https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/569cfea9e6855/ ukrpravda@gmail.com (Анатолій Дністровий) Mon, 18 Jan 2016 16:03:05 +0200 Прочитав на сайті "Дзеркала тижня" статтю "Конституційна реформа: непродуктивний процес з продукування помилок" колишньої заступниці адміністрації Януковича Марини Ставнійчук і мало не пришизів. Таке враження, що іноді їй відняло пам'ять і вона просто "забула" якій владі до останнього служила, бо подібну критику як фахівець передусім мала би озвучити до режиму, який спершу методично грабував країну, нищив громадянське суспільство, а потім залив усе кров'ю... Вона стверджує, що теперішня влада виявилася "нездатною продемонструвати європейський підхід до конституційних змін, втративши ініціативу у своєму ж конституційному процесі". Чи правильно я розумію авторку? Вона має на увазі, що попередня влада, яка надала їй комфортну можливість бути членом Венеціанської комісії, демонструвала європейський підхід до конституційних змін? Чи оця догматично-схоластична дурниця, що не можна запроваджувати зміни до Конституції в умовах фактичної війни. В історії є чимало прикладів того, як в час викликів країни змушені були приймати зміни до Конституції, зважаючи на системну неефективність своїх державних апаратів і їх неможливість реагувати на неочікувані виклики за старими правилами. Зміни до Конституції (поправка про скасування рабства) під час смертельної громадянської війни Півночі і Півдня стали переломним моментом, завдяки чому у США виграла демократія. Теперішня Конституція, яку розробляв наш одіозний пострадянський політичний клас, – це зламаний двигун нашого танку. Кому сьогодні вигідно, щоб нічого не змінювалося, щоб все залишалося на старих місцях і країна не розвивалася? Нашому північно-східному сусіду. Він дуже хоче, щоб наш танк непорушно стояв на місці. Тому найменше хочеться опонувати – особливо фахівцям, вишколеним, мов роботи, на аналізі правових парадоксів і казусів. У нас взагалі була країна суцільних парадоксів і казусів, і в ній найкраще жилося тим, хто почувався в цьому, мов риба у воді. Таким лакеям – фуршетним співачкам, адвокатам режиму, телепосіпакам, які це успішно аналізували-смакували-виправдовували, завжди платили по вищому розряду. Але я краще розповім одну повчальну історію. Був у Гітлера один філософ права, "головний юрист" Третього Райху Карл Шмітт, який юридично обґрунтовував легітимність розширення "життєвого простору". Ще в часи Веймарської республіки він нажив собі слави фахівця з парламентаризму та процесів у системі влади. Чимало його цікавих спостережень (до співпраці з нацистами) навіть вплинули на багатьох європейських інтелектуалів із демократичного табору. Але співпраця з Гітлером, до чого призвела сліпа віра Шмітта в порядок, який здатний забезпечити лише авторитаризм, зробила його життя і творчість табуйованими. Не він один поплатився за це "обслуговування"... У часи нашої "веймарської республіки" перших десятиліть Незалежності і в наступний період узурпації влади Януковичем також трапилося багато парадоксів – із людьми, ідеями, мотивами. Багато розумних і талановитих фахівців, порушивши декартівський принцип "доблесті розуму" – не служити ницості, всі свої вміння та здібності кинули під ноги цій ницості. Когось просто залякали. Хтось хотів "нормально" жити. А в когось просто були амбіції. Був ще такий варіант – як обожнювання диктатора. Мандельштам, Булгаков і Пастернак, скажімо, в певний час обожнювали Сталіна. Можливо, наші три дами – Ганна Герман, Лариса Скорик і Марина Ставнійчук також обожнювали Віктора Федоровича... Про це вже ми хіба дізнаємося з їхніх мемуарів. Тільки-от розплата за політичні "манівці" по-українськи виглядає інакше, ніж у європейців. Високопосадовці переважно залишаються у своїх кріслах або ж отримують крісла-аналоги чи вперто прагнуть їх виторгувати. Їхні амбіції ніяк не можуть змиритися з тим, що вони не в процесі, що вже інша доба та інше повітря. В цьому й полягає повний сюр. Роти, які мовчали, коли давили та переслідували незалежних міських голів містечок, коли душили наше ембріональне самоврядування, коли Основним Законом затикали політичні діри, ці роти тепер просторікують про "розвиток країни" і хвилюються за майбутнє Конституції, на кожному кроці надуваючи свої фахові щічки. Але час пішов... Ці персонажі – вони, мов бетонні блоки, які потягнуть на політичне дно будь-який корабель, що захоче їх підібрати. Ще варто запам'ятати – красиво піти вже не вдасться. Щоправда, є ще шанс просто піти тихо, не дратуючи суспільство. Як казав один кіноперсонаж – це такий старий інтелігентний фокус. У тиші є також своя краса. Колись на старості літ вона надихнула згадуваного Карла Шмітта на нові ідеї, книжки та теорії, які його трішки реабілітували, але не повністю. Талановита людина, навіть після ницості, після каяття, може себе реалізувати... Принаймні я в це вірю і деколи навіть про таке пишу. Тому побажаю пані Марині Ставнійчук – у добру путь! https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/569cfea9e6855/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/56150c2c38e0b/ ukrpravda@gmail.com (Анатолій Дністровий) Wed, 07 Oct 2015 15:12:28 +0300 Сьогодні, 7 жовтня мережею Facebook прокотилося активне обговорення наїзду Андрія Садового на керівника управління культури Львівської міськради Ірину Магдиш (детальніше див. на "Zahid.net": http://zaxid.net/news/showNews.do?sadoviy_vibachivsya_za_slova_svoyeyi_pidlegloyi_pro_tserkvu&objectId=1368338). Причиною цього конфлікту стало досить слушне та критичне спостереження пані Ірини Магдиш за культурною ситуацією – інституційним задоволенням культурних потреб львів'ян – в окремих районах містах. В одному з інтерв'ю пані Ірина, як нормальна й тверезомисляча людина, зауважила: "Є райони [у Львові], де взагалі нічого немає – жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Це мертві райони в культурному сенсі. Єдина розвага для людей в такому районі – церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином, – сказала Ірина Магдиш. – В одному з таких районів в кожній школі у вестибюлі стоїть фігура Божої матері, обкладена квітами, такий вівтар маленький. Іноді я там заставала моменти, коли під час уроків діти стояли як на лінійці перед цим вівтарем, а пастор правив службу. На моє запитання, чому діти тут, а не на уроках, ніхто не знайшов, що відповісти. Це їхні гроші. Їхні парафіяни – це їхні гроші, а прихожан треба виховувати з малих років. Якщо людина звикла ходити до церкви як на єдину розвагу у своєму світі, і вносити пожертвування, то церква буде процвітати". І далі: "Я не проти релігії, це особиста справа людини, – уточнила Ірина Магдиш. – Але церква не має бути єдиною інституцією і культурною пропозицією. Ми маємо пропонувати людям інші можливості". Гадаю, що всі, хто не є ідіотами, підпишуться під цими словами парі Ірини, бо якось не дуже хочеться на початку ХХІ сторіччя дітей відправляти в середньовічну школу. При всій повазі до любих моєму серцю греко-католиків, але в нас не клерикальне суспільство. А перемовини політика при владі з адміністрацією церкви (церков) – це не аксіома для поведінки дітей у школі, які мають ставати заручниками цих політико-церковних уній. А тепер слово має Андрій Садовий, який, за власним зізнанням, "навряд чи зможе працювати з нею в одній команді". Як контраргумент до спостережень Ірини Магдиш, він відзначив важливу роль УГКЦ у налагодженні з міською владою Львова соціального партнерства. Це справді важлива заслуга. Але тоді виникає питання. Чи не переклав мер міста на плечі церкви вирішення соціальних аспектів (не-гроші) у забезпеченні культурного дозвілля в окремих районах Львова? Адже чомусь туристичну та пивну галузі міста (круті гроші) на плечі церкви він не переклав... А якщо серйозно – вся культурна професійна спільнота повинна захистити представника свого цеху, пані Ірину Магдиш, від можливого свавілля з боку головного чиновника Львова. Ми ж чудово розуміємо, що саме її позиція є слушною, адже пропонує всебічний розвиток дітям. Ірина Магдиш уже постраждала за правду. Її заява про звільнення – цьому підтвердження. https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/56150c2c38e0b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/546bb0a5c0704/ ukrpravda@gmail.com (Анатолій Дністровий) Tue, 18 Nov 2014 21:48:37 +0200 Буквально кілька днів тому в медіа була новина, що відповідно до статистики близько 80 % воїнів, які повертаються із зони АТО, мають ознаки посттравматичного стресового розладу. Після війни у В'єтнамі подібний синдром був у американських бійців-ветеранів, так само цей синдром був притаманний багатьом радянським афганцям. Його суть полягає в тому, що цей синдром може призвести до самогубства. Колишні та теперішні учасники АТО, а також мирне населення, що пережило стрес російсько-сепаратистської окупації та розрухи, потребуватимуть тривалої терапії. Одних волонтерських зусиль для подолання цього виклику недостатньо. Вже зараз мала би діяти повномасштабна державна соціальна програма з психологічної реабілітації населення Донбасу та учасників АТО. Ще один невтішний момент полягає в тому, що "донбаський синдром" може нашаровуватися на інший – синдром "завченої безпорадності". Зваживши на тривале соціокультурне відчуження населення глибинок Донбасу, цей синдром став невід'ємною складовою й регіональної ідентичності в масових масштабах. Це зневіра в своїх можливостях, сталі стереотипи щодо безперспективності власних ініціатив, небажання шукати вихід зі скрутних ситуацій навіть тоді, коли такий вихід насправді існує. Як симпатик теорії завченої безпорадності американського біхевіориста Мартіна Селіґмана, я особисто вважаю цей феномен однією із найважчих травм радянської, а згодом і пострадянської дійсності. Завчена безпорадність вразила цілі старші покоління українців, а особливо сильно – населення індустріального Донбасу. "Завчена безпорадність" і "донбаський синдром" – це та грімуча суміш, яка не може сама розвіятися і наслідки чого вигрібатиме не одне подальше покоління. Ось чому такі важливі конференції, семінари та соціальні програми, присвячені цій темі. І такий захід скоро розпочне свою роботу: 18-19 листопада в Києві відбудеться Міжнародна конференція "Травма війни: психологічна допомога й реабілітація", організатором якої є Гуманітарний штаб Благодійного фонду Ріната Ахметова (конференц-комплекс готелю "Президент", адреса: вул. Госпітальна 12, м. Київ). Програма конференції – тут: http://www.fdu.org.ua/ua/news/1982. До участі в конференції запрошені такі фахівці, як Джованна Барберіс (ЮНІСЕФ), Наталя Монакова (ВООЗ), практикуючі психіатри та психологи Семен Глузман, Олександр Венгер, Людмила Петрановська й Альона Лук'янчук. Планується й підхід до преси вчених: на запитання для журналістів зможуть відповісти Джованна Барберіс, Олександр Венгер і Римма Філь. https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/546bb0a5c0704/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/5459e18661017/ ukrpravda@gmail.com (Анатолій Дністровий) Wed, 05 Nov 2014 09:36:22 +0200 Скажу відверто: українське суспільство не має жодного зацікавлення до "опозиційних послуг" так званого Опозиційного блоку – залишків шобли, яка натворила стільки, що в багатьох країнах із більш темпераментним населенням їх би просто вже давно перечавили, мов гнид. Тому на тлі коаліційного процесу та намірів створення конституційної більшості у парламенті не варто випускати з виду й процес формування демократичної, євроінтеґраційної, державницької опозиції, до якої – природно – недобитки партії реґіонів не потраплять. Суспільний запит такий, що модель відносин у парламенті "більшість – опозиція" повинна містити конкурентне змагання програм, ідей і стратегій. Конкуруючи та посилюючи одна одну, вони допомагатимуть Україні впроваджувати низку завдань: євроінтеґрація, зміцнення національної безпеки в умовах російсько-терористичної агресії, модернізація, деколонізація. Саме тому жодним чином не можна допустити, щоб політичний інститут парламентської опозиції опинився в руках прихованих і неприхованих колабораціоністів, любителів диктаторських законів і аґентів іноземного впливу. Передусім, ідея демократичної, євроінтеґраційної, принципово антипутінської опозиції в парламенті має зацікавити тих притомних депутатів і депутатські групи, які не потраплять до коаліції, але яким не по дорозі з Опозиційним блоком. https://blogs.pravda.com.ua/authors/dnistrovy/5459e18661017/