https://blogs.pravda.com.ua/images/logo_ukr.gif https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/6a68e36232080/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Tue, 28 Jul 2026 20:14:10 +0300 Я народилася в родині лікарів і науковців. Не просто лікарів, а людей, для яких слово "честь" завжди важило більше, ніж гроші. З дитинства я мріяла стати лікарем і науковцем, як мої батьки, дід, прадід і прапрадід. Мріяла лікувати людей, рятувати і продовжувати їхні життя. Але рік закінчення мого навчання в медичному інституті збігся з розпадом Радянського Союзу та народженням незалежної України. Це був час великих змін і можливостей. Приватизувалися заводи, підприємства, готелі й ресторани, формувалися майбутні фінансово-промислові групи. Але не залишилося місця для гідного фінансування державної медицини. Так і не було запроваджено обов'язкового медичного страхування, яке давно працювало в більшості європейських країн. Одного дня я зрозуміла, що моя підвищена стипендія студентки-відмінниці була більшою, ніж зарплата молодого лікаря. Я була молодою мамою, сама виховувала маленького сина. Три роботи. Нічні чергування. Одяг, який я шила власноруч. І десятки моїх однокурсників, які один за одним залишали медицину або виїжджали працювати за кордон. Такою була реальність українського лікаря 1990-х. Після стажування в США і повернення додому я точно знала, що хочу створити медицину, в якій лікар не змушений буде обирати між совістю і можливістю прогодувати свою родину. Майже тридцять років тому, коли я вирішила створити одну з перших приватних клінік в Україні, мною керували дві прості, але дуже важливі мрії. Перша – лікувати моїх пацієнтів за найкращими світовими стандартами, постійно навчатися, професійно зростати і швидко впроваджувати в Україні все найкраще, що з'являється у світовій медицині. Друга – ніколи не брати хабарів, але отримувати гідну оплату за свою працю. Бо гідна оплата праці лікаря – це не лише про гроші. Це про повагу до професії. Це про оцінку суспільством і державою тих знань, відповідальності, багаторічного навчання і щоденної праці, які стоять за кожним правильним діагнозом і кожним врятованим життям. Для мене приватна медицина ніколи не була про гроші. Вона була і залишається про свободу. Про свободу приймати професійні рішення виключно в інтересах пацієнта. Про свободу постійно навчатися, швидко впроваджувати найкращі світові методи лікування. Про свободу діяти без бюрократичних перепон і без залежності від тих державних рішень, які можуть стримувати розвиток медицини. Бо свобода завжди йде поруч із відповідальністю. І одне без іншого не існує. Згодом життя навчило мене ще одного. Працюючи в різних державних медичних установах, я побачила, як талановитим молодим лікарям іноді не дають можливості навчатися і професійно зростати. Як заздрість, інтриги, боротьба за посади, небажання ділитися знаннями чи просто байдужість можуть руйнувати колектив і вбивати бажання працювати. Саме тоді народилася моя третя мрія. Створити місце, де поруч працюють люди, яких поважаєш. Люди професійні, відповідальні, чесні, емпатійні, відкриті до знань і розвитку. Люди, які підтримують одне одного, радіють успіхам колег і працюють заради спільної мети – допомагати пацієнтам. Саме тому створення команди однодумців стало для мене не менш важливим, ніж перші дві мрії. Мої батьки довго не поділяли мого вибору. Вони вважали, що медицина не повинна бути джерелом заробітку, а я маю писати докторську дисертацію. Але мені в ті часи не вистачало грошей на фрукти дітям взимку і на папір, щоб надрукувати наукові статті. Тому я прийняла рішення сама створити можливість одночасно лікувати людей, займатися наукою і навчати інших. Так народилася моя перша клініка "Добродія", названа на честь київської князівни Євпраксії Мстиславівни – першої жінки Київської Русі – авторки медичного трактату "Мазі" ("Алімма") XII століття. Згодом, коли ми придбали в кредит перший в Україні судинний лазер, "Добродія" стала Клінікою лазерної медицини. Пізніше – багатопрофільним Інститутом дерматокосметології доктора Богомолець. Та для наших пацієнтів вона завжди залишалася просто – Клінікою Богомолець. Колись нас було лише троє. Я була одночасно лікарем, директором, адміністратором, прорабом і митним брокером. Ми працювали на маленькому горищі обласного шкірно-венерологічного диспансеру. Потім – у кількох орендованих кімнатах Центрального госпіталю МВС. Згодом – у 18-й лікарні Києва. Було багато труднощів, бракувало коштів, доводилося долати численні адміністративні перепони. Але ми ніколи не відмовлялися від своєї мети. Сьогодні ми маємо власну клініку в центрі Києва. Простір, у якому медицина поєднується з мистецтвом і красою, допомагаючи людям не лише лікуватися, а й відновлювати душевну рівновагу. Та найбільше моє досягнення за ці майже тридцять років – не будівля. Не обладнання. Не дисертації. Найбільше моє досягнення – люди. Я пишаюся тим, що перші наші лікарі, медичні сестри та керівники працюють разом уже понад двадцять п'ять років. Разом ми створили першу в Україні приватну Клініку лазерної медицини, перший МОС-центр, спеціалізовану лабораторію DermPathLab, Центр лікування гемангіом і судинних мальформацій, платформу Telederm та Bogomolets Education. Ми започаткували першу в Україні спеціалізацію з дерматоонкології, провели перший Конгрес з дерматоскопії та перший День меланоми. Ми врятували життя тисячам людей і навчили сучасній діагностиці пухлин шкіри тисячі лікарів. І все це ми створювали переважно власними силами, іноді долаючи не лише фінансові труднощі, а й адміністративні перепони. За ці роки я остаточно переконалася в одній простій істині. Сильну медицину створюють не будівлі. Не найдорожче обладнання. І навіть не найсучасніші технології. Її створюють люди, які не зраджують своїм принципам. А роль держави і професійних спільнот я бачу в іншому – розробляти сучасні клінічні стандарти лікування, розвивати медичну освіту і науку та нарешті запровадити ефективну систему обов'язкового державного медичного страхування. Саме тоді пацієнт буде по-справжньому захищеним, а лікар перестане бути лише продавцем медичних послуг і зможе залишатися тим, ким він має бути насамперед – лікарем і гуманістом. Про те, чому обов'язкове державне медичне страхування є одним із ключових елементів сучасної системи охорони здоров'я, я обов'язково напишу окремо. Минуло майже тридцять років. І сьогодні я можу чесно сказати: я ні про що не шкодую. Я вдячна своїм батькам – за цінності, які вони мені передали. Нашій команді – за вірність ідеям, професіоналізм і людяність. Нашим пацієнтам – за довіру. Бо бути лікарем – це не просто професія. Це свобода приймати рішення заради пацієнта. Це гідність не продавати свої знання, совість і честь. Це відповідальність щодня вчитися, щоб завтра лікувати краще, ніж учора. І це велике щастя – працювати поруч із людьми, які поділяють ті самі цінності. Саме ці принципи були для мене головними майже тридцять років тому. І саме вони залишаються головними сьогодні. А якою ми хочемо бачити українську медицину завтра? Такою, де лікар бореться за виживання? Чи такою, де він має свободу лікувати, гідність чесно працювати і можливість постійно ставати кращим? Це питання вже не лише до лікарів. Це питання до всього нашого суспільства. Від відповіді на це запитання залежить не лише майбутнє українських лікарів. Від неї залежить здоров'я, а інколи й життя кожного з нас. https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/6a68e36232080/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69d217800c6f6/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Sun, 05 Apr 2026 11:04:16 +0300 Настає момент, коли людина починає втомлюватися від ролей. Не від роботи і не від відповідальності, а саме від ролей – від необхідності виглядати сильнішою, впевненішою, успішнішою, ніж вона є насправді. І саме тоді виникає тихе і дуже чесне запитання: що важливіше – бути чи вдавати? Ми всі вчимося вдавати дуже рано. У дитинстві – щоб відповідати очікуванням дорослих. У молодості – щоб відповідати стандартам успіху. У зрілості – щоб відповідати образу, який ми самі створили. І поступово ця звичка настільки вкорінюється, що людина починає жити не своїм життям, а образом свого життя. Стоїки про це говорили ще дві тисячі років тому. Луцій Анней Сенека (молодший) (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.) писав, що людина найбільше виснажується тоді, коли намагається бути тим, ким вона не є. Він застерігав: той, хто живе для схвалення інших, ніколи не знайде спокою. Бо зовнішня оцінка змінюється швидко, а внутрішня опора формується повільно. Імператор і філософ Марк Аврелій (121 р. н. е. – 180 р. н. е.) у своїх "Роздумах" наголошував, що не варто прагнути виглядати мудрим – важливо бути ним. Не варто демонструвати силу – важливо її мати. Бо зовнішнє залежить від обставин, а внутрішнє – від вибору. І саме цей вибір визначає напрямок життя. Епіктет (бл. 50 р. н. е. – 138 р. н. е.) говорив іще простіше: не прагни виглядати – прагни стати. Для нього свобода починалася саме з цього – з відмови від ролей і повернення до сутності. Стоїки вірили, що внутрішня цілісність робить людину спокійнішою, сильнішою і навіть довговічнішою. Людина, яка не грає ролей, менше виснажується, менше боїться і більше довіряє собі. Сьогодні світ створює ще більше спокус вдавати. Ми живемо в епоху образів, де іноді важливіше виглядати щасливим, ніж бути щасливим. Де легко створити ідеальну картинку життя, але складніше прожити справжній день. Де людина поступово починає відповідати не своїм відчуттям, а очікуванням невидимої аудиторії. І саме тому щастьоліття починається з простого, але водночас непростого рішення – дозволити собі бути. Не ідеальним. Не безпомилковим. Але справжнім. Бо бути – означає жити без постійної напруги. Бути – означає не витрачати сили на маску. Бути – означає дозволити собі рухатися своїм шляхом. З віком людина починає розуміти, що вдавати – це постійні напруга і контроль. Бути – це довіра і спокій. Саме про це писав Мішель де Монтень (1533-1592) у своїх "Дослідах", коли відійшов від активного життя і почав шукати внутрішню опору. Він сформулював думку, яка звучить особливо сучасно: "Найбільша річ у світі – вміти належати самому собі". Щастьоліття приходить тоді, коли людина перестає доводити і починає жити. Коли перестає відповідати чужим очікуванням і починає слухати себе. Коли перестає створювати образ і починає формувати сутність. Щастя – це мить. А щастьоліття – траєкторія. Μὴ δοκεῖν, ἀλλὰ εἶναι (Не намагайся виглядати – будь). https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69d217800c6f6/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69bd65b4ee511/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Fri, 20 Mar 2026 16:20:20 +0200 Сьогодні Україна втратила людину, яка стала символом віри, стійкості і відданості своїй державі. Пішов із життя Святійший Патріарх Філарет. Він прожив 97 років – це ціла епоха. Епоха служіння Україні. Він домігся автономії для української церкви, ініціювавши перейменування Українського екзархату РПЦ на Українську Православну Церкву Московського патріархату. Це стало першим кроком на довгому шляху до незалежності українського православ'я. Як митрополит Київський і Галицький, він був другою людиною після московського патріарха Пимена (1910-1990). А після смерті останнього був призначений місцеблюстителем патріаршого престолу. Міг стати найвищим православним ієрархом у Росії. Однак доля розпорядилася інакше – московське духовенство обрало на патріарший престол Алексія ІІ (1929-2008). А життя Філарета, за яким уже тоді закріпилася репутація "сепаратиста", з того часу було остаточно пов'язане з Україною і з Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Постання незалежної української церкви, котра зараз існує в іпостасі Православної Церкви України (ПЦУ), було би неможливим без титанічної й наполегливої праці патріарха Філарета, без неустанного діалогу з представниками УПЦ Московського Патріархату, і Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Без цього шлях України до отримання довгоочікуваного томосу з Константинополя був би іншим. Мабуть, іще більш важким. Але цей шлях патріарх Філарет пройшов гідно. Чого тільки не довелося зазнати – анафеми від московських церковників, гоніння від влади, наклепи, підігрування московським ставленикам. Свого часу він відмовився від співпраці зі спецслужбами СРСР, які під загрозою розстрілу вимагали від нього порушувати таємницю сповіді: "Я не боюсь смерті, бо мені немає різниці, коли вмерти – зараз чи потім". Навіть мало місце побиття (один такий випадок стався на його рідній Донеччині в 1990-х роках). І все ж патріарх Філарет переміг – адже в кінцевому підсумку, перемогла його справа, заради якої він не жалів себе. Я добре пам'ятаю день нашої першої зустрічі! В ньому було щось особливе – спокій, глибина і водночас внутрішня, незламна сила. І після тієї зустрічі в мені залишилося відчуття світла. Наче я доторкнулася до чогось дуже справжнього і великого... Він щиро підтримав наш Замок-музей "Радомисль". Бачив у ньому не просто культурний проект, а місце, де зберігається душа України, її пам'ять і її коріння. Його слова були не формальні – вони давали опору і віру рухатися далі. В його особі поєднувалися доброта і твердість характеру, раціоналізм і рішучість, готовність до діалогу – і здатність відстоювати принципи й цінності. А цими принципами й цінностями були незалежна Україна і незалежна українська церква. Патріарх не просто говорив про Україну – він нею жив. Таким він назавжди запам'ятається українцям. Сьогодні його земний шлях завершився. Але його віра, його сила і його служіння Україні залишаться з нами! Світла пам'ять... https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69bd65b4ee511/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69bd21db45484/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Fri, 20 Mar 2026 11:30:51 +0200 Сьогодні світ говорить про щастя. Його зичать одне одному. Про нього пишуть. Його шукають у великих досягненнях і малих радощах. Але якщо зупинитися на мить і чесно відповісти собі – що саме ми шукаємо, коли говоримо "я хочу бути щасливим"? Можливо, варто почати з простого, але незручного запитання: а чи однаково ми розуміємо це слово? Щастя – це завжди про мить. Це стан, який виникає і зникає. Іноді несподівано, іноді заслужено, але майже ніколи – назавжди. Воно може бути в короткій зустрічі, у хорошій новині, у теплій розмові або навіть у тиші, яка раптом перестає бути тривожною. Щастя не потребує пояснень, але завжди вислизає, коли ми намагаємося його втримати. І саме тому ми його шукаємо. Людина за своєю природою прагне до стану, в якому їй добре. Але дуже часто ми шукаємо не саме щастя, а підтвердження того, що ми живемо правильно, що нас бачать, що нас визнають, що наше життя має значення. Ми шукаємо відповідь назовні, хоча питання – завжди всередині. Що означає щастя для кожного з нас? Це питання, на яке не існує універсальної відповіді. Для когось це спокій і стабільність, для когось – рух і досягнення, для когось – сім'я, для іншого – свобода і самореалізація. І саме тут криється одна з причин, чому не всі можуть знайти своє щастя: ми занадто часто живемо за чужими сценаріями і надто рідко дозволяємо собі створити власний. Стоїки говорили про це ще дві тисячі років тому. У І столітті нашої ери Луцій Анней Сенека (4 до н. е. – 65 н. е.) писав, що щастя неможливо знайти, якщо людина не знає, чого вона насправді хоче. А Епіктет (бл. 50 – бл. 140 н. е.) наголошував, що джерело спокою – у здатності відрізняти те, що залежить від нас, від того, що нам не підвладне. Через кілька десятиліть імператор-філософ Марк Аврелій (121 н. е. -180 н. е.) у своїх "Роздумах" знову повертається до цієї думки: людина не стає щасливою від обставин – вона стає щасливою від способу мислення. Ці ідеї дивовижно сучасні. Бо і сьогодні ми часто шукаємо щастя там, де його не може бути – у повному контролі над життям, у відсутності труднощів, у постійному схваленні інших. Але життя ніколи не стає повністю передбачуваним, люди – завжди різні, а труднощі – неминучі. І тоді постає інше питання: чи варто шукати щастя в іншій людині? Можливо, правильніше сказати інакше: варто вчитися бути щасливим поруч, але не замість. Інша людина може підсилити відчуття щастя, відобразити його, розділити, але не створити з нуля. Якщо наше щастя повністю залежить від когось – воно стає крихким і вразливим. Зрілі стосунки народжуються там, де зустрічаються дві цілісні людини, а не дві потреби. Чому ж тоді не всі можуть знайти своє щастя? Тому що це вимагає сміливості. Сміливості бути чесним із собою, сміливості відмовитися від чужих очікувань, сміливості визнати, що твій шлях може виглядати інакше. І ще більшої сміливості – взяти відповідальність за власне життя. І тут з'являється інше поняття. Щастьоліття. Якщо щастя – це мить, то щастьоліття – це траєкторія. Це не окремий стан, а напрямок життя. Це здатність залишатися в контакті з собою навіть тоді, коли складно, коли боляче, коли невизначено. Це не про відсутність труднощів, а про внутрішню опору, яка дозволяє їх проходити. Особливо гостро це відчувається сьогодні, в умовах війни в Україні. Коли щастя перестає бути абстрактною категорією і стає дуже конкретним: живі близькі, можливість працювати, ранок без сирен, відчуття, що ти потрібен. У такі моменти щастьоліття народжується не попри реальність, а саме в ній – як відповідь на виклик. Як навчитися бути щасливим? Стоїки дали просту, але глибоку відповідь: зосередитися на тому, що залежить від тебе, і прийняти те, що не залежить. Додати до цього щоденну практику уваги, вдячності, дії – і поступово формується не лише здатність відчувати щастя, а й здатність жити повноцінно. Як прийти до свого щастьоліття? Через сенс, через дію, через людей поруч. Через чесність із собою і готовність жити не ідеальне життя, а своє. І, можливо, найважливіше – не переставати ставити запитання. Бо щастя – це, можливо, питання. А щастьоліття – це відповідь, яку ми створюємо своїм життям. "Не шукай щастя поза собою – там його ніколи не було" (Марк Аврелій). https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69bd21db45484/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69b3c61c037cc/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Fri, 13 Mar 2026 09:09:00 +0200 Молодий журналіст приїхав до маленького будинку на краю села, щоб узяти інтерв'ю у чоловіка, якому виповнилося сто років. Його цікавив секрет довголіття. Він очікував почути щось про свіже гірське повітря і дисципліну, здорове харчування, філософію мольфара або особливий спосіб життя. Але розмова від самого початку просувалася доволі дивно. - Скажіть чесно, – ви, мабуть, усе життя були дуже правильним. Не курили? - Курив, – спокійно відповів старий. - Тоді, може, не пили? - Бувало і таке. Журналіст трохи розчаровано перегорнув блокнот і спробував іншу версію. - Можливо, щоденно ходили в гори, пили воду з криниці, купалися в холодній гірській річці щоранку? Старий тихо засміявся. - Ні, синку. Жив як усі люди. Працював, їв, радів, інколи сердився. Журналісту ж потрібна була сенсація, тому вирішив зачепити гостріше. - Люди кажуть, що ви прожили сто років і майже ні з ким не сперечалися. Але, вибачте, це звучить неправдоподібно. Невже за ціле життя не було жодної суперечки? Старий на мить замислився. - Люди так кажуть. - Та ні, – наполягав журналіст. – Такого не буває. Сто років прожити і жодного разу ні з ким не посперечатися – це вже казка. Старий подивився на нього уважно, трохи примружив очі і тихо відповів: - Може, ти і правий, синку. У цій короткій розмові більше мудрості, ніж у багатьох книжках про довголіття. Бо значна частина людського життя минає не в самих подіях, а в суперечках про них. Ми сперечаємося про погляди, про правоту, про політику, про оцінки, про те, хто винен і хто має рацію. І часто навіть не помічаємо, скільки сил витрачаємо не на життя, а на доведення того, що живемо правильно. У молодості це здається природним. Людина хоче бути почутою, зрозумілою, визнаною. Вона доводить, що її недооцінили, що її досвід важливий, що її думка має значення. За цим стоїть проста людська потреба – бути побаченим. Але з часом приходить інше розуміння: більшість суперечок нічого не змінюють. Вони лише розпалюють емоції і залишають після себе втому. Стоїки дуже добре розуміли цю людську слабкість. Марк Аврелій писав у своїх "Роздумах", що людина повинна зосередитися на власних діях, а не на тому, щоб переконати інших у своїй правоті. Бо справжня цінність людини проявляється не в аргументах, а в тому, як вона живе. Епіктет говорив іще простіше: ми не можемо керувати думками інших людей, але можемо керувати власною реакцією на них. Іноді найрозумніша відповідь – не аргумент, а мовчання. Не тому, що нам нічого сказати, а тому, що життя коротше за суперечки. Ця думка сьогодні звучить особливо гостро для нас, українців. Ми живемо у час війни, коли кожен день приносить нові випробування, втрати і тривогу. У такі моменти життя стає дуже конкретним. І багато речей, які раніше здавалися важливими, раптом втрачають свою вагу. Коли поряд є небезпека і коли люди щодня віддають сили, здоров'я і життя в боротьбі за свободу, суперечки про дрібниці виглядають дивно. У такі часи стає очевидно: правота сама по собі не робить світ кращим. Його змінюють вчинки, підтримка, відповідальність і здатність залишатися людьми навіть у найважчих обставинах. Одного дня людина помічає, що їй більше не хочеться доводити. Не через байдужість і не через втому від світу, а через внутрішню ясність. З'являється нова свобода – не вступати в кожну дискусію, не відповідати на кожен виклик, не виправдовуватися за те, ким ти є. І разом із цією свободою приходить спокій, якого раніше бракувало. Можливо, саме в цьому і є один із тих тихих секретів щастьоліття. Людина більше не живе в режимі постійного пояснення себе світу. Вона просто живе, робить те, що вважає правильним, і залишає іншим право думати інакше. І тоді раптом стає зрозуміло: багато суперечок, які здавалися важливими, насправді ніколи не були вартими того часу і тих сил, які ми на них витратили. Non omnia disputanda sunt ("Не все варте суперечки"). https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69b3c61c037cc/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69b2807651a0b/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Thu, 12 Mar 2026 09:59:34 +0200 Є слово, яке люди часто сприймають неправильно. І тому його бояться. Це слово – "прийняття". Багатьом здається, що прийняти – означає здатися. Погодитися з несправедливістю. Відмовитися від боротьби. Наче це тихе складання рук перед тим, що не вдалося змінити. Але філософи античності вкладали в це слово зовсім інший зміст. Для стоїків прийняття було не слабкістю, а однією з найвищих форм внутрішньої сили. Епіктет нагадував: людина не може керувати подіями, але завжди може керувати своїм ставленням до них. І саме в цьому просторі між подією і реакцією народжується свобода. Більшість наших внутрішніх конфліктів пов'язані не з тим, що сталося, а з тим, що ми продовжуємо з цим сперечатися. Ми переписуємо минуле у своїй уяві, шукаємо інші сценарії, намагаємося довести, що все могло бути інакше. Але минуле не веде дискусій. Воно просто існує. Сенека писав, що доля веде того, хто погоджується йти, і тягне того, хто опирається. Це не фаталізм. Це нагадування про те, що боротьба з незмінним виснажує більше, ніж сама подія. Прийняття починається тоді, коли людина перестає витрачати сили на війну з реальністю. І саме слово "війна" сьогодні для нас має не філософський, а дуже реальний зміст. Ми живемо у час, коли життя змінюється не з нашої волі. Коли з'являються втрати, яких ніхто не обирав. Коли страх і біль стають частиною звичайних новин. У такі моменти слово "прийняти" легко сплутати зі словом "змиритися". Але це різні речі. Прийняття не означає погодитися зі злом. Не означає перестати боротися. Не означає забути. Прийняття означає інше – визнати реальність такою, якою вона є, щоб мати сили діяти далі. Стоїки добре це розуміли. Марк Аврелій писав свої "Роздуми" не в тиші філософської школи, а під час військових походів, коли навколо нього була небезпека, втрати і невизначеність. І саме тому його думки звучать так просто: "Роби те, що маєш робити. І приймай те, що приходить". У цих словах немає покори. В них є ясність. Прийняття не забирає мужності. Воно робить її можливою. Бо тільки визнавши реальність, людина може продовжувати жити, працювати, дбати про інших, підтримувати тих, кому важче, і боротися за майбутнє. Стоїки називали цей стан життям відповідно до природи. Не до очікувань і не до ідеальних сценаріїв, а до реальності, яка вже стала частиною нашої історії. І саме тут з'являється щастьоліття. Не як нагорода за бездоганне життя. І не як підсумок правильних рішень. Щастьоліття приходить тоді, коли людина перестає виправляти своє минуле і починає жити з ним у мирі. Коли вона дивиться на прожиті роки не як на список помилок, а як на шлях, який сформував її характер. І тоді прийняття стає не кінцем боротьби, а початком свободи. Бо лише прийняте життя можна прожити по-справжньому. Дякуйте життю за те, що воно є. І приймайте його таким, яким воно приходить. Це робить людину тихішою всередині, мудрішою у виборах і сильнішою у здатності йти далі. Amor fati – "Полюби свою долю". https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69b2807651a0b/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69aece8ba27c7/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Mon, 09 Mar 2026 14:43:39 +0200 Є люди, в яких ніби живе більше одного життя. Вони не вкладаються в одну роль, одну професію, один талант. Їх неможливо описати одним словом. Таким був Тарас Шевченко. Поет. Письменник. Художник. Графік. Мислитель. Ми звикли говорити про Шевченка як про генія слова. Хоча він був насамперед художником. Іван Дзюба, автор на сьогодні найповнішої біографії Тараса, звертав увагу на те, що Шевченків художній доробок за кількістю перевищує літературний. Але річ навіть не в тому. Геній – це не лише талант. Геній – це здатність не зрадити своє покликання. За великим рахунком – не зрадити себе. Його життя почалося з обмежень і несвободи. Кріпацтво виключало будь-яку свободу думки, свободу творчості. Але всередині Тараса ще з дитинства жила сила, яка не погоджувалася з цими межами. І він малював. І писав. І мислив. Не тому, що так було зручно. А тому, що інакше він не міг. Навіть усупереч заборонам. У цьому – одна з ознак справжнього генія: деяким людям не потрібен дозвіл бути багатогранними. Вони просто не можуть інакше. Але багатьом людям такий дозвіл усе ж потрібен. І тоді надзвичайно важливо, щоб поруч були ті, хто підтримає, а не обмежить. Особливо – у дитинстві. Дуже часто дорослі занадто рано вирішують за дитину: "він буде математиком", "вона буде лікаркою", "йому не потрібна музика". Але великі особистості майже завжди багатогранні. Тарас Шевченко став символом української поезії. Можна сказати – рятівником української мови, як до нього Котляревський і Квітка-Основ'яненко. Але водночас він створив сотні художніх робіт і був визнаним майстром графіки. Його талант народився на перетині слова, образу і думки. Саме тому так важливо не звужувати дитину до однієї здібності. Нехай малює. Нехай співає. Нехай танцює. Нехай грає на інструментах. Нехай пробує різне. Не всі діти стануть художниками чи музикантами. Але майже всі стануть глибшими людьми, якщо їм дозволять відкрити різні сторони себе. І ще одна важлива річ: ніколи не пізно ставати багатогранним! Іноді люди відкривають нові таланти у сорок, п'ятдесят чи навіть пізніше. Починають малювати, писати, грати музику. Вчитися новому. І дивним чином разом із творчістю в їхньому житті з'являється більше енергії. Недарма кажуть: люди, які творять, часто живуть довше. Можливо, тому що творчість – це спосіб залишатися живим усередині. Можливо, справжнє щастьоліття починається саме там – коли людина дозволяє собі реалізувати більше, ніж одну грань свого таланту. І коли поруч знаходяться ті, хто не обмежує її, а допомагає цим талантам розквітнути. Україні потрібні нові таланти і нові генії! https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69aece8ba27c7/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/697d9f10a70ec/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Sat, 31 Jan 2026 07:20:00 +0200 Є втрати, які приходять раптово і боляче. І є втрати, які тривають довго – день за днем, повільно, невблаганно, і не менш болюче. Деменція належить саме до таких. Вона не забирає людину одразу. Вона забирає її частинами – спочатку пам'ять, потім орієнтацію, потім здатність впізнавати близьких. А найболючіше – вона забирає взаємність. Я знаю цей біль не з книжок. Тато мого тата, дідусь Акім, ішов з життя після вісімдесяти років із важкою деменцією. Два роки швидкого розумового згасання. Два роки, які навчили нашу родину тому, про що зазвичай не говорять уголос: виходити з дому по черзі, спати по черзі, щоб не пропустити нічну втечу чи іншу прикрість. Тому я можу зрозуміти кожного, хто пережив або переживає зараз цей стан – зі своїми батьками, дідусями, бабусями, близькими людьми. Невимовно боляче дивитися, як людина, яку ти знав усе життя – добра, розумна, активна, тепла – поступово стає іншою. Не тому, що вона змінює ставлення. А тому, що її мозок більше не може утримувати світ у цілісності. Те, що раніше було логікою, стає хаосом. Те, що було любов'ю, іноді проривається агресією. Те, що було звичкою бути поруч, перетворюється на втечу. Особливо боляче, коли рідна людина перестає впізнавати своїх. Коли дивиться крізь тебе. Або – ще гірше – дивиться з недовірою. Коли раніше добра людина раптом проганяє близьких, кричить, замикається, відштовхує. Сльози болісних спогадів, мабуть, навертаються у всіх, хто зараз читає ці рядки і впізнає себе. У цьому стані немає "правильних реакцій". Є лише біль і розгубленість. Деменція – це не характер і не "старечість". Це згасання мозку. Поступове ушкодження нейронів, розрив зв'язків між клітинами, втрата здатності орієнтуватися в реальності. Пам'ять зникає не тому, що людина не хоче пам'ятати, а тому, що шлях до спогадів стає фізично недоступним. Найчастіше уражаються зони, відповідальні за пам'ять, мову, орієнтацію і контроль поведінки. Саме тому людина може забути ім'я доньки, але пам'ятати мелодію з юності. Саме тому логічні аргументи перестають працювати, а емоційні – навпаки, стають головним каналом зв'язку. За даними міжнародних досліджень, ризик деменції різко зростає після 65 років, а після 85 років ознаки когнітивного згасання має кожна третя людина. Частіше деменція трапляється у жінок – не тому, що вони "слабші", а тому, що живуть довше. Ризик деменції також збільшують серцево-судинні захворювання, цукровий діабет, гіпертонія, ізоляція, депресія, низька когнітивна активність упродовж життя. І тоді та людина, яку ви бачите перед собою – це не та людина, яку ви знали раніше. Хмара затьмарює її мозок. Людина не усвідомлює того, що бачите ви. Вона не розуміє, що робить дивні або небезпечні речі. Її мозок заходить у безумство – можливо, щоб не усвідомлювати власний відхід. Дехто починає вставати вночі й іти "в нікуди". Тікати з дому. Шукати місце, яке існує лише в уламках пам'яті. Це страшно. Але це не злість і не зрада. Це втрата орієнтирів. Саме тому так важливо сказати всім, хто зараз поруч із людиною з деменцією: не звинувачуйте себе. Ви не можете повернути людину логікою. Ви не зможете переконати її аргументами. Але ви можете дати те, що деменція не забирає до кінця – відчуття безпеки. Людина з деменцією дуже схожа на маленьку дитину. Але вона вже не впізнає, вже не розуміє, що відбувається. Губиться у просторі й часі. Однак вона надзвичайно чутлива до інтонації, дотику, погляду, тепла. Маленькій дитині не потрібні пояснення. Їй потрібні прийняття, повторюваність і спокій. Те саме потрібно людині з деменцією. Мозок може забути імена, але довго пам'ятає інтонацію. Може стерти факти, але зберігає емоційні сліди. Саме тому дотик, голос, музика, знайомі ритуали іноді працюють краще за будь-які слова. Я дуже шкодую, що колись не бачила фільму "Голова повна меду". Його мають дивитися і дорослі, і діти – не для страху, а для готовності. Щоб розуміти: деменція – це не зникнення любові. Це зникнення мови, якою ми звикли її отримувати. Згасання пам'яті і деменція не знищують щастьоліття, якщо навколо є прийняття і любов. Щастьоліття – це не щастя як емоція. Це стан внутрішнього спокою, коли зменшується тривога і життя перестає бути боротьбою. І навіть тоді, коли пам'ять зникає, цей спокій може залишатися. Але за однієї умови: людина не залишається наодинці зі своїм згасанням. Важливо також знати: здаватися не потрібно. Навіть тоді, коли здається, що вже пізно. Існують способи уповільнення деменції: прості вправи для мозку, спільні заняття, спів, читання вголос, рух, прогулянки, контроль тиску, сну, слуху. Це не лікує деменцію. Але уповільнює її і зберігає якість життя. Для дітей і рідних щастьоліття в цій ситуації – це дозвіл перестати вимагати від людини того, чого вона більше не може. І водночас – не відмовлятися від неї внутрішньо. Не здаватися раніше, ніж це зробить тіло. Можливо, найважче – прийняти, що впізнавання не завжди є умовою любові. Що навіть коли людина не називає тебе по імені, вона може впізнавати тебе на рівні спокою. На рівні відчуття: поруч – безпечно. Згасання лякає, бо нагадує нам про крихкість того, що ми вважаємо собою. Але щастьоліття – це не тріумф пам'яті. Це стан, у якому життя перестає бути напруженням навіть тоді, коли воно стає простішим. І якщо є щось, що ми можемо зробити напевно, – це не залишати людину сам на сам із її згасанням. Бути поруч. Говорити, навіть коли відповіді немає. Любити, навіть коли нас не впізнають. Бо щастьоліття – це не пам'ять про любов. Це відчуття любові тут і тепер. "Любов триває довше, ніж пам'ять". (Віктор Франкл) https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/697d9f10a70ec/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/6979ae765a8b0/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Wed, 28 Jan 2026 07:36:38 +0200 Я знаю людину, яка не спить. Ви, мабуть, також? Мій друг воює з перших днів. Захищає, вивозить, рятує. Кілька разів був контужений. І щоразу повертався назад – не з бажання довести щось, а з внутрішнього відчуття відповідальності. Він молодий, розумний, сильний. І він майже не спить. Іноді це лише дві-три години сну за добу. Іноді трохи більше але не щодня – лише тоді, коли тіло вже не витримує і вимикається саме. Але навіть у ці моменти сон поверхневий, тривожний, без відчуття відновлення. Наче всередині постійно звучить наказ: "не спи". Бо сон – це втрата контролю, бо заплющені очі – означають небезпеку. З часом цей наказ перестає бути вибором. Він стає звичкою. А потім – внутрішнім режимом життя. Поступово зникає ясність думки. Важче тримати увагу. Памʼять підводить у дрібницях. Тіло реагує дивно й непередбачувано. Зʼявляється відчуття, що організм живе у постійній тривозі, навіть коли навколо відносно тихо. Це не слабкість. Це стан, у якому система захисту працює без паузи. У таких умовах у тілі постійно циркулюють гормони стресу. Вони нам потрібні. Саме вони допомагають зібратися, вижити, втекти або діяти швидко. Без них людина не змогла б пройти крізь небезпеку. Але ці гормони створені для коротких ривків, а не для життя без кінця і краю. Коли вони не вимикаються, організм починає платити ціну – через сон, тиск, емоції, памʼять, відчуття себе. Важливо інше: ми не безсилі перед цим. Звичайно, ми не можемо вимкнути війну. Але ми можемо поступово вчитися керувати тим, що відбувається всередині. І сон – один із небагатьох природних механізмів, який справді знижує напругу й повертає тілу баланс. Не силою. Не волею. А дозволом. Людство давно знає, що позбавлення сну ламає людину. Саме тому в різні часи це використовували як тортури. Не били, не залишали слідів – просто не давали спати. Світло, шум, постійні пробудження... Через кілька днів люди втрачали орієнтири, ясність мислення, внутрішню опору. Сон забирали не випадково. Бо сон – це місце, де людина збирає себе докупи. У давніх культурах був навіть образ бога сну. Не як втечі, а як сили, що приносить забуття і зцілення. Сон завжди сприймали як щось святе. Як стан, у якому людина тимчасово віддає контроль, щоб зранку повернути його, ставши сильнішою. Можливо, ми занадто довго намагаємося жити так, ніби можемо обійтися без цього давнього союзника. Ми зараз живемо у війні. І правда в тому, що вона не лише навколо нас. Вона в наших тілах, у наших думках і в наших снах. Ми не можемо чекати, поки все закінчиться, щоб почати жити. Нам потрібно вчитися жити всередині цього часу, зберігаючи себе. Навчитися спати не означає втратити пильність. Це означає не дозволити війні забрати більше, ніж вона вже забрала. Стоїки, яких часто згадують як приклад витримки, ніколи не прославляли самознищення. Вони говорили про внутрішній порядок, про здатність керувати напругою, а не жити в ній постійно. Справжня сила для них була не в тому, щоб не падати, а в тому, щоб вчасно відновлюватися. Сьогодні команда "не спи" для багатьох звучить як спосіб вижити. Але якщо вона залишається назавжди, вона перестає бути захистом. Вона стає повільною руйнацією. І, можливо, один із найважливіших кроків до довголіття і щастьоліття – це дозволити собі повернути сон як частину життя, а не як загрозу. "Дай собі відпочинок. Навіть земля родить краще після паузи" (Марк Аврелій). https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/6979ae765a8b0/ https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69766c6e40e07/ ukrpravda@gmail.com (Ольга Богомолець) Sun, 25 Jan 2026 20:18:06 +0200 Останніми роками ми дедалі частіше читаємо короткі повідомлення, від яких холоне всередині: "Раптово помер... Серце зупинилося. Агресивна онкологія..." І майже завжди це люди, про яких говорять однаково: активний, талановитий, працездатний, світлий... Люди, які не жалілися, які тягнули більше, ніж їх просили, які не дозволяли собі зупинятися. Вони не загинули на війні, яка щодня забирає життя наших захисників, ні – вони померли вдома раптово або очікувано. Але дуже молодими. Адже вік до 60 – це лише половина відміряного нам життя. Смерть приходила між робочими зустрічами, між відповідями на повідомлення або після ще одного "я впораюсь". Бути сильним – не означає бути вічним і невразливим. Ми виросли в культурі, де сила – це стиснути зуби, де витримка – це чеснота, де слабкість і сльози – це щось, що треба приховати, пережити наодинці, не турбувати інших. Стоїки, філософію яких я послідовно сповідую, дивилися на життя інакше. Вони не плутали силу з запереченням. Епіктет писав: людина страждає не від подій, а від того, що вважає, ніби має все витримати. Справжня сила – у розрізненні: що я можу контролювати, а що – ні. Ми не контролюємо тривалість життя. Ми не контролюємо, коли серце втомиться. Ми не контролюємо клітини, які одного дня перестають слухатися. Але ми контролюємо своє ставлення до себе. І саме тут починається або турбота, або повільне самознищення. Стоїки не вчили терпіти. Вони вчили бачити реальність без ілюзій. Втома – це факт. Тривога – це факт. Виснаження – це не слабкість, а сигнал. Ігнорувати сигнал – це насправді не мужність. Це заперечення реальності. Луцій Анней Сенека-молодший (4 до н. е – 65 н. е.) писав про людей, які згорають не від удару, а від постійного напруження. Він попереджав: сила, яка не знає міри, стає небезпечною для того, хто нею володіє. Ми звикли жити в режимі марафону. Без перерв, без пауз, без права сісти чи навіть перевести подих. Але тіло не знає слова "треба". Воно знає лише ритм, а в кожному ритмі є дія і пауза. І коли ритм порушується надовго – тіло просто зупиняється. Стоїки говорили про мудрість зупинки. Не після падіння, а до. Зупинитися, коли ще можеш обирати, коли ще можеш подзвонити, коли ще можеш сказати: "Мені зараз важко". Бути сильним – це не означає мовчати. Бути сильним – це означає не воювати з собою. Стоїки не забороняли емоцій. Вони забороняли ставати їхніми заручниками. Сльози допустимі. Страх допустимий. Розгубленість допустима. Слабкість, коли вона названа, перестає бути небезпечною. Озвучена втома перестає руйнувати. Поділений біль стає легшим – не тому, що зникає, а тому, що ти більше не несеш його сам. І, можливо, найвища сила – це не ще один ривок, а дзвінок другу або чесна фраза коханій людині: "Мені зараз потрібна пауза". Не ниття, не драматизація, а ясність. Щастьоліття – це вік, коли сила перестає бути демонстрацією, коли ти більше не зобов'язаний бути каменем, коли ти розумієш: ти не створений, щоб нести все сам. І саме в цю мить сила змінює форму. Вона стає тихою, мудрою, людською і такою, що дозволяє жити – не на виживання, а на життя. "Не соромся потребувати допомоги. Ти не створений, щоб нести все сам" (Марк Аврелій) https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogomolec/69766c6e40e07/