті, коли схудлий та спраглий до свободи цілує синьо-жовтий прапор та посміхається таким самим незнайомцям, бо вони просто українці. І додам трошки ложки дьогтю. Ми мало цікавимось, що там за парєбріком. Кілька разів сперечався з колишніми колегами журналістами, що це важливо для сприйняття повної картини війни на виснаження та розуміння – де ми, а де вони. Так от. Обмін – він же у дві сторони. Там же теж приймають "своїх". І який же це контраст! Таке враження, що там кожен обмін це поминальні дні. Поминальні дні по мріям за Ладою-Коліною, яку родина повернутого вже не отримає. Поминальні дні за тими днями, коли сімєйство жило не битим папкою. У них там взагалі часто можна побачити таке, що це наче якесь гівно повертають. "Явілся", – так і читається в деяких очах. Ну і фальш різноманітних чиновників та охфіцерів. Коротше, радію, що я по цей бік великої війни. Що ми разом радіємо поверненню наших додому. Що вони один за одним нарешті роблять довгоочікувані кроки українською землею, ковтки українського повітря, чують вітання українською мовою, бачать очі своїх найближчих рідних та геть незнайомих українців. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67db16c321cb8/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67d5ac3d07d93/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Sat, 15 Mar 2025 17:35:09 +0200 Пам'ятаєте, як у 2014-му російська пропаганда вигадала "мальчіка в трусіках", якого у Слов'янську "розіп'яли нацикі"? Тепер подібні історії росіяни розповідають і про Суджу. Олена Фурсова жила в селі Лебедівка на Курщині, яке в серпні 2024 року перейшло під контроль ЗСУ. Українські військові допомогли її родині: організували пологи доньки, надавали гуманітарну допомогу та навіть допомогли евакуюватися в росію. Але, опинившись там, Фурсова почала поширювати відверту брехню про ЗСУ. "Українські солдати допомогли, лікар воєнний. Якщо б не допомогли, то донька б могла померти", – казала вона в українським журналістам. Але в росії її слова зазвучали інакше: "Їм дали наказ вбивати всіх... Вони просто розстрілювали людей". Судячи з відео від такої відвертої брехні в шоці інші росіяни, які після Суджі опинилися в в Україні. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67d5ac3d07d93/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67c6c94fb8f68/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Tue, 04 Mar 2025 10:35:11 +0200 "Чи є в нас план Б", – несеться в соцмережах. Насправді, через вибрики ще одного старого діда в нас стратегічно нічого не змінилося. У війні на виснаження є одна головна мета: протриматися на день довше за ворога. У нашому випадку нам треба протриматися довше за росію з путіним. Це наш "план А", "план Б", "план В". Тепер до цього плану додалася ще одна умова: протриматися довше за Трампа з його неадекватами, які засіли в Овальному кабінеті. Складно? Ще б пак! Але коли було легко? На Майдані, який Беркут хизувався розігнати за 15 хв? Під час битви за Київ, який путін планував взяти за три дні? Чи у спілкуванні з союзниками, які відводили нам лише два тижні? У війні немає легких ситуацій. Але головне – не ховати себе наперед. І не посипати голову попелом. Ми дуже зациклені на наших внутрішніх проблемах, на чварах. І не помічаємо, що у наших ворогів та в удаваних партнерів усе теж далеко не ідеальне. російська економіка на ладан дихає, їхня армія видихається на Донбасі, а кремлівський дід все ближче до окремої морозильної камери в мавзолеї десь поруч з Леніном. Американському діду також вдаються взнаки внутрішні проблеми, внаслідок яких падають біржеві індекси та його рейтинг підтримки серед американців. Трампономіка все ніяк не наближає Америку до обіцяної "great agane". Скоріше навпаки. Складно бути найвеличнішим лідером світу та диктувати усім свої вимоги, коли в твоїй країні проблеми з яйцями. І це не метафора. Погугліть "США яйця", а краще "США Трамп яйця", зрозумієте рівень дупці, в яку втрапила його адміністрація. Минулого року Трамп використовував проблему з яйцями проти демократів у своїй виборчій кампанії, обіцяв все порішати. А днями визнав: "яйця – це катастрофа". Тепер ця катастрофа – його, а не Байдена. ЧИТАЙТЕ: Trump calls egg prices a "disaster." Is a federal rule helping to keep egg prices high? Коли Трамп проголошував бажання купити Гренландію, однією з відповіддю данців стала ініціатива "купити" у США Каліфорнію. До неї долучилося кілька сотень громадян Данії. Чому б українцям теж не дати відповідь Трампу на його бажання схилити нас до капітуляції? Невже в нас не знайдеться пару мільйонів козаків, які поділяться яйцями з Трампом?) Тут можна навіть запропонувати варіант української угоди з Трампом: яйця в обмін на зброю! "Good deal", – я б сказав. Make president of America great again! І у Трампа на руках не ті карти, щоб відмовлятися від наших яєць) Якщо ж повернутися до серйозної розмови, то головна мета в нас за 11 років не змінилася: встояти, втриматися і так перемогти. Мета та сама, міняються супротивники: Яник з Беркутом, путін з орками, а тепер ще й Трамп з DJ-ями та зіганутими неадекватами. Тож рухаємося далі. Нам своє робити. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67c6c94fb8f68/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67bcb01bb712b/ ukrpravda@gmail.com (Олексій Братущак) Mon, 24 Feb 2025 18:44:59 +0200 Росіяни планували захопити Київ бліцкригом "за три дні". Проте ці плани були зруйновані. Увесь світ побачив тисячі охочих стати на захист столиці. Підприємці, водії, вчителі, програмісти – залишали мирне життя і брали зброю, щоб захистити своє місто. Вони вишикувалися в черги, щоб потрапити до лав 112-ї бригади тероборони. У чергах боролися за своє місце, щоб швидше отримати зброю. Люди ладні були спати на газонах, спати на асфальті тільки, щоб не пропустити свою чергу. 💬 "Ми будемо вгризатись в землю, ми будемо вмирати, ми будемо гризти їм горлянки, але вони свого тут не доб'ються", – казав у ті дні військовослужбовець 112-ї бригади Юрій. 💥 Десант у Гостомелі План А для росіян передбачав швидке захоплення Києва використовуючи десантні війська. Вони мали висадитися на аеродромі під Гостомелем і потім прорватися до столиці і за підтримки ДРГ російських спецслужбовців ліквідувати управління нашої держави. Першими бій в Гостомелі прийняли нацгвардійці. На допомогу їм відправилася щойно сформована рота тероборони. 💬 "Підійшли до західної окраїни летовища. І буквально за півтори години після військкомату ми вже прийняли перший бой. Ми були обстрілені російськими силами", – згадує у документальному фільмі Андрій "Медвідь" Агеєв. У підсумку українська артилерія перетворила летовище на братську могилу для російських загарбників. Провал цієї десантної операції став першою великою поразкою російського війська у битві за Київ. 💥 Позиція "Жираф" 25 лютого тероборонівці облаштували позицію "Жираф". Це була позиція по дорозі з Бучі в Ірпінь. Шлях став ключовим для просування ворожої колони на Київ. 💬 "Нас в районі 7-ї годин підняли по тривозі і сказали, що в нашу сторону рухається колона коробочок. Ми першу колону запустили, і коли техніка виходила у найвужче місце, тоді її з "мухи" зарядили. І з першого ж вистрілу положили", – згадує військовослужбовець 241-ї бригади ТРО ЗСУ Семен. Далі по російській техніці почала працювати артилерія. Тут ворогу також не вдалося пройти. Загарбники повернулися в Бучу і влаштували там терор, який за найгіршим сценарієм міг охопити Київ. 💥 Блокпост "Караван-Гала" Ще на одному в'їзді з Бучі в Ірпінь тероборонівці влаштували блокпост. Перший штурм тут росіяни вчинили 27 лютого. 💬 "До обіду нам доповіли, що російська техніка просувається по дорозі від Гостомельського шосе в нашу сторону. Почався бій, нас почали розбирати з БТРа, з 30-го калібру. І ми почали потроху-потроху зсуватися. Міст був замінований бійцями ТрО і підірваний під час штурму, щоб ворог не зайшов вглиб Ірпеня і не зробив те саме, що він накоїв в Бучі", – розповідає у документальному фільмі військовослужбовець 241-ї бригади "Снайпер". 💥 Засідка під Броварами Російська армія йшла на Київ із кількох напрямків. Одним із ключових був Броварський. Саме там росіяни зосередили броньований ударний кулак – колони танків і бронемашин, які мали пробити оборону та увірватися в столицю. Тут відзначилися тероборонівці-оператори "Стугни". У районі Скибина вони влаштували зсідку. 💬 "Чекали 15 днів. Вже чули і за Бучу, і за Гостомель. Ми хотіли вже зніматися і виїжджати. Ми телефонуємо вищому керівництву, вище керівництву каже: ми на вас розраховуємо, ви тут повинні бути", – згадує тероборонівець "Морпіх". Тероборонівці прийняли бій 9 березня. Розрахунки "Стугни" за раз знищили 8 одиниць ворожої техніки. Ударний кулак для наступу на Київ зі східного напрямку був зупинений. 💬 "Ця колона, яка йшла на цьому напрямку, мала відіграти ключову ударну роль у взятті Києва. Це був такий собі броньований кулак, який мав проломити всю нашу оборону і ввійти в Київ. От наші підрозділи, які розбили цю колону, вони практично поламали цей броньований кулак. І далі вже хвилі противника просто розбивалися об нашу оборону", – пояснив колишній заступник Командувача Сил ТрО ЗСУ Володимир Шведюк. 💙💛 Перемога під Києвом Це лише кілька епізодів великої битви за Київ, в яких проявили себе бійці тероборони. Кожен із цих рубежів був важливим для перемоги. 🏆 Битва за Київ уже увійшла в історію як одна з найбільших перемог України. Тероборона довела, що "цивільні" можуть воювати не гірше кадрових військових. Завдяки злагодженій обороні Київ вистояв, а разом із ним – і вся Україна. Провал бліцкригу змусив ворога перегрупуватися, а зрештою – відступити. Сьогодні, через три роки після тих подій, ми пам'ятаємо кожного, хто став на захист столиці. Пам'ятаємо тих, хто не повернувся. Територіальна оборона Києва стала справжньою армією, яка розбила ворога тоді і готова бити його далі. 💪 Київ вистояв. Україна переможе. 📽 Матеріал підготовлений на основі документального фільму ТРО Медіа "Щити Києва" з циклу "Готові до спротиву". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bratushchak/67bcb01bb712b/