https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/69ef686dddb8a/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Mon, 27 Apr 2026 16:45:17 +0300 Я почну з чесної відповіді:я не знаю, чого чекати протягом наступних десяти років. І ніхто не знає. Бо наше майбутнє сьогодні визначає війна. А війна – це найменш передбачуваний фактор у політиці й історії. Тому кожен, хто впевнено розповідає, коли і як вона закінчиться -або невіглас, або брехун, або провокатор, який працює на нашу поразку. Ми це вже бачили."Ще 2-3 тижні" – ці слова звучали не раз. І кожного разу реальність їх спростовувала. Але якщо ми не можемо передбачити майбутнє – це не означає, що ми не можемо до нього підготуватися. Я не знаю, як саме виглядатимуть наступні 10 років.Але я точно знаю, до чого нам треба готуватися. До війни. Не тому, що ми хочемо війни.А тому, що ми хочемо миру. Si vis pacem, para bellum.Хочеш миру – готуйся до війни. Наша проблема в тому, що ми системно не були готові. Ми не були готові 100 років тому -під час революції 1917-1921 років. Ми не були готові під час Другої світової війни -хоча частина українців зробила висновки і створила УПА. Ми не були готові після Революції гідності. Ми не були готові у 2019 році – коли повірили, що війну можна просто припинити. Ми не були готові у 2022-му – коли повномасштабне вторгнення стало для багатьох несподіванкою. І саме тому: ми зазнали поразки у 1921 році,ми не змогли перемогти у 1940-х, ми втратили території у 2014-му і у 2022-му. Це не випадковість. Це наслідок неготовності. І ще одна річ, яку треба сказати чесно: загроза війни для нас – надовго. Фактично – доти, доки поруч існує Росія в її нинішній формі. Бо війна – це не лише фронт. Це інформаційна війна. Економічна.Енергетична. Культурна. Політична. І на всіх цих фронтах проти нас воювали ще задовго до 2014 року. Ми просто не завжди це розуміли. Тому відповідь на питання "чого чекати?" – проста. Не чекати. Готуватися. Готуватися до війни на всіх рівнях: - військовому - економічному - інформаційному - культурному - політичному Бо тільки підготовлена країна має шанс виграти. І тоді ми зможемо говорити про перемогу. А перемога – це не просто зупинка ворога, і навіть не лише повернення територій. Перемога – це ліквідація російської імперії і поява на її місці нормальних, відповідальних, демократичних держав. Це звучить амбітно. Але історія знає такі трансформації. І вони стають можливими тоді, коли їх готують. І тільки після цього стане можливим справжній мир. Не пауза. Не перемир'я. Не відкладена війна. А мир. Тому головний урок наступних 10 років простий: ми не маємо права знову бути неготовими. Бо: si vis pacem, para bellum. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/69ef686dddb8a/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/69a0333350949/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Thu, 26 Feb 2026 12:49:07 +0200 Історія – сувора вчителька. Вона повторює уроки доти, доки їх не засвоюють. Схоже, світ так і не засвоїв уроків ХХ століття. Ми знову бачимо те, що здавалося давно похованим під уламками воєн і тоталітаризмів. Багато років про війну і воєнні злочини упевнено казали "ніколи знову". Але знов настало знову. Саме тому так важливо правильно називати і правильно розуміти те, що відбувається сьогодні. 19 лютого 2014- дата, яка мала б звучати значно гучніше. Саме цього дня, дванадцять років тому, розпочалася Війна за Незалежність України. Ця дата зафіксована в українському законодавстві. Але в публічних комунікаціях – навіть на найвищому рівні – її майже не чути. Натомість 24 лютого чуємо звідусіль про "початок війни" чотири роки тому. Рахують дні повномасштабного вторгнення. Проте це не просто неточність у хронології. Це хибна оптика. А хибна оптика у війні може коштувати дуже дорого. Розуміння війни – це ресурс. Воно визначає, де ми перебуваємо, куди рухаємося і якою може бути перемога. Наполеон стверджував, що для перемоги потрібні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. Попри всю його геніальність, свою головну війну він програв і завершив життя у вигнанні. Отже, грошей недостатньо. Є інші ресурси. Один із ключових – це сенс. Сьогодні саме сенс є об'єктом системної атаки. В Україні дедалі частіше звучить формула: "треба припиняти це все". Навіть слово "війна" інколи уникають. Як саме "припиняти" – не пояснюють. Але сам імператив "припинити" поступово витісняє питання "за що ми воюємо". І це вже підрив. Ми бачимо атаку на сенс із боку Росії. Нам пояснюють, що війни могло б не бути, якби Україна поступилася Кримом, Донбасом чи ще якимись територіями. Це маніпуляція. Бо мета Росії – не території як такі. Її мета – знищення України як незалежної держави. Ми бачимо й іншу атаку – з боку частини західних політиків, які називають цю війну "безглуздою" або такою, де "незрозуміло, за що гинуть люди". Коли війну позбавляють сенсу, її легше запропонувати "завершити" за рахунок того, хто обороняється. Тому для нас принципово важливо не втратити рамку. Нам вдалося закріпити в законодавстві правильну назву – Війна за Незалежність України. Це не просто формула. Це сенсова конструкція. Вона пояснює, за що воюємо ми – за незалежність. І пояснює, за що воює ворог – за те, щоб цієї незалежності не було. Без цього розуміння легко заблукати в переговорах або в їх імітації. Почати вірити, що якщо відмовитися від ще однієї території, війна зупиниться. Але історія – і давня, і новітня – показує: поступки в загарбницькій війні не задовольняють імперію. Вони лише підтверджують її правоту в очах самої себе. Визначення "війна за Незалежність України" вписує нашу боротьбу в ширший контекст антиколоніальних процесів. І це принципово важливо для комунікації зі світом – особливо з країнами глобального Півдня. Там добре розуміють мову антиколоніалізму, але часто не розуміють України. Там Україну іноді подають як "проксі Заходу", а Росію – як силу, що протистоїть "старим імперіям". Це хибна картина. І частково – наслідок наших власних комунікаційних прогалин. Ми маємо чітко пояснювати: існування України як незалежної держави – це не лише питання українців. Це питання світового порядку. Падіння України означатиме руйнування принципів, на яких будувався світ після минулої світової війни: непорушності кордонів, права народів на власну державу, пріоритету міжнародного права над правом сили. Україна стала незалежною не випадково. Вона реалізувала себе як держава в умовах світу, який домовився про правила: про непорушність кордонів, про право національних держав на існування, про права людини. Тому коли ми говоримо про Війну за Незалежність України, ми маємо розуміти: йдеться не лише про захист території. Йдеться про захист принципу незалежності як такого. І саме з цього розуміння має виходити наша позиція – всередині країни і назовні. У публічних виступах і на міжнародних переговорах. Бо без незалежності все інше – компроміси, формули, гарантії – втрачає сенс. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/69a0333350949/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/68136b07686a5/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Thu, 01 May 2025 15:37:27 +0300 Наскільки пам'ять про минулу війну визначає війну теперішню та навіть геополітику? Одразу після початку війни в 2014 році міф про "велику вітчизняну" в Росії почали використовувати для мобілізації населення на боротьбу проти України. Для нашої ж держави деконструкція цього міфу стала питанням національної безпеки. І його таки вдалося подолати, ба більше – сформувати українське бачення попередньої війни та моделі памʼяті про неї. Запрошую на розмову 4 травня у Сенсі на Хрещатику, 34, початок о 14:00 Напередодні ювілею – 80 років завершення війни у Європі, поговоримо про подолання одного із основоположних міфів СССР – про "велику вітчизняну війну", який з 1991 став важливим інструментом утримання колишніх республік СССР в орбіті російського впливу. Пропаганда та інформаційні операції є невід'ємною частиною агресивної війни Росії. А наша задача – розвінчувати міфи ворога, які він так методично використовує в інформаційній війни проти України. Тим паче ця, здавалося б просто історична, дата залишається фактором сучасної геополітики і впливає на перебіг нинішньої війни. Модераторка – Олена Цинтила. Організатори: Видавництво КСД, Книгарня "Сенс" В основі розмови, зокрема книга за "Війна і міф. Невідома Друга світова", що вийшла у видавництві "КСД". https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/68136b07686a5/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/67d962734beab/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Tue, 18 Mar 2025 13:09:23 +0200 У четвер, 20 березня, в Києві, у Культурно-мистецькому центрі Національного університету "Києво-Могилянська академія" (вул. Іллінська, 9; зала "Колізей") прочитаю лекцію "Ворожі архіви/Enemy archives. Історія однієї книги в інформаційній війні". Початок лекції – о 18:30. Книга "Ворожі архіви. Радянські протиповстанські операції та український націоналістичний рух" (McGill-Queen's University Press) мовою фактів та документів із розсекречених архівів КГБ розповідає західній аудиторії про особливо міфологізовані совєтською пропагандою сторінки українсько-російських відносин. Я є одним із співавторів книги. Тут зібрано 161 раніше секретний документ з архіву Служби безпеки України: матеріали УПА та ОУН, конфісковані совєтськими спецслужбами, та документи самого НКВД-КГБ, де йдеться про боротьбу із українськими повстанцями. Праця готувалася понад десять років. Ще одним з її співавторів є канадський історик, д-р Любомир Луцюк, який досліджує українське питання в зовнішній політиці США та Великої Британії, а також проблеми українських мігрантів після Другої світової війни. Англомовне джерельне видання "Ворожі архіви/Enemy archives", опубліковане канадським університетом та визнане кращою джерельною книгою Американською асоціацією бібліотек 2022-23 років, було серйозно атаковане класичними методами ФСБ-КГБ. На моїй лекції 20 березня йтиметься про те, як пропагандистська спецоперація розгорнулася довкола однієї книги про український визвольний рух 1940-50-х років. Історія та інтерпретації Другої світової війни досі впливають на порядок денний глобальної політики щодо України та нашої війни за незалежність. Для українців важливо не залишатися в тіні "великого брата", вийти поза насаджені пропагандою та звичкою кліше. Але проти українських зусиль потужно працює російська пропаганда. У ході двогодинної зустрічі я спробую знайти відповіді на низку актуальних питань. Які зараз виклики перед українською академічною спільнотою? Як нам діяти в західній академії та протидіяти російським старим й новим наративам? Як історія Другої світової війни впливає на рішення союзників підтримувати нас у теперішній війні? Чи можна відкласти ці питання до завершення сьогоднішнього протистояння? На початку цього тижня таку ж лекцію прочитав і у Львові – для студентів та викладачів Українського католицького університету. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/67d962734beab/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/675be07ff2842/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Fri, 13 Dec 2024 08:21:35 +0200 Як тільки "перестануть стріляти", незалежно від того буде це тимчасова заморозка чи спроба зупинити війну якимось тривалішим миром, почнеться війна довкола цієї війни. Інформаційна за формою і ціннісна за змістом. За те щоб правильно пояснити її, подати нам і світові. В цьому протистоянні Росія спробує захопити додатково те, що не вдалося з допомогою зброї. Тому запускатиме тези не лише про вину України (це вже давно триває), але й про непотрібність цієї війни, а відтак марність втрат (людських, матеріальних, політичних). Їх будуть спрямовувати на нас, для демотивації та демобілізації українського суспільства. Щоб зламати його волю до спротиву, яку не вдалося здолати збройною агресією. Їх запускатимуть на наших сусідів, щоб паралізувати їх дії меседжами: не будете слухати Росію з вами зроблять так само, а Захід зрадить. Прикро, але вже зараз схожі слова чуємо від Трампа, який говорить про безглузду війну, наголошує, що як би він керував США раніше її не було б. Насправді буде чи не буде війна, а точніше коли саме і якою вона буде, вирішував лише Путін, який бачить у ній свою головну місію. Насправді нам і далі треба пояснювати собі і світові, що це війна за наше існування як окремої нації. Ми захищаємо в ній незалежну державу як оптимальну форму її існування та свою унікальну культуру, як головний зміст її існування. Значення цієї війни глобальне, бо вона проти того, що хтось у світі може вирішувати долю іншої нації чи навіть сам факт її існування. А це означає, що ця війна не просто НЕ безглузда, вона про найважливіше в історії протистояння свободи (нації і людини) та неволі. Це значить наші втрати точно не були і не будуть марними. Це значить, що ми не програємо цієї війни допоки існуватимуть українці. Не програє весь вільний світ, допоки існуватимуть українці. Це звучить патетично і навіть пафосно. Але масштаби і значення цієї війни для нас і світу такі значні, що потребують саме такої високої тональності. Більш того, саме пониження цієї тональності є способом нівелювати наші дотеперішні здобутки, їх глобальне значення. Спробою знищити інформаційно те, що не вдалося зброєю. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/675be07ff2842/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/6719324c52b59/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Wed, 23 Oct 2024 20:28:44 +0300 Нерішучість у звільненні України від маркерів русского міра дається взнаки. Варто було українській владі порушити встановлені законом строки очищення публічного простору деяких міст від символів російської імперської політики, парламенту – безпідставно провалити перейменування окремих міст, а правоохоронним органам – заплющити очі на українофобські заяви мера Одеси Труханова, як вата всіх кольорів і відтінків почала піднімати голову. Причому не лише всередині України, а і на міжнародному рівні. Головною точкою прикладання зусиль обрано Одесу, яка для Росії є однією з ключових стратегічних цілей в Україні. Понад сто діячів з різних країн світу звернулися з листом до керівництва ЮНЕСКО, в якому вимагають не більше не менше як припинити деколонізацію Одеси до кінця війни. Звернення оперативно опублікували деякі західні медіа, зокрема італійські Il Foglio та Corriere della Sera. У публічному просторі воно, звичайно, подається як думка діячів культури, пов'язаних з Одесою. Про зв'язок з російськими спецслужбами і те, що звернення сповнене російських наративів жоден з підписантів, звичайно, не заявляє. Деколонізація для авторів звернення є "новою загрозою", а символи російської імперської політики – "невід'ємною частиною архітектурного ансамблю Одеси". Перейменування вулиць, названих на честь співців російського імперіалізму на чолі з Пушкіним чи діячів комуністичного режиму на кшталт Бабеля стурбовані захисники маркерів русского міра називають "програмою знищення" і "культурними чистками", маніпулятивно порівнюючи нашу деколонізацію з діями диктаторських режимів Сирії чи Іраку. Простіше кажучи, підписанти слідом за мером Одеси Трухановим, відомим багаторічною проросійською діяльністю, включилися у просування російських меседжів, мета яких – зберегти домінування символів русского міра в публічному просторі головного міста українського півдня і водночас дискредитувати українську державу та її боротьбу за незалежність від Москви. Не так масштабно, але з аналогічною метою і такими ж російськими наративами виступив сьогодні і Музей історії полтавської битви. На публічній фейсбуксторінці музею (державної установи, між іншим) опубліковано текст із закликом залишити в центрі Полтави символи російської імперської політики, які оспівують "подвиги" російських окупантів і встановлені імперією на честь однієї з найбільших катастроф в українській історії – перемоги Петра І над шведами й українцями в 1709 році. Членів гуманітарного комітету парламенту і представників Українського інституту національної пам'яті, які на нещодавньому виїзному засіданні комітету в Полтаві наголошували на необхідності виконувати закон, автори цього тексту маніпулятивно порівнюють із російськими більшовиками. При цьому підкреслюють, що більшовики були кращими і, вочевидь, для більшої переконливості, захоплено описують, як німецькі солдати та офіцери під час нацистської окупації Полтави фотографувалися біля імперського монументу в центрі міста. При цьому автори обох текстів – як про Одесу, так і про Полтаву – подають ситуацію так, ніби всі символи російської імперської політики хочуть просто зруйнувати. Хоча чудово знають, що йдеться про перенесення тих пам'ятників, які справді є витворами мистецтва, з центральних майданів і вулиць у музейний простір. У тому числі у спеціально створену експозицію під відкритим небом у тому ж музеї історії Полтавської битви. Якщо зволікання з виконанням деколонізаційного законодавства в окремих містах, зокрема в Одесі й Полтаві, триватиме й надалі, Росія дедалі більше використовуватиме цю ситуацію, залучаючи для інформаційної війни проти України як свою пряму агентуру, так і тих, хто бездумно повторює тези російської пропаганди. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/6719324c52b59/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/670cc284bbcd0/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Mon, 14 Oct 2024 10:04:36 +0300 Історики однаково не люблять обидва питання: "що буде" і "що було б, якби". Історія має справу тільки з об'єктивною реальністю і тому намагається відповісти лише на питання "що було". Для цього дослідники викопують приховані та забуті факти, намагаються зв'язати їх між собою і таким чином не лише відтворити минуле, але й відповісти на питання "чому було саме так". У річницю створення УПА як історик можу відповісти на питання, що було сімдесят років тому. Доведений до відчаю різними окупантами український народ взявся за зброю, аби захистити себе. Тисячі юнаків і дівчат кидали своє звичне буденне життя і "йшли до лісу" захищати Україну. В цьому слові для них злилися їх рідна хата, село, весь рідний край, врешті, мрія про життя у вільній незалежній державі. Порив підхопили ті, хто не побоявся взяти на себе відповідальність у цей страшний момент – члени Організації українських націоналістів. Вони багато говорили і писали про необхідність піднятися на боротьбу за створення своєї держави, вони виховали на цьому ціле покоління молоді. І, коли настав час перейти від слів до справ, вони здійснили перехід, який чітко розділяє політикана від того, хто може стати національним провідником. Їх рішучість і організованість перетворили народне збурення у чіткий механізм підпільного руху на передньому краю якого була Українська повстанська армія. Механізм, який діяв ефективно понад десять років і протистояв найпотужнішим імперіям того часу. Сто тисяч вояків УПА, сотні тисяч тих, які забезпечували їх боротьбу, мільйони тих, хто їм співчував та підтримував – це те, що було, т,е що почалося сімдесят років тому у волинських лісах. А тепер не як історик спробую уявити, що було б, якби не було УПА. Очевидно, шалена німецька окупаційна політика все одно штовхнула б на стихійний спротив чимало українців. Проте без розгалуженої підпільної мережі ОУН його швидко зламають: люди без досвіду організаційної роботи та підпільної діяльності – легка мішень для нацистських каральних органів. Придушення спротиву було б по-німецьки страшним, щоб інші назавжди запам'ятали безглуздість таких спроб. І ті, інші, напевно, таки запам'ятали б: найкращий спосіб вижити – це не висовуватися, найкращий спосіб захистити себе і своїх рідних – це покірність окупантові. А тому здавали б на потребу німцям останній шматок хліба, відібраний у власної дитини, спокійно сідали у вагони, що відправляли східних рабів на роботи до Райху. Так краще, так можна вижити. А потім, коли прийдуть інші окупанти, нічого не доведеться змінювати, адже покірність оцінять і совєти. Для остаточного доведення новій владі своєї лояльності періодично треба буде здавати когось зі своїх, українців. Та хіба ж це проблема? Адже за таких умов вже немає своїх – кожен сам за себе. Тим паче, немає якихось українців, а якщо є, то всі вони зрадники і колаборанти. "А я не такий, я ваш, совєтський! І на доказ своїх слів можу показати вам тих, інших". Поодинокі вияви спротиву та особистої гідності легко ламаються репресивною машиною, виправляються всесильним ГУЛАГом, якому тепер не загрожує страшна бандерівська бацила спротиву. Не було УПА, то ж не буде повстань Норильска, Кенгіру, Воркути, які переламали хребет табірній імперії. І "черный флаг с кровавой полосою" не майорітиме над табірною вишкою як символ тріумфу силу духу. Через роки, коли ті ж табори поповняться новим поколінням інакодумців-дисидентів (якщо вони з'являться), їх буде перемелено у попіл, як їх попередників з генерації Розстріляного відродження. І навіть, якщо у 1991 році Радянський Союз таки розвалиться через внутрішню слабкість і на його руїнах постане незалежна держава під назвою Україна, її сприйматимуть лише як геополітичне непорозуміння, яке слід усунути. Україна без УПА, без бандерівців, які стримували нацистський та сталінський терор, а згодом розвалили імперію ГУЛАГу, без дисидентів, які від них підхопили естафету боротьби за незалежність, без масового національно-демократичного руху кінця 1980-тих – початку 1990-тих, без Шухевича, Стуса, Чорновола – така Україна буде лише тимчасовою країною. Без пам'яті про повстанців 1940-вих років до наших днів не дожила б пам'ять про повстанців 1920-тих, про Холодний Яр та спротив напередодні Голодомору – ми мали б лише довгу історію покори нашого народу. Точніше не мали б ні історії, ні народу. Тому тим, кому заважає демократична сильна незалежна Україна так важливо знищити історію УПА, розірвати неперервний ланцюг боротьби українців за свободу. Тому так важливо для нас зберегти цю історію. Влада може викреслити повстанців із підручників історії, але якщо вони житимуть в нашій пам'яті, вони не зникнуть з історії. Вони повернуться в країну, яка буде варта їх подвигу. В країну, яку нам ще лише належить збудувати. В країну, яку ми зможемо гордо вітати повстанським привітом "Слава Україні!" 2012. З книги "Нотатки з кухні "переписування історії". P.S. Текст написаний 12 років тому. Нині варто додати – якби не було УПА, не було б кому захищати Україну від російської агресії з 2014. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/670cc284bbcd0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/6629f63a6f8f3/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Thu, 25 Apr 2024 09:20:42 +0300 Заборона консульського обслуговування українців і видачі паспортів за кордоном є відверто протиправним і винятково шкідницьким кроком. Оскільки багато хто сприйняв цю новину швидше на емоціях, не усвідомивши її змісту й реальних наслідків, поясню по пунктах чому нічого, крім шкоди, це рішення не принесе. 1. Уявлення, що ледь не всі українці за кордоном – ухилянти, які "перепливли Тису" чи виїхали за хабар – нісенітниця. Насправді більшість українських громадян перебуває за кордоном абсолютно законно. Це і ті, хто багато років живе й працює за кордоном чи навіть там народився, і ті, хто виїхав дитиною з України до чи після 24 лютого 2022, а тепер досяг 18-ліття, і студенти, багато інших категорій наших громадян. Вони мають вид на проживання або тимчасовий захист. Як правило мають за кордоном дружину, дітей або батьків. І не порушували ні українських законів, ні законів країн перебування. 2. Так само хибним є й уявлення, що Україна їм усім байдужа, раз вони не захищають її зі зброєю в руках. Адже подібну претензію можна пред'явити і будь-яким цивільним в Україні. Хтось пішов добровольцем в армію, хтось ні, когось мобілізували. Український народ не ділиться виключно на героїв-добровольців і негідників-ухилянтів. Більшість українців є звичайними людьми, які люблять свою країну і працюють для її блага відповідно до своїх уявлень і можливостей. Україна не мала б такої потужної політичної, фінансової і військової підтримки західних держав, якби не активність закордонних українців. Але останнім часом в Україні за активного сприяння влади нагнітається "класова ненависть" до українців, які перебувають за кордоном. Так само як ця "класова ненависть" нагнітається до депутатів, "чиновників", "бариг" – влада навмисне створює лінії розколу, послаблюючи національну єдність, про яку вона так любить поговорити. 3. Відповідно до статті 36 закону "Про військовий обов'язок і військову службу" військовий облік громадян України, які проживають за кордоном, не ведеться. І ніколи не вівся. Тому багато українців за кордоном не мають військово-облікових документів. Але ні їхньої вини, ні порушення закону в цьому нема. Позбавлення їх консульських послуг є абсурдним і протиправним. 4. Одним з наріжних каменів нашої демократії є слова з 19 статті Конституції: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Коли заступник міністра закордонних справ Сибіга (щойно переведений в МЗС екс-заступник Єрмака) своїм листом зупиняє надання громадянам гарантованого права на отримання українських документів чи консульських послуг, це відверта сваволя, яка порушує Конституцію і закони. Зрозуміло, що і лист Сибіги, і намагання міністра Кулеби його виправдовувати – це не самодіяльність МЗС, а забаганка особисто Зеленського. Цей стиль управління не сплутаєш ні з чим. 5. Кулеба виправдовує цю сваволю посиланням на нещодавні зміни до закону про мобілізацію. Але ці зміни набирають чинності лише 18 травня. До того часу МЗС зобов'язаний діяти на основі чинного на сьогодні законодавства. Після 18 травня справді запроваджується військовий облік українців за кордоном, але реально він запрацює ще пізніше, оскільки уряд має ще визначити, як українці за кордоном можуть отримувати і оновлювати військово-облікові документи. 6. Жоден закон, у т.ч. новий закон про мобілізацію, не забороняє громадянам отримувати паспорти за кордоном. Тож урядова постанова від 23 квітня, яка не дозволяє видавати чоловікам паспорти за кордоном, незважаючи на те, чи стоїть людина на військовому обліку – тим більше є протиправною і шкідницькою. 7. Взагалі складно зрозуміти, яка мета військового обліку українців за кордоном і відмови у видачі паспортів чи наданні консульських послуг громадянам без чинних військово-облікових документів. Чого влада хоче досягти? Мобілізувати закордонних українців? Але ж очевидно, що служити підуть лише ті з них, хто сам цього захоче. Розіслати їм повістки до українських ТЦК і оголосити порушниками закону за неявку? Щоб що? Під час розгляду мобілізаційного законопроєкту оборонний комітет спочатку врахував був мою поправку, вилучивши норму про обмеження консульських послуг. Так само комітет підтримав мою поправку про відстрочку для українських студентів університетів держав ЄС, США та Канади. Бо коли кажуть, що обмеження для українців за кордоном – це про справедливість, то яка ж справедливість і яка логіка в тому, щоб давати відстрочку студентам найвідсталіших українських вишів, але не давати її тим, хто вчиться у найкращих університетах Європи? Втім, за кілька днів після виступу на комітеті голови фракції "Слуга народу" Арахамії обидві поправки були викинуті з тексту закону. 8. Очевидно, влада прагне змусити українців чимшвидше повернутися до України. Однак результат буде прямо протилежним. Абсолютна більшість із них не кине роботу, навчання, дружин, дітей чи батьків, щоб поїхати в подорож в один кінець в Україну прямо зараз. Ми можемо ставитися до цього як завгодно, але слід розуміти, що саме так і буде. Якщо власна держава не надаватиме громадянами ні паспортів, ні консульських послуг, дискримінуватиме студентів європейських університетів за сам факт навчання за кордоном, сприятиме підігріванню хейту проти цих людей в Україні, це зменшить число бажаючих повернутися в Україну й після війни. 9. "От і чудово! Хай там і лишаються!" Коли зустрічаю таку реакцію, розумію, що люди, які перебувають в епіцентрі демографічної катастрофи, не зовсім усвідомлюють її масштаби і важливість боротьби за повернення кожної людини. Очевидно, що повернути людей можна лише через заохочення, а не через хейт, погрози й обмеження в правах. В 2023 році в Україні народилося лише 180 тисяч дітей, а померло майже 600 тисяч людей. Додайте до цього триваючий виїзд людей, перш за все жінок і дітей, з країни, і ви зрозумієте, що йдеться про стрімке вимирання України. І от замість того, щоб заохочувати максимальні зв'язки закордонних українців з батьківщиною, боротися за повернення після війни людей з європейською освітою і знанням іноземних мов, Україна відштовхує їх в обійми інших держав, які для вирішення власних демографічних проблем з радістю дадуть українцям не лише роботу й освіту, але й громадянство. 10. Відмова держави видавати паспорти чи надавати консульські послуги власним громадянам є зневагою до демократії й прав людини. Такого не робить жодна цивілізована держава. Та що там цивілізована – навіть Росія такого не робить. Єдиний, хто зробив щось подібне – лукашенківська Білорусь. Таке мавпування тоталітарних практик, помножене на деморалізацію наших співгромадян, які є головним рушієм акцій на підтримку України – прямий шлях до погіршення ставлення до нашої держави на Заході, а відтак і зменшення рівня підтримки, від якого критично залежить наше виживання. То хто ж від цього виграє? Лише Росія. Лише нашому ворогу на руку і розкол між українцями за будь-якими лініями, і обмеження в правах частини українських громадян, і зниження рівня міжнародної підтримки України, і демографічна катастрофа, яка чудово вписується у їхні плани знищити українців як націю. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/6629f63a6f8f3/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/65130dbe150aa/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Tue, 26 Sep 2023 19:58:38 +0300 З одного боку, проєктом бюджету на наступний рік передбачене деяке зростання видатків на культуру порівняно з нинішнім, і це, безумовно добре. З іншого – загальний рівень фінансування культури, в т.ч. і тих напрямків, які є вкрай важливими для національної безпеки, єдності та гуманітарного розвитку, традиційно залишається мізерним. Закономірно, що в час війни 1,7 трильйона гривень піде на потреби оборони, і це в 250 разів більше, ніж на культуру. Наша армія і взагалі сфера безпеки і оборони є безумовним пріоритетом. Але понад 48% видатків ідуть не на оборонні потреби, і фінансування культури становить лише 1/240 від цієї суми, тобто культура і далі фінансується за залишковим принципом. Водночас видатки, наприклад, на ДБР зростають у півтора рази майже до 4 мільярдів, видатки на БЕБ зростають утричі майже до 2 мільярдів. Лише на ці два, по суті, поліцейські органи (а є ж іще багато інших) уряд пропонує виділити стільки ж видатків, як на всю галузь культури. Тобто бюджетна політика поза зрозумілим пріоритетом оборони значно більше сприяє побудові поліцейської держави, аніж держави культурної. Окремо хочу зупинитися на кількох напрямках бюджетного фінансування: 1. Інформаційна політика. Загалом видатки на медіа цього року перевищать 4 мільярди, але їхня структура і те, як держава використовує ці кошти, залишають бажати кращого. Видатки на НСТУ зростуть на 350 млн (до 1,8 млрд), і це добре. Хоча це досі лише третина від передбаченого законом. Але стаття, де йдеться про інші видатки (зокрема телемарафон та іномовлення) – залишається майже на такому ж рівні – 1,5 млрд. грн. Іномовлення нам безумовно, потрібне, але не в форматі каналу Freedom, а нормальне, переважно англомовне українське іномовлення, на яке є колосальний запит у світі. А от так званий єдиний телемарафон давно себе вичерпав, не даремно більшість українців його не дивиться і не сприймає. Україна має відновити нормальне телевізійне мовлення і припинити спроби будувати державне телебачення, що несумісно з нашим європейським вибором. Усі кошти, які витрачаються зараз на різні агітки для марафону чи каналу "Рада", який давно не є парламентським телебаченням, мають спрямовувати на НСТУ й на якісне англомовне іномовлення. 2. Мовна політика. На жаль бюджет демонструє украй безвідповідальне ставлення до державної мовної політики. Незважаючи на надзвичайну важливість української мови як фактору національної безпеки і державної єдності, уряд досі не розробив Державну програму сприяння опануванню української мови. З бюджету МКІП (як і зі структури міністерства, до речі) випливає, що державна мовна політика і далі буде відсутня як така. Навіть всередині країни, не кажучи вже про величезну проблему з українцями за кордоном, особливо з дітьми, які зростають без україномовного середовища. Уповноважений із захисту державної мови отримає мізерні 20 млн., і ця сума знову не дозволить призначити хоча б по 1 представнику уповноваженого хоча б у кількох областях, щоб дієво реагувати на тисячі звернень українців до Уповноваженого. Несерйозним є ставлення уряду не лише до української мови, а й до мов і культур національних меншин і корінних народів. На програму реалізації прав і свобод національних меншин і корінних народів Держслужба етнополітики отримує жалюгідні 10 млн. І це знову той випадок, коли скупий платить двічі. За 10 млн гривень держава має забезпечити підтримку кримськотатарського народу? Караїмів і кримчаків, які на межі повного зникнення? Усіх національних меншин України? Яскравий приклад нерозуміння ваги цього питання для європейського майбутнього нашої держави. 3. Політика памʼяті. На програми Українського інституту національної пам'яті виділено мізерні 35 млн. Саме в таку суму уряд оцінив важливість політики пам'яті в час війни і в час виконання законодавства про деколонізацію. У той час коли Росія витрачає колосальні ресурси для донесення світові викривленого образу нашого минулого, яке служить виправданням її агресії. 4. Культурна дипломатія. Уряд пропонує наступного року, як і цього, просто ігнорувати колосальний інтерес у світі до України і по суті не здійснювати активної культурної дипломатії. Тому що на Український інститут, формування позитивного іміджу України у світі і зв'язки з українцями за кордоном передбачено жалюгідні 80 млн грн, тобто 2 млн. доларів. Ми любимо розповідати про хор Леонтовича з його "Щедриком", який уряд УНР у надзвичайно скрутних фінансових умовах зміг державним коштом відправити у світове турне і про те, наскільки це турне було важливим для відкриття України у світі. Але зараз, маючи незрівнянно більші можливості і величезний запит на українську культуру – ми з неймовірною впертістю ігноруємо цей запит. Ця вперта бездумна економія на культурній дипломатії є не просто неприйнятною, а небезпечною. 5. Підтримка національних культурних індустрій. Те, що в проєкті бюджету передбачено зростання майже в 5 разів видатків на кіно (до 589 млн) і на книжкову галузь (до 466 млн) – безумовно, є великим позитивом цього бюджету. І ми маємо зробити все можливе, щоб конвертувати це збільшення фінансування української книги і українського кіно у якісну зміну державної політики. Мінфін і державна влада в цілому має розглядати розвиток культурних індустрій не як витрати, а як інвестицію – ефективну інвестицію в нашу культуру, безпеку й економіку. Тому дуже важливо, щоб кошти на кіно і книжки були використані для розвитку і зростання цих культурних індустрій. Зокрема, щоб нарешті запрацювала державна допомога на видання книжок і програма підтримки книгарень, яка дасть величезний ефект при мінімальних вкладеннях. Ми маємо в 2024 році показати як правильні інструменти державної політики стимулюють розвиток книжкового ринку. Щоб на цій основі Україна нарешті перейшла до дієвої політики стимулювання розвитку всіх культурних індустрій, включно з музикою і різноманітним контентом, який люди споживають в Інтернеті. Дієва політика підтримки виробництва і споживання власного культурного продукту – одна з ключових рис, що вирізняє успішні держави від неуспішних, і всі українські політики й урядовці мають нарешті це зрозуміти. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/65130dbe150aa/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/649be5dc1b29a/ ukrpravda@gmail.com (Володимир В’ятрович) Wed, 28 Jun 2023 10:48:44 +0300 Kомісія зі стандартів дeржавної мови має пeрeглянути своє нeдолугe рішeння, а її члeнам час іти у відставку. Рішeння Національної комісії зі стандартів державної мови про пeрeймeнування півтори тисячі насeлeних пунктів (включно з містом Запоріжжя) викликало справeдливe обурeння. Цe рішeння нe має нічого спільного з законом і дискрeдитує важливий процec дeколонізації топонімії. Чому так відбувається і що робити? В ухвалeному цієї вecни законі "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії" є такий пункт: "Національній комісії зі стандартів державної мови протягом двох місяців з дня опублікування цього Закону оприлюднити на своєму офіційному веб-сайті перелік сіл, селищ, міст, назви яких не відповідають стандартам державної мови, та рекомендації щодо приведення назв таких сіл, селищ, міст у відповідність із стандартами державної мови". Здавалося б, усe зрозуміло. Алe комісія ухвалила 22 чeрвня тe cамe скандальнe рішeння N230. Якe замість єдиного пeрeліку, пeрeдбачeного законом, містить 24 окрeмих додатків по кожній області. Причому кожeн з цих додатків складається з трьох розділів, формуючи які, комісія вийшла далeко за мeжі визначeних законом повноважeнь. До пeрeліків потрапили сотні назв, які явно відповідають стандартам дeржавної мови: Партизанськe, Травнeвe, Дружнe, Новe Життя, Kрасностав, Маяк, Пeрeмога, Зорянe, Новий Завод, Мирнe і багато інших. Включно із Запоріжжям. При цьому комісія нe пишe, що нe так з цими назвами і в більшості випадків нe пропонує нових варіантів, а рeкомeндує (кому?) "запропонувати нову назву в установленому законодавством порядку" або "обґрунтувати доцільність збереження поточної назви або запропонувати нову назву в установленому законодавством порядку". Цe рішeння – щонайменше вияв кричущої нeкомпeтeнтності. А можливо і свідома провокація для дискрeдитації процecу дeколонізації. Нинішня ситуація – прямий наслідок скандального пeрeвороту в комісії, вчинeного на тлі повномасштабного російського вторгнeння в лютому 2022. Тоді частина члeнів цього колeгіального органу, завданням якого є зокрeма організація іспитів на рівeнь володіння мовою, затвeрджeння стандартів і тeрмінології, за сприяння міністра освіти Шкарлeта усунули з посади голови комісії Орисю Дeмську. Kомісію очолив Володимир Мозгунов, після чого її робота була практично повністю розвалeна. Найбільш компeтeнтні члeни комісії на знак протeсту склали повноважeння. Нинішнє скандальнe рішeння – прямий наслідок цього пeрeвороту. Що робити? По-пeршe, рішeння комісії від 22 чeрвня має бути скасованe. По-другe, комісія має ухвалити новe нормальнe рішeння, якe відповідатимe закону і міститимe єдиний пeрeлік назв виключно тих насeлeних пунктів, назви яких нe відповідають стандартам української мови з чіткими рeкомeндаціями щодо приведення їхніх назв у відповідність до стандартів. Kомісія підпорядкована МОНу і міністр Оксен Лісовий має нeгайно втрутитися в ситуацію. Алe цього замало. На моє пeрeконання систeмно вирішити проблeму комісії можe лишe відставка нинішніх члeнів комісії на чолі з Мозгуновим і обрання нового складу цього важливого дeржавного органу. https://blogs.pravda.com.ua/authors/viatrovych/649be5dc1b29a/